Культурологія
Поняття зміни та його застосування в культурологічних контекстах.
Насамперед слід зазначити, що під поняттям "теорія культурних змін" мається на увазі наукове осмислення сутності культурно-історичного процесу, його основних принципів та властивостей.
Загалом зміна — не перетворення чогось у дещо інше, перехід з однієї якісно визначеної форми буття в якісно іншу форму буття, перетворення складу, структури чогось, його положення відносно інших об'єктів тощо. Тобто в найзагальнішому значенні будь-яка зміна є взаємодією, рухом, а звідси випливає, що здатність до змін є однією із загальних властивостей усіх форм буття. Оскільки культура також є однією з форм буття, остільки і культурі неодмінно мають бути притаманними ті чи інші параметри і характеристики змін.
Найчастіше зміни мають процесуальний характер, тобто становлять сукупність послідовних дій або послідовність явищ, станів чого-небудь. Як правило, зміна характеризується обсягом, спрямованістю, тривалістю, швидкістю, відносністю.
Окремим типом змін є розвиток — необоротне, спрямоване, закономірне змінювання матеріальних або ідеальних об'єктів. Як синонім розвитку нерідко вживається термін "еволюція". Саме одночасна наявність характеристик необоротності, спрямованості й закономірності відрізняє розвиток від інших змін. Так, змінам, що супроводжують різноманітні процеси функціонування, на відміну від розвитку притаманна оборотність (через їхню ритмічну природу). Зміни, що відбуваються внаслідок випадкових процесів катастрофічного типу, не мають параметрів закономірності. За відсутності спрямованості зміни не можуть нагромаджуватися, і такі процеси позбавлені характерної для розвитку єдиної внутрішньої лінії.
Розвиток (або еволюція) може бути екстенсивним (виявлення і збільшення вже наявного) або інтенсивним (виникнення якісно нових форм). Крім того, розвиток буває екзогенним (зовнішньо зумовленим, таким, причини якого містяться ззовні об'єкта) або ендогенним (внутрішньо зумовлений розвиток, джерело якого міститься в самому об'єкті, що розвивається). Вважається, що для характеристики культурних процесів поняття розвитку першим у новоєвропейській науці використав Й. Г. Гердер.
Суттєвою характеристикою зміни є час. По-перше, будь-яка зміна відбувається в часі і має тривалість. Так, хоча опозиційним до зміни поняттям є "незмінність", але в реальності незмінність, як правило, є дуже повільною (з позиції людини та її свідомості) зміною. По-друге, тільки достатній часовий масштаб може виявити істинний характер змін. Так, зміни, які на перший погляд виглядають як процеси руйнації й розпаду, в більш значному часовому відрізку можуть виявитися тільки певною фазою тривалого процесу утворення й формування.
В контексті змін людської культури час виявляє себе у феномені історії людства або історії культури — часової послідовності подій у людському житті й суспільстві в цілому, що створює певний образ культурної дійсності. Основним завданням досліджень історії культури є пошук насамперед тих подій, які мають певне культурне значення, створення на їхній основі культурно-історичної картини (або картин) світу та встановлення зв'язків між цими значущими подіями, аби пояснити сучасний стан культури і суспільства як їх результат. Можна сказати, що історія є уявленням про зміну подій та усвідомленням смислових зв'язків між подіями. Як метафорично висловився німецький історик та філософ К. Брейзіг, уся історія подібна до "каната, зітканого з тисяч ниток", причому хоча окремі нитки мають довжину в століття і навіть тисячоліття, але більша їх частина є лише "короткими відрізками в прядінні часу". Завданням же будь-якого історичного дослідження є розплутування цієї тканини.
В давніх культурах час зазвичай розумівся як своєрідна циклічна сутність і тому зміни сприймались як дещо таке, що відбувається за заздалегідь заданою циклічною програмою. Понад будь-якими окремими й порівняно дрібними спрямованими змінами стояла ідея завершеного й досконалого космосу, а звідси — уявлення про постійну циклічність, оборотність буття в його космічних масштабах. Тут можна згадати образи "днів" і "ночей" Брами та цикли-кальпи в давньоіндійській картині світу, уявлення про періодичне відродження всіх речей світу (так звану палінгенесію) у давніх греків і навіть старозаповітне "Що було, те й буде ...". Проте вже в античній культурі виникали й ідеї поступових культурних змін, аналогічних еволюційним уявленням. Так, давньогрецький філософ Дікеарх у своїй праці "Життя Еллади", яка є однією з перших історій культури, писав про три стадії послідовних» змін: збирання, пастушого життя та землеробства.
З утвердженням християнства уявлення про час і його спрямованість змінюються і лінійна спрямованість змін виходить на перший план. Історія людської культури трактується в есхатологічному плані, тобто починає розвиватися ідея конечності "цього" світу, Страшного суду і т. ін.
Останнім часом у культурологічних дослідженнях нерідко висловлюють думку щодо нібито поступового "завершення" історії, її "припинення" вже в сучасності. Але оскільки зміни як рух притаманні всім формам буття, то історія, яка є постійним перетворенням, зміною, рухом людської культури, не може бути завершена сама собою. Вона може закінчитись або припинитись тільки внаслідок якихось більш масштабних змін буття (наприклад, космічних змін еволюційного, катастрофічного або іншого характеру).
