Кремень Політологія

Визначаючи місце великих соціальних спільностей в політичному житті суспільства, важливо виділити економічні класи в соціальній структурі суспільства. Це спільності людей, що визначаються економічними ознаками: формами власності, розмірами багатства, місцем і роллю в організації господарської діяльності, формами отримання прибутку тощо. Саме така концепція покладена в основу марксистського визначення класів. Раніше в Україні, як і в усіх інших незалежних державах Східної Європи, соціальні спільності та верстви розглядалися як класи: робітники, селяни і соціальний прошарок - народна інтелігенція. Така точка зору про соціальну структуру суспільства виправдувалася історично - боротьбою класів. Класи визначалися як антагоністичні: робітничий клас і клас буржуазії, боротьба між ними які основа розвитку суспільства. Зрозуміло, концепція соціальних класів не втрачає значення і в сучасній політології. Більш того, деякі західні політологи - Теодор Гайгер, Франклін Пддінс, Моріс Гінсберг бачать необхідність дальшої розробки теорії класів.

Однак відбивається недостатність тільки такої теорії соціальних класів для вивчення політичних процесів, тому що в реальній дійсності жодних видимих меж, що визначають класи, немає. По суті класові кордони - це межі, в яких соціально-економічні характеристики одних соціальних спільностей можуть відрізнятися від інших, зберігаючи докорінні ознаки класу. Так і внутрішні класові ознаки залишаються такими ж доти, доки не переростають якісно. Якщо раніше не тільки дрібна, а й вся буржуазія складала клас, що формувався повністю з індивідуальних власників, то в сучасних умовах у постіндустріальному суспільстві поряд з індивідуальною власністю існують й інші форми власності - корпоративна, кооперативна на умовах партнерства, державна тощо. Неоднорідною стала і дрібна буржуазія. Важливо визначити і кордони, межі робітничого класу. В сучасних умовах більшість найманих робітників займається не тільки фізичною працею. Надбанням мас стала висока освіченість. Робітничий клас став більш різноманітним за формами найму. Ці відзнаки знаходять відображення в диференціації інтересів різноманітних його груп. Істотно змінюється місце інтелігенції в суспільному житті, а, отже, в соціальній структурі. І розвиток суспільства з переходом від традиційного до індустріального, а згодом до постіндустріально-го свідчить,.що економічні класи - тільки одна з форм суспільної організації. її роль в житті не залишається незмінною. Дедалі більше значення набувають інші соціальні утворення, інші соціальні спільності, формуючи соціальну структуру. Відображенням диференціації соціальної структури суспільства є розповсюдження концепції соціальної стратифікації. Соціальні класи розглядаються як один з видів страт. Початок концепції страт поклав ще Макс Вебер. І соціальна структура ним розглядалася як багатомірна система, в якій поряд з класами і відносинами власності, що породжують їх, важливе місце відводиться статусу і владі.

Наукове і політичне значення теорії стратифікації полягає в урахуванні різноманітності ознак, на ґрунті яких формується соціальний статус індивідів. Звичайно ж, реаліями є і соціальні класи - великі соціальні спільності, що сформувалися на ґрунті економічних відмінностей, за визначенням політолога Роберта Мілібенда, двома основними компонентами соціальної структури сучасного капіталістичного суспільства виступають буржуазія і робітничий клас і спільності, що розрізняються за критеріями соціальної стратифікації. 1 ті, й інші - базові, первинні соціальні спільності. На їх основі й виникають різноманітні соціальні утворення - страти, що формуються на ґрунті спільності їх інтересів, політичної поведінки тощо.

В розвинених країнах, де політичною нормою є діленш національного доходу, найбільш виражений вплив факторів соціальної структури суспільства (відмінності в соціальному статусі, рівні прибутку і владних повноваженнях тощо) на політичну поведінку. Для держав з нестійким ладом, де найбільш гостро стоять етнічні проблеми, характерні глибокі культурні або ціннісні відмінності. В Україні, де нестійка політична стабільність, політична боротьба ведеться з питань мовної політики, взаємовідносин церкви і держави, освіти тощо, відносно незалежної від соціальних умов є і ціннісна система. Зважаючи на те, що не існує жорсткого зв'язку між соціально-економічним становищем і переконаннями людей, що соціальні зміни, які відбуваються в суспільстві можуть і не призвести до відповідних їм змін в ціннісних орієнтаціях людей. Відсутність жорсткої залежності політичних орієнтацій індивідів від їх соціально-економічних характеристик веде до зв'язку на рівні соціальних груп, верств: соціальний статус - соціальні цінності - політичні орієнтації.

