Кремень Політологія
Політичні ідеї Стародавнього світу
Політичні знання зародились в глибокій давнині в країнах Стародавнього Світу. Формування політичної думки зв'язано з тією стадією розвитку суспільного виробництва, коли появляється приватна власність на знаряддя і засоби виробництва, йде поділ суспільства - родів, племен, общин, - на різноманітні соціальні спільності, виникають стани, різноманітні соціальні верстви, утворюються держави. Становлення і розвиток політичних ідей у всіх стародавніх народів сягає корінням в джерела міфології і оперує міфологічно-релігійними уявленнями про місце людини в світі. Перехід від общинного первісного ладу до раннєкласового суспільства і політичної форми організації суспільного життя супроводжувався дедалі поглиблюючими процесами соціального поділу населення, посиленням соціально-політичних і економічних непримиренностей, загостренням суперечностей між різними верствами суспільства-родовою знаттю і збіднілими общинниками, багатими та бідними, вільними та рабами.
Стародавні джерела свідчать, що соціально-політичні уявлення в Стародавньому Єгипті, Індії, Китаї, Греції, Вавілоні, Персії, Римі та інших країнах мали спільний релігійно-міфологічний характер. У священних книгах стародавніх індусів всі події зображуються як прояв світового порядку, дотримання якого вважалось правильним, свідчило про виконання обов'язків кожною людиною. У Стародавньому світі з розкладом і розпадом общинно-племінних відносин, загостренням суперечностей між племенами, родами, виникненням міжплемінних війн та т., появою власності на знаряддя і засоби виробництва, продукти праці, приватного інтересу виникають прагнення окремих осіб нажитися за рахунок інших, розширити своє багатство. В общині виникає майнова нерівність - багаті та бідні, гноблення зазнають не лише раби, а й співплемінники по общині. Уже в III—II тисячолітті до н. є. населення Стародавнього світу - Єгипту, Китаю, Індії та інших країн ділилось на багатих і бідних, експлуатованих рабів і власників рабів, знаті та ін. Землероби, виноградарі, скотарі та інші верстви виявляли опір пограбуванню їх знаттю, захопленню земель багатими, не хотіли віддавати їм те, що здобувалось своєю тяжкою працею. Раби прагнули повернути собі свободу і не хотіли працювати на рабовласників. Надбані вождями племен багатства давали їм можливість брати собі на службу стражників та загони воїнів. З посиленням влади вожді племен стають повноправними повелителями племені, стають царями, намісниками Бога на Землі. З виникненням держави влада стає силою, з допомогою якої багата знать здійснює панування над різними верствами: землеробами, виноградарями, скотарями, рабами та ін.
Соціально розділені суспільства Стародавнього Сходу - ранній тип суспільства, що прийшов на зміну первісному. Економічно такий тип суспільства характеризується пануванням патріархального натурального господарства, стійкістю державних форм власності на землю і общинне землеволодіння, надто повільним розвитком індивідуальної приватної власності. Традиціоналізм общинного життя, незрілість класів і класової самосвідомості впливали на зміст політики. Головне місце в політичній свідомості раннєкласових суспільств займали міфи про божественне, надприродне походження суспільних порядків. З міфами зв'язані традиції обожнення існуючої влади і її розпоряджень. Політичні вчення Стародавнього світу залишались сугубо прикладними. Головний зміст їх становили питання, що стосуються мистецтва (ремесла) управління, механізму здійснення влади і правосуддя. В політичних доктринах відображались не стільки теоретичні узагальнення, скільки конкретні проблеми техніки та методів здійснення влади. Державна влада ототожнювалась з владою царя або імператора. Верховний правитель вважався втіленням держави, зосередженням всієї державності. Політичні вчення не відокремлювались від моралі і становили своєрідні етикополітичні доктрини.
Підвищений інтерес до проблем моралі взагалі характерний для ідеології соціальних спільностей, які формувалися в суспільстві. Перетворення в суспільстві і державі в багатьох ученнях зв'язувались зі змінами в способі життя людей, з їх моральною поведінкою. Саме мистецтво управління державою часто зводилось до морального удосконалення правителів, до управління силою особистого прикладу. Для політичних вчень Стародавнього світу характерно те, що в них не тільки зберігались, але й розвивались релігійно-міфологічні погляди, а теорії державності сповнені релігійних догм, моральних уявлень і прикладних знань про політику. Політичні вчення освячували соціальну нерівність, привілеї знаті, владу експлуататорської верхівки.
VII стст. до н. є. в Китаї в період розквіту стародавньокитайської філософії склались основні напрямки політичної думки. Однією з характерних монархічних цивілізацій в Китаї є держава в долині ріки Хуанхе. Про неї відомості дійшли з книг «Ші зцін», де знайшли відображення політичні вчення II та І тисячоліття до н. є. За свідченням стародавніх оповідань основна мета імператора-володаря полягала в тому, щоб в його діянні здійснювалась справедливість і ласка - важливі принципи, що забезпечували всім підданим п'ять благ: тривале життя, здоров'я людині, любов до всього доброго, багатство і спокійне життя. На зміну неподільному пануванню родової знаті тоді приходить жорстока боротьба за владу між багатою майновою і спадковою аристократією. Пінська монархія, що трималась на авторитеті родової знаті, розпадається на багаточис-ленні ворожі між собою князівства-держави. Китай охоплює затяжна політична криза.
Тоді найвпливовішою доктриною в історії політичної думки Китаю стало конфуціанство. Родоначальником напряму виступив Кон-фуцій (551-470 pp. до н. є.), який захищав інтереси різних верств суспільства, прагнув примирити майнову багату знать з спадковою знаттю. Вчення Конфуція за характером етико-гуманістичне. Головна увага зверталась на обгрунтування необхідності будувати відносини між людьми на взаємній повазі і любові. Управляти державою, повчав Конфуцій, покликані благородні мужі на чолі з государем (царем, володарем) - сином неба. Слідом за прихильниками правління знаті Конфуцій твердив, що поділ людей на вищих і нижчих не усувається. Відмінність поглядів Конфуція від поглядів спадкової знаті полягала в тому, що в доктринах Конфуція виділялись благородні не за походженням, а за моральними якостями та знанням. Благородний муж -це зразок моральної досконалості, людина, яка всією своєю поведінкою утверджує норми моралі. Саме за такими критеріями Конфуцій пропонував висувати на державну службу. «Якщо висувати справедливих і усувати несправедливих, то народ підкорятиметься, буде покірним». Головне завдання благородних мужей Конфуцій бачив у вихованні повсюдно людяності. В поняття людяності Конфуцій вкладав особливу, неспівпадаючу з сучасним змістом суть: виховання такої поведінки, яка б відповідала моральним цінностям сімейно-кланових колективів та патріархальних общин. Людяність включала: піклування батьків про дітей, синовню повагу до старших в сім'ї, а також справедливе ставлення між тими, хто не зв'язаний родинними стосунками. «Повага і шана до батьків і повага до старших в сім'ї, а також до старших братів - це основа людяності». Загальним принципом взаємовідносин між людьми стало: «не роби іншим того, чого не бажаєш собі». Перенесений в сферу політики такий принцип має стати фундаментом всієї системи управління. Володар, цар, імператор має стати володарем, сановник - сановником, батько - батьком, син - сином та ін. Володар мав ставитись до підкорених як до своїх дітей, дбати про достаток продовольства в країні, захищати ЇЇ зі зброєю і виховувати народ. «Управляти - отже поступати правильно». І народ зобов'язаний проявляти синовню повагу до правителів, незаперечно їм підкорятися. Багато століть конфуціанство поряд з буддизмом і лаоською релігією виступало панівною ідеологією феодального Китаю.
