Рибалко Історія України (частина перша) (1995)

Національно-релігійний гніт в Україні.

Захоплюючи українські землі й посилюючи феодально-кріпосницький гніт, польські магнати й шляхтичі одночасно з цим намагалися примусити український (і білоруський) народ зректися рідної мови і православної віри. Вони переслідували українську мову й православну віру, закривали, а то й руйнували православні церкви й монастирі, захоплювали їхні землі, знущалися з православних священиків, накладали на українських селян і міщан спеціальні податки за сповідування ними православ'я, всіляко примушували їх полонізуватися і окатоличуватися.

Великих утисків зазнавало українське населення міст, особливо в містах Східної Галичини, Західної Волині, Західного Поділля — Львові, Кам'янці, Саноку та ін. У панівній верхівці міст вирішальні позиції посідали польські й німецькі католицькі купці й ремісники, яких всіляко підтримував польський уряд. Українських православних міщан усували від користування привілеями відповідно до магдебурзького права, обмежували їхню участь у міському самоврядуванні, перешкоджали заняттю торгівлею й ремеслом, не давали можливості відкривати свої майстерні, не допускали до багатьох цехів або виключали з них. У деяких містах православні українці могли жити лише в певних кварталах.

Незважаючи на жорстокі національно-релігійні переслідування, переважна більшість українського населення залишалася вірною своїм національним традиціям і вірі. Лише частина православної шляхти, дбаючи про свої класові інтереси, зраджувала свій народ і приймала католицизм.

Римський папа, католицькі єпископи та інше духівництво, єзуїти намагалися всіма силами й способами окатоличити українське православне населення, через шляхетську Польщу поширити на нього свій вплив, щоб пограбуванням українських земель збільшити свої прибутки.

В Україні до кінця XVI ст. пануючою була православна церква. Православні церкви, єпископські кафедри, монастирі мали у своїй власності багато землі, володіли незліченними багатствами й гнобили та експлуатували кріпосних і залежних селян не менше, ніж світські феодали.

Реформаційні течії в Україні.

Величезні земельні володіння й багатства як католицької, так і православної церкви, тяжка експлуатація духовними феодалами селянства, намагання глави католицької церкви — римського папи підкорити собі світську владу, розкішне життя частини вищого католицького й православного духівництва викликали незадоволення народних мас — міщан, буржуазних елементів, що народжувалися, широких кіл селянства і навіть частини світських феодалів.

У XVI—XVII ст. країни Європи, особливо ті, де інтенсивно розвивався капіталізм і наростала буржуазна революція, охопив реформаційний (від лат. reformatio — перетворення, виправлення) рух, спрямований проти католицької церкви як опори феодального ладу (кальвінізм, лютеранство та ін.). Цей рух мав на меті зірвати з феодальних відносин «ореол святості». Ідеологи реформації або протестанти заперечували верховну владу римського папи в церкві, вимагали створення національних церков і богослужіння національною мовою, виступали проти складної і дорогої церковної ієрархії, проти чернецтва, культу святих, проти церковного землеволодіння, а отже, і проти церковної десятини та інших поборів, що їх стягала католицька церква на користь римської курії.

В Україні, де в XVI ст. буржуазні елементи були слабкими, широкого реформаційного руху не було, хоча серед деякої частини заможного міщанства й шляхти поширювалися кальвінізм і лютеранство. В цілому ж в Україні боротьби проти католицизму, що його польський уряд і магнати та шляхти намагалися тут насадити як державну релігію, набула національно-визвольного характеру і, по суті, не мала характерних для західноєвропейської реформації рис. Православна ж релігія в Україні не була офіційною, державною (як у Росії), хоча її і сповідала більшість населення. Навпаки, польські правлячі кола утискували її, намагаючись православну церкву знищити. У таких умовах, коли необхідно було боротися проти спроб денаціоналізації й окатоличення українського народу, для чого потрібно було перед лицем агресивного наступу Ватікану зміцнювати єдиний антикатолицький фронт, в Україні не було ґрунту для широкого розповсюдження церковних єресей — сект, спрямованих проти православної церкви.

Серед реформаційних течій найбільш поширеним в Україні було социніанство — одне із учень антитринітаризму (протитроїчність, тобто заперечення догмату про святу трійцю), що відображало прагнення демократичних верств населення. Ідеологом його був швейцарець Фауст Социн (1539—1604 рр.), який через гоніння втік із Швейцарії і в 1579 р. прибув до Польщі. В основу свого вчення Социн поклав раціоналізм. Він вважав необхідним перебудувати всю християнську догматику на основах розуму. Виходячи з цього, социніани заперечували все містичне, святу трійцю, Христа вважали не богом, а людиною, виступали проти таїнств (причащання, хрещення дітей і ін.) та обрядів, відстоювали свободу совісті, думки і волі, піклувалися про розповсюдження освіти і влаштування шкіл.

