Народознавство
Українська мова під московським ярмом.
Ставлення великоросів до української мови не було однозначним. На жаль, не всі відомі вчені Росії визнавали нашу мову повноцінною національною мовою. Михайло Ломоносов називав українську мову діалектом; він, перебуваючи в Україні й навчаючись в Київській академії, ніяк не міг звикнути, що місцеві спудеї розмовляли мовою, відмінною від московської. Цариця Катерина повторювала слідом за Ломоносовим, що «малороссийское наречие» — це ні що інше, як «российское, на польский лад примененное». Тому й приклад цариці наслідували всі вчені Московії, як її сучасники, так і пізніші «ученые мужи» Росії.
Упереджено ставився до української мови і Микола Карамзін, називаючи її «варварским языком». Формуванню j негативного ставлення до української мови сприяв також професор кафедри слов'янських мов Московського університету Михайло Каченовський, який поширював такі думки серед своїх студентів.
Не зміг об'єктивно оцінити української мови й літератури російський критик Віссаріон Бєлінський, який не бачив потреби в їхньому розвитку: «мы, москали, немного горды, а еще более того ленивы, чтобы принуждать себя к пониманию красот малороссийского наречия».
Микола Чернишевський спочатку не сприйняв творчості Тараса Шевченка, а його «Кобзар» оцінив лише після смерті великого поета.
Справді дружні стосунки склались у Тараса Шевченка з Олександром Герценом, хоча вони ніколи не зустрічалися. Герцен високо цінував творчість самобутнього українського поета, прихильно ставився до української культури, мови, історії. Він вмістив у «Колоколі» некролог на смерть Кобзаря, а також замітку, написану про нього українською мовою Агапієм Гончаренком, попросивши дуже уважно набрати цей текст і витримати точну коректуру.
Значний внесок у вивчення історії української мови зробив професор Казанського університету О. Архангельський, який досліджував давньоруські пам'ятки, західно-руську літературу. Ось що він писав у своїй праці «Изъ лекцій по исторіи русской литературы» (Казань, 1913.— С. 493—494): «Собственные литературные силы Москвы на первыхъ порахъ крайне незначительны,— вЪрнЬе сказать, ихъ совсем нет: и в области литературы до самого конца XV века Москва живеть чужимъ добромъ...». Вивчивши і проаналізувавши величезну кількість давньоруських пам'яток, проф. Архангельський дійшов висновку, що київські письменники на кілька століть випереджали московських: «... не только въ XIV, но и въ XV вв. въ отношеніи литературномъ Москва несравненно ниже Киева XII в-Бка».
Російський уряд, керуючись великодержавними, шовіністичними принципами, протягом багатьох століть неухильно проводив політику русифікації українських земель, заборони української мови.
У 1784 р. Київській академії будо приписано читати лекції «с соблюдением выговора, который наблюдается в Великороссии», а також дотримуватися російського правопису. Для тих викладачів, які будуть проводити навчання українською мовою, було передбачено звільнення з посади. Так поступово курс навчання в Київській Академії було повністю русифіковано.
Протягом століть подібних заборон та приписів видавалося десятки, та найганебнішим став «Валуєвський циркуляр» 1863 р. який мав підзаголовок «Секретное отношение Министра внутренних дел к Министру народн. проев.» Як бачимо, російському урядові було навіть соромно обнародувати такий відверто шовіністичний документ. Надрукований він був в українській пресі лише через 31 рік після виходу («Правда», 1894).
Ось кілька цитат з цього циркуляру: «... Обучение во всех без изъятия училищах производится на общерусском языке и употребление в училищах южнорусского языка нигде не допущено». «Никакого малороссийского языка не было, нет и быть не может и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши». «Киевский генерал-губернатор находит опасным и вредным выпуск в свет рассматриваемого ныне Духовной цензурой перевода на малороссийский язык Нового Завета». «Министр внутренних дел признал необходимым, впредь до соглашения с министром народного просвещения, обер-прокурором Святейшего синода и шефом жандармов относительно печатания книг на малороссийском языке, сделать по цензурному ведомству распоряжение, чтобы к печати дозволялись только такие произведения на этом языке, которые принадлежат к области изящной литературы; с пропуском же книг на малороссийском языке как духовного содержания, так и учебных и вообще назначаемых для первоначального чтения народа приостановиться».
Циркуляр було подано на розгляд цареві, і «Его Величеству благоугодно было удостоить оное Монаршего благоволения».
У 1876 р. цей циркуляр було доповнено Емським указом, за яким заборонялося ввозити українські книги з-за кордону, друкувати ноти до українських пісень, ставити українські театральні вистави; запроваджувалися також дві цензури: крайова і головна — Петербурзька.
