Народознавство

Християнське віровчення в Україні.

Священною книгою християн, як відомо, є Біблія. Проте не завжди ця книга існувала в такому вигляді, як ми її знаємо зараз. Створювалась вона протягом кількох століть різними людьми і складалася не завжди з одних і тих же текстів. Деякі зі складових частин Біблії церковники вважали неканонічними і вилучали їх як шкідливі для народу (напр., книги Неемії і пророка Варуха, откровения Іоанна Богослова тощо). До кінця XVI ст. єдиного канонічного тексту Біблії не було. Ним стала вважатися лише Біблія, видана в Острозі 1581 р. Іваном Федоровим.

Основна маса християн ніколи докладно не знали і не розуміли суті догматичних змін і дискусій, які точилися серед церковних мудреців та духовних пастирів. То не зайвим буде зробити невеличкий екскурс в історію створення Біблії та формурання християнського віровчення як на його батьківщині, так і в інших країнах.

Першу в Україні спробу пояснити народові справжнє походження християнського святого письма зробив у 1905 р. Іван Франко, видавши книжку «Сотворіння світу». Прагнучи відкрити народові те, чого досягла історична наука, він писав: «... до найглибших тайників науки мас вільний доступ кожний чоловік, у кого в серці горить чисте і святе бажаннє — пізнати правду, і в кого розум настілько вироблений, щоб зрозуміти й оцінити її».

Найдавніші тексти, які євреї взяли до своєї Біблії, були створені мирними хліборобами, правдивими й лагідними, закоханими в природу й музику — шумерами. Коли кочові племена семітів завоювали їх, рабини почали переписувати шумерський епос та міфологію з їхніх глиняних клинописних табличок, створюючи таким чином своє святе письмо. На основі біографії видатних історичних осіб Ур Намму, Гаммурабі, Саргона Першого рабини створили вигадану постать пророка Мойсея, який нібито був автором П'ятик-нижжя, що увійшло до складу Старого Заповіту. Нині відомо, хто був справжнім автором перших біблійних текстів. Це рабин Єзекія, який взяв у шумерів основні богознавчі концепції, законодавчі основи, оповідання про сотворіння світу, світовий потоп, Ноєв ковчег (у шумерів Зюдзюрин ковчег) і пристосував їх до іудейських інтересів. Він також скомпонував «Божі заповіді Мойсея», які запозичив із шумерських законів, що були викарбувані на кам'яній стіні володаря Гаммурабі.

Другим творцем, продовжувачем справи Єзекії, став Єздра, що походив з касти рабинів-садукеїв. Він збудував іудейський храм Єгови в Єрусалимі, де в 444 р. до н.е. виголосив промову і зачитав свої ж писання, назвавши їх Мойсеевими. Єздра зумів переконати свою паству в тому, що це «святе письмо» знайдене ним в руїнах єрусалимського храму царя Соломона.

Нині шумерологи та єгиптологи знаходять все більше давніх текстів, які при зіставленні зі старозаповітними красномовно свідчать про пряме запозичення. Наприклад, Приповідки Соломонові взяті з єгипетської книги «Поучения Аменхотепа» (дослідження професора Шонфіла). У Біблії також наявні запозичення з Гетітського кодексу хліборобських племен Малої Азії. Навіть самі євреї в «Світовій історії єврейського народу» визнають це: «Ми тепер знаємо, як багато навчився Ізраїль від Єгипту і Месопотамії».

Книги Нового Заповіту складалися в перші століття нашої ери послідовниками вчення Ісуса Христа. Це були так звані Євангелія. Слово євангеліє первісно означало «винагорода за благу вість». Пізніше стало означати саму «благу вість» про появу видатної особи. Цим словом стали називати й книги, в яких викладений життєпис Ісуса. А євангелістами називають авторів цих життєписів, яких у Біблії нині чотири: Матвій, Марко, Лука, Іван. На початку нашої ери таких євангелій писалися сотні, і кожне з них мало свою версію про життя, муки і воскресіння сина Божого. Існувало безліч різних християнських сект. Автор II ст. Цельс писав, що його сучасники християни не відчували докорів сумління, переписуючи й виправляючи євангелія по три — чотири рази, щоб заперечити різні звинувачення на свою адресу.

