Кремень Політологія

Влада в кожній країні, незалежно від характеру політичного ладу, здійснюється певною групою людей - елітою. Слово еліта - французьке, означає добірне, обране. Політична еліта звичайно визначається як достатньо самостійна, вища, відносно привілейована група або сукупність груп, що складає меншість суспільства, яка володіє більше або менше видатними психологічними, соціальними і політичними якостями і безпосередньо бере участь в прийнятті і здійсненні рішень, зв'язаних з використанням державної влади або впливом на неї. Це не тільки ті люди, які формально наділені владою, але й ті, хто відіграє істотну роль у підготовці і реалізації політичних рішень. Ще в період розпаду родового ладу формуються погляди, що поділяють суспільство на вищих і нижчих, шляхетних і чернь, аристократію і простий люд. Обґрунтування ідеї розподілу суспільства на тих, які управляють і тих, які управляються знайшли відображення в працях Конфуція, Платона, Арістотеля, Карлейля, Ніцше та ряду інших мислителів. Сучасні класичні концепції еліт сформульовані та розроблені в кінці XIX - на початку XX століть в працях соціологів Гаетано Моска і Вільфредо Парето, а також Ро-берта Міхельса, Макса Вебера, В'ячеслава Ліпинського, Гарольда Лассуелла та ін. Визначаючи місце політичної еліти в структурі влади, соціолог Гаетано Моска відзначав, що найважливішим критерієм формування політичного класу є спроможність, здатність до управління іншими людьми, тобто організаційна спроможність,

а також матеріальна, моральна і інтелектуальна перевага. Незалежно від Гаетано Моска соціолог Вільфредо Парето, досліджуючи процес управління державою, суспільством, приходить до висновку, що людське суспільство неоднорідне і індивіди різноманітні фізично, морально, інтелектуально. Сукупність індивідів, які відрізняються результативністю в діяльності та діють з високими показниками в тій або іншій сфері, і складають еліту. Ділиться еліта на тих що управляють, керують, що прямо або опосередковано беруть участь в правлінні, і тих, які не управляють, не керують - людей, що мають характерні для еліти психологічні якості, але не мають доступу до керівних функцій.

Соціолог Макс Вебер владу бюрократичної еліти обґрунтовував її компетентністю. Керівництво, управління суспільним життям вимагає досить високої професійної підготовки. Народ взагалі в більшості не підготований до управління суспільством. Існування політичної еліти повністю оправдане. Еліта займає важливе місце в управлінні за природними, розумовими, фізичними, психологічними якостями. В сучасному постіндустріальному

суспільстві існує нова еліта (менеджери, верхівка чиновництва, інтелігенція). Вважається, що влада дедалі більше асоціюється з допуском до знань, інформації (Джон Гелбрейт). Це природно, тому що центр влади переміщається від еліти до фахівців. Інтелектуальна еліта поліпшує структуру політичних правлячих еліт. Політолог В'ячеслав Ліпинський відзначав важливу роль еліту політичному житті, в становленні національної державності, національної аристократії. Саме поряд з спільністю мови, території, економічного укладу, національного складу характеру в формуванні нації, національної суверенної держави значну роль відіграє носій національної ідеї, національної культури - національна аристократія. Ряд американських соціологів (Сеймур Ліпсет, Уіл'ям Уайт, Джон Сандерс та ін.) аналізує еліту з точки зору стиля управління, статичності і динамічності еліти тощо.

Сучасні теорії еліт різноманітні. Можна виділити ряд напрямків. Історично першою групою теорії еліт, стали концепції макіавеллістської школі (Моска, Парето, Міхельс, Гелбрейт, Дюверже, Ліпинський та ін.). їх об'єднують спільні риси. По-перше, визнання існування еліти в будь-якому суспільстві, її поділ на привілейовану владну, творчу меншість і пасивну, нетворчу більшість. Поділ закономірно випливає з природи людини і суспільства, особливих психологічних якостей еліт (природні обдаровання, виховання та ін.). По-друге, групова згуртованість. Еліта - згуртована група, об'єднана не тільки спільністю професійного статусу і соціального становища, але й самосвідомістю, сприйманням себе особливою верствою, покликаною керувати суспільством. Структурна постійність еліти, її владних відносин (зміна вождів племен, монархів, бояр і дворян, парламентаріїв і міністрів тощо, але відносини панування і підкорення між ними і простим людом зберігаються). По-третє, легітимність еліти; більш-менш широке визнання масами ЇЇ права на політичне керівництво, формування і зміна еліт у ході змагання за владу. Природно, макіа-веллістські теорії еліт не позбавлені недоліків: в теоріях перебільшуються психологічні фактори, ігноруються свободи і права особи, переоцінюється часто-густо і роль керівників, які управляють і недооцінюється активність мас, не враховується і еволюція суспільства і т. п.