Законами 1869 і 1886 pp. передбачалося збільшення заробітної плати особам російського походження, крім місцевих уродженців, за сприяння русифікації українських земель. Подібні заборони часом доходили до абсурду: заборонялося вживати слова Україна, українець, виголошувати промови, лекції, влаштовувати концерти, вистави українською мовою. У 1899 р. у Києві відбувся археологічний з'їзд, на якому читалися реферати всіма слов'янськими мовами, а українською не дозволялося. Вчені з Галичини на знак протесту відмовилися брати участь у такому з'їзді. У міністерстві ніби схаменулись, дозволивши виголошувати реферати українською мовою, тільки у закритому приміщенні, щоб кількість слухачів не перевищувала 25 осіб.
Заборонили виголошувати промови українською мовою і на відкритті пам'ятника Іванові Котляревському у Полтаві 1903 р. Заборонялися наукові праці, написані українською мовою, неологізми і наукові терміни, що іноді призводило до того, що писалися ніби белетристичні твори з використанням у сюжеті наукових подробиць, скажімо, з медицини, щоб «преподать народу кое-какое поученіє по части сельскаго хозяйства, вопросов нравственных или чего бы то ни было из круга знаний, доступных и нужных простолюдину»,— як зазначалося в Записці Академії наук про відміну утисків малоросійського друкованого слова в 1914 p. (Іван Огієнко).
Ось як Іван Огієнко описує наслідки заборони української пісні: «Коли українці бажали проспівати рідну пісню, губернатори вимагали інколи співати її по-французькому або по-московському... Так було, скажімо, в Одесі, де відомий губернатор Зелений примусив замість «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» співати «Ой, не хади, Гришка, да и на пикник».
У 1908 p. указом Сенату культурну й освітню діяльність в Україні визнано шкідливою, «могущей вызвать последствия, угрожающие спокойствию и безопасности».
Як бачимо, сучасний стан української мови, відсутність у містах українського мовного середовища, відмова багатьох українців від рідної мови — це сумний наслідок багатовікової політики царизму, а згодом — сталінізму.
Уже за радянських часів витворилися антинаукові теорії «злиття націй», «двох рідних мов». Нехтувалося значення мови як системи мислення, забувалося, що рідна мова невіддільна від рідної землі, народу, рідної історії. За цими теоріями, як пише Михайло Косів, «мова цілого
народу, виявляється, може бути безперспективною, а отже, безперспективний сам народ (якщо, звичайно, розуміти народ не як аморфну біологічну масу, а як субстанцію духовну)»1.
У 1933 р. в Україну надійшла телеграма Сталіна про припинення українізації, після якої почалося знищення діячів української культури. Тотальна денаціоналізація призвела до повного знеосіблення людини, відриву її від національного коріння, створення асимільованого населення, яким легше керувати. Цьому сприяли також і постанови ЦК КПРС та ЦК КПУ (травень 1983 р.) про посилення вивчення російської мови, поділ українських класів у школах на дві групи для вивчення російської мови, а також підвищення платні учителям російської мови. Відомий також припис захищати дисертації тільки російською мовою, якщо навіть ці дисертації були з української мови чи фольклору.
Упереджено ставився до української мови і Микола Карамзін, називаючи її «варварским языком». Формуванню j негативного ставлення до української мови сприяв також професор кафедри слов'янських мов Московського університету Михайло Каченовський, який поширював такі думки серед своїх студентів.
Не зміг об'єктивно оцінити української мови й літератури російський критик Віссаріон Бєлінський, який не бачив потреби в їхньому розвитку: «мы, москали, немного горды, а еще более того ленивы, чтобы принуждать себя к пониманию красот малороссийского наречия».
Микола Чернишевський спочатку не сприйняв творчості Тараса Шевченка, а його «Кобзар» оцінив лише після смерті великого поета.
Справді дружні стосунки склались у Тараса Шевченка з Олександром Герценом, хоча вони ніколи не зустрічалися. Герцен високо цінував творчість самобутнього українського поета, прихильно ставився до української культури, мови, історії. Він вмістив у «Колоколі» некролог на смерть Кобзаря, а також замітку, написану про нього українською мовою Агапієм Гончаренком, попросивши дуже уважно набрати цей текст і витримати точну коректуру.
Значний внесок у вивчення історії української мови зробив професор Казанського університету О. Архангельський, який досліджував давньоруські пам'ятки, західно-руську літературу. Ось що він писав у своїй праці «Изъ лекцій по исторіи русской литературы» (Казань, 1913.— С. 493—494): «Собственные литературные силы Москвы на первыхъ порахъ крайне незначительны,— вЪрнЬе сказать, ихъ совсем нет: и в области литературы до самого конца XV века Москва живеть чужимъ добромъ...». Вивчивши і проаналізувавши величезну кількість давньоруських пам'яток, проф. Архангельський дійшов висновку, що київські письменники на кілька століть випереджали московських: «... не только въ XIV, но и въ XV вв. въ отношеніи литературномъ Москва несравненно ниже Киева XII в-Бка».
Російський уряд, керуючись великодержавними, шовіністичними принципами, протягом багатьох століть неухильно проводив політику русифікації українських земель, заборони української мови.
