Анцелевич Міжнародне право (2003)
Функціонування права міжнародних договорів
Відповідно до ст. 2 Віденської конвенції 1969 p., міжнародний договір - це "міжнародна угода, яка укладена державами у письмовій формі і регулюється міжнародним правом".
Відповідно до міжнародного порядку, держави можуть укладати договори і в усній формі (джентльменські угоди). У таких випадках за взаємною згодою на них можуть поширюватися положення Віденської конвенції 1969 р.
З визначення права міжнародних договорів видно, що воно регламентує процес укладання, дії та припинення дії міжнародних договорів. При розгляді цього процесу найбільш чітко виявляється юридична природа міжнародного договору.
Особливо це характерне для першої стадії - укладання міжнародного договору, де відбувається начебто закладення юридичного фундаменту під міжнародний договір. Тому розглянемо цей момент докладніше.
У стадію укладання міжнародного договору включаються всі дії суб'єктів міжнародного права, зацікавлених в укладанні договору, починаючи від виникнення договірної ініціативи і закінчуючи вступом договору в силу. У зв'язку з цим весь процес укладання договору припускає проходження певних процедур. До таких процедур варто віднести:
- договірну ініціативу;
- підготовку проекту договору;
- експертну оцінку запропонованого сторонами проекту ;
- переговори, обговорення, визначення позицій, пошук компромісів;
- узгодження воль у результаті досягнення компромісних рішень;
- голосування за прийняття погоджених положень;
- відпрацювання (установлення) автентичності різномовних текстів досягнутого договору;
- парафування тексту договору (ad referendum), що засвідчить його дійсність і достовірність;
- підписання договору уповноваженими на те особами - обмін документами; -
- ратифікацію договору національними законодавчими органами і обмін ратифікаційними грамотами між сторонами договору;
- призначення депозитарію для збереження оригіналу договору і всіх пов'язаних із ним документів;
- реєстрацію договору в секретаріаті ООН;
- опублікування тексту договору в офіційних органах преси;
- вступ договору в силу.
Найважливішими з цих процедур, які підкреслюють юридичну природу міжнародного договору із міжнародно-правової точки зору, є узгодження воль і голосування (прийняття погоджених воль).
Дія міжнародного договору
Дія міжнародного договору грунтується на загальновизнаному принципі сучасного міжнародного права "pakta sunt servanda" ("договір повинен виконуватися"). В силу цього принципу міжнародний договір, що офіційно набув чинності, стає юридично обов'язковим для кожного з його учасників і породжує для них певні права, обов'язки і відповідальність.
Дія договору, застосування його положень на практиці зазвичай супроводжуються з'ясуванням його значення та змісту стосовно конкретних життєвих умов. Таке з'ясування здійснюється в процесі юридичного тлумачення положень договору. Процес тлумачення положень міжнародного договору повинен відповідати вимогам двох загальновизнаних принципів - кваліфікованості і сумлінності. Кваліфікованість тлумачення припускає участь у цьому процесі авторитетних юристів-міжнародників і може здійснюватись у двох формах - автентичній і міжнародній.
Автентичне тлумачення припускає тлумачення, прийняте і погоджене всіма учасниками міжнародного договору. Воно володіє вищою юридичною чинністю, здійснюється за допомогою обміну нотами, складання протоколів та інших процедур.
Під міжнародним тлумаченням розуміється тлумачення, що здійснюється якимись міжнародними органами. Такими органами найчастіше виступають Міжнародний суд ООН, Комісія міжнародного права ООН, Міжнародний арбітраж та ін.
Принцип сумлінності тлумачення припускає участь у цьому процесі органів і осіб, застосування різноманітних прийомів тлумачення, в ролі яких зазвичай використовуються граматичне (тобто, словесне), логічне, історичне, систематичне та інші тлумачення. Юридична дійсність міжнародних договорів.
Поняття й умови дійсності міжнародних договорів та основа їх недійсності.
Дійсність міжнародного договору - це особлива його якість. Тільки дійсні міжнародні договори є джерелами обов'язкових для держав міжнародно-правових норм.
Докладному розгляду проблема дійсності міжнародних договорів була піддана в доповідях англійського юриста Дж.Фіцморіса, поданих у Комісію міжнародного права ООН в 1956-1958 роках. Але Фіцморіс украй розширив поняття "дійсність", включаючи сюди майже всі питання дії міжнародних договорів, починаючи від набуття чинності.
