Народознавство
Поняття та термінологія етноніміки.
Як людина немислима в суспільстві без власної назви, так і плем'я, народ, нація не може існувати серед сусідів без своєї етнічної назви. Потреба ідентифікації етнічних груп, племен і народів з'являється уже на ранніх етапах людської історії. Найтиповішою причиною цього є насамперед протиставлення «ми — вони». Відрізняючи представників свого племені від представників інших (чужих) племен, люди надавали їм імена.
Серед власних імен прийнято розрізняти кілька груп: етноніми — назви народів, племен, етнічних груп; антропонімії — імена та прізвища людей; топоніми — назви населених пунктів, місцевостей; гідроніми — назви річок, озер, морів.
Отже, етнічні та географічні назви є невід'ємною частиною національної свідомості кожного народу.
Перші писемні відомості про етнічні назви племен подають «Велесова книга» та «Повість врем'яних літ». Нестор-літописець подав не тільки назви племен, але і особливості їхнього характеру, побуту, місця локалізації, а також зазначив, що їхнім найбільш загальним іменем було слов'яни (словЪни). Методологія Нестора (пояснення імені народу за місцем його проживання: поляни — в полі, бужани — по Бугові тощо) була успадкована пізнішими дослідниками.
Крім того, у деяких давніх хроніках використовувалась методологія Біблії — пояснення етнонімів як похідних від імен прабатьків. Такою ж є методологія Геродота, який часто виводить назви народів від особових імен. Подібним є пояснення назв народів у Великопольській хроніці 1295 p.: від вождів Леха, Чеха і Руса походять ляхи (поляки), чехи і руси.
Цікаву легенду про походження слов'янських назв (переважно українських) племен подає «Велесова книга». За 1300 літ до Германаріха, тобто в IX ст. до н.е., жив один з прабатьків слов'ян Богумир, котрий мав трьох дочок і двох синів. Від доньки Древи пішли древляни, від доньки Скреви — кривичі, від доньки Полеви — поляни, від сина Сіви — сіверяни, від сина Руса — руси.
Науковими дослідженнями в галузі етноніміки у XVIII ст, займалися Василь Татіщев, Михайло Ломоносов; в XIX ст.— Олександр Востоков, Микола Греч, Федір Бус
лаев, Павел Шафарик, Олександр Потебня та ін. У цей час переважала тенденція виводити етноніми від назв річок або від рис характеру, притаманних тому чи іншому народові. Більший інтерес до етнонімів виявляли історики, ніж лінгвісти, тому часом переважали малообгрунтовані концепції, висновки, які швидше грунтувалися на патріотичних почуттях, ніж на наукових фактах. Хоча і в XIX ст. було чимало цікавих досліджень, які не втратили своєї наукової цінності й у наш час.
Етнонімію можна поділити на дві групи: ті назви, якими сам народ себе називає, і ті, якими цей народ називають інші народи. Наприклад, українська назва німець, німецька — Deutsche; українська назва фін, фінська — Suomaliciset. Самоназви народів прийнято називати терміном автоетноніми (або аутоетноніми, щоб уникнути подібності з авто, що є частиною слів автомобіль, автоматика тощо).
Джерелами вивчення етнонімії є насамперед назви, зафіксовані в писемних пам'ятках: літописах, хроніках, пам'ятках ділового письменства, епічній та пісенній творчості народу, а також дані сучасної етноніміки. При цьому слід враховувати, що слов'янські пам’ятки фіксують тільки пізніші етноніми (починаючи з другої половини IX ст.). Тому важливий матеріал містять іншомовні джерела (неслов'янські), які, подаючи етноніми, що існували в їхніх мовах, іноді фіксують і назви, запозичені з мови самих слов'ян. Однак слід враховувати, що іншомовні джерела часто подають назви у викривленому вигляді (фонетично чи морфологічно), бо їхні автори, як правило, узгоджували написання слова з принципами вимови і правопису своєї рідної мови.
Поселення давніх племен розташовувалися близько до річки, тому й назви часто отримували від назви річок. В античних джерелах це явище досить поширене: «істри звалися так за назвою ріки, асіаки однойменні річці Асіак». Помпоній Мела пише: «Борисфен омиває плем'я свого імені». Отже, поняття «рід — ріка» цілком закономірне. Цінними є вказівки Геродота на два варіанти назв: скіфське Пората і грецьке Піретон. Це дає змогу розглядати і відрізняти скіфські назви у зміненій грецькій транскрипції, а також грецькі переклади місцевих назв. Можна виділити і назви, які дали скіфським рікам греки.
ПЕЛАГИ.
До перших писемних пам'яток про племена, котрі заселяли Північне Причорномор'я, належать віршовані рядки легендарного поета Гомера. В «Іліаді» він згадує племена кобилодойців та молокоїдів, яких називає убогими, але «над всіх на землі справедливими». Звичайно, ці назви умовні. Вони вказують швидше на особливості побуту племен, ніж на їхню етнічну назву. Проте Гомеру відомий народ пеласги, яких він називає «божественними», «богосвітлими», а Зевса іменує «пеласгійським богом».
Про заселення території України племенами пеласгів у IV — III тисячолітті до н.е. висловлювали гіпотези вчені XIX ст. (Єгор Классен, Олександр Чертков та ін.)1. Академік Олексій Соболевський ототожнював пеласгів з населенням трипільської археологічної культури і вважав їх предками кіммерійців. Український вчений, археолог Вікентій Хвойка, який відкрив трипільську культуру, був переконаний, що трипільці — це «найдревніші слов'яни».
Свою назву трипільська культура отримала від села Трипілля, де вперше були знайдені її пам'ятки. Нині археологи мають певний матеріал, що засвідчує наявність письма у трипільців не тільки на території України, але й у Румунії, Болгарії, Угорщині, Югославії. В Україні трипільські написи досліджувалися і дешифрувалися Миколою Суслопаровим, Валентином Даниленком, проте результати їхньої праці замовчувалися і були майже невідомі ні науковцям, ні тим більше широкому колу читачів. За кордоном, де подібних пам'яток писемності знайдено більше ста, замовчувати їх немає потреби. Нині дешифруванням трипільської писемності займаються відомі шумерологи. Поки що писемних назв чи самоназв народу трипільської культури не виявлено. Проте встановлено, що мова пеласгів була споріднена з латиною або одним з її діалектів. Алфавітом пеласгів користувалися й греки. Цей же алфавіт був відомий в Італії та Малій Азії як фінікійський. Діодор Сіцілійський у І ст. до н.е. писав, що ці літери могли б називатися пеласгійськими, оскільки пеласги користувалися ними.
Мало гіпотез і щодо назви пеласгів. Олександр Знойко вважає, що ця назва походить від імені божества Пелле — Полель — Аполон, який був богом світла, небесного вогню. Це божество було відоме кіммерційцям та скіфам. Пеласгів також пов'язують з пеларгами в Афінах та лелегами, які мали тотемного птаха лелеку. Деякі дослідники вважають жіноче ім'я Палажка є залишком етноніма пелазка, тобто «пеласгійська жінка».
КІММЕРІЙЦІ.
Назва кіммерійці більше досліджена вченими, ніж назва пеласги. Струнку гіпотезу щодо етимології цієї назви пропонує Олексій Стрижак. Він наводить ряд топонімів та гідронімів на території України, які могли бути утворені від етноніма кіммерійці: Чемерівці, р.Чемерня (у басейні Сожу), Чемерин (на Волині), Чемеринці (на Львівщині), Чемерне (на Рівенщині), Чемерпіль (на Кіровоградщині) та ін. Подібні назви с в Італії (м. Кіммерій), на Таман-ському півострові, у Краснодарському краї. До цього ж ряду належить назва Жмеринка (чергування К—G). Кримські гори в давні часи називалися Кіммерійськими горами. Отже, на думку Олексія Стрижака, слово кіммерійці означало чорноморські («кір» — «чорний», «мор» — «море»). В давні часи колір був тісно пов'язаний з символічним позначенням сторін світу. Чорний означав північні країни, а білий — південні, іноді — західні. Так, наприклад, Середземне море звалося Білим морем. Північні краї здавалися південним народам темними, вкритими імлою, суворими. Нині деякі дослідники вважають кіммерійців нащадками шумерів. Академік Микола Марр доводив, що шумери перебували і на Кавказі, а назва їх походить від грузинського Kumer — кумир, Бог.
СКІФИ
Назв скіфських племен було дуже багато. Чи були вони етнічно однорідними? Античними авторами зафіксовано такі назви: скіфи-орачі, скіфи-хлібороби, скіфи-сатавки, скіфо-алани, кельто-скіфи, гольте-скіфи, скіфи-кочівники, а також царські племена: царські скіфи, царські саки, царські сармати, царські гунни.
Етимологію слова скіф іноді пов'язують з грецьким «чаша» — «скіфос», яку нібито носили скіфи при поясі. Проте таких чаш у скіфських курганах не знайдено. Можливо, у греків це слово мало дещо зневажливий відтінок — адже існував вираз «пити по-скіфському», який відображав звичай скіфів пити міцні ритуальні напої.
Інша версія — походження етноніма з давньогерманського скитай, що означало «стріляти», або арійського скій — «скитатися».
На думку Олексія Стрижака тут поєдналася формальна, цілком випадкова етимологія. Адже скитания було характерною рисою частини скіфського населення (скіфи-кочівники), сюди ж приєдналася народна етимологія, яка пов'язувала назву скит з слов'янським словом «скитатися», що маловірогідно.
