Народознавство

З необрядових пісень постав героїчний епос, відомий в Київській Русі з літописів та окремих згадок в різних хроніках. Текстів героїчних пісень цього періоду залишилось мало, бони були витіснені з народної пам'яті новими героїчними подіями боротьби з татаро-монгольською навалою. Дивом збережена пам'ятка поезії XII ст. «Слово о полку Ігоревім» наштовхнула багатьох дослідників на думку про подібність цієї героїчної пісні до українських народних дум. Саме невідомий автор «Слова» визначає його жанр по-різному: слово, піснь, повість, трудниє повісті, стариє словеси. Уже серед перших видавців пам'ятки точилися суперечки щодо її жанру — уривок з поеми, історична повість, поезія чи проза тощо. Спроби визначити віршовий розмір не увінчалися успіхом — намагання читати його хореями, амфібрахіями чи ямбами призводили до викривлень тексту.

Починаючи з 30-х років наукові дослідження «Слова о полку Ігоревім» в Україні були припинені і обмежувалися лише російсько-мовними працями. Хоча ніхто з російських вчених не може заперечити, що багато мовних рис «Слова» та його виразні поетичні засоби мають яскравий український колорит. Незаперечно й те, що твір написаний на українській землі про українських князів, хоча імперською наукою прийнято було вважати його «спільною спадщиною трьох братніх народів».

Схожість «Слова» з українськими народними думами відзначали Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Омелян Огоновський, Михайло Максимович, Пантелеймон Куліш, Олександр Потебня, Філарет Колесса, Святослав Гординський та ін. Навіть російський критик Вісаріон Бєлінський, відомий своїми антиукраїнськими поглядами, не міг заперечити подібність «Слова» до українських дум, більшість же російських дослідників шукали зв'язків твору з російськими билинами.

Заслуговує на увагу твердження Пантелеймона Куліша про те, що думи складалися відразу після події: «Якщо при житті козаків про їхні подвиги вже складалися думи, то чому б князям не отримувати подібної похвали від сучасних їм Боянів?»

Звичайно, думи почали записуватися значно пізніше, ніж вони виникали. Скільки їх загинуло зі своїми виконавцями, кобзарями, лірниками — співцями славних козацьких подвигів. І ось до нас дійшла збережена якимось чудом дума князівської доби: «Тільки незбагненна випадковість викинула нам із безодні забуття одну думу о полку Ігоревім».

Михайло Максимович відзначав, що будь-яка дума складена з віршів різної довжини, а число стоп у сусідніх віршах часто різне. Павло Житецький підкреслював, що рима в думах найчастіше дієслівна. Така вона і в «Слові»:

Той Олег мечемь крамолу коваше, И стрелы по земли съяше.

Або:

Уже нам своихъ милыхъ лад ни мыслию смыслити.

Ни думою сдумати,

Ни очима съглядати,

А злата и сребла ни мало того потрепати.

Як бачимо, і форми дієслів українські (закінчення -ти, пор. рос. -ть). Українські дослідники «Слова» наводять багато паралелей з українськими народними піснями, що мають схожі образи.

Ритміку «Слова» досліджував Ю. Тиховський. Ось до якого висновку він прийшов у 1839 p.: «Під наведені зразки розмірів підходить усе «Слово». Таким чином ми бачимо, що будь-якому місцю із «Слова» можна знайти аналогічне за розміром у малоруських думах. А, отже, немає перешкод думати, що все «Слово» від початку до кінця написане віршами, причому розмірами дум».

Тиховський пропонує для отримання віршового розміру в «Слові» таке правило: читати якомога природніше, робити логічні наголоси і паузи там, де вимагає того зміст — тоді почуємо ритм.

Найкраще дослідив ритміку «Слова» відомий український фольклорист-музикознавець, композитор, академік Філарет Колесса. Ось його висновки: «Всі ті нитки, які зв'язують сей пам'ятник з народними піснями і думами, показують, що й за поясненням віршової будови «Слова» треба шукати між творами народної поезії... «Слово» в'яжеться тісно з укр. голосіннями і думами передовсім свобідною речитативною формою. Даремними остались зусилля — відкрити у «Слові» правильний розмір стиха або й тонічні стопи. «Слово» зложене нерівними стихами, що творять більші і менші групи, подібно, як у голосіннях і думах, та лучається з собою на основі паралелізму і риторичного риму».