В античній Греції на рубежі II та І т. розвиваються політичні вчення. У розвитку соціально-політичні вчення проходять три періоди: перший - охоплює IX-VI ст.. до н. є., зв'язаний зі становленням державності Стародавньої Греції. Процеси розвитку державності відображені у творчості Гомера, Гесіода, знаменитих «семи мудреців», до яких належить Солон. Формуються філософські погляди про державу в творах Піфагора і піфагорійців, Геракліта. Другий - охоплює V - першу половину IV стст. до н. є., зв'язаний з розквітом філософської і політичної думки про державу в Стародавній Греції, що знайшло відображення в ученні Демокріта, софістів, Сократа, Платона і Арістотеля. Третій період охоплює другу половину IV—II стст. до н. є. - період еллінізму. Початок занепаду державності в Стародавній Греції, грецькі поліси підпадають під володіння Македонії, а потім Риму.
Соціально-політичний лад Стародавньої Греції - своєрідна система незалежних полісів-держав, невеликих, а іноді навіть крихітних держав, що складались з міста і прилеглих до міста поселень. Тоді особливе місце серед них займає місто-держава Спарта Тут земля становила державну власність. її ділили на ділянки і по жеребку роздавали спартанцям. На відміну від інших полісів, в Спарті державний лад складався внаслідок об'єднання родових елементів, з набранням загонів воїнів формується держава - військовий табір. Основний принцип організації Спарти полягав у радикальному поділі політичної влади і економіки. Спартанці присвячували себе тільки служінню інтересам держави.
Проблеми державності в Стародавній Греції займають значне місце в ученнях філософів Геракліта (близько 541-470pp. до н. є.), Демокріта із Абдер (близько 460-370 pp. до н. є.), Піфагора з острова Сомоса (близько 580-500pp. до н. є.) та ін. Розвиваючи теорію держави і права, Геракліт вважав розумним правлінням аристократію, Демокріт же розглядав політику як найважливіше мистецтво, завданням якого - забезпечити спільні стабільні інтереси вільних громадян поліса-держави. Убогість демократії має стільки ж переваг перед так званим благополуччям громадян при царях, наскільки свобода краще рабства. Одностайність і моральна солідарність вільних членів поліса-держави є найважливіша і необхідна риса упорядкованої держави. Поліс - це спільна справа всіх його вільних громадян. Держава-поліс втілює спільну справу громадян і піклування про них, визначає суть і принципи прав і обов'язків громадян. Державні справи є важливіші серед інших. Кожний повинен дбати про могутність і міцність держави, про порядок та законність та ін. Мистецтво управляти державою Демокріт вважав одним з прекрасних мистецтв, а поєднання інтересів держави та інтересів його громадян - одним з важливіших принципів ідеї золотої середини - реалізації принципу політичного компромісу. Демокріт робить одну з перших спроб розглянути виникнення і становлення людини, людського роду в суспільстві як частину природного процесу світового розвитку. В ході природного процесу суспільного розвитку люди поступово під впливом потреб, наслідуючи природу і тварин, спираючись на свій досвід, здобувають всі свої основні знання і здібності, необхідні для суспільного життя. Людське суспільство - результат прогресивних змін початкового природного становища. Природно, суспільство, поліс-держава створені людським розумом, а не природою.
Багато чим відрізнялась від поглядів родової спадкової знаті соціально-політич-
аристократи. на думку рабовласницької аристократії. Це Платон і Арістотель змусили ідеологів аристократичної верхівки переглянути свої застарілі погляди, вдатись до створення нових філософських доктрин, здатних протистояти ідеям демократичних сил. Необхідність подолання кризи міфологічного світогляду стало поштовхом до розвитку філософії.
Ідеологія стародавньогрецької аристократії досягає найвищого розвитку в ідеалістичній філософії Платона і Арістотеля. Родоначальник об'єктивного ідеалізму, учень Сократа, автор відомих філософських діалогів Платон (427-347pp. до н. є.) в ученні про суспільство виклав концепцію ідеальної аристократичної держави. За структурою ідеальна держава складалась з трьох станів: пра-вителі-філософи, стражі-воїни і третій стан - землероби, виноградарі, ремісники. Становий поділ суспільства - умова міцності держави -спільного поселення громадян. Самовільний перехід з нижчого стану у вищий недопустимий і є великим злочином, тому що кожна окрема людина має займатися тією справою, до якої визначена природою. Займатися своєю справою і не втручатися в чужі - це і є справедливість. Визначення справедливості Платоном покликане виправдати суспільну нерівність, поділ людей на вищих і нижчих від народження. Більшість людей не здатні тримати свої пристрасті, бажання і прагнення і тому не здібні досягти удосконалення, наблизитись, стати ідеалом, а звідси і необхідність в державі і законах. Держава забезпечує властиві людям вроджені потреби, реалізує інтереси, тому в досконалій, ідеальній державі люди поділяються на певні і соціальні спільності - стани, верстви відповідно з їх душею.
Держава Платона - ідеалізація єгипетського кастового ладу. Форми правління і державного устрою не досконалі, хоча серед них є правильні і неправильні. Характеризуючи форми держави, Платон вважає правильними формами монархію і аристократію, якщо вони законні і їх діяльність спрямована на досягнення блага і узгодженості. Негативними, неправильними формами політичного устрою є: тімократія - панування честолюбців, які прагнуть до збагачення, займаються поборами і корупцією, це влада користолюбців; олігархія - панування купки багатіїв, майстрів темних справ, здатних навіть на злочин заради наживи; демократія - влада більшості, яка може бути законною або незаконною (якщо демос-народ захоплює насильно владу); тиранія - влада однієї особи над усіма, що приходить на зміну вироджуваної демократії. Характеризуючи тиранію, Платон звертає увагу на своєрідний «популіціонізм» тиранів: спочатку тиран всім усміхається, звільняє від боргів, роздає землю, а пізніше, добравшись до влади, знищує непокірних і взагалі тих, хто виступає проти тирана-володаря. Влада тирана тримається на віроломстві і насиллі. Головною причиною зміни всіх форм управління державою Платон вважав псування людських звичаїв, а вихід з порочного стану суспільства зв'язував з поверненням до правління мудрих.
