Культурологія

Науковою культурою називають особливу сферу та особливий вид духовної діяльності людини, функцією якої є вироблення і теоретична систематизація достовірних (тобто таких, які припускають і витримують перевірку практикою) знань про дійсність. Наука — це особливий раціональний спосіб пізнання світу, заснований на емпіричному підтвердженні або математичному доказі. Окрім діяльності, спрямованої на отримання нового знання, поняттям "наука" означається також результат цієї діяльності. Тобто наука є також системою наявних на даний момент більш чи менш достовірних знань у вигляді суми науково значимих і науково встановлених фактів, наукових законів та принципів, незмінних протягом тривалого часу теорій та наукових гіпотез, які очікують перевірки. У своїй сукупності наукові факти, закони, принципи, теорії та гіпотези утворюють наукову картину світу. Термін "наука" використовується також і для означення окремих галузей наукового знання.

Специфічні риси і властивості науки можуть бути встановлені в межах таких опозицій, як: фрагментарність — універсальність, теоретичність — емпіричність, незавершеність — системність, критичність — кумулятивність.

Фрагментарність науки визначається тим, що вона досліджує не буття в цілому, а різні його фрагменти, відповідно до чого і сама наука поділяється на окремі наукові дисципліни. Хоча вся історія науки наповнена процесами диференціації (внаслідок яких наука роздрібнюється на все більш спеціалізовані області знання і, відповідно, наукові дисципліни) та інтеграції (зворотний щодо диференціації процес, унаслідок якого виникають так звані міждисциплінарні сфери науки), проте наука (принаймні в сучасному її розумінні) за своєю природою не може позбутися фрагментарності у відтворенні світу.

Універсальність науки визначається тим, що вона ставить за мету встановлення істинних, об'єктивних закономірностей і їх формулювання універсальною, однозначною науковою мовою. Справді встановлені наукою факти не повинні залежати від умов або місця їх отримання, суб'єктивних інтерпретацій, індивідуальних особливостей вченого. Прийнято, наприклад, вважати, що від ідеології суспільні та гуманітарні науки відрізняються саме тим, що їх положення загальнозначимі, однаково придатні для всіх людей і не залежать від інтересів тих чи інших груп і верств суспільства. Наука ж серед іншого досліджує і феномен ідеології. Разом з тим відомі численні приклади, коли наукові теорії і гіпотези (і не тільки гуманітарного типу) використовувалися в ідеологічній пропаганді.

Емпіричність науки зумовлена насамперед тим, що всі наукові дисципліни так чи інакше мають своїм джерелом практичний досвід і потреби. Власне ж емпіричним знанням є факти, які отримані за допомогою спостережень та експериментів і констатують якісні і кількісні характеристики об'єктів та явищ. Стійка повторюваність і зв'язки між емпіричними характеристиками виражаються за допомогою емпіричних законів, що часто мають характер імовірності. Так, Девід Юм якось зауважив, що ніякої кількості білих лебедів не є достатньо для доведення положення, що всі лебеді білі.

Теоретичність науки уможливлюється тоді, коли в ході її розвитку окремі галузі пізнання відділяються від своєї емпіричної бази й отримують інтенцію до відкриття законів, що дають можливість ідеалізованого, абстрагованого описання і пояснення емпіричних ситуацій. Теоретична наука формує знання за допомогою раціональних процедур та законів логіки і спрямована на розкриття сутності явищ.

Системність науки зумовлена зв'язком між окремими її частинами, що надає науковому пізнанню певної структури і форми.

Незавершеність науки визначається фактичною відсутністю та принциповою проблемністю пізнання людиною абсолютної істини.

Критичність науки зумовлюється тим, що вона здатна ставити під сумнів і переглядати будь-які власні результати, положення та висновки.

Кумулятивність науки визначається і тим, що наукові знання мають здатність нагромаджуватися і на кожному історичному етапі свого розвитку наука сумує в концентрованому вигляді свої минулі досягнення. Крім того, кожна наукова дисципліна прагне врахувати у своїх висновках факти і результати, отримані іншими галузями наукового пізнання. Збільшення суми нагромадженого позитивного знання періодично приводить до змін у структурі науки та формах і методах пізнання.

Характерно, що на відміну від репродуктивних видів діяльності, в яких результат буває запланованим і відомим заздалегідь (як-от, наприклад, у промисловому виробництві, побутових справах тощо), наукова діяльність спрямована на прирощення нового знання, здобуття раніше невідомої інформації. Тому саме наука виступає як сила, що постійно оновлює, революціонізує репродуктивні види діяльності.

Характерною рисою наукового пізнання, як уже зазначалось, є його системний характер. З цієї причини наука традиційно поділяється на певні частини, галузі, дисципліни та наукові сфери, тобто певним чином систематизується теоретичною свідомістю.

Всю систему наукових дисциплін іноді досить умовно поділяють на три великі групи: природничі, суспільні та технічні науки. Проте не менш популярним є поділ наукової сфери на точні і гуманітарні науки.

Особлива, більш детальна систематизація науки існує у сфері наукових звань і ступенів, що присуджуються вченим. В Україні існують наукові ступені кандидата і доктора з таких наукових галузей, як фізико-математична, хімічна, біологічна, геологічна, технічна, сільськогосподарська, історична, економічна, філософська, філологічна, географічна, юридична, педагогічна, медична, фармацевтична, ветеринарна, психологічна, військова, соціологічна, політична, а також мистецтвознавство, архітектура, фізичне виховання і спорт, державне управління. Наукові ступені за переліченими науковими галузями присуджуються після захисту наукового дослідження у вигляді дисертації з певної спеціальності, назва якої відповідає більш диференційованій науковій дисципліні. Наприклад, наукове дослідження на здобуття наукового ступеня кандидата або доктора філософських наук може провадитися за такими науковими спеціальностями: онтологія, гносеологія, феноменологія; діалектика і методологія пізнання; соціальна філософія та філософія історії; філософська антропологія, філософія культури; історія філософії; логіка; етика; естетика; філософія науки; філософія освіти; релігієзнавство. Спеціальності деяких наук поділяються на групи. Наприклад, усі спеціальності фізико-математичних наук поділяються на такі групи: математика, механіка, інформатика і кібернетика, астрономія, фізика (в кожній групі — ряд окремих спеціальностей).