Кожен період думи мас інший склад, і до кінця думи немає двох однаково складених періодів. Кожен період закінчується певною мелодійною фразою, за якою йде «перегра» на кобзі. Думи поділяються на вірші, періоди або тиради різного розміру, які замикаються закінченою думкою чи образом. Такі ж ознаки притаманні й «Слову».

Для виконання дум характерний музичний речитатив. Філарет Колесса прийшов висновку, що «Слово» — це співана декламація індивідуального типу, бо воно, як і дума, не могло виконуватися хором. «Слово» складене не за одною, а за кількома ритмічними схемами. Речитатив то співучий, то декламаційний, то переходить в інтоновану прозову розповідь.

Про життя княжих та дружинних поетів-співців ми знаємо дуже мало. Наприклад, у Галицько-Волинському літописі є згадка про киянина Тимофія (1205), а також про Митуся або Митусу (1241). У «Слові» згадані Боян і Ходина. Піснетворці виконували свої пісні під акомпонемент бандури, гуслів, ліри, кобзи. Під час військових походів вони заохочували дружинників до бою, а після боїв співали князям і дружині, пізніше — козакам.

Дуже заманливою нині виглядає ідея відтворення мелодійного звучання «Слова» як української думи. Відомо, що композитор Олександр Бородін в опері «Князь Ігор» подав своє довільне композиторське відчуття цієї теми, проте цей твір не є відтворенням самого «Слова», а лібретто опери аж ніяк не відповідає історичним фактам.

Створення музики для справжнього тексту поеми, тобто відновлення мелодії, яка могла звучати в XII ст., практично майже неможливо. На думку Святослава Гординського така реставрація можлива лише на грунті широкого поєднання і зіставлення музичної структури українських дум, голосінь, замовлянь та дружинної поезії.

Цікавий ще один експеримент Леоніда Махновця, який дослідив, чи можна записати текст пісні, що виконується в манері українських дум. Прослухавши концерт артистів Київської філармонії на мотиви «Слова» у перекладах Михайла Максимовича, Тараса Шевченка, Степана Руданського, Панаса Мирного та Максима Рильського, і враховуючи, що в оригіналі твір співався повільніше (речитатив, музичні інтервали тощо), він прийшов до висновку, що «Слово» могло бути записане одним або двома «скорописцями-борзописцями», а його виконання тривало близько однієї години.

Зв'язки українських кобзарських пісень з давньоруським епосом найкраще простежуються в репертуарі кобзарів та лірників Поділля й Прикарпаття. Вже в XVI ст. кобзарське мистецтво було поширене по всій Україні. Ці професійні співаки часто й пісні творили самі. Епічні твори на відміну від обрядових виконуються як сольні (тобто одним співаком). Самі виконавці називали свої твори лицарськими піснями, козацькими притчами, запорізькими псалмами.

Вперше назва дума зустрічається в хроніці польського історика Сарніцького в 1508 р. «...сумні пісні, які руси звуть думами. Співають їх жалібним голосом і похитуючись з боку на бік». У наукову фольклористику цей термін ввів Михайло Максимович в 1827 р. Захопившись героїчними піснями українців, російський поет К. Рилєєв вперше вжив слово «дума» в російській літературі.

Кобзарі відносили думи до найбільш високого мистецтва, за ними йшли історичні пісні, козацькі та чумацькі. Найдавніші історичні пісні — це пісні ХНІ — XIV ст. про боротьбу з татаро-монголами. Історичні пісні відрізняються від козацьких тим, що в них, як правило, згадуються конкретні прізвища історичних осіб та відомі історичні події. У козацьких піснях відображено життя козаків, але не називаються конкретні імена та історичні події.

Можливо кобзарські героїчні пісні виникли значно раніше, ніж прийнято вважати. В Україні культ предків і культ героїв мас дуже глибоке коріння, мабуть, ще глибше, Ніж у греків, котрі мали поховальні пісні-треноси в VII — VI ст. до н. є. Більшість кобзарських дум — це героїко-трагічні співи, що відображають бурхливі події визвольних змагань українців протягом століть. Як вважають дослідники музичного фольклору, героїчні пісні виникли в героїчну епоху у всіх індоєвропейських народів, в тому числі й українців, саме з поховальних пісень трагедійного змісту, які, на відміну від побутових плачів, виконувалися чоловіками (Філарет Колесса, Анатолій Іваницький).

