Рибалко Історія України (частина перша) (1995)
2. Господарство і соціальні відносини. Політичне становище України.
Економічний розвиток Лівобережжя і Слобожанщини.
Наприкінці XVII — у першій чверті XVIII ст. в Російській державі, що залишалася феодально-кріпосницькою монархією, були проведені широкі перетворення, які відповідали назрілим потребам розвитку країни і сприяли піднесенню продуктивних сил, зміцненню її могутності і зростанню ролі на міжнародній арені. Уряд Петра І здійснив реформи центрального й місцевого апарату влади й управління, створив регулярну армію й міцний військово-морський флот; завершилося оформлення абсолютної монархії, яка відбивала інтереси класу поміщиків — дворян. Вдаючись до політики протекціонізму й меркантилізму, царський уряд сприяв розвиткові промисловості, торгівлі, сільського господарства. Усі реформи здійснювалися на основі збереження кріпосництва, шляхом посилення експлуатації народних мас, насамперед селянства, і вели до зміцнення держави поміщиків і торговців.
Реформи, проведені в Російській державі, справляли вплив і на економічний розвиток українських земель, що входили до її складу. При цьому всі ресурси й економічні можливості України з волі царів підпорядковувалися інтересам зміцнення Російської держави.
На Лівобережжі і Слобожанщині у сільському господарстві, що залишалося основною галуззю економіки, розширювалися посівні площі зернових і технічних культур, особливо в південних районах, в результаті освоєння нових земель або викорчовування лісів, удосконалювалися сільськогосподарські знаряддя, зокрема плуг і борони, в яких стали заміняти дерев'яні зубці залізними, внаслідок чого поліпшувався обробіток ґрунту. Як і раніше, поряд з землеробством розвивалося скотарство, насамперед випасання волів, великі гурти яких відганяли для продажу на російські і закордонні ринки. У зв'язку з потребами війська в сукні і попитом на нього ринку в Україні значно збільшилася кількість овець.
Уряд створив великі вівчарські ферми-«заводи», на яких утримувалося в перші десятиріччя XVIII ст. близько 130 тис. овець. Потреби й вимоги армії та ринку викликали зростання площ, зайнятих під коноплями, льоном, тютюном та іншими культурами. Населення займалося також рибальством, бджільництвом, полюванням, городництвом, садівництвом.
Продовжували розвиватися ремесла й промисли. Міські й сільські ремісники виготовляли багато різних виробів, що задовольняли потреби населення. Вони вичиняли шкіри, шили взуття, одяг, виробляли посуд, меблі, діжки, збрую та інші предмети господарського і побутового вжитку. Разом з тим розширювалися вже існуючі і створювалися нові промислові підприємства — рудні, де виробляли залізо, винокурні, млини, папірні, селітряні варниці й поташні заводи (буди), скляні «заводи» (гути), суконні «заводи», цегельне і вапняне виробництво тощо. Промислові підприємства належали козацьким старшинам, монастирям, інколи — заможним козакам і селянам, а також купцям. На них працювали як залежні селяни, так і вільнонаймані люди. Це були ще значною мірою дрібні, примітивні виробництва, що будувалися на принципах простої кооперації.
Як і в інших районах країни, у першій чверті XVIII ст. в Україні створювалися й мануфактури, які були великими підприємствами. У 1719 р. біля Путивля, в с Глушкові, була заснована Путивльська (Глушківська) суконна мануфактура, що належала казні. Того ж року в Охтирці почала працювати казенна тютюнова мануфактура. Про Топальську парусно-полотняну мануфактуру, яка належала графу С. Рагузинському (біля с Великої Топалі Стародубського полку) перша згадка датується 1720 р. Були розширені Бахмутські й Торські соляні промисли. Наприкінці 1721 р. кріпак-рудознавець Григорій Капустін виявив на сході Донбасу кам'яне вугілля. Петро І направив туди експедицію, яка зробила висновок про промислове значення донецького кам'яного вугілля (1722—1724).
У другій чверті XVIII ст. на Лівобережжі продовжували розвиватися ремесла й промисли, розширюватися старі й засновуватися нові промислові підприємства, зокрема мануфактури. У 1726 р. у м. Почепі (біля Стародуба) у володіннях Меншикова була побудована велика парусно-полотняна мануфактура. Того ж року таку саму мануфактуру було засновано Строгановим у Шептаківській сотні Стародубського полку. Через деякий час, коли Меншиков потрапив в опалу і його мануфактура перейшла в казну, ці дві мануфактури були об'єднані в одне підприємство. У 1736 р. почав працювати Шосткинський пороховий завод. У 1737—1738 pp. було засновано Ряшківську суконну мануфактуру в с. Ряшках Прилуцького полку, яке тоді належало Мініху. Коли в 1741 р. Єлизавета Петрівна заслала Мініха у Сибір, то Ряшківська мануфактура перейшла в казну. На Слобожанщині однією з найбільших була Салтівська суконна мануфактура, створена у 1759 р.
Хоч мануфактури ґрунтувалися в основному на ручній техніці й праці кріпаків, але збільшення їх числа, відрив певної частини кріпосних селян від сільськогосподарських занять, поява вільнонайманих робітників, поглиблення поділу праці на підприємствах — усе це вносило нові елементи в феодально-кріпосницьку систему, свідчило про перші симптоми її розкладу й зародження капіталістичного укладу.
Розширювалася внутрішня й зовнішня торгівля. Значну роль відігравали торги, базари і ярмарки, серед яких було чимало великих, що сприяло поступовому зміцненню економічних зв'язків між окремими територіями. В Лівобережній Україні на початку XVIII ст. налічувалося понад 100 торговельних осередків, де старшини, купці, міщани, козаки, селяни продавали й купували як місцеві товари (хліб, худобу, прядиво, шкіри, мед і т. п.), так і привізні (сукна, шовкові тканини, різні прикраси тощо). Розширилися й зміцніли у першій половині XVIII ст. економічні зв'язки України з Росією. З українських міст і сіл в Росію вивозили селітру, поташ, масло, сало, шкіри, прядиво, відганяли багато худоби. Довозили з Росії в Україну хутро, залізо й різні металеві вироби, папір тощо.
Намагаючись насамперед всемірно забезпечити інтереси російських дворян, промисловців і купців, а також зважаючи на тривалі війни і необхідність мобілізувати всі матеріальні ресурси, царський уряд вдавався до примусових заходів. Збирання індукти (мита на довізні товари) з рук козацьких старшин було передано на відкуп російським купцям. Було видано кілька указів, якими вводився в дію ряд обмежень в українську зовнішню торгівлю (заборонено було довозити з-за кордону деякі товари — тканини, голки, панчохи та ін.). Селітру слід було продавати лише артилерійським складам Москви, ряд товарів — прядиво, І поташ, юхту, клей, сало, віск, лляне насіння, олію, щетину, смолу, кав'яру заборонялося вивозити через чужоземні порти (Гданськ, Кенігсберг та ін.), а тільки через російські (Петербург, Архангельськ та ін.).
Провадилася торгівля також з країнами Західної Європи, куди особливо багато відправляли худоби, зокрема волів, вивозили також хліб, сало, масло, тютюн, горілку, прядиво, олію, мед, віск, ліс, дьоготь та ін.
З пожвавленням ремесла й торгівлі розвивалися міста, що відігравали все більшу роль в економіці. Особливо зростали великі міста, такі, як Київ, Чернігів, Полтава, Стародуб, Харків та ін. У 1720—1730 pp. на Лівобережжі налічувалося вже близько 200 міст і містечок.
Зростання старшинського та монастирського землеволодіння.
Панівною силою як в економіці, так і в політичному житті Лівобережної і Слобідської України, як і раніше, залишалися козацька старшина, міська аристократія і вище православне духівництво. У цей час дуже швидко продовжувало зростати старшинське і монастирське землеволодіння. Гетьмани Мазепа та Скоропадський, полковники, які самі захоплювали великі земельні площі з фонду вільних військових маєтностей, багато земель роздавали старшинам і монастирям, скріплюючи ці надання своїми універсалами, які часто потім підтверджувалися царськими грамотами. При цьому характерним було різке збільшення спадкового («зуполного») володіння за рахунок зменшення умовних володінь. Лише Мазепа видав не менш як 1000 універсалів про надання землі у володіння. Він сам у своїх величезних маєтностях мав близько 20 тис. дворів, де налічувалося понад 100 тис. підданих. Крім того, у сусідніх повітах Росії в Мазепи було 20 тис. душ кріпаків. Гетьман Скоропадський теж мав 100 тис. залежних селян. Багато земель належали полковникам, іншим старшинам.