У Римській імперії ще вважалося, що віра в Христа — рабська, тому поважні римляни трималися своєї традиційної віри. Візантійський імператор Костянтин (274—337), який в тривалій боротьбі з Максентієм потребував допомоги, контактував з рабами-християнами. Вони робили несподівані напади на ворога із засідок, таємно повідомляли імператора про рухи противника. Тому в 313 р. Костянтин видав «Міланський едикт», який надавав християнам рівне право з представниками інших віросповідань і створив вигідні умови для розвитку християнства.

Проте серед християн існувало стільки поглядів на Ісуса Христа, скільки було громад: одні казали, що Ісус — Бог, другі — напівбог, треті — син іудейського бога Єгови, четверті зовсім не визнавали його богом, вражаючи лише пророком і т.д. Тоді імператор Костянтин, сам язичник, вирішив об'єднати ці громади, спрямувавши їх на користь імперії. В 325 р. він скликав собор єпископів, який відбувся в невеликому селищі Нікеї, щоб устійнити головні християнські канони. Між святими отцями розпалилася суперечка, що дійшла до бійки. Єпископ Миколай виступив за впровадження культу Святої трійці. Його противником став архиєрей Аріус, котрий твердив, що поняття Святої Трійці є «поганським», тобто язичницьким. Тоді Миколай жбурнув у Аріуса цеглину, розбивши голову, зірвав з нього ризи і вирвав з рук Євангеліє. Імператор підтримав Миколая, визнавши, що проголошення Ісуса богом буде вигідне для нього самого, бо він стане вважатися намісником бога на землі. Іконописці почали зображати Бога з обличчям імператора.

Після Нікейського собору всі євангелія, крім чотирьох, котрі й нині с в Біблії, були заборонені й визнані апокрифами (недостовірними). Але теологічні суперечки, що не вщухали протягом кількох століть, час від часу вимагали перегляду основних положень віри. Відбувалися інші собори, які, зрештою, привели до остаточного поділу християнських церков на Східну й Західну. В 1054 р. папа Лев IX та патріарх Костянтинопольський піддали один одного анафемі (церковному прокляттю). З цього часу починається самостійне існування двох церков: Східної (куди входять ортодоксальна або православна та греко-ка-толицька) і Західної (римо-католицької).

Сучасні наукові відкриття проливають світло на невідомі раніше сторінки життя Ісуса. Нині вже перестали заперечувати його існування, оскільки визнано, що цілком можливо Ісус був історичною особою. В 40-х — 50-х роках XX ст. на узбережжі Мертвого моря в Ізраїлі проводилися археологічні розкопки. В Кумранській печері були знайдені давні рукописи, з яких дізналися про дати життя царя Ірода, Ісуса, його брата та одного з апостолів. Цар Ірод помер у 4 р. до н.е., отже, Ісус не міг народитися після смерті царя, адже за Біблією Ірод, шукаючи Ісуса, влаштував «побиття немовлят», котрим було близько двох років. Значить Ісус народився раніше від різдва Христового? Дослідження деяких зарубіжних вчених переконливо доводять, що Ісус був врятований від смерті своїми учнями, котрі під час сонячного затемнення зняли його з хреста. Він був одружений з Марією Магдалиною і мав сина Вараву. Проживши близько сімдесяти років, Ісус загинув під час нападу римлян на фортецю Масада. Для створення нової віри церковникам потрібні були легенди про воскресіння боголюдини, і вони їх створювали. Цікаво, що в євангеліях описи воскресіння Ісуса практично відсутні, тільки повідомляється, що він воскрес.

В Україні протягом останнього тисячоліття існувало кілька різновидів християнства: православ'я, греко-католицтво (уніатство), римо-католицтво та різні секти протестантів.

Термін православ'я ортодоксальна церква перейняла у язичників, щоб полегшити навернення людей до нової християнської віри. Православ'я дослівно означало: Прав — світ Богів і божественний закон, який править світом, та славлення — язичницька богослужба на честь Права.

Довгий час, коли церковні пастирі були переважно іноземцями, церква була відірваною й ворожою до народу. За татаро-монгольської навали люд стихійно повертався до рідної віри, вважаючи це лихо карою за віровідступництво. В Литовській державі українська церква ще зберігана свій православний (ортодоксальний) напрямок.

Значного поширення в Україні набули монастирі. Традиція монастирського життя запозичена Україною з Візантії. Хоча перший монастир був організований на березі Нілу (в Фівадії) ще в 322 р. Монах Пахомій прийняв сто учнів, щоб навчити їх вірі христовій. Слово монах походить від грецького fi ovot, — один, єдиний. Монастирське законодавство вперше було складене Василісм Кесарійським. Його «Правила» були першою серйозною спробою дати закон монастирського співжиття. В Україні найбільшого поширення закон Василія набув у XVII ст., коли монастирі зміцніли, мали великі землеволодіння і потребували значної робочої сили, якою й були монахи (ченці). Будівництво монастирів стало вважатися богоугодною справою, тому представники знатних шляхетських родин вважали своїм обов'язком фундувати, будувати, всіляко підтримувати монастирі.

