Народознавство

Вже з кіммерійських часів (початок І тисячоліття до н.е.) хліборобство знову починає набувати того значення, яке воно мало за трипільської доби. Роль хліборобської громади стає значно вищою, ніж роль скотарів і вершників. Майже весь античний світ годується українським хлібом. Знову, як і за трипілля, зростає кількість населення, відбувається збагачення людності як за рахунок експорту хліба, так і розвитку ремесел, промислів тощо. Міста втрачають свою провідну роль, а село завойовує пріоритети у господарстві.

Історики-міграціоністи пояснюють такі зміни дещо спрощено: «скіфи витіснили кіммерійців», «сармати витіснили скіфів» і т.п., не утруднюючи себе поясненням, куди витіснили, звідки самі прийшли, і взагалі, що значить «витіснили».

Як бачимо, навіть зміни, що відбулися у III — II тисячолітті до н.е., ще не говорять про повне знищення трипільської культури.

Відмінності між скіфами й кіммерійцями було важко знайти навіть Геродоту, який жив у V ст. до н.е. Описуючи війну скіфів з кіммерійськими царями, він схиляється до думки, що це була одна з тих міжусобиць, які нам відомі і з пізніших часів Київської Русі.

Кіммерійські кургани майже нічим істотно не відрізняються від скіфських: спільність антропологічних типів, рис культури і побуту свідчать про етнічну спадкоємність. Зображення кіммерійців на керамічному посуді (на одному з них є напис «кіммерієць») ідентичний зображенням скіфів на їхніх Мистецьких виробах і навіть одяг нічим не відрізняється.

Початок скіфської епохи представлений в археології чорноліською культурою. Скіфи згадуються в ассірійських джерелах першої половини VII ст. до н.е. як войовничий народ, котрий з Причорномор'я проникав У Малу Азію, завойовуючи на своєму шляху місцеві племена, а в кінці цього ж століття знову повернувся в Причорномор'я. Держава скіфів у різний час простягалася від степів України до Волги й Уралу, а їхні кургани є навіть на Алтаї.

На захід від Дністра жили фракійці, котрі, змішуючись зі скіфами, стали предками сучасних буковинців, гуцулів, бойків, лемків та інших етнографічних груп українців.

Найбільш ранні скіфські поселення відкриті на берегах Бузького лиману (Миколаївщина). Скіфи мешкали в покритих соломою будинках із глиняною підлогою і печами, мали господарські ями-погреби для зберігання харчових запасів, збіжжя. Вони розводили домашніх тварин, переважно корів, овець, коней.

З V ст. до н.е. на Подніпров'ї й Побужжі з'являються великі скіфські городища, укріплені земляними валами заввишки понад 10—12 м. Населення городища не було соціально однорідним, у верхній частині міста (акрополі) мешкала скіфська аристократія. Тут були кам'яні або цегляні будинки з глиняними печами, збудованими на дерев'яному каркасі. Сам акрополь часто був відгороджений від нижнього міста кам'яною стіною. Внизу розташовувалися ремісничі квартали з хатками на 2—3 кімнати, печами й жертовниками. Поруч — землянки-майстерні або амбари для зберігання запасів. Увесь цей комплекс обгороджувався парканом, а в центрі подвір'я будувалися власні святилища богині вогню.

Найбільш відомими скіфськими городищами в Україні є Шарпинське і Пастирське (Херсонщина), Немирівське (Поділля), Мотронинське (Київщина), Більське (Полтавщина) — вони навіть більші й величніші, ніж городища князівської доби XI — ХІП ст.

За Геродотом Скіфія була поліетнічною державою: каліпіди, алазони, скіфи-орачі, скіфи-землероби, скіфи-кочівники, царські скіфи «найкращі, що вважають інших своїми рабами». Незважаючи на цю, з першого погляду, строкатість, на всій території склалась однорідна культура. Однак довгий час у скіфології превалювала думка про неоднорідність скіфів, які нібито включали в себе ірано-мовні та тюркомовні кочові племена. Мабуть, і сам Геродот не зробив би таких висновків, адже він сам говорить про наявність різних соціально-господарських прошарків скіфського суспільства, про що свідчить хоча б протиставлення «царі» — «раби».

