Культурологія
Циклічні теорії історичного коловороту.
Концепції другого типу — циклічні, не заперечуючи сутнісної, феноменальної єдності людської культури, не визнають при цьому наявності якогось загального, єдиного вектора змін, який би об'єднував усю різноманітність культур у певну послідовність. Іншими словами, якщо зміни в культурі з погляду еволюціонізму майже завжди трактуються як зміни розвитку, то з точки зору циклізму — скоріше як зміни функціонування. Відповідно до циклічних концепцій різні культури (принципи їх виокремлення — це самостійна проблема) не пов'язані відносинами послідовності і не можуть піддаватися ціннісним порівнянням. Між різними культурами не можна проводити порівняння з метою встановлення більш прогресивних, розвинутих, цінних культур і навпаки, оскільки вони є просто принципово різними і самодостатніми феноменами. Наукову парадигму, в межах якої розробляються циклічні теорії культури, нерідко називають також плюралістичною, оскільки вона заснована на ідеях плюралізму, визнання рівноцінності всього розмаїття культур.
Передумовою формування плюралістичної культурологічної парадигми стаю певне перенесення уваги вчених з дослідження й аналізу культури як такої, з вивчення культурних констант, тобто постійних, загальних, стійких елементів, властивих культурі взагалі, на дослідження багатоманітності й варіативності культурних форм існування людини, на аналіз відмінностей між різними культурами. Власне, йдеться про зміну ракурсу дослідження: замість загальнолюдської культури (яка хоча і складається з окремих, так би мовити, відгалужень і відрізків, але с цілісною і єдиною) в поле зору потрапляють конкретні, незалежні одна від одної етнорегіональні культури.
В циклічних концепціях розвитку йдеться не про односпрямовану еволюцію всієї загальнолюдської культури, а про зміни фаз (циклів), які повторюються через певний проміжок історичного часу, виявляючи себе в житті й історії різних культур. Так само як кожна людина народжується, проходить стадії дитинства, юності, зрілості, старості і, зрештою, помирає, а поруч з нею (і після неї) інші люди (близькі і далекі) також переживають різні стадії життя, так і в загальнолюдській культурі кожна окрема культура з'являється, переживає певні цикли свого існування й зникає. Кожна з культур має свою власну історію, і не можна говорити про давню, середньовічну, нову історію Європи як про універсальну історичну шкалу всього людства.
На філософському рівні основою плюралістичної парадигми стали теорії історичного коловороту, згідно з якими людство в цілому або його окремі частини рухаються по замкнутому колу з періодичним поверненням до вихідного стану і наступними новими циклами відродження і занепаду. Залежно від трактування даного стану суспільства — як передодня його чергового відродження або неминучого занепаду — теорії історичного коловороту мали або оптимістичний, або песимістичний характер. Подібні теорії траплялися ще за давніх часів, наприклад у Арістотеля, давньогрецького історика Полібія, давньокитайського історика Сима Цяня, які намагались угледіти в розгортанні історичного часу певні ритм і закономірність, співвідносні з ритмами і коловоротами природи. Ідеї історичного коловороту були також популярними в буддійських концепціях буття, в середньовічному Китаї, в арабській філософії пізнього Середньовіччя. На європейський Новий час припадає черговий сплеск їх популярності (Макіавеллі, Віко, Фур'є).
На методологічному рівні важливою основою плюралістичної парадигми став функціоналізм, який диктував розуміння культури як цілісності, у якій нема жодного зайвого елементу. Будь-що наявне в культурі: релігійні традиції, суспільні ритуали, специфіка ведення домашнього господарства, деталі одягу, — все мас свою функцію у цілісності культури. Звідси випливає, що не можна змінити щось у культурі, не завдавши тим самим їй шкоди як цілісному і завершеному феномену. З позицій циклізму кожна культура почала розглядатись як самодостатня цінність, незалежно від того, яке місце відводить їй еволюціоністська шкала. З точки зору циклічних теорій нема культур примітивних і високорозвинутих. Усі вони різні не за досконалістю або довершеністю, а за індивідуальною суттю і до того ж можуть перебувати в даний історичний момент на різних етапах своїх життєвих циклів. Причому змінити життєвий цикл зовнішнім втручанням, штучно зробити культуру "дорослішою" так само неможливо без непоправної шкоди для неї.