Оскільки всім цим етимологіям бракує системності, Олексій Стрижак пропонує розглядати такі етноніми, як скіфи, саки, сколоти разом, в їх генетичних і функціональних зв'язках.
Назва саки по-вірменськи означає «велетні» (пор. назву ант, яка теж значить «велетень»). Саки справді були високі на зріст, їхні сліди залишились і у вигляді топонімів, і в антропоніміці: м. Саки, ім'я першого вірменського коронованого царя Скайорді-Сакід, що означало «вірменин, син сака».
У скіфському антропонімікою поширені імена на ск-, -сак-: Скіф, Скіфарб, Сколот, Сколопіт, Скіл, Скілур, Арсак, Медосак тощо. Назву сколоти Геродот вжив один раз: «...усі разом вони називаються екологами за ім'ям царя. Елліни ж звуть їх скіфами». Отже, виходить, що самоназва скіфів сколоти. Підтвердженням цього є велика кількість назв, залишених екологами: Сколе, Сокаль, річки Сколот, Сколодинка, Оскіл тощо. Отже, скіфів, екологів і саків можна ототожнювати як в етнічному, так і в мовному відношенні.
Як синонім до сколоти Олександр Знойко пропонує розглядати лот-ва (Литва): пор. лоти — сколоти. На підтвердження цієї думки наводиться той факт, що мова трипільців-пеласгів, кіммерійців була протолатиною, дуже схожа на сучасну литовську.
Скіфів легко пов'язати зі слов'янами, бо в багатьох літописах є їх ототожнення. Наведемо один маловідомий текст з Холмогорського літопису: «И в льто... 3099 Словен и Рус с роды своими отлучишася от Ексипонта... и хождаху по странам вселенныя... и от того времени новопришельцы скифистии начаху именоватися Славяне».
САРМАТИ.
Цікаву версію щодо походження цієі назви висунув Єгор Классен. Він вважав, що ця назва не етнічна, а професійна. Тобто іноземні купці, що купували в скіфів вироби зі шкіри, хутра (які, до речі, високо цінувалися на тогочасному міжнародному ринку), називали цих продавців кожум'яками, або сиром'ятниками, що в греків звучало як «sauromatae», а в римлян — «sarmatae», a пізніше трансформувалося в сармат. Друга версія: індо-арійське «sar+mat» означало «належні жінкам» (цар+мати, або голова+матп).
СЛОВ'ЯНСЬКІ ПЛЕМЕНА.
Етимологію назви слов'яни пов'язують із світлом, Сонцем, богинею Славою або із словом. Зарубіжні мандрівники уявляли слов'ян такими, як колір вогню, сонця — світлими, русявими, рум'яними. Іоанн Марінтоль у «Богемській хроніці» писав: «Славони суть от Геліса» (Геліс, тобто Геліос — бог Сонця), як тут не згадати, що в «Слові о полку Ігоревім» русичі названі «Дажъбожими внуками», тобто онуками Сонця. На думку деяких дослідників (Ярослав Боровський), у язичників було богослужіння, яке звалося «славлєніє» — шанування Великої Богині, ім'я якої могло бути Слава. Така гіпотеза підтверджується фактами, які засвідчують таке ім'я богині. Адже безперечно, що антропоніми на -слав- можна вважати найпоширенішими у всіх слов'янських мовах: Слав, Славута, Слав'ята, Слав-бой, Славомил, Славомир, Ярослав, Святослав, Мстислав, Преслав тощо. Багато на території України і назв річок з цим коренем: Словечна, Славигощ, Славута, Слав'янка та ін. За останніми дослідженнями найбільш правдоподібною є версія про походження назви слов'яни від союзу племен сколотів з венедами, що дало назву скловени, склавини, а пізніше — слов'яни.
Михайло Ломоносов вважав, що одна з назв племен, а саме амазони, або алазони, грецькою мовою означає «самохвали», тобто ті, що самі себе славлять — «самослави», «самослови». Проте існує й інша думка, що алазони — це галичани (у грецькій мові не було звука Ч, тому його передавали через 3, початкове Г з'явилося на українському грунті, оскільки початкове А для українців не характерне).
За часів Геродота у Скіфії проживали не тільки галичани, а й племена русь і поляни. Геродот ці назви перетлумачив грецькою мовою: «скіфи-георгос», тобто «скіфи-орачі». Цікаво, що, за твердженням Діонісія Галікарнаського, етруски називали себе расенами (пор. з русинами). У 1944 р. академік Микола Державін у своїй книзі «Происхождение русского народа» писав, що назва Русь — Рос пов'язана з етнонімом етруски — іменем народу видатної стародавньої цивілізації Східного Середземномор'я. Такої думки дотримувався і відомий вчений Олександр Чертков. Він дійшов такого висновку, вивчаючи фольклор і побутові звичаї пеласгів та етрусків, а також застосовуючи метод порівняльної лінгвістики щодо пеласгійської і давньослов'янської мов.
Карл Паулі довів, що троянці називали себе «тросес», а це рівнозначно імені етруск. Після падіння Трої (XII ст. до н.е.) етруски довго рухалися на захід і прийшли до Італії (близько VII ст. до н.е.). Згадаймо, що в Італії до недавнього часу жителів Подніпров'я вважали спорідненими з італійцями. Ці племена просувалися також до Дунаю і на північ. Плем'я кробозів перемістилося аж до сучасної Білорусії і відоме нам із літописів під іменем кривичів.
Серед пеласгів малоазійських відомі племена бобричів, карів (карнів, кранів), лелегів, киян, панів, троянів та ін., дуже схожих за звучанням до слов'янських назв.
Олексій Стрижак пропонує ровглянути виникнення назви слов'яни від ослав'яни за назвою населення басейну і притоки Сяну — річки Ослави. Тут же неподалік протікає річка Словечна, яку можна протиставити суміжній з нею і Желоні — гелонського походження (Етнонімія Птолемеєвої Сарматії).
Племена венедів у науці визнано слов'янами. їх часто І пов'язують з антами; Макс Фасмер виводив назву венедів (veneti) від кореня ven-, що означає «великий». Однак, його версія не отримала визнання в наукових і колах.
Назва слов'янського племені венети, венеди пов'язує їх з Троєю: за античними хроніками Атенор вигнав венетів; із Трої, і вони, рухаючись на північ, заснували м.Венетів (Венецію) й дійшли до Подніпров'я.
Першою писемною згадкою про антів вважається грецький напис в Керчі — чоловіче ім'я «Антас Папі...» (вірогідно Папіос, або Папіон). Близькість чи спільність мови актів зі слов'янськими засвідчують сучасники. Є чимало імен, які зафіксовані в латинізованому або грецизованому і вигляді. Слов'янське походження цього етносу не викликає і сумнівів серед науковців, але походження самої назви потребує дослідження.
В. Філін заперечував слов'янське походження цього етноніма і можливість вживання його слов'янами як самоназви. На його думку слово анти — тюркського походження (аварського) і означає «клятва», або з монгольського anda, and — «побратим». Це можна пояснити тим, що у певний період слов'янські племена були союзниками (побратимами) аварських племен у боротьбі з Візантією. О. Трубачов дотримується думки, що назва анти дана слов'янам іззовні. Він пов'язує давньоіндійське anta зі значенням «кінець», «край», бо анти займали крайню землю слов'янства, відому пізніше під назвою Україна: «Назвать восточных славян термином I anta видимо могло, в силу изложенного, индо-арийское оселое земледельческое население юга Украины — возможно і скифы-земледельцы Геродота».
Макс Фасмер пояснює ім'я антів як «порубіжні жителі» (пор. літописні оукраинАнь, а також давньо-індійське ап-tas — «кінець», antyas — «кінцевий»).
РУСЬ
У III ст. н.е. разом з русами проти флоту данів виступали кгуни (гуни). Зазнавши поразки в морському бою, флот русів під керівництвом ватажка Олімара вирушив до Швеції, де завоював кілька островів, а звідти нападав на Фінляндію. Цим на думку деяких вчених можна пояснити назву Швеції «Руотсі». Саме ці руси, які в IX ст. були вже поскандинавлені, повернулися до своєї прабатьківщини на запрошення новгородців. Використавши літописну розповідь про варязьких князів, історики великодержавної школи (С. Соловйов, В. Ключевський та ін.) дотримувалися «варязької» або «норманської» теорії походження Русі. Всі вони стверджували, що назва Русь походить від назви шведського племені, але ніхто не задумався, звідки ця назва взялася в Швеції.
На думку Василя Татіщева Рюрик був онуком новгородського князя Гостомисла, а не скандинавом («варягом»). Деякі вчені вважають варягів різноетнічними професійними групами — «найманцями моря», які охороняли купецькі кораблі, а часом і самі грабували.
Ще Михайло Ломоносов виступив проти варязької теорії походження Русі. Михайло Максимович пов'язував назву Русь з назвою річки Рось. Хоча вірогідніше — назву річки виводили від назви племені.
Назву Русь порівнюють також з латинським северус — «народ суворого життя», а також русь, рустинкус, які в Західному Римі мали те значення, що й наші слова «русь», «русин».