Крім одержання земель за гетьманськими й полковницькими універсалами, старшина розширювала свої володіння скуповуванням, найчастіше примусовим, селянських і козацьких земель, забиранням їх за борги, а нерідко й прямим насильницьким загарбанням їх. Такими самими методами, як старшинське, збільшувалося й монастирське землеволодіння.
Дуже швидко зменшувалася як кількість вільних, незалежних від старшини і монастирів посполитих, так і площа їхніх земельних володінь. За 1654—1730 pp. у семи полках Лівобережжя (без Стародубського, Ніжинського і Лубенського) старшини-феодали поставили в залежність від себе дві третини вільних посполитих. Тільки за 22 роки, з 1730 по 1752 p., чисельність вільних посполитих зменшилася майже в 5 разів (було близько 28 тис. дворів, а стало трохи більше 5 тис).
Усього під час ревізії 1719» р. на Лівобережній Україні було зареєстровано 910 тис. душ чоловічої статі. Якщо вважати, що чоловіків і жінок було порівну, то загальна кількість населення тоді становила 1820 тис. чол. На Слобожанщині у 30-х роках XVIII ст. налічувалось 300 тис. чол.
Старшина й церковні феодали збагачувалися також і за рахунок прибутків, які вони діставали від промислових підприємств — рудень, гут, буд, млинів, ґуралень тощо, які вони засновували в своїх маєтностях, шляхом торгівлі, різних фінансових операцій, зокрема лихварства, численних хабарів, оренд.
Зосереджуючи в своїх руках дедалі більше земельних володінь та інших багатств і політичну владу, старшина уже за цей період поступово консолідувалася в окремий панівний, феодальний за своїм характером клас, який відокремлювався від рядового козацтва і тим більше від поспільства. Зростала влада старшини в полках і сотнях, у ряді випадків вона ставала фактично спадковою.
Сформувалася значною мірою замкнена старшинська привілейована верхівка, до якої входили так звані бунчукові товариші (під час парадних виходів ішли під гетьманським бунчуком), які підлягали тільки владі гетьманського правління і з яких в основному виходила генеральна старшина та полковники, і значкові товариші (йшли під полковим прапором-значком), які підлягали лише полковій владі.
Разом з українською старшиною й монастирями з початку XVIII ст. землі в Україні стали захоплювати російські дворяни, різні вельможі й сановники. Гетьмани давали на ці землі універсали, які царський уряд охоче підтверджував. Найбільші земельні володіння дістав Меншиков (Ямпольську й Почепську волості Стародубського полку та ряд міст і сіл), значну кількість земель одержали канцлер граф Головкін, підканцлер барон Шафіров, фельдмаршал Шереметев, князь Долгорукий та ін.
Козацька старшина, духовні владики, російські дворяни захоплювали дедалі більше земель і посилювали феодально-кріпосницьке гноблення народних мас.
Посилення визиску народних мас.
Спираючись на підтримку царизму й гетьманського уряду, старшини збільшували податки й повинності підданих. Загальною тенденцією було поступове зростання панщини. Якщо у вільних військових і рангових маєтностях у цей період ще переважали грошові й натуральні данини, які вносили посполиті до військового скарбу або державцеві, то у володіннях «зуполних», насамперед монастирських, панщина уже займала значне місце. На півночі і в центральних районах Лівобережжя на початку XVIII ст. вона становила не менше двох днів на тиждень. Про це, зокрема, свідчить універсал Мазепи 1701 р. на ім'я веркіївського сотника С. Афанасійовича, в якому мінімальний розмір панщини визначається двома днями на тиждень. У другій чверті XVIII ст. на півночі Лівобережжя і на Слобожанщині панщина уже здебільшого стала триденною.
Крім панщини, селяни України виплачували численні грошові й натуральні податки і повинності — на гетьманський скарб, полкову й сотенну адміністрацію, на церкву, на утримання війська (стацію), на ратушу, працювали на будівництві і ремонті шляхів, мостів, укріплень та ін. Українське населення мало також утримувати царські війська, розташовані в Україні,— надавати їм квартири, постачати провіант, фураж, паливо, підводи, платити гроші («консистентські дачі»), що ще більше погіршувало становище селянства.
Збільшуючи експлуатацію й визиск, старшини намагалися припинити переходи селян з одного місця на інше і закріпачити їх. Насамперед, щоб обмежити й утруднити селянські переходи, під тиском старшини гетьманське правління в першій чверті XVIII ст. видало ряд розпоряджень, за якими селяни, переходячи з одного місця на інше, не мали права продавати свої землі й нерухоме майно, а мусили залишати все це державцеві. Разом з тим заборонялося селянам переходити в козацтво, на слободи, в підсусідки. Гетьманські універсали надавали право власникам землі карати своїх підданих — заковувати в кайдани, бити киями, ув'язнювати. З 1739 по 1742 р. за розпорядженням Генеральної військової канцелярії на Лівобережжі селянські переходи були заборонені остаточно.
Тяжким було й становище рядового козацтва. Старшина в багатьох козаків відбирала землі, примушувала їх працювати на себе, руйнувала козацьке господарство, намагалася перетворити козаків на своїх підданих. Рядові козаки дедалі більше убожіли і розорялися. Тривалі війни, на які козаки споряджалися на свій кошт, тяжкі роботи на побудові фортець, каналів, української лінії укріплень, що тяглася від Дніпра до Сіверського Дінця на 285 км (1731—1733), утиски козацької старшини — усе це негативно позначилося на господарському становищі козацтва. У 1718 р. козаків було послано в район Царицина для риття каналу Волга — Дон, який тоді так і не було збудовано. У 1721 р. на спорудження Ладозького каналу було відправлено 10 тис. козаків, а повернулося ледве 3 тис. Ходили козаки й на р. Сулак, на кордон з Персією, будувати прикордонну фортецю Святого Хреста, і "в Дербент, і на будівництво Петербурга. Далекі подорожі, повні нестатків і незгод, невимовно важка і незвична робота, погане харчування, свавілля і знущання начальства, нездоровий клімат — усе це вкрай виснажувало козаків і зумовлювало їх велику смертність. А ті, що виживали, поверталися, за словами сучасників, «у вигляді єгипетських мумій». Не маючи можливості одночасно відбувати військову службу й господарювати, козаки продавали свої «ґрунти» й переходили в посполиті або навіть у підсусідки. Але оскільки царський уряд був зацікавлений у збереженні козацтва як військової сили і хотів загальмувати процес його зменшення, у 1735 р. Правління гетьманського уряду видало указ, затверджений сенатом, про поділ лівобережних козаків на виборних і підпомічників. Виборні козаки, що включалися в нові козацькі компути (списки козаків по сотнях) (ЗО тис чол.),— це заможні привілейовані козаки, які були звільнені від повинностей, але повинні були особисто відбувати військову службу. Козаки-підпомічники — незаможні козаки, які особисто у війську не служили, але мусили виконувати такі повинності, як і селяни, тільки вдвоє менші. Крім того, вони повинні були «підпомагати» виборним козакам: обробляти їхні землі і дбати про їхнє господарство, коли останні воювали або охороняли фортеці, постачати їх провіантом, фуражем, давати кошти на озброєння тощо. У слобідських козацьких полках, де поділ козаків на виборних і підпомічників був узаконений ще царським указом 1700 p., число виборних козаків протягом першої половини XVIII ст. коливалось від 3,5 до 5 тис. чол. До кожного виборного козака прикріплялось від двох до восьми підпомічників. За даними ревізії 1763—1764 pp. у дев'яти полках Лівобережжя (без Полтавського) налічувалося 177 415 козаків-підпомічників.
До тяжкого гноблення й визиску, яких зазнавали селяни, рядові козаки, міська біднота, додавалися й часті стихійні лиха — епідемії, нашестя сарани, падіж худоби, неврожаї, які погіршували без того скрутне становище народних мас, збільшували зубожіння їх.
Обмеження царизмом автономії України. Перша Малоросійська колегія.
Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. на Лівобережній Україні (Гетьманщині) і Слобожанщині зберігався козацько-старшинський адміністративно-політичний устрій, що склався раніше. Хоч із поділом країни у 1708 р. на губернії Лівобережжя й більша частина Слобожанщини ввійшли до складу Київської губернії, де були підпорядковані київському губернаторові, там, як і раніше, існував автономний адміністративно-політичний устрій. Лівобережжя (Гетьманщина) поділялася на полки й сотні, якими управляли полковники й сотники разом з полковою та сотенною старшиною. На чолі Гетьманщини стояв гетьман, якому належала вища адміністративна, військова й судова влада. Його помічником була генеральна старшина. Гетьман і старшина вважалися виборними, але більшість із них затверджувалася царським урядом. Існувала своя система суду, право, козацьке військо, яке налічувало приблизно 50 тис. чол. Царський уряд, проводячи централізаторську політику, постійно здійснював пильний нагляд і контроль за діяльністю гетьмансько-старшинської адміністрації, обмежував автономію і посилював гноблення українського народу.
