Народознавство
Одяг, ткацтво, вишивка.
Значна роль у матеріальній культурі українців належить одягу та ремеслам, пов'язаним з його виготовленням: ткацтву, вишивці, гаптуванню, оскільки вони часто є мистецькими витворами. Ткацтво було відоме на нашій землі за багато століть до нашої ери: в багатьох музеях України демонструються зразки тканин з курганів скіфської знаті. Вироблялися тканини з вовни, а також з льону, конопель. Розкопки Аккерманського могильника виявили рештки одягу з дуже тонкого хутра, добре обробленого, а також залишки полотняної тканини (Донецька обл.). У Київському історичному музеї є фрагмент тканини з вишитим язичницьким орнаментом, який не тільки прикрашав виріз сорочки, але й був оберегом від злих сил. В орнаментах — символічні язичницькі зображення: це дерево життя, хрести, які були відомі ще до прийняття християнства, а також різної форми розетки. Пізніше люди забули їхнє значення як оберегів, і вони перетворилися у звичайні орнаментальні мотиви.
Про те, що вишивка була відома з незапам'ятних часів, свідчать навіть кам'яні «скіфські баби», на яких добре видно схематичні зображення вишивки на уставках, подолі, манжетах рукавів. Дослідники скіфської пекторалі виділяють декілька типів крою чоловічого одягу. Жіночий одяг скіфських часів був схожим на довгі українські сорочки, зібрані на шиї і на рукавах у складки, зверху одягали одяг, схожий на свитку, підперезаний поясом або фартухом. Головний убір у вигляді шапки щедро прикрашався золотими пластинками або намистинками, іноді з боків чіплялися підвіски, а від шапки на спину і плечі спадало тонке покривало, також прикрашене золотом або бісером. На шию одягали гривни, ланцюжки, намисто з кольорового скла або золотих трубочок.
У Черкаській обл. знайдено скарб, в якому серед інших речей є срібні бляшки у вигляді чоловічків з підстриженим у скобку волоссям, довгими вусами, одягнених у сорочки з виразною вишивкою на грудях, підперезаних поясом. Чоловічки одягнені в прямого крою штани, черевики мають гостроносу форму. Дослідники вважають, що такий вигляд мали давні слов'яни. Такий приблизно одяг мають люди, зображені на рельєфах Траянової колони (Болгарія, II ст. н.е.) і на фресках Софії Київської.
З XIII ст., коли давньоруські землі зазнали значного спустошення від татаро-монголів, довгий час ще зберігаються спільні риси в одязі східних слов'ян, хоча поступово місцеві феодали, спілкуючись із завойовниками, щоб зберегти своє право пригноблювати народ, охоче запозичували у них форми одягу, щоб нічним не відрізнятися від завойовників. Так увійшла в побут населення Московії татарська косоворотка, яка не була характерною для слов'ян, або жіночі головні убори Тульської та Рязанської губерній. Так само в жодного із слов'янських народів не було широких сарафанів, які своєю формою, кроєм і оздобленням нагадують одяг народів Сходу.
Звичайно, одяг різних верств населення відрізнявся за формою, кроєм і якістю тканини. Князі і бояри носили плащ-корзно, підбитий хутром, гаптований складним орнаментом, який скріплювався дорогою застібкою на одному плечі. Верхнім одягом простого люду була свита, яка веде свій початок від скіфських часів. Два типи чоловічих штанів залишалися незмінними впродовж століть: влітку полотняні, вільного крою, з поясом і ґудзиком, узимку сукняні шаровари, що вкладаються в чоботи. Для Буковини і Закарпаття більш типовим були вузькі сукняні та полотняні, а широкі побутували на Лівобережжі, Поділлі, Катеринославщині. Широкі козацькі шаровари були витіснені сучасними брюками аж на початку XX ст.
Крій українських сорочок відзначається особливою раціональністю використання полотна: геометричні деталі прямокутної форми на плечах і коло шиї, а також на рукавах стягувалися в складки, збори. Причому ніколи не приховувалися деталі крою, навпаки — його лінії були засобом художньої виразності виробу, тому вони часто прикрашалися вишивкою на місцях швів. Існували спеціальні способи з'єднувальних швів. Крій сорочок часто зумовлювався можливостями домотканого полотна, яке було нешироким. Сорочки з вишитими уставками були відомі слов'янам ще з давніх-давен. Плечові уставки найбільш характерні для України. Сорочки з кокетками з'явилися пізніше як данина моді міста.