Арабські географи писали про три царства Русі: Куявію, Славію, Артанію. Куявію одностайно визнано Київською землею, Славію — землею північно-західних слов'ян. Щодо Артанії, вчені не могли довго дійти єдиної думки і встановити територію царства. Араби писали про острів русів довжиною в «три дні путі», який належав Артанії. З цього острова руси вчиняли напади і брали данину з прикордонних областей Візантії. Назва Артанія вірогідно походить зі слов'янсьного Ратанія (або Оратанія), тобто «Країна орачів». Відомо, що греки купували хліб у русів, котрі вирощували його не тільки для власного споживання, але і на продаж. Грецьке слово артос (хліб) має відповідник в українській мові — так називають церковний обрядовий хліб, котрий випікають протягом тижня після Великодня, і який має цілющу силу. Отже, назва Арта означало «хлібне місто». Ця етимологія знаходить підтвердження і в згаданій назві Геродота «скіфи-орачі».
Де ж знаходився цей таємничий острів? Довгий час дослідники шукали його на морі, але їм нічого не вдалося знайти. Цікаву гіпотезу запропонував Олександр Знойко. Він вважав, що в І тисячолітті н.е. на Дніпрі існував стародавній острів — там, де Рось впадає у Дніпро, річка розходилася на два рукави й утворювала острів, який простягався до сучасного м. Кременчука (тобто «довжиною три дні путі»). Нині цей острів можна побачити, якщо простежити на карті течію річок Ірдинь і Тясмин, які в давні часи були одним із рукавів Дніпра. За даними археології тут у V — VI ст. жили племена, що мали матеріальну культуру орачів: на цьому місці знайдені житла, зерносховища, печі, кераміка. Про давній острів місцеві жителі й досі розповідають легенди. З нього Русь здійснювала військові походи, тут готувалися військові дружини.
Етнонім роксолани тісно пов'язаний з назвою Русь. Існує дуже багато гіпотез щодо його походження. Найновіші праці в цій галузі Григорія Василенка, Олексія Стрижака.
Плем'я роксоланів уперше зафіксоване Страбоном: «За Борисфеном живуть роксолани, останні з відомих скіфів... Південніше роксоланів живуть савромати (за Меотійським озером), а також скіфи, країна яких простяглася аж до східних скіфів»1. Римський історик Тацит згадує «сарматське плем'я роксоланів» у II ст.
Більшість дослідників-етимологів доводять, що в основі назви роксолани лежить «білий» (пор. авест. aurusa, осет. ors). Автор Київського Синопсису вказує, що «роксоляни, акы бы «росси» и «аляны» — тобто слово складається з двох частин. Алани пояснюють зі скіфського агуапа — «арійський». Отже, на думку Олексія Стрижака, значення цієї назви «світлі арійці».
Дослідник також перевірив кельтську теорію походження назви Русь за картою Птолемея і виявилося, що вона має певні підстави. Весь шлях руських племен із Галлії (Франція) до Придніпров'я позначений топонімією, антропонімією та гідронімією зі слов'янськими коренями рус-, рос-: Русільйон, Русціно, Русітон, Русяна (Русіяна), які також нагадують українські Русанівки, Русани, Русанівці тошо. Це дає можливість пояснити корінь Рус- із галльського Ruth/Reuth, що в кельтів означало «поле» (пор. у літописі «поляне, яже ныне зовомая Русь»).
Про кельтське походження назви Русь пише також і Григорій Василенко: «Є вагомі підстави вважати, що назва «руси» — кельтського походження. Матеріалами археологічних досліджень встановлено, що кельтські племена на території Західної України з'явилися вже у XI ст. до н.е. Римському історику Таціту в І ст. було відоме в Прикарпатті кельтське плем'я Бастарнів. Так їх називали германці».
У себе на батьківщині (в Провансі) це плем'я називалося Rutheni, тобто русини. Григорій Василенко вказує джерела, які мають назви русів у ту епоху, коли про норманів і варягів ще ніхто не чув. Він стверджує, що назва Русь була відома в VII ст. й позначала предків Київської Русі, що є доказом неспроможності варязької й норманської теорій походження не тільки назви, але й самого етносу.
Нині актуальним є також вирішення питання про так звану «давньоруську народність», яку з певних політичних міркувань було прийнято «плутати» з давньоруською державністю.
У зарубіжній славістиці етногенез східнослов'янських народів розглядається не як процес розпаду держави, а навпаки — як наслідок консолідації кількох споріднених груп племен, що жили поруч. Формування двох східнослов'янських народностей (української, білоруської) почалося з VI — VII ст., а не з XIV, як вважалося в радянській (імперській) науці; а російської — з XII ст.3
Нині існує півтора десятка концепцій походження Русі, та питання ще остаточно не вирішене. За однією з гіпотез плем'я Рош, згадане в Старому Заповіті, греки вважали назвою народу Рос, до якого належали кіммерійці і скіфи. Переважна більшість українських та зарубіжних славістів визнає спадкоємний зв'язок українців з Руссю.
УКРАЇНА
Хто і коли вперше назвав її цим ім'ям? І чому впродовж кількох століть російський імперський центр всіляко намагався стерти з пам'яті народу цю святу для кожного свідомого українця назву?
Вірогідно слово україна існувало в нашій мові як загальна назва краю, землі, території з незапам'ятних часів. Але першою писемною згадкою (тобто задокументованою) прийнято вважати 1187 p., коли воно вживається в «Київському літописі». Хоча можна назвати ще старіше джерело, де зустрічаємо слово україна. Це «Слово, як погани кланялися ідолам». Автор цього твору, як і дата його написання, точно не встановлені. На думку деяких дослідників пам'ятка написана на початку XII ст. Іван Огієнко вважає, що «Слово, як погани кланялися ідолам» є перекладом грецького «Слова на Богоявления», написаного Григорієм Богословом в IX ст. і перекладеного ' близько 1060 р. Перекладач, дещо скоротивши оригінал, додав до нього свої вставки місцевого характеру. Вірогідно й слова: «но і ноне по украінам молятся ему» — є саме такою вставкою. Отже, першу писемну згадку слова україна у вітчизняних джерелах можна датувати принаймні на століття раніше, ніж вона зафіксована в «Київському літописі».
Саме з цього часу назва Україна починає вживатися в наших літописах усе частіше. З середини XVI ст. зустрічаємо її в зарубіжних джерелах. Так, у листі турецького султана Сулеймана до польського короля Жигимонта 1564 р. наша земля названа Україною. Універсал короля Стефана Баторія 1580 р. звернений «к Україні Руській, Київській, Волинській, Подільській і Брацлавській». Офіційні записи Польського Сейму 1585 р. називають Україну Подольську.
Назва Україна зафіксована у європейських географіях з 1650, 1666, 1720 та інших років. На європейських картах вона іноді позначається як Козакоріум, або Країна козаків. Найбільше популяризував назву Україна французький інженер-картограф Пйом Левассер де Боплан, який після подорожі по Україні видав книгу «Опис України». Книга вийшла у Франції в 1650 р. і швидко розійшлась у всіх країнах Європи. Крім того, Боплан склав три карти України (1648, 1650, 1660 pp.).
Першою в Європі працею з історії України стала книга Іоанна Крістіана Енгеля «Історія України, українського козацтва, а також князівства Святого Володимира», видана у 1746 р.
Звідки ж узявся термін Малоросія. В Україні довгий час вважалося, що його вигадали московити, щоб підкреслити периферійність українських земель. Хоча Михайло Грушевський у праці «Велика, Мала і Біла Русь» (Український світ. — 1992.— № 1,2) вказує, що це справа наших же «землячків», котрі після Переяславської Ради самі запропонували цареві Московському прибрати титул «всея Великій и Малая Руси самодержца».
Вперше назва Мала Русь (Russia Minora) зафіксована італійським мандрівником Амвросієм Контаріні, який здійснив подорож по Україні в 1473 р.1.
Однак, слід зазначити, що в XVII ст. самі українці ще не бачили в такій термінології нічого принизливого. В універсалах гетьманів, листах, ділових паперах того часу зустрічаємо такі вирази: «малоросійська нація», «малоросійський народ», «Україна наша малоросійская» тощо. Такі назви вважалися державницькими на противагу народним, просторічним (таким, як українці, Україна).
На думку Агатангела Кримського та Євгена Маланюка така традиція в Україні поширилася завдяки грекам: свою метрополію вони називали Мікра Еллада — Мала Греція. Слово метрополія (гр. мати + місто) означає місто-державу, яке володіє колоніями, тобто поселеннями, заснованими нею в інших землях. Ці колонії, як ширше коло своїх державних володінь, греки називали Мегалє Еллада — Велика Греція. За такою ж аналогією греки — візантійці називали Київську Русь — Мікра Росія (Мала Росія), а її колонії на півночі (Володимир, Суздаль) — Мегалє Росія, тобто Велика Росія.
Як ми побачили пізніше, великодержавники дуже вдало скористалися цією класичною термінологією, і звичайно, не на нашу користь, назвавши українців «меншим (молодшим) братом». Навіть нині, коли для кожної мислячої людини таке блюзнірство є цілком очевидним, росіяни вперто починають свою історію на чужій території, а свою державу називають чужим ім'ям.
Багато століть Московське князівство грабувало культурні і духовні цінності нашого народу. Згадаймо хоча б літописну розповідь про пограбування Києва Андрієм Боголюбським у 1169 p.: «І грабували вони два дні увесь город — Подолля і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали... І взяли вони майна безліч, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали».... Ця традиція залишилась: її продовжили цар Петро І, Катерина II, та й пізніші царі, включаючи й радянських. Скільки цих викрадених, або просто відібраних реліквій України ще й досі припадають пилом у запасниках музеїв Москви і Санкт-Петербурга? То ж чи доводиться дивуватися, що у нас вкрали навіть назву нашої держави?