Після Полтавської битви під Решетилівкою Скоропадський звернувся до царя з просьбою підтвердити в «Статтях» права й вольності Гетьманщини. Але цар не підтвердив «Статей», а дав «Решительный» указ 1709 р., за яким козацькі війська мали по-старому підпорядковуватися московським генералам, московським воєводам дозволялось втручатися у внутрішні справи України. Царські укази мали висилатися не тільки царем, а й царськими міністрами. До того ж «Решительный» указ 1709 р. був не двосторонньою угодою між рівними сторонами, а однобічним актом, царським наказом.
Дальшим значним обмеженням гетьманської влади було призначення до гетьмана царського резидента, спочатку одного — стольника Ізмайлова (1709 p.), а потім, після його відкликання, двох — стольника Протасьева і думного дяка Вініуса (1710 p.). Вони мали наглядати і контролювати всю діяльність гетьмана і старшин, які без санкції цих царських резидентів не могли ступити жодного кроку. За наказом Петра І резиденцію гетьмана в 1709 р. було перенесено зі зруйнованого Меншиковим Батурина поближче до російських земель, до м. Глухова, де було розквартировано два царські полки. Крім постійних гарнізонів російських військ у фортецях, у містах України було розташовано 10 драгунських полків, утримання яких лягало важким тягарем на місцеве населення.
29 квітня 1722 р. Петро І видав указ Скоропадському про створення Малоросійської колегії. У ньому говорилося, що оскільки в судах, збиранні податків і взагалі в управлінні Гетьманщини багато непорядків, цар наказав заснувати із шести штаб — офіцерів російських полків, розташованих в Україні, колегію, на чолі з президентом — бригадиром Степаном Вельяміновим, яка й ставала вищим судовим, контролюючим і наглядаючим органом краю.
Створення Малоросійської колегії мотивувалося тим, що до царя доходять скарги від народу на хабарі й здирства в судах, на відбирання полковниками у козаків грунтів, лісів, млинів, примусового їх переходу в підданство, на безпорядки в Генеральній військовій канцелярії. Колегія створювалася для того, щоб Україні «быть под великороссийским судом и управлением, дабы тем всему малороссийскому народу все неправые суды и напрасные отягощения пресечены были». Разом із тим, управління Україною передавалося з Колегії закордонних справ до Сенату.
З липня 1722 р. помер гетьман Скоропадський, і цар не дозволив обрати нового гетьмана, а доручив управління чернігівському полковникові Павлу Полуботку (1722— 1723). Полуботку й старшинам наказувалося, щоб вони в усіх справах, радах і розсилці універсалів мали «сношения» з бригадиром Вельяміновим.
Коли Вельямінов прибув до Глухова і Малоросійська колегія почала прибирати до своїх рук фінанси і все правління Лівобережжям, обмежуючи цим владу старшини, старшинська верхівка стала виявляти незадоволення. Воно стало ще більшим тому, що Малоросійська колегія обклала маєтності старшини, церков та монастирів податками й повинностями.
Взявши до своїх рук центральний апарат управління Лівобережною Україною, царський уряд посилював свій вплив на місцеву — полкову й сотенну — адміністрацію. У 1722 р. у Стародуб, Чернігів, Переяслав і Полтаву були призначені царські коменданти, які, крім виконання функцій військових командирів, здійснювали й контроль за діяльністю полковників і полкової старшини. Слобідські ж полки перейшли в пряме підпорядкування царським воєначальникам, а в адміністративному відношенні Слобожанщина підлягала царським урядовим установам. У 1723 р. українські полки були підпорядковані князю М. Голіцину, який став командуючим усіма нерегулярними військами Росії. Дійшло до того, що царський уряд став призначати полковниками козацьких полків російських та іноземних офіцерів (Толстого, Богданова, Кокошкіна, серба Милорадовича та ін.).
Вельямінов, Малоросійська колегія, царські офіцери, посилюючи гноблення й визиск українських трудящих, зачіпали й життєві інтереси козацької старшини. Наказний гетьман Павло Полуботок і верхівка старшини не раз зверталися до царя з проханням дозволити обрати нового гетьмана, ліквідувати Малоросійську колегію, заведені нею податки та інші обмеження. Від імені всього українського народу вони складали чолобитні й надсилали цареві. Але цар відповідав, що оскільки з часу першого гетьмана Богдана Хмельницького і до Скоропадського «все гетманы явились изменниками», то і «надлежит приискать в гетманы верного и известного человека, о чем и имеем мы непрестанное старание» через що «о сем деле докучать не надлежит». Однак Полуботок і старшини продовжували «докучать», складали від імені всього українського народу чолобитні й надсилали цареві. Тоді у квітні р. цар звелів Полуботка, генерального суддю Івана Чарниша та генерального писаря Семена Савича викликати до Петербурга. Оскільки вони наполягали на своїх вимогах, а до того ж до Петербурга були прислані так звані Коломацькі чолобитні, Петро І наказав Полуботка, Чарниша і Савича посадити в Петропавловську фортецю. На початку 1724 р. було заарештовано й відправлено до Петербурга миргородського полковника Данила Апостола, генерального осавула В. Жураковського, генерального бунчужного Я. Лизогуба та деяких інших старшин, яких теж було кинуто до Петропавловської фортеці. 18 грудня р. у фортеці Полуботок помер. А 28 січня 1725 р. помер Петро І. У в'язниці померли і реент (управитель) генеральної військової канцелярії Дмитро Володковський та наказний переяславський полковник Карпека. Іншим старшинам загрожувало заслання до Сибіру й конфіскація всього майна.
Але після смерті Петра І, коли царицею стала Катерина І, 8 лютого 1725 р. був виданий маніфест, за яким Чарниша, Савича, Жураковського, Лизогуба й Апостола звільнили з в'язниці й наказали жити з сім'ями в Петербурзі, без права повернення в Україну.
У цьому ж маніфесті були сформульовані й провини, за які карали старшин. Царський уряд звинувачував їх у тому, що вони завдавали багато кривд народові — допускали здирства, примушували простих людей працювати на себе, накладали непосильні податки, козаків обертали в посполитих і т. п. Уряд начебто виступав на захист простих людей, обороняв їх інтереси від старшин, але порушував автономію, права і вольності українського народу.
Павло Полуботок в історіографії.
Особа і діяльність Павла Полуботка дістали неоднозначну оцінку в історіографії й громадській думці.
Павло Леонтійович Полуботок народився близько 1660 р. Його батько обіймав посади генерального осавула, переяславського полковника, був одним із найближчих співробітників гетьмана Самойловича. З 1706 р., за часів Мазепи, Павло Полуботок став чернігівським полковником. Він не пристав до Мазепи, одним з перших прибіг у табір Петра І, дістав великі земельні надання за рахунок «изменничьих маетностей», зібрав у своїх руках багато володінь і багатств у Чернігівському, Лубенському, Галицькому та інших полках Гетьманщини й Слобожанщини, став одним з найбагатших землевласників. Існує легенда, що Полуботок відправив до Англії в банк бочки з золотом, які заповідав Україні, коли вона стане вільною, незалежною державою.
Коли Таємна канцелярія засудила Павла Полуботка і його товаришів до довічного ув'язнення та конфіскації всього їхнього майна і оголосила свій вирок, то, як пише про це автор «Історії русів», Полуботок звернувся до царя з промовою, в якій засудив гноблення України. Полуботок говорив, що правота і лагідність, суд і милість суть єдине добро всіх монархів світу сього, і вони мусять бути перші наглядачі та охоронці законів. «Звідкіля ж походить,— говорив далі Полуботок,— що ти, о Государю, ставлячи себе понад закони, мордуєш нас єдиною владою своєю і кидаєш у вічне ув'язнення, загорнувши до скарбниці власне майно наше? Провина, на нас стягувана, є лише повинність наша, і повинність свята, у всіх народах так шанована, а жодним чином не законопреступна і до осуду не належна. Ми просили і просимо іменем народу свого про милість до отчизни нашої, неправедно гнаної і без жалю плюндрованої, просимо поновити права наші і привілеї, урочистими договорами затверджені, що їх і ти, Государю, декілька разів потверджував». За участь в «уеіх військових рушеннях і здобуттях», «за безприкладну ревність нашу до Тебе і Росії»,— говорив далі до царя Полуботок,— «стягнули на себе саму зневагу та лютість і, замість подяки і нагороди, вкинуті в найтяжче рабство і змушені платити данину ганебну й незносну, рити лінії та канали і осушувати непролазні багнища, угноюючи все те тілами наших мерців, що впали цілими тисячами од тягот, голоду та клімату». І далі Полуботок сказав: «Поневолювати народи і володіти рабами та невільниками є справа азіатського тирана, а не християнського монарха, який мусить славитися і направду бути верховним батьком народів».