При прийнятті Віденської конвенції про право міжнародних договорів із питань дійсності, точніше, основи їх недійсності, на конференції розгорнулася гостра боротьба.
На думку багатьох юристів, у цій частині конвенції найбільш помітні елементи прогресивного розвитку міжнародного права. У той же час, визнаючи цей факт, деякі відомі юристи-міжнародники піддають критиці положення ч. V Віденської конвенції про недійсність міжнародних договорів як нібито такі, що підривають принцип суворого дотримання умов міжнародних зобов'язань. Так, І.Сінклер усіляко намагався довести неясний характер відповідних положень Віденської конвенції, які начебто створюють умови для "потенційної загрози стабільності міжнародних договірних відносин". На його думку, передусім неясним є сам вираз "недійсні договори", оскільки це стосується як випадків абсолютної недійсності, тобто, нікчемності договору з самого початку, так і випадків відносної недійсності, тобто, можливості оспорювати міжнародні договори. Труднощі виникають також через те, що Конвенція не проводить чіткої різниці в цих випадках між двосторонніми і багатосторонніми договорами. Хоча Конвенція встановлює, що дійсність міжнародних договорів може заперечуватися тільки на основі застосування цієї Конвенції, своїм негативним підходом у заголовку ч. V - "Недійсність договорів" - вона створює враження, що "немає жодної реальної презумпції на користь дійсності договорів".
У критичній статті про Віденську конвенцію щодо права міжнародних договорів, у зв'язку з поняттям імперативних норм міжнародного права, шведський юрист І.Штуцький пішов ще далі. На його думку, в міжнародному праві, на відміну від внутрішньодержавного, взагалі важко провести межу між законним і незаконним. Цього можна досягнути, тільки якщо будуть засновані наднаціональні органи.
Дійсність міжнародних договорів може мати тільки юридичну основу, передбачену міжнародним правом, і з цієї точки зору може бути визначена його міжнародно-правова повноцінність, передусім, правомірність, у силу якої договір є обов'язковим для виконання його контрагентами і для поважання всіма іншими державами.
Дійсність включає в себе поняття "правомірність", але не обмежується нею. Поняття "дійсність" ширше правомірності, це - юридична повноцінність міжнародного договору не тільки з точки зору його відповідності міжнародному праву (правомірність), але й наявність у ньому сторін, які володіють міжнародною правосуб'єктністю, погодженість їхніх воль і т. д. Дійсність означає, що повинні наставати ті юридичні наслідки, до яких прагнули суб'єкти міжнародного права, укладаючи міжнародний договір, згідно з міжнародним правом. Дійсні міжнародні договори - це такі договори, юридична сила яких не може бути заперечена з точки зору міжнародного права, проти яких не можна виставити жодних міжнародно-правових заперечень. Тільки дійсні міжнародні договори можуть породжувати правомірні наслідки для сторін, які домовляються, і тільки за такими договорами сторони можуть набувати законних, а не фіктивних прав і обов'язків, на досягнення яких була спрямована воля учасників договору. Це складає головне у змісті поняття "дійсність".
Розглядаючи питання про дійсність міжнародного договору, слід відзначити, що даний договір набув чинності згідно з його умовами, тобто, дотримані всі формальності його введення в силу в період, коли термін його не закінчився і він не був припинений будь-яким іншим засобом.
Розгляд питання про дійсність міжнародного договору припускає його дію, однак дійсність договору не є умовою його дії, як інколи помилково стверджують. У даному випадку договір буде діяти у відносинах між державами, які його визнали. Він буде дійовим, але може не володіти якістю дійсності, якщо він суперечить міжнародному праву. У зв'язку з цим Ч.Хайд відзначав: "Теоретично, будь-яка угода. спрямована на порушення основних принципів міжнародного права, повинна в цих межах розглядатися сім'єю народів, як недійсна з точки зору міжнародного права . Це положення залишається в силі, незважаючи на те, що сторони, які домовляються, не виявляють бажання визнати, що угода між ними має означений характер.
В міжнародному праві діє презумпція дійсності міжнародних договорів2. Дійсним є такий міжнародний договір, який укладено відповідно до норм міжнародного права і в якому втілено істинну угоду суб'єктів міжнародного права, що не суперечить основним принципам та іншим імперативним нормам міжнародного права.