Розглядаючи всі існуючі форми управління державою, Платон вважав їх недосконалими і протиставляє їм модель політичного устрою так звану ідеальну державу, яка нібито здатна реалізувати головний принцип життя - справедливість і благо. Держава виникає з необхідності забезпечити природні потреби людей на основі закону, наділяє громадян матеріальними благами, організує виховання і розвиток душі і тіла, згуртовує людей і захищає їх своїми засобами. Проте жодна з існуючих форм державного управління'не здатна забезпечити доброчесність, задоволення потреб громадян та ін. Навпаки, в суспільстві панує багатство і бідність, марнотратство і вбогість, тиранія і беззаконня, гідних пригнічують, а негідники управляють. Індивідуальні чесність і порядність вступають в суперечність з суспільною справедливістю або уявленнями про неї. Прикладом суперечностей є смерть Сократа, тому що його небажання [[оступитися мораіьними нормами, власними переконаннями і необхідність реалізувати несправедливий закон обумовили вибір - випити отруту і піти з життя. Ідеальним державним устроєм Платон вважав правління, де поєднано начала демократії і монархії.
Соціально-політичні проірами Платона зафіксували зміни в політичній свідомості спадкової знаті, що відбувалися в процесі її переростання з родової аристократії в землеробську. Завоювавши економічне і політичне панування в умовах колективної общинної власності, родова аристократія ревно охороняла патріархальні порядки, особливо в землеробстві - в традиційній сфері впливу. Згодом родова аристократія пристосувалась до відносин приватної власності і рабства, визнала необхідність закону, але продовжувала твердо відстоювати збереження полісного землеволодіння. Саме це і пояснює Я прагнення законсервувати поліс як форму державного устрою, g трактаті «Закони» Платон ближче підходить до інтерпретації політичного життя, малює реалістичну картину соціальної і політичної еволюції людства. В «Діалогах» Платон визначає політику як «мистецтво управління людьми», твердить, що коли за природою індивіди не рівні і мають хижацький інстинкт, слід гадати, що сильніші індивіди мають можливість і право «задовольняти свої бажання» за рахунок слабих. Такий підхід відображав ідеологію вибраних, які вважали, що «сила дарує право», яке є «інтерес більш сильнішої партії». Платон конструював саме сильну ідеальну державу. Справедлива людина і справедлива держава схожі. Історичні зміни трактуються як результат тривалих змін і перетворень способу життя народів, зміни в методах здобування засобів існування (перехід від скотарства до осілого землеробства), причому утворення монархії або об'єднання племен, зміни політичного характеру пояснюються змінами способу життя, тобто політично.
У формуванні теорії політики важливу роль відіграв великий філософ Арістотель (384~322pp. до н. є.). Народився в Стагорі у Фракії, освіту одержав в Афінах, в школі Платона. Піддав критиці плато-нівську теорію безтілесних форм (ідей), проте повністю подолати платонівський ідеалізм не міг, хитався між ідеалізмом і матеріалізмом. У Арістотеля знаходимо ґрунтовний виклад теорії суспільства, передумови якої зустрічаються у найраніших мислителів Сходу, переважно в Індії, Китаї. В ученні про суспільство Арістотель довів, нібито відносини рабовласництва укоріненні в самій природі. Найвищими формами державної влади Арістотель вважав форми, за яких виключена можливість своєкорисності використання влади і за яких влада служить всьому суспільству. Головна відмінність поглядів Арістотеля від поглядів інших стародавніх філософів, зокрема від Платона, полягає в тому, що Арістотель вперше в історії суспільної думки в праці «Політика» аналізує виникнення та функції держави, вказує, що функції держави зароджуються в найраніших суспільних зв'язках між господарями і рабами, необхідних для утворення стабільного соціального об'єднання. На їх основі і базується будова спільності (або сім'я, що в умовах рабовласництва є сім'єю господаря і невільників). Над сім'єю стоїть община, а над общиною стоїть уже держава -- третя, вища форма суспільства.
Розкриваючи роль політики в суспільному житті, Арістотель підкреслював, що політика має відігравати морально-виховну роль, щоб полегшити досягнення загального блага: справедливості. Інструментом політики є держава, а державним благом - справедливість, тобто те, що служить загальній користі. Походження політики Арістотель визначає як розумну практику, спрямовану на приборкання пристрастей і прагнень індивіду, вбачаючи користь політики в егоїстичній тваринній природі людини, чуттєві прагнення якої стихійні і руйнівні. Політика покликана облагородити поведінку людини, забезпечити панування розуму над нею. Звичайно, держава зобов'язана своїм існуванням суб'єктивним життєвим потребам людей. Але лише держава забезпечує повністю розквіт особи, тому що за природою людина - істота суспільна. Звідси Арістотель твердить, що суспільство передує особі. Проведена ж Арістотелем аналогія між суспільними класами і окремими системами одного організму становить передумову політичної концепції солідарності, співжиття різних соціальних спільностей, заперечуючи боротьбу в суспільстві. Концепція солідарності, політична доктрина поміркованості передбачали, що демократія може успішно функціонувати тільки за умови, якщо зможе опиратися на середні верстви суспільства, а в умовах Стародавньої Греції - на середньозаможних людей. Це перше політичне визначення передумов ефективно функціонуючої демократії.
Головне завдання політичної теорії Арістотель бачив в тому, щоб відшукати досконалий державний устрій. Класифікація форм управління державою в «Політиці» здійснюється по двох критеріях: за кількістю, чисельністю правлячих осіб і здійснюваною в державі метою. Правильними формами управління державою Арістотель вважав: монархію, аристократію і політію, а неправильними - тиранію, олігархію і демократію. І хоча сам перелік форм управління державою не оригінальний, нове в теорії Арістотеля те, що є намагання звести всю багатоманітність державних форм управління до двох основних - олігархії і демократії. їх породженням або змішуванням виступають всі інші різновидності влади. В олігархії - влада належить багатим, а в демократії - незаможнім, неімущим. Олігархія посилює існуючу соціальну нерівність людей, а демократія надзвичайно зрівнює багатий і простий люд. Міркування про демократію і олігархію Арістотель зводить до розуміння соціально-станових суперечностей, що визначають розвиток рабовласницької держави. Та симпатії Арістотеля все ж на боці політії- змішаної форми управління державою, що виникає з поєднання елементів олігархії іа демократії. Економічну основу політії становить лад, де переважає власність середніх верств населення, соціальну основу - власники землі. Політичний лад характеризується поєднанням олігархічних і демократичних форм і методів здійснення влади. Арістотель розрізняє два види справедливості: зрівняльну і розподільну. Змішані форми управління державою є Спарта, Кріт.
