Кремень Політологія
СТАВЛЕННЯ.
Ставленням називається невербальне (тобто безмовне) почуття з приводу конкретних подій та явищ політичного життя, яким мотивуються вчинки або поведінка. Основу невербального почуття становить те чи інше глибоко укорінене в світосприйнятті людини уявлення про цінності суспільного буття, її іноді неусвідомлені переконання й погляди, а також конкретні пристрасті та інтереси, що поділяються людиною. Людина тонкої душі, завжди далека від політики, раптом починає усвідомлювати громадянську відповідальність виборця і пояснює, чому віддає перевагу тому чи іншому кандидату в противагу іншим: «Мені мало що говорять їх промови, але по очам та манері поведінки такого кандидата можна бачити, що це - чесна людина». У такому випадку ставлення формується інтуїтивно. Якщо вибирати потрібно між різними підходами й судженнями, то скоріше всього вибір буде зроблено тоді, коли відчуємо, що людина поділяє уявлення й ідеї, що їх люди вважають важливими. Можна і не знати ні про конкретне ставлення людини до хвилюючої проблеми, але про способи, якими людина справді буде її вирішувати, ані про майбутнє ставлення до запроваджуваної реальної політики. Політичний вибір чи дія, здійснювані людьми виключно чи при перевазі невербальних почуттів або ставлення, пояснюється ймовірністю.
Переконання. Поняття переконання тісно зв'язане з поняттям віри. Часто відстоюючи свою позицію, люди говорять, що вірять у щось. Дійсно ж йдеться про оціночне судження стосовно якогось об'єктивного предмета або явища, що існують незалежно від ставлення. «Вірю в демократичну систему», «Вірю в Україну». Інша справа, коли віримо в щось таке, за ставленням до чого вважаємо, що є вагомі причини вважати правильним. «Вірю в торжество української національної ідеї». Тут віра відкриває уявлення про ідеальний варіант суспільного розвитку. Співвідношення понять переконання й віра у політиці може пояснюватися з позиції їх емоційної природи. Переконання здебільшого апелюють до розуму і глузду людини, тоді як віра апелює до почуттів і серця. Переконання визначають політичну поведінку людей у тих випадках, коли вважають себе вірними й правильними. Переконання більш усвідомлене явище, аніж ставлення. Переконання у політиці є зовсім не те ж саме, що знання. Людина мабуть не знає про природу тих або інших речей, поки не переконається в їх реальному існуванні. Різні люди можуть мати кардинально різноманітні переконання, і всі будуть вважати себе правими. Якщо людина переконується в тому чи іншому явищі, події, її важливості й корисності, то виявляє реальну політичну поведінку і приймає рішення або діє, підтримуючи, або виступає проти тощо.
Думка. Існує дві основних відмінності між думкою та переконанням. Перша різниця допускає, що людина, яка керується у політиці поглядами, менш впевнена у своїй правоті, аніж та, якою керує переконання. Толерантність мотиву політичної дії - думка, здебільшого допускає згоду з позицією, несхожою або протилежною, чого тяжко вимагати й очікувати від переконань і тим більше віри. Людина може залишатися при своїй думці, хоча і вважає правильним зовсім інше. Відображення думки, її суті несе в собі погоджувальний відтінок, тоді як висловлювання переконання завжди допускає владність. У реальному житті, що відрізняє достаток самих різних вигадливо взаємозв'язаних подій, окремій людині надзвичайно важко отримати вичерпну політичну інформацію про який-небудь предмет, тому-то більшість людей змушені покладатися на власну думку, якщо вимагається визначити свою політичну поведінку. І друга відмінність між думкою і переконанням полягає в тому, що думка має більш нормативний зміст. Звичайно нормативність думки у системі уявлень людини про навколишній світ виступає як логічний ланцюжок, деякий взаємозв'язок суджень, побудованих виходячи з ціннісних пріоритетів індивіда. Ставлення ж до вторинних, супутніх, що лежать на периферії головного, про який у людини думка уже склалася, формується, як правило, в умовах постійного зменшення ступеня поінформованості, що межує з повним незнанням.