Різні авторські теорії циклічного розвитку культури були запропоновані М. Данилевським, О. Шпенглером, Л. Гумільовим, Е. Маєром та багатьма іншими. З принципів циклічної парадигми в дослідженнях культури виходили Б. Маліновський, А. Редкліф-Браун. Нерідко до культурологічного циклізму відносять також і концепції культури, запропоновані А. Тойнбі та П. Сорокіним.
Спільним для всіх прихильників циклізму було уявлення про "історичні індивідуальності", якими є всі культурні утворення, та про наявність життєвого циклу в кожної культури. Російський історик і соціолог Микола Данилевський (1822—1885), наприклад, принципово заперечував ідеї єдності людства, єдиного напряму його розвитку: "Загальнолюдська цивілізація не існує і не може існувати, тому що це була б неможлива і зовсім небажана неповнота... Загальнолюдського не тільки нема в дійсності, але і бажати бути ним — значить задовольнятися загальним місцем, безбарвністю, відсутністю оригінальності, одним словом, задовольнятися неможливою неповнотою"; "Прогрес не в тому, щоб іти в одному напрямку, а в тому, щоб усе поле, яке є поприщем історичної діяльності людства, пройти в різних напрямках..." Данилевський трактував історію як послідовність або співіснування абсолютно незалежних, самобутніх, еквівалентних за значенням великих і малих культур — або культурно-історичних типів. Він сформулював такі зумовлені ідеями циклізму закони історичного розвитку культурно-історичних типів:
1. Кожне плем'я або родина народів, що характеризуються окремою мовою або групою мов, досить близьких між собою, утворює самобутній культурно-історичний тип.
2. Для того щоб цивілізація, властива самобутньому культурно-історичному типу, могла розвиватися, необхідно, щоб належні до нього народи мали політичну незалежність.
3. Засади цивілізації одного культурно-історичного типу не передаються народам іншого типу. Кожен культурно-історичний тип випрацьовує їх для себе самостійно, і можна говорити тільки про більший або менший вплив чужих цивілізацій.
4. Цивілізація, властива кожному культурно-історичному типу, тільки тоді досягає повноти, різноманітності й багатства, коли є різноманітними етнографічні елементи, що його складають.
5. За ходом розвитку культурно-історичні типи уподібнюються багаторічним одноплідним рослинам, у яких період росту може бути невизначено довгим, але період цвітіння і плодоношення відносно короткий і виснажує раз і назавжди їх життєву силу.
Данилевський звертав увагу на те, що різні народи робили різної ваги і характеру внески в культурний розвиток людства. На цій підставі він виділяв народи-творці, народи-руйнівники і народи суто етнографічні.
Лео Фробеніус (1873—1938), німецький етнолог і представник філософії культури, запропонував поняття "культурного кола" і вчення, згідно з яким певні культурні форми є характерними для певних життєвих просторів і обмежуються ними. За Фробеніусом, кожна культура с своєрідним організмом, окремою, самостійною сутністю, яка проходить ті самі стадії розвитку, що і рослина, тварина або людина.
Освальд Шпенглер (1880—1936), автор загальновідомої книги '"Занепад Європи", поділяв історію на історії локальних культур, кожна з яких існує приблизно тисячоліття і врешті-решт перетворюється на цивілізацію. Кожна культура існує уособлено, ізольовано, живе своїм індивідуальним життям, у власному ритмі й "тональності", вона нічого не може перейняти від інших культур. З переходом до стадії цивілізації культурний організм поступово гине. Цивілізація як уособлення бездушного інтелекту і масового суспільства є занепадом, "присмерком" культури. З переходом до цивілізації (на думку Шпенглера, у греко-римській культурі це відбулося в епоху еллінізму, а в західноєвропейській — у XIX ст.) стають нібито непотрібними художня та літературна творчість. Тому Шпенглер пропонував сучасникам відмовитися від безпідставних претензій на "сучасну культуру" і чесно та відверто звернутись до техніцизму.