Виниклі вже в XX ст. ціннісні теорії еліт намагаються подолати слабкості теорій еліт макіавеллістської школи. І хоча в ціннісних теоріях еліт головною конструктивною силою суспільства вважається еліта, все ж пом'якшуються позиції у ставленні до демократії, робиться спроба пристосувати теорію еліт до реалій сучасних демократичних держав. Однак за ступенем аристократизму, у ставленні до мас, демократії та ін. різноманітні ціннісні теорії еліт розрізняються. Але їх об'єднують загальні риси. По-перше, в теоріях утверджується, що еліта - самий найцінніший елемент суспільного життя, що володіє високим хистом, умінням, відданістю справі, спроможністю вчасно оцінити обстановку в суспільстві, враховувати суспільну думку та ін. По-друге, панівне становище еліти відповідає, немовби інтересам суспільства. По-третє, формування еліти не стільки результат жорстокої боротьби за владу, скільки результат природного відбору суспільством }іайбільш цінних представників. Елітарність випливає з рівності можливостей і не суперечить сучасній представницькій демократії. Ціннісні теорії еліти претендують на найбільшу відповідність реальностям сучасного демократичного суспільства. Справжня еліта не володарює, а керує масами з їх добровільної згоди, що висловлюється на вільних виборах. В основі ж концепцій демократичного елітарізма лежать положення і настанови про ціннісні якості еліт. У працях соціологів Роберта Даля, Сеймура Мартіна Ліпсета, Людвіга Хармона Зіглера та ін. обґрунтовуються теорії елітарної демократії. Використовуючи запропоноване Йозефом Щумпетером визначення демократії як конкуренції між потенційними керівниками за довіру і голоси виборців, соціологи відзначають важливу роль еліт в управлінні, вважаючи, що тільки керівна верства здатна стримати частину притаманних масам ірраціоналізму, емоційної неврівноваженості і радикалізму.

Концепції множинності, плюралізму еліт істотно збагачують і розвивають деякі демократичні настанови ціннісних теорій еліт. Соціологи Отто Штаммаєр, Давід Рісмеп, Сеймур Келлер, Роберт Даль та інші розцінюють концепції множинності еліт як заперечення елітарної теорії. Вплив кожної з еліт обмежений специфічною для неї сферою діяльності. Жодна з еліт не здатна домінувати в усіх сферах суспільного життя. Плюралізм еліт визначається складним суспільним розподілом праці, різноманітністю соціальних структур. З дшюмогою різноманітних демократичних механізмів: виборів, референдумів, опитувань, преси та ін. обмежується або взагалі відвертається дія залізного закону олігархізації, та еліта залишається під контролем пароду. Існує конкуренція еліт, що відображає економічну та соціальну конкуренцію в суспільстві. В сучасному демократичному суспільстві влада розпорошена між різноманітними суспільними верствами і владними структурами. Концепції множинності еліт - важлива складова частина ідейно-теоретичиого арсеналу плюралістичної демократії.

Співвідношення еліти і демократії розглядається не тільки в спектрі протиставлення їх одна одній. Відсутність у західному суспільстві раціональної еліти розглядається як одна з головних причин кризи демократії. Необхідність елітарного правління зумовлюється самою демократією. Для збереження і зміцнення демократії вважається необхідним відродження консенсусу, для чого слід відновити авторитет еліти. Тому постійно уточнюється зміст понять еліта і демократія. Дедалі частіше робиться висновок, що демократія в сучасному розумінні - це не правління народу, а уряд, схвалений народом (Йозеф Шумпетер). По суті, обмеження участі мас у політичному процесі пояснюється тим, що нібито масам властиві антидемократичні тенденції. Маси слабо уявляють цінності та принципи демократії і, піддаючись впливу демагогів, можуть їх порушувати. Елітаристи вважають, що демократія діє ефективніше, якщо створена еліта забезпечує буфер між ірраціональною громадськістю і державою. Поєднання елітаризму з демократією вважається природним уже тому, що еліта, яка управляє, керує визнається необхідною для будь-якого суспільства, в тому числі і демократичного. Елітарна демократія передбачає плюралізм еліт, що забезпечує дисперсію, тобто розклад влади на основі протиборства і балансу політичних сил, наведених різноманітними елітами. Йде конкуренція еліт у боротьбі за владу. Маси, вибираючи між елітами, що конкурують, мають можливість повністю виливати на політику, виявляти свою волю і почуття. І взагалі, елітарна демократія не відкидає ідеї народного суверенітету -управління еліти в ім'я добра народу, суспільства.

Ідеал демократії, що формується, не будучи ототожненим 3 реаліями, що виникають у процесі його реалізації, нерідко прямо протистоїть їм. Усвідомлюючи ту обставину, що структури ідеалу демократії досить складні та на них діє сильний вплив політичних і соціальних пріоритетів, спробуємо вичленити найбільш важливі компоненти. Демократія -не самомета, не універсальний засіб вирішення усіх соціальних проблем, її можливості обмежені і умовами соціально-економічного розвитку, і державно-правовими інститутами, і ступенем розвитку прав і свобод громадян. Процес переходу від етатистської до ринкової системи характерний для Співдружності держав і для України. Процес не має історичного прецеденту. Соціалістична спадщина настільки своєрідна, наскільки і не вписується у системи сучасної цивілізації.