Слід зауважити, що як наявні наукові інститути та установи, так і практика виокремлення наукових ступенів і звань створюють у сучасній культурі своєрідну метанаукову систему. Якщо порівняно легко можна розвести поняття права і юридичних наук або політики і політичних наук, то, наприклад, розрізнення понять технічних наук і техніки провести значно складніше. Якщо пристати на погляд, що в техніці як окремій сфері культури упредметнюються дослідження технічної науки, то з такої схеми '"зникають" прикладні дослідження технічної науки та їхні результати, які збігаються з поняттям техніки як такої. Техніка ж, згадаймо, є відмінною від науки сферою культури.

І вже зовсім складною виглядає ситуація з філософією, яка теоретично часто відокремлюється від науки як самостійна сфера культурної свідомості, проте абсолютно не відділена від філософської науки в реальному культурному просторі. Прийнято вважати, шо від філософії наука відрізняється тим, що вона не претендує на пояснення світу в цілому, а являє собою часткове пізнання. Філософія ж певною мірою виконує щодо науки функції методології пізнання та світоглядної інтерпретації її результатів. При цьому випускники філософських факультетів університетів отримують дипломи із зазначенням спеціальності "Філософ. Викладач філософії", але фактично можуть реалізувати отримані знання у формі викладення навчальних дисциплін філософського циклу (що є педагогічною діяльністю, а не професійно філософською) або у формі дослідницької роботи в галузі філософської науки — і в цьому випадку розрізнення між поняттями "філософ" і "науковець", "учений" (який займається філософськими дослідженнями) не простежується. Створюється враження, що філософія як форма свідомості, сфера культури "губиться" в межах науки, втрачає свою окремість. Або ж, можливо, філософію слід шукати поза межами інституційної наукової діяльності сучасної людини, керуючись крилатими виразами на кшталт: "Філософія — це не професія, а спосіб життя і мислення".

Іноді трапляються вирази "фундаментальна наука" та "прикладна наука". Однак слід ураховувати, що в таких випадках ідеться скоріше не про поділ усієї науки на фундаментальну і прикладну, а про поділ окремих спеціальних наук на фундаментальну і прикладну частини, або, ще точніше, поділ досліджень на фундаментальні і прикладні. Завданням, що ставиться перед фундаментальними дослідженнями, є пізнання законів, які керують поведінкою і взаємодією базисних структур природи, суспільства і мислення. Мета ж прикладних наукових досліджень — вивчення можливостей застосування досягнень фундаментальних досліджень для вирішення соціально-практичних проблем. Перспективи розвитку науки визначаються здебільшого фундаментальними дослідженнями. Крім того, в сучасній культурі поняття фундаментального наукового дослідження розширюється завдяки розвиткові авангардних технологій (таких як мікроелектроніка, робототехніка, інформатика, біотехнології та ін.), які, зберігаючи свою прикладну спрямованість, набувають і фундаментального характеру.

В науці виділяються також емпіричний і теоретичний рівні. Емпіричний і теоретичний аспекти можуть мати як фундаментальні, так і прикладні дослідження. Емпіричний і теоретичний рівні наукового дослідження можуть різнитися: за предметом (теоретичне дослідження може мати своїм предметом, наприклад, неупредметнену в матеріальному емпіричному об'єкті логічну конструкцію або теоретичну модель об'єкта), засобами (в першому випадку це емпіричне спостереження, лабораторний експеримент, дослід; у другому — мислений експеримент, моделювання, аксіоматичний метод і т.п.), результатами дослідження (в першому випадку емпіричне узагальнення, в другому — висунення гіпотези або обгрунтованої теорії).

Відмінність між емпіричним і теоретичним рівнями досліджень не дорівнює різниці між чуттєвим і раціональним пізнанням. Хоча між поняттями емпіричного та чуттєвого і теоретичного та раціонального справді багато спільного, але емпіричне дослідження передбачає раціональний підхід, а теоретичне є тільки одним з видів раціонального. Водночас теоретичне дослідження майже ніколи не обмежується раціональними формами, а й передбачає використання візуалізації проблеми (створення уявних зорових образів) та інтуїції. Щодо значення інтуїції показовими є слова видатного математика Карла Фрідріха Гаусса: "Ось мій результат, але я поки що не знаю, як отримати його".

Як правило, остаточно поділити теоретичне й емпіричне в науковому дослідженні неможливо. Особливо складне поєднання емпіричного і теоретичного рівнів пізнання є характерним для сучасної експериментальної і теоретичної фізики.

Для обгрунтування наукової гіпотези або теорії в межах певної наукової парадигми потрібна логіка (логічні міркування). Однак у межах природничих наук логічні міркування не можуть бути доказами, а використовуються тільки як висновки. Ці логічні висновки є свідченням правильності міркувань за умови правильних вихідних умов та посилок, однак нічого не говорять про істинність самих цих вихідних посилок міркування. Іншими словами, правильна логіка ще не гарантує досягнення "правильного" результату — необхідно, щоб перед тим були правильно обрані або виділені, сформульовані об'єкти і поняття логічних маніпуляцій.