Анцелевич Міжнародне право (2003)
Зміст основних принципів сучасного міжнародного права
Для розуміння змісту основних принципів сучасного міжнародного права необхідно уяснити такі поняття, як суверенна рівність держав, рівноправність і самовизначення народів, невтручання у внутрішні справи, незастосування сили, мирне вирішення суперечок, співробітництво, сумлінне дотримання міжнародних зобов'язань, територіальна цілісність, непорушність кордонів та поважання прав людини.
Суверенна рівність1. В основі цього поняття лежать два постулати: взаємне поважання суверенітету держав і повна рівноправність суверенів у міжнародних відносинах. Це означає, що всі держави, незалежно від величини їхньої політичної, економічної та військової могутності і відмінностей, рівні між собою, користуються однаковим правом і несуть однакові обов'язки та відповідальність. Принцип суверенної рівності закріплений у п. 1 ст. 2 Статуту ООН. У Декларації 1970 р. розкривається юридичний зміст суверенної рівності, що включає такі елементи:
а) держави юридично рівні;
б) кожна держава користується правами, притаманними повному
суверенітету (повна незалежність держави у внутрішніх і зовнішніх
справах);
в) повага правосуб'єктності інших держав;
г) територіальна цілісність і політична незалежність держави
недоторкані;
д) кожна держава має ,право вільно вибирати і розвивати свої
політичні, соціальні, економічні і культурні системи;
є) кожна держава повинна виконувати повністю і сумлінно свої міжнародні зобов'язання і жити у мирі з іншими державами.
Суверенна рівність визначає зміст ряду інших принципів міжнародного права. Історичні корені суверенної рівності держав виходять із суверенної рівності монархів XVI - XVII ст. Однак тоді визнавалося право на ведення воєн агресивного характеру, що, в принципі, не сумісне з поняттям суверенної рівності. До того ж, сутність міжнародного права цивілізованих народів суперечила суверенній рівності, оскільки ігнорувалися народи колоній. Разом з тим на практиці формально юридична рівність далеко не завжди означає їхню фактичну
Суверенітет означає верховну владу і незалежність держави в проведенні своєї внутрішньої і зовнішньої політики. Рівність, тому що економічні можливості не завжди дозволяють використовувати наявні права (наприклад, у галузі використання ресурсів Світового океану або в системі зваженого голосування).
Рівноправність і самовизначення народів означає, що всі народи мають право на самовизначення. Згідно з цим правом, вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток (ст. 1 Пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 р., ст. 1 Пакту про цивільні і політичні права 1966 p.). Цей принцип був сформульований у Статуті ООН (п. 2 ст. I) і закріплений у Декларації 1970 р. При цьому варто звернути увагу на те, що 1970 р. - це апогей боротьби колоніальних народів за свою незалежність. Саме ця обставина відіграла визначальну роль у закріпленні і розвитку цього принципу в Декларації. Незважаючи на завзятий опір колоніальних держав, у Декларації дано широке трактування прав народів на рівноправність і самовизначення. Зокрема відзначається, що:
- кожна держава зобов'язана шанувати право народів на рівноправність і самовизначення, відповідно до Статуту ООН;
- кожна держава повинна допомагати ООН у здійсненні даного принципу з тим, щоб сприяти дружнім відносинам і співробітництву між державами і негайно покласти кінець колоніалізму;
- кожна держава повинна утримуватися від будь-яких дій, спрямованих на часткове або повне порушення національної єдності і територіальної цілісності будь-якої іншої держави.
Історичні корені становлення даного принципу містяться в резолюціях Американської і Французької революцій XVIII століття, які проголосили суверенітет народу (нації) як джерело державної влади. Спочатку він іменувався як принцип національності, і під цим гаслом буржуазія боролася за свої права в умовах феодального засилля.
Процес розвитку й утвердження права націй і народів на рівноправність і самовизначення - це процес розпаду колоніальної системи. Друга світова війна стала чинником, що прискорив цей розпад. США і Англія під час Другої світової війни в Атлантичній хартії (1942 р.) змушені були визнати право націй на самовизначення, однак вони ще тривалий час перешкоджали втіленню цього права в життя.