Проте, польсько-католицька експансія в Україні стала причиною руйнування багатьох православних церков та монастирів. Найзначніші магнатські роди визнали католицтво державною релігією, зрадивши православ'я.

Після приєднання України до Московії Українська церква ще 32 роки була окремою православною церквою, бо церковні пастирі (наприклад, митрополит Сильвест Косів) не визнавали дійсними угоди Переяславської Ради. Фактично Українська церква була автокефальною, тобто самоуправною. Церковники говорили: «Нам лучче смерть прийнять, нежели митрополиту із Москвы». Москва підкупом домоглася висвячення митрополита Гедеона і визнання цього акту костянтинопольским патріархом Діонісієм, якого задобрили багатими дарами — «три сорока соболей й двести червонных» (Іван Огієнко). Отже, передача в 1686 р. Української церкви Московському патріарху була протизаконною, адже здійснили її без згоди України. Так Українська церква втратила свою автокефалію, почалася русифікація українського народу Московською церквою.

Українських єпископів вивезли до московських парафій, а московських настановили в Києві й по всій Україні. В 1877 р. патріарх Московський Іоаким наказав видерти з українських книжок сторінки, які були «несходны с книгами московскими», а надалі велів надсилати всі книжки в Москву для цензури. Богослужба в церквах велася російською мовою. У тексти Біблії вносилися політичні корективи. Наприклад, український вислів «щоб кожний муж був паном у домі своєму, і щоб це було повідано кожному його рідною мовою» переклали на російську: «Да будет страх им в жилищах их». Священний синод дав наказ вилучити всі українські букварі й обміняти їх на московські. Так тривало близько двох з половиною століть.

Відновлення автокефалії Української православної церкви почалося лише в 1917 р. Митрополит Василь Липківський очолив рух за українізацію церкви, було створено понад 5 тисяч парафій УАПЦ (Української Автокефальної Православної Церкви). Та й тут Москва не потерпіла самостійності — в 1938 р. всі українські єпископи були звинувачені в українському «буржуазному націоналізмі» і загинули по тюрмах та засланнях.

За Сталіна були знищені українські храми, а християни знову прилучилися до російського православ'я, яке за сталінською теорією «національних пріоритетів» мало право на існування.

Перші спроби запровадження в Україні католицтва відомі ще з кінця XIV ст. У Литві католицька церква виникла в 1387 p., відтоді почався планомірний наступ на церковні права українців та білорусів. Римський папа Кіпріан разом з Литовським князем Ягайлом хотів об'єднати католицьку й православну церкви, однак ця спроба не вдалася.

1439 р. папа Євгеній IV проголосив Флорентійську унію, а Київський митрополит Ісидор підписав цей акт возз'єднання руської православної церкви з католицькою. Ця унія викликала протести народу: Ісидора заарештували, зняли з посади митрополита і прогнали з України. В 1472 р. Флорентійська унія була ліквідована постановою православної церкви.

1596 р. проголошено Брестську унію, таємну угоду папи римського з верхівкою українського духовенства, проти чого був скликаний собор православних пастирів, який закликав православних боротися з унією. На Лівобережній Україні унія була ліквідована в 1654 р., на Правобережжі лише в 1839-му. Однак на Західній Україні греко-католицькі (уніатські) парафії існували довго, аж поки їх ліквідував сталінський собор 1946 р. Ця віра для багатьох сімей стала вже звичною, тому нині відбувається відновлення греко-католицької церкви в Україні.

На заході України існують також і римо-католицькі парафії.