Інтерес. Поняття інтерес має багато визначень. Інтерес - це певна індивідуальна чи групова настанова на досягнення бажаного результату або на вирішення питань в свою користь. Інтереси в політиці постійно трансформуються і пересікаються, діючи на кількох рівнях консолідації: індивідуальному, груповому, корпоративному, соціально-класовому.
Цінності. Ще однією підставою прийняття політичних рішень виступають цінності. Цінність - це суттєво значущий і глибоко усвідомлений нормативний принцип з широкою сферою застосування. Ціннісні орієнтири формуються в особистості в результаті впливу тих чи інших настанов у процесі виховання як похідні від морально-етичних принципів, якими особа керується у житті. Цінності мають конкретний зміст та ідейну спрямованість, духовний багаж особи.
Політична іммобільність це виключення людини з політичного життя, її відчуження від політичної влади, своєрідна негативна різновидність результату політичної соціалізації особи. Політична іммобільність може виражатися в різних формах: апатія до політичних подій, байдужість до політичних явищ, подій, бойкот виборів, різних політичних акцій. Політична іммобільність зумовлюється відсутністю збалансованості в механізмах політичної соціалізації на соціальному, соціально-психологічному та між-особовому рівнях, панування відповідного типу політичної культури чи неприйняття існуючого політичного режиму тощо.
Залучення особи до реалізації владних політичних відносин або протидія їх здійсненню і є політична участь. Саме тут людина виступає як суб'єкт політики. Але в житті різних людей політика займає неоднакове місце. Політолог Макс Вебер виділяв три типи. Перший - політики по випадковості. Це ті, хто від випадку до випадку беруть участь у виборах, висловлюють свою думку на референдумах тощо. Другий - політики за сумісництвом - депутати від певних регіонів населення в представницьких органах влади, беруть участь в обговоренні проблем економічного, соціально-політичного та духовного життя суспільства тощо. Для них політика не стала «справою життя» ні матеріально, ні ідейно, ні морально. І третій тип - політики за професією. Це люди, які посвятили себе політиці. Політика головне в їх житті й діяльності. Політична діяльність таких людей - основне джерело засобів існування, професія. Проявляється це у політичному лідерстві або постійній роботі в політичних установах тощо.
Майже аналогічна класифікація політичної активності людини, запропонована політологом Габріелем Алмондом, який виділяє не три, а шість типів політичної активності, враховуючи неоднаковий рівень свідомості людини у політиці. Проте в політології виділяються основні форми політичної участі особи в суспільному житті: по-перше, масова участь у політичному житті вважається читанням періодичної преси та ознайомлення з політичними передачами радіо, телебачення; звернення до державних та партійних органів, а також в редакції газет, журналів, на радіо, телебачення з ініціативними пропозиціями про поліпшення існуючого становища, критикою помилок і промахів органів державної влади тощо, якщо такі звернення виходять за межі особистих проблем і мають характер дій, що порушують суспільні інтереси; по-друге, участь особи, людини в діяльності, спрямованої на підтримку існуючої політичної системи і структури або проти неї, участь у діяльності політичної партії та громадських об'єднань, рухів і організацій, що виконують політичні функції (участь виконавча, організаторська, участь у проведенні й розподілі, рядова і в ролі лідера тощо.); потрете, участь у виробництві і поширенні політичної інформації; по-четверте, участь у мітингах, демонстраціях, політичних і економічних страйках та інших політичних акціях, аж до революційних дій; по-п'яте, виконання політичних функцій в політико-влад-них структурах, в органах державної влади. Це цілком усвідомлена участь, утвердження в політиці своїх власних інтересів і цінностей.
Практика показує, що активна участь громадян в управлінні є наслідком соціальних перетворень, особливо економічного розвитку і підвищення добробуту та культури населення. Існує пряма залежність між рівнем економічного розвитку і темпами економічного зростання, з одного боку, і суспільно-політичною активністю, з іншого. Тут проявляються двосторонні взаємозв'язки. З одного боку, більш високий рівень політичної активності сприяє прискоренню економічного розвитку, а з •іншого, - прогрес, досягнутий в економічному розвитку, і в підвищенні добробуту й культури населення, може сприяти вивільненню додаткових сил та енергії для розвитку суспільно-політичної активності. Криза економіки викликає й політичну апатію, байдужість населення тощо. Але рівень політичної активності громадян не є лише наслідок суспільних перетворень. Результат змін політичної свідомості, політичної активності, ставлення до політики, а також свідомих дій мас визначає рівень політичної свідомості.