Оскільки социніани не заперечували феодального ладу, їх учення охопило частину шляхти в Україні, особливо на Волині й Київщині. Шляхта намагалась використати социніанство, як і інші реформаційні вчення, для боротьби проти магнатів, секуляризації церковних маєтків та інших багатств.

Найбільш радикальною єрессю, яка розповсюджувалася і в Україні й була спрямована не лише проти церкви, а й феодального ладу взагалі, було вчення Феодосія Косого. Будучи холопом, він утік із Москви в заволзькі скити, став ченцем Кирило-Білозерського монастиря і почав проповідувати серед селян антифеодальні єретичні погляди. У 1554 р. був заарештований і перевезений до Москви, звідки втік до Литви. Косой виступав за загальну рівність усіх людей незалежно від віросповідання й національності, заперечував християнські догмати про святу трійцю і божественність Христа, вважав непотрібною як духовну, так і світську владу. Він твердив, що не потрібні ні царі, ні пани, ні раби.

Братства та їх роль у боротьбі проти польсько-шляхетського наступу й католицизму.

Велику роль у боротьбі українського і білоруського народів проти наступу католицизму й польсько-шляхетського гноблення відіграли церковні братства, які були національно-релігійними громадськими організаціями православного міщанства. Одним з перших широку діяльність у 80-х роках XVI ст. розгорнуло Львівське братство. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. братства виникли і діяли в Рогатині, Красноставі, Городку, Галичі, Перемишлі, Дрогобичі та в інших містах і деяких селах Галичини, Холмщини. В 1615 р. оформилось Київське, а в 1617 р.— Луцьке братства.

Братства, членами яких були переважно цехові ремісники, торговці та представники інших груп православного міського населення, матеріально підтримували свої церкви, допомагали хворим, бідним, старикам, утримували шпиталі, стежили за чистотою православних обрядів, відстоювали соціальні інтереси торгово-ремісничого населення. З наступом католицизму, посиленням польсько-шляхетського гноблення братства все ширше включалися в суспільно-політичний рух, виступали проти національного й релігійного гноблення, піклувалися про розвиток української культури — відкривали друкарні й школи, організовували друкування полемічних творів, спрямованих проти католицизму й церковної унії, на захист православ'я і права українського народу на свою національно-релігійну самобутність і незалежність.

Найбільш міцні братства, і передусім Львівське братство, виступали за підпорядкування своєму контролеві діяльності духівництва, зокрема вищого, засуджували його зловживання і розбещене життя, домагалися введення виборності всіх духовних осіб.

Зважаючи на активність і авторитет братств, православні патріархи у боротьбі проти католицизму й унії спиралися на православне міщанство та його організації — братства. У зв'язку з цим у 1586 р. антіохійський патріарх Йоаким, що проїжджав через Львів на шляху до Москви, затвердив статут Львівського братства, за яким братство дістало право стежити за мораллю як «мирських людей», так і духівництва. Контролю братства підлягав і єпископ.

Брестська церковна унія 1596 р.

Польський уряд, польські феодали, Ватикан, все католицьке духівництво намагалися повністю підкорити собі, окатоличити український народ. Та окатоличувалася лише частина українських феодалів. Тоді, щоб досягти поставленої мети, єзуїти висунули ідею унії — об'єднання православної церкви з католицькою під зверхністю римського папи.

Ідея унії знайшла підтримку серед найбагатших українських магнатів і шляхтичів, які шляхом введення унії намагалися зрівнятися в своєму політичному становищі з польськими феодалами.

Унію підтримували деякі православні єпископи (львівський, луцький, володимирський, холмський і туровський), а також митрополит київський Михайло Рогоза. Вони були незадоволені втручанням у церковні справи міщанства, об'єднаного в братства, прагнули вийти з-під влади православних патріархів, які підтримували братства, зберегти свої земельні володіння і зрівнятися в політичних правах з католицькими єпископами, що мали титули «князів церкви», засідали в сенаті і залежали тільки від папи римського і частково від польського короля.

Для офіційного проголошення унії в жовтні 1596 р. король Сигізмунд III і митрополит Михайло Рогоза за дорученням папи скликали в м. Бресті церковний собор. Та оскільки з'їхалися як прихильники, так і противники унії, собор з самого початку розколовся на два-окремі собори: православний і уніатський. Уніатський собор проголосив унію, і єпископи-відступники 18 жовтня 1596 р. підписали акт про унію. За цим актом замість православної церкви в Україні й у Білорусі створилась уніатська (греко-католицька) церква, яка була підпорядкована римському папі. Уніатський собор визнав основні догмати католицької церкви, але церковні обряди залишалися православними, а богослужіння велося церковнослов’янською мовою. Уніатське духівництво нарівні з католицьким звільнялося від сплати податків, уніатська шляхта, як і католицька, дістала право обіймати державні посади, а уніати-міщани зрівнювалися в правах з католицьким міщанством. Уніатським єпископам були обіцяні місця в сенаті, але ця обіцянка ніколи не була виконана.