Ось як це пояснював Віктор Петров: «справа йде про два соціально-господарчі прошарки в межах одного народу... Власники великих стад кочують зі своїми стадами, переганяючи стада з випасеного лугу на місце іншого випасу. Безхудобні, обробляючи земельні ділянки, лишаються на місці. Так скотарі-вершники є кочівники, хлібороби — осілі. Скотарі-вершники, кочуючи зі своїми стадами, потребують для охорони озброєних людей; тим-то при кожному стаді у кожного багатого скотаря-вершника с збройний загін».

Так зароджувалися і складалися верстви (касти) праукраїнського суспільства. Якщо далеко за межами України знаходять тільки скіфські могили, то городища їхні розташовані переважно на Полтавщині, Київщині, Поділлі, Причорномор'ї. Отже, центр Скіфії був саме в Україні. І якщо мова може йти про іранізацію або тюркизацію скіфів, то хіба що такою мірою, як полонізація українців у XVI — XVII ст., або русифікація XX ст. Периферійні райони Скіфії чи навіть окремі верстви, які вступали в контакти з іранським і тюркським світом, могли зазнавати їхнього мовного впливу.

А от щодо племен елліно-скіфів, то Геродот, напевно, мав рацію: етнічна спорідненість причорноморських скіфів з греками була помітною в часи Геродота, та й не дивно — одні й другі є нащадками племен усатівської археологічної культури.

Що ж до іраномовних племен, то з ними воювали як скіфи, так і греки. І ця спільна боротьба з персами, мабуть, чи не найбільше зблизила їх політично і господарчо (похід Дарія на Скіфію — 512 р. до н.е.). Тюркські племена з'являються в Криму аж через тисячу років (576 р. н.е.).

У культурі скіфів яскраво виділяються риси, які успадкували українці. Скіфи шанували гостей, подаючи їм хліб-сіль, їм було властиве побратимство, яке побутувало ще й у Запорозькій Січі. Поминальний обряд «тризна», який справлявся на могилі померлого, був традиційним у скіфів, слов'ян, русів, українців. На археологічних знахідках скіфських курганів є зображення людей. Із золотої пекторалі дивляться на нас слов'янські очі наших пращурів. їхнє волосся підстрижене «під макітерку», одяг вишитий на плечах, рукавах і грудях. Штани широкі (шаровари) або вузькі, і, як гадають дослідники, пошиті зі шкіри, головний убір — гострокутний башлик, з якого пізніше, можливо, розвинулась і форма козацької шапки.

Писемних пам'яток скіфів небагато, точніше, не встановлена їхня належність скіфам. Проте чимало скіфських слів зберегли для нас зарубіжні історики: Геродот, Пріск, Йордан та ін. Вони часто позначали ці слова своєрідними примітками: «так це в них самих називається», або «саме так його називали в цих місцях». У скіфській мові були слова «мед», «страва» які й досі вживаються в українській мові.

Скіфи, як і давні українці, не мали звука ф. У сучасній українській мові майже всі слова, що мають звук ф,— іншомовного походження. Ще і нині по деяких селах України його вимовляють як хв, або п: Хведір, Пилип, хвабрика тощо. Таке ж явище було притаманне мові етрусків, які генетично є нащадками італійських пеласгів.