Назва Росія, як і Русь, вперше почала вживатися в Україні для позначення нашої землі, а не Московії. Це дослідив у 1868 р. Михайло Максимович. Він наводить цитати з книг, актів, документів XVI — XVII ст. і стверджує, що замість традиційного Русь почали вживати грецьку форму з коренем Рос— за короля Жигимонта III, тоді, коли Київська земля і все князівство Литовське було приєднане до Польщі (Люблінський сейм 1569 p.).
З цього часу почали писати Россия Мала, Россия Кіевська, а народ стали називати російським. Так писали Іов Борецький, Захарія Копистенський, Памво Беринда, Галшка Гулевичівна-Лозчина, Ісаія Копинський, Петро Могила. Так писали і в Києві, і в Львові, і в Галичі, і в Литві. Цю ж традицію перейняла й Москва. Хоча офіційно цю назву за Московією затвердив Петро І своїм указом лише на початку XVIII ст.
Як це не парадоксально, але назву своєї національності росіяни все-таки не змогли утворити відповідно до назви держави. Вони залишилися русскими, тобто належними до Русі, а не до Росії. Крім того, це чи не єдина у світі назва національності у формі прикметника (какой, чей? — русский). Порівняємо інші назви національностей: англієць, американець, українець, француз, поляк, чех, німець (хто?). До речі, в українській мові національність наших сусідів звучить правильно: росіяни (від Росія).
Таким чином, ця плутанина протягом століть робила свою справу. Однак, незважаючи ні на які офіційні приписи, слово Україна жило в народній пам'яті. Українці здавна відрізняли себе від московитів, а свою державу — від московської. Так, Петро Сагайдачний в листі до польського короля 1622 р. писав про «Україну, власну, предковічну вітчизну нашу». Він також вживає слова: «городи українські», «народ український». Інші гетьмани продовжують цю традицію (Хмельницький, Дорошенко, Мазепа), а також козацькі літописці, писарі, простий люд вживають назву Україна. Уже в «Літописі Самовидця» (1648—1702) жодного разу не вжито слово Малоросія; Україна вживається 70 разів.
Уже з XIX ст. назва малорос набуває для українця зневажливого відтінку. Цим словом називають людину з низьким рівнем національної самосвідомості, байдужу до рідної держави, її мови, культури, її майбутнього. Тарас Шевченко в одному з листів писав: «на Україну не поїду... там лише сама Малоросія».
Що ж означає назва Україна! Існує чимало гіпотез, як наукових, так і народних. У деяких говірках української мови є слово крун, кран, що означає журавель, лелека. Народна легенда пов'язує назву Україна з назвою тотемного птаха, яким з давніх-давен був лелека.
Оригінальною гіпотезою про походження назви Україна є спроба А.Великанова пов'язати її з санскритським (давньоіндійським) словом «Укхраііа», що означає «земляний пагорб», рубіж, який охороняється сторожовими курганами. Звичайно, давні мандрівники одразу помічали характерну особливість нашої землі, густо забудовану оборонними валами та курганами. Ще й нині вздовж Дніпра на кілька тисяч кілометрів тягнуться знамениті Змієві вали, збудовані нашими предками вірогідно ще в І тисячолітті до н.е.
Проте найближчим у сучасній літературній мові є слово край, країна, що має первісне значення «рідна земля», або «земля, заселена своїм народом» (за акад. В.Русанівським). Аргументовано доводить етимологію назви Україна Віталій Скляренко. Він вважає, що іменник україна виник після розпаду праслов'янської єдності на окремі племена. Його морфологічна структура така: префікс У -(и-) ідентичний сучасному від-; корінь -край -; суфікс -ина(-іна), що вживається на позначення простору (напр., дол — долина, низ — низький). Отже, україна — близьке за значенням до сучасного украяти (відкраяти, відрізати, відділити), тобто «відділений шматок землі», «відділена частина території племені». На думку Сергія Шелухіна в часи розпаду Київської Русі на окремі незалежні князівства слово «україна» набуло нового значення — «князівство». І дійсно, в літописах зафіксовані Переяславська україна. Галицька Україна, Волинська україна, Чернігівська україна, Київська Україна та ін. Коли ж українські землі були під владою Литви, вони називалися Литовською українок), а під владою Польші — Польською україною, Землі Закарпаття в складі Угорської держави називалися Угорською Україною. У народній пісні співається:
Ой по горах, по долинах. По козацьких українах Сив голубонько літає, Собі пароньку шукає.
Як бачимо, «козацькі україни» — загальна назва у множині означає «козацькі землі». Отже, згодом усі етнічні терени українців, у тому числі і в складі інших держав, стали називатися Україною. Загальна назва землі, князівства, краю перетворилася у власну назву держави.
Народ доніс до нас і передав у спадщину невичерпну скарбницю своєї душі — легенди, казки, пісні, звичаї й традиції. Давні назви нашої землі мають свої біографії, вивчаючи які ми дізнаємося про минуле нашого народу, щоб понести ці скарби у майбутнє.
НАЗВИ РІЧОК
Дослідники українських гідронімів довгий час вважали, що назви з коренем дон-, дун-, дн- іранського походження (Олексій Соболевський, В.Абасв та ін.). Безпідставність цих висновків довів Віктор Петров, який дослідив, що назви Дон, Донець, Дунай, Дніпро, Дністер належать до одного гідронімічного ряду.
Спинімося докладніше на назві легендарного Дніпра. За скіфських часів його звали Борисфеном, а людей, що жили на цих берегах,— борисфенітами. Йордан писав: «Ріку Борисфен місцеві жителі звуть Данапром». Отже, знову та сама картина, що й з назвою скіфи — слов'яни: так називали Дніпро самі жителі, а чужоземна назва була іншою. Щоб зрозуміти етимологію назви Дніпро, дослідникам довелося чимало попрацювати. Це слово складне: дана — «вода», а друга частина довго залишалась нез'ясованою. У слов'ян була богиня Дана, пам'ять про яку збереглася до наших днів: згадаємо приспів до деяких пісень «Ой Дана, річка Дана». Наші предки вважали її Великою Матір'ю Всесвіту і всіх народів: це й римська Діана, і анатолійська Танаїс. Дана у праслов'ян — це жіночий початок Всесвіту: «да» — вода, «на» — мати, тобто «Мати-Вода». Друга частина назви Дніпро вкладається в гідронімічний ряд з основою на -пар-, -пор-, -пр— (Поріт, Пората, Піретос, Прут, Напаріс тощо). Етимологічно вона близька до імені божества давніх слов'ян Перуна. Перун — уособлення небесного вогню, чоловічого начала Всесвіту. Отже, в назві Дніпро можна прочитати поєднання двох начал «Дана + Перун», які с першопочатками життя.
Часто стародавні автори називають наші річки по-своєму. Наприклад, Дністер у Геродота названий Тіріс, у Страбона — Тірас, у Плінія — Тіра, у Костянтина" Багрянородного — Данаістр. Нам відомі назви багатьох географічних об'єктів, зафіксованих Геродотом: Південний Буг названий Іпанід або Гіпаніс, Інгулець — Пантікап, Орель — Герра, Азовське море — Меотида або Крімни, Керченська протока — Боспор Кіммерійський, Інгул — Іпакір, Дунай — Істр та ін.
Деякі німецькі вчені (К. Мюлленгоф, Ф. Браун) стверджували, що в IV ст. скіфські назви були змінені слов'янськими. Це дало їм підставу зробити помилковий висновок, що нібито зміна назви була викликана зміною племен, які поселилися на цих землях.
Такі гіпотези заперечив Віктор Петров у своїй праці «Етногенез слов'ян». Він довів, що часто люди одну і ту ж річку називали різними іменами у верхів'ї і в пониззі. Наприклад, Страбон писав про Дунай: «Верхня частина цієї ріки від джерел до порогів, де ріка тече переважно через Дакію, називали Дунавієм, частину поблизу Понту в області гетів звуть Істром».
Віктор Петров висловив припущення, що багато річок мають двочленні назви, які складаються з назви, що має річка у верхів'ї, і назви в гирлі ріки. Якщо для Причорномор'я були характерні гідроніми на Дана-, то для середньої смуги України типовішими є назви на зразок Стрий (з основою стр-). Багато притоків Дністра мають цю назву: Стривники, Струга, Стронавка, Стрипа, Стриня, Стрий та ін. Ці назви, можливо, походять від старослов'янського Строуя, руського струя, українського струмінь. Серед притоків Дністра також кілька Бистриць, назви яких с прозорими для сучасного розуміння, а також стоять в гідронімічному ряду з основою на -стр-. Припускають, що в давнину всі Бистриці звалися Странами.
Слід враховувати, що в назвах наших річок зарубіжні географи могли плутати звуки: Т—Д, А—О. Наприклад, Дон — Тан (Танаїс). Іноді записувалися назви з випадним початковим Д: Ніпро, Непр, Непріс — Дніпро; Ніструл (румунська назва Дністра на Буковині) тощо.
Ім'я племені часто поширювалося на ім'я племінної території, назва ріки збігалася з назвою селища, а назва селища відповідала назві племені. Отже, дослідження власних назв мають велике значення і для з'ясування етно-генетичних процесів на певній території.
