Народознавство
Подвір'я та господарський реманент.
На подвір'ї українського селянина, як правило, розміщувався цілий комплекс житлових та господарських споруд, які забезпечували всі потреби родини протягом року. Подвір'я українського господаря неможливо уявити без огорожі, яка служить перешкодою для диких звірів або чужої худоби. Без огорожі жив тільки недбалий, ледачий селянин, якого вважали пропащим. За давніх язичницьких часів огорожа виконувала насамперед роль магічного оберега — це було замкнуте коло, куди не могла проникнути нечиста сила. Тому в деяких регіонах і досі зберігся звичай не тримати довго відчиненими ворота чи хвіртку, а зачиняти їх швидко, як тільки увійдеш чи в'їдеш у двір. Огорожі, так як і хати, в Україні відрізняються великою різноманітністю. В Карпатах — це жердини, прикріплені до стовпів, або частокіл. На заході Карпат — тин, плетений з гілок смереки, ліщини чи лози. Найкращим магічним оберегом вважається тин з осики, бо вона охороняє від нечистих духів. {У_деяких районах Полтавщини, Полісся, Поділля переважають плетені огорожі, що мають дашок над ворітьми та хвірткою. Такі огорожі називаються тином або парканом. У степовій зоні та на Подністров'ї традиційно обгороджують двори кам'яними мурами, які подекуди були надто високими, що нагадувало фортеці. Проте переважна більшість таких огорож має висоту від 80 см. до 1 м. На межах іноді робили перелаз, щоб зручніше ходити до сусіда: тут тин чи пліт був нижчим, а внизу прибивали дошку або колоду, щоб зручніше перелазити.
На подвір'ї, крім хати, були різні господарські споруди, які залишилися типовими і в господарстві сучасного селянина, хоча деякі з них уже втратили своє практичне значення і зникли або поступово змінилися іншими. Наприклад, рідко де можна зустріти колибу — щось на зразок хліва для волів. Це споруда, що мала три стіни й дах. Із витісненням з сільського господарства коня зникає потреба в стайнях: які ще в XIX ст. мали неабияке господарське значення. Для утримання корів будують хліви або корівники (остання назва поширилася від колгоспної). Курей утримують в спеціальних циліндричних спорудах з шатровим дахом або в хлівах разом з іншою худобою. Для них роблять спеціальні сідала, ставлячи жердини, драбинки тощо. Свиней відгодовують в спеціальних сажах або кучах (Прикарпаття).
Відомі в Україні ще й інші господарські споруди для зберігання збіжжя, дров, вуликів, возів, реманенту. Клуня або стодола використовувалась як будівля для обмолоту, сушіння снопів, зберігання жита, пшениці, ячменю, соломи. Колись була потреба мати в стодолі свій тік, на якому молотили снопи. Нині такі споруди вже втратили своє значення, оскільки сучасний господар не є власником великого поля, а готове зерно переважно купує. Так поступово відмирають давні традиції, пов'язані зі стодолою як священним місцем, де був власний овин (див. тему «Вірування, міфологія, демонологія»). Для зберігання сіна в Карпатах будують спеціальні обороги. Дрова зберігають в спеціальних повітках, на Півдні — в сараях.
Майже по всій Україні неодмінною господарською спорудою залишається комора. З коморою пов'язано чимало народних повір'їв та звичаїв. За часів Київської Русі комора звалася ще кліттю, проте найдавніша письмова згадка слова «комора» зафіксована в літописі 1219 р. Будувалися комори найчастіше разом з хатою. Подекуди в заможних селян були окремі комори. В коморі не тільки зберігається зерно та різні харчові припаси, в деяких місцевостях тут були цілі склади полотна, одяг, взуття та інші речі господарського призначення. У весільному обряді комора грає надзвичайно важливу роль — спальні для молодого подружжя. Коморі народ надавав особливої магічної сили: вона рятувала дітей від лихого ока, зберігала цілюще зілля, мала чудодійну силу, яка зачаровувала або очищала тих, хто в неї заходив. Комора є недосяжною для злих духів. Тому перед весіллям сюди заносили коровай для очищення.
