Анцелевич Міжнародне право (2003)
Міжнародне право у період збройних конфліктів
Сучасне міжнародне право забороняє агресивні війни і заперечує війну як засіб вирішення міжнародних суперечок. Однак практика міжнародних відносин свідчить про те, що держави порівняно часто використовують свої збройні сили для досягнення політичних, економічних та інших цілей, що призводить до різних воєнних сутичок (Корея, В'єтнам, Афганістан, Близький Схід, Югославія та ін.). Тому сучасне міжнародне право не може ігнорувати реальні можливості виникнення збройних конфліктів і не містити в собі норм, які регулюють ведення воєнних дій. Найважливіша мета цього - максимальна гуманізація застосування воєнних засобів і способів.
Досягнення цієї мети правовими засобами здійснюється шляхом:
- обмеження воюючих у виборі способів і засобів ведення воєнних дій;
- максимального захисту прав мирного населення й охорони цивільних об'єктів;
- гуманізації правового положення воюючих (режим військовополонених, поділ на комбатантів і некомбатантів та ін.);
- регламентації прав і обов'язків нейтральних держав у стосунках з воюючими.
Ці напрямки (вимоги) часто розглядаються як принципи сучасного міжнародного права у сфері регламентації воєнних дій. Багато з них спочатку утворилися як норми звичайного права, а потім були закріплені в ряді міжнародних правових актів.
До найбільш важливих міжнародно-правових документів у сфері регламентації воєнних дій варто віднести:
- Паризьку декларацію 1856 р. "Про принципи морського міжнародного права";
- Петербурзьку декларацію про скасування застосування вибухових та запалювальних куль 1868 p.;
- Гаазькі конвенції 1899 і 1907 pp. про закони і звичаї війни;
- Конвенцію про звільнення госпітальних суден від портових та інших зборів 1904 p.;
- Женевський протокол 1925 р. про заборону застосування на війні задушливих, отруйних та бактеріологічних засобів ведення війни;
- Лондонський протокол про дії підводних човнів 1936 p.;
- Гаазьку конвенцію про захист культурних цінностей під час збройних конфліктів 1954 p.;
- Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 р. і додаткові протоколи до них 1977 p.;
- Конвенцію про заборону виробництва і накопичення запасів бактеріологічних засобів (а також біологічної, токсичної зброї) і про їхнє знищення 1972 p.;
- Конвенцію про заборону воєнного і будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1976 p.;
- Конвенцію про заборону або обмеження застосування зброї, що завдає надмірних пошкоджень або має вибірковий характер, 1981 p.;
- Конвенція про заборону хімічної зброї 1993 р. та ін.
Цими документами та існуючими звичаями у сфері ведення воєнних дій установлені такі правила:
Початок воєнних дій між державами повинен попередньо і недвозначно оголошуватись у вигляді мотивованого оголошення війни або ультиматуму з умовою оголошення війни (див. 111 Гаазьку конвенцію про відкриття воєнних дій 1970 p.). Проте варто враховувати, що, відповідно до визначення агресії, ухваленого Генеральною Асамблеєю ООН у 1974 р., сам факт оголошення війни, що, відповідно до ст. 51 Статуту ООН, не є актом індивідуальної самооборони, не перетворює цю оголошену війну з протиправної у війну законну.
Учасниками воєнних дій є військовослужбовці держав, що беруть участь у збройному конфлікті, яких поділяють на комбатантів (безпосередньо воюючих) і некомбатантів (обслуговуючий персонал: інтенданти, медперсонал, духівництво та ін.). Некомбатанти мають право застосовувати зброю тільки для самооборони. Відповідно до Додаткового протоколу 1977 р. і Женевських конвенцій 1949 p., до некомбатантів відносяться також військові юристи, кореспонденти, репортери. Проти них не може бути застосована зброя. Зазначені особи, медичний і духовний персонал, що потрапили до ворога, не вважаються військовополоненими. Вони продовжують здійснювати свої функції і користуються заступництвом воюючої сторони. У випадку полону, і комбатант, і некомбатант користуються правом на режим військовополонених (за винятком, як було відмічено, медичного і духовного персоналу).