Кобзарі мали особливі засоби, що викликали сильне, глибоке співпереживання слухачів, примушували слухати і схвильовано стежити за розгортанням сюжету. Це досягається завдяки музичній декламації, підсиленню окремих місць особливою напругою голосу, скриками, зойками, а іноді справжнім тужінням. Такою майстерністю, звичайно, володіли не всі кобзарі — лише найобдарованіші, найталановитіші досягали її вершин. Кобзарі-співці завжди були передовою частиною народу. Вони перші закликали до бою з ворогом, надихали воїнів, оспівували перемогу, примушували слухачів замислитися над вічними темами людського буття. Не даремно за наказом царських властей жандарми полювали за кобзарями, а саму кобзу було оголошено крамольним інструментом. У 1902 р. харківський генерал-губернатор заборонив виступ групи кобзарів на XII археологічному з'їзді, якого домагався видатний український етнограф Гнат Хоткевич. За вказівками Сталіна розстрілювали українських кобзарів у Москві, куди вони приїхали нібито на кобзарський з'їзд за запрошенням уряду. Так розправлялися з українською піснею, музикою, прагненням до волі, одвічно притаманним нашому народові.

Імена кобзарів не завжди залишаються відомими в народі. Крім названих співців давньоруської доби, можна згадати лише поодинокі імена: кобзаря Рихліївського на «прозвище Бандура», який був на Січі, ходив з гайдамаками; трьох кобзарів, покараних на горло за участь у повстанні під час Коліївщини,— Петра Сокового, Прокопа Скрягу та Василя Варченка. Кобзар Антін Головатий був послом від Запоріжжя до Катерини II. Він є автором історичної пісні «Ой, Боже наш, Боже милостивий».

Одним з найвидатніших кобзарів XIX ст. був Остап Вересай. Його майстерність, експресія, надзвичайне проникнення в зміст і музику пісні не раз змушували слухачів плакати і сміятися, співпереживати і очищатися його мистецтвом.

Від кобзарів Івана Стрічки, Михайла Кравченка, Андрія Шута, Федора Холодного, Івана Крюковського в XIX ст. було записано безліч дум, козацьких та історичних пісень. Через постійні переслідування жандармами багато кобзарів втрачали змогу заробляти на прожиття, а оскільки переважна більшість з них були сліпі, то змушені були займатися суканням мотузок та іншим ремеслом. Тільки крайня нужда змушувала їх продавати свої інструменти. На Харківщині був записаний плач колишнього запорожця Ригоренка, що розлучався зі своєю бандурою: «Ти ж була моєю втіхою, ти ж розважала мене у всякій пригоді. Багато людей вельможних, багато лицарства славного і всякого народу слухали твоїх пісень. Де ти не бувала, якої пригоди не дознала? Чи раз же ти мою голову із шинку визволяла? Чи раз же ти в заставі лежала, та й нігде ж ти не застряла! А тепер довелось мені з тобою розлучитись, за чотири карбовані рублі тебе в чужі руки оддавати та й по вік вішний тебе не видати». Таке прощання дійсно нагадує плач-тужіння як за померлим.

У XX ст. українські кобзарі продовжують традиції своїх славних попередників. Можна назвати десятки імен кобзарів та лірників, які працюють в народній традиційній манері. Створюються кобзарські школи для дітей, щоб не вмирала традиція. Поруч із професійним кобзарським мистецтвом академічного плану завжди виникає потреба у живому спілкуванні з народним співцем, не тільки на сцені, але й у природному середовищі — на вулиці, в парку, як було сотні років тому.

Першого вересня 1989 р. в селі Стрітівці на Київщині відкрито Республіканську школу кобзарського мистецтва, де навчання грі на бандурі супроводжується ше й глибоким осягненням філософії кобзарства. Ініціатором і організатором цієї школи є відомий кобзар Василь Литвин з його друзями та однодумцями. В Ірпені заснована майстерня Миколи Будника, який виготовляє кобзи, старосвітські бандури, ліри.