Анцелевич Міжнародне право (2003)

Національні та міжнародно-правові основи міжнародної правосуб'єктності України

Вивчаючи питання про національні правові основи міжнародної правосуб'єктності України, необхідно розглянути такі нормативні акти:

- Декларацію про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р.;

- Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 p.;

- Закон України "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 p.;

- Декларацію прав національностей України від 1 листопада 1991 p.;

- До парламентів і народів світу від 5 грудня 1991 р.

- Закон України "Про дію міжнародних договорів на території України" від 10 грудня 1991 p.;

- Конституцію України від 28 червня 1996 p.;

Першим документом, що заклав фундамент для утвердження України як нового суб'єкта міжнародного права, як за часом прийняття, так і за значенням, стала Декларація про державний суверенітет України, ухвалена Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 року. Декларація проголошувала державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території і рівноправність у зовнішніх відносинах. Це був перший крок до міжнародного визнання, визнання як держави, і отже, суб'єкта міжнародного права.

У Декларації було сказано, що вона є основою нової Конституції, законів України і визначає позиції республіки при укладанні міжнародних угод. Стаття X Декларації так і називається - "Міжнародні відносини", і містить дуже важливі з правової точки зору положення, відповідно до яких Українська РСР:

- є суб'єктом міжнародного права;

- здійснює безпосередні відносини з іншими державами;

- виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування;

- визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими;

- визнає пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права.

Крім того, у ст. IV Декларації "Громадянство Української РСР" установлено, що всім громадянам УРСР гарантуються права і свободи, передбачені Конституцією УРСР і нормами міжнародного права, що визнані УРСР. Таким чином, завдяки прийняттю Декларації, світове співтовариство одержало можливість переконатися в тому, що політика незалежної УРСР буде заснована на визнанні теорії примату міжнародного права.

Акт проголошення незалежності має велике значення тому, що саме в ньому було проголошено створення "самостійної української держави - України", недоторканність і неподільність території України. В Акті підкреслювалося, що створення незалежної держави ґрунтується на праві народів на самовизначення, що передбачено Статутом ООН.

У текст Акта було включене положення про те, що на території України мають силу "виключно Конституція і закони України", при цьому законодавці забули сказати про визнання міжнародних договорів. Ця помилка згодом була виправлена, спочатку в Законі України "Про правонаступництво України", ст. 7 якого говорить: "Україна є правонаступником прав і обов'язків за міжнародними договорами СРСР, що не суперечать Конституції України й інтересам республіки", а потім спеціальним Законом України "Про дію міжнародних договорів на території України", відповідно до якого "...укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори складають невід'ємну частину національного законодавства України...".

При розгляді питання про правосуб'єктність України слід зазначити такі положення Закону України "Про правонаступництво України":

- Україна підтверджує свої зобов'язання за міжнародними договорами, укладеними УРСР до проголошення незалежності (ст. 6);

- Україна є правонаступником прав і обов'язків за міжнародними договорами Союзу РСР, що не суперечать Конституції України й інтересам республіки (ст. 7);

- Україна гарантує забезпечення прав людини кожному громадянинові України, незалежно від національної приналежності та інших ознак, відповідно до міжнародно-правових актів про права людини (ст. 9).

У Декларації прав національностей України були закріплені норми, що закладають правові гарантії рівності політичних, економічних, соціальних і культурних прав "...усіх народів, національних груп, громадян". У преамбулі Декларації сказано, що вона приймається, виходячи з "...Загальної декларації прав людини і ратифікованих Україною міжнародних пактів про права і свободи особи". Правовою метою цього документа було закріплення у внутрішньодержавному праві принципу національної рівності і заборони дискримінації за національною ознакою. Відповідно до Декларації, Україна прийняла на себе зобов'язання перед усіма громадянами, незалежно від їхньої національності, гарантувати:

- право на їхнє традиційне розселення;

- право вільного використання рідних мов у всіх сферах життя;

- право сповідувати свою релігію;

- право використовувати національну символіку;

- право створювати національні культурні центри, товариства, земляцтва, об'єднання.