Невтручання у внутрішні справи означає, відповідно до п. 7 ст. 2 Статуту ООН. заборону державам і міжнародним організаціям втручання у внутрішні справи держав і народів. Розширюючи зміст цього принципу, Декларація 1970 р. забороняє втручання у внутрішні справи держави у будь-яких формах, у тому числі збройним, економічним, дипломатичним шляхом, а також іншими способами (засилання шпигунів, диверсантів, організація безладь та ін.) прямо чи побічно. Такі дії неприпустимі як з боку окремих держав, так і з боку групи держав або міжнародних організацій чи під їхнім прикриттям. Застосування сили для позбавлення народів форми їхнього національного існування є порушенням їхніх невід'ємних прав і принципу невтручання.
Принцип невтручання зобов'язує держави не нав'язувати іншим державам або народам і націям, що борються за здійснення свого права на самовизначення, свого суспільного державного ладу і своєї ідеології. Це, у свою чергу, підтверджує і зміцнює принцип суверенної рівності держав і народів.
Незастосування сили означає заборону застосування сили або погрози силою у стосунках між державами. Договірне начало цьому принципу було покладено Паризьким договором від 27.08.1928. Цей договір "Про відмову від воєн як знаряддя національної політики" у літературі міжнародного права названий за іменами його авторів - міністра закордонних справ Франції Бріана і держсекретаря США Келлога як Пакт Бріана - Келлога. Він містить заборону ведення агресивних воєн, продиктованих політичними цілями, і висуває вимогу про необхідність врегулювання міжнародних суперечок мирними засобами.
Заборона застосування сили, згідно із смисловим змістом цього принципу, поширюється на всі дії, несумісні зі Статутом ООН (п. 4 ст. 2). Відповідно до Декларації про принципи міжнародного права 1970 p., принцип незастосування сили також включає обов'язок держав утримуватися від погрози силою, або її застосування як засобу вирішення міжнародних суперечок, у тому числі територіальних і прикордонних. За змістом Декларації 1970 p., під терміном "сила" розуміється, відповідно до положення п. 4 ст., 2 Статуту ООН, не тільки збройна сила, але також економічна, політична, ідеологічна, інші форми примусу.
Під заборону також підпадає: підбурювання, заохочення в організації іррегулярних сил або озброєних банд, надання допомоги в актах громадянської війни і терористичних актах на території іноземної держави, потурання організації ворожої діяльності із своєї території та ін.
Разом із тим варто мати на увазі, що у певних випадках Статут ООН допускає можливість застосування сили. Відповідно до ст. 51 Статуту. таке право може виникнути у випадках необхідності індивідуальної або колективної самооборони.
Мирне вирішення суперечок. Як уже відзначалося, цей принцип одержав визнання в Паризькому договорі 1928 р. і був закріплений у стислій формі в п. З ст. 2. Статуту ООН. У Декларації 1970 р. цей принцип розкривається з урахуванням положень ст. 33 Статуту ООН. У трактуванні цих документів принцип мирного вирішення суперечок означає обов'язок держав вирішувати свої суперечки тільки мирним шляхом (іншого міжнародне право не визнає), використовуючи при цьому різні мирні засоби вирішення міжнародних суперечок, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку. Ця вимога поширюється на весь можливий комплекс міжнародних суперечок, незалежно від предмета суперечки, часу і місця її виникнення. У ст. 33 Статуту ООН перераховані мирні засоби вирішення міжнародних суперечок: переговори, обстеження, посередництво, примирення, арбітраж, судовий розгляд, звертання до регіональних органів або угод, інші мирні засоби за добровільним вибором сторін. У Декларації 1970 р. відзначається, що "міжнародні суперечки вирішуються на основі суверенної рівності держав і відповідно до принципу вільного вибору засобів мирного вирішення суперечок". Сторони, що сперечаються, зобов'язані прагнути до врегулювання суперечки різними, але погодженими між собою мирними засобами. Сучасне міжнародне право передбачає також і такі засоби мирного вирішення суперечок, як добрі послуги, третейський суд, консультації, комісії з вирішення суперечок, звертання в ООН, у Раду Безпеки та у Генеральну Асамблею (див. Статут ООН, ст. 34-38).