Загалом зміна — не перетворення чогось у дещо інше, перехід з однієї якісно визначеної форми буття в якісно іншу форму буття, перетворення складу, структури чогось, його положення відносно інших об'єктів тощо. Тобто в найзагальнішому значенні будь-яка зміна є взаємодією, рухом, а звідси випливає, що здатність до змін є однією із загальних властивостей усіх форм буття. Оскільки культура також є однією з форм буття, остільки і культурі неодмінно мають бути притаманними ті чи інші параметри і характеристики змін.
Найчастіше зміни мають процесуальний характер, тобто становлять сукупність послідовних дій або послідовність явищ, станів чого-небудь. Як правило, зміна характеризується обсягом, спрямованістю, тривалістю, швидкістю, відносністю.
Окремим типом змін є розвиток — необоротне, спрямоване, закономірне змінювання матеріальних або ідеальних об'єктів. Як синонім розвитку нерідко вживається термін "еволюція". Саме одночасна наявність характеристик необоротності, спрямованості й закономірності відрізняє розвиток від інших змін. Так, змінам, що супроводжують різноманітні процеси функціонування, на відміну від розвитку притаманна оборотність (через їхню ритмічну природу). Зміни, що відбуваються внаслідок випадкових процесів катастрофічного типу, не мають параметрів закономірності. За відсутності спрямованості зміни не можуть нагромаджуватися, і такі процеси позбавлені характерної для розвитку єдиної внутрішньої лінії.
Розвиток (або еволюція) може бути екстенсивним (виявлення і збільшення вже наявного) або інтенсивним (виникнення якісно нових форм). Крім того, розвиток буває екзогенним (зовнішньо зумовленим, таким, причини якого містяться ззовні об'єкта) або ендогенним (внутрішньо зумовлений розвиток, джерело якого міститься в самому об'єкті, що розвивається). Вважається, що для характеристики культурних процесів поняття розвитку першим у новоєвропейській науці використав Й. Г. Гердер.
Суттєвою характеристикою зміни є час. По-перше, будь-яка зміна відбувається в часі і має тривалість. Так, хоча опозиційним до зміни поняттям є "незмінність", але в реальності незмінність, як правило, є дуже повільною (з позиції людини та її свідомості) зміною. По-друге, тільки достатній часовий масштаб може виявити істинний характер змін. Так, зміни, які на перший погляд виглядають як процеси руйнації й розпаду, в більш значному часовому відрізку можуть виявитися тільки певною фазою тривалого процесу утворення й формування.
В контексті змін людської культури час виявляє себе у феномені історії людства або історії культури — часової послідовності подій у людському житті й суспільстві в цілому, що створює певний образ культурної дійсності. Основним завданням досліджень історії культури є пошук насамперед тих подій, які мають певне культурне значення, створення на їхній основі культурно-історичної картини (або картин) світу та встановлення зв'язків між цими значущими подіями, аби пояснити сучасний стан культури і суспільства як їх результат. Можна сказати, що історія є уявленням про зміну подій та усвідомленням смислових зв'язків між подіями. Як метафорично висловився німецький історик та філософ К. Брейзіг, уся історія подібна до "каната, зітканого з тисяч ниток", причому хоча окремі нитки мають довжину в століття і навіть тисячоліття, але більша їх частина є лише "короткими відрізками в прядінні часу". Завданням же будь-якого історичного дослідження є розплутування цієї тканини.
В давніх культурах час зазвичай розумівся як своєрідна циклічна сутність і тому зміни сприймались як дещо таке, що відбувається за заздалегідь заданою циклічною програмою. Понад будь-якими окремими й порівняно дрібними спрямованими змінами стояла ідея завершеного й досконалого космосу, а звідси — уявлення про постійну циклічність, оборотність буття в його космічних масштабах. Тут можна згадати образи "днів" і "ночей" Брами та цикли-кальпи в давньоіндійській картині світу, уявлення про періодичне відродження всіх речей світу (так звану палінгенесію) у давніх греків і навіть старозаповітне "Що було, те й буде ...". Проте вже в античній культурі виникали й ідеї поступових культурних змін, аналогічних еволюційним уявленням. Так, давньогрецький філософ Дікеарх у своїй праці "Життя Еллади", яка є однією з перших історій культури, писав про три стадії послідовних» змін: збирання, пастушого життя та землеробства.
З утвердженням християнства уявлення про час і його спрямованість змінюються і лінійна спрямованість змін виходить на перший план. Історія людської культури трактується в есхатологічному плані, тобто починає розвиватися ідея конечності "цього" світу, Страшного суду і т. ін.
Останнім часом у культурологічних дослідженнях нерідко висловлюють думку щодо нібито поступового "завершення" історії, її "припинення" вже в сучасності. Але оскільки зміни як рух притаманні всім формам буття, то історія, яка є постійним перетворенням, зміною, рухом людської культури, не може бути завершена сама собою. Вона може закінчитись або припинитись тільки внаслідок якихось більш масштабних змін буття (наприклад, космічних змін еволюційного, катастрофічного або іншого характеру).
