Народознавство
Язичницька духовна верства.
Усі давні суспільства мали чітко розмежований кастовий поділ. Українська духовна верства мала в давні часи той же статус, що в Індії брахмани, жерці, представники вищої касти.
В Україні відомо кілька назв для позначення цих людей: волхви, кудесники, жерці, а також чарівники, відуни, віщуни, потворники, знахарі і навіть скоморохи мали відношення до релігійної обрядовості. Звичайно, всі ці назви стосуються людей з різними функціональними обов'язками. В українців-русичів, як і у всіх слов'ян, існувала своєрідна ієрархія жерців: кожне плем'я чи поселення мало свого волхва. Очолював усіх головний волхв чи жрець держави, який був близьким до князя. Вірогідно, всі важливі справи в князівстві вирішувалися на князівських радах, в яких брали участь найшанованіші волхви.
Були й жінки-волхвині: в фольклорі часом зустрічається назва волхва (жін. рід і від волхв). Жінок, що вміли лікувати, чарувати, передбачати майбутнє (тобто «творити» чудеса), називали потворами, потворницями. Негативного відтінку це слово набуло лише після християнізації, а згодом воно стало означати бридку істоту взагалі.
Про незвичайні властивості і певні астрономічні знання цих волхвинь можемо лише здогадуватися, У Києві неподалік від самого Софійського собору знайдене пряслице з написом: «Потворнъ ПРАСЛЪНЪ», що датується близько XII — XIII ст. Те, що пряслице було знайдене в скарбі серед коштовних золотих і срібних речей, свідчить, що воно було великою цінністю для його власниці. За даними археології пряслиця в Україні з'являються вже у пізньому палеоліті. Знахідки пряслиць наочно свідчать про їхню сакральність не просто як знарядь праці, але й пристосування для спостережень за небесними світилами. Деякі пряслиця мають астральні знаки (сонця, місяця, сузір'їв) або календарі, а також іменні написи чи монограми, які вказують на ім'я власниці, вірогідно значної особи. Поруч з такими іменними речами знаходять і звичайні неорнаментовані пряслиця, які вірогідно використовувались за прямим призначенням.
На підтвердження думки про те, що пряслице було своєрідним «оком», через яке дивилися на сонце й місяць, Микола Чмихов наводить народні загадки: «Із вікна у вікно — веретено», або «Лисий жеребець через прясла глядить». Такими сакральними і лікувальними властивостями були наділені не тільки прясла, але й всякі інші предмети — камінці з дірочкою посередині (пробиті блискавкою), вироби з металу (топірці) тощо.
Отже, й пряслиця можемо розглядати як атрибути волхвинь чи жриць традиційних культів. Атрибутами волхвів були також крем'яні знаряддя (стріли), амулети у вигляді солярних знаків, різні символи, жезли (киї з навершями); відоме навершя скіфського волхва з кількома дзвіночками, що звисають на ланцюжках, створюючи мелодійні звуки при ударах палицею об землю, чи якихось інших рухах. Вірогідно, такі дзвіночки служили для відлякування злих сил або з певною магічною метою.
Зображень волхвів до нас дійшло небагато. Відомий згадуваний уже портрет Миробога з Бушівського храму, а також деякі зображення волхвів у літописах. Так, наприклад, у Радзивілівському літописі під роком 1071 вміщена мініатюра — зображення волхва в білому довгополому одязі з широкими рукавами, вишитому спереду вздовж усієї застібки, з широкою відлогою (вірогідно капюшоном). Як називалося це вбрання, нині важко встановити, хоча можна припустити, що старослов'янське слово кобь (ворожіння за пташиним польотом) пов'язане з давньою назвою капюшона коба, можливо й українською назвою одягу кобеняк, яка в пізніші часи стала означати верхній одяг із відлогою, але без рукавів.
