Культурологія
Формальні принципи культурного смислотворення.
У культурному впорядкуванні буттєвого континууму шляхом його структурування, в самому процесі смислотворення особливу роль відіграють принципи ритмічності й симетрії, що пов'язують світ культури зі світом природи.
Значення ритму в організації фактично всіх процесів у всесвіті — від суто космічних і фізичних до біологічних і фізіологічних — на сьогодні вже достатньо висвітлено і з'ясовано у відповідній науковій літературі. В цьому ряду проблема культурних ритмів є порівняно новою, проте надзвичайно перспективною для наукової рефлексії.
Специфіка суб'єктно-об'єктних культурних ритмів полягає насамперед у встановленні людиною-суб'ектом особливої культурної модальності часу. Відчужуючися від фізичного або біологічного континуального часу, само-усвідомлене людське "Я" дробить його. Окремі відчуття є зупинками в спонтанній діяльності психіки. Фіксація на цих зупинках-відчупях перериває континуальність, безперервність психічного потоку, початково паралельного до потоку зовнішньої реальності. Самосвідомість, так би мовити, квашується, робиться дискретною, руйнується її паралелізм з потоком природного буття, що й зумовлює "випадіння" людини із системи природних ритмів. Це "випадіння" ніколи не стає повним, оскільки зупинки-відчуття мають точковий характер і відчужувальні дискретні акти самосвідомості втручаються тільки в деякі з життєво важливих аспектів життєдіяльності. Саме тому виникає обмежений диспаралелізм, який не доходить до межі повного хаосу, а в керованих самосвідомістю аспектах життєдіяльності виникають принципово відмінні від природних культурні ритми.
Фіксуючи увагу на зупинках-відчуттях психічного потоку, свідомість задає специфічну культурну модальність часу і суттєво специфічну реакцію на біокосмічні ритми. Утворюється своєрідне діалогічне переплетіння культурних і природних ритмів, яке становить основу людського уявлення про час.
Симетрія є структурною категорією культурного смислотворення. Дія принципу симетрії в процесі смислотворення, і насамперед симетризаиія онтологічних уявлень людини, робить можливим покладання емпірично розрізнених феноменів і сутностей у єдину онтологічну площину, в якій і здійснюється культуротворче формування смислових опозицій. Саме симетрія, виступаючи принципом мислення, задає таке бачення простору, в якому існує зв'язок смислових елементів, що перебувають у єдиній онтологічній модальності. Симетричний поділ смислового простору на певні рівні і подальше їх симетричне ж дроблення є первинною умовою смислотворення, яке формує культурну модель гомогенного природного середовища.
Будь-яка культурна симетрична смислова конструкція охоплює, окрім симетрично розташованих елементів, ще й не належну цим елементам вісь або центр симетрії. Такою віссю або центром є людська екзистенційна свідомість, що переживає буття. Початково (суто конструктивно) людська свідомість, що переживає буття, є рівновідчуженою від обох елементів симетризованої смислової опозиції. Але семантична симетрія поєднується з аксіологічною асиметрією Аксіологічна асиметрія, хоча б у максимально редукованому або сублімованому вигляді, присутня в опозиціях завжди, адже без неї неможлива повномірна, повномасштабна іншість дуально розведених елементів. Якщо навіть взяти якусь на перший погляд аксіологічно нейтральну опозиційну пару, то при детальному аналізі завжди знайдемо ознаки її аксіологічної асиметрії. Наприклад, опозиція "ліве — праве" аксіологічно нейтрально, на перший погляд, визначає протилежні напрямки відносно сторін суб'єкта. Однак при розгортанні якомога повнішого культурного семіотичного ряду ми дійдемо і до аксіологічно позначеного сенсу даних понять у дуже поширених виразах на зразок "праве діло", "ліві доходи" і т.д.
Звісно, процес "випадіння" людини із природи був не миттєвим, не одномоментним, а поступовим, і під час формування початкового усвідомлення людського "Я", людської "самості" рання людина більшою частиною свого єства все ще належала природі, керувалась імперативними поведінковими імпульсами. Більш того, навіть сучасна спрямованість інтенцій людської психіки "назовні", прагнення досягти екзистенційного з'єднання свого "Я" з "іншим" — чи то з природою, чи то з колективом, чи то з коханою людиною — є, власне, прагненням подолати цю прірву, утворену метаопозицією "Я — інше", знову повернутись у недискретний, безперервний світ природи, повернутись до втраченого внаслідок культурного розвитку "первозданного раю". Саме в цьому імпульсі сучасні культурологи бачать механізми того "життєвого пориву", який філософія XX ст. часто оголошувала безумовним началом, то скеровує інтенції людського життя.