Інституціональний рівень взаємодії соціального розшарування і політичної влади відображається в системі соціального представництва. Система соціального представництва допускає взаємозв'язану і суперечливу єдність політичних і владних структур та інститутів, через які воля громадян переноситься в сферу прийняття політичних рішень. Система соціального представництва охоплює і партійну систему, систему громадянських добровільних асоціацій (профспілки, фонди, творчі спілки та ін. - те, що звичайно називають групами інтересів). Система соціального представництва тісно зв'язана з іншими системами владних політичних структур суспільства, найважливішими з яких є система влади, владних структур, де приймаються і реалізуються обов'язкові для усіх рішення (законодавча, виконавча і судова) і система організаційних груп, що формуються в суспільстві. Це соціальні групи, з якими індивіди найбільш охоче ототожнюються: релігійні, етнічні, професійні, регіональні та інші об'єднання, тобто те, що звичайно називається громадянським суспільством.

Проблеми, що виникають повсякденно в суспільстві, що вимагають безпосереднього вирішення, суспільство формує, і ставить їх реалізацію через систему соціального представництва. її канали використовують для вираження відповідних реальних або фіктивних інтересів і вимог індивіди, різноманітні об'єднання людей. Системи соціального представництва вимоги індивідів, соціальних спільностей, різноманітних об'єднань людей переносять в центрі політичної боротьби і в сферу прийняття політичних рішень. Зрозуміло, з одного боку, система соціального представництва виступає найважливішим посередником між державою і населенням, механізмом групової консолідації, тобто структурою, призначеної для ви-і раження і захисту соціально окреслених інтересів в політичному! неоднорідному середовищі. З іншого боку, система соціального преставництва забезпечує дію механізму корегування політичної системи, що оберігає політичну систему від стагнації, тобто від,застою в розвитку і дасть можливість виправити раніше прийняті політичні рішення законно, не звертаючись до насильства.

Зрозуміло, системний підхід до соціального представництва передбачає виділення і характеристику елементів, структур соціального представництва. Соціальні спільності (політичні партії, групи інтересів та ін.), що входять в систему соціального представництва, діляться на соціальні спільності, що відображають незадоволені інтереси, але прагнуть до їх реалізації, і соціальні спільності, що відображають загальну лояльність існуючому режиму або специфічну прив'язаність до конкретної політичної партії, групи інтересів або політичного лідера - називаються солідарними. Початкові прагнення соціальних груп всередині системи соціального представництва трансформуються в чітко висловлені політичні вимоги. В процесі розвитку вони то посилюються, набираючи компромісні форми, то згасають, виступаючи компонентами політики партій або рекомендацій груп інтересів. Солідарність соціальних груп, що має початкові форми лояльно, потім перетворюється в організовану підтримку певних політичних сил. Природно, система соціального представництва, що складається з соціальних груп прагнення і соціальних груп солідарності, включає, по-перше, інформацію про прийняті політичні рішення і ті, що готуються, і, по-друге, керівництво і вплив політичних лідерів реалізації прийнятих політичних рішень і проблем. Звичайно, політичні партії і законодавчі органи - головні шституціональні канали і сфери всередині та при допомозі яких йде змагання за реалізацію державної політики. Але самостійну роль відіграє і державне управління, де окремі індивіди і соціальні верстви, групи представляють і переслідують свої приватні інтереси в державній політиці. Отже, соціальне представництво це не просто засіб політичного виправдання існуючого режиму, але й фактор, важіль, з допомогою якого здійснюються і реалізуються політичні зв'язки, сприятливі соціальному об'єднанню суспільства, тобто включенню різноманітних соціальних спільностей, верств і груп в політичний процес.