У літописах зустрічаємо фрагменти висміювання традиційної віри, звичаїв, які називаються «срамними» або «бісівськими». Досі слово «біс» (бьсь) пояснювалося тільки через призму християнського мислення: «чорт», «нечиста сила» тощо. Більш давнє значення (індоєвропейське) — «блищати», «світити». Мабуть в давні часи бісами називали волхвів, які світили (запалювали) ритуальне вогнище на жертовнику. Споріднені слова біситися, біснуватися первісно могли означати ритуальний шал жерця під дією наркотичного ритуального напою, що супроводжувався пророкуванням чи якимись магічними заклинаннями (пор. назви наркотичних рослин: бісина, бісдерево та ін.). З часом бісами стали називати всіх іновірців (мусульман, іудеїв та ін.): бусурман, басурман, бісурман.
Негативного значення християни надали також слову жерти, що первісно означало «приносити дари богам» (давньоіндійське ger — перейшло в жер— і означає «горіти») , тобто спалювати дар на вогнищі. Можливо й джерело (жерело) мало значення жертовника — місця, де перебуває божество і куди приносять жертви. Етнографами дуже часто фіксуються звичаї принесення жертв саме воді, особливо джерельній.
Функції духовної верстви були надзвичайно різноманітні, оскільки у всіх сферах народного життя користувалися порадами, допомогою волхвів, знахарів, чаклунів та ін. Жерці, котрі здійснювали обряди богослужіння й жертвоприношення, пильно стежили за тим, щоб вироблені протягом віків ритуали виконувалися за всіма правилами. Саме вони були розпорядниками на всіх обрядових іграх, богослужіннях, жертвоприношеннях, тризнах тощо. Волхви-астрономи за зоряним небом визначали і встановлювали строки молінь, оранки, сівби та збирання врожаю. Були серед них і такі люди, що мали величезну магічну силу, завдяки якій могли впливати на погоду. Волхвів, котрі мали таку надприродну силу, дуже цінували в народі. Подекуди їх називали облакогонителями, тобто тими, хто вмів за допомогою певних магічних ритуальних дій і заклинань викликати дощ або спиняти бурю.
До духовної верстви також належали так звані хранильники (термін Ізмаїла Срезневського), які виготовляли талісмани-обереги. Вони розумілися на символах, читали й складали різні космологічні композиції з люнарних, солярних і тотемних знаків.
Поширені в Київській Русі фібули (застібки з пряжками) були не тільки прикрасами, але й оберегами. Археологи знаходять також чимало різних амулетів, медальйонів, різних ювелірних прикрас, що мають традиційну українську символіку, що визнається вченими як «язичницька». Нині важко прочитати той зміст, який вклав у свої символи автор, давньоруський майстер. Знання втрачені. Проте українське мистецтво й після прийняття християнської віри ще довго живиться з невичерпного джерела рідної віри, символіка якої ще була зрозумілою першим християнам, але наступні покоління вживали її тільки з естетичних уподобань, адже вона притягувала своєю таємничістю, глибинною рідністю.
Саме в середовищі волхвів записувалися стародавні перекази, міфи, так звані кощюни. Як писав Ізмаїл Срезневський, кощюни близькі до «басен» (байок): «Инии гудуть, инии бають ему кощюнять». Гудіти означало грати на музичних інструментах: сопілках, гуслях. Отже, кощюни виконувалися в супроводі музики — можливо, співалися або промовлялися речитативом, як кобзарські думи.
Кощюнник — виконавець тих творів, які християнськими служителями вважалися крамольними, забороненими. Звідси й пішло сучасне негативне значення слова «кощунствувати», що значить «оскверняти святиню». У давній літературі с кілька вказівок на те, що кощуни виконувалися і як плачі на тризнах, і як космогонічні міфи, і як священні тексти. Цікаво, що книжники XI — XII ст. перекладали грецьке слово JUV п о £ (міф) слов'янським словом кощюна.