Православний собор не прийняв унії, виступивши проти дій митрополита Рогози та його прибічників. Польський уряд, визнавши уніатську церкву обов'язковою для всього православного населення України, поставив православ'я поза законом і насаджував унію силою. Усі церкви і церковні маєтності мали бути передані уніатам. Православні залишилися без вищої церковної ієрархії, але народні маси, частина православних шляхтичів і навіть окремі магнати лишилися вірні православ'ю.

Але й становище української греко-католицької церкви після Брестської унії було складним і суперечливим. Православні вважали уніатів відступниками, зрадниками, а римо-католики не визнавали їх за повноцінних громадян, і більшість обіцянок, даних їм на Брестському соборі, не здійснювалась, польське духівництво їх всіляко принижувало.

Оскільки в питанні про церковну унію, крім чисто релігійних проблем, велике місце посідали національні та політичні моменти, й оцінку в історичній літературі вона дістала далеко не однозначну. Більшість російських і значна частина українських істориків (М. Коялович, М. Іванишев, М. Макарій, О. Левицький, М. Петров та ін.), виходячи з позицій правовірного православ'я, оцінювали Брестську унію негативно. Такого ж погляду дотримувалися й радянські історики. Так, автор одного з останніх досліджень на цю тему С. М. Плохій у своїй книзі «Папство и Украина. Политика Римской курии на украинских землях в XVI—XVII ст.» писав, що «унія стала вираженням устремлінь папської курії на Схід... Очевидно, що Рим переслідував в Україні свої корисні цілі і аж ніяк не турбувався про «збереження самобутності українського народу», «прилученні його до європейської цивілізації», як це твердять уніатські історики.

Історики, які стояли на позиціях греко-католицької, уніатської конфесії (А. Добрянський, К. Студинський, О. Сушко, М. Чубатий та ін.), вважають Брестську унію видатною подією в житті українського народу, а греко-католицьку церкву — головним захисником української народності проти полонізації й покатоличення. З такими позитивними оцінками Брестської унії стали з'являтися праці і в Україні. Так, повністю апологетичною щодо унії і греко-католицької церкви є брошура В. Волошина «Українська церква і процес національного відродження», видана у 1990 р. у Дрогобичі. Підкреслюючи прямо рятівну роль греко-католицької церкви для українського народу, автор пише: «...Ще раз підкреслимо: сила ідеї унії 1596 року в тому, що вона виникла не з вузько-релігійних інтересів, а з необхідності національного захисту. Відстоювати національні інтереси народу, запобігати його полонізації українській церкві допомагав східний обряд, від русифікації її захищало прилучення до вселенської церкви — католицизм. Тому вся історія української греко-католицької церкви — це боротьба за національну самобутність і національне відродження народу».

Очевидно, що питання про місце і роль Брестської унії та греко-католицької церкви в історії України не можна розглядати прямолінійно і однозначно. Слід, мабуть, і до унії, і до уніатської церкви підходити історично, аналізувати й оцінювати їх діяльність у кожний період, у кожну конкретну епоху. Необхідні, крім того, всебічне вивчення і об'єктивна характеристика даної проблеми без всяких упереджень і політичних уподобань.

Боротьба проти унії.

Народні маси — селяни, міщани, козаки піднімалися на боротьбу проти національно-релігійного гноблення, панування шляхетської Польщі, католицизму та унії, за свою національно-релігійну незалежність. Разом з тим це була й класова боротьба проти феодально-кріпосницького гніту в Україні. Як і в європейських країнах в час реформації, в період середньовіччя, класова боротьба відбувалася тоді під знаком релігії.

У цій тяжкій і тривалій боротьбі рушійною силою виступали самі народні маси — селянство, козацтво, міщанство. У великих селянсько-козацьких повстаннях 90-х років XVI ст., 20-х і 30-х років XVII ст. вони із зброєю в руках боролися як проти гніту й експлуатації польських і українських феодалів, так і проти гноблення іноземних загарбників. Проти наступу католицизму й примусової церковної унії протестували також більшість православного, особливо нижчого духівництва, значна частина українських шляхтичів і деякі магнати. Одне з центральних місць у боротьбі проти унії посідали церковні братства. З метою захисту національних інтересів українського народу вони широко розгортали культурно-освітню діяльність: відкривали друкарні, школи, видавали книги, підтримували матеріально православні церкви й монастирі.

Важлива роль у боротьбі проти унії й католицизму, в справі зміцнення національної самосвідомості українського народу належить полемічній літературі, спрямованій на захист православ'я і незалежності України від іноземних держав, на забезпечення самостійності українського народу.