Основний інструмент, що забезпечує процес функціонування системи соціального представництва є вибори. В багато чому досконалістю системи соціального представництва визначається ефективність політичних виборів. В сучасних умовах в міру появи в со-Ціально-класовій структурі нових соціальних відмінностей, основаних на ціннісних конфліктах, зменшується і вплив кола осіб, Що володіють правом голосу на виборах в органи державної влади. Для країн з нестійким державним ладом характерні ціннісні конфлікти, що відображають становище навколо неусвідомлено прийнятих понять про те, що правильно або важливо. Пріоритетні соціальні цінності стають основою політичних конфліктів - це свобода, рівність, справедливість, стабільність, соціальний порядок. В країнах, де індивіди ототожнюють себе з певною групою (етнічною, релігійною або мовною), а не з суспільством, виникають найчастіше конфлікти. Для успішного врегулювання конфліктів не можна і спиратися лише на волю більшості, тому що більшість може не спрі і-яти врегулюванню конфліктів. Разом з тим, має значення сам тип зв'язку соціальної структури і системи соціального представництва. Зв'язок визначається ступенем відповідності соціальної бази, на яку спираються політичні партії, що беруть участь у виборах, політичні рухи, основним лініям соціального розшарування в суспільстві.

Якщо масова підтримка різноманітних політичних партій прямо відповідає існуючим в суспільстві соціальним відмінностям, то ' така політична система втрачає демократичну основу. Формування багатопартійності в Україні свідчить про суперечливий вплив соціальної структури на функціонування інститутів соціального представництва. По-перше, формуванню на основі раціонально висловлених політичних інтересів масової соціальної бази політичних партій перешкоджає відсутність середнього класу, корпоративний характер соціальної структури суспільства. По-друге, найважливішим традиційно значущим початком соціального ототожнення стала в умовах зруйнованих соціальних зв'язків національність. Маргінальні верстви в орбіту політичних партій втягуються з допомогою націоналізму. По-третє, неефективність зруйнованої системи державного управління примушує політичних лідерів безпосередньо апелювати до населення, тобто лідери харизматичного типу намагаються виконувати своєрідні комунікаційні функції. Інтереси соціальних спільностей, верств, груп втілюються в політичній сфері не традиційно, минаючи інституалізацію інтересів.

В конституціях окремих держав (Японія, Італія, Гватемала, Еквадор та ін.) вказується і про обов'язок трудитися, а в законодавчих; актах Італії та ін. говориться про обов'язок громадян виховувати дітей; а в законодавчих актах громадян України та ін. відзначається і обов'язок піклуватися про своє здоров'я і вчасно вдаватися до ліку-* вальної допомоги. Проте відповідальність за такі обов'язки звичай-1 но не передбачається. Для будь-якого суспільства і держави, узятих зокрема, а також і для всього світового співтовариства, надто акту-' альна проблема прав і обов'язків особи.

З метою упорядкування відносин особи та суспільства надання їм законодавчо-юридичних норм і принципів, захисту честі, гідності і інтересів особщ всіма державами світу встановлюється громадянство. Однією з най-і важливіших складових суспільної свідомості і суспільної думки, са-моуявлення про суспільство і його соціальний ідеал виступає! громадянська самосвідомість. Громадянськість - поняття баттозначне. Громадянськість - антитеза аполітичності, активна свідома включеність в справи політичного співтовариства, психологічне відчуття себе громадянином, повноправним членом політичного (співтовариства, спроможність і готовність виступати в ролі громадянина, вища доброчесність вільного і повноправного учасника політичного співтовариства, прихильність інтересам політичного співтовариства, найчастіше держави, готовність йти на жертви заради інтересів держави.

Громадянство - це належність особи до певної держави, наслідком чого є розповсюдження на нього прав і обов'язків, встановлених законодавством держави з забезпеченням державного захисту прав людини і громадянина. В державах з монархічною формою правління застосовується термін підданство. В Конституції України підкреслюється, що Україна є суверенна і незалежна демократична, соціальна, правова держава Суверенітет України поширюється на всю її територію. Україна - унітарна держава. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямування діяльності держави. Носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні - народ. Держава сприяє консолідації і розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної і релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншостей України. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи і рівні перед законом. Громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінювати громадянство. Порядок придбання або втрати громадянства регулюється законодавством кожної держави. Законодавство всіх держав розрізняє придбання громадянства в силу народження (філіація) у порядку натуралізації або укорінення. При вирішенні питання про придбання громадянства в силу народження застосовуються два принципи: національний (так званий принцип права крові), згідно якому громадянство дитини залежить від громадянства батьків, незалежно від місця народження, і територіальний (так званий принцип права ґрунту), коли громадянство зумовлене місцем народження і не зв'язане з громадянством батьків. В законодавстві більшості держав Європи, Латинської Америки, Канаді, США, Азії та ін. поєднуються обидва принципи з дотриманням певних обов'язкових умов. В кожній державі існують законодавчі акти, на підставі яких вирішуються всі проблеми громадянства. В Україні такими актами виступають «Декларація про державний суверенітет України» і закон «Про громадянство України». В Декларації закріплені загальні правові основи затвердження громадянства України. Основним актом, де обґрунтовуються всі підстави, зв'язані з придбанням і втратою громадянства, захистом прав і гідності громадян, є закон «Про громадянство України». В законі є загальні положення про громадянство: надбання громадянства України; положення про припинення громадянства України; громадянство дітей при зміні громадянства батьків і при усиновленні. Визначені права і обов'язки, повноваження органів, які беруть участь у вирішенні питань про громадянство України, порядок розгляду заяв і подання з питань громадянства та ін.