Чим же обумовлена політична участь особи в суспільно-політичному житті суспільства, та чи інша його форма?
Політична участь особи, певно, визначається політичною системою, політичними відносинами, соціальним середовищем, політичними і пеполітичпими факторами процесу політичної соціалізації. Якщо ж виходити з того, що людина істота біо-соціальна і в структурі особи виділяються соціальний та природний компоненти, то па участь конкретної людини у політиці, па її політичну поведінку впливають світогляд, політична свідомість та політична культура особи, її власні мета, цінності, стереотипи, настанови, мотиви, інтереси й потреби. Не можна забувати і про психологічні, біологічні елементи особи (мислення, темперамент, воля, нам'ять, емоції, стан фізичного і психічного здоров'я, стать, вік тощо.), також впливати па політичну поведінку людини. Згадаємо, як взаємна особиста, зовсім емоційна неприязнь відштовхувала один від одного Єльцина і Горбачова, Кравчука та Івашко, суттєво виливала па їх політичну діяльність. Безумовно, значення природних елементів в міру прогресу цивілізації поступово знижується. Сучасні науково-технічні досягнення, засоби інформації та комунікації роблять пам'ять зовсім не таким значущим елементом для участі особи у політиці (аж до висунення її на роль політичного лідера), як це бувало 100 або 200 років тому. Також можна сказати і про стан фізичного здоров'я. Згадаємо хоча б Франкліна Рузвельта. Якщо взяти, наприклад, вік, то вік, можливо, взагалі один із самих відносних тощо. Але те, що вік все-таки має вплив па форми участі людей у політиці, безперечно. Адже заохочення людини до політики здійснюється з дитинства і протягом всього її життя. У дитинстві відбувається первинна політична соціалізація - формування уявлень про найпростіші політичні поняття (в сім'ї, з допомогою засобів масової інформації), а після - нагромадження знань про політику, формування ставлення до неї під впливом спеціальних соціальних і політичних інститутів тощо, в юності з початком власної трудової діяльності, набранням у соціальній структурі постійного соціального положения, затвердженням особливості характеру, відбувається оформлення власної громадянської позиції, певне ставлення до політичних інститутів, мети, цінностей тощо.
Певний ступінь автономії людини, спроможність її, виражаю- чись визначенням Іммануїла Канта, «бути добродієм самому собі», самохіть обраним принципам, є теж наслідком процесу політичної соціалізації особи. Розглядаючи автономію людини як результат політичної соціалізації в процесі реалізації комплексу «інтересу», коли проводиться лінія дистанціювання людини від політичної влади, то при комплексі «примушування», «підкорення» політиза-ція особи має лише видимість. Звичайно ж, це бачиться парадоксом: результат залучення людини в політику - її автономія, досягнута нею свідоме усунення від політичного процесу.
Природно, з позицій науки про політику важливо знищення соціального відчуження людини і створення умов для всебічного розвитку її сил і здібностей. Відчуження - поняття, що характеризує, по-перше, процес і результати перетворення продуктів І людської діяльності (практичної —продукти праці, гроші, суспільнії відносини та ін. і теоретичної), а також якостей та здібностей людини у щось незалежне від людей і панівне над ними, по-друге, перетворення будь-яких явищ і стосунків у щось інше, аніж вони є самі по собі, викривлення і перетворення в свідомості людей їх реальних життєвих відносин. Але і створення потужної матеріально-технічної бази виробництва, і зростання продуктивності праці тощо не можуть замінити соціальне відчуження людини. Економічні засоби можуть виступати і займати чільне положення, але тільки як умова забезпечення тих чи інших обставин. Подолання соціального відчуження здійснюється у сферах праці, політики й культури. Якщо відчуження взагалі - то це соціальний процес, що характеризується перетворенням діяльності людини і її результатів у самостійну силу, панівну над ним і ворожу їй, що відчуження людини від політичної влади підвищує політичну владу до рангу такої сили. Проблема подолання відчуження людини від політичної влади зв'язується з подоланням економічного відчуження.
