Кремень Політологія

Серед мислителів-полемістів тоді ж виділяється вихованець острозької школи філософ Христофор Філалет з Волині, який висуває ідею обмеженої монархії і вважає, що відносини між монархом і народом мають ґрунтуватися на законах і добровільній згоді. Рішуче виступаючи проти соціального і релігійного гноблення українського народу польськими магнатами, Христофор Філалет відстоює соціальні свободи і зокрема, свободу совісті. На його думку, влада монарха зовсім не стосується душі, влада монарха не абсолютна, і стосовно «тіла» людини, тобто в земних, світських суспільно-державних справах, монарх не має права вершити свавілля, беззаконня над народом, відносини між монархом і народом будуються на законах і добровільній згоді. Звичайно ж, соціально-політичні погляди Христофора Філалета містять ідею суспільного договору і природних прав, обмеження влади монарха законом.

Культурно-національне відродження в Україні відбувається у надзвичайно складних умовах - переважна частина українських земель протягом XIV-XVI ст. перебувала у складі Польщі, Литви та інших держав. Соціальне поневолення українського народу поєднувалося з національно-духовним - принижувалися та викорінювалися місцеві культура, мова, звичаї, православне віросповідання. Католицизм і унія стали тією підступною зброєю, за допомогою якої польські загарбники намагалися остаточно поневолити українців. В умовах протистояння двох різновидностей християнської релігії в Україні православна релігія здебільшого іменувалася як руська віра. Державною релігією в межах Речі Посполитої визнавалася лише католицька. Не добившись покатоличення українців, правлячі кола Речі Посполитої вдалися до впровадження ідеї єзуїтсько-церковної єдності або унії православної і католицької церков під верховенством папи Римського. В 1596 р. в Бресті офіційно проголошена унія. Не лише православні ієрархи, а й чимало ще не покатоличених українських феодалів, заможних шляхтичів і міщан пристали до унії відразу чи згодом -під примусом пастирів-уніатів або під тиском погроз і репресій. За висловом пристрасного борця проти єзуїтів і унії відомого Українського мислителя Івана Вишенського, духовні «черевом, а не Духом офірували», бо забажалось їм зайняти місця в сеймі.

Іван Вишенський (1550-1620 pp.) - український православний полеміст, виходець з містечка Судова Вишня, поблизу Львова. В 90-х роках переселився на Афон, прийняв чернецтво, під-Римував зв'язки з львівським братством. Полемічну діяльність почав одночасно з острозькою групою полемістів. Центральне місце полеміці належить людині з реального життя, яка активно боретьсяся зі своїми проблемами. В основі церковного життя мають стояти засади раннього християнства, а саме - демократичні засади рівності, братства, свободи, справедливості, а все негативне1 в людському житті є результат жадоби, багатства і розкоші, необмеженої влади і свавілля. Іван Вишенський сформулював концепцію соборності правління християнською церквою, в основі якої! лежить ідея рівності всіх людей (природне право не дає нікому права свавільно ставати вище над іншими). Рівність перед богом не дає права поневолювати і деспотично правити правителям підлеглими. Визнаючи принцип ранньохристиянської рівності основним у визначенні соборності, виступав за те, щоб всі церкви рівні між собою будують свої відносини й управляються соборно. Виходячи з демократичних засад соборності, відкидав теорію абсолютного централізму духовної і світської влади папи римського, критикував світську владу, що далека від ідеалу раннього християнства, підкреслював, що Бог дав владу не для того, щоб чинити свавілля, а для того, щоб утверджувати закон і справедливість.

В Європі гуманізм епохи Відродження знаменував становлення нових відносин. Гуманістичні ідеї проникали і в Україну, з на ходять сприятливий ґрунт, набирають особливостей - відродження національної культури, формування ідеології боротьби проти католицької експансії, соціального та національного поневолення! Тоді ж поширюється книгодрукування, просвітництво, знання ті прогресивні ідеї. Особливе місце займала полемічна література! що виникла в 80-і роки XVI ст. у ході боротьби проти унії та католицизму і мала гостру соціальну й політичну спрямованість У полеміці з церковниками визрівала гуманістично-демократичі на ідея рівності всіх людей від природи.