Співробітництво. Принцип міжнародного співробітництва - це найважливіший принцип, на основі якого здійснює свою багатогранну діяльність ООН. Він сприяє розвитку подальшого міжнародного поділу праці і, внаслідок цього, розвитку світової економіки і наданню допомоги країнам, що розвиваються. Він зобов'язує держави при вирішенні виникаючих проблем на противагу конфронтації всіляко використовувати метод співробітництва. П.З ст.1 Статуту ООН зобов'язує держави "здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру і в заохоченні та розвитку поваги до прав і основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії". У Декларації 1970 р. це положення Статуту ООН розвинуто і конкретизовано. Зокрема держави повинні співробітничати:
- у підтримці міжнародного миру і безпеки;
- у ліквідації всіх форм расової дискримінації і всіх форм релігійної нетерпимості;
- відповідно до принципів суверенної рівності і невтручання, принцип співробітництва між державами є невід'ємною частиною розв'язання головної проблеми сучасності - мирного співіснування.
Сумлінне дотримання міжнародних зобов'язань означає обов'язок усіх держав з повагою ставитися до зобов'язань, що випливають із міжнародних договорів та інших джерел сучасного міжнародного права'. Цей принцип народився на основі багатовікової практики дії міжнародно-правового звичаю "pacta sunt servanda"2 і в якості загальновизнаної норми поведінки держав закріплений у Статуті ООН (п. 2 ст. 2), де відзначається, що всі члени ООН сумлінно виконують взяті на себе зобов'язання, згідно з даним Статутом. Сфера дії цього принципу постійно розширюється. Так, у Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. відзначається, що кожна держава зобов'язана сумлінно виконувати не тільки зобов'язання, взяті ними відповідно до Статуту ООН, але й зобов'язання, що випливають із загальновизнаних норм і принципів міжнародного права, а також зобов'язання, що випливають із міжнародних договорів, дійсних згідно із загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права. У 1975 p., відповідно до Декларації принципів Заключного акта НБСЄ, сфера дії цього принципу поширилася на всі зобов'язання, що випливають із договорів, що відповідають міжнародному праву.
Територіальна цілісність означає заборону насильницького захоплення, приєднання або розчленовування території держави. У п. 4 ст. 2 Статуту ООН відзначається обов'язок держав утримуватися в своїх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування проти територіальної недоторканності будь-якої держави. Положення про територіальну цілісність і недоторканність держав було відмічено в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. при розкритті принципу суверенної рівності. Однак самостійне значення як принцип це положення одержало у Заключному акті НБСЄ 1975 р., у котрому міститься зобов'язання держав-учасниць шанувати територіальну цілісність одна одної, утримуватися від будь-яких дій, не сумісних із Статутом ООН і спрямованих проти територіальної цілісності інших держав. Принцип територіальної цілісності держав виходить із положень Вестфальського трактату 1648 p., де було закріплене право держав на територію і верховенство над нею.