Театром воєнних дій можуть використовуватися тільки території воюючих. Не можуть використовуватися як театр воєнних дій території держав, що не воюють, а також демілітаризовані і нейтралізовані райони. Території з міжнародним режимом також не повинні використовуватися як театр воєнних дій (наприклад, космос, морське дно, відкрите море і повітряний простір над ним ).
Нейтральні держави не мають права надавати будь-якого сприяння воюючим. Вони також не повинні піддаватися будь-яким зазіханням із боку воюючих, але у випадку таких зазіхань можуть застосовувати свої збройні сили для їх відбиття.
Мирне населення в зоні воєнних дій не повинне піддаватися нападу або будь-якому насильству з боку воюючих. Воно недоторканне. Недоторканні також об'єкти, необхідні для забезпечення життя мирного населення, та об'єкти приватної власності.
У сфері методів, засобів і способів ведення воєнних дій у загальному плані сформульовані два основні принципи:
- "право воюючих на вибір засобів нанесення шкоди противнику не є необмеженим" (див. Додаток до четвертої Гаазької конвенції 1907 р. і Додатковий протокол до Женевської конвенції про захист жертв війни 1977 p.);
- заподіяння надмірних страждань людям і шкоди природному середовищу (довгострокового збитку) неприпустиме (див. Петербурзьку декларацію 1868 p.).
До заборонених дій варто віднести:
- напад без оголошення війни;
- віроломство;
- заяву про те, що нікому не буде пощади;
- бомбардування цивільних незахищених об'єктів;
- використання екологічних методів і засобів, спроможних завдати серйозної шкоди навколишньому середовищу (затоплення, цунамі, озонові діри, хімічні та бактеріологічні зараження та ін.);
- застосування хімічної та бактеріологічної зброї проти живої сили;
- застосування ядерної зброї (хоча це поки що є правовою проблемою);
- застосування протипіхотних мін;
- застосування запалювальної зброї;
- застосування лазерної зброї як засобу осліплення;
- необмежену підводну війну та ін.
Міжнародно-правова відповідальність держав за протиправні дії в період збройних конфліктів ґрунтується на положеннях Статуту ООН і завдяки цьому може бути політичною або матеріальною.
Зокрема ст. 88 Конвенції ООН із морського права говорить: "Відкрите море резервується для мирних цілей". Міжнародно-правова відповідальність індивідів за воєнні злочини і злочини проти людства визначається, за звичай, національним законодавством держави, проти котрої (або її громадян) були спрямовані ці злочини. В особливих випадках можуть бути використані міжнародні процедури.
Досягнення цієї мети правовими засобами здійснюється шляхом:
- обмеження воюючих у виборі способів і засобів ведення воєнних дій;
- максимального захисту прав мирного населення й охорони цивільних об'єктів;
- гуманізації правового положення воюючих (режим військовополонених, поділ на комбатантів і некомбатантів та ін.);
- регламентації прав і обов'язків нейтральних держав у стосунках з воюючими.
Ці напрямки (вимоги) часто розглядаються як принципи сучасного міжнародного права у сфері регламентації воєнних дій. Багато з них спочатку утворилися як норми звичайного права, а потім були закріплені в ряді міжнародних правових актів.
До найбільш важливих міжнародно-правових документів у сфері регламентації воєнних дій варто віднести:
- Паризьку декларацію 1856 р. "Про принципи морського міжнародного права";
- Петербурзьку декларацію про скасування застосування вибухових та запалювальних куль 1868 p.;
- Конвенцію про звільнення госпітальних суден від портових та інших зборів 1904 p.;
- Женевський протокол 1925 р. про заборону застосування на війні задушливих, отруйних та бактеріологічних засобів ведення війни;
- Лондонський протокол про дії підводних човнів 1936 p.;
- Гаазьку конвенцію про захист культурних цінностей під час збройних конфліктів 1954 p.;
- Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 р. і додаткові протоколи до них 1977 p.;
- Конвенцію про заборону виробництва і накопичення запасів бактеріологічних засобів (а також біологічної, токсичної зброї) і про їхнє знищення 1972 p.;
- Конвенцію про заборону воєнного і будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1976 p.;
- Конвенцію про заборону або обмеження застосування зброї, що завдає надмірних пошкоджень або має вибірковий характер, 1981 p.;
- Конвенція про заборону хімічної зброї 1993 р. та ін.