Поняття "дія міжнародного договору" і "дійсність міжнародного договору" звучать однаково, але по суті - різні. Дія договору, в основному, характеризується часовим фактором, а дійсність визначається його відповідністю нормам міжнародного права. Породжувати юридично значущі наслідки для суб'єктів міжнародного права можуть тільки дійсні міжнародні договори.
Недійсність міжнародного договору, залежно від ступеню його невідповідності нормам міжнародного права, може бути двох видів: абсолютна і відносна. Абсолютна недійсність міжнародного договору носить об'єктивний характер і не залежить від волевиявлення суб'єктів, які його уклали. Такий договір вважається юридично нікчемним ab initio (із самого початку). Абсолютно недійсними міжнародними договорами є ті, які суперечать імперативним нормам загального міжнародного права (jus cogens), наприклад, основним принципам міжнародного права. На цій основі секретні протоколи до Пакту Молотова -Ріббентропа 1939 р., в яких мова йшла про розподіл сфер інтересів у Європі між СРСР і Німеччиною, були визнані З'їздом народних депутатів СРСР у 1989 р. юридично нікчемними з моменту їх укладення. Відносна недійсність міжнародного договору означає його заперечуваність однією зі сторін. Частіше за все відносна недійсність договору буває зумовлена помилкою, обманом, підкупом представника держави, порушенням повноважень або конституційних положень при його укладанні. Юридичною основою недійсності міжнародного договору Г.В.Ігнатенко та О.І.Тіунов вважають: а) явне порушення особливо важливої норми внутрішнього права держави, яке стосується компетенції укладання договорів (порушення є явним, якщо воно очевидне для будь-якої держави); б) помилку в оцінці факту або ситуації, які існували при укладанні договору і були основою для згоди на його обов'язковість, при цьому держава не мала права посилатися на помилку як на основу для визнання договору недійсним, якщо вона своєю поведінкою сприяла виникненню цієї помилки; в) обман із боку іншої держави, яка бере участь у переговорах; г) прямий або побічний підкуп представника однієї держави іншою державою, яка бере участь у переговорах.
Право на заперечуваність з'являється у держави у тому випадку, якщо порушення певних положень внутрішнього законодавства, що регулюють процедуру укладання міжнародних договорів, було істотним і явним. Якщо ж договір укладений міжнародною організацією із порушенням її статутних положень про порядок укладення міжнародних угод, то такий договір повинен визнаватися нікчемним, оскільки міжнародні організації не мають права укладати міжнародні договори всупереч правилам, передбаченим у їхніх статутних документах.
Укладений без участі безпосередньо зацікавлених держав, тим більше, з порушенням їх законних прав та інтересів, міжнародний договір може розглядатися ними як недійсний.
У тих випадках, коли договір укладений не суб'єктами міжнародного права, то він не тільки не володіє міжнародно-правовою дійсністю, але взагалі не є міжнародним договором. Отже, питання про дійсність тут не виникає. Наприклад, не є міжнародними договори, укладені властями частини державної території, тимчасово відторгнутої від своєї держави, або тієї, яка знаходиться під іноземною окупацією, оскільки така частина не володіє суверенітетом і не є суб'єктом міжнародного права.
Таким чином найважливішою умовою дійсності міжнародного договору є наявність у ньому дійсної угоди держав, без якої він не може вважатися дійсним.
Угода в договорі є результатом взаємних поступок держав, які домовляються, взаємним погодженням їх воль. Така дійсна угода може бути досягнута тільки за умови дотримання умов добровільності, взаємності і рівності. Примус, застосований до держави, яка домовляється, здійснення тиску на неї в цілому, на її органи або уповноважених, які ведуть переговори по укладанню договору, призводять до викривлення істинної волі цієї держави і, отже, до відсутності дійсної угоди та її недійсності.
Припинення дії договору
Припинення дії договору означає втрату ним його юридичної сили. Це може мати значення як для всіх учасників міжнародного договору, так і для однієї або кількох сторін.
Підставами припинення дії міжнародного договору можуть бути:
- закінчення терміну дії договору;
- виконання умов договору;
- виникнення нової норм+t імперативного характеру, що припускає скасування застарілих положень;
- денонсації договору однією або кількома сторонами за умови, передбаченої в договорі;
- скасування договору за спільною згодою його учасників;
- новація (перегляд або ревізія умов договору і укладання нового договору);
- анулювання (одностороння відмова від договору внаслідок істотної зміни обставин).