Непорушність кордонів означає заборону якоїсь односторонньої зміни лінії державних кордонів на місцевості, а також перетин кордону в порушення відповідних міжнародних угод і внутрішньодержавних положень (правил). Юридичною основою цього принципу є принципи Це положення лежить в основі Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. Звичай "pacta sunt servanda" прийшов у наші дні з глибини століть, і можна припустити, що він зароджувався і розвивався разом із зародженням і розвитком міжнародного права. Особливість дії цього принципу в тому, що в міжнародному праві немає апарату примусу і воно базується на добровільному і сумлінному дотриманні міжнародно-правових норм. Територіальної цілісності, незастосування сили і суверенної рівності держав. Як один із основних принципів, він одержав вираження в Заключному акті НБСЄ 1975 р. Зокрема в Декларації 1970 р. при розкритті принципу незастосування сили відзначено: "Кожна держава зобов'язана утримуватися від погрози силою або її застосування з метою порушення існуючих міжнародних кордонів іншої держави або в якості засобу вирішення міжнародних суперечок, у тому числі територіальних суперечок і питань, що стосуються державних кордонів". Разом із тим, юридичний зміст принципу непорушності кордонів, як він викладений у Заключному акті НБСЄ 1975 p., має дві особливості:
- необов'язковість визнання державами існуючих кордонів (але зобов'язання їх не порушувати (така особливість іноді зустрічається в доктрині);
- просторова сфера дії цього принципу поки що обмежена тільки Європою (це прямо відзначено в Заключному акті НБСЄ).
Поважання прав людини - один із найважливіших принципів, якщо не найважливіший, сучасного міжнародного права. Має довгу, і часом бурхливу, історію розвитку (починаючи з повстання рабів, кріпаків і навіть буржуазії, що зароджувалась, про що свідчить Велика хартія вільностей, підписана королем Англії Іоанном Безземельним під натиском феодалів у 1215 p.). Цей принцип уперше сформульований у Статуті ООН з метою "утвердити віру в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок і в рівність великих і малих націй". Однак у Декларації 1970 р. цей принцип відображення не знайшов. У Заключному акті НБСЄ він сформульований так: "Поважання прав людини й основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань". Це відображає процес демократичних перетворень, що відбувається в міжнародному співтоваристві. Утвердженню принципу поваги прав людини, його реалізації присвячено багато міжнародно-правових актів і основні з них уже відзначалися вище. В цих актах дуже докладно регламентувалися всі права і свободи людини, які прогресивне людство розробляло протягом тисячоріч. Переважна більшість із них трансформувалася в національні законодавства багатьох держав. У Конституції України правам і свободам людини присвячується 43 статті (з 21 по 64). При цьому, в ст. 55 відображене право громадян захищати свої права у суді, а також в уповноваженого Верховної Ради України щодо прав людини. Після використання всіх національних засобів правового захисту громадянин України може звертатися у відповідні міжнародні судові інстанції і міжнародні організації, аж до ООН.
Суверенна рівність1. В основі цього поняття лежать два постулати: взаємне поважання суверенітету держав і повна рівноправність суверенів у міжнародних відносинах. Це означає, що всі держави, незалежно від величини їхньої політичної, економічної та військової могутності і відмінностей, рівні між собою, користуються однаковим правом і несуть однакові обов'язки та відповідальність. Принцип суверенної рівності закріплений у п. 1 ст. 2 Статуту ООН. У Декларації 1970 р. розкривається юридичний зміст суверенної рівності, що включає такі елементи:
а) держави юридично рівні;
б) кожна держава користується правами, притаманними повному
суверенітету (повна незалежність держави у внутрішніх і зовнішніх
справах);
в) повага правосуб'єктності інших держав;
г) територіальна цілісність і політична незалежність держави
недоторкані;
д) кожна держава має ,право вільно вибирати і розвивати свої
є) кожна держава повинна виконувати повністю і сумлінно свої міжнародні зобов'язання і жити у мирі з іншими державами.
Суверенна рівність визначає зміст ряду інших принципів міжнародного права. Історичні корені суверенної рівності держав виходять із суверенної рівності монархів XVI - XVII ст. Однак тоді визнавалося право на ведення воєн агресивного характеру, що, в принципі, не сумісне з поняттям суверенної рівності. До того ж, сутність міжнародного права цивілізованих народів суперечила суверенній рівності, оскільки ігнорувалися народи колоній. Разом з тим на практиці формально юридична рівність далеко не завжди означає їхню фактичну
Суверенітет означає верховну владу і незалежність держави в проведенні своєї внутрішньої і зовнішньої політики. Рівність, тому що економічні можливості не завжди дозволяють використовувати наявні права (наприклад, у галузі використання ресурсів Світового океану або в системі зваженого голосування).