З другої половини V-II стст. до н. є. - .занепад державності, початок занепаду Стародавньої Греції державності Стародавньої Греції. Інтерес до політичної проблематики послаблюється. Тоді держави-поліс и Стародавньої Греції потрапляють в залежність Македонії. В ученнях Епікура, епікурійців, стоїків та інших філософських шкіл відчувається деяка відчуженість, відхід від політики, політичних явищ, подій. Філософ-матеріаліст Епікур (341-270pp. до н. є.) заперечував втручання богів в життєві, світські справи і виходив з визнання вічності матерії, що володіє внутрішніми джерелами руху. Для етики Епікура характерна аполітичність, проповідь неучасті в суспільному житті. Мета пізнання - визволення людини від неуцтва, неосвіченості і марновірства, страху перед богами і смертю. Епікур обґрунтовує розумну насолоду, в основі якої лежить індивідуалістичний ідеал ухилення від страждань і досягнення спокійного, радісного стану духу. Найрозумнішим для людини є не діяльність, а спокій -атараксія. Епікур підкреслює, що головна мета державної влади і основа політичних відносин - гарантувати людям безпеку, допомогти їм подолати страх, навчити не завдавати один одному шкоди. Звідси випливає, що держава і закон - це результат, наслідок договору людей між собою з метою спільної користі і взаємної безпеки. Справедливість, що випливає з природи, є договір про користь з метою не завдавати шкоди один одному і не зазнавати шкоди. Справедливість - явище суспільно договірне. Діяльність держави і закони мають відповідати уявленням про справедливість, зміст справедливості передбачається договором між людьми про спільну користь. За соціально-політичним змістом концепція Епікура про договірне походження справедливості держави і законів є обєктивним, демократичним. Кожний з учасників, усвідомлюючи договірне співжиття, не мав ніяких привілеїв перед іншими. В «Етиці» Епікура форма поміркованої демократії полягає в тому, що верховенство закону поєднується максимально можливою мірою волі і автономії індивідів. Проблеми державності в Стародавній Греції значне місце займають у вченні історика і політичного діяча еллінізму Полібія (близько 200-120рр. до н. є.), який вважав, що той або інший устрій держави відіграє певну роль в усіх стосунках, відносинах людей в суспільстві. З'ясування історичного процесу в Полібія спирається на уявлення стоїків про циклічність розвитку світу. Засновник школи стоїків Зенон Кгтіонський (близько 336-264 pp. до н. є.) вважав, що всесвіт управляється долею, вищим божественним Розумом. У світі панує сувора необхідність, що виключає вільність волі. Людині не залишається нічого іншого, як підкорятися невідворотній долі. Природне право -універсальний загальносвітовий закон, держава - світова співдружність, суспільне життя існує від природи і спрямовується долею, Роком. В природі живий організм проходить зростання, розквіт і в'янення. Суспільство теж проходить періоди зростання, розквіту і занепаду. Завершуючись, процеси повторюються. Розвиток суспільства - безкінечний рух по кругу, в ході якого форми правління змінюються, переходять одна в іншу. З середини IV ст. до н. є. держави-поліси Стародавньої Греції потрапляють в залежність від Македонії і приходять в занепад. Межі полісної системи, що склалися в класичний період історії Стародавньої Греції, виявились надто тісними для рабовласницького способу виробництва.
Один з ідеологів римської аристократії, знаменитий оратор Марк Тулій Ціцерон (106-43pp. до н. є.) в діалогах «Про державу» і «Про закони», наслідуючи Платона, виклав вчення про державу. В дусі вчення аристократії твердить, що держава виростає, природно, з сім'ї, що державна влада вручена мудрецям, здатним наблизитись до осягнення світового божественного Розуму. Якби люди жили за заповітами і звичаями батьків, то держава могла б стати вічною. Мета держави - охорона майнових інтересів громадян. Права мудрих і гідних громадян, включаючи право власності, випливають безпосередньо з природи, з природного закону. Марк Ціцерон твердить, що держава не тільки природний організм, але й штучне утворення, «народне встановлення», визнає рівність всіх людей від природи і можливість досягнення мудрості кожним, хто одержить освіту. Майнові і соціальні відмінності між людьми виникають не від народження, а, отже, в силу відносин приватної власності, що встановлюються в суспільстві. Приватна власність не буває від природи, а виникає або ж на базі давнього володіння нею, або ж володіння за законом і згодою та ін. Позитивно оцінюючи значні багатства і договори в житті суспільства, Ціцерон приходить до висновку, що держава тримається на кредиті, народ вручає свої права монарху в кредит за справедливе управління суспільством.
Важливе місце в історії соціально-політичної думки в Стародавньому Римі займає представник римського стоїцизму Луцій Антеп Сенека (4 р. до н. є. ~ 65р. н. є.). Численні праці, і зокрема найбільший твір «Листи до Луцілія», дійшли в оригіналі до сучасності. Зберігаючи пантеїзм грецьких стоїків, тобто розглядаючи світ як єдине матеріальне і розумне ціле, Луцій Сенека розробляє переважно морально-етичні проблеми, при правильному вирішенні яких досягається спокій і непорушність духу. Не заперечуючи рабства як соціально-політичного інституту, Сенека разом з тим відстоював людську гідність рабів, закликав гуманно ставитись до них як духовно рівним. Неминучий і божественний за характером, закон долі відіграє рольового права природи, якому підкорені всі людські відносини, в тому числі держава і закон. Всесвіт - природна держава зі своїм природним правом. Люди і є члени такої держави за законами природи. Окремі ж державні утворення - випадкові і значні для всього людського роду. Розуміння закону долі (природного права), божественного духу власне і полягає в тому, щоб протистояти випадковості і в тому числі і належності до тієї або іншої малої держави, визнати необхідність світових законів і керуватися ними. Та Сенека свою, в основному індивідуалістичну етику намагається зв'язати з завданнями суспільства і держави. Етика Сенеки мала великий вплив на формування християнської ідеології.