У міжнародно-правовій літературі можна зустріти поділ способів припинення дії міжнародних договорів на вольові (розірвання) й автоматичні.
До вольових способів відносять: скасування, денонсацію, новацію, анулювання.
До автоматичних - закінчення терміну, появу нової імперативної норми, загибель договірного об'єкта, зникнення суб'єктів договору, виникнення війни між державами - сторонами договору, настання скасовуючої умови та ін.
Відповідно до міжнародного порядку, держави можуть укладати договори і в усній формі (джентльменські угоди). У таких випадках за взаємною згодою на них можуть поширюватися положення Віденської конвенції 1969 р.
З визначення права міжнародних договорів видно, що воно регламентує процес укладання, дії та припинення дії міжнародних договорів. При розгляді цього процесу найбільш чітко виявляється юридична природа міжнародного договору.
Особливо це характерне для першої стадії - укладання міжнародного договору, де відбувається начебто закладення юридичного фундаменту під міжнародний договір. Тому розглянемо цей момент докладніше.
У стадію укладання міжнародного договору включаються всі дії суб'єктів міжнародного права, зацікавлених в укладанні договору, починаючи від виникнення договірної ініціативи і закінчуючи вступом договору в силу. У зв'язку з цим весь процес укладання договору припускає проходження певних процедур. До таких процедур варто віднести:
- договірну ініціативу;
- підготовку проекту договору;
- експертну оцінку запропонованого сторонами проекту ;
- переговори, обговорення, визначення позицій, пошук компромісів;
- узгодження воль у результаті досягнення компромісних рішень;
- відпрацювання (установлення) автентичності різномовних текстів досягнутого договору;
- парафування тексту договору (ad referendum), що засвідчить його дійсність і достовірність;
- підписання договору уповноваженими на те особами - обмін документами; -
- ратифікацію договору національними законодавчими органами і обмін ратифікаційними грамотами між сторонами договору;
- призначення депозитарію для збереження оригіналу договору і всіх пов'язаних із ним документів;
- реєстрацію договору в секретаріаті ООН;
- опублікування тексту договору в офіційних органах преси;
- вступ договору в силу.
Найважливішими з цих процедур, які підкреслюють юридичну природу міжнародного договору із міжнародно-правової точки зору, є узгодження воль і голосування (прийняття погоджених воль).
Дія міжнародного договору
Дія міжнародного договору грунтується на загальновизнаному принципі сучасного міжнародного права "pakta sunt servanda" ("договір повинен виконуватися"). В силу цього принципу міжнародний договір, що офіційно набув чинності, стає юридично обов'язковим для кожного з його учасників і породжує для них певні права, обов'язки і відповідальність.
Дія договору, застосування його положень на практиці зазвичай супроводжуються з'ясуванням його значення та змісту стосовно конкретних життєвих умов. Таке з'ясування здійснюється в процесі юридичного тлумачення положень договору. Процес тлумачення положень міжнародного договору повинен відповідати вимогам двох загальновизнаних принципів - кваліфікованості і сумлінності. Кваліфікованість тлумачення припускає участь у цьому процесі авторитетних юристів-міжнародників і може здійснюватись у двох формах - автентичній і міжнародній.
Автентичне тлумачення припускає тлумачення, прийняте і погоджене всіма учасниками міжнародного договору. Воно володіє вищою юридичною чинністю, здійснюється за допомогою обміну нотами, складання протоколів та інших процедур.
Під міжнародним тлумаченням розуміється тлумачення, що здійснюється якимись міжнародними органами. Такими органами найчастіше виступають Міжнародний суд ООН, Комісія міжнародного права ООН, Міжнародний арбітраж та ін.
Поняття й умови дійсності міжнародних договорів та основа їх недійсності.
Дійсність міжнародного договору - це особлива його якість. Тільки дійсні міжнародні договори є джерелами обов'язкових для держав міжнародно-правових норм.
Докладному розгляду проблема дійсності міжнародних договорів була піддана в доповідях англійського юриста Дж.Фіцморіса, поданих у Комісію міжнародного права ООН в 1956-1958 роках. Але Фіцморіс украй розширив поняття "дійсність", включаючи сюди майже всі питання дії міжнародних договорів, починаючи від набуття чинності.
При прийнятті Віденської конвенції про право міжнародних договорів із питань дійсності, точніше, основи їх недійсності, на конференції розгорнулася гостра боротьба.