Цими документами та існуючими звичаями у сфері ведення воєнних дій установлені такі правила:
Початок воєнних дій між державами повинен попередньо і недвозначно оголошуватись у вигляді мотивованого оголошення війни або ультиматуму з умовою оголошення війни (див. 111 Гаазьку конвенцію про відкриття воєнних дій 1970 p.). Проте варто враховувати, що, відповідно до визначення агресії, ухваленого Генеральною Асамблеєю ООН у 1974 р., сам факт оголошення війни, що, відповідно до ст. 51 Статуту ООН, не є актом індивідуальної самооборони, не перетворює цю оголошену війну з протиправної у війну законну.
Учасниками воєнних дій є військовослужбовці держав, що беруть участь у збройному конфлікті, яких поділяють на комбатантів (безпосередньо воюючих) і некомбатантів (обслуговуючий персонал: інтенданти, медперсонал, духівництво та ін.). Некомбатанти мають право застосовувати зброю тільки для самооборони. Відповідно до Додаткового протоколу 1977 р. і Женевських конвенцій 1949 p., до некомбатантів відносяться також військові юристи, кореспонденти, репортери. Проти них не може бути застосована зброя. Зазначені особи, медичний і духовний персонал, що потрапили до ворога, не вважаються військовополоненими. Вони продовжують здійснювати свої функції і користуються заступництвом воюючої сторони. У випадку полону, і комбатант, і некомбатант користуються правом на режим військовополонених (за винятком, як було відмічено, медичного і духовного персоналу).
Театром воєнних дій можуть використовуватися тільки території воюючих. Не можуть використовуватися як театр воєнних дій території держав, що не воюють, а також демілітаризовані і нейтралізовані райони. Території з міжнародним режимом також не повинні використовуватися як театр воєнних дій (наприклад, космос, морське дно, відкрите море і повітряний простір над ним ).
Нейтральні держави не мають права надавати будь-якого сприяння воюючим. Вони також не повинні піддаватися будь-яким зазіханням із боку воюючих, але у випадку таких зазіхань можуть застосовувати свої збройні сили для їх відбиття.
У сфері методів, засобів і способів ведення воєнних дій у загальному плані сформульовані два основні принципи:
- "право воюючих на вибір засобів нанесення шкоди противнику не є необмеженим" (див. Додаток до четвертої Гаазької конвенції 1907 р. і Додатковий протокол до Женевської конвенції про захист жертв війни 1977 p.);
- заподіяння надмірних страждань людям і шкоди природному середовищу (довгострокового збитку) неприпустиме (див. Петербурзьку декларацію 1868 p.).
До заборонених дій варто віднести:
- напад без оголошення війни;
- віроломство;
- заяву про те, що нікому не буде пощади;
- бомбардування цивільних незахищених об'єктів;
- використання екологічних методів і засобів, спроможних завдати серйозної шкоди навколишньому середовищу (затоплення, цунамі, озонові діри, хімічні та бактеріологічні зараження та ін.);
- застосування хімічної та бактеріологічної зброї проти живої сили;
- застосування ядерної зброї (хоча це поки що є правовою проблемою);
- застосування протипіхотних мін;
- застосування запалювальної зброї;
- застосування лазерної зброї як засобу осліплення;
- необмежену підводну війну та ін.
Міжнародно-правова відповідальність держав за протиправні дії в період збройних конфліктів ґрунтується на положеннях Статуту ООН і завдяки цьому може бути політичною або матеріальною.
Зокрема ст. 88 Конвенції ООН із морського права говорить: "Відкрите море резервується для мирних цілей". Міжнародно-правова відповідальність індивідів за воєнні злочини і злочини проти людства визначається, за звичай, національним законодавством держави, проти котрої (або її громадян) були спрямовані ці злочини. В особливих випадках можуть бути використані міжнародні процедури.