Пам'ять народу протягом багатьох віків зберегла назви поселень етнонімного походження. Таких назв в Україні тисячі: Антопіль на Житомирщині (анти), Тиврів на Вінниччині (тиверці), Кривичі на Львівщині (кривичі), Бу-жани на Волині, Дуліби на Волині, Роксолани на Одещині та багато ін. На жаль, чимало стародавніх назв були замінені нашими сучасниками штучними витворами на зразок Жовтневих, Первомайських, Комсомольських і подібних їм назв. Втрачається зв'язок поколінь, порушується традиція — назва відривається від суті, особливостей природи, населення, істотних ознак етносу.
Наша історія записана не тільки в підручниках, не тільки на археологічних, антропологічних пам'ятках — вона промовляє до нас такими прозорими назвами, щедро розкиданими на карті нашої Батьківщини. Треба тільки навчитися їх читати.
Серед власних імен прийнято розрізняти кілька груп: етноніми — назви народів, племен, етнічних груп; антропонімії — імена та прізвища людей; топоніми — назви населених пунктів, місцевостей; гідроніми — назви річок, озер, морів.
Отже, етнічні та географічні назви є невід'ємною частиною національної свідомості кожного народу.
Перші писемні відомості про етнічні назви племен подають «Велесова книга» та «Повість врем'яних літ». Нестор-літописець подав не тільки назви племен, але і особливості їхнього характеру, побуту, місця локалізації, а також зазначив, що їхнім найбільш загальним іменем було слов'яни (словЪни). Методологія Нестора (пояснення імені народу за місцем його проживання: поляни — в полі, бужани — по Бугові тощо) була успадкована пізнішими дослідниками.
Крім того, у деяких давніх хроніках використовувалась методологія Біблії — пояснення етнонімів як похідних від імен прабатьків. Такою ж є методологія Геродота, який часто виводить назви народів від особових імен. Подібним є пояснення назв народів у Великопольській хроніці 1295 p.: від вождів Леха, Чеха і Руса походять ляхи (поляки), чехи і руси.
Цікаву легенду про походження слов'янських назв (переважно українських) племен подає «Велесова книга». За 1300 літ до Германаріха, тобто в IX ст. до н.е., жив один з прабатьків слов'ян Богумир, котрий мав трьох дочок і двох синів. Від доньки Древи пішли древляни, від доньки Скреви — кривичі, від доньки Полеви — поляни, від сина Сіви — сіверяни, від сина Руса — руси.
Науковими дослідженнями в галузі етноніміки у XVIII ст, займалися Василь Татіщев, Михайло Ломоносов; в XIX ст.— Олександр Востоков, Микола Греч, Федір Бус
лаев, Павел Шафарик, Олександр Потебня та ін. У цей час переважала тенденція виводити етноніми від назв річок або від рис характеру, притаманних тому чи іншому народові. Більший інтерес до етнонімів виявляли історики, ніж лінгвісти, тому часом переважали малообгрунтовані концепції, висновки, які швидше грунтувалися на патріотичних почуттях, ніж на наукових фактах. Хоча і в XIX ст. було чимало цікавих досліджень, які не втратили своєї наукової цінності й у наш час.
Етнонімію можна поділити на дві групи: ті назви, якими сам народ себе називає, і ті, якими цей народ називають інші народи. Наприклад, українська назва німець, німецька — Deutsche; українська назва фін, фінська — Suomaliciset. Самоназви народів прийнято називати терміном автоетноніми (або аутоетноніми, щоб уникнути подібності з авто, що є частиною слів автомобіль, автоматика тощо).
Джерелами вивчення етнонімії є насамперед назви, зафіксовані в писемних пам'ятках: літописах, хроніках, пам'ятках ділового письменства, епічній та пісенній творчості народу, а також дані сучасної етноніміки. При цьому слід враховувати, що слов'янські пам’ятки фіксують тільки пізніші етноніми (починаючи з другої половини IX ст.). Тому важливий матеріал містять іншомовні джерела (неслов'янські), які, подаючи етноніми, що існували в їхніх мовах, іноді фіксують і назви, запозичені з мови самих слов'ян. Однак слід враховувати, що іншомовні джерела часто подають назви у викривленому вигляді (фонетично чи морфологічно), бо їхні автори, як правило, узгоджували написання слова з принципами вимови і правопису своєї рідної мови.
ПЕЛАГИ.
До перших писемних пам'яток про племена, котрі заселяли Північне Причорномор'я, належать віршовані рядки легендарного поета Гомера. В «Іліаді» він згадує племена кобилодойців та молокоїдів, яких називає убогими, але «над всіх на землі справедливими». Звичайно, ці назви умовні. Вони вказують швидше на особливості побуту племен, ніж на їхню етнічну назву. Проте Гомеру відомий народ пеласги, яких він називає «божественними», «богосвітлими», а Зевса іменує «пеласгійським богом».
Про заселення території України племенами пеласгів у IV — III тисячолітті до н.е. висловлювали гіпотези вчені XIX ст. (Єгор Классен, Олександр Чертков та ін.)1. Академік Олексій Соболевський ототожнював пеласгів з населенням трипільської археологічної культури і вважав їх предками кіммерійців. Український вчений, археолог Вікентій Хвойка, який відкрив трипільську культуру, був переконаний, що трипільці — це «найдревніші слов'яни».
Свою назву трипільська культура отримала від села Трипілля, де вперше були знайдені її пам'ятки. Нині археологи мають певний матеріал, що засвідчує наявність письма у трипільців не тільки на території України, але й у Румунії, Болгарії, Угорщині, Югославії. В Україні трипільські написи досліджувалися і дешифрувалися Миколою Суслопаровим, Валентином Даниленком, проте результати їхньої праці замовчувалися і були майже невідомі ні науковцям, ні тим більше широкому колу читачів. За кордоном, де подібних пам'яток писемності знайдено більше ста, замовчувати їх немає потреби. Нині дешифруванням трипільської писемності займаються відомі шумерологи. Поки що писемних назв чи самоназв народу трипільської культури не виявлено. Проте встановлено, що мова пеласгів була споріднена з латиною або одним з її діалектів. Алфавітом пеласгів користувалися й греки. Цей же алфавіт був відомий в Італії та Малій Азії як фінікійський. Діодор Сіцілійський у І ст. до н.е. писав, що ці літери могли б називатися пеласгійськими, оскільки пеласги користувалися ними.
Мало гіпотез і щодо назви пеласгів. Олександр Знойко вважає, що ця назва походить від імені божества Пелле — Полель — Аполон, який був богом світла, небесного вогню. Це божество було відоме кіммерційцям та скіфам. Пеласгів також пов'язують з пеларгами в Афінах та лелегами, які мали тотемного птаха лелеку. Деякі дослідники вважають жіноче ім'я Палажка є залишком етноніма пелазка, тобто «пеласгійська жінка».
КІММЕРІЙЦІ.
Назва кіммерійці більше досліджена вченими, ніж назва пеласги. Струнку гіпотезу щодо етимології цієї назви пропонує Олексій Стрижак. Він наводить ряд топонімів та гідронімів на території України, які могли бути утворені від етноніма кіммерійці: Чемерівці, р.Чемерня (у басейні Сожу), Чемерин (на Волині), Чемеринці (на Львівщині), Чемерне (на Рівенщині), Чемерпіль (на Кіровоградщині) та ін. Подібні назви с в Італії (м. Кіммерій), на Таман-ському півострові, у Краснодарському краї. До цього ж ряду належить назва Жмеринка (чергування К—G). Кримські гори в давні часи називалися Кіммерійськими горами. Отже, на думку Олексія Стрижака, слово кіммерійці означало чорноморські («кір» — «чорний», «мор» — «море»). В давні часи колір був тісно пов'язаний з символічним позначенням сторін світу. Чорний означав північні країни, а білий — південні, іноді — західні. Так, наприклад, Середземне море звалося Білим морем. Північні краї здавалися південним народам темними, вкритими імлою, суворими. Нині деякі дослідники вважають кіммерійців нащадками шумерів. Академік Микола Марр доводив, що шумери перебували і на Кавказі, а назва їх походить від грузинського Kumer — кумир, Бог.
СКІФИ
Назв скіфських племен було дуже багато. Чи були вони етнічно однорідними? Античними авторами зафіксовано такі назви: скіфи-орачі, скіфи-хлібороби, скіфи-сатавки, скіфо-алани, кельто-скіфи, гольте-скіфи, скіфи-кочівники, а також царські племена: царські скіфи, царські саки, царські сармати, царські гунни.
Етимологію слова скіф іноді пов'язують з грецьким «чаша» — «скіфос», яку нібито носили скіфи при поясі. Проте таких чаш у скіфських курганах не знайдено. Можливо, у греків це слово мало дещо зневажливий відтінок — адже існував вираз «пити по-скіфському», який відображав звичай скіфів пити міцні ритуальні напої.
Інша версія — походження етноніма з давньогерманського скитай, що означало «стріляти», або арійського скій — «скитатися».
На думку Олексія Стрижака тут поєдналася формальна, цілком випадкова етимологія. Адже скитания було характерною рисою частини скіфського населення (скіфи-кочівники), сюди ж приєдналася народна етимологія, яка пов'язувала назву скит з слов'янським словом «скитатися», що маловірогідно.