Іншою спільною ознакою скіфської та української мов є фрикативний звук г (лат. h або грец. у), який відрізняє ці мови від російської. Ареал поширення цього звука збігається з ареалом скіфської топоніміки та археології: це басейни Дону, Дніпра, Дністра, Південного Бугу. За межами України така вимова г залишається і в деяких районах Чехії, Словаки, в Ростовській області Росії. То чи не тут нині живуть нащадки скіфів? Мовознавець В.Абаєв, котрий зібрав і дослідив майже всі відомі скіфські слова, відповідає на це питання ствердно: «Скіфів шукайте там, де замість g говорять у».

На схід від скіфських володінь (Приазов'я, Поволжя, Південне Приуралля) жили скотарські племена сарматів. Генетична спорідненість їх зі скіфами не викликає сумніву, адже походження їх спільне і сягає глибокої давнини — від племен зрубної культури.

Пам'ятки культури сарматів також мають спільні риси зі скіфськими: подібні орнаменти на глиняному посуді, литі з бронзи казани, котрі, мабуть, виконували роль ритуального посуду. Серед культових предметів можна також назвати бронзові дзеркала, глиняні курильниці, кам'яні тарелі, що застосовувались для розпалювання жертовного вогню. Мистецтво звіриного стилю притаманне сарматам такою ж мірою, як і скіфам. Озброєння істотно нічим не відрізнялося від скіфського: тригранні бронзові наконечники для стріл, короткі луки, довгі мечі.

Про спорідненість скіфів і сарматів писав ще Геродот — він переказав легенду про походження сарматів від шлюбу скіфів з амазонками. Археологічні знахідки свідчать про привілейоване становище жінки у сарматів: багаті поховання жриць, жінок-амазонок (в кольчугах, зі зброєю тощо). З покійницею клали у могилу розбите дзеркало, гривни, що прикрашали шию, спіральні підвіски, начільні пов'язки, розшиті золотими пластинками та коштовним камінням, намисто з кольорового скла, перлів, самоцвітів тощо. В одному з таких поховань знайдені навіть залишки трону, що свідчило про високе становище похованої жінки.

Одяг сарматів, про який дізнаємося з численних зображень на різних мистецьких виробах, складався з короткої сорочки, штанів, пояса, довгого плаща, скріпленого на плечі спеціальною пряжкою чи застібкою (фібулою). Типове взуття сарматів, як і скіфів, м'які шкіряні чобітки. У деяких сарматських курганах завдяки високогірному клімату (Алтай) збереглися рештки сукняних і шовкових тканин, хутряних виробів тощо. Цікавою пам'яткою сарматського ремесла є чотириколісний віз, зроблений з дерева без жодного цвяха чи металевих деталей, скріплений лише за допомогою дерев'яних шипів.

Звичайно, сармати жили на далекій периферії Скіфії. Античний географ II ст. н.е. Клавдій Птолемей називає понад сотню сарматських племен. Найбільш значними серед них були стани, роксолани, язиги, аорси, сіраки, аріаки, масагети та ін. Формування сарматського етносу не було лише результатом простого розвитку скіфів — змішуючись із численними місцевими племенами, вони певною мірою змінювали свій антропологічний тип, набуваючи деяких азійських рис. Поява сарматів в Україні була ніби поверненням нащадків скіфських скотарів на землю своїх предків, де їм вже доводилося воювати за територію з місцевими скіфами.

Цікаво, що назва сармати або савромати довго зберігалася у пам'яті українського народу, який традиційно вважав себе нащадком «славних роксоланів». У козацьких літописах зустрічаємо такі вислови: «наші козако-сарматські предки», «князь сарматський і гетьман усього Запорозького війська», «провінції козако-руські савроматійські» і т.ін. Можливо, це було даниною тогочасним поглядам істориків на спільне походження українців і поляків від «одного савроматійського кореня». Відомі в цей час кілька історичних творів про Україну під назвами: «Трактат про дві Сарматії» Матвія Мсховіти, «Опис Сарматії Європейської» Матвія Стрийковського, карти Сарматії Мартина Кромера. Зокрема, Стрийковський писав: «сарматські народи, які розмовляли руською мовою», або: «Як згадує Птолемей та інші, назва роксолани та роксани була відома кількасот років ще до народження Христа».