Розвиток політичних ідей створюється освітній осередок на Слобожанщині - в Харкові - колегіум. Започатковану в Острозі справі розвитку освіти продовжували братські школи, що виникають ті ді і у Львові, на Волині, Поділлі, Слобожанщині та ін. Тоді, коли Україна перебувала під владою польсько-шляхетської держави, загострювалася боротьба між православною та католицькою вірамі Економічне становище, соціальні, духовні традиції, постійні зв'яі ки з різними землями і регіонами сприяли відродженню Києва і політичного і культурного центру. Посилюється вплив Києво-Гі| черської лаври, навколо якої гуртуються вчені, політичні діяі духовенство. Культурними осередками стають Київська братсь] школа та братство вчених при Києво-Печерській лаврі. Тоді і важливим культурним осередком стало братство зі школою, ні коло якого об'єдналися представники різних верств населентої ремісників, купецтва, духовенства та козацтва. Першим ректором став Іов (Іван) Борецький, родом з с Бірча поблизу Перемишля, ігумен Михайловського Златоверхого монастиря, а" потім - київський метрополит. З ім'ям Іова Борецького зв'язаний прогресивний напрям у педагогічній думці в Україні. Пізніше, в 1619-1620 роках ректором школи став Мелетій Смотрицький, виходець із с. Смотрича на Поділлі, син ректора Острозької школи Герасима Смотрицького. Навчався в Острозі та Віденській академії. Один з засновників філологічної науки в Україні. Восени 1631 р. у Києві виникла ще одна школа - Лаврська. Заснував ЇЇ архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила. Школа створювалася за зразком шкіл підвищеного типу. Лаврська школа згодом об'єдналася з Київською братською. Об'єднана школа почала діяти з вересня 1632 p., отримала назву колегії (колегіями в Польщі й на Заході називались навчальні заклади вищого типу). Так зроблено крок по шляху становлення вищої освіти в Україні.

Петро Могила (1574-1647pp.) народився в сімї молдавського господаря Сімеона. Навчався у Львівській школі. Вищу освіту отримав у Франції. Творча спадщина Петра Могили велика. Значну увагу вчений і політичний діяч відводить соціально-політичним проблемам і вченням. Розглядаючи державу і суспільство, Петро Могила не відокремлює їх одне від одного. Держава виникає із необхідності забезпечення природних потреб людей на основі закону, організує господарську діяльність, захищає людей, піклується про виховання та розвиток душі і тіла. В творах Петра Могили можна знайти роздуми про світську владу, які далеко не завжди співзвучні з ідеєю верховенства влади церкви. Розкриваючи ідею верховенства православної церкви, Петро Могила відмічав, що хоча цесарська, королівська влада і важлива, але ще важливішою є влада священицька, тому що це влада від Бога. Ідеальний володар - це сильний православний цар, який відданий православ'ю, вірі в бога, від якого одержав владу і якому підзвітний. Звичайно ж, в Росії верховенство церкви ніколи не було реальним. І Петро Могила рекомендував царю радитися з мудрими духовними наставниками. Суспільно-політична, церковна, просвітницька діяльність Петра Могили відбувалася в дуже складних обставинах, а саме в умовах загострення соціальних, національних і релігійних процесів в Україні.

Одним з відомих тоді письменників, філософів Феофан Прокопович (1681-1736 pp.) пропагував перетворюючу діяльність Петра 1,виступав прихильником прогресу та науки, учення Коперники і Галілея. Значне місце в творчості Феофана Прокоповича належить проблемам держави, абсолютної монархії, співвідносин світської та церковної влади. В реформаційній діяльності Петра І вбачав прогресивність. Суть розробленої теорії просвітницького абсолютизму полягала в обґрунтуванні пріоритету світської влади, підпорядкуванні церкви державі, секуляризації, тобто перетворення церковних і монастирських маєтностей у світські. Модифікуючи теорію природного права і суспільного договору, пристосовуючи її до умов України, Росії, Феофан Прокопович орієнтується на інтереси купців, мануфактурників, дворянства, а інтереси народу інтерпретує. За теорією просвітницького абсолютизму монарх - це верховний носій державної влади, ставиться над усіма громадянами, а його дії спрямовані на загальну користь. Зрозуміло, що теорії просвітницького абсолютизму визнавала верховним носієм державної влади лише освіченого, мудрого властителя. Освіта і розвиток наук розглядалися як основа історичного процесу, сили держави і добробуту народу.

Просвітництво широко розповсюджувалось в періоди великого соціального напруження в суспільстві, загострення соціальних суперечностей та ін. Перехід від феодально-кріпосницьких відносин до капіталістичних відносин в Західній Європі і в Росії породжував потребу утвердження юридичного світогляду, тобто права, законів як юридичної гармонії громадянина, його прав та свобод, що відповідали потребам, суті і проблемам капіталістичних відносин, що розвивалися, капіталістичного способу виробництва. В умовах України просвітителі схвально проголошували феодально-кріпосницькі відносини, що суперечило нормам права. З метою теоретичного обґрунтування юридичного світогляду і юридичного способу мислення просвітителі висувають концепцію природного права. Та виникає проблема взаємовідносин між природним станом людини і її суспільним становищем і цивілізацією. Суперечності, що склалися, просвітителі намагаються вирішити по-різному. Відомі в Європі просвітителі Жан-Жак Руссо закликає повернутися до природного стану, а Дені Дідро наголошує на ідеї прогресу та непорушності природних прав людини. Розвиваючи концепцію природного права, українські просвітителі дотримувались думки, що закони природного права є тією основою, з якої, як від коріння паростки, мають виростати закони суспільства, що звичайно реалізуються і справедливі лише ті державні закони, що випливають з природних прав людини.