Оскільки всім цим етимологіям бракує системності, Олексій Стрижак пропонує розглядати такі етноніми, як скіфи, саки, сколоти разом, в їх генетичних і функціональних зв'язках.
Назва саки по-вірменськи означає «велетні» (пор. назву ант, яка теж значить «велетень»). Саки справді були високі на зріст, їхні сліди залишились і у вигляді топонімів, і в антропоніміці: м. Саки, ім'я першого вірменського коронованого царя Скайорді-Сакід, що означало «вірменин, син сака».
Як синонім до сколоти Олександр Знойко пропонує розглядати лот-ва (Литва): пор. лоти — сколоти. На підтвердження цієї думки наводиться той факт, що мова трипільців-пеласгів, кіммерійців була протолатиною, дуже схожа на сучасну литовську.
Скіфів легко пов'язати зі слов'янами, бо в багатьох літописах є їх ототожнення. Наведемо один маловідомий текст з Холмогорського літопису: «И в льто... 3099 Словен и Рус с роды своими отлучишася от Ексипонта... и хождаху по странам вселенныя... и от того времени новопришельцы скифистии начаху именоватися Славяне».
САРМАТИ.
Цікаву версію щодо походження цієі назви висунув Єгор Классен. Він вважав, що ця назва не етнічна, а професійна. Тобто іноземні купці, що купували в скіфів вироби зі шкіри, хутра (які, до речі, високо цінувалися на тогочасному міжнародному ринку), називали цих продавців кожум'яками, або сиром'ятниками, що в греків звучало як «sauromatae», а в римлян — «sarmatae», a пізніше трансформувалося в сармат. Друга версія: індо-арійське «sar+mat» означало «належні жінкам» (цар+мати, або голова+матп).
СЛОВ'ЯНСЬКІ ПЛЕМЕНА.
Етимологію назви слов'яни пов'язують із світлом, Сонцем, богинею Славою або із словом. Зарубіжні мандрівники уявляли слов'ян такими, як колір вогню, сонця — світлими, русявими, рум'яними. Іоанн Марінтоль у «Богемській хроніці» писав: «Славони суть от Геліса» (Геліс, тобто Геліос — бог Сонця), як тут не згадати, що в «Слові о полку Ігоревім» русичі названі «Дажъбожими внуками», тобто онуками Сонця. На думку деяких дослідників (Ярослав Боровський), у язичників було богослужіння, яке звалося «славлєніє» — шанування Великої Богині, ім'я якої могло бути Слава. Така гіпотеза підтверджується фактами, які засвідчують таке ім'я богині. Адже безперечно, що антропоніми на -слав- можна вважати найпоширенішими у всіх слов'янських мовах: Слав, Славута, Слав'ята, Слав-бой, Славомил, Славомир, Ярослав, Святослав, Мстислав, Преслав тощо. Багато на території України і назв річок з цим коренем: Словечна, Славигощ, Славута, Слав'янка та ін. За останніми дослідженнями найбільш правдоподібною є версія про походження назви слов'яни від союзу племен сколотів з венедами, що дало назву скловени, склавини, а пізніше — слов'яни.
Михайло Ломоносов вважав, що одна з назв племен, а саме амазони, або алазони, грецькою мовою означає «самохвали», тобто ті, що самі себе славлять — «самослави», «самослови». Проте існує й інша думка, що алазони — це галичани (у грецькій мові не було звука Ч, тому його передавали через 3, початкове Г з'явилося на українському грунті, оскільки початкове А для українців не характерне).
За часів Геродота у Скіфії проживали не тільки галичани, а й племена русь і поляни. Геродот ці назви перетлумачив грецькою мовою: «скіфи-георгос», тобто «скіфи-орачі». Цікаво, що, за твердженням Діонісія Галікарнаського, етруски називали себе расенами (пор. з русинами). У 1944 р. академік Микола Державін у своїй книзі «Происхождение русского народа» писав, що назва Русь — Рос пов'язана з етнонімом етруски — іменем народу видатної стародавньої цивілізації Східного Середземномор'я. Такої думки дотримувався і відомий вчений Олександр Чертков. Він дійшов такого висновку, вивчаючи фольклор і побутові звичаї пеласгів та етрусків, а також застосовуючи метод порівняльної лінгвістики щодо пеласгійської і давньослов'янської мов.
Карл Паулі довів, що троянці називали себе «тросес», а це рівнозначно імені етруск. Після падіння Трої (XII ст. до н.е.) етруски довго рухалися на захід і прийшли до Італії (близько VII ст. до н.е.). Згадаймо, що в Італії до недавнього часу жителів Подніпров'я вважали спорідненими з італійцями. Ці племена просувалися також до Дунаю і на північ. Плем'я кробозів перемістилося аж до сучасної Білорусії і відоме нам із літописів під іменем кривичів.
Серед пеласгів малоазійських відомі племена бобричів, карів (карнів, кранів), лелегів, киян, панів, троянів та ін., дуже схожих за звучанням до слов'янських назв.
Олексій Стрижак пропонує ровглянути виникнення назви слов'яни від ослав'яни за назвою населення басейну і притоки Сяну — річки Ослави. Тут же неподалік протікає річка Словечна, яку можна протиставити суміжній з нею і Желоні — гелонського походження (Етнонімія Птолемеєвої Сарматії).
Племена венедів у науці визнано слов'янами. їх часто І пов'язують з антами; Макс Фасмер виводив назву венедів (veneti) від кореня ven-, що означає «великий». Однак, його версія не отримала визнання в наукових і колах.
Назва слов'янського племені венети, венеди пов'язує їх з Троєю: за античними хроніками Атенор вигнав венетів; із Трої, і вони, рухаючись на північ, заснували м.Венетів (Венецію) й дійшли до Подніпров'я.
Першою писемною згадкою про антів вважається грецький напис в Керчі — чоловіче ім'я «Антас Папі...» (вірогідно Папіос, або Папіон). Близькість чи спільність мови актів зі слов'янськими засвідчують сучасники. Є чимало імен, які зафіксовані в латинізованому або грецизованому і вигляді. Слов'янське походження цього етносу не викликає і сумнівів серед науковців, але походження самої назви потребує дослідження.
В. Філін заперечував слов'янське походження цього етноніма і можливість вживання його слов'янами як самоназви. На його думку слово анти — тюркського походження (аварського) і означає «клятва», або з монгольського anda, and — «побратим». Це можна пояснити тим, що у певний період слов'янські племена були союзниками (побратимами) аварських племен у боротьбі з Візантією. О. Трубачов дотримується думки, що назва анти дана слов'янам іззовні. Він пов'язує давньоіндійське anta зі значенням «кінець», «край», бо анти займали крайню землю слов'янства, відому пізніше під назвою Україна: «Назвать восточных славян термином I anta видимо могло, в силу изложенного, индо-арийское оселое земледельческое население юга Украины — возможно і скифы-земледельцы Геродота».
Макс Фасмер пояснює ім'я антів як «порубіжні жителі» (пор. літописні оукраинАнь, а також давньо-індійське ап-tas — «кінець», antyas — «кінцевий»).
РУСЬ
У III ст. н.е. разом з русами проти флоту данів виступали кгуни (гуни). Зазнавши поразки в морському бою, флот русів під керівництвом ватажка Олімара вирушив до Швеції, де завоював кілька островів, а звідти нападав на Фінляндію. Цим на думку деяких вчених можна пояснити назву Швеції «Руотсі». Саме ці руси, які в IX ст. були вже поскандинавлені, повернулися до своєї прабатьківщини на запрошення новгородців. Використавши літописну розповідь про варязьких князів, історики великодержавної школи (С. Соловйов, В. Ключевський та ін.) дотримувалися «варязької» або «норманської» теорії походження Русі. Всі вони стверджували, що назва Русь походить від назви шведського племені, але ніхто не задумався, звідки ця назва взялася в Швеції.
На думку Василя Татіщева Рюрик був онуком новгородського князя Гостомисла, а не скандинавом («варягом»). Деякі вчені вважають варягів різноетнічними професійними групами — «найманцями моря», які охороняли купецькі кораблі, а часом і самі грабували.
Назву Русь порівнюють також з латинським северус — «народ суворого життя», а також русь, рустинкус, які в Західному Римі мали те значення, що й наші слова «русь», «русин».
Арабські географи писали про три царства Русі: Куявію, Славію, Артанію. Куявію одностайно визнано Київською землею, Славію — землею північно-західних слов'ян. Щодо Артанії, вчені не могли довго дійти єдиної думки і встановити територію царства. Араби писали про острів русів довжиною в «три дні путі», який належав Артанії. З цього острова руси вчиняли напади і брали данину з прикордонних областей Візантії. Назва Артанія вірогідно походить зі слов'янсьного Ратанія (або Оратанія), тобто «Країна орачів». Відомо, що греки купували хліб у русів, котрі вирощували його не тільки для власного споживання, але і на продаж. Грецьке слово артос (хліб) має відповідник в українській мові — так називають церковний обрядовий хліб, котрий випікають протягом тижня після Великодня, і який має цілющу силу. Отже, назва Арта означало «хлібне місто». Ця етимологія знаходить підтвердження і в згаданій назві Геродота «скіфи-орачі».