Рівноправність і самовизначення народів означає, що всі народи мають право на самовизначення. Згідно з цим правом, вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток (ст. 1 Пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 р., ст. 1 Пакту про цивільні і політичні права 1966 p.). Цей принцип був сформульований у Статуті ООН (п. 2 ст. I) і закріплений у Декларації 1970 р. При цьому варто звернути увагу на те, що 1970 р. - це апогей боротьби колоніальних народів за свою незалежність. Саме ця обставина відіграла визначальну роль у закріпленні і розвитку цього принципу в Декларації. Незважаючи на завзятий опір колоніальних держав, у Декларації дано широке трактування прав народів на рівноправність і самовизначення. Зокрема відзначається, що:
- кожна держава зобов'язана шанувати право народів на рівноправність і самовизначення, відповідно до Статуту ООН;
- кожна держава повинна допомагати ООН у здійсненні даного принципу з тим, щоб сприяти дружнім відносинам і співробітництву між державами і негайно покласти кінець колоніалізму;
- кожна держава повинна утримуватися від будь-яких дій, спрямованих на часткове або повне порушення національної єдності і територіальної цілісності будь-якої іншої держави.
Історичні корені становлення даного принципу містяться в резолюціях Американської і Французької революцій XVIII століття, які проголосили суверенітет народу (нації) як джерело державної влади. Спочатку він іменувався як принцип національності, і під цим гаслом буржуазія боролася за свої права в умовах феодального засилля.
Процес розвитку й утвердження права націй і народів на рівноправність і самовизначення - це процес розпаду колоніальної системи. Друга світова війна стала чинником, що прискорив цей розпад. США і Англія під час Другої світової війни в Атлантичній хартії (1942 р.) змушені були визнати право націй на самовизначення, однак вони ще тривалий час перешкоджали втіленню цього права в життя.
Невтручання у внутрішні справи означає, відповідно до п. 7 ст. 2 Статуту ООН. заборону державам і міжнародним організаціям втручання у внутрішні справи держав і народів. Розширюючи зміст цього принципу, Декларація 1970 р. забороняє втручання у внутрішні справи держави у будь-яких формах, у тому числі збройним, економічним, дипломатичним шляхом, а також іншими способами (засилання шпигунів, диверсантів, організація безладь та ін.) прямо чи побічно. Такі дії неприпустимі як з боку окремих держав, так і з боку групи держав або міжнародних організацій чи під їхнім прикриттям. Застосування сили для позбавлення народів форми їхнього національного існування є порушенням їхніх невід'ємних прав і принципу невтручання.
Принцип невтручання зобов'язує держави не нав'язувати іншим державам або народам і націям, що борються за здійснення свого права на самовизначення, свого суспільного державного ладу і своєї ідеології. Це, у свою чергу, підтверджує і зміцнює принцип суверенної рівності держав і народів.
Незастосування сили означає заборону застосування сили або погрози силою у стосунках між державами. Договірне начало цьому принципу було покладено Паризьким договором від 27.08.1928. Цей договір "Про відмову від воєн як знаряддя національної політики" у літературі міжнародного права названий за іменами його авторів - міністра закордонних справ Франції Бріана і держсекретаря США Келлога як Пакт Бріана - Келлога. Він містить заборону ведення агресивних воєн, продиктованих політичними цілями, і висуває вимогу про необхідність врегулювання міжнародних суперечок мирними засобами.
Заборона застосування сили, згідно із смисловим змістом цього принципу, поширюється на всі дії, несумісні зі Статутом ООН (п. 4 ст. 2). Відповідно до Декларації про принципи міжнародного права 1970 p., принцип незастосування сили також включає обов'язок держав утримуватися від погрози силою, або її застосування як засобу вирішення міжнародних суперечок, у тому числі територіальних і прикордонних. За змістом Декларації 1970 p., під терміном "сила" розуміється, відповідно до положення п. 4 ст., 2 Статуту ООН, не тільки збройна сила, але також економічна, політична, ідеологічна, інші форми примусу.