Наростання кризи рабовласницького ладу вело до різкого погіршання становища трудящих. Могутня державна машина Римської імперії жорстоко придушувала повстання рабів і вільних бідняків. Безсилля народних мас вело до посилення релігійних настроїв, надій на допомогу фантастичних сил. В І ст. виникає християнство - рух пригноблених, яке виступало спочатку як релігія рабів, бідняків і безправних, покірних або розсіяних Римом народів. Християни чекали пришестя месії Христа - рятівника, божого посланця, який знищує царство Зла, скине гнобителів в «гієну вогняну», встановить обіцяне пророками царство, де всі люди будуть рівні та ін. Християнство набирає широкий розмах. Бурхливий розквіт політичної думки в Стародавньому Римі припадає на правління імператора Юстініана (527-568pp.), який завершив кодифікацію римського права. Справа в тому, що на період правління Юстініана нагромадилась величезна кількість законів, вердиктів, конституцій і праць римських юристів поза всякої системи та ін. Частина з них застаріла, частина законів, вердиктів суперечила один одному і потребувала систематизації, модернізації потребували і громадянське, преторське імператорське право. З ініціативи Юстиніана здійснено кодифікацію законів.
Стародавні джерела свідчать, що соціально-політичні уявлення в Стародавньому Єгипті, Індії, Китаї, Греції, Вавілоні, Персії, Римі та інших країнах мали спільний релігійно-міфологічний характер. У священних книгах стародавніх індусів всі події зображуються як прояв світового порядку, дотримання якого вважалось правильним, свідчило про виконання обов'язків кожною людиною. У Стародавньому світі з розкладом і розпадом общинно-племінних відносин, загостренням суперечностей між племенами, родами, виникненням міжплемінних війн та т., появою власності на знаряддя і засоби виробництва, продукти праці, приватного інтересу виникають прагнення окремих осіб нажитися за рахунок інших, розширити своє багатство. В общині виникає майнова нерівність - багаті та бідні, гноблення зазнають не лише раби, а й співплемінники по общині. Уже в III—II тисячолітті до н. є. населення Стародавнього світу - Єгипту, Китаю, Індії та інших країн ділилось на багатих і бідних, експлуатованих рабів і власників рабів, знаті та ін. Землероби, виноградарі, скотарі та інші верстви виявляли опір пограбуванню їх знаттю, захопленню земель багатими, не хотіли віддавати їм те, що здобувалось своєю тяжкою працею. Раби прагнули повернути собі свободу і не хотіли працювати на рабовласників. Надбані вождями племен багатства давали їм можливість брати собі на службу стражників та загони воїнів. З посиленням влади вожді племен стають повноправними повелителями племені, стають царями, намісниками Бога на Землі. З виникненням держави влада стає силою, з допомогою якої багата знать здійснює панування над різними верствами: землеробами, виноградарями, скотарями, рабами та ін.
Соціально розділені суспільства Стародавнього Сходу - ранній тип суспільства, що прийшов на зміну первісному. Економічно такий тип суспільства характеризується пануванням патріархального натурального господарства, стійкістю державних форм власності на землю і общинне землеволодіння, надто повільним розвитком індивідуальної приватної власності. Традиціоналізм общинного життя, незрілість класів і класової самосвідомості впливали на зміст політики. Головне місце в політичній свідомості раннєкласових суспільств займали міфи про божественне, надприродне походження суспільних порядків. З міфами зв'язані традиції обожнення існуючої влади і її розпоряджень. Політичні вчення Стародавнього світу залишались сугубо прикладними. Головний зміст їх становили питання, що стосуються мистецтва (ремесла) управління, механізму здійснення влади і правосуддя. В політичних доктринах відображались не стільки теоретичні узагальнення, скільки конкретні проблеми техніки та методів здійснення влади. Державна влада ототожнювалась з владою царя або імператора. Верховний правитель вважався втіленням держави, зосередженням всієї державності. Політичні вчення не відокремлювались від моралі і становили своєрідні етикополітичні доктрини.
Підвищений інтерес до проблем моралі взагалі характерний для ідеології соціальних спільностей, які формувалися в суспільстві. Перетворення в суспільстві і державі в багатьох ученнях зв'язувались зі змінами в способі життя людей, з їх моральною поведінкою. Саме мистецтво управління державою часто зводилось до морального удосконалення правителів, до управління силою особистого прикладу. Для політичних вчень Стародавнього світу характерно те, що в них не тільки зберігались, але й розвивались релігійно-міфологічні погляди, а теорії державності сповнені релігійних догм, моральних уявлень і прикладних знань про політику. Політичні вчення освячували соціальну нерівність, привілеї знаті, владу експлуататорської верхівки.
VII стст. до н. є. в Китаї в період розквіту стародавньокитайської філософії склались основні напрямки політичної думки. Однією з характерних монархічних цивілізацій в Китаї є держава в долині ріки Хуанхе. Про неї відомості дійшли з книг «Ші зцін», де знайшли відображення політичні вчення II та І тисячоліття до н. є. За свідченням стародавніх оповідань основна мета імператора-володаря полягала в тому, щоб в його діянні здійснювалась справедливість і ласка - важливі принципи, що забезпечували всім підданим п'ять благ: тривале життя, здоров'я людині, любов до всього доброго, багатство і спокійне життя. На зміну неподільному пануванню родової знаті тоді приходить жорстока боротьба за владу між багатою майновою і спадковою аристократією. Пінська монархія, що трималась на авторитеті родової знаті, розпадається на багаточис-ленні ворожі між собою князівства-держави. Китай охоплює затяжна політична криза.
Тоді найвпливовішою доктриною в історії політичної думки Китаю стало конфуціанство. Родоначальником напряму виступив Кон-фуцій (551-470 pp. до н. є.), який захищав інтереси різних верств суспільства, прагнув примирити майнову багату знать з спадковою знаттю. Вчення Конфуція за характером етико-гуманістичне. Головна увага зверталась на обгрунтування необхідності будувати відносини між людьми на взаємній повазі і любові. Управляти державою, повчав Конфуцій, покликані благородні мужі на чолі з государем (царем, володарем) - сином неба. Слідом за прихильниками правління знаті Конфуцій твердив, що поділ людей на вищих і нижчих не усувається. Відмінність поглядів Конфуція від поглядів спадкової знаті полягала в тому, що в доктринах Конфуція виділялись благородні не за походженням, а за моральними якостями та знанням. Благородний муж -це зразок моральної досконалості, людина, яка всією своєю поведінкою утверджує норми моралі. Саме за такими критеріями Конфуцій пропонував висувати на державну службу. «Якщо висувати справедливих і усувати несправедливих, то народ підкорятиметься, буде покірним». Головне завдання благородних мужей Конфуцій бачив у вихованні повсюдно людяності. В поняття людяності Конфуцій вкладав особливу, неспівпадаючу з сучасним змістом суть: виховання такої поведінки, яка б відповідала моральним цінностям сімейно-кланових колективів та патріархальних общин. Людяність включала: піклування батьків про дітей, синовню повагу до старших в сім'ї, а також справедливе ставлення між тими, хто не зв'язаний родинними стосунками. «Повага і шана до батьків і повага до старших в сім'ї, а також до старших братів - це основа людяності». Загальним принципом взаємовідносин між людьми стало: «не роби іншим того, чого не бажаєш собі». Перенесений в сферу політики такий принцип має стати фундаментом всієї системи управління. Володар, цар, імператор має стати володарем, сановник - сановником, батько - батьком, син - сином та ін. Володар мав ставитись до підкорених як до своїх дітей, дбати про достаток продовольства в країні, захищати ЇЇ зі зброєю і виховувати народ. «Управляти - отже поступати правильно». І народ зобов'язаний проявляти синовню повагу до правителів, незаперечно їм підкорятися. Багато століть конфуціанство поряд з буддизмом і лаоською релігією виступало панівною ідеологією феодального Китаю.