Арнольд Джозеф Тойнбі (1889—1975), англійський історик та філософ, також значною мірою поділяв ідеї коловороту локальних культур. Він був переконаний у багатоманітності форм соціальної організації людства, кожна з яких має індивідуальну систему цінностей. Усі культури (або ж цивілізації) проходять у своєму розвитку одні й ті самі стадії виникнення, зростання, надлому і розкладу, після чого поступаються місцем іншим. Розвиток, динаміка руху цивілізації визначається законом "виклику і відповіді", згідно з яким кожен крок цивілізації вперед робиться як відповідь на той чи інший "виклик" (ризик, загрозу з боку природи або історії). Тойнбі виділяв спочатку 21 тип локальних культур-цивілізацій, потім поступово скоротив їх кількість до 5. При цьому Тойнбі переконаний, що жодна цивілізація і не пройшла весь можливий шлях до кінця. Крім того, у своїй 12-томній праці "Осягнення історії" він писав, що абсолютно незалежними і замкнутими різні культури були тільки до європейського Нового часу (Модерну). З цього ж періоду вони вступають між собою у взаємодію і можуть уникнути загибелі, якщо об'єднаються в єдину світову цивілізацію на основі майбутньої нової Вселенської релігії.
Одним з наслідків впливу циклічної парадигми на наукову ментальність стала зміна уявлень про музей. З точки зору циклізму для вивчення культури недостатньо зібрати її культурні об'єкти, ритуали тощо, описати і систематизувати їх. Необхідно також з'ясувати функцію кожного об'єкта або елемента в цілісності культури. В традиційному "еволюціоністському" історичному або етнографічному музеї експозиція організована за "каталожним" принципом, тобто експонати систематизовані й розмішені на стендах або у вітринах, акцентується увага на їхній історичній еволюції, змінах (наприклад, удосконалення знарядь прані або специфіка костюма різних епох). За таким принципом оформлено експозицію Національного музею історії України в м. Києві. В музеї ж, експозиція якого оформлена з позицій никлістської парадигми та функціоналізму, метою є відтворення відповідного культурного середовища. В такому музеї експонати мають демонструвати свою функцію, свою культурну роль. Відвідувач може не просто побачити "предмети вжитку", а відчути образ, своєрідність іншої культури або іншої епохи. За таким принципом організовано, наприклад, Державний музей народної архітектури і побуту України в Пирогові під Києвом.
Передумовою формування плюралістичної культурологічної парадигми стаю певне перенесення уваги вчених з дослідження й аналізу культури як такої, з вивчення культурних констант, тобто постійних, загальних, стійких елементів, властивих культурі взагалі, на дослідження багатоманітності й варіативності культурних форм існування людини, на аналіз відмінностей між різними культурами. Власне, йдеться про зміну ракурсу дослідження: замість загальнолюдської культури (яка хоча і складається з окремих, так би мовити, відгалужень і відрізків, але с цілісною і єдиною) в поле зору потрапляють конкретні, незалежні одна від одної етнорегіональні культури.
В циклічних концепціях розвитку йдеться не про односпрямовану еволюцію всієї загальнолюдської культури, а про зміни фаз (циклів), які повторюються через певний проміжок історичного часу, виявляючи себе в житті й історії різних культур. Так само як кожна людина народжується, проходить стадії дитинства, юності, зрілості, старості і, зрештою, помирає, а поруч з нею (і після неї) інші люди (близькі і далекі) також переживають різні стадії життя, так і в загальнолюдській культурі кожна окрема культура з'являється, переживає певні цикли свого існування й зникає. Кожна з культур має свою власну історію, і не можна говорити про давню, середньовічну, нову історію Європи як про універсальну історичну шкалу всього людства.