Під заборону також підпадає: підбурювання, заохочення в організації іррегулярних сил або озброєних банд, надання допомоги в актах громадянської війни і терористичних актах на території іноземної держави, потурання організації ворожої діяльності із своєї території та ін.
Мирне вирішення суперечок. Як уже відзначалося, цей принцип одержав визнання в Паризькому договорі 1928 р. і був закріплений у стислій формі в п. З ст. 2. Статуту ООН. У Декларації 1970 р. цей принцип розкривається з урахуванням положень ст. 33 Статуту ООН. У трактуванні цих документів принцип мирного вирішення суперечок означає обов'язок держав вирішувати свої суперечки тільки мирним шляхом (іншого міжнародне право не визнає), використовуючи при цьому різні мирні засоби вирішення міжнародних суперечок, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку. Ця вимога поширюється на весь можливий комплекс міжнародних суперечок, незалежно від предмета суперечки, часу і місця її виникнення. У ст. 33 Статуту ООН перераховані мирні засоби вирішення міжнародних суперечок: переговори, обстеження, посередництво, примирення, арбітраж, судовий розгляд, звертання до регіональних органів або угод, інші мирні засоби за добровільним вибором сторін. У Декларації 1970 р. відзначається, що "міжнародні суперечки вирішуються на основі суверенної рівності держав і відповідно до принципу вільного вибору засобів мирного вирішення суперечок". Сторони, що сперечаються, зобов'язані прагнути до врегулювання суперечки різними, але погодженими між собою мирними засобами. Сучасне міжнародне право передбачає також і такі засоби мирного вирішення суперечок, як добрі послуги, третейський суд, консультації, комісії з вирішення суперечок, звертання в ООН, у Раду Безпеки та у Генеральну Асамблею (див. Статут ООН, ст. 34-38).
Співробітництво. Принцип міжнародного співробітництва - це найважливіший принцип, на основі якого здійснює свою багатогранну діяльність ООН. Він сприяє розвитку подальшого міжнародного поділу праці і, внаслідок цього, розвитку світової економіки і наданню допомоги країнам, що розвиваються. Він зобов'язує держави при вирішенні виникаючих проблем на противагу конфронтації всіляко використовувати метод співробітництва. П.З ст.1 Статуту ООН зобов'язує держави "здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру і в заохоченні та розвитку поваги до прав і основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії". У Декларації 1970 р. це положення Статуту ООН розвинуто і конкретизовано. Зокрема держави повинні співробітничати:
- у підтримці міжнародного миру і безпеки;
- у ліквідації всіх форм расової дискримінації і всіх форм релігійної нетерпимості;
- відповідно до принципів суверенної рівності і невтручання, принцип співробітництва між державами є невід'ємною частиною розв'язання головної проблеми сучасності - мирного співіснування.
Сумлінне дотримання міжнародних зобов'язань означає обов'язок усіх держав з повагою ставитися до зобов'язань, що випливають із міжнародних договорів та інших джерел сучасного міжнародного права'. Цей принцип народився на основі багатовікової практики дії міжнародно-правового звичаю "pacta sunt servanda"2 і в якості загальновизнаної норми поведінки держав закріплений у Статуті ООН (п. 2 ст. 2), де відзначається, що всі члени ООН сумлінно виконують взяті на себе зобов'язання, згідно з даним Статутом. Сфера дії цього принципу постійно розширюється. Так, у Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. відзначається, що кожна держава зобов'язана сумлінно виконувати не тільки зобов'язання, взяті ними відповідно до Статуту ООН, але й зобов'язання, що випливають із загальновизнаних норм і принципів міжнародного права, а також зобов'язання, що випливають із міжнародних договорів, дійсних згідно із загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права. У 1975 p., відповідно до Декларації принципів Заключного акта НБСЄ, сфера дії цього принципу поширилася на всі зобов'язання, що випливають із договорів, що відповідають міжнародному праву.