У XVI — XVII ст. одяг феодальної верхівки все більше включає в себе елементи іноземних мод. Оскільки одяг української шляхти був дуже дорогим, мистецьки оздобленим, він вважався однією із складових частин майна, тому часто записувався у різні документи, акти. Ось, для прикладу, опис приданого Анастасії, дружини Дублянського (1747): це перли на восьми шнурках вартістю 27 червінців або 486 золотих, щирозлотний ланцюг — ЗО червінців або 540 злотих, штука золота з рубінами, дві пари щирозлотих ковтків та інші ювелірні прикраси. З одягу тут було записано декілька спідниць з венеціанського атласу та інших коштовних тканин, кілька шуб, підбитих хутром песців, куниць, попелиць і кролів. Одяг міщан та простого люду довгий час зберігав традиційні форми, які дещо відрізнялися залежно від крайових особливостей та звичаїв. Так жіночий поясний одяг мав багато локальних різновидів.
Найстарішими формами поясного одягу українських жінок були запаски, обгортки, плахти. Цікаво, що українська обгортка характерна також для румунського та молдавського народів (катринца). Слід зазначити, що спосіб одягання обгортки був різним для жінок і дівчат: молодиці обгорталися зліва направо, а дівчата справа наліво. Плахта була переважно святковим одягом. Кольори часто вказували на вік жінки: дівчата та молоді жінки носили яскраві червоні плахти, літні жінки стримані сині кольори. Плахти відомі також у Білорусі і рідше в Росії — у тих районах, що межують з Україною.
Невід'ємною деталлю жіночого одягу був фартух (хвартух, попередниця тощо). Його носили поверх спідниці, плахти, запаски.
Фартухи були полотняні, вовняні, щедро прикрашені вишивкою або тканим узором.
Народний одяг Закарпаття та Буковини зберіг чи не найбільше різноманітних форм і архаїчних рис культури українського народу. Разом з тим він має багато спільних рис із одягом наших західних сусідів: болгар, сербів, хорватів.
В українському національному одязі відображено його магічну сутність, адже він є укриттям людини від впливів зовнішнього середовища: не тільки холоду, вологи, вітру, а й від злих духів, зурочення тощо. Одяг — своєрідна ізоляція. Наприклад, в народі і досі існує повір'я, що фартух захищає живіт жінки, особливо його рекомендували носити вагітним жінкам, щоб запобігти зуроченню майбутньої дитини. Таку ж роль оберега відігравала вишивка. Вважалося, що вишивка на грудях захищає душу людини від руйнування, занепаду, а отже, умирання. Це давня українська традиція протистояти злу красою. Ось що спонукало довгими зимовими вечорами вишивати, гаптувати одяг собі і дорогим своїм рідним, коханим, вкладаючи у вишиті узори найщиріші, найпотаємніші мрії і почуття. Так магічне значення речей перетворювалося на естетичне.
На превеликий жаль, втрачено багато старовинних орнаментів, які віками передавалися з роду в рід як магічні захисні обереги. Кружки, зубці, ромби, зигзаги давніх орнаментів нині сприймаються нами як обстрактні лінії. Проте наші пращури не тільки зображали їх, але й «читали»: це була складна абстрактно-знакова система, яка давала змогу пізнавати навколишній світ, навколишню дійсність. Ці знаки символізували зображення землі, води, людей і тварин, птахів і рослин. Так, ромбічні узори землеробських племен трипільської культури були символом родючості. Такими орнаментами прикрашали фігурки богинь, жертовні посудини. Ромб з крапкою посередині — символ засіяного поля. Ромб із відростками або закрутками на зовнішніх кутах символізував проростання зерна. Круг, розетка — зображення сонця. Дерево з численними гілками, квітами — дерево життя, продовження роду. Чоловічки, що ніби взялися за руки — обереги, які подекуди і тепер прикрашають українські хати по селах. Зображення листків — ніби пам'ять про те, що пращури наші втиралися дубовим листям — поширене на українських рушниках. Взагалі рушник є одним з найдавніших ритуальних атрибутів, символом, який поєднує людину з її предками, не дає забути свого роду. Рушники вішали в лісі на деревах, у хащах, їм вклонялися, до них молилися. Ці речі були святими, ніхто не смів їх зневажити.
Ідея родючості полів, плодючості тварин, продовження людського роду навіки закарбувалася в орнаментах і передавалася від покоління до покоління. То ж чи маємо ми право забувати заповіт наших далеких і близьких предків, переданий нам у такій своєрідній мистецькій формі? А що ми передамо своїм дітям? Може так статися, що передавати буде нічого.
То хай ніколи не переривається та золота нитка життя, якою вишивали наші бабусі свою і нашу долю на рушниках! Збережімо ті надбання української культури, які ще можна зберегти!
Про те, що вишивка була відома з незапам'ятних часів, свідчать навіть кам'яні «скіфські баби», на яких добре видно схематичні зображення вишивки на уставках, подолі, манжетах рукавів. Дослідники скіфської пекторалі виділяють декілька типів крою чоловічого одягу. Жіночий одяг скіфських часів був схожим на довгі українські сорочки, зібрані на шиї і на рукавах у складки, зверху одягали одяг, схожий на свитку, підперезаний поясом або фартухом. Головний убір у вигляді шапки щедро прикрашався золотими пластинками або намистинками, іноді з боків чіплялися підвіски, а від шапки на спину і плечі спадало тонке покривало, також прикрашене золотом або бісером. На шию одягали гривни, ланцюжки, намисто з кольорового скла або золотих трубочок.
У Черкаській обл. знайдено скарб, в якому серед інших речей є срібні бляшки у вигляді чоловічків з підстриженим у скобку волоссям, довгими вусами, одягнених у сорочки з виразною вишивкою на грудях, підперезаних поясом. Чоловічки одягнені в прямого крою штани, черевики мають гостроносу форму. Дослідники вважають, що такий вигляд мали давні слов'яни. Такий приблизно одяг мають люди, зображені на рельєфах Траянової колони (Болгарія, II ст. н.е.) і на фресках Софії Київської.
З XIII ст., коли давньоруські землі зазнали значного спустошення від татаро-монголів, довгий час ще зберігаються спільні риси в одязі східних слов'ян, хоча поступово місцеві феодали, спілкуючись із завойовниками, щоб зберегти своє право пригноблювати народ, охоче запозичували у них форми одягу, щоб нічним не відрізнятися від завойовників. Так увійшла в побут населення Московії татарська косоворотка, яка не була характерною для слов'ян, або жіночі головні убори Тульської та Рязанської губерній. Так само в жодного із слов'янських народів не було широких сарафанів, які своєю формою, кроєм і оздобленням нагадують одяг народів Сходу.
Звичайно, одяг різних верств населення відрізнявся за формою, кроєм і якістю тканини. Князі і бояри носили плащ-корзно, підбитий хутром, гаптований складним орнаментом, який скріплювався дорогою застібкою на одному плечі. Верхнім одягом простого люду була свита, яка веде свій початок від скіфських часів. Два типи чоловічих штанів залишалися незмінними впродовж століть: влітку полотняні, вільного крою, з поясом і ґудзиком, узимку сукняні шаровари, що вкладаються в чоботи. Для Буковини і Закарпаття більш типовим були вузькі сукняні та полотняні, а широкі побутували на Лівобережжі, Поділлі, Катеринославщині. Широкі козацькі шаровари були витіснені сучасними брюками аж на початку XX ст.
Крій українських сорочок відзначається особливою раціональністю використання полотна: геометричні деталі прямокутної форми на плечах і коло шиї, а також на рукавах стягувалися в складки, збори. Причому ніколи не приховувалися деталі крою, навпаки — його лінії були засобом художньої виразності виробу, тому вони часто прикрашалися вишивкою на місцях швів. Існували спеціальні способи з'єднувальних швів. Крій сорочок часто зумовлювався можливостями домотканого полотна, яке було нешироким. Сорочки з вишитими уставками були відомі слов'янам ще з давніх-давен. Плечові уставки найбільш характерні для України. Сорочки з кокетками з'явилися пізніше як данина моді міста.