Протестанство також має в Україні свою історію. В XIV — XVI ст. майже всю Європу охопила хвиля реформаційних рухів. У чесько-гуситських війнах брало участь багато українців. Князь Федір Острозький послав своє військо на допомогу повстанцям, що воювали проти реакційної католицької церкви. Реформаційні протестантські рухи були спрямовані не стільки проти католицтва взагалі, скільки проти феодального та церковного (монастирського) землеволодіння. Протестанти виступили також проти окремих церковних догматів. Наприклад, положення про Святу Трійцю: вони вважали, що Ісус був звичайною людиною, а не месією. Діву Марію не визнавали богородицею. На думку протестантів іудейська віра походить від Бога, а християнська — від людини. Вони не визнавали ікон, мощей, хрестів, церков, монастирів. Раннє протестанство виступило проти посередництва церкви між людиною і Богом. Вважається, що людина може сама молитися богові без попів і церковних церемоній. Протестанти відмовилися від верховенства папи римського, від пишноти церковного оздоблення та багатих риз священиків. Із усіх таїнств визнають тільки хрещення (рідше — причастя). Біблію вважають авторитетом.

З самого початку існування протестанство розпалося на безліч різних сект: лютеранство (1517), кальвінізм (1530-ті роки), англіканство (1534 — державна релігія Англії), реформатськиі церкви — різновид кальвінізму та ін.

Відгомін протестанства дійшов в Україну в проповідях так званої «єресі жидовствуючих». Назву пов'язують з ідеями вченого єврея Захарії Скари, що був лікарем Київського князя Михайла Олельковича. Його прихильниками була значна частина городян, купців і навіть представників нижчого й середнього духівництва. У проповідях «жидовствуючих» їх приваблювала пошана до простої людини, викриття церковних ієрархів та їхньої удаваної святості, раціоналізм тощо. Отже, протестантські рухи були спробою звільнитися від тих ортодоксальних церковних догм, що не відповідали ідеям епохи Ренесансу та Реформації.

У часи, коли церква тримала монополію на освіту, науку, книгодрукування, значну роль відігравали церковні братства, котрі фундували розвиток шкільництва серед різних верств населення. Хоча братства були православні, проте основні ідеї протидії засиллю церковників у світському житті вони запозичили з європейських антицерковних рухів.

Більшість протестантських общин та громад поширилися в Україні переважно в XIX ст. Це общини пізнього протестанства. їхнє віровчення має відмінності від основних християнських положень і обрядів. Наприклад, реформатські общини діють в Закарпатській області, це переважно угорці за національністю. Один з головних догматів говорить про безумовне призначення одних людей до спасіння в раю, а інших — до погибелі в пеклі, яке визначене самим богом. Але сама людина не знає, для чого саме її призначив Бог. Баптисти (від грец. тг£а>— занурюю у воду, хрещу водою) з'явилися в Україні в другій половині XIX ст. Баптистською общиною керують виборні люди, а всі члени общини вважаються рівними. Вони не визнають святих, мощей, ікон, розп'яття. Святкують тільки ті свята, що пов'язані з біографією Ісуса Христа, а також День Жнив, День Єдності, введені ними самими. Адвентисти (від лат. adventus — пришестя) вважають, що скоро слід чекати «другого пришестя» Ісуса та «страшного суду» над грішниками. Вони вірять в те, що до царства божого потраплять тільки адвентисти, тобто праведники. Общини адвентистів зосереджені переважно в Чернівецькій, Черкаській, Вінницькій, Закарпатській областях. П'ятдесят-иики з'явилися в Україні у 20-х роках XX ст. Назва пов'язана зі Святою Трійцею, яка припадає на п'ятдесятий день після Великодня і найбільше святкується общиною. Свідки Єгови (єговісти) вважають, що після перемоги Христа над Сатаною вони разом з усіма воскреслими єговістами увійдуть до «тисячолітнього царства».

Така різноманітність догматичних поглядів у межах однієї християнської віри завжди була причиною багатьох міжконфесійних конфліктів, розпалювала нездорові пристрасті й ненависть серед парафіян та їхніх духовних пастирів. Іноді під час таких суперечок доходило до бійок, лайки, проклять та відбирання церков і церковного майна.

Християнство не принесло ні реального облагородження звичаїв, ні підвищення моральності й духовних якостей людей. Розходження між Заповідями божими і реальним життям людей призводило до втрати духовних орієнтирів, які стали причиною великих військових і соціальних потрясінь, втрати державності і чужоземного рабства. Не кожен українець нині готовий визнати цю причину нашого занепаду.

Українські волхви тисячу років тому, зібравшись на Олеговій горі, застерігали киян, пророкуючи тяжкі наслідки цієї духовної зради. Та князі не хотіли слухати святих старців, насильно штовхаючи народ на цю зраду. Таке запаморочення на думку волхвів триватиме тисячу років. Ті довгі роки вже проминули — час повертатися до своїх праджерел, до природної гармонії, до справжньої національної духовності вже на новому витку космічної спіралі.