Отже, маємо всі підстави вважати давніх гудців попередниками українських лірників та кобзарів, а їхні «кощюни» та «басні» зразками для створення українських кобзарських дум, пісень, плачів.
Безумовно, існували й писемні священні тексти, які були безжально винищені. Якщо таких записів майже не збереглося, то знарядь, якими писалися такі тексти, вже знайдено чимало — це кістяні та металеві писала (палички із загнутим загостреним кінцем, іноді з фігурними ручками у вигляді дивовижних звірів чи орнаментальних переплетень). Нині з'являється все більше фактів, які засвідчують існування писемності в Київській Русі задовго до місії Кирила. Таким чином, можемо з певністю стверджувати, що волхви були й першими літописцями. Про це свідчать і дослідження істориків та мовознавців, які знаходять в християнських літописах більш ранні записи, що вносилися з давніших рідновірських списків (наприклад, гіпотеза Михайла Брайчевського про Аскольдів літопис).
Жерці, волхви, співці належали до вищої духовної касти, яка користувалася авторитетом князів і пошаною всього народу. Були волхви-мудреці, яких довго вшановували й обожнювали навіть після смерті.
Таким був і відомий зі «Слова о полку Ігоревім» співець Віщий Боян, який навіть через кілька століть став високим символом справжнього народного поета. Ім'я Боян було поширеним у всьому слов'янському світі: син болгарського царя Бориса І звався Боян, була Боянова вулиця в Новгороді. Відомий також аварський полководець Боян. В «Хроніці» Ліутпранда є згадка про Бояна, який отримав освіту у Візантії й повністю присвятив себе наукам, літературі та музиці. Вважали, що він міг обертатися то в орла, то у вовка, то в іншого звіра. Подібний образ Бояна змальований і в «Слові», проте наш Боян жив у XI або на початку XII ст. Про Бояна як про реальну історичну особу знаємо з напису на стіні Софійського собору в Києві, відкритого в 60-х роках. Цей документ є купчим записом і датується часом між 1068 і 1111 p.: «... купила княгиня землю Боянову всю, а дала за неї сімдесят гривен соболиних, а в цьому є частина семисот гривен». Ця ціна дорівнювала приблизно річному доходові з семи міст, а земля, вірогідно, знаходилася неподалік Софії, отже — на Київщині.
Якщо це той самий славнозвісний співець Боян, то можемо уявити його високий майновий ценз, а, отже, й високе становище в тогочасному суспільстві. Цитування автором «Слова» рядків самого Бояна також свідчать про те, що його твори («басні» чи «кощюни») були не тільки співані, але й записані. Крім того, відомо, що Ганна Ярославна повезла до Франції в числі інших книг і «Песнь Бояна».
Поруч із високими духовними провідниками завжди були й служителі нижчого рангу: ті, що підтримували вічний вогонь, доглядали за священними тваринами, збирали й зберігали пожертвувані дари, сповіщали народ про наближення свят та молінь, виготовляли маски, костюми, палиці, зірки та інші ритуальні атрибути, необхідні для проведення святкових обрядів.
Головна ж роль у здійсненні самих обрядів належала досвідченим служителям релігійних культів, котрі досконало знали давні закони й звичаї, вміли організовувати гурт дійових осіб святкового дійства. За дослідженнями українських письменників та вчених Осипа-Юрія Федьковича, Василя Шухевича, Володимира Шаяна таку ж роль виконує в народних обрядах Гуцульщини Береза —провідник гурту колядників на Різдвяні свята. Ось як описує роль Берези Володимир Шаян: «Це той, що знає всі коляди, всі зв'язані з ритуалом культові обряди та звичаї. Він веде групу музикантів і танцюристів. Танці були обрядово-ритуального характеру і мали освячуюче значення для зерна і врожаю. Береза с головним культовим співаком, хор тільки повторює за ним стрічки чи приспіви, подібно як свяшеник, чи культовий жрець у старинних вірах. Його і колядників шанують господарі і громади як носіїв культу і маємо теж виразні докази, що він і його дружина були рівночасно культовими пер-соніфікаторами старинних Божеств чи космогонічних потуг» .