В античній Греції на рубежі II та І т. розвиваються політичні вчення. У розвитку соціально-політичні вчення проходять три періоди: перший - охоплює IX-VI ст.. до н. є., зв'язаний зі становленням державності Стародавньої Греції. Процеси розвитку державності відображені у творчості Гомера, Гесіода, знаменитих «семи мудреців», до яких належить Солон. Формуються філософські погляди про державу в творах Піфагора і піфагорійців, Геракліта. Другий - охоплює V - першу половину IV стст. до н. є., зв'язаний з розквітом філософської і політичної думки про державу в Стародавній Греції, що знайшло відображення в ученні Демокріта, софістів, Сократа, Платона і Арістотеля. Третій період охоплює другу половину IV—II стст. до н. є. - період еллінізму. Початок занепаду державності в Стародавній Греції, грецькі поліси підпадають під володіння Македонії, а потім Риму.
Соціально-політичний лад Стародавньої Греції - своєрідна система незалежних полісів-держав, невеликих, а іноді навіть крихітних держав, що складались з міста і прилеглих до міста поселень. Тоді особливе місце серед них займає місто-держава Спарта Тут земля становила державну власність. її ділили на ділянки і по жеребку роздавали спартанцям. На відміну від інших полісів, в Спарті державний лад складався внаслідок об'єднання родових елементів, з набранням загонів воїнів формується держава - військовий табір. Основний принцип організації Спарти полягав у радикальному поділі політичної влади і економіки. Спартанці присвячували себе тільки служінню інтересам держави.
Проблеми державності в Стародавній Греції займають значне місце в ученнях філософів Геракліта (близько 541-470pp. до н. є.), Демокріта із Абдер (близько 460-370 pp. до н. є.), Піфагора з острова Сомоса (близько 580-500pp. до н. є.) та ін. Розвиваючи теорію держави і права, Геракліт вважав розумним правлінням аристократію, Демокріт же розглядав політику як найважливіше мистецтво, завданням якого - забезпечити спільні стабільні інтереси вільних громадян поліса-держави. Убогість демократії має стільки ж переваг перед так званим благополуччям громадян при царях, наскільки свобода краще рабства. Одностайність і моральна солідарність вільних членів поліса-держави є найважливіша і необхідна риса упорядкованої держави. Поліс - це спільна справа всіх його вільних громадян. Держава-поліс втілює спільну справу громадян і піклування про них, визначає суть і принципи прав і обов'язків громадян. Державні справи є важливіші серед інших. Кожний повинен дбати про могутність і міцність держави, про порядок та законність та ін. Мистецтво управляти державою Демокріт вважав одним з прекрасних мистецтв, а поєднання інтересів держави та інтересів його громадян - одним з важливіших принципів ідеї золотої середини - реалізації принципу політичного компромісу. Демокріт робить одну з перших спроб розглянути виникнення і становлення людини, людського роду в суспільстві як частину природного процесу світового розвитку. В ході природного процесу суспільного розвитку люди поступово під впливом потреб, наслідуючи природу і тварин, спираючись на свій досвід, здобувають всі свої основні знання і здібності, необхідні для суспільного життя. Людське суспільство - результат прогресивних змін початкового природного становища. Природно, суспільство, поліс-держава створені людським розумом, а не природою.
Багато чим відрізнялась від поглядів родової спадкової знаті соціально-політич-
Ідеологія стародавньогрецької аристократії досягає найвищого розвитку в ідеалістичній філософії Платона і Арістотеля. Родоначальник об'єктивного ідеалізму, учень Сократа, автор відомих філософських діалогів Платон (427-347pp. до н. є.) в ученні про суспільство виклав концепцію ідеальної аристократичної держави. За структурою ідеальна держава складалась з трьох станів: пра-вителі-філософи, стражі-воїни і третій стан - землероби, виноградарі, ремісники. Становий поділ суспільства - умова міцності держави -спільного поселення громадян. Самовільний перехід з нижчого стану у вищий недопустимий і є великим злочином, тому що кожна окрема людина має займатися тією справою, до якої визначена природою. Займатися своєю справою і не втручатися в чужі - це і є справедливість. Визначення справедливості Платоном покликане виправдати суспільну нерівність, поділ людей на вищих і нижчих від народження. Більшість людей не здатні тримати свої пристрасті, бажання і прагнення і тому не здібні досягти удосконалення, наблизитись, стати ідеалом, а звідси і необхідність в державі і законах. Держава забезпечує властиві людям вроджені потреби, реалізує інтереси, тому в досконалій, ідеальній державі люди поділяються на певні і соціальні спільності - стани, верстви відповідно з їх душею.
Держава Платона - ідеалізація єгипетського кастового ладу. Форми правління і державного устрою не досконалі, хоча серед них є правильні і неправильні. Характеризуючи форми держави, Платон вважає правильними формами монархію і аристократію, якщо вони законні і їх діяльність спрямована на досягнення блага і узгодженості. Негативними, неправильними формами політичного устрою є: тімократія - панування честолюбців, які прагнуть до збагачення, займаються поборами і корупцією, це влада користолюбців; олігархія - панування купки багатіїв, майстрів темних справ, здатних навіть на злочин заради наживи; демократія - влада більшості, яка може бути законною або незаконною (якщо демос-народ захоплює насильно владу); тиранія - влада однієї особи над усіма, що приходить на зміну вироджуваної демократії. Характеризуючи тиранію, Платон звертає увагу на своєрідний «популіціонізм» тиранів: спочатку тиран всім усміхається, звільняє від боргів, роздає землю, а пізніше, добравшись до влади, знищує непокірних і взагалі тих, хто виступає проти тирана-володаря. Влада тирана тримається на віроломстві і насиллі. Головною причиною зміни всіх форм управління державою Платон вважав псування людських звичаїв, а вихід з порочного стану суспільства зв'язував з поверненням до правління мудрих.
