Анцелевич Міжнародне право (2003)

Дипломатичне і консульське право поняття і джерела дипломатичного права

Сучасне поняття дипломатичного права являє собою сукупність принципів і норм, що визначають правовий статус і режим діяльності дипломатичних представництв держав.

Дипломатичні представництва держав є зарубіжними органами зовнішніх зносин своїх держав і на відміну від внутрішніх органів зовнішніх зносин знаходяться постійно на території інших держав. До їхнього завдання входить підтримка і розвиток дипломатичних відносин із цими державами.

У зв'язку із згадуванням внутрішніх органів зовнішніх зносин, слід зазначити, що, хоч вони постійно знаходяться на території своїх держав, на них також поширюються положення дипломатичного права, але їхнє правове положення частіш усього розглядається при вивченні права зовнішніх зносин. Це право містить у собі положення дипломатичного права і розглядає більш широке коло питань, пов'язаних із правовою регламентацією зовнішніх зносин держав.

Як уже було зазначено, дипломатичне право з моменту свого виникнення і протягом тривалого часу розвивалося на основі звичаїв, що складалися. Одним із перших документів договірного характеру, які набули широкого розповсюдження і визнання, став підписаний на Віденському конгресі 1815 р. Регламент про дипломатичні ранги, названий за місцем прийняття Віденським (або Віденським протоколом).

У 1818 р. в Аахені в цей протокол були внесені деякі зміни (зокрема був впроваджений ранг міністра-резидента, відповідно до якого Віденський регламент ранжирував дипломатів, залежно від їхньої значимості і держав, які вони представляють). Багато положень цього Регламенту отримали визнання й у подальших документах.

З утворенням Організації Об'єднаних Націй, і особливо, із створенням Комісії міжнародного права ООН, враховуючи, що діяльність дипломатичних представництв визначається, в основному, нормами звичаєвого права, була організована робота над кодификацією та подальшим розвитком дипломатичного права. Як результат - у 1961 р. у Відні була ухвалена Конвенція про дипломатичні зносини. В ній сформульовані функції дипломатичного представництва, порядок призначення глави дипломатичного представництва, його відкликання. Конвенція впровадила ранги (класи) глав дипломатичних представництв, їхнє старшинство, а також визначила обсяг імунітету дипломатів та їхні привілеї.

В такий спосіб Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р. кодифікувала основні положення, що регламентують діяльність дипломатичних представництв, узагальнивши й розвинувши існуючу дипломатичну практику держав, яка існувала протягом тривалого часу у вигляді звичаїв.

До інших джерел дипломатичного права можна віднести:

- Конвенцію про спеціальні місії 1969 p.;

- Віденську конвенцію про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 p.;

- Конвенцію про привілеї й імунітети Об'єднаних Націй 1946 p.;

- Конвенцію про запобігання злочинам і покарання за злочини проти осіб, що користуються міжнародним захистом, включаючи дипломатичних агентів, 1977 p.;

- Конвенцію про безпеку персоналу Організації Об'єднаних Націй і зв'язаного з нею персоналу 1994 р.

Згідно з цими документами і міжнародною практикою, що склалася, дипломатичні представництва поділяються на посольства, очолювані послами, і місії, очолювані посланниками або повіреними у справах.

Як уже зазначалося, функції дипломатичних представництв визначені Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 р.

До них відносяться:

- представництво своєї держави перед державою перебування;

- захист інтересів своєї держави і його громадян у державі перебування;

- ведення переговорів від імені своєї держави з урядом держави перебування;

- збір інформації легальними засобами про державу перебування;

- розвиток і заохочення дружніх відносин між двома державами.

У практиці діяльності дипломатичних представництв можуть з'явитися й інші питання, вирішення яких так чи інакше є обов'язком дипломатичного представництва. У зв'язку з цим вважається, що глава дипломатичного представництва є уповноваженим своїм урядом на вирішення всіх проблем своєї держави у державі перебування.

Згідно з Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 p., глави дипломатичних представництв за своїм положенням поділяються на три класи: клас послів і папських нунціїв (для Ватикану), клас посланників та інтернунціїв, клас повірених у справах. За таким порядком здійснюється і їхнє старшинство.

Відповідно до положень Віденського регламенту про дипломатичні ранги 1815 p., держави можуть присвоювати главам своїх дипломатичних представництв ранги надзвичайного і повноважного посла та надзвичайного і повноважного посланника.

Перелічені класи і ранги мають значення тільки в питаннях старшинства й етикету, в іншому відмінності, як правило, не запроваджуються. Практика останнього часу свідчить про те, що, в основному, держави обмінюються дипломатичними представництвами у ранзі посольств на чолі з послами. Місії і, відповідно, посланники і, тим більше, повірені у справах майже не мають місця.

На призначення глави дипломатичного представництва повинна бути дана попередня згода (агреман) уряду країни перебування.

Перед вступом на посаду глава дипломатичного представництва вручає главі держави перебування вірчу грамоту, підписану главою своєї держави. Закінчення діяльності дипломатичного представництва може бути обумовлене:

- його відкликанням своїм урядом;

- оголошенням його persona non grata;

- розривом дипломатичних відносин;

- початком воєнних дій;

- припиненням існування однієї з держав як суб'єкта міжнародного права.

У практичній діяльності дипломатичні представництва мають у своєму розпорядженні певний персонал, який поділяється на дипломатичний, адміністративно-технічний та обслуговуючий.

До складу дипломатичного персоналу входять посли, посланники, повірені у справах, радники, торговельні представники та їхні заступники, спеціальні аташе (військовий, військово-морський, військово-повітряний) і їхні заступники, перші, другі і треті секретарі аташе. Усі вони іменуються членами дипломатичного представництва.

До складу адміністративно-технічного персоналу входять завідуючі канцеляріями, бухгалтери, перекладачі, діловоди, друкарки та інші адміністративно-технічні співробітники представництва.

До складу обслуговуючого персоналу входять шофери, кур'єри, швейцари, ліфтери, двірники та інші особи, які обслуговують представництво.