В Україні відомо кілька назв для позначення цих людей: волхви, кудесники, жерці, а також чарівники, відуни, віщуни, потворники, знахарі і навіть скоморохи мали відношення до релігійної обрядовості. Звичайно, всі ці назви стосуються людей з різними функціональними обов'язками. В українців-русичів, як і у всіх слов'ян, існувала своєрідна ієрархія жерців: кожне плем'я чи поселення мало свого волхва. Очолював усіх головний волхв чи жрець держави, який був близьким до князя. Вірогідно, всі важливі справи в князівстві вирішувалися на князівських радах, в яких брали участь найшанованіші волхви.
Були й жінки-волхвині: в фольклорі часом зустрічається назва волхва (жін. рід і від волхв). Жінок, що вміли лікувати, чарувати, передбачати майбутнє (тобто «творити» чудеса), називали потворами, потворницями. Негативного відтінку це слово набуло лише після християнізації, а згодом воно стало означати бридку істоту взагалі.
Про незвичайні властивості і певні астрономічні знання цих волхвинь можемо лише здогадуватися, У Києві неподалік від самого Софійського собору знайдене пряслице з написом: «Потворнъ ПРАСЛЪНЪ», що датується близько XII — XIII ст. Те, що пряслице було знайдене в скарбі серед коштовних золотих і срібних речей, свідчить, що воно було великою цінністю для його власниці. За даними археології пряслиця в Україні з'являються вже у пізньому палеоліті. Знахідки пряслиць наочно свідчать про їхню сакральність не просто як знарядь праці, але й пристосування для спостережень за небесними світилами. Деякі пряслиця мають астральні знаки (сонця, місяця, сузір'їв) або календарі, а також іменні написи чи монограми, які вказують на ім'я власниці, вірогідно значної особи. Поруч з такими іменними речами знаходять і звичайні неорнаментовані пряслиця, які вірогідно використовувались за прямим призначенням.
На підтвердження думки про те, що пряслице було своєрідним «оком», через яке дивилися на сонце й місяць, Микола Чмихов наводить народні загадки: «Із вікна у вікно — веретено», або «Лисий жеребець через прясла глядить». Такими сакральними і лікувальними властивостями були наділені не тільки прясла, але й всякі інші предмети — камінці з дірочкою посередині (пробиті блискавкою), вироби з металу (топірці) тощо.
Отже, й пряслиця можемо розглядати як атрибути волхвинь чи жриць традиційних культів. Атрибутами волхвів були також крем'яні знаряддя (стріли), амулети у вигляді солярних знаків, різні символи, жезли (киї з навершями); відоме навершя скіфського волхва з кількома дзвіночками, що звисають на ланцюжках, створюючи мелодійні звуки при ударах палицею об землю, чи якихось інших рухах. Вірогідно, такі дзвіночки служили для відлякування злих сил або з певною магічною метою.
Зображень волхвів до нас дійшло небагато. Відомий згадуваний уже портрет Миробога з Бушівського храму, а також деякі зображення волхвів у літописах. Так, наприклад, у Радзивілівському літописі під роком 1071 вміщена мініатюра — зображення волхва в білому довгополому одязі з широкими рукавами, вишитому спереду вздовж усієї застібки, з широкою відлогою (вірогідно капюшоном). Як називалося це вбрання, нині важко встановити, хоча можна припустити, що старослов'янське слово кобь (ворожіння за пташиним польотом) пов'язане з давньою назвою капюшона коба, можливо й українською назвою одягу кобеняк, яка в пізніші часи стала означати верхній одяг із відлогою, але без рукавів.