На філософському рівні основою плюралістичної парадигми стали теорії історичного коловороту, згідно з якими людство в цілому або його окремі частини рухаються по замкнутому колу з періодичним поверненням до вихідного стану і наступними новими циклами відродження і занепаду. Залежно від трактування даного стану суспільства — як передодня його чергового відродження або неминучого занепаду — теорії історичного коловороту мали або оптимістичний, або песимістичний характер. Подібні теорії траплялися ще за давніх часів, наприклад у Арістотеля, давньогрецького історика Полібія, давньокитайського історика Сима Цяня, які намагались угледіти в розгортанні історичного часу певні ритм і закономірність, співвідносні з ритмами і коловоротами природи. Ідеї історичного коловороту були також популярними в буддійських концепціях буття, в середньовічному Китаї, в арабській філософії пізнього Середньовіччя. На європейський Новий час припадає черговий сплеск їх популярності (Макіавеллі, Віко, Фур'є).
На методологічному рівні важливою основою плюралістичної парадигми став функціоналізм, який диктував розуміння культури як цілісності, у якій нема жодного зайвого елементу. Будь-що наявне в культурі: релігійні традиції, суспільні ритуали, специфіка ведення домашнього господарства, деталі одягу, — все мас свою функцію у цілісності культури. Звідси випливає, що не можна змінити щось у культурі, не завдавши тим самим їй шкоди як цілісному і завершеному феномену. З позицій циклізму кожна культура почала розглядатись як самодостатня цінність, незалежно від того, яке місце відводить їй еволюціоністська шкала. З точки зору циклічних теорій нема культур примітивних і високорозвинутих. Усі вони різні не за досконалістю або довершеністю, а за індивідуальною суттю і до того ж можуть перебувати в даний історичний момент на різних етапах своїх життєвих циклів. Причому змінити життєвий цикл зовнішнім втручанням, штучно зробити культуру "дорослішою" так само неможливо без непоправної шкоди для неї.
Різні авторські теорії циклічного розвитку культури були запропоновані М. Данилевським, О. Шпенглером, Л. Гумільовим, Е. Маєром та багатьма іншими. З принципів циклічної парадигми в дослідженнях культури виходили Б. Маліновський, А. Редкліф-Браун. Нерідко до культурологічного циклізму відносять також і концепції культури, запропоновані А. Тойнбі та П. Сорокіним.
Спільним для всіх прихильників циклізму було уявлення про "історичні індивідуальності", якими є всі культурні утворення, та про наявність життєвого циклу в кожної культури. Російський історик і соціолог Микола Данилевський (1822—1885), наприклад, принципово заперечував ідеї єдності людства, єдиного напряму його розвитку: "Загальнолюдська цивілізація не існує і не може існувати, тому що це була б неможлива і зовсім небажана неповнота... Загальнолюдського не тільки нема в дійсності, але і бажати бути ним — значить задовольнятися загальним місцем, безбарвністю, відсутністю оригінальності, одним словом, задовольнятися неможливою неповнотою"; "Прогрес не в тому, щоб іти в одному напрямку, а в тому, щоб усе поле, яке є поприщем історичної діяльності людства, пройти в різних напрямках..." Данилевський трактував історію як послідовність або співіснування абсолютно незалежних, самобутніх, еквівалентних за значенням великих і малих культур — або культурно-історичних типів. Він сформулював такі зумовлені ідеями циклізму закони історичного розвитку культурно-історичних типів:
1. Кожне плем'я або родина народів, що характеризуються окремою мовою або групою мов, досить близьких між собою, утворює самобутній культурно-історичний тип.
2. Для того щоб цивілізація, властива самобутньому культурно-історичному типу, могла розвиватися, необхідно, щоб належні до нього народи мали політичну незалежність.
3. Засади цивілізації одного культурно-історичного типу не передаються народам іншого типу. Кожен культурно-історичний тип випрацьовує їх для себе самостійно, і можна говорити тільки про більший або менший вплив чужих цивілізацій.
5. За ходом розвитку культурно-історичні типи уподібнюються багаторічним одноплідним рослинам, у яких період росту може бути невизначено довгим, але період цвітіння і плодоношення відносно короткий і виснажує раз і назавжди їх життєву силу.