На подвір'ї має бути колодязь або криниця. Часто криниця була одна на цілу вулицю або околицю, сюди сходилися всі стежки, тут люди спілкувалися, отримували всю інформацію про життя села. Слово криниця за давніх часів означало «джерело», колодязь на думку деяких мовознавців означає сам зруб із дерев'яних колод або похідне від «холод». Якщо господар мав на подвір'ї власну криницю, то в спеку господиня зберігала в ній молоко й масло, опустивши посудину на мотузці. Криниці присвячено безліч народних казок, повір'їв, легенд. Кринична вода, взята до схід сонця (непочата), мала лікувальні властивості: її брали на омивання породіллі, на коровай брали воду з семи криниць, дівчата вмивалися криничною водою на красу. Деякі з криниць мали воістину «живу воду», якою виліковували навіть безнадійно хворих людей.
Священна роль криниці полягає в тому, що за народними уявленнями, джерельна вода єднає три сфери буття: земне, підземне і небесне. В казках герой, стрибнувши в колодязь, потрапляє в підземний світ. Хмари, збираючи воду через повітря, знову повертають її на землю. Кругообіг води ніби здійснює зв'язок людини з її минулим і майбутнім. В найдавніших звичаях українців збереглося повір'я, що виконавши певні магічні дії з криничною водою, можна викликати дощ. Наприклад, на Житомирщині вважали, що для цього треба збовтати воду в криниці. Українці Східної Словаччини мали такий звичай: дівчина брала в рот криничну воду і несла її до річки. Виливання криничної води в річкову мало замикати коло: криниця — хмара — річка. Особливою пошаною в народі користувалися люди, які вміли за допомогою вербової лози знаходити підземні джерела, щоб копати криниці, а також майстри, які копали колодязі. В стародавні часи біля криниць здійснювалися ритуали поклоніння Мокоші — покровительці жінок, матері всього живого. Пізніше над криницею ставили образки Параскеви-П'ятниці або Богородиці. Для подорожнього завжди біля криниці стояв посуд, щоб напитися води.
У кожному подвір'ї також були споруди для зберігання продуктів — погреби, льохи, або пивниці (Галичина). Походження їх сягає найдавніших часів, коли людина просто викопувала ями для зберігання овочів. Нині погреби мають підземну й наземну частини. В погріб спускаються по драбині або сходами. Наземна частина має скошений дах, двері, муровані стіни. Це дає змогу влітку зберігати продукти в прохолоді, а взимку температура погреба дозволяє довго зберігати картоплю, буряки, капусту, м'ясо, сало, консерви.
Для зберігання возів, саней, човнів, реманенту служили спеціальні повітки або колешні, возівні (Закарпаття). Добрий господар обов'язково мав свій транспорт: віз, гарбу, макару, бричку чи безтарку. В Україні було чимало різних назв транспортних засобів, залежно від їхнього розміру та призначення.
Чи не найдавнішим сухопутним видом транспорту були сани або гринджоли, на яких їздили переважно взимку. Влітку використовувалися сани тільки в похоронному обряді. Сани були різного розміру: однокінні — невеликі, парокінні або волові — більші. Заможні селяни мали так звані сани-козирки для урочистих виїздів. Вони мали орнаментований зручний дашок, спинку, або кибитку, яку панство ставило взимку на полоззя.
Стародавнє використання воза також сприяло виробленню нових зручних форм і конструктивних вдосконалень. Вози також були кінні й волові, розрізнялися розміром і призначенням. Найдавніші вози відомі в Україні вже в V ст. До воза запрягали коня або вола. Для запряжки потрібні були хомут, дуга, дишла тощо. В різних регіонах існували свої способи запрягання. На думку Ф.Вовка Дніпро виступає етнографічною межею: в західній частині як волів, так і коней запрягають з дишлом, але без дуги й хомута. Голоблі зустрічаються в Західній Україні для саней, сохи. Ярмо одягали переважно на волів, хоча в деяких регіонах Білорусі відомі випадки одягання ярма й на коней. Господар, котрий мав коней, обов'язково виготовляв сам, або замовляв у майстра-лимаря кінську збрую. Добра упряж високо цінувалася, тому її часто прикрашали різьбленими або кованими прикрасами, розписом тощо.
Найдавніші повозки були двоколісні з двома голоблями, в які запрягали коня. Такі повозки відомі нині під назвами біда, бідарка, бричка та ін. Великі вози, в які впрягалися воли, що могли тягнути великі вантажі, пов'язані з давнім чумацьким промислом українців. Чумацькі валки їздили в Крим та на Азовське море по сіль, на Дон по рибу, вели торгівлю цими товарами. Чумаки використовували великі мажі з глибокими напівсферичними кузовами. Для транспортування снопів, сіна, соломи використовувалися також великі вози, що мали назви гарба, мажара. Українці в XVI — XVII ст. користувалося різними каретами, ридванами, тарантасами та ін.