По-перше, перехід до демократії від абсолютистсько-олігархічних систем в Західній Європі здійснювався на протязі століття. Створювалися системи цінностей, суспільні та державні інститути. Рух до демократії в Великобританії почався з прийняття Білля про права (1689 р.), в США - з Декларації про незалежність (1766 р.), в Франції - з Декларації прав людини і громадянина (1789 р.). І тільки до середини XX століття в Західній Європі закінчилося утворення демократичних інститутів і структур. Тоді ж йшло поліпшення матеріального і духовного рівня життя населення, підвищувалася політична та правова культура населення, поширювались права і свободи особи тощо. Перехід до демократії від системи гранично жорсткого тоталітарного режиму в країнах Співдружності здійснюється в умовах розвалу економіки, руйнування господарських структур, інфляції і суперінфляції, падіння рівня життя населення, правової безмежності, корупції, конституційної анархії. Повністю зрозуміло проголошення двоєдиної мети на перехідний період: створити ринкову економіку і демократизувати політичне і соціальне життя.

По-друге, відсутність безпосереднього зв'язку між ринковою економікою і демократичним політичним устроєм ускладнює реалізацію двоєдиної мети. Потрібно констатувати, що складові частини демократичного ідеалу по-різному взаємодіють з логікою ринкового господарства. Окремі елементи ринкової економіки сприяють появі та зміцненню демократичних інститутів і структур, немало елементів ринкової економіки виявляють відкритий опір демократизації. Звідси виникає усвідомлення необхідності конституційних механізмів, що стримують і обмежують роль ринку в демократичному суспільстві. Держава вже в період демократизації владних інститутів і структур повинна брати на себе турботу про ті соціальні верстви, які виявляються на найнижчих сходинках соціальної системи. Але це можливо лише тоді, коли ринкова система вже буде ефектно функціонувати і створювати умови для економічної стабільності демократичного ладу.

По-третє, процес демократизації при просуванні від тоталітарного режиму допускає вибір одного з двох шляхів: поступової лібералізації політичного режиму при практичних незмінних конституційних правах і свободах особи або перманентного розширення прав громадян при практично незмінних державно-політичних інститутах. Відбувається диференціація засобів народження демократії. Перманентне розширення політичних прав і свобод громадян - найбільш розповсюджений засіб. Економічна база залишається від попереднього режиму і створює можливість без особливих економічних потрясінь вирішувати насущні завдання, в тому числі, і завдання, проблеми соціального забезпечення. Реформування політичної системи підкріплюється економічною базою політичного режиму, що зникає, а тому здійснюється без істотних соціальних потрясінь. Країни Співдружності, і Україна в їх числі, вибрали шлях політичної демократизації тоталітарного режиму. Політичні права і, зокрема, демократичне виборче право почали здійснюватися до завоювання основних свобод, ще в умовах тоталітаризму. Але розвал економіки не сприяє активізації демократичних процесів. Еволюція суспільства на шляху демократизації допускає безперервний рух до дедалі більш складних форм соціальних зв'язків: посилюється диференціація та підвищується складність соціальної системи, утворюється широке поле вибору, проявляється багатогранність людської активності. Демократії потрібно «нарощувати» нові елементи суспільної системи в економіці, політиці і культурі. Складність і суперечливість процесу демократизації безсумнівні. Сучасне політичне життя демонструє приклади химерного симбіозу тоталітаризму і демократії. Демократія нібито дарується владою, ще не стала органічною потребою суспільства. Характерна ознака демократії - її постійна незавершеність. Чим більш розвинуті демократичні інститути, тим гостріше проявляється невдоволеність мас їх віддаленістю від ідеалу.

По-четверте, щоб демократія ефектно функціонувала, необхідно дотримуватись деяких умов: повинен бути критерій, за яким можна оцінювати протилежні ідеї; повинно бути загальне бажання людей дотримуватись узвичаєного критерію. Все це забезпечується інститутом голосування, що гарантується конституцією і вірою в демократію як засіб життя цивілізованого людства. Для існування демократії повинна бути її результативність в реалізації економічних, політичних і духовно-моральних проблем. Але ефективність демократії залежить не від указів, що спускаються згори, а від творчої ініціативи індивідів. Тому наслідки демократичних перетворень часто-густо непередбачувані. Багато залежить від суб'єктивного фактора.

Здійснювана в Україні стрибкоподібна демократизація ініціюється згори, і активні соціальні перетворення нерідко змінюються періодами застою, відкочуванням від уже досягнутого. Результативність демократизації суспільного життя України нерідко паліативна і в будь-який момент може бути перекреслена вольовими рішеннями владних структур. Ідеальний же тип демократизації, характерний для США і країн Західної Європи, відрізняється збалансованістю, органічним протіканням процесу, відсутністю значних соціальних потрясінь, нічим не обґрунтованих руйнувань соціальних інститутів і мирним вирішенням конфліктів, що виникають. Україна, переживаючи глибоку економічну кризу і здійснюючи демократизацію, все-таки розпочала будівництво громадянського суспільства, що має тиск на формування і розвиток нових владних структур. Утвердження демократичного ідеалу в свідомості громадян України, певно, стане ослабленням соціальної напруги і стабілізації процес у демократизації.