Де ж знаходився цей таємничий острів? Довгий час дослідники шукали його на морі, але їм нічого не вдалося знайти. Цікаву гіпотезу запропонував Олександр Знойко. Він вважав, що в І тисячолітті н.е. на Дніпрі існував стародавній острів — там, де Рось впадає у Дніпро, річка розходилася на два рукави й утворювала острів, який простягався до сучасного м. Кременчука (тобто «довжиною три дні путі»). Нині цей острів можна побачити, якщо простежити на карті течію річок Ірдинь і Тясмин, які в давні часи були одним із рукавів Дніпра. За даними археології тут у V — VI ст. жили племена, що мали матеріальну культуру орачів: на цьому місці знайдені житла, зерносховища, печі, кераміка. Про давній острів місцеві жителі й досі розповідають легенди. З нього Русь здійснювала військові походи, тут готувалися військові дружини.
Етнонім роксолани тісно пов'язаний з назвою Русь. Існує дуже багато гіпотез щодо його походження. Найновіші праці в цій галузі Григорія Василенка, Олексія Стрижака.
Плем'я роксоланів уперше зафіксоване Страбоном: «За Борисфеном живуть роксолани, останні з відомих скіфів... Південніше роксоланів живуть савромати (за Меотійським озером), а також скіфи, країна яких простяглася аж до східних скіфів»1. Римський історик Тацит згадує «сарматське плем'я роксоланів» у II ст.
Більшість дослідників-етимологів доводять, що в основі назви роксолани лежить «білий» (пор. авест. aurusa, осет. ors). Автор Київського Синопсису вказує, що «роксоляни, акы бы «росси» и «аляны» — тобто слово складається з двох частин. Алани пояснюють зі скіфського агуапа — «арійський». Отже, на думку Олексія Стрижака, значення цієї назви «світлі арійці».
Дослідник також перевірив кельтську теорію походження назви Русь за картою Птолемея і виявилося, що вона має певні підстави. Весь шлях руських племен із Галлії (Франція) до Придніпров'я позначений топонімією, антропонімією та гідронімією зі слов'янськими коренями рус-, рос-: Русільйон, Русціно, Русітон, Русяна (Русіяна), які також нагадують українські Русанівки, Русани, Русанівці тошо. Це дає можливість пояснити корінь Рус- із галльського Ruth/Reuth, що в кельтів означало «поле» (пор. у літописі «поляне, яже ныне зовомая Русь»).
Про кельтське походження назви Русь пише також і Григорій Василенко: «Є вагомі підстави вважати, що назва «руси» — кельтського походження. Матеріалами археологічних досліджень встановлено, що кельтські племена на території Західної України з'явилися вже у XI ст. до н.е. Римському історику Таціту в І ст. було відоме в Прикарпатті кельтське плем'я Бастарнів. Так їх називали германці».
У себе на батьківщині (в Провансі) це плем'я називалося Rutheni, тобто русини. Григорій Василенко вказує джерела, які мають назви русів у ту епоху, коли про норманів і варягів ще ніхто не чув. Він стверджує, що назва Русь була відома в VII ст. й позначала предків Київської Русі, що є доказом неспроможності варязької й норманської теорій походження не тільки назви, але й самого етносу.
Нині актуальним є також вирішення питання про так звану «давньоруську народність», яку з певних політичних міркувань було прийнято «плутати» з давньоруською державністю.
У зарубіжній славістиці етногенез східнослов'янських народів розглядається не як процес розпаду держави, а навпаки — як наслідок консолідації кількох споріднених груп племен, що жили поруч. Формування двох східнослов'янських народностей (української, білоруської) почалося з VI — VII ст., а не з XIV, як вважалося в радянській (імперській) науці; а російської — з XII ст.3
Нині існує півтора десятка концепцій походження Русі, та питання ще остаточно не вирішене. За однією з гіпотез плем'я Рош, згадане в Старому Заповіті, греки вважали назвою народу Рос, до якого належали кіммерійці і скіфи. Переважна більшість українських та зарубіжних славістів визнає спадкоємний зв'язок українців з Руссю.
УКРАЇНА
Хто і коли вперше назвав її цим ім'ям? І чому впродовж кількох століть російський імперський центр всіляко намагався стерти з пам'яті народу цю святу для кожного свідомого українця назву?
Вірогідно слово україна існувало в нашій мові як загальна назва краю, землі, території з незапам'ятних часів. Але першою писемною згадкою (тобто задокументованою) прийнято вважати 1187 p., коли воно вживається в «Київському літописі». Хоча можна назвати ще старіше джерело, де зустрічаємо слово україна. Це «Слово, як погани кланялися ідолам». Автор цього твору, як і дата його написання, точно не встановлені. На думку деяких дослідників пам'ятка написана на початку XII ст. Іван Огієнко вважає, що «Слово, як погани кланялися ідолам» є перекладом грецького «Слова на Богоявления», написаного Григорієм Богословом в IX ст. і перекладеного ' близько 1060 р. Перекладач, дещо скоротивши оригінал, додав до нього свої вставки місцевого характеру. Вірогідно й слова: «но і ноне по украінам молятся ему» — є саме такою вставкою. Отже, першу писемну згадку слова україна у вітчизняних джерелах можна датувати принаймні на століття раніше, ніж вона зафіксована в «Київському літописі».
Саме з цього часу назва Україна починає вживатися в наших літописах усе частіше. З середини XVI ст. зустрічаємо її в зарубіжних джерелах. Так, у листі турецького султана Сулеймана до польського короля Жигимонта 1564 р. наша земля названа Україною. Універсал короля Стефана Баторія 1580 р. звернений «к Україні Руській, Київській, Волинській, Подільській і Брацлавській». Офіційні записи Польського Сейму 1585 р. називають Україну Подольську.
Назва Україна зафіксована у європейських географіях з 1650, 1666, 1720 та інших років. На європейських картах вона іноді позначається як Козакоріум, або Країна козаків. Найбільше популяризував назву Україна французький інженер-картограф Пйом Левассер де Боплан, який після подорожі по Україні видав книгу «Опис України». Книга вийшла у Франції в 1650 р. і швидко розійшлась у всіх країнах Європи. Крім того, Боплан склав три карти України (1648, 1650, 1660 pp.).
Першою в Європі працею з історії України стала книга Іоанна Крістіана Енгеля «Історія України, українського козацтва, а також князівства Святого Володимира», видана у 1746 р.
Звідки ж узявся термін Малоросія. В Україні довгий час вважалося, що його вигадали московити, щоб підкреслити периферійність українських земель. Хоча Михайло Грушевський у праці «Велика, Мала і Біла Русь» (Український світ. — 1992.— № 1,2) вказує, що це справа наших же «землячків», котрі після Переяславської Ради самі запропонували цареві Московському прибрати титул «всея Великій и Малая Руси самодержца».
Вперше назва Мала Русь (Russia Minora) зафіксована італійським мандрівником Амвросієм Контаріні, який здійснив подорож по Україні в 1473 р.1.
Однак, слід зазначити, що в XVII ст. самі українці ще не бачили в такій термінології нічого принизливого. В універсалах гетьманів, листах, ділових паперах того часу зустрічаємо такі вирази: «малоросійська нація», «малоросійський народ», «Україна наша малоросійская» тощо. Такі назви вважалися державницькими на противагу народним, просторічним (таким, як українці, Україна).
На думку Агатангела Кримського та Євгена Маланюка така традиція в Україні поширилася завдяки грекам: свою метрополію вони називали Мікра Еллада — Мала Греція. Слово метрополія (гр. мати + місто) означає місто-державу, яке володіє колоніями, тобто поселеннями, заснованими нею в інших землях. Ці колонії, як ширше коло своїх державних володінь, греки називали Мегалє Еллада — Велика Греція. За такою ж аналогією греки — візантійці називали Київську Русь — Мікра Росія (Мала Росія), а її колонії на півночі (Володимир, Суздаль) — Мегалє Росія, тобто Велика Росія.
Як ми побачили пізніше, великодержавники дуже вдало скористалися цією класичною термінологією, і звичайно, не на нашу користь, назвавши українців «меншим (молодшим) братом». Навіть нині, коли для кожної мислячої людини таке блюзнірство є цілком очевидним, росіяни вперто починають свою історію на чужій території, а свою державу називають чужим ім'ям.
Багато століть Московське князівство грабувало культурні і духовні цінності нашого народу. Згадаймо хоча б літописну розповідь про пограбування Києва Андрієм Боголюбським у 1169 p.: «І грабували вони два дні увесь город — Подолля і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали... І взяли вони майна безліч, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали».... Ця традиція залишилась: її продовжили цар Петро І, Катерина II, та й пізніші царі, включаючи й радянських. Скільки цих викрадених, або просто відібраних реліквій України ще й досі припадають пилом у запасниках музеїв Москви і Санкт-Петербурга? То ж чи доводиться дивуватися, що у нас вкрали навіть назву нашої держави?
Назва Росія, як і Русь, вперше почала вживатися в Україні для позначення нашої землі, а не Московії. Це дослідив у 1868 р. Михайло Максимович. Він наводить цитати з книг, актів, документів XVI — XVII ст. і стверджує, що замість традиційного Русь почали вживати грецьку форму з коренем Рос— за короля Жигимонта III, тоді, коли Київська земля і все князівство Литовське було приєднане до Польщі (Люблінський сейм 1569 p.).