На думку багатьох юристів, у цій частині конвенції найбільш помітні елементи прогресивного розвитку міжнародного права. У той же час, визнаючи цей факт, деякі відомі юристи-міжнародники піддають критиці положення ч. V Віденської конвенції про недійсність міжнародних договорів як нібито такі, що підривають принцип суворого дотримання умов міжнародних зобов'язань. Так, І.Сінклер усіляко намагався довести неясний характер відповідних положень Віденської конвенції, які начебто створюють умови для "потенційної загрози стабільності міжнародних договірних відносин". На його думку, передусім неясним є сам вираз "недійсні договори", оскільки це стосується як випадків абсолютної недійсності, тобто, нікчемності договору з самого початку, так і випадків відносної недійсності, тобто, можливості оспорювати міжнародні договори. Труднощі виникають також через те, що Конвенція не проводить чіткої різниці в цих випадках між двосторонніми і багатосторонніми договорами. Хоча Конвенція встановлює, що дійсність міжнародних договорів може заперечуватися тільки на основі застосування цієї Конвенції, своїм негативним підходом у заголовку ч. V - "Недійсність договорів" - вона створює враження, що "немає жодної реальної презумпції на користь дійсності договорів".
У критичній статті про Віденську конвенцію щодо права міжнародних договорів, у зв'язку з поняттям імперативних норм міжнародного права, шведський юрист І.Штуцький пішов ще далі. На його думку, в міжнародному праві, на відміну від внутрішньодержавного, взагалі важко провести межу між законним і незаконним. Цього можна досягнути, тільки якщо будуть засновані наднаціональні органи.
Дійсність міжнародних договорів може мати тільки юридичну основу, передбачену міжнародним правом, і з цієї точки зору може бути визначена його міжнародно-правова повноцінність, передусім, правомірність, у силу якої договір є обов'язковим для виконання його контрагентами і для поважання всіма іншими державами.
Дійсність включає в себе поняття "правомірність", але не обмежується нею. Поняття "дійсність" ширше правомірності, це - юридична повноцінність міжнародного договору не тільки з точки зору його відповідності міжнародному праву (правомірність), але й наявність у ньому сторін, які володіють міжнародною правосуб'єктністю, погодженість їхніх воль і т. д. Дійсність означає, що повинні наставати ті юридичні наслідки, до яких прагнули суб'єкти міжнародного права, укладаючи міжнародний договір, згідно з міжнародним правом. Дійсні міжнародні договори - це такі договори, юридична сила яких не може бути заперечена з точки зору міжнародного права, проти яких не можна виставити жодних міжнародно-правових заперечень. Тільки дійсні міжнародні договори можуть породжувати правомірні наслідки для сторін, які домовляються, і тільки за такими договорами сторони можуть набувати законних, а не фіктивних прав і обов'язків, на досягнення яких була спрямована воля учасників договору. Це складає головне у змісті поняття "дійсність".
Розглядаючи питання про дійсність міжнародного договору, слід відзначити, що даний договір набув чинності згідно з його умовами, тобто, дотримані всі формальності його введення в силу в період, коли термін його не закінчився і він не був припинений будь-яким іншим засобом.
Розгляд питання про дійсність міжнародного договору припускає його дію, однак дійсність договору не є умовою його дії, як інколи помилково стверджують. У даному випадку договір буде діяти у відносинах між державами, які його визнали. Він буде дійовим, але може не володіти якістю дійсності, якщо він суперечить міжнародному праву. У зв'язку з цим Ч.Хайд відзначав: "Теоретично, будь-яка угода. спрямована на порушення основних принципів міжнародного права, повинна в цих межах розглядатися сім'єю народів, як недійсна з точки зору міжнародного права . Це положення залишається в силі, незважаючи на те, що сторони, які домовляються, не виявляють бажання визнати, що угода між ними має означений характер.
В міжнародному праві діє презумпція дійсності міжнародних договорів2. Дійсним є такий міжнародний договір, який укладено відповідно до норм міжнародного права і в якому втілено істинну угоду суб'єктів міжнародного права, що не суперечить основним принципам та іншим імперативним нормам міжнародного права.
Поняття "дія міжнародного договору" і "дійсність міжнародного договору" звучать однаково, але по суті - різні. Дія договору, в основному, характеризується часовим фактором, а дійсність визначається його відповідністю нормам міжнародного права. Породжувати юридично значущі наслідки для суб'єктів міжнародного права можуть тільки дійсні міжнародні договори.