Отже, чіткі хронологічні межі сарматського часу встановити нелегко. Приблизно поширення сарматів в Україні датується III ст. до н.е.— III ст. н.е. У цей період значного розвитку в Україні досягає культура античного світу. В Західній Європі в цей час поширена матеріальна культура Ла-Тен, яка з'явилась внаслідок засвоєння кельтською тубільною людністю античної грецької культури.

Існування в Україні культури Ла-Тен довгий час заперечувалося. Розкопки початку XX ст. переконливо свідчать, що ця культура еллінської (середземноморської) орієнтації, починаючи з середини І тис. до н.е., поширюється в Україні і домінує над азійськими та каспійсько-малоазійськими елементами, притаманними скіфо-сарматській добі. Отже, зміни, що відбулися в людності України, не можна зводити лише до зміни скіфів сарматами: в етнічному складі народу зникають, розчиняються домішки, привнесені кочовою верхівкою скіфів, а етнічні первені осілих хліборобських скіфів зберігають своє індоєвропейство. Вони заселили країну настільки густо, що для випасу великих стад худоби скотарям-вершникам просто не залишалося місця. За Михайлом Брайчевським густота населення в цей час дорівнювала близько 10 чоловік на 1 кв. км.

Зміна культури відбулася не внаслідок етнічних міграцій, а внаслідок переходу місцевого люду на вищий ступінь матеріального розвитку. Антична доба в Україні завершується близько IV ст. н.е., змінюючись слов'янською добою. В цей час відбуваються складні процеси, відомі в історичній науці як доба великого переселення народів, яка призвела до занепаду матеріальної античної культури в Україні, хоча і не знищила її повністю — посуд Галичини й Волині (чорні горщики, глеки, кухлі, прикрашені зигзагоподібними орнаментами) красномовно засвідчує збереження античних традицій і розвиток їх у сучасній етнографічній культурі українців.

За результатами палеоантропологічних досліджень у часи великого переселення народів населення України принципових етнічних змін не зазнало. Іноетнічні компоненти, які потрапляли на Подніпров'я та Побужжя (готи, гуни), поступово асимілювалися місцевим людом і повністю слов'янізу валися.

Чи не найбільше наукових дискусій відбулося з приводу етнічної належності гунів. З'явилися вони в Європі близько IV ст. н.е. Прихильники азійського походження гунів не могли пояснити, чому не залишилося жодних слідів (пам'яток культури) гунів на таких великих територіях, де вони панували так довго. Ніхто не хотів звертати увагу, що у давніх письменників є чимало вказівок на те, що під гунами мають на увазі слов'ян (Саксон Граматик, Адам Бременський, Лев Діакон, Олаф Далін та ін.).

Але найкрасномовнішим доказом слов'янства гунів є праця Пріска Панійського, учасника і очевидця подій, які відбувалися в столиці гунів за часів царя Аттіли. Римський дипломат ототожнює скіфів, варварів, гунів, які мають близькі говірки, протиставляючи їм греків, мову яких вони вживають рідко. Цілий ряд побутових деталей скіфів нагадує етнографічні риси українського побуту: люди живуть в хатах, сіють хліб, а не кочують степами, як тюрки. Царя зустрічає хор дівчат, виявляючи цим велику шану володареві. Описаний царський терем щедро прикрашений різьбленням по дереву, а всередині застелений тканими килимами. Князівський бенкет нагадує церемонію часів Київської Русі.

Та незважаючи на публікацію цієї давньої пам'ятки, багато вчених не хотіли відходити від традиційних поглядів на походження гунів. Нині, мабуть немає підстав розглядати гунів як тюркомовний етнос; це вірогідно була спільна назва племен Південно-Східної Європи (як осілого населення, так і кочівників), які мали виразні риси слов'янської культури.