Розглядаючи всі існуючі форми управління державою, Платон вважав їх недосконалими і протиставляє їм модель політичного устрою так звану ідеальну державу, яка нібито здатна реалізувати головний принцип життя - справедливість і благо. Держава виникає з необхідності забезпечити природні потреби людей на основі закону, наділяє громадян матеріальними благами, організує виховання і розвиток душі і тіла, згуртовує людей і захищає їх своїми засобами. Проте жодна з існуючих форм державного управління'не здатна забезпечити доброчесність, задоволення потреб громадян та ін. Навпаки, в суспільстві панує багатство і бідність, марнотратство і вбогість, тиранія і беззаконня, гідних пригнічують, а негідники управляють. Індивідуальні чесність і порядність вступають в суперечність з суспільною справедливістю або уявленнями про неї. Прикладом суперечностей є смерть Сократа, тому що його небажання [[оступитися мораіьними нормами, власними переконаннями і необхідність реалізувати несправедливий закон обумовили вибір - випити отруту і піти з життя. Ідеальним державним устроєм Платон вважав правління, де поєднано начала демократії і монархії.
Соціально-політичні проірами Платона зафіксували зміни в політичній свідомості спадкової знаті, що відбувалися в процесі її переростання з родової аристократії в землеробську. Завоювавши економічне і політичне панування в умовах колективної общинної власності, родова аристократія ревно охороняла патріархальні порядки, особливо в землеробстві - в традиційній сфері впливу. Згодом родова аристократія пристосувалась до відносин приватної власності і рабства, визнала необхідність закону, але продовжувала твердо відстоювати збереження полісного землеволодіння. Саме це і пояснює Я прагнення законсервувати поліс як форму державного устрою, g трактаті «Закони» Платон ближче підходить до інтерпретації політичного життя, малює реалістичну картину соціальної і політичної еволюції людства. В «Діалогах» Платон визначає політику як «мистецтво управління людьми», твердить, що коли за природою індивіди не рівні і мають хижацький інстинкт, слід гадати, що сильніші індивіди мають можливість і право «задовольняти свої бажання» за рахунок слабих. Такий підхід відображав ідеологію вибраних, які вважали, що «сила дарує право», яке є «інтерес більш сильнішої партії». Платон конструював саме сильну ідеальну державу. Справедлива людина і справедлива держава схожі. Історичні зміни трактуються як результат тривалих змін і перетворень способу життя народів, зміни в методах здобування засобів існування (перехід від скотарства до осілого землеробства), причому утворення монархії або об'єднання племен, зміни політичного характеру пояснюються змінами способу життя, тобто політично.
У формуванні теорії політики важливу роль відіграв великий філософ Арістотель (384~322pp. до н. є.). Народився в Стагорі у Фракії, освіту одержав в Афінах, в школі Платона. Піддав критиці плато-нівську теорію безтілесних форм (ідей), проте повністю подолати платонівський ідеалізм не міг, хитався між ідеалізмом і матеріалізмом. У Арістотеля знаходимо ґрунтовний виклад теорії суспільства, передумови якої зустрічаються у найраніших мислителів Сходу, переважно в Індії, Китаї. В ученні про суспільство Арістотель довів, нібито відносини рабовласництва укоріненні в самій природі. Найвищими формами державної влади Арістотель вважав форми, за яких виключена можливість своєкорисності використання влади і за яких влада служить всьому суспільству. Головна відмінність поглядів Арістотеля від поглядів інших стародавніх філософів, зокрема від Платона, полягає в тому, що Арістотель вперше в історії суспільної думки в праці «Політика» аналізує виникнення та функції держави, вказує, що функції держави зароджуються в найраніших суспільних зв'язках між господарями і рабами, необхідних для утворення стабільного соціального об'єднання. На їх основі і базується будова спільності (або сім'я, що в умовах рабовласництва є сім'єю господаря і невільників). Над сім'єю стоїть община, а над общиною стоїть уже держава -- третя, вища форма суспільства.
Розкриваючи роль політики в суспільному житті, Арістотель підкреслював, що політика має відігравати морально-виховну роль, щоб полегшити досягнення загального блага: справедливості. Інструментом політики є держава, а державним благом - справедливість, тобто те, що служить загальній користі. Походження політики Арістотель визначає як розумну практику, спрямовану на приборкання пристрастей і прагнень індивіду, вбачаючи користь політики в егоїстичній тваринній природі людини, чуттєві прагнення якої стихійні і руйнівні. Політика покликана облагородити поведінку людини, забезпечити панування розуму над нею. Звичайно, держава зобов'язана своїм існуванням суб'єктивним життєвим потребам людей. Але лише держава забезпечує повністю розквіт особи, тому що за природою людина - істота суспільна. Звідси Арістотель твердить, що суспільство передує особі. Проведена ж Арістотелем аналогія між суспільними класами і окремими системами одного організму становить передумову політичної концепції солідарності, співжиття різних соціальних спільностей, заперечуючи боротьбу в суспільстві. Концепція солідарності, політична доктрина поміркованості передбачали, що демократія може успішно функціонувати тільки за умови, якщо зможе опиратися на середні верстви суспільства, а в умовах Стародавньої Греції - на середньозаможних людей. Це перше політичне визначення передумов ефективно функціонуючої демократії.
Головне завдання політичної теорії Арістотель бачив в тому, щоб відшукати досконалий державний устрій. Класифікація форм управління державою в «Політиці» здійснюється по двох критеріях: за кількістю, чисельністю правлячих осіб і здійснюваною в державі метою. Правильними формами управління державою Арістотель вважав: монархію, аристократію і політію, а неправильними - тиранію, олігархію і демократію. І хоча сам перелік форм управління державою не оригінальний, нове в теорії Арістотеля те, що є намагання звести всю багатоманітність державних форм управління до двох основних - олігархії і демократії. їх породженням або змішуванням виступають всі інші різновидності влади. В олігархії - влада належить багатим, а в демократії - незаможнім, неімущим. Олігархія посилює існуючу соціальну нерівність людей, а демократія надзвичайно зрівнює багатий і простий люд. Міркування про демократію і олігархію Арістотель зводить до розуміння соціально-станових суперечностей, що визначають розвиток рабовласницької держави. Та симпатії Арістотеля все ж на боці політії- змішаної форми управління державою, що виникає з поєднання елементів олігархії іа демократії. Економічну основу політії становить лад, де переважає власність середніх верств населення, соціальну основу - власники землі. Політичний лад характеризується поєднанням олігархічних і демократичних форм і методів здійснення влади. Арістотель розрізняє два види справедливості: зрівняльну і розподільну. Змішані форми управління державою є Спарта, Кріт.