Данилевський звертав увагу на те, що різні народи робили різної ваги і характеру внески в культурний розвиток людства. На цій підставі він виділяв народи-творці, народи-руйнівники і народи суто етнографічні.
Лео Фробеніус (1873—1938), німецький етнолог і представник філософії культури, запропонував поняття "культурного кола" і вчення, згідно з яким певні культурні форми є характерними для певних життєвих просторів і обмежуються ними. За Фробеніусом, кожна культура с своєрідним організмом, окремою, самостійною сутністю, яка проходить ті самі стадії розвитку, що і рослина, тварина або людина.
Освальд Шпенглер (1880—1936), автор загальновідомої книги '"Занепад Європи", поділяв історію на історії локальних культур, кожна з яких існує приблизно тисячоліття і врешті-решт перетворюється на цивілізацію. Кожна культура існує уособлено, ізольовано, живе своїм індивідуальним життям, у власному ритмі й "тональності", вона нічого не може перейняти від інших культур. З переходом до стадії цивілізації культурний організм поступово гине. Цивілізація як уособлення бездушного інтелекту і масового суспільства є занепадом, "присмерком" культури. З переходом до цивілізації (на думку Шпенглера, у греко-римській культурі це відбулося в епоху еллінізму, а в західноєвропейській — у XIX ст.) стають нібито непотрібними художня та літературна творчість. Тому Шпенглер пропонував сучасникам відмовитися від безпідставних претензій на "сучасну культуру" і чесно та відверто звернутись до техніцизму.
Арнольд Джозеф Тойнбі (1889—1975), англійський історик та філософ, також значною мірою поділяв ідеї коловороту локальних культур. Він був переконаний у багатоманітності форм соціальної організації людства, кожна з яких має індивідуальну систему цінностей. Усі культури (або ж цивілізації) проходять у своєму розвитку одні й ті самі стадії виникнення, зростання, надлому і розкладу, після чого поступаються місцем іншим. Розвиток, динаміка руху цивілізації визначається законом "виклику і відповіді", згідно з яким кожен крок цивілізації вперед робиться як відповідь на той чи інший "виклик" (ризик, загрозу з боку природи або історії). Тойнбі виділяв спочатку 21 тип локальних культур-цивілізацій, потім поступово скоротив їх кількість до 5. При цьому Тойнбі переконаний, що жодна цивілізація і не пройшла весь можливий шлях до кінця. Крім того, у своїй 12-томній праці "Осягнення історії" він писав, що абсолютно незалежними і замкнутими різні культури були тільки до європейського Нового часу (Модерну). З цього ж періоду вони вступають між собою у взаємодію і можуть уникнути загибелі, якщо об'єднаються в єдину світову цивілізацію на основі майбутньої нової Вселенської релігії.
Одним з наслідків впливу циклічної парадигми на наукову ментальність стала зміна уявлень про музей. З точки зору циклізму для вивчення культури недостатньо зібрати її культурні об'єкти, ритуали тощо, описати і систематизувати їх. Необхідно також з'ясувати функцію кожного об'єкта або елемента в цілісності культури. В традиційному "еволюціоністському" історичному або етнографічному музеї експозиція організована за "каталожним" принципом, тобто експонати систематизовані й розмішені на стендах або у вітринах, акцентується увага на їхній історичній еволюції, змінах (наприклад, удосконалення знарядь прані або специфіка костюма різних епох). За таким принципом оформлено експозицію Національного музею історії України в м. Києві. В музеї ж, експозиція якого оформлена з позицій никлістської парадигми та функціоналізму, метою є відтворення відповідного культурного середовища. В такому музеї експонати мають демонструвати свою функцію, свою культурну роль. Відвідувач може не просто побачити "предмети вжитку", а відчути образ, своєрідність іншої культури або іншої епохи. За таким принципом організовано, наприклад, Державний музей народної архітектури і побуту України в Пирогові під Києвом.