Звернення Верховної Ради України "До парламентів та народів світу" було спрямоване на міжнародне визнання України. У черговий раз від імені держави заявлялося, що з метою побудови демократичної держави Україна буде неухильно дотримуватися норм міжнародного права, керуючись Загальною декларацією прав людини, міжнародними пактами про права людини, що їх Україна ратифікувала, та іншими відповідними міжнародними документами. Висловлювалася готовність України приєднатися до європейських інституцій з прав людини, у тому числі: до Європейської конвенції з прав людини; до актів НБСЄ, зокрема, до Гельсінкського заключного акта і до Паризької хартії. Основою зовнішньої політики признавалися загальновизнані принципи міжнародного права.

Фундаментальним документом для розвитку міжнародно-правових відносин і формування зовнішньої політики є Конституція України. Державний устрій і принципи діяльності української держави, які знайшли відображення в Конституції України, перебувають у повній відповідності до положень і принципів сучасного міжнародного права, виражених у Статуті ООН.

Зокрема проголошення в статтях 1 і 2 Конституції України, як суверенної держави, обумовлює її суверенну рівність у міжнародному співтоваристві, що грунтується на положенні п. 1 ст. 2 Статуту ООН про те, що "Організація заснована на принципі суверенної рівності всіх її членів".

Положення ст. З Конституції про те, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, повністю відповідають вимогам сучасного міжнародного права, викладеним у Загальній декларації прав людини, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 році в розвиток і реалізацію одного з найважливіших завдань, сформульованих у Статуті ООН, - "знов утвердити віру в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіка і жінки й у рівність великих і малих націй".

З огляду на важливість цього завдання і не обмежуючись положенням, викладеним у ст. З, Конституція України присвячує регламентації прав і свобод людини, сформульованих у найважливіших міжнародних правових актах, розділ II - "Права, свободи й обов'язки людини і громадянина", де із 67 статей 63 присвячені суто правам і свободам громадян України. Аналіз цих норм свідчить про те, що за своїм змістом ці норми Конституції України являють собою імплементацію міжнародних правових норм, у більшості випадків введених у Конституцію

України у формі прямої трансформації. Це позитивне явище робить честь Україні, підкреслюючи правовий характер української держави.

Положення ст. 5 Конституції про те, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, підкреслює і містить у своїй основі одну з найважливіших ідей Статуту ООН і всього сучасного міжнародного права про те, що визнання державного суверенітету в сучасних умовах можливе тільки як визнання суверенітету народу (а не правителів, суверенів, монархів, як це було протягом багатьох сотень років колись). Конкретно це виражено в п. 2 ст. 1 Статуту ООН у проголошенні принципу рівноправності і самовизначення народів.

Дуже важливим у питанні "Конституція України і міжнародне право" є положення ст. 9 Конституції. В ній говориться: "Діючі міжнародні договори, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України".

Цим положенням Конституція визнає в Україні примат міжнародного права, що, у свою чергу, поряд з іншими конституційними положеннями, характеризує Україну як демократичну і правову державу.

Дуже показовим прикладом безпосереднього зв'язку Конституції України і міжнародного права, врахування його найважливіших положень і визнання на конституційному рівні юридичної чинності міжнародних правових актів є положення ст. 18 Конституції: "Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримки мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства на основі загальновизнаних принципів і норм міжнародного права".

Цим положенням, крім іншого, підкреслюється визнання Україною координуючої ролі міжнародного права і прагнення України підтримувати і розвивати свої міжнародні зв'язки на основі мирного співробітництва (яке, до того ж, є одним з основних принципів сучасного міжнародного права). Необхідністю мирного співробітництва держав пронизаний весь зміст Статуту ООН, і вимога ця відображена в ст. 1 Статуту ООН: "Підтримувати міжнародний мир... Здійснювати міжнародне співробітництво у розв'язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманного характеру й у заохоченні та розвитку поваги до прав людини й основних свобод для всіх, без розрізнення раси, статі, віку, релігії".

Всі розглянуті вище документи свідчать про прагнення України одержати міжнародне визнання і стати повноправним учасником міжнародних правових відносин. Одним із факторів міжнародного визнання України стало підтвердження з її боку відданості принципам міжнародного права.