У 1784 р. Київській академії будо приписано читати лекції «с соблюдением выговора, который наблюдается в Великороссии», а також дотримуватися російського правопису. Для тих викладачів, які будуть проводити навчання українською мовою, було передбачено звільнення з посади. Так поступово курс навчання в Київській Академії було повністю русифіковано.
Протягом століть подібних заборон та приписів видавалося десятки, та найганебнішим став «Валуєвський циркуляр» 1863 р. який мав підзаголовок «Секретное отношение Министра внутренних дел к Министру народн. проев.» Як бачимо, російському урядові було навіть соромно обнародувати такий відверто шовіністичний документ. Надрукований він був в українській пресі лише через 31 рік після виходу («Правда», 1894).
Ось кілька цитат з цього циркуляру: «... Обучение во всех без изъятия училищах производится на общерусском языке и употребление в училищах южнорусского языка нигде не допущено». «Никакого малороссийского языка не было, нет и быть не может и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши». «Киевский генерал-губернатор находит опасным и вредным выпуск в свет рассматриваемого ныне Духовной цензурой перевода на малороссийский язык Нового Завета». «Министр внутренних дел признал необходимым, впредь до соглашения с министром народного просвещения, обер-прокурором Святейшего синода и шефом жандармов относительно печатания книг на малороссийском языке, сделать по цензурному ведомству распоряжение, чтобы к печати дозволялись только такие произведения на этом языке, которые принадлежат к области изящной литературы; с пропуском же книг на малороссийском языке как духовного содержания, так и учебных и вообще назначаемых для первоначального чтения народа приостановиться».
У 1876 р. цей циркуляр було доповнено Емським указом, за яким заборонялося ввозити українські книги з-за кордону, друкувати ноти до українських пісень, ставити українські театральні вистави; запроваджувалися також дві цензури: крайова і головна — Петербурзька.
Законами 1869 і 1886 pp. передбачалося збільшення заробітної плати особам російського походження, крім місцевих уродженців, за сприяння русифікації українських земель. Подібні заборони часом доходили до абсурду: заборонялося вживати слова Україна, українець, виголошувати промови, лекції, влаштовувати концерти, вистави українською мовою. У 1899 р. у Києві відбувся археологічний з'їзд, на якому читалися реферати всіма слов'янськими мовами, а українською не дозволялося. Вчені з Галичини на знак протесту відмовилися брати участь у такому з'їзді. У міністерстві ніби схаменулись, дозволивши виголошувати реферати українською мовою, тільки у закритому приміщенні, щоб кількість слухачів не перевищувала 25 осіб.
Заборонили виголошувати промови українською мовою і на відкритті пам'ятника Іванові Котляревському у Полтаві 1903 р. Заборонялися наукові праці, написані українською мовою, неологізми і наукові терміни, що іноді призводило до того, що писалися ніби белетристичні твори з використанням у сюжеті наукових подробиць, скажімо, з медицини, щоб «преподать народу кое-какое поученіє по части сельскаго хозяйства, вопросов нравственных или чего бы то ни было из круга знаний, доступных и нужных простолюдину»,— як зазначалося в Записці Академії наук про відміну утисків малоросійського друкованого слова в 1914 p. (Іван Огієнко).
Ось як Іван Огієнко описує наслідки заборони української пісні: «Коли українці бажали проспівати рідну пісню, губернатори вимагали інколи співати її по-французькому або по-московському... Так було, скажімо, в Одесі, де відомий губернатор Зелений примусив замість «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» співати «Ой, не хади, Гришка, да и на пикник».
У 1908 p. указом Сенату культурну й освітню діяльність в Україні визнано шкідливою, «могущей вызвать последствия, угрожающие спокойствию и безопасности».
Як бачимо, сучасний стан української мови, відсутність у містах українського мовного середовища, відмова багатьох українців від рідної мови — це сумний наслідок багатовікової політики царизму, а згодом — сталінізму.
Уже за радянських часів витворилися антинаукові теорії «злиття націй», «двох рідних мов». Нехтувалося значення мови як системи мислення, забувалося, що рідна мова невіддільна від рідної землі, народу, рідної історії. За цими теоріями, як пише Михайло Косів, «мова цілого
народу, виявляється, може бути безперспективною, а отже, безперспективний сам народ (якщо, звичайно, розуміти народ не як аморфну біологічну масу, а як субстанцію духовну)»1.
У 1933 р. в Україну надійшла телеграма Сталіна про припинення українізації, після якої почалося знищення діячів української культури. Тотальна денаціоналізація призвела до повного знеосіблення людини, відриву її від національного коріння, створення асимільованого населення, яким легше керувати. Цьому сприяли також і постанови ЦК КПРС та ЦК КПУ (травень 1983 р.) про посилення вивчення російської мови, поділ українських класів у школах на дві групи для вивчення російської мови, а також підвищення платні учителям російської мови. Відомий також припис захищати дисертації тільки російською мовою, якщо навіть ці дисертації були з української мови чи фольклору.