З цього часу почали писати Россия Мала, Россия Кіевська, а народ стали називати російським. Так писали Іов Борецький, Захарія Копистенський, Памво Беринда, Галшка Гулевичівна-Лозчина, Ісаія Копинський, Петро Могила. Так писали і в Києві, і в Львові, і в Галичі, і в Литві. Цю ж традицію перейняла й Москва. Хоча офіційно цю назву за Московією затвердив Петро І своїм указом лише на початку XVIII ст.
Як це не парадоксально, але назву своєї національності росіяни все-таки не змогли утворити відповідно до назви держави. Вони залишилися русскими, тобто належними до Русі, а не до Росії. Крім того, це чи не єдина у світі назва національності у формі прикметника (какой, чей? — русский). Порівняємо інші назви національностей: англієць, американець, українець, француз, поляк, чех, німець (хто?). До речі, в українській мові національність наших сусідів звучить правильно: росіяни (від Росія).
Таким чином, ця плутанина протягом століть робила свою справу. Однак, незважаючи ні на які офіційні приписи, слово Україна жило в народній пам'яті. Українці здавна відрізняли себе від московитів, а свою державу — від московської. Так, Петро Сагайдачний в листі до польського короля 1622 р. писав про «Україну, власну, предковічну вітчизну нашу». Він також вживає слова: «городи українські», «народ український». Інші гетьмани продовжують цю традицію (Хмельницький, Дорошенко, Мазепа), а також козацькі літописці, писарі, простий люд вживають назву Україна. Уже в «Літописі Самовидця» (1648—1702) жодного разу не вжито слово Малоросія; Україна вживається 70 разів.
Уже з XIX ст. назва малорос набуває для українця зневажливого відтінку. Цим словом називають людину з низьким рівнем національної самосвідомості, байдужу до рідної держави, її мови, культури, її майбутнього. Тарас Шевченко в одному з листів писав: «на Україну не поїду... там лише сама Малоросія».
Що ж означає назва Україна! Існує чимало гіпотез, як наукових, так і народних. У деяких говірках української мови є слово крун, кран, що означає журавель, лелека. Народна легенда пов'язує назву Україна з назвою тотемного птаха, яким з давніх-давен був лелека.
Оригінальною гіпотезою про походження назви Україна є спроба А.Великанова пов'язати її з санскритським (давньоіндійським) словом «Укхраііа», що означає «земляний пагорб», рубіж, який охороняється сторожовими курганами. Звичайно, давні мандрівники одразу помічали характерну особливість нашої землі, густо забудовану оборонними валами та курганами. Ще й нині вздовж Дніпра на кілька тисяч кілометрів тягнуться знамениті Змієві вали, збудовані нашими предками вірогідно ще в І тисячолітті до н.е.
Проте найближчим у сучасній літературній мові є слово край, країна, що має первісне значення «рідна земля», або «земля, заселена своїм народом» (за акад. В.Русанівським). Аргументовано доводить етимологію назви Україна Віталій Скляренко. Він вважає, що іменник україна виник після розпаду праслов'янської єдності на окремі племена. Його морфологічна структура така: префікс У -(и-) ідентичний сучасному від-; корінь -край -; суфікс -ина(-іна), що вживається на позначення простору (напр., дол — долина, низ — низький). Отже, україна — близьке за значенням до сучасного украяти (відкраяти, відрізати, відділити), тобто «відділений шматок землі», «відділена частина території племені». На думку Сергія Шелухіна в часи розпаду Київської Русі на окремі незалежні князівства слово «україна» набуло нового значення — «князівство». І дійсно, в літописах зафіксовані Переяславська україна. Галицька Україна, Волинська україна, Чернігівська україна, Київська Україна та ін. Коли ж українські землі були під владою Литви, вони називалися Литовською українок), а під владою Польші — Польською україною, Землі Закарпаття в складі Угорської держави називалися Угорською Україною. У народній пісні співається:
Ой по горах, по долинах. По козацьких українах Сив голубонько літає, Собі пароньку шукає.
Як бачимо, «козацькі україни» — загальна назва у множині означає «козацькі землі». Отже, згодом усі етнічні терени українців, у тому числі і в складі інших держав, стали називатися Україною. Загальна назва землі, князівства, краю перетворилася у власну назву держави.
Народ доніс до нас і передав у спадщину невичерпну скарбницю своєї душі — легенди, казки, пісні, звичаї й традиції. Давні назви нашої землі мають свої біографії, вивчаючи які ми дізнаємося про минуле нашого народу, щоб понести ці скарби у майбутнє.
НАЗВИ РІЧОК
Дослідники українських гідронімів довгий час вважали, що назви з коренем дон-, дун-, дн- іранського походження (Олексій Соболевський, В.Абасв та ін.). Безпідставність цих висновків довів Віктор Петров, який дослідив, що назви Дон, Донець, Дунай, Дніпро, Дністер належать до одного гідронімічного ряду.
Спинімося докладніше на назві легендарного Дніпра. За скіфських часів його звали Борисфеном, а людей, що жили на цих берегах,— борисфенітами. Йордан писав: «Ріку Борисфен місцеві жителі звуть Данапром». Отже, знову та сама картина, що й з назвою скіфи — слов'яни: так називали Дніпро самі жителі, а чужоземна назва була іншою. Щоб зрозуміти етимологію назви Дніпро, дослідникам довелося чимало попрацювати. Це слово складне: дана — «вода», а друга частина довго залишалась нез'ясованою. У слов'ян була богиня Дана, пам'ять про яку збереглася до наших днів: згадаємо приспів до деяких пісень «Ой Дана, річка Дана». Наші предки вважали її Великою Матір'ю Всесвіту і всіх народів: це й римська Діана, і анатолійська Танаїс. Дана у праслов'ян — це жіночий початок Всесвіту: «да» — вода, «на» — мати, тобто «Мати-Вода». Друга частина назви Дніпро вкладається в гідронімічний ряд з основою на -пар-, -пор-, -пр— (Поріт, Пората, Піретос, Прут, Напаріс тощо). Етимологічно вона близька до імені божества давніх слов'ян Перуна. Перун — уособлення небесного вогню, чоловічого начала Всесвіту. Отже, в назві Дніпро можна прочитати поєднання двох начал «Дана + Перун», які с першопочатками життя.
Часто стародавні автори називають наші річки по-своєму. Наприклад, Дністер у Геродота названий Тіріс, у Страбона — Тірас, у Плінія — Тіра, у Костянтина" Багрянородного — Данаістр. Нам відомі назви багатьох географічних об'єктів, зафіксованих Геродотом: Південний Буг названий Іпанід або Гіпаніс, Інгулець — Пантікап, Орель — Герра, Азовське море — Меотида або Крімни, Керченська протока — Боспор Кіммерійський, Інгул — Іпакір, Дунай — Істр та ін.
Деякі німецькі вчені (К. Мюлленгоф, Ф. Браун) стверджували, що в IV ст. скіфські назви були змінені слов'янськими. Це дало їм підставу зробити помилковий висновок, що нібито зміна назви була викликана зміною племен, які поселилися на цих землях.
Такі гіпотези заперечив Віктор Петров у своїй праці «Етногенез слов'ян». Він довів, що часто люди одну і ту ж річку називали різними іменами у верхів'ї і в пониззі. Наприклад, Страбон писав про Дунай: «Верхня частина цієї ріки від джерел до порогів, де ріка тече переважно через Дакію, називали Дунавієм, частину поблизу Понту в області гетів звуть Істром».
Віктор Петров висловив припущення, що багато річок мають двочленні назви, які складаються з назви, що має річка у верхів'ї, і назви в гирлі ріки. Якщо для Причорномор'я були характерні гідроніми на Дана-, то для середньої смуги України типовішими є назви на зразок Стрий (з основою стр-). Багато притоків Дністра мають цю назву: Стривники, Струга, Стронавка, Стрипа, Стриня, Стрий та ін. Ці назви, можливо, походять від старослов'янського Строуя, руського струя, українського струмінь. Серед притоків Дністра також кілька Бистриць, назви яких с прозорими для сучасного розуміння, а також стоять в гідронімічному ряду з основою на -стр-. Припускають, що в давнину всі Бистриці звалися Странами.
Слід враховувати, що в назвах наших річок зарубіжні географи могли плутати звуки: Т—Д, А—О. Наприклад, Дон — Тан (Танаїс). Іноді записувалися назви з випадним початковим Д: Ніпро, Непр, Непріс — Дніпро; Ніструл (румунська назва Дністра на Буковині) тощо.
Ім'я племені часто поширювалося на ім'я племінної території, назва ріки збігалася з назвою селища, а назва селища відповідала назві племені. Отже, дослідження власних назв мають велике значення і для з'ясування етно-генетичних процесів на певній території.
Пам'ять народу протягом багатьох віків зберегла назви поселень етнонімного походження. Таких назв в Україні тисячі: Антопіль на Житомирщині (анти), Тиврів на Вінниччині (тиверці), Кривичі на Львівщині (кривичі), Бу-жани на Волині, Дуліби на Волині, Роксолани на Одещині та багато ін. На жаль, чимало стародавніх назв були замінені нашими сучасниками штучними витворами на зразок Жовтневих, Первомайських, Комсомольських і подібних їм назв. Втрачається зв'язок поколінь, порушується традиція — назва відривається від суті, особливостей природи, населення, істотних ознак етносу.
Наша історія записана не тільки в підручниках, не тільки на археологічних, антропологічних пам'ятках — вона промовляє до нас такими прозорими назвами, щедро розкиданими на карті нашої Батьківщини. Треба тільки навчитися їх читати.