Господар дому, як правило, порядкував у клуні, майстерні, повітці, де зберігався господарський реманент. Взимку лагодилися вози, кінська збруя, плелися рибальські сіті тощо. Жінка господарювала в клуні, коморі, хаті. Взимку займалася ткацтвом, вишиванням, лагодженням одягу, влітку — городом, заготівлею харчових продуктів. Жіночим інвентарем були прялки, ткацькі станки (верстати), які влітку зберігалися в коморі або на горищі, а взимку заносилися до хати.
Утримання господарського двору та реманенту було важливою складовою частиною господарських робіт українського населення протягом багатьох століть. Добрий господар вкладав багато праці, щоб у хаті й на подвір'ї всьому дати лад. Тому здавна високо цінувалися працьовитість, засуджувалися лінощі. Тому й склав народ безліч приказок, пісень, казок про працю, яка вважалася найціннішою людською якістю: «Маленька праця краща за велике безділля», «Праця чорна, паляниця біла», «Хочеш їсти калачі — не сиди на печі» та ін.
На подвір'ї, крім хати, були різні господарські споруди, які залишилися типовими і в господарстві сучасного селянина, хоча деякі з них уже втратили своє практичне значення і зникли або поступово змінилися іншими. Наприклад, рідко де можна зустріти колибу — щось на зразок хліва для волів. Це споруда, що мала три стіни й дах. Із витісненням з сільського господарства коня зникає потреба в стайнях: які ще в XIX ст. мали неабияке господарське значення. Для утримання корів будують хліви або корівники (остання назва поширилася від колгоспної). Курей утримують в спеціальних циліндричних спорудах з шатровим дахом або в хлівах разом з іншою худобою. Для них роблять спеціальні сідала, ставлячи жердини, драбинки тощо. Свиней відгодовують в спеціальних сажах або кучах (Прикарпаття).
Відомі в Україні ще й інші господарські споруди для зберігання збіжжя, дров, вуликів, возів, реманенту. Клуня або стодола використовувалась як будівля для обмолоту, сушіння снопів, зберігання жита, пшениці, ячменю, соломи. Колись була потреба мати в стодолі свій тік, на якому молотили снопи. Нині такі споруди вже втратили своє значення, оскільки сучасний господар не є власником великого поля, а готове зерно переважно купує. Так поступово відмирають давні традиції, пов'язані зі стодолою як священним місцем, де був власний овин (див. тему «Вірування, міфологія, демонологія»). Для зберігання сіна в Карпатах будують спеціальні обороги. Дрова зберігають в спеціальних повітках, на Півдні — в сараях.
Майже по всій Україні неодмінною господарською спорудою залишається комора. З коморою пов'язано чимало народних повір'їв та звичаїв. За часів Київської Русі комора звалася ще кліттю, проте найдавніша письмова згадка слова «комора» зафіксована в літописі 1219 р. Будувалися комори найчастіше разом з хатою. Подекуди в заможних селян були окремі комори. В коморі не тільки зберігається зерно та різні харчові припаси, в деяких місцевостях тут були цілі склади полотна, одяг, взуття та інші речі господарського призначення. У весільному обряді комора грає надзвичайно важливу роль — спальні для молодого подружжя. Коморі народ надавав особливої магічної сили: вона рятувала дітей від лихого ока, зберігала цілюще зілля, мала чудодійну силу, яка зачаровувала або очищала тих, хто в неї заходив. Комора є недосяжною для злих духів. Тому перед весіллям сюди заносили коровай для очищення.
На подвір'ї має бути колодязь або криниця. Часто криниця була одна на цілу вулицю або околицю, сюди сходилися всі стежки, тут люди спілкувалися, отримували всю інформацію про життя села. Слово криниця за давніх часів означало «джерело», колодязь на думку деяких мовознавців означає сам зруб із дерев'яних колод або похідне від «холод». Якщо господар мав на подвір'ї власну криницю, то в спеку господиня зберігала в ній молоко й масло, опустивши посудину на мотузці. Криниці присвячено безліч народних казок, повір'їв, легенд. Кринична вода, взята до схід сонця (непочата), мала лікувальні властивості: її брали на омивання породіллі, на коровай брали воду з семи криниць, дівчата вмивалися криничною водою на красу. Деякі з криниць мали воістину «живу воду», якою виліковували навіть безнадійно хворих людей.