Громадянство України визначає постійний правовий зв'язок осо би і держави, іцо знаходить відображення в їх взаємних правах і обов'язках. Право на громадянство - невід'ємне право людини. Ніхто не може позбавити громадянства або права змінити громадянство. Держава забезпечує охорону і захист прав, свобод та інтересів своїх громадян. Не може бути привілеїв або обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних або інших переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового становища, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Закон допускає існування в Україні єдиного громадянства, хоча підкреслює, що на основі двосторонніх міждержавних договорів, можливо подвійне громадянство. В законодавстві чітко проголошене: громадянство подвійне можливо, але за законом. Проблема подвійного громадянства провокується в умовах соціально-політичної нестабільності на націоналістичній основі. В Україні проблема часто піднімається в Криму і ряді східних регіонів неетнічними українцями. Громадянство України регулюється Конституцією України і законом «Про громадянство України», а також іншими актами, прийнятими відповідно з Декларацією прав і свобод людини. За законом «Про громадянство України» держава здійснює захист і заступництво громадян України, що знаходяться за кордоном. Дипломатичні представництва і консульські установи України, службові особи зобов'язані вживати заходи до забезпечення громадянам можливості користуватися в повному обсязі правами, наданими їм законодавством країни перебування, міжнародними договорами, учасниками яких є Україна і держава перебування, і міжнародними звичаями, у встановленому законодавством порядку захищати їх інтереси, що охороняються законом, а при необхідності - вживати заходи для відновлення порушених прав громадян України.

В конституціях багатьох правових держав закріплюється широке коло прав і свобод громадян. Існують і міжнародні пакти, зокрема «Загальна Декларація Прав Людини» та ін. Так, в статтях Декларації прав людини узагальнюються і систематизуються досягнення цивілізації, встановлюється той мінімум, без якого неможливо існування людини як вільної особи, громадянина. Основне положення дає, що всі люди рівні незалежно від походження, національної і релігійної належності. Громадяни несуть і певні обов'язки перед суспільством, тому існує обмеження прав за закв ном, що служить гарантією «для забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших і задоволення справедливих вимог мої раді, суспільного порядку і суспільного добробуту в демократичному суспільстві».

Україна, проголосивши суверенність і незалежність, взяла серйозні зобов'язання по приведенню національного законодавства, що гарантує права громадян згідно з міжнародними угодами і нормами. Міжнародні норми допускають: виняток будь-якої дискримінації за національно-етнічними, політичними, релігійними, статєвовікови-ми ознаками; надійний законодавчий захист особи та гідності громадянина: недоторканості його житла і майна, свободи вибору професії, визначення місця проживання, виїзду і в'їзду в країну, таємниці листування і телефонних розмов, свободи слова, преси та інформації; вільне самовизначення людини в її світогляді і духовних інтересах; всілякий захист громадянських прав з боку судових органів і суспільних організацій. Проте існує багато труднощів.

Становлення почуття громадянської гідності неможливо без розвитку індивідуальності. В основі індивідуалізму - складного соціально-психологічного явища, певно, лежить приватна власність на землю, на майно. У Франції після буржуазної революції земельні наділи в особисту власність отримали більш 6 млн. селян, в Північній Америці на вільних землях створювався заповзятливий клас фермерів вільних земель. В Росії, на Україні ж, навпаки, століттями культивувалася і панувала серед більшості населення свідомість і поведінка натовпу, середньої людини. Особа, як така, за небагатьма винятками, майже не проявлялася і не могла виявитися. «Люди-гвинтики» сліпо підкорялися державно-бюрократичній машині, беззаперечно виконували її волю. В умовах тоталітаризму відбулася абсорбція державою суспільства. Держава проникнула не тільки в усі надбудовні сфери, але й стала вирішальним елементом бази, сталася ерозія громадянськості багатьох людей.