У літописах зустрічаємо фрагменти висміювання традиційної віри, звичаїв, які називаються «срамними» або «бісівськими». Досі слово «біс» (бьсь) пояснювалося тільки через призму християнського мислення: «чорт», «нечиста сила» тощо. Більш давнє значення (індоєвропейське) — «блищати», «світити». Мабуть в давні часи бісами називали волхвів, які світили (запалювали) ритуальне вогнище на жертовнику. Споріднені слова біситися, біснуватися первісно могли означати ритуальний шал жерця під дією наркотичного ритуального напою, що супроводжувався пророкуванням чи якимись магічними заклинаннями (пор. назви наркотичних рослин: бісина, бісдерево та ін.). З часом бісами стали називати всіх іновірців (мусульман, іудеїв та ін.): бусурман, басурман, бісурман.
Негативного значення християни надали також слову жерти, що первісно означало «приносити дари богам» (давньоіндійське ger — перейшло в жер— і означає «горіти») , тобто спалювати дар на вогнищі. Можливо й джерело (жерело) мало значення жертовника — місця, де перебуває божество і куди приносять жертви. Етнографами дуже часто фіксуються звичаї принесення жертв саме воді, особливо джерельній.
Функції духовної верстви були надзвичайно різноманітні, оскільки у всіх сферах народного життя користувалися порадами, допомогою волхвів, знахарів, чаклунів та ін. Жерці, котрі здійснювали обряди богослужіння й жертвоприношення, пильно стежили за тим, щоб вироблені протягом віків ритуали виконувалися за всіма правилами. Саме вони були розпорядниками на всіх обрядових іграх, богослужіннях, жертвоприношеннях, тризнах тощо. Волхви-астрономи за зоряним небом визначали і встановлювали строки молінь, оранки, сівби та збирання врожаю. Були серед них і такі люди, що мали величезну магічну силу, завдяки якій могли впливати на погоду. Волхвів, котрі мали таку надприродну силу, дуже цінували в народі. Подекуди їх називали облакогонителями, тобто тими, хто вмів за допомогою певних магічних ритуальних дій і заклинань викликати дощ або спиняти бурю.
Поширені в Київській Русі фібули (застібки з пряжками) були не тільки прикрасами, але й оберегами. Археологи знаходять також чимало різних амулетів, медальйонів, різних ювелірних прикрас, що мають традиційну українську символіку, що визнається вченими як «язичницька». Нині важко прочитати той зміст, який вклав у свої символи автор, давньоруський майстер. Знання втрачені. Проте українське мистецтво й після прийняття християнської віри ще довго живиться з невичерпного джерела рідної віри, символіка якої ще була зрозумілою першим християнам, але наступні покоління вживали її тільки з естетичних уподобань, адже вона притягувала своєю таємничістю, глибинною рідністю.
Саме в середовищі волхвів записувалися стародавні перекази, міфи, так звані кощюни. Як писав Ізмаїл Срезневський, кощюни близькі до «басен» (байок): «Инии гудуть, инии бають ему кощюнять». Гудіти означало грати на музичних інструментах: сопілках, гуслях. Отже, кощюни виконувалися в супроводі музики — можливо, співалися або промовлялися речитативом, як кобзарські думи.
Кощюнник — виконавець тих творів, які християнськими служителями вважалися крамольними, забороненими. Звідси й пішло сучасне негативне значення слова «кощунствувати», що значить «оскверняти святиню». У давній літературі с кілька вказівок на те, що кощуни виконувалися і як плачі на тризнах, і як космогонічні міфи, і як священні тексти. Цікаво, що книжники XI — XII ст. перекладали грецьке слово JUV п о £ (міф) слов'янським словом кощюна.
Отже, маємо всі підстави вважати давніх гудців попередниками українських лірників та кобзарів, а їхні «кощюни» та «басні» зразками для створення українських кобзарських дум, пісень, плачів.