Значення ритму в організації фактично всіх процесів у всесвіті — від суто космічних і фізичних до біологічних і фізіологічних — на сьогодні вже достатньо висвітлено і з'ясовано у відповідній науковій літературі. В цьому ряду проблема культурних ритмів є порівняно новою, проте надзвичайно перспективною для наукової рефлексії.
Специфіка суб'єктно-об'єктних культурних ритмів полягає насамперед у встановленні людиною-суб'ектом особливої культурної модальності часу. Відчужуючися від фізичного або біологічного континуального часу, само-усвідомлене людське "Я" дробить його. Окремі відчуття є зупинками в спонтанній діяльності психіки. Фіксація на цих зупинках-відчупях перериває континуальність, безперервність психічного потоку, початково паралельного до потоку зовнішньої реальності. Самосвідомість, так би мовити, квашується, робиться дискретною, руйнується її паралелізм з потоком природного буття, що й зумовлює "випадіння" людини із системи природних ритмів. Це "випадіння" ніколи не стає повним, оскільки зупинки-відчуття мають точковий характер і відчужувальні дискретні акти самосвідомості втручаються тільки в деякі з життєво важливих аспектів життєдіяльності. Саме тому виникає обмежений диспаралелізм, який не доходить до межі повного хаосу, а в керованих самосвідомістю аспектах життєдіяльності виникають принципово відмінні від природних культурні ритми.
Фіксуючи увагу на зупинках-відчуттях психічного потоку, свідомість задає специфічну культурну модальність часу і суттєво специфічну реакцію на біокосмічні ритми. Утворюється своєрідне діалогічне переплетіння культурних і природних ритмів, яке становить основу людського уявлення про час.
Симетрія є структурною категорією культурного смислотворення. Дія принципу симетрії в процесі смислотворення, і насамперед симетризаиія онтологічних уявлень людини, робить можливим покладання емпірично розрізнених феноменів і сутностей у єдину онтологічну площину, в якій і здійснюється культуротворче формування смислових опозицій. Саме симетрія, виступаючи принципом мислення, задає таке бачення простору, в якому існує зв'язок смислових елементів, що перебувають у єдиній онтологічній модальності. Симетричний поділ смислового простору на певні рівні і подальше їх симетричне ж дроблення є первинною умовою смислотворення, яке формує культурну модель гомогенного природного середовища.
Будь-яка культурна симетрична смислова конструкція охоплює, окрім симетрично розташованих елементів, ще й не належну цим елементам вісь або центр симетрії. Такою віссю або центром є людська екзистенційна свідомість, що переживає буття. Початково (суто конструктивно) людська свідомість, що переживає буття, є рівновідчуженою від обох елементів симетризованої смислової опозиції. Але семантична симетрія поєднується з аксіологічною асиметрією Аксіологічна асиметрія, хоча б у максимально редукованому або сублімованому вигляді, присутня в опозиціях завжди, адже без неї неможлива повномірна, повномасштабна іншість дуально розведених елементів. Якщо навіть взяти якусь на перший погляд аксіологічно нейтральну опозиційну пару, то при детальному аналізі завжди знайдемо ознаки її аксіологічної асиметрії. Наприклад, опозиція "ліве — праве" аксіологічно нейтрально, на перший погляд, визначає протилежні напрямки відносно сторін суб'єкта. Однак при розгортанні якомога повнішого культурного семіотичного ряду ми дійдемо і до аксіологічно позначеного сенсу даних понять у дуже поширених виразах на зразок "праве діло", "ліві доходи" і т.д.
Звісно, процес "випадіння" людини із природи був не миттєвим, не одномоментним, а поступовим, і під час формування початкового усвідомлення людського "Я", людської "самості" рання людина більшою частиною свого єства все ще належала природі, керувалась імперативними поведінковими імпульсами. Більш того, навіть сучасна спрямованість інтенцій людської психіки "назовні", прагнення досягти екзистенційного з'єднання свого "Я" з "іншим" — чи то з природою, чи то з колективом, чи то з коханою людиною — є, власне, прагненням подолати цю прірву, утворену метаопозицією "Я — інше", знову повернутись у недискретний, безперервний світ природи, повернутись до втраченого внаслідок культурного розвитку "первозданного раю". Саме в цьому імпульсі сучасні культурологи бачать механізми того "життєвого пориву", який філософія XX ст. часто оголошувала безумовним началом, то скеровує інтенції людського життя.