Священна роль криниці полягає в тому, що за народними уявленнями, джерельна вода єднає три сфери буття: земне, підземне і небесне. В казках герой, стрибнувши в колодязь, потрапляє в підземний світ. Хмари, збираючи воду через повітря, знову повертають її на землю. Кругообіг води ніби здійснює зв'язок людини з її минулим і майбутнім. В найдавніших звичаях українців збереглося повір'я, що виконавши певні магічні дії з криничною водою, можна викликати дощ. Наприклад, на Житомирщині вважали, що для цього треба збовтати воду в криниці. Українці Східної Словаччини мали такий звичай: дівчина брала в рот криничну воду і несла її до річки. Виливання криничної води в річкову мало замикати коло: криниця — хмара — річка. Особливою пошаною в народі користувалися люди, які вміли за допомогою вербової лози знаходити підземні джерела, щоб копати криниці, а також майстри, які копали колодязі. В стародавні часи біля криниць здійснювалися ритуали поклоніння Мокоші — покровительці жінок, матері всього живого. Пізніше над криницею ставили образки Параскеви-П'ятниці або Богородиці. Для подорожнього завжди біля криниці стояв посуд, щоб напитися води.
У кожному подвір'ї також були споруди для зберігання продуктів — погреби, льохи, або пивниці (Галичина). Походження їх сягає найдавніших часів, коли людина просто викопувала ями для зберігання овочів. Нині погреби мають підземну й наземну частини. В погріб спускаються по драбині або сходами. Наземна частина має скошений дах, двері, муровані стіни. Це дає змогу влітку зберігати продукти в прохолоді, а взимку температура погреба дозволяє довго зберігати картоплю, буряки, капусту, м'ясо, сало, консерви.
Для зберігання возів, саней, човнів, реманенту служили спеціальні повітки або колешні, возівні (Закарпаття). Добрий господар обов'язково мав свій транспорт: віз, гарбу, макару, бричку чи безтарку. В Україні було чимало різних назв транспортних засобів, залежно від їхнього розміру та призначення.
Чи не найдавнішим сухопутним видом транспорту були сани або гринджоли, на яких їздили переважно взимку. Влітку використовувалися сани тільки в похоронному обряді. Сани були різного розміру: однокінні — невеликі, парокінні або волові — більші. Заможні селяни мали так звані сани-козирки для урочистих виїздів. Вони мали орнаментований зручний дашок, спинку, або кибитку, яку панство ставило взимку на полоззя.
Стародавнє використання воза також сприяло виробленню нових зручних форм і конструктивних вдосконалень. Вози також були кінні й волові, розрізнялися розміром і призначенням. Найдавніші вози відомі в Україні вже в V ст. До воза запрягали коня або вола. Для запряжки потрібні були хомут, дуга, дишла тощо. В різних регіонах існували свої способи запрягання. На думку Ф.Вовка Дніпро виступає етнографічною межею: в західній частині як волів, так і коней запрягають з дишлом, але без дуги й хомута. Голоблі зустрічаються в Західній Україні для саней, сохи. Ярмо одягали переважно на волів, хоча в деяких регіонах Білорусі відомі випадки одягання ярма й на коней. Господар, котрий мав коней, обов'язково виготовляв сам, або замовляв у майстра-лимаря кінську збрую. Добра упряж високо цінувалася, тому її часто прикрашали різьбленими або кованими прикрасами, розписом тощо.
Господар дому, як правило, порядкував у клуні, майстерні, повітці, де зберігався господарський реманент. Взимку лагодилися вози, кінська збруя, плелися рибальські сіті тощо. Жінка господарювала в клуні, коморі, хаті. Взимку займалася ткацтвом, вишиванням, лагодженням одягу, влітку — городом, заготівлею харчових продуктів. Жіночим інвентарем були прялки, ткацькі станки (верстати), які влітку зберігалися в коморі або на горищі, а взимку заносилися до хати.
Утримання господарського двору та реманенту було важливою складовою частиною господарських робіт українського населення протягом багатьох століть. Добрий господар вкладав багато праці, щоб у хаті й на подвір'ї всьому дати лад. Тому здавна високо цінувалися працьовитість, засуджувалися лінощі. Тому й склав народ безліч приказок, пісень, казок про працю, яка вважалася найціннішою людською якістю: «Маленька праця краща за велике безділля», «Праця чорна, паляниця біла», «Хочеш їсти калачі — не сиди на печі» та ін.