Безумовно, існували й писемні священні тексти, які були безжально винищені. Якщо таких записів майже не збереглося, то знарядь, якими писалися такі тексти, вже знайдено чимало — це кістяні та металеві писала (палички із загнутим загостреним кінцем, іноді з фігурними ручками у вигляді дивовижних звірів чи орнаментальних переплетень). Нині з'являється все більше фактів, які засвідчують існування писемності в Київській Русі задовго до місії Кирила. Таким чином, можемо з певністю стверджувати, що волхви були й першими літописцями. Про це свідчать і дослідження істориків та мовознавців, які знаходять в християнських літописах більш ранні записи, що вносилися з давніших рідновірських списків (наприклад, гіпотеза Михайла Брайчевського про Аскольдів літопис).
Жерці, волхви, співці належали до вищої духовної касти, яка користувалася авторитетом князів і пошаною всього народу. Були волхви-мудреці, яких довго вшановували й обожнювали навіть після смерті.
Таким був і відомий зі «Слова о полку Ігоревім» співець Віщий Боян, який навіть через кілька століть став високим символом справжнього народного поета. Ім'я Боян було поширеним у всьому слов'янському світі: син болгарського царя Бориса І звався Боян, була Боянова вулиця в Новгороді. Відомий також аварський полководець Боян. В «Хроніці» Ліутпранда є згадка про Бояна, який отримав освіту у Візантії й повністю присвятив себе наукам, літературі та музиці. Вважали, що він міг обертатися то в орла, то у вовка, то в іншого звіра. Подібний образ Бояна змальований і в «Слові», проте наш Боян жив у XI або на початку XII ст. Про Бояна як про реальну історичну особу знаємо з напису на стіні Софійського собору в Києві, відкритого в 60-х роках. Цей документ є купчим записом і датується часом між 1068 і 1111 p.: «... купила княгиня землю Боянову всю, а дала за неї сімдесят гривен соболиних, а в цьому є частина семисот гривен». Ця ціна дорівнювала приблизно річному доходові з семи міст, а земля, вірогідно, знаходилася неподалік Софії, отже — на Київщині.
Якщо це той самий славнозвісний співець Боян, то можемо уявити його високий майновий ценз, а, отже, й високе становище в тогочасному суспільстві. Цитування автором «Слова» рядків самого Бояна також свідчать про те, що його твори («басні» чи «кощюни») були не тільки співані, але й записані. Крім того, відомо, що Ганна Ярославна повезла до Франції в числі інших книг і «Песнь Бояна».
Поруч із високими духовними провідниками завжди були й служителі нижчого рангу: ті, що підтримували вічний вогонь, доглядали за священними тваринами, збирали й зберігали пожертвувані дари, сповіщали народ про наближення свят та молінь, виготовляли маски, костюми, палиці, зірки та інші ритуальні атрибути, необхідні для проведення святкових обрядів.
Головна ж роль у здійсненні самих обрядів належала досвідченим служителям релігійних культів, котрі досконало знали давні закони й звичаї, вміли організовувати гурт дійових осіб святкового дійства. За дослідженнями українських письменників та вчених Осипа-Юрія Федьковича, Василя Шухевича, Володимира Шаяна таку ж роль виконує в народних обрядах Гуцульщини Береза —провідник гурту колядників на Різдвяні свята. Ось як описує роль Берези Володимир Шаян: «Це той, що знає всі коляди, всі зв'язані з ритуалом культові обряди та звичаї. Він веде групу музикантів і танцюристів. Танці були обрядово-ритуального характеру і мали освячуюче значення для зерна і врожаю. Береза с головним культовим співаком, хор тільки повторює за ним стрічки чи приспіви, подібно як свяшеник, чи культовий жрець у старинних вірах. Його і колядників шанують господарі і громади як носіїв культу і маємо теж виразні докази, що він і його дружина були рівночасно культовими пер-соніфікаторами старинних Божеств чи космогонічних потуг» .