Для демократій, та ще більше для монархічних та інших авторитарних політичних режимів, характерне визнання тотальності, необмеженості державної влади у ставленні до індивіда. І саме на політичну беззахисність особи у стосунках з державою став лібералізм - своєрідна індивідуалістична та гуманістична реакція. Вперше в історії соціально-політичної думки лібералізм відокремив індивіда від суспільства і держави, проголосив політичну рівність усіх громадян. Особа наділялась фундаментальними непорушними правами, ставала головним елементом політичної системи. Сфера дій держави у ставленні особи як об'єкту влади обмежувалася. Лібералізм визначає особу, індивіда як джерело влади. Результатом договору вільних людей ставала держава. Держава підконтрольна та підзвітна народу і покликана виконувати лише ті функції, якими її наділяли громадяни, народ. Держава, насамперед, забезпечує безпеку і свободу громадян, охороняє їх природні, священні права, підтримує громадський порядок і соціальний мир. Однак, лібералізм звужує сферу політики, проголошуючи верховенство особи у взаємовідносинах з владою, обмежує масштаби, сферу політичної активності громадян.
В сучасних умовах основними цінностями політичної культури Заходу виступають і збагаченні іншими ідеями ліберальні думки, що відкоректувалися на взаємовідносини особи та влади. Досвід історії свідчить про те, що зневага до ліберальних принципів політичного устрою суспільства, свободи особи, поділу влади, законності, повага приватної власності, пріоритет прав людини над правами держави та ін. багате-незвичайним ростом апарату влади, розширенням владних структур, надмірною ідеологізацією і політизацією суспільства, встановленням всеосяжного контролю над суспільством і особою, перетворенням людини в гвинтик величезної державної машини, покликаний покірно виконувати команди зверху. Так відбувається в тоталітарних суспільствах.
Тоталітаризм позбавляє людину всілякої свободи вибору, робить повністю беззахисною перед всепроникаючою владою. Якщо одним полюсом тоталітарного бачення особи є людина-гвинтик, то іншим верхнім полюсом виступає всезнаючий та всемогутній вождь, наділений рисами божества. Ідеологізуючи та політизуючи все суспільство, тоталітаризм безмежно поширює сферу взаємовідносин індивіда і влади і одночасно внутрішньо деполітизує особу, перетворює її в людину-функцію, позбавлену всякої свободи політичного вибору. В кінцевому підсумку тоталітаризм веде країну до історичного тупика, тому що руйнує головне джерело сили держави і суспільного багатства - вільну особу, людину-творця.
В сучасних умовах органічне поєднання традиційних цінностей лібералізму і деяких колективістських ідей обґрунтовується в широко розповсюджених у політичній думці теоріях та думках. Видатне місце серед теорій займає християнська концепція політики, а також соціал-демократична ідеологія. Сучасне християнське політичне вчення претендує на золоту середину між індивідуалізмом, лібералізмом та колективізмом тоталітаризму. Визначаючи місце особи в державі, християнське політичне вчення виходить з трьох основних принципів: унікальної цінності кожної людини внаслідок її духовності, солідарності та субсидарності. Повага кожної особи державою та суспільством - це основа гуманістичного ставлення до людини - такий зміст принципу унікальної цінності кожної людини. Соціально-політичне кредо християнського вчення - солідарність. Солідарність - це відповідальне виконання людиною своїх громадських обов'язків, піклування кожного про все і всіх - про кожного - така суть принципу солідарності. І третій найважливіший принцип християнського вчення - субсидарність, що означає відповідальність кожного за своє благополуччя, надання державної підтримки тим, хто сам не може забезпечити себе, неповнолітнім, інвалідам, престарілим, безробітним тощо. Виявляючи по можливості достатню допомогу всім бідним, держава не повинна за них робити те, що вони можуть робити самі, тобто не породжувати соціальне утриманство, а прагнути проявити і забезпечити себе. Такі тоталітарна і християнсько-демократична форми взаємовідносин особи й держави.
Людина та влада в суспільстві y взаємовідносинах особи в сучасних та влади показав, що для забезпечення демократіях більшості громадян свободами та нормальними умовами існування виявилося явно недостатньо втручання держави у сферу соціально-економічних відносин. Тому-то втручання держави лише у сферу соціально-економічних відносин стримує розвиток деяких галузей економіки, знецінює для нижчих верств суспільства політичні та громадянські свободи, робить їх практично важкоіснуючими. Втручання держави у сферу соціально-економічних відносин веде до поглиблення і майнової нерівності, загострює соціально-класові суперечності та викликає конфлікти, підриває соціальну стабільність ліберальної демократії. Врахування усіх факторів, що впливають на різні сторони втручання держави у сферу соціально-економічних відносин, навів політичну думку до суттєвого зміщення акцентів з ліберальних ідей обмеження державної влади для забезпечення індивідуальної свободи до християнської концепції використання держави в інтересах досягнення загального добра, згладжування соціальних контрастів.
В сучасних умовах соціальна політика перетворилася в один з центральних напрямків діяльності держави. Людина і влада в сучасних умовах демократичних держав взаємодіють не лише у власній політичній сфері державного ладу, формування органів владних структур тощо, але й у сфері розподілу прибутків, забезпечення соціальної справедливості. Однак неоконсерватори якось прохолодно ставляться до соціальної політики, що проводиться державами в сучасних демократичних суспільствах. Неоконсерватори, особливо лібертаристи, які виступають за максимальне розвантаження держави, її відмову від соціальних функцій, повернення до ринкового саморегулювання не лише в економіці, але всюди, де можливо. Одночасно соціал-демократи, християнські демократи, ліві ліберали та комуністи виступають послідовними прихильниками розширення і демократизації сфери взаємовідносин людини та держави. В індустріально розвинених демократичних державах світу існує деяка відмінність у підходах до взаємовідносин людини і влади, не ставиться під сумнів визнання ними, як міжнародним співтовариством (ООН), статусу особи будь-якої людини як джерела влади, первинного і головного суб'єкту політики.
Переконання. Поняття переконання тісно зв'язане з поняттям віри. Часто відстоюючи свою позицію, люди говорять, що вірять у щось. Дійсно ж йдеться про оціночне судження стосовно якогось об'єктивного предмета або явища, що існують незалежно від ставлення. «Вірю в демократичну систему», «Вірю в Україну». Інша справа, коли віримо в щось таке, за ставленням до чого вважаємо, що є вагомі причини вважати правильним. «Вірю в торжество української національної ідеї». Тут віра відкриває уявлення про ідеальний варіант суспільного розвитку. Співвідношення понять переконання й віра у політиці може пояснюватися з позиції їх емоційної природи. Переконання здебільшого апелюють до розуму і глузду людини, тоді як віра апелює до почуттів і серця. Переконання визначають політичну поведінку людей у тих випадках, коли вважають себе вірними й правильними. Переконання більш усвідомлене явище, аніж ставлення. Переконання у політиці є зовсім не те ж саме, що знання. Людина мабуть не знає про природу тих або інших речей, поки не переконається в їх реальному існуванні. Різні люди можуть мати кардинально різноманітні переконання, і всі будуть вважати себе правими. Якщо людина переконується в тому чи іншому явищі, події, її важливості й корисності, то виявляє реальну політичну поведінку і приймає рішення або діє, підтримуючи, або виступає проти тощо.
Думка. Існує дві основних відмінності між думкою та переконанням. Перша різниця допускає, що людина, яка керується у політиці поглядами, менш впевнена у своїй правоті, аніж та, якою керує переконання. Толерантність мотиву політичної дії - думка, здебільшого допускає згоду з позицією, несхожою або протилежною, чого тяжко вимагати й очікувати від переконань і тим більше віри. Людина може залишатися при своїй думці, хоча і вважає правильним зовсім інше. Відображення думки, її суті несе в собі погоджувальний відтінок, тоді як висловлювання переконання завжди допускає владність. У реальному житті, що відрізняє достаток самих різних вигадливо взаємозв'язаних подій, окремій людині надзвичайно важко отримати вичерпну політичну інформацію про який-небудь предмет, тому-то більшість людей змушені покладатися на власну думку, якщо вимагається визначити свою політичну поведінку. І друга відмінність між думкою і переконанням полягає в тому, що думка має більш нормативний зміст. Звичайно нормативність думки у системі уявлень людини про навколишній світ виступає як логічний ланцюжок, деякий взаємозв'язок суджень, побудованих виходячи з ціннісних пріоритетів індивіда. Ставлення ж до вторинних, супутніх, що лежать на периферії головного, про який у людини думка уже склалася, формується, як правило, в умовах постійного зменшення ступеня поінформованості, що межує з повним незнанням.
Інтерес. Поняття інтерес має багато визначень. Інтерес - це певна індивідуальна чи групова настанова на досягнення бажаного результату або на вирішення питань в свою користь. Інтереси в політиці постійно трансформуються і пересікаються, діючи на кількох рівнях консолідації: індивідуальному, груповому, корпоративному, соціально-класовому.
Цінності. Ще однією підставою прийняття політичних рішень виступають цінності. Цінність - це суттєво значущий і глибоко усвідомлений нормативний принцип з широкою сферою застосування. Ціннісні орієнтири формуються в особистості в результаті впливу тих чи інших настанов у процесі виховання як похідні від морально-етичних принципів, якими особа керується у житті. Цінності мають конкретний зміст та ідейну спрямованість, духовний багаж особи.
Політична іммобільність це виключення людини з політичного життя, її відчуження від політичної влади, своєрідна негативна різновидність результату політичної соціалізації особи. Політична іммобільність може виражатися в різних формах: апатія до політичних подій, байдужість до політичних явищ, подій, бойкот виборів, різних політичних акцій. Політична іммобільність зумовлюється відсутністю збалансованості в механізмах політичної соціалізації на соціальному, соціально-психологічному та між-особовому рівнях, панування відповідного типу політичної культури чи неприйняття існуючого політичного режиму тощо.
Залучення особи до реалізації владних політичних відносин або протидія їх здійсненню і є політична участь. Саме тут людина виступає як суб'єкт політики. Але в житті різних людей політика займає неоднакове місце. Політолог Макс Вебер виділяв три типи. Перший - політики по випадковості. Це ті, хто від випадку до випадку беруть участь у виборах, висловлюють свою думку на референдумах тощо. Другий - політики за сумісництвом - депутати від певних регіонів населення в представницьких органах влади, беруть участь в обговоренні проблем економічного, соціально-політичного та духовного життя суспільства тощо. Для них політика не стала «справою життя» ні матеріально, ні ідейно, ні морально. І третій тип - політики за професією. Це люди, які посвятили себе політиці. Політика головне в їх житті й діяльності. Політична діяльність таких людей - основне джерело засобів існування, професія. Проявляється це у політичному лідерстві або постійній роботі в політичних установах тощо.
Майже аналогічна класифікація політичної активності людини, запропонована політологом Габріелем Алмондом, який виділяє не три, а шість типів політичної активності, враховуючи неоднаковий рівень свідомості людини у політиці. Проте в політології виділяються основні форми політичної участі особи в суспільному житті: по-перше, масова участь у політичному житті вважається читанням періодичної преси та ознайомлення з політичними передачами радіо, телебачення; звернення до державних та партійних органів, а також в редакції газет, журналів, на радіо, телебачення з ініціативними пропозиціями про поліпшення існуючого становища, критикою помилок і промахів органів державної влади тощо, якщо такі звернення виходять за межі особистих проблем і мають характер дій, що порушують суспільні інтереси; по-друге, участь особи, людини в діяльності, спрямованої на підтримку існуючої політичної системи і структури або проти неї, участь у діяльності політичної партії та громадських об'єднань, рухів і організацій, що виконують політичні функції (участь виконавча, організаторська, участь у проведенні й розподілі, рядова і в ролі лідера тощо.); потрете, участь у виробництві і поширенні політичної інформації; по-четверте, участь у мітингах, демонстраціях, політичних і економічних страйках та інших політичних акціях, аж до революційних дій; по-п'яте, виконання політичних функцій в політико-влад-них структурах, в органах державної влади. Це цілком усвідомлена участь, утвердження в політиці своїх власних інтересів і цінностей.
Практика показує, що активна участь громадян в управлінні є наслідком соціальних перетворень, особливо економічного розвитку і підвищення добробуту та культури населення. Існує пряма залежність між рівнем економічного розвитку і темпами економічного зростання, з одного боку, і суспільно-політичною активністю, з іншого. Тут проявляються двосторонні взаємозв'язки. З одного боку, більш високий рівень політичної активності сприяє прискоренню економічного розвитку, а з •іншого, - прогрес, досягнутий в економічному розвитку, і в підвищенні добробуту й культури населення, може сприяти вивільненню додаткових сил та енергії для розвитку суспільно-політичної активності. Криза економіки викликає й політичну апатію, байдужість населення тощо. Але рівень політичної активності громадян не є лише наслідок суспільних перетворень. Результат змін політичної свідомості, політичної активності, ставлення до політики, а також свідомих дій мас визначає рівень політичної свідомості.
Чим же обумовлена політична участь особи в суспільно-політичному житті суспільства, та чи інша його форма?
Певний ступінь автономії людини, спроможність її, виражаю- чись визначенням Іммануїла Канта, «бути добродієм самому собі», самохіть обраним принципам, є теж наслідком процесу політичної соціалізації особи. Розглядаючи автономію людини як результат політичної соціалізації в процесі реалізації комплексу «інтересу», коли проводиться лінія дистанціювання людини від політичної влади, то при комплексі «примушування», «підкорення» політиза-ція особи має лише видимість. Звичайно ж, це бачиться парадоксом: результат залучення людини в політику - її автономія, досягнута нею свідоме усунення від політичного процесу.
Природно, з позицій науки про політику важливо знищення соціального відчуження людини і створення умов для всебічного розвитку її сил і здібностей. Відчуження - поняття, що характеризує, по-перше, процес і результати перетворення продуктів І людської діяльності (практичної —продукти праці, гроші, суспільнії відносини та ін. і теоретичної), а також якостей та здібностей людини у щось незалежне від людей і панівне над ними, по-друге, перетворення будь-яких явищ і стосунків у щось інше, аніж вони є самі по собі, викривлення і перетворення в свідомості людей їх реальних життєвих відносин. Але і створення потужної матеріально-технічної бази виробництва, і зростання продуктивності праці тощо не можуть замінити соціальне відчуження людини. Економічні засоби можуть виступати і займати чільне положення, але тільки як умова забезпечення тих чи інших обставин. Подолання соціального відчуження здійснюється у сферах праці, політики й культури. Якщо відчуження взагалі - то це соціальний процес, що характеризується перетворенням діяльності людини і її результатів у самостійну силу, панівну над ним і ворожу їй, що відчуження людини від політичної влади підвищує політичну владу до рангу такої сили. Проблема подолання відчуження людини від політичної влади зв'язується з подоланням економічного відчуження.
Для демократій, та ще більше для монархічних та інших авторитарних політичних режимів, характерне визнання тотальності, необмеженості державної влади у ставленні до індивіда. І саме на політичну беззахисність особи у стосунках з державою став лібералізм - своєрідна індивідуалістична та гуманістична реакція. Вперше в історії соціально-політичної думки лібералізм відокремив індивіда від суспільства і держави, проголосив політичну рівність усіх громадян. Особа наділялась фундаментальними непорушними правами, ставала головним елементом політичної системи. Сфера дій держави у ставленні особи як об'єкту влади обмежувалася. Лібералізм визначає особу, індивіда як джерело влади. Результатом договору вільних людей ставала держава. Держава підконтрольна та підзвітна народу і покликана виконувати лише ті функції, якими її наділяли громадяни, народ. Держава, насамперед, забезпечує безпеку і свободу громадян, охороняє їх природні, священні права, підтримує громадський порядок і соціальний мир. Однак, лібералізм звужує сферу політики, проголошуючи верховенство особи у взаємовідносинах з владою, обмежує масштаби, сферу політичної активності громадян.
В сучасних умовах основними цінностями політичної культури Заходу виступають і збагаченні іншими ідеями ліберальні думки, що відкоректувалися на взаємовідносини особи та влади. Досвід історії свідчить про те, що зневага до ліберальних принципів політичного устрою суспільства, свободи особи, поділу влади, законності, повага приватної власності, пріоритет прав людини над правами держави та ін. багате-незвичайним ростом апарату влади, розширенням владних структур, надмірною ідеологізацією і політизацією суспільства, встановленням всеосяжного контролю над суспільством і особою, перетворенням людини в гвинтик величезної державної машини, покликаний покірно виконувати команди зверху. Так відбувається в тоталітарних суспільствах.