Територіальна цілісність означає заборону насильницького захоплення, приєднання або розчленовування території держави. У п. 4 ст. 2 Статуту ООН відзначається обов'язок держав утримуватися в своїх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування проти територіальної недоторканності будь-якої держави. Положення про територіальну цілісність і недоторканність держав було відмічено в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. при розкритті принципу суверенної рівності. Однак самостійне значення як принцип це положення одержало у Заключному акті НБСЄ 1975 р., у котрому міститься зобов'язання держав-учасниць шанувати територіальну цілісність одна одної, утримуватися від будь-яких дій, не сумісних із Статутом ООН і спрямованих проти територіальної цілісності інших держав. Принцип територіальної цілісності держав виходить із положень Вестфальського трактату 1648 p., де було закріплене право держав на територію і верховенство над нею.
Непорушність кордонів означає заборону якоїсь односторонньої зміни лінії державних кордонів на місцевості, а також перетин кордону в порушення відповідних міжнародних угод і внутрішньодержавних положень (правил). Юридичною основою цього принципу є принципи Це положення лежить в основі Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. Звичай "pacta sunt servanda" прийшов у наші дні з глибини століть, і можна припустити, що він зароджувався і розвивався разом із зародженням і розвитком міжнародного права. Особливість дії цього принципу в тому, що в міжнародному праві немає апарату примусу і воно базується на добровільному і сумлінному дотриманні міжнародно-правових норм. Територіальної цілісності, незастосування сили і суверенної рівності держав. Як один із основних принципів, він одержав вираження в Заключному акті НБСЄ 1975 р. Зокрема в Декларації 1970 р. при розкритті принципу незастосування сили відзначено: "Кожна держава зобов'язана утримуватися від погрози силою або її застосування з метою порушення існуючих міжнародних кордонів іншої держави або в якості засобу вирішення міжнародних суперечок, у тому числі територіальних суперечок і питань, що стосуються державних кордонів". Разом із тим, юридичний зміст принципу непорушності кордонів, як він викладений у Заключному акті НБСЄ 1975 p., має дві особливості:
- необов'язковість визнання державами існуючих кордонів (але зобов'язання їх не порушувати (така особливість іноді зустрічається в доктрині);
- просторова сфера дії цього принципу поки що обмежена тільки Європою (це прямо відзначено в Заключному акті НБСЄ).
Поважання прав людини - один із найважливіших принципів, якщо не найважливіший, сучасного міжнародного права. Має довгу, і часом бурхливу, історію розвитку (починаючи з повстання рабів, кріпаків і навіть буржуазії, що зароджувалась, про що свідчить Велика хартія вільностей, підписана королем Англії Іоанном Безземельним під натиском феодалів у 1215 p.). Цей принцип уперше сформульований у Статуті ООН з метою "утвердити віру в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок і в рівність великих і малих націй". Однак у Декларації 1970 р. цей принцип відображення не знайшов. У Заключному акті НБСЄ він сформульований так: "Поважання прав людини й основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань". Це відображає процес демократичних перетворень, що відбувається в міжнародному співтоваристві. Утвердженню принципу поваги прав людини, його реалізації присвячено багато міжнародно-правових актів і основні з них уже відзначалися вище. В цих актах дуже докладно регламентувалися всі права і свободи людини, які прогресивне людство розробляло протягом тисячоріч. Переважна більшість із них трансформувалася в національні законодавства багатьох держав. У Конституції України правам і свободам людини присвячується 43 статті (з 21 по 64). При цьому, в ст. 55 відображене право громадян захищати свої права у суді, а також в уповноваженого Верховної Ради України щодо прав людини. Після використання всіх національних засобів правового захисту громадянин України може звертатися у відповідні міжнародні судові інстанції і міжнародні організації, аж до ООН.