Недійсність міжнародного договору, залежно від ступеню його невідповідності нормам міжнародного права, може бути двох видів: абсолютна і відносна. Абсолютна недійсність міжнародного договору носить об'єктивний характер і не залежить від волевиявлення суб'єктів, які його уклали. Такий договір вважається юридично нікчемним ab initio (із самого початку). Абсолютно недійсними міжнародними договорами є ті, які суперечать імперативним нормам загального міжнародного права (jus cogens), наприклад, основним принципам міжнародного права. На цій основі секретні протоколи до Пакту Молотова -Ріббентропа 1939 р., в яких мова йшла про розподіл сфер інтересів у Європі між СРСР і Німеччиною, були визнані З'їздом народних депутатів СРСР у 1989 р. юридично нікчемними з моменту їх укладення. Відносна недійсність міжнародного договору означає його заперечуваність однією зі сторін. Частіше за все відносна недійсність договору буває зумовлена помилкою, обманом, підкупом представника держави, порушенням повноважень або конституційних положень при його укладанні. Юридичною основою недійсності міжнародного договору Г.В.Ігнатенко та О.І.Тіунов вважають: а) явне порушення особливо важливої норми внутрішнього права держави, яке стосується компетенції укладання договорів (порушення є явним, якщо воно очевидне для будь-якої держави); б) помилку в оцінці факту або ситуації, які існували при укладанні договору і були основою для згоди на його обов'язковість, при цьому держава не мала права посилатися на помилку як на основу для визнання договору недійсним, якщо вона своєю поведінкою сприяла виникненню цієї помилки; в) обман із боку іншої держави, яка бере участь у переговорах; г) прямий або побічний підкуп представника однієї держави іншою державою, яка бере участь у переговорах.
Право на заперечуваність з'являється у держави у тому випадку, якщо порушення певних положень внутрішнього законодавства, що регулюють процедуру укладання міжнародних договорів, було істотним і явним. Якщо ж договір укладений міжнародною організацією із порушенням її статутних положень про порядок укладення міжнародних угод, то такий договір повинен визнаватися нікчемним, оскільки міжнародні організації не мають права укладати міжнародні договори всупереч правилам, передбаченим у їхніх статутних документах.
Укладений без участі безпосередньо зацікавлених держав, тим більше, з порушенням їх законних прав та інтересів, міжнародний договір може розглядатися ними як недійсний.
У тих випадках, коли договір укладений не суб'єктами міжнародного права, то він не тільки не володіє міжнародно-правовою дійсністю, але взагалі не є міжнародним договором. Отже, питання про дійсність тут не виникає. Наприклад, не є міжнародними договори, укладені властями частини державної території, тимчасово відторгнутої від своєї держави, або тієї, яка знаходиться під іноземною окупацією, оскільки така частина не володіє суверенітетом і не є суб'єктом міжнародного права.
Таким чином найважливішою умовою дійсності міжнародного договору є наявність у ньому дійсної угоди держав, без якої він не може вважатися дійсним.
Угода в договорі є результатом взаємних поступок держав, які домовляються, взаємним погодженням їх воль. Така дійсна угода може бути досягнута тільки за умови дотримання умов добровільності, взаємності і рівності. Примус, застосований до держави, яка домовляється, здійснення тиску на неї в цілому, на її органи або уповноважених, які ведуть переговори по укладанню договору, призводять до викривлення істинної волі цієї держави і, отже, до відсутності дійсної угоди та її недійсності.
Припинення дії договору
Підставами припинення дії міжнародного договору можуть бути:
- закінчення терміну дії договору;
- виконання умов договору;
- виникнення нової норм+t імперативного характеру, що припускає скасування застарілих положень;
- денонсації договору однією або кількома сторонами за умови, передбаченої в договорі;
- скасування договору за спільною згодою його учасників;
- новація (перегляд або ревізія умов договору і укладання нового договору);
- анулювання (одностороння відмова від договору внаслідок істотної зміни обставин).
У міжнародно-правовій літературі можна зустріти поділ способів припинення дії міжнародних договорів на вольові (розірвання) й автоматичні.
До вольових способів відносять: скасування, денонсацію, новацію, анулювання.
До автоматичних - закінчення терміну, появу нової імперативної норми, загибель договірного об'єкта, зникнення суб'єктів договору, виникнення війни між державами - сторонами договору, настання скасовуючої умови та ін.