Тоталітаризм позбавляє людину всілякої свободи вибору, робить повністю беззахисною перед всепроникаючою владою. Якщо одним полюсом тоталітарного бачення особи є людина-гвинтик, то іншим верхнім полюсом виступає всезнаючий та всемогутній вождь, наділений рисами божества. Ідеологізуючи та політизуючи все суспільство, тоталітаризм безмежно поширює сферу взаємовідносин індивіда і влади і одночасно внутрішньо деполітизує особу, перетворює її в людину-функцію, позбавлену всякої свободи політичного вибору. В кінцевому підсумку тоталітаризм веде країну до історичного тупика, тому що руйнує головне джерело сили держави і суспільного багатства - вільну особу, людину-творця.
В сучасних умовах органічне поєднання традиційних цінностей лібералізму і деяких колективістських ідей обґрунтовується в широко розповсюджених у політичній думці теоріях та думках. Видатне місце серед теорій займає християнська концепція політики, а також соціал-демократична ідеологія. Сучасне християнське політичне вчення претендує на золоту середину між індивідуалізмом, лібералізмом та колективізмом тоталітаризму. Визначаючи місце особи в державі, християнське політичне вчення виходить з трьох основних принципів: унікальної цінності кожної людини внаслідок її духовності, солідарності та субсидарності. Повага кожної особи державою та суспільством - це основа гуманістичного ставлення до людини - такий зміст принципу унікальної цінності кожної людини. Соціально-політичне кредо християнського вчення - солідарність. Солідарність - це відповідальне виконання людиною своїх громадських обов'язків, піклування кожного про все і всіх - про кожного - така суть принципу солідарності. І третій найважливіший принцип християнського вчення - субсидарність, що означає відповідальність кожного за своє благополуччя, надання державної підтримки тим, хто сам не може забезпечити себе, неповнолітнім, інвалідам, престарілим, безробітним тощо. Виявляючи по можливості достатню допомогу всім бідним, держава не повинна за них робити те, що вони можуть робити самі, тобто не породжувати соціальне утриманство, а прагнути проявити і забезпечити себе. Такі тоталітарна і християнсько-демократична форми взаємовідносин особи й держави.
Людина та влада в суспільстві y взаємовідносинах особи в сучасних та влади показав, що для забезпечення демократіях більшості громадян свободами та нормальними умовами існування виявилося явно недостатньо втручання держави у сферу соціально-економічних відносин. Тому-то втручання держави лише у сферу соціально-економічних відносин стримує розвиток деяких галузей економіки, знецінює для нижчих верств суспільства політичні та громадянські свободи, робить їх практично важкоіснуючими. Втручання держави у сферу соціально-економічних відносин веде до поглиблення і майнової нерівності, загострює соціально-класові суперечності та викликає конфлікти, підриває соціальну стабільність ліберальної демократії. Врахування усіх факторів, що впливають на різні сторони втручання держави у сферу соціально-економічних відносин, навів політичну думку до суттєвого зміщення акцентів з ліберальних ідей обмеження державної влади для забезпечення індивідуальної свободи до християнської концепції використання держави в інтересах досягнення загального добра, згладжування соціальних контрастів.
В сучасних умовах соціальна політика перетворилася в один з центральних напрямків діяльності держави. Людина і влада в сучасних умовах демократичних держав взаємодіють не лише у власній політичній сфері державного ладу, формування органів владних структур тощо, але й у сфері розподілу прибутків, забезпечення соціальної справедливості. Однак неоконсерватори якось прохолодно ставляться до соціальної політики, що проводиться державами в сучасних демократичних суспільствах. Неоконсерватори, особливо лібертаристи, які виступають за максимальне розвантаження держави, її відмову від соціальних функцій, повернення до ринкового саморегулювання не лише в економіці, але всюди, де можливо. Одночасно соціал-демократи, християнські демократи, ліві ліберали та комуністи виступають послідовними прихильниками розширення і демократизації сфери взаємовідносин людини та держави. В індустріально розвинених демократичних державах світу існує деяка відмінність у підходах до взаємовідносин людини і влади, не ставиться під сумнів визнання ними, як міжнародним співтовариством (ООН), статусу особи будь-якої людини як джерела влади, первинного і головного суб'єкту політики.