З другої половини V-II стст. до н. є. - .занепад державності, початок занепаду Стародавньої Греції державності Стародавньої Греції. Інтерес до політичної проблематики послаблюється. Тоді держави-поліс и Стародавньої Греції потрапляють в залежність Македонії. В ученнях Епікура, епікурійців, стоїків та інших філософських шкіл відчувається деяка відчуженість, відхід від політики, політичних явищ, подій. Філософ-матеріаліст Епікур (341-270pp. до н. є.) заперечував втручання богів в життєві, світські справи і виходив з визнання вічності матерії, що володіє внутрішніми джерелами руху. Для етики Епікура характерна аполітичність, проповідь неучасті в суспільному житті. Мета пізнання - визволення людини від неуцтва, неосвіченості і марновірства, страху перед богами і смертю. Епікур обґрунтовує розумну насолоду, в основі якої лежить індивідуалістичний ідеал ухилення від страждань і досягнення спокійного, радісного стану духу. Найрозумнішим для людини є не діяльність, а спокій -атараксія. Епікур підкреслює, що головна мета державної влади і основа політичних відносин - гарантувати людям безпеку, допомогти їм подолати страх, навчити не завдавати один одному шкоди. Звідси випливає, що держава і закон - це результат, наслідок договору людей між собою з метою спільної користі і взаємної безпеки. Справедливість, що випливає з природи, є договір про користь з метою не завдавати шкоди один одному і не зазнавати шкоди. Справедливість - явище суспільно договірне. Діяльність держави і закони мають відповідати уявленням про справедливість, зміст справедливості передбачається договором між людьми про спільну користь. За соціально-політичним змістом концепція Епікура про договірне походження справедливості держави і законів є обєктивним, демократичним. Кожний з учасників, усвідомлюючи договірне співжиття, не мав ніяких привілеїв перед іншими. В «Етиці» Епікура форма поміркованої демократії полягає в тому, що верховенство закону поєднується максимально можливою мірою волі і автономії індивідів. Проблеми державності в Стародавній Греції значне місце займають у вченні історика і політичного діяча еллінізму Полібія (близько 200-120рр. до н. є.), який вважав, що той або інший устрій держави відіграє певну роль в усіх стосунках, відносинах людей в суспільстві. З'ясування історичного процесу в Полібія спирається на уявлення стоїків про циклічність розвитку світу. Засновник школи стоїків Зенон Кгтіонський (близько 336-264 pp. до н. є.) вважав, що всесвіт управляється долею, вищим божественним Розумом. У світі панує сувора необхідність, що виключає вільність волі. Людині не залишається нічого іншого, як підкорятися невідворотній долі. Природне право -універсальний загальносвітовий закон, держава - світова співдружність, суспільне життя існує від природи і спрямовується долею, Роком. В природі живий організм проходить зростання, розквіт і в'янення. Суспільство теж проходить періоди зростання, розквіту і занепаду. Завершуючись, процеси повторюються. Розвиток суспільства - безкінечний рух по кругу, в ході якого форми правління змінюються, переходять одна в іншу. З середини IV ст. до н. є. держави-поліси Стародавньої Греції потрапляють в залежність від Македонії і приходять в занепад. Межі полісної системи, що склалися в класичний період історії Стародавньої Греції, виявились надто тісними для рабовласницького способу виробництва.
Один з ідеологів римської аристократії, знаменитий оратор Марк Тулій Ціцерон (106-43pp. до н. є.) в діалогах «Про державу» і «Про закони», наслідуючи Платона, виклав вчення про державу. В дусі вчення аристократії твердить, що держава виростає, природно, з сім'ї, що державна влада вручена мудрецям, здатним наблизитись до осягнення світового божественного Розуму. Якби люди жили за заповітами і звичаями батьків, то держава могла б стати вічною. Мета держави - охорона майнових інтересів громадян. Права мудрих і гідних громадян, включаючи право власності, випливають безпосередньо з природи, з природного закону. Марк Ціцерон твердить, що держава не тільки природний організм, але й штучне утворення, «народне встановлення», визнає рівність всіх людей від природи і можливість досягнення мудрості кожним, хто одержить освіту. Майнові і соціальні відмінності між людьми виникають не від народження, а, отже, в силу відносин приватної власності, що встановлюються в суспільстві. Приватна власність не буває від природи, а виникає або ж на базі давнього володіння нею, або ж володіння за законом і згодою та ін. Позитивно оцінюючи значні багатства і договори в житті суспільства, Ціцерон приходить до висновку, що держава тримається на кредиті, народ вручає свої права монарху в кредит за справедливе управління суспільством.
Важливе місце в історії соціально-політичної думки в Стародавньому Римі займає представник римського стоїцизму Луцій Антеп Сенека (4 р. до н. є. ~ 65р. н. є.). Численні праці, і зокрема найбільший твір «Листи до Луцілія», дійшли в оригіналі до сучасності. Зберігаючи пантеїзм грецьких стоїків, тобто розглядаючи світ як єдине матеріальне і розумне ціле, Луцій Сенека розробляє переважно морально-етичні проблеми, при правильному вирішенні яких досягається спокій і непорушність духу. Не заперечуючи рабства як соціально-політичного інституту, Сенека разом з тим відстоював людську гідність рабів, закликав гуманно ставитись до них як духовно рівним. Неминучий і божественний за характером, закон долі відіграє рольового права природи, якому підкорені всі людські відносини, в тому числі держава і закон. Всесвіт - природна держава зі своїм природним правом. Люди і є члени такої держави за законами природи. Окремі ж державні утворення - випадкові і значні для всього людського роду. Розуміння закону долі (природного права), божественного духу власне і полягає в тому, щоб протистояти випадковості і в тому числі і належності до тієї або іншої малої держави, визнати необхідність світових законів і керуватися ними. Та Сенека свою, в основному індивідуалістичну етику намагається зв'язати з завданнями суспільства і держави. Етика Сенеки мала великий вплив на формування християнської ідеології.
Наростання кризи рабовласницького ладу вело до різкого погіршання становища трудящих. Могутня державна машина Римської імперії жорстоко придушувала повстання рабів і вільних бідняків. Безсилля народних мас вело до посилення релігійних настроїв, надій на допомогу фантастичних сил. В І ст. виникає християнство - рух пригноблених, яке виступало спочатку як релігія рабів, бідняків і безправних, покірних або розсіяних Римом народів. Християни чекали пришестя месії Христа - рятівника, божого посланця, який знищує царство Зла, скине гнобителів в «гієну вогняну», встановить обіцяне пророками царство, де всі люди будуть рівні та ін. Християнство набирає широкий розмах. Бурхливий розквіт політичної думки в Стародавньому Римі припадає на правління імператора Юстініана (527-568pp.), який завершив кодифікацію римського права. Справа в тому, що на період правління Юстініана нагромадилась величезна кількість законів, вердиктів, конституцій і праць римських юристів поза всякої системи та ін. Частина з них застаріла, частина законів, вердиктів суперечила один одному і потребувала систематизації, модернізації потребували і громадянське, преторське імператорське право. З ініціативи Юстиніана здійснено кодифікацію законів.
