Анцелевич Міжнародне право (2003)

Право європейського союзу історія утворення й основні органи європейського союзу

Європейський Союз, і тим більше, право в міжнародному співтоваристві, й особливо в міжнародному праві, як феномен є порівняно новим явищем. Однак його джерела мають дуже солідний, з погляду історії, вік.

Із розпадом Римської імперії, в 476 p., незважаючи на останню роздробленість, необтяженість народів, що населяють Європу, центр міжнародної активності, хоча й дуже повільно, але неухильно почав переміщатися в Європу. Цей процес у міжнародно-правовому аспекті розтягся на більш ніж тисячу років і в кінцевому рахунку дуже виразно проявився при укладенні Вестфальского трактату 1648 р. У ньому було вперше в міжнародному житті в масштабі величезного континенту визнане право всіх європейських держав на рівноправність у політичному, міжнародно-правовому та релігійному відношеннях, визначені колективні заходи, спрямовані проти можливих агресій, і визначені положення, що передбачають міжнародні гарантії дотримання положень самого Трактату і мирного вирішення можливих суперечок у середовищі європейських держав.

У такий спосіб Вестфальский трактат заклав міжнародно-правові основи європейської солідарності держав, яка надалі поступово, хоча і з деякими відступами, розвивалася.

Як визначені етапи цього розвитку можна назвати результати Віденського конгресу 1815 p., Паризького конгресу 1856 p., Берлінського конгресу 1878 p., Гаазьких конференцій миру 1899 і 1907 р. та інших подій.

Дві світові війни 20-го сторіччя, що потрясли Європу, так чи інакше спричинили два різні за своїм характером фактори:

1. Зростання політичної, економічної та військової могутності США і їхньої конкуруючої ролі.

2. Появу і розвиток могутнього табору соціалістичних держав на чолі з СРСР, і також їхньої конкуруючої ролі.

Така ситуація підштовхнула ряд європейських держав до рішучих дій у сфері організації та консолідації спільних зусиль. Вже в 1949 р. у Лондоні, з метою досягнення великого об'єднання, була створена європейська організація, що одержала назву "Рада Європи".

Однак найбільш значний, і можна сказати, вирішальний, крок у цьому напрямку був зроблений у 1951 p., коли після розбіжностей, що проявилися в ході першої міжнародної конференції, яка обговорювала питання європейської інтеграції, 6 держав, позиції яких виявилися подібними (ФРН, Італія, Бельгія, Франція, Люксембург, Нідерланди), уклали угоду (договір) про Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС).

Ця угода (договір) започаткувала собою створення спільного ринку вугілля і сталі держав, що її підписали. З перших же кроків розвитку цього спільного ринку виникла потреба у виробленні спільних для учасників ринку правил. Так був покладений початок розвитку права Європейського Союзу.

Одночасно з розвитком ЄОВС у Європі зріли ідеї федералізму, й особливо в області західноєвропейської інтеграції. В 1957 р. у Римі були підписані два договори: перший визначав створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), що на практиці означало утворення спільного ринку в більш широкому, ніж у рамках ЄОВС, плані економічних відносин. Другий знаменував створення Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом).

Створення цих співтовариств у сукупності з ЄОВС сприяло розвитку спільного ринку товарів, капіталів, робочої сили, послуг. До складу цих співтовариств, крім учасників ЄОВС, увійшли й інші європейські держави, і зокрема Великобританія, Данія, Австрія, Італія, Швеція, Франція та ін.

У 1965 р. був підписаний договір про злиття всіх цих співтовариств у єдине ціле і створення єдиних органів керування і виконання. До таких органів були віднесені:

- Рада, що складається з офіційних представників держав-членів на рівні міністрів;

- Комісія, що складається з представників міжнародного чиновницького корпусу, призначених за умови одноголосного рішення;

- Парламентська асамблея;

- Суд європейських співтовариств.

При цьому слід зазначити, що такі органи, як Комісія і Суд. мали ознаки органів наднаціонального характеру.

Одночасно розроблялися й удосконалювалися правові положення, що регламентують розвиток інтеграційних процесів у країнах-учасницях. Так поступово створювалася унікальна європейська, і отже, міжнародна, організація зі своїми специфічними органами керування і системою права.

Однак завдання інтеграції західноєвропейських держав у сферу спільного ринку в рамках єдиних митних і торговельних кордонів ще не були вирішені. Необхідно було рішуче знищити всі перешкоди і бар'єри на шляху вільного руху товарів, капіталів, робочої сили і послуг. Тому в 1986 р. положення Римського договору 1957 р. та інших угод були, з метою вдосконалення, скоректовані, й на міжурядовій конференції був вироблений інший документ - Єдиний європейський акт (ЄЄА), який був прийнятий у 1986 р. Цим актом визначалася чітка програма створення єдиного внутрішнього ринку з єдиними митними, тарифними і торговельними правилами й обмеженого тільки зовнішніми державними кордонами країн-учасниць.

Прийняття ЄЄА стало важливою віхою в розвитку права Європейського Союзу. Однак більш рішучий та ефективний крок у цьому напрямку був зроблений у 1992 р. на конференції країн - членів співтовариства в Маастрихт! (Нідерланди), де був розроблений і підписаний Договір про Європейський Союз (ЄС), який, за місцем його прийняття, одержав назву "Маастрихтський договір".

Цей Договір офіційно об'єднав усі раніше згадані європейські співтовариства. Договір виділяв серед інших дві найважливіші сфери співробітництва - у сфері вироблення і проведення єдиної зовнішньої політики і політики безпеки та у сфері юстиції і внутрішніх справ.

Надалі, в 1996 р., в Амстердамі сфера юстиції і внутрішніх справ була уточнена і виражалася як співробітництво поліції і судів у кримінально-правовій сфері.

Відповідно до Амстердамської редакції у сфері прав і свобод громадян, Європейський Союз розглядався як простір для волі, безпеки і справедливості, в рамках якого приймаються заходи для підвищеного захисту прав, свобод та інтересів громадян.