У XVI — XVII ст. одяг феодальної верхівки все більше включає в себе елементи іноземних мод. Оскільки одяг української шляхти був дуже дорогим, мистецьки оздобленим, він вважався однією із складових частин майна, тому часто записувався у різні документи, акти. Ось, для прикладу, опис приданого Анастасії, дружини Дублянського (1747): це перли на восьми шнурках вартістю 27 червінців або 486 золотих, щирозлотний ланцюг — ЗО червінців або 540 злотих, штука золота з рубінами, дві пари щирозлотих ковтків та інші ювелірні прикраси. З одягу тут було записано декілька спідниць з венеціанського атласу та інших коштовних тканин, кілька шуб, підбитих хутром песців, куниць, попелиць і кролів. Одяг міщан та простого люду довгий час зберігав традиційні форми, які дещо відрізнялися залежно від крайових особливостей та звичаїв. Так жіночий поясний одяг мав багато локальних різновидів.
Найстарішими формами поясного одягу українських жінок були запаски, обгортки, плахти. Цікаво, що українська обгортка характерна також для румунського та молдавського народів (катринца). Слід зазначити, що спосіб одягання обгортки був різним для жінок і дівчат: молодиці обгорталися зліва направо, а дівчата справа наліво. Плахта була переважно святковим одягом. Кольори часто вказували на вік жінки: дівчата та молоді жінки носили яскраві червоні плахти, літні жінки стримані сині кольори. Плахти відомі також у Білорусі і рідше в Росії — у тих районах, що межують з Україною.
Невід'ємною деталлю жіночого одягу був фартух (хвартух, попередниця тощо). Його носили поверх спідниці, плахти, запаски.
Фартухи були полотняні, вовняні, щедро прикрашені вишивкою або тканим узором.
В українському національному одязі відображено його магічну сутність, адже він є укриттям людини від впливів зовнішнього середовища: не тільки холоду, вологи, вітру, а й від злих духів, зурочення тощо. Одяг — своєрідна ізоляція. Наприклад, в народі і досі існує повір'я, що фартух захищає живіт жінки, особливо його рекомендували носити вагітним жінкам, щоб запобігти зуроченню майбутньої дитини. Таку ж роль оберега відігравала вишивка. Вважалося, що вишивка на грудях захищає душу людини від руйнування, занепаду, а отже, умирання. Це давня українська традиція протистояти злу красою. Ось що спонукало довгими зимовими вечорами вишивати, гаптувати одяг собі і дорогим своїм рідним, коханим, вкладаючи у вишиті узори найщиріші, найпотаємніші мрії і почуття. Так магічне значення речей перетворювалося на естетичне.
На превеликий жаль, втрачено багато старовинних орнаментів, які віками передавалися з роду в рід як магічні захисні обереги. Кружки, зубці, ромби, зигзаги давніх орнаментів нині сприймаються нами як обстрактні лінії. Проте наші пращури не тільки зображали їх, але й «читали»: це була складна абстрактно-знакова система, яка давала змогу пізнавати навколишній світ, навколишню дійсність. Ці знаки символізували зображення землі, води, людей і тварин, птахів і рослин. Так, ромбічні узори землеробських племен трипільської культури були символом родючості. Такими орнаментами прикрашали фігурки богинь, жертовні посудини. Ромб з крапкою посередині — символ засіяного поля. Ромб із відростками або закрутками на зовнішніх кутах символізував проростання зерна. Круг, розетка — зображення сонця. Дерево з численними гілками, квітами — дерево життя, продовження роду. Чоловічки, що ніби взялися за руки — обереги, які подекуди і тепер прикрашають українські хати по селах. Зображення листків — ніби пам'ять про те, що пращури наші втиралися дубовим листям — поширене на українських рушниках. Взагалі рушник є одним з найдавніших ритуальних атрибутів, символом, який поєднує людину з її предками, не дає забути свого роду. Рушники вішали в лісі на деревах, у хащах, їм вклонялися, до них молилися. Ці речі були святими, ніхто не смів їх зневажити.
Ідея родючості полів, плодючості тварин, продовження людського роду навіки закарбувалася в орнаментах і передавалася від покоління до покоління. То ж чи маємо ми право забувати заповіт наших далеких і близьких предків, переданий нам у такій своєрідній мистецькій формі? А що ми передамо своїм дітям? Може так статися, що передавати буде нічого.
То хай ніколи не переривається та золота нитка життя, якою вишивали наші бабусі свою і нашу долю на рушниках! Збережімо ті надбання української культури, які ще можна зберегти!