В Україні тоді серед просвітителів чільне місце займає Григорій Сковорода. Народився Григорій Сковорода 22 листопаду 1722 року в селі Чернухи на Любинщині, в сім'ї козака. Отримавши початкову освіту в місцевій школі Григорій поступив до Київської академії, де навчався з перервами з 1738 по 1750 рік. Після академії їде в Угорщину. Там, в Токаї в руській церкві співає в хорі, відвідує Відень, Офен, Пресбург. Повернувшись до України, протягом 15 років вчителює в різних церковно-приходських школах, а в 1769 році припиняє педагогічну діяльність і відтоді понад двадцять п'ять років мандрує по Слобідській Україні, творить переважно в формі діалогів, найважливіші твори, де висловлює свої погляди на людину 1 Світ, на можливість розкриття пізнання, суті людини, світу. Григорій Сковорода прожив життя і вмер як праведник, мудрість якого стала джерелом праведності. Помер Григорій Савич. У 1794 році в селі Іванівка на Харківщині в садибі дідича Михайла Ковалевського. На камені його могили, як і заповідав філософ напис: «Світ ловив мене та не піймав».

Тема природної людини у творчості Григорія Сковороди, як і в західноєвропейських мислителів-просвітників - одна з провідних. Філософ осмислює cyтність людини з побутового досвіду, яскравого фольклорного надбання народної мудрості. У багатьох творах чітко окреслені три аспекти тлумачення теми природи людини: по-перше, пані теїстичний аспект - природність людини як злиття її з пері винною природою, тобто натурою; по-друге, соціально-психологічний аспект - природність людини як спрямування життєвої діяльності з її природними нахилами, з внутрішнім законом бути особистості (життя за принципом «хто ти є»); по-третє, природність людини як цілеспрямованість особистості на гармонізацій відносин людина - природа і людина - людина (суспільство] Григорій Сковорода палко відстоює рівність між людьми, праві кожного незалежно від соціального становища на щастя і свободу, вважаючи свободу найвищим досягненням людини. Шлях до ідеального суспільства, де всі рівні, вбачав у вихованні через самовиховання, на основі праці відповідного життєвого покликання. В ліквідації ненависного світу зла, користолюбства, наживи бачив суть методів вирішення соціальним проблем. Його творчість створила міцні передумови для становлення нової української літератури. Між тим чомусь Григорій Сковорода бачив, що українському народу загрожувало переретворення в аморфну етнографічну масу, приречену щ денаціоналізацію, але не зважав, рахуючи, що все саме собою вирішується. Ідеї Григорія Сковороди хоча і миролюбні, але специфічні, за ними скривався той, хто пробуджував народ.

Помітний слід в історії соціально-політичної думки лишив українець - Григорій Палетика, який не тільки робив переклади праць античних мислителів, західних філософів, але виступив одним з вірогідних авторів «Історії Русів». Серед просвітителів привертає увагу також полтавець (випускник Київської академії) - Семен Гамалія, який активно пропагував в Росії. Просвітницька інтерпретація суспільного договору та природного права притаманна відомим українським вченим і громадським діячам Володимиру Капністу, Петру Лодію, Ваі Каразіну. Просвітителі вбачали суспільний ідеал у здійсненні свободи, рівності і права на власність. Просвітницькі тлумачення понять рівності полягали у визначенні рівності людей перед законом. Право власності - це природне право, що нікому не дається в дарунок і ні від кого не забирається, це рівне для всіх право вільно купувати і володіти власністю.

У питанні про державну форму Петро Лодій, Яків Козельський та ін. схилялись до республіки тому, що при республіканському правлінні спільна користь виступає базою всіх людських добропорядностей та законодавства, підкреслював Яків Козельський. Як тільки держава, суспільство, право не створені людиною, а створюються, формуються в процесі тривалої еволюції, вони не можуть будуватися волею людей. Представники історичної школи на Заході доводили, що нема природного права, а є лише позитивне право, що має свої закони розвитку, що не залежать від розуму. Саме право - історична спадщина народу, що не може і не повинна довільно змінюватися. Справжнім буттям, джерелом права виступає не закон, що довільно приймається державою, а звичай, що виражає дух народу. Ось чому в позиції перебудови держави Сергій Десницький хоча і не обмежував серйозно монарха в здійсненні законотворчої влади, все ж ставив вимогу зміцнювати орган народного представництва - сенат, члени якого мають користуватися рівними правами і відстоювати суспільні інтереси, вимагав і незалежності і незмінюваності суддів, рівності всіх перед судом, а також введення суду присяжних, введення місцевого самоуправління та ін.