За переказом, коли Полуботок захворів, то до нього у в'язницю Петро І прислав лікаря. Але Полуботок відмовився з ним зустрітися, сказавши: «Нащо мені життя, коли я не можу бути корисним своєму народові». Тоді до в'язниці прийшов цар і став умовляти в'язня прийняти лікаря. Але Полуботок відповів: «Ні, государю, Ти не в силі вже повернути мені життя, яке от-от згасне... І тоді Петро і Павло обоє стануть на одній дошці перед Богом. Він і розсудить їхні діла».
Подана «Історією русів» промова Полуботка, в якій він виступає як захисник вітчизни своєї, борець за її волю, лягла в основу поглядів авторів перших узагальнюючих праць з історії України — Д. Бантиша-Каменського («Історія Малої Росії») і М. Маркевича («Історія Малоросії»). Бантиш-Каменський вважав Полуботка твердою, сміливою людиною, що був захоплений «полум'яною до вітчизни любов'ю». Говорячи про смерть Полуботка, Бантиш-Каменський писав: «Так помер Полуботок, підприємницький, відважний і твердий у правилах своїх вождь малоросіян». Маркевич вважав, що Полуботок був патріотом, любив свій край як рідну матір. Слідом за Бантишем-Каменським і Маркевичем Т. Шевченко у своїх творах «Сон», «Великий льох», викриваючи гнобительську політику царизму, змальовував Полуботка як «вольного гетьмана», «славного Полуботка», мученика і героя українського народу.
На початку 60-х років XIX ст. історик О. Лазаревський започаткував критичну лінію в оцінці Полуботка. У 1861 р. він опублікував статтю «Говорил ли Полуботок речь, приводимую Конисским, а в 1880 р. — спеціальну монографію «Павло Полуботок». Заперечуючи вірогідність промови Полуботка, Лазаревський разом з тим вважав, що Полуботок діяв лише в інтересах панства і щодо народу дозволяв собі такі ж насильства, як і останні. «Полуботок, — робив висновок Лазаревський, — якщо й був героєм, то героєм одного тільки шляхетства, — народним героєм він не був і не міг бути».
Але оцінка Лазаревського не дістала широкого визнання серед українських істориків. М. Костомаров, Я- Шульгін, В. Модзалевський, М. Василенко та інші оцінюють Полуботка як видатного політичного діяча, борця за незалежність України, за інтереси українського народу, як великого патріота своєї вітчизни.
Після смерті Полуботка в 1724 p., а потім і Петра І в 1725 р. гетьмана не було, а Лівобережною Україною управляла Малоросійська колегія, що підлягала Сенатові й цариці.
У цілому царський уряд і далі продовжував політику поступового обмеження автономії України, а потім і її повної ліквідації. Але це робилося не одразу, з деякими відступами, бо Російській державі у XVIII ст. доводилося вести тривалі війни з Туреччиною, Кримським ханством, з Польщею. Україна в цих війнах була найближчим плацдармом і тилом російських військ, забезпечувала їх квартирами, провіантом, фуражем, транспортом, у бойових діях брали участь і козаки. Через це царський уряд змушений був враховувати настрої козацьких старшин і взагалі населення, часом ішов на поступки, послаблював наступ на автономні права України.
Гетьманство Д. Апостола(1727—1734).
1 жовтня 1727 р. на генеральній раді у Глухові за указом царя Петра II під наглядом таємного радника Ф. Наумова було оформлено обрання нового гетьмана 73-річного миргородського полковника Д. Апостола (1727—1734), який користувався великою повагою і авторитетом серед старшин та козацького війська. Малоросійська колегія була ліквідована. Україна із відання Сенату була переведена в Колегію закордонних справ.
Данило Павлович Апостол народився 4 грудня 1654 р. у багатій козацько-старшинській сім'ї. Його батько Павло Охримович був миргородським і гадяцьким полковником, мав великі земельні володіння на Миргородщині. У 1682 p., у 28 років, Данило став миргородським полковником і займав цю посаду протягом 45 років. На чолі з козаками брав участь в Азово-дніпровських походах (1695—1696 pp.), у Північній війні проти шведів, у Прутському поході проти турків, у війні російських військ проти Персії в 1722 p., де він очолював десятитисячне козацьке військо. У всіх походах Апостол виявив військову умілість, мужність, хоробрість, за що заслужив високий авторитет видатного військового керівника. Коли 28 жовтня 1708 р. гетьман Мазепа перейшов у табір Карла XII, то з ним був і Апостол. Але 21 листопада 1708 р. він залишив Мазепу і пробрався до свого маєтку Сорочинців у Полтавському полку, покаявся і брав участь у Полтавській битві разом з російськими військами, 3 волі царя йому повернули маєтки, якими він володів доти, і посаду миргородського полковника. У 1723 р. за участь у складанні Коломацьких чолобитних Апостол разом з іншими старшинами був викликаний до Петербурга, ув'язнений, але після смерті Петра І звільнений, однак мусив жити в Петербурзі. Лише в 1726 p., склавши присягу на вірність цареві, Апостол був відпущений в Україну, але заложником у Петербурзі залишився його син Петро.
Ставши у 1727 р. гетьманом і ведучи себе лояльно щодо царського уряду, Апостол, однак, намагався відновити в попередньому обсязі автономію України, права і вольності, відповідно до Статей Богдана Хмельницького. На початку 1728 р. він поїхав до Москви на коронацію нового імператора Петра II і 12 березня 1728 р. через канцлера Головкіна передав цареві «Пункты статейные, в яких були сформульовані просьби «про нужды Малороссии». 22 серпня через Колегію закордонних справ Апостол одержав «решительную резолюцию» царя, через що цей документ дістав назву «Решительные пункты» 1728 p.
«Решительные пункты», на відміну від попередніх українсько-московських «Статей», де Україна і Москва, гетьман і цар, виступали як дві рівноправні сторони, були уже не договором між Україною і Росією, а одноособовим указом царя у відповідь на прохання гетьмана. За цим указом лише формально поновлювався автономний устрій України, а фактично її адміністративне управління і все життя підпорядковувалось царській владі. Уже на початку «Решительных пунктов» пишеться, що саме цар «все-мшгостивейше соизволяет в Малой России гетмана и всех подданых содержать по прежним правам и вольностям».
Обрання гетьмана «вольными голосами» дозволялося, але тільки з «волі і згоди» царя. Право виборів козацьких старший теж зберігалося, але рада мала обирати двох-трьох кандидатів, із них на уряди полкових і сотенних старшин вибирав і затверджував гетьман, а на посади генеральних старшин і полковників — на подання гетьмана — цар. Так само й усувати від посад генеральних старшин і полковників міг лише цар на клопотання гетьмана. Без царського указу не можна було й карати на горло козацьких старшин. Реорганізувався Генеральний суд — тепер він мав складатися з трьох старшин і трьох суддів-великоросів, а в інстанційному порядку підлягав уже не гетьманові, а Колегії закордонних справ, тобто цареві. Податки, введені Малоросійською колегією, ліквідовувались, але тепер фінансами завідували два підскарбії, з них один великорос. Мито за ввізні товари (індукта) слід було передавати до царської казни. Дозволялись вільний продаж і купівля маєтностей росіянам в Україні, а українцям — у Росії. Як і раніше гетьманам заборонялося мати зносини з чужоземними монархами і державами. При гетьмані мав постійно перебувати царський радник, міністр-резидент (тоді Федір Наумов), без якого гетьман не міг вирішити жодної справи.
Намагаючись відновити і розширити автономію України, гетьман Апостол піклувався про налагодження нормального державного порядку, розвиток господарства, торгівлі. Оскільки багато рангових маєтностей, які надавались старшинам за виконання тих чи інших службових обов'язків у тимчасове користування, старшини перетворювали на приватні, спадкові, Апостол повів боротьбу проти цих зловживань. За його розпорядженням у 1729— 1731 pp. у всіх полках було проведено «Генеральне слідство про маєтності», в час якого на основі документів перевірялись права державців на їхні маєтності.
Апостол провів ряд заходів по удосконаленню судочинства в Гетьманщині. У 1730 р. він видав інструкцію судам, у якій визначалася чітка структура судових установ, регламентувався склад і компетенція полкових, сотенних і сільських судів.
За часів гетьманства Апостола почалася кодифікація українського права. З ініціативи старшини і за указом царського уряду в 1728 р. в Глухові була створена спеціальна кодифікаційна комісія для складання кодексу діючих на Україні законів. Внаслідок п'ятнадцятирічної роботи в 1743 р. комісія на основі різних джерел — литовських статутів, магдебурзького права, українського звичаєвого права, російських законів — завершила складання цього кодексу, що дістав назву «Права, за якими судиться малоросійський народ». Але оскільки в основі кодексу лежали ідеї збереження автономії України, Сенат не затвердив цього кодексу. Знайдений він у копії і виданий, як історично-юридична пам'ятка, лише в 1879 р. у Києві юристом О. Кистяківським.
Завдяки турботам Апостола Київ царським указом був підпорядкований гетьманові, а не царському генерал-губернаторові, як це було до того часу.
Однак попри всякому піклуванню Апостола царський уряд продовжував посилювати гноблення й визиск українського народу. Надзвичайно тяжкими були фортифікаційні роботи, до яких змушували російські урядовці населення України. На будівництво «Української лінії» укріплень між Дінцем і Дніпром, яка тяглася на 285 км, у 1731 р. було відправлено 20 тис. козаків і 10 тис. посполитих, у 1732 р. — їм на зміну ЗО тис. козаків, у 1733 р. — ще 10 тис. чол. У 1733 р. на допомогу російським військам на підтримку сина Августа II, претендента на польський королівський престол, проти прихильників Станіслава Лещинського, до Польщі був відправлений український козацький корпус (11 тис. чол.) на чолі з наказним гетьманом Яковом Лизогубом.
У 1734 р. сталася важлива подія: з царського дозволу запорожці повернулися з Олешківської Січі на старі місця і заснували над річкою Підпільною Нову Січ.
У 1733 р. Апостола розбив параліч і 15 січня 1734 р. на 80-му році життя він помер. Похований у с Сорочинцях у кам'яній церкві, побудованій на його кошти.
У Данила Апостола було 9 дітей. Сини Петро і Павло займали посади полковників Лубенського і Миргородського полків. Петро Апостол залишив щоденник. Із роду Апостолів вийшли троє декабристів: Сергій, Іполит та Матвій Муравйови-Апостоли.
Правління гетьманського уряду (1734—1750).
Після смерті гетьмана Апостола у 1734 р. цариця Анна Іванівна (1730—1740), при дворі якої було засилля німецьких дворян (Бірон, Мініх, Остерман та ін.), не дозво
Наприкінці XVII — у першій чверті XVIII ст. в Російській державі, що залишалася феодально-кріпосницькою монархією, були проведені широкі перетворення, які відповідали назрілим потребам розвитку країни і сприяли піднесенню продуктивних сил, зміцненню її могутності і зростанню ролі на міжнародній арені. Уряд Петра І здійснив реформи центрального й місцевого апарату влади й управління, створив регулярну армію й міцний військово-морський флот; завершилося оформлення абсолютної монархії, яка відбивала інтереси класу поміщиків — дворян. Вдаючись до політики протекціонізму й меркантилізму, царський уряд сприяв розвиткові промисловості, торгівлі, сільського господарства. Усі реформи здійснювалися на основі збереження кріпосництва, шляхом посилення експлуатації народних мас, насамперед селянства, і вели до зміцнення держави поміщиків і торговців.
Реформи, проведені в Російській державі, справляли вплив і на економічний розвиток українських земель, що входили до її складу. При цьому всі ресурси й економічні можливості України з волі царів підпорядковувалися інтересам зміцнення Російської держави.
На Лівобережжі і Слобожанщині у сільському господарстві, що залишалося основною галуззю економіки, розширювалися посівні площі зернових і технічних культур, особливо в південних районах, в результаті освоєння нових земель або викорчовування лісів, удосконалювалися сільськогосподарські знаряддя, зокрема плуг і борони, в яких стали заміняти дерев'яні зубці залізними, внаслідок чого поліпшувався обробіток ґрунту. Як і раніше, поряд з землеробством розвивалося скотарство, насамперед випасання волів, великі гурти яких відганяли для продажу на російські і закордонні ринки. У зв'язку з потребами війська в сукні і попитом на нього ринку в Україні значно збільшилася кількість овець.
Уряд створив великі вівчарські ферми-«заводи», на яких утримувалося в перші десятиріччя XVIII ст. близько 130 тис. овець. Потреби й вимоги армії та ринку викликали зростання площ, зайнятих під коноплями, льоном, тютюном та іншими культурами. Населення займалося також рибальством, бджільництвом, полюванням, городництвом, садівництвом.
Продовжували розвиватися ремесла й промисли. Міські й сільські ремісники виготовляли багато різних виробів, що задовольняли потреби населення. Вони вичиняли шкіри, шили взуття, одяг, виробляли посуд, меблі, діжки, збрую та інші предмети господарського і побутового вжитку. Разом з тим розширювалися вже існуючі і створювалися нові промислові підприємства — рудні, де виробляли залізо, винокурні, млини, папірні, селітряні варниці й поташні заводи (буди), скляні «заводи» (гути), суконні «заводи», цегельне і вапняне виробництво тощо. Промислові підприємства належали козацьким старшинам, монастирям, інколи — заможним козакам і селянам, а також купцям. На них працювали як залежні селяни, так і вільнонаймані люди. Це були ще значною мірою дрібні, примітивні виробництва, що будувалися на принципах простої кооперації.
Як і в інших районах країни, у першій чверті XVIII ст. в Україні створювалися й мануфактури, які були великими підприємствами. У 1719 р. біля Путивля, в с Глушкові, була заснована Путивльська (Глушківська) суконна мануфактура, що належала казні. Того ж року в Охтирці почала працювати казенна тютюнова мануфактура. Про Топальську парусно-полотняну мануфактуру, яка належала графу С. Рагузинському (біля с Великої Топалі Стародубського полку) перша згадка датується 1720 р. Були розширені Бахмутські й Торські соляні промисли. Наприкінці 1721 р. кріпак-рудознавець Григорій Капустін виявив на сході Донбасу кам'яне вугілля. Петро І направив туди експедицію, яка зробила висновок про промислове значення донецького кам'яного вугілля (1722—1724).
У другій чверті XVIII ст. на Лівобережжі продовжували розвиватися ремесла й промисли, розширюватися старі й засновуватися нові промислові підприємства, зокрема мануфактури. У 1726 р. у м. Почепі (біля Стародуба) у володіннях Меншикова була побудована велика парусно-полотняна мануфактура. Того ж року таку саму мануфактуру було засновано Строгановим у Шептаківській сотні Стародубського полку. Через деякий час, коли Меншиков потрапив в опалу і його мануфактура перейшла в казну, ці дві мануфактури були об'єднані в одне підприємство. У 1736 р. почав працювати Шосткинський пороховий завод. У 1737—1738 pp. було засновано Ряшківську суконну мануфактуру в с. Ряшках Прилуцького полку, яке тоді належало Мініху. Коли в 1741 р. Єлизавета Петрівна заслала Мініха у Сибір, то Ряшківська мануфактура перейшла в казну. На Слобожанщині однією з найбільших була Салтівська суконна мануфактура, створена у 1759 р.
Хоч мануфактури ґрунтувалися в основному на ручній техніці й праці кріпаків, але збільшення їх числа, відрив певної частини кріпосних селян від сільськогосподарських занять, поява вільнонайманих робітників, поглиблення поділу праці на підприємствах — усе це вносило нові елементи в феодально-кріпосницьку систему, свідчило про перші симптоми її розкладу й зародження капіталістичного укладу.
Розширювалася внутрішня й зовнішня торгівля. Значну роль відігравали торги, базари і ярмарки, серед яких було чимало великих, що сприяло поступовому зміцненню економічних зв'язків між окремими територіями. В Лівобережній Україні на початку XVIII ст. налічувалося понад 100 торговельних осередків, де старшини, купці, міщани, козаки, селяни продавали й купували як місцеві товари (хліб, худобу, прядиво, шкіри, мед і т. п.), так і привізні (сукна, шовкові тканини, різні прикраси тощо). Розширилися й зміцніли у першій половині XVIII ст. економічні зв'язки України з Росією. З українських міст і сіл в Росію вивозили селітру, поташ, масло, сало, шкіри, прядиво, відганяли багато худоби. Довозили з Росії в Україну хутро, залізо й різні металеві вироби, папір тощо.
Провадилася торгівля також з країнами Західної Європи, куди особливо багато відправляли худоби, зокрема волів, вивозили також хліб, сало, масло, тютюн, горілку, прядиво, олію, мед, віск, ліс, дьоготь та ін.
З пожвавленням ремесла й торгівлі розвивалися міста, що відігравали все більшу роль в економіці. Особливо зростали великі міста, такі, як Київ, Чернігів, Полтава, Стародуб, Харків та ін. У 1720—1730 pp. на Лівобережжі налічувалося вже близько 200 міст і містечок.
Зростання старшинського та монастирського землеволодіння.
Панівною силою як в економіці, так і в політичному житті Лівобережної і Слобідської України, як і раніше, залишалися козацька старшина, міська аристократія і вище православне духівництво. У цей час дуже швидко продовжувало зростати старшинське і монастирське землеволодіння. Гетьмани Мазепа та Скоропадський, полковники, які самі захоплювали великі земельні площі з фонду вільних військових маєтностей, багато земель роздавали старшинам і монастирям, скріплюючи ці надання своїми універсалами, які часто потім підтверджувалися царськими грамотами. При цьому характерним було різке збільшення спадкового («зуполного») володіння за рахунок зменшення умовних володінь. Лише Мазепа видав не менш як 1000 універсалів про надання землі у володіння. Він сам у своїх величезних маєтностях мав близько 20 тис. дворів, де налічувалося понад 100 тис. підданих. Крім того, у сусідніх повітах Росії в Мазепи було 20 тис. душ кріпаків. Гетьман Скоропадський теж мав 100 тис. залежних селян. Багато земель належали полковникам, іншим старшинам.
Крім одержання земель за гетьманськими й полковницькими універсалами, старшина розширювала свої володіння скуповуванням, найчастіше примусовим, селянських і козацьких земель, забиранням їх за борги, а нерідко й прямим насильницьким загарбанням їх. Такими самими методами, як старшинське, збільшувалося й монастирське землеволодіння.
Дуже швидко зменшувалася як кількість вільних, незалежних від старшини і монастирів посполитих, так і площа їхніх земельних володінь. За 1654—1730 pp. у семи полках Лівобережжя (без Стародубського, Ніжинського і Лубенського) старшини-феодали поставили в залежність від себе дві третини вільних посполитих. Тільки за 22 роки, з 1730 по 1752 p., чисельність вільних посполитих зменшилася майже в 5 разів (було близько 28 тис. дворів, а стало трохи більше 5 тис).
Усього під час ревізії 1719» р. на Лівобережній Україні було зареєстровано 910 тис. душ чоловічої статі. Якщо вважати, що чоловіків і жінок було порівну, то загальна кількість населення тоді становила 1820 тис. чол. На Слобожанщині у 30-х роках XVIII ст. налічувалось 300 тис. чол.
Старшина й церковні феодали збагачувалися також і за рахунок прибутків, які вони діставали від промислових підприємств — рудень, гут, буд, млинів, ґуралень тощо, які вони засновували в своїх маєтностях, шляхом торгівлі, різних фінансових операцій, зокрема лихварства, численних хабарів, оренд.
Зосереджуючи в своїх руках дедалі більше земельних володінь та інших багатств і політичну владу, старшина уже за цей період поступово консолідувалася в окремий панівний, феодальний за своїм характером клас, який відокремлювався від рядового козацтва і тим більше від поспільства. Зростала влада старшини в полках і сотнях, у ряді випадків вона ставала фактично спадковою.
Сформувалася значною мірою замкнена старшинська привілейована верхівка, до якої входили так звані бунчукові товариші (під час парадних виходів ішли під гетьманським бунчуком), які підлягали тільки владі гетьманського правління і з яких в основному виходила генеральна старшина та полковники, і значкові товариші (йшли під полковим прапором-значком), які підлягали лише полковій владі.
Разом з українською старшиною й монастирями з початку XVIII ст. землі в Україні стали захоплювати російські дворяни, різні вельможі й сановники. Гетьмани давали на ці землі універсали, які царський уряд охоче підтверджував. Найбільші земельні володіння дістав Меншиков (Ямпольську й Почепську волості Стародубського полку та ряд міст і сіл), значну кількість земель одержали канцлер граф Головкін, підканцлер барон Шафіров, фельдмаршал Шереметев, князь Долгорукий та ін.
Козацька старшина, духовні владики, російські дворяни захоплювали дедалі більше земель і посилювали феодально-кріпосницьке гноблення народних мас.
Посилення визиску народних мас.
Спираючись на підтримку царизму й гетьманського уряду, старшини збільшували податки й повинності підданих. Загальною тенденцією було поступове зростання панщини. Якщо у вільних військових і рангових маєтностях у цей період ще переважали грошові й натуральні данини, які вносили посполиті до військового скарбу або державцеві, то у володіннях «зуполних», насамперед монастирських, панщина уже займала значне місце. На півночі і в центральних районах Лівобережжя на початку XVIII ст. вона становила не менше двох днів на тиждень. Про це, зокрема, свідчить універсал Мазепи 1701 р. на ім'я веркіївського сотника С. Афанасійовича, в якому мінімальний розмір панщини визначається двома днями на тиждень. У другій чверті XVIII ст. на півночі Лівобережжя і на Слобожанщині панщина уже здебільшого стала триденною.
Збільшуючи експлуатацію й визиск, старшини намагалися припинити переходи селян з одного місця на інше і закріпачити їх. Насамперед, щоб обмежити й утруднити селянські переходи, під тиском старшини гетьманське правління в першій чверті XVIII ст. видало ряд розпоряджень, за якими селяни, переходячи з одного місця на інше, не мали права продавати свої землі й нерухоме майно, а мусили залишати все це державцеві. Разом з тим заборонялося селянам переходити в козацтво, на слободи, в підсусідки. Гетьманські універсали надавали право власникам землі карати своїх підданих — заковувати в кайдани, бити киями, ув'язнювати. З 1739 по 1742 р. за розпорядженням Генеральної військової канцелярії на Лівобережжі селянські переходи були заборонені остаточно.
Тяжким було й становище рядового козацтва. Старшина в багатьох козаків відбирала землі, примушувала їх працювати на себе, руйнувала козацьке господарство, намагалася перетворити козаків на своїх підданих. Рядові козаки дедалі більше убожіли і розорялися. Тривалі війни, на які козаки споряджалися на свій кошт, тяжкі роботи на побудові фортець, каналів, української лінії укріплень, що тяглася від Дніпра до Сіверського Дінця на 285 км (1731—1733), утиски козацької старшини — усе це негативно позначилося на господарському становищі козацтва. У 1718 р. козаків було послано в район Царицина для риття каналу Волга — Дон, який тоді так і не було збудовано. У 1721 р. на спорудження Ладозького каналу було відправлено 10 тис. козаків, а повернулося ледве 3 тис. Ходили козаки й на р. Сулак, на кордон з Персією, будувати прикордонну фортецю Святого Хреста, і "в Дербент, і на будівництво Петербурга. Далекі подорожі, повні нестатків і незгод, невимовно важка і незвична робота, погане харчування, свавілля і знущання начальства, нездоровий клімат — усе це вкрай виснажувало козаків і зумовлювало їх велику смертність. А ті, що виживали, поверталися, за словами сучасників, «у вигляді єгипетських мумій». Не маючи можливості одночасно відбувати військову службу й господарювати, козаки продавали свої «ґрунти» й переходили в посполиті або навіть у підсусідки. Але оскільки царський уряд був зацікавлений у збереженні козацтва як військової сили і хотів загальмувати процес його зменшення, у 1735 р. Правління гетьманського уряду видало указ, затверджений сенатом, про поділ лівобережних козаків на виборних і підпомічників. Виборні козаки, що включалися в нові козацькі компути (списки козаків по сотнях) (ЗО тис чол.),— це заможні привілейовані козаки, які були звільнені від повинностей, але повинні були особисто відбувати військову службу. Козаки-підпомічники — незаможні козаки, які особисто у війську не служили, але мусили виконувати такі повинності, як і селяни, тільки вдвоє менші. Крім того, вони повинні були «підпомагати» виборним козакам: обробляти їхні землі і дбати про їхнє господарство, коли останні воювали або охороняли фортеці, постачати їх провіантом, фуражем, давати кошти на озброєння тощо. У слобідських козацьких полках, де поділ козаків на виборних і підпомічників був узаконений ще царським указом 1700 p., число виборних козаків протягом першої половини XVIII ст. коливалось від 3,5 до 5 тис. чол. До кожного виборного козака прикріплялось від двох до восьми підпомічників. За даними ревізії 1763—1764 pp. у дев'яти полках Лівобережжя (без Полтавського) налічувалося 177 415 козаків-підпомічників.
До тяжкого гноблення й визиску, яких зазнавали селяни, рядові козаки, міська біднота, додавалися й часті стихійні лиха — епідемії, нашестя сарани, падіж худоби, неврожаї, які погіршували без того скрутне становище народних мас, збільшували зубожіння їх.
Обмеження царизмом автономії України. Перша Малоросійська колегія.
Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. на Лівобережній Україні (Гетьманщині) і Слобожанщині зберігався козацько-старшинський адміністративно-політичний устрій, що склався раніше. Хоч із поділом країни у 1708 р. на губернії Лівобережжя й більша частина Слобожанщини ввійшли до складу Київської губернії, де були підпорядковані київському губернаторові, там, як і раніше, існував автономний адміністративно-політичний устрій. Лівобережжя (Гетьманщина) поділялася на полки й сотні, якими управляли полковники й сотники разом з полковою та сотенною старшиною. На чолі Гетьманщини стояв гетьман, якому належала вища адміністративна, військова й судова влада. Його помічником була генеральна старшина. Гетьман і старшина вважалися виборними, але більшість із них затверджувалася царським урядом. Існувала своя система суду, право, козацьке військо, яке налічувало приблизно 50 тис. чол. Царський уряд, проводячи централізаторську політику, постійно здійснював пильний нагляд і контроль за діяльністю гетьмансько-старшинської адміністрації, обмежував автономію і посилював гноблення українського народу.
Після Полтавської битви під Решетилівкою Скоропадський звернувся до царя з просьбою підтвердити в «Статтях» права й вольності Гетьманщини. Але цар не підтвердив «Статей», а дав «Решительный» указ 1709 р., за яким козацькі війська мали по-старому підпорядковуватися московським генералам, московським воєводам дозволялось втручатися у внутрішні справи України. Царські укази мали висилатися не тільки царем, а й царськими міністрами. До того ж «Решительный» указ 1709 р. був не двосторонньою угодою між рівними сторонами, а однобічним актом, царським наказом.
Дальшим значним обмеженням гетьманської влади було призначення до гетьмана царського резидента, спочатку одного — стольника Ізмайлова (1709 p.), а потім, після його відкликання, двох — стольника Протасьева і думного дяка Вініуса (1710 p.). Вони мали наглядати і контролювати всю діяльність гетьмана і старшин, які без санкції цих царських резидентів не могли ступити жодного кроку. За наказом Петра І резиденцію гетьмана в 1709 р. було перенесено зі зруйнованого Меншиковим Батурина поближче до російських земель, до м. Глухова, де було розквартировано два царські полки. Крім постійних гарнізонів російських військ у фортецях, у містах України було розташовано 10 драгунських полків, утримання яких лягало важким тягарем на місцеве населення.
29 квітня 1722 р. Петро І видав указ Скоропадському про створення Малоросійської колегії. У ньому говорилося, що оскільки в судах, збиранні податків і взагалі в управлінні Гетьманщини багато непорядків, цар наказав заснувати із шести штаб — офіцерів російських полків, розташованих в Україні, колегію, на чолі з президентом — бригадиром Степаном Вельяміновим, яка й ставала вищим судовим, контролюючим і наглядаючим органом краю.
Створення Малоросійської колегії мотивувалося тим, що до царя доходять скарги від народу на хабарі й здирства в судах, на відбирання полковниками у козаків грунтів, лісів, млинів, примусового їх переходу в підданство, на безпорядки в Генеральній військовій канцелярії. Колегія створювалася для того, щоб Україні «быть под великороссийским судом и управлением, дабы тем всему малороссийскому народу все неправые суды и напрасные отягощения пресечены были». Разом із тим, управління Україною передавалося з Колегії закордонних справ до Сенату.
З липня 1722 р. помер гетьман Скоропадський, і цар не дозволив обрати нового гетьмана, а доручив управління чернігівському полковникові Павлу Полуботку (1722— 1723). Полуботку й старшинам наказувалося, щоб вони в усіх справах, радах і розсилці універсалів мали «сношения» з бригадиром Вельяміновим.
Коли Вельямінов прибув до Глухова і Малоросійська колегія почала прибирати до своїх рук фінанси і все правління Лівобережжям, обмежуючи цим владу старшини, старшинська верхівка стала виявляти незадоволення. Воно стало ще більшим тому, що Малоросійська колегія обклала маєтності старшини, церков та монастирів податками й повинностями.
Взявши до своїх рук центральний апарат управління Лівобережною Україною, царський уряд посилював свій вплив на місцеву — полкову й сотенну — адміністрацію. У 1722 р. у Стародуб, Чернігів, Переяслав і Полтаву були призначені царські коменданти, які, крім виконання функцій військових командирів, здійснювали й контроль за діяльністю полковників і полкової старшини. Слобідські ж полки перейшли в пряме підпорядкування царським воєначальникам, а в адміністративному відношенні Слобожанщина підлягала царським урядовим установам. У 1723 р. українські полки були підпорядковані князю М. Голіцину, який став командуючим усіма нерегулярними військами Росії. Дійшло до того, що царський уряд став призначати полковниками козацьких полків російських та іноземних офіцерів (Толстого, Богданова, Кокошкіна, серба Милорадовича та ін.).
Вельямінов, Малоросійська колегія, царські офіцери, посилюючи гноблення й визиск українських трудящих, зачіпали й життєві інтереси козацької старшини. Наказний гетьман Павло Полуботок і верхівка старшини не раз зверталися до царя з проханням дозволити обрати нового гетьмана, ліквідувати Малоросійську колегію, заведені нею податки та інші обмеження. Від імені всього українського народу вони складали чолобитні й надсилали цареві. Але цар відповідав, що оскільки з часу першого гетьмана Богдана Хмельницького і до Скоропадського «все гетманы явились изменниками», то і «надлежит приискать в гетманы верного и известного человека, о чем и имеем мы непрестанное старание» через що «о сем деле докучать не надлежит». Однак Полуботок і старшини продовжували «докучать», складали від імені всього українського народу чолобитні й надсилали цареві. Тоді у квітні р. цар звелів Полуботка, генерального суддю Івана Чарниша та генерального писаря Семена Савича викликати до Петербурга. Оскільки вони наполягали на своїх вимогах, а до того ж до Петербурга були прислані так звані Коломацькі чолобитні, Петро І наказав Полуботка, Чарниша і Савича посадити в Петропавловську фортецю. На початку 1724 р. було заарештовано й відправлено до Петербурга миргородського полковника Данила Апостола, генерального осавула В. Жураковського, генерального бунчужного Я. Лизогуба та деяких інших старшин, яких теж було кинуто до Петропавловської фортеці. 18 грудня р. у фортеці Полуботок помер. А 28 січня 1725 р. помер Петро І. У в'язниці померли і реент (управитель) генеральної військової канцелярії Дмитро Володковський та наказний переяславський полковник Карпека. Іншим старшинам загрожувало заслання до Сибіру й конфіскація всього майна.
Але після смерті Петра І, коли царицею стала Катерина І, 8 лютого 1725 р. був виданий маніфест, за яким Чарниша, Савича, Жураковського, Лизогуба й Апостола звільнили з в'язниці й наказали жити з сім'ями в Петербурзі, без права повернення в Україну.
У цьому ж маніфесті були сформульовані й провини, за які карали старшин. Царський уряд звинувачував їх у тому, що вони завдавали багато кривд народові — допускали здирства, примушували простих людей працювати на себе, накладали непосильні податки, козаків обертали в посполитих і т. п. Уряд начебто виступав на захист простих людей, обороняв їх інтереси від старшин, але порушував автономію, права і вольності українського народу.
Павло Полуботок в історіографії.
Особа і діяльність Павла Полуботка дістали неоднозначну оцінку в історіографії й громадській думці.
Павло Леонтійович Полуботок народився близько 1660 р. Його батько обіймав посади генерального осавула, переяславського полковника, був одним із найближчих співробітників гетьмана Самойловича. З 1706 р., за часів Мазепи, Павло Полуботок став чернігівським полковником. Він не пристав до Мазепи, одним з перших прибіг у табір Петра І, дістав великі земельні надання за рахунок «изменничьих маетностей», зібрав у своїх руках багато володінь і багатств у Чернігівському, Лубенському, Галицькому та інших полках Гетьманщини й Слобожанщини, став одним з найбагатших землевласників. Існує легенда, що Полуботок відправив до Англії в банк бочки з золотом, які заповідав Україні, коли вона стане вільною, незалежною державою.
Коли Таємна канцелярія засудила Павла Полуботка і його товаришів до довічного ув'язнення та конфіскації всього їхнього майна і оголосила свій вирок, то, як пише про це автор «Історії русів», Полуботок звернувся до царя з промовою, в якій засудив гноблення України. Полуботок говорив, що правота і лагідність, суд і милість суть єдине добро всіх монархів світу сього, і вони мусять бути перші наглядачі та охоронці законів. «Звідкіля ж походить,— говорив далі Полуботок,— що ти, о Государю, ставлячи себе понад закони, мордуєш нас єдиною владою своєю і кидаєш у вічне ув'язнення, загорнувши до скарбниці власне майно наше? Провина, на нас стягувана, є лише повинність наша, і повинність свята, у всіх народах так шанована, а жодним чином не законопреступна і до осуду не належна. Ми просили і просимо іменем народу свого про милість до отчизни нашої, неправедно гнаної і без жалю плюндрованої, просимо поновити права наші і привілеї, урочистими договорами затверджені, що їх і ти, Государю, декілька разів потверджував». За участь в «уеіх військових рушеннях і здобуттях», «за безприкладну ревність нашу до Тебе і Росії»,— говорив далі до царя Полуботок,— «стягнули на себе саму зневагу та лютість і, замість подяки і нагороди, вкинуті в найтяжче рабство і змушені платити данину ганебну й незносну, рити лінії та канали і осушувати непролазні багнища, угноюючи все те тілами наших мерців, що впали цілими тисячами од тягот, голоду та клімату». І далі Полуботок сказав: «Поневолювати народи і володіти рабами та невільниками є справа азіатського тирана, а не християнського монарха, який мусить славитися і направду бути верховним батьком народів».
Подана «Історією русів» промова Полуботка, в якій він виступає як захисник вітчизни своєї, борець за її волю, лягла в основу поглядів авторів перших узагальнюючих праць з історії України — Д. Бантиша-Каменського («Історія Малої Росії») і М. Маркевича («Історія Малоросії»). Бантиш-Каменський вважав Полуботка твердою, сміливою людиною, що був захоплений «полум'яною до вітчизни любов'ю». Говорячи про смерть Полуботка, Бантиш-Каменський писав: «Так помер Полуботок, підприємницький, відважний і твердий у правилах своїх вождь малоросіян». Маркевич вважав, що Полуботок був патріотом, любив свій край як рідну матір. Слідом за Бантишем-Каменським і Маркевичем Т. Шевченко у своїх творах «Сон», «Великий льох», викриваючи гнобительську політику царизму, змальовував Полуботка як «вольного гетьмана», «славного Полуботка», мученика і героя українського народу.
На початку 60-х років XIX ст. історик О. Лазаревський започаткував критичну лінію в оцінці Полуботка. У 1861 р. він опублікував статтю «Говорил ли Полуботок речь, приводимую Конисским, а в 1880 р. — спеціальну монографію «Павло Полуботок». Заперечуючи вірогідність промови Полуботка, Лазаревський разом з тим вважав, що Полуботок діяв лише в інтересах панства і щодо народу дозволяв собі такі ж насильства, як і останні. «Полуботок, — робив висновок Лазаревський, — якщо й був героєм, то героєм одного тільки шляхетства, — народним героєм він не був і не міг бути».
Але оцінка Лазаревського не дістала широкого визнання серед українських істориків. М. Костомаров, Я- Шульгін, В. Модзалевський, М. Василенко та інші оцінюють Полуботка як видатного політичного діяча, борця за незалежність України, за інтереси українського народу, як великого патріота своєї вітчизни.
Після смерті Полуботка в 1724 p., а потім і Петра І в 1725 р. гетьмана не було, а Лівобережною Україною управляла Малоросійська колегія, що підлягала Сенатові й цариці.
У цілому царський уряд і далі продовжував політику поступового обмеження автономії України, а потім і її повної ліквідації. Але це робилося не одразу, з деякими відступами, бо Російській державі у XVIII ст. доводилося вести тривалі війни з Туреччиною, Кримським ханством, з Польщею. Україна в цих війнах була найближчим плацдармом і тилом російських військ, забезпечувала їх квартирами, провіантом, фуражем, транспортом, у бойових діях брали участь і козаки. Через це царський уряд змушений був враховувати настрої козацьких старшин і взагалі населення, часом ішов на поступки, послаблював наступ на автономні права України.
Гетьманство Д. Апостола(1727—1734).
1 жовтня 1727 р. на генеральній раді у Глухові за указом царя Петра II під наглядом таємного радника Ф. Наумова було оформлено обрання нового гетьмана 73-річного миргородського полковника Д. Апостола (1727—1734), який користувався великою повагою і авторитетом серед старшин та козацького війська. Малоросійська колегія була ліквідована. Україна із відання Сенату була переведена в Колегію закордонних справ.
Данило Павлович Апостол народився 4 грудня 1654 р. у багатій козацько-старшинській сім'ї. Його батько Павло Охримович був миргородським і гадяцьким полковником, мав великі земельні володіння на Миргородщині. У 1682 p., у 28 років, Данило став миргородським полковником і займав цю посаду протягом 45 років. На чолі з козаками брав участь в Азово-дніпровських походах (1695—1696 pp.), у Північній війні проти шведів, у Прутському поході проти турків, у війні російських військ проти Персії в 1722 p., де він очолював десятитисячне козацьке військо. У всіх походах Апостол виявив військову умілість, мужність, хоробрість, за що заслужив високий авторитет видатного військового керівника. Коли 28 жовтня 1708 р. гетьман Мазепа перейшов у табір Карла XII, то з ним був і Апостол. Але 21 листопада 1708 р. він залишив Мазепу і пробрався до свого маєтку Сорочинців у Полтавському полку, покаявся і брав участь у Полтавській битві разом з російськими військами, 3 волі царя йому повернули маєтки, якими він володів доти, і посаду миргородського полковника. У 1723 р. за участь у складанні Коломацьких чолобитних Апостол разом з іншими старшинами був викликаний до Петербурга, ув'язнений, але після смерті Петра І звільнений, однак мусив жити в Петербурзі. Лише в 1726 p., склавши присягу на вірність цареві, Апостол був відпущений в Україну, але заложником у Петербурзі залишився його син Петро.
Ставши у 1727 р. гетьманом і ведучи себе лояльно щодо царського уряду, Апостол, однак, намагався відновити в попередньому обсязі автономію України, права і вольності, відповідно до Статей Богдана Хмельницького. На початку 1728 р. він поїхав до Москви на коронацію нового імператора Петра II і 12 березня 1728 р. через канцлера Головкіна передав цареві «Пункты статейные, в яких були сформульовані просьби «про нужды Малороссии». 22 серпня через Колегію закордонних справ Апостол одержав «решительную резолюцию» царя, через що цей документ дістав назву «Решительные пункты» 1728 p.
«Решительные пункты», на відміну від попередніх українсько-московських «Статей», де Україна і Москва, гетьман і цар, виступали як дві рівноправні сторони, були уже не договором між Україною і Росією, а одноособовим указом царя у відповідь на прохання гетьмана. За цим указом лише формально поновлювався автономний устрій України, а фактично її адміністративне управління і все життя підпорядковувалось царській владі. Уже на початку «Решительных пунктов» пишеться, що саме цар «все-мшгостивейше соизволяет в Малой России гетмана и всех подданых содержать по прежним правам и вольностям».
Обрання гетьмана «вольными голосами» дозволялося, але тільки з «волі і згоди» царя. Право виборів козацьких старший теж зберігалося, але рада мала обирати двох-трьох кандидатів, із них на уряди полкових і сотенних старшин вибирав і затверджував гетьман, а на посади генеральних старшин і полковників — на подання гетьмана — цар. Так само й усувати від посад генеральних старшин і полковників міг лише цар на клопотання гетьмана. Без царського указу не можна було й карати на горло козацьких старшин. Реорганізувався Генеральний суд — тепер він мав складатися з трьох старшин і трьох суддів-великоросів, а в інстанційному порядку підлягав уже не гетьманові, а Колегії закордонних справ, тобто цареві. Податки, введені Малоросійською колегією, ліквідовувались, але тепер фінансами завідували два підскарбії, з них один великорос. Мито за ввізні товари (індукта) слід було передавати до царської казни. Дозволялись вільний продаж і купівля маєтностей росіянам в Україні, а українцям — у Росії. Як і раніше гетьманам заборонялося мати зносини з чужоземними монархами і державами. При гетьмані мав постійно перебувати царський радник, міністр-резидент (тоді Федір Наумов), без якого гетьман не міг вирішити жодної справи.
Намагаючись відновити і розширити автономію України, гетьман Апостол піклувався про налагодження нормального державного порядку, розвиток господарства, торгівлі. Оскільки багато рангових маєтностей, які надавались старшинам за виконання тих чи інших службових обов'язків у тимчасове користування, старшини перетворювали на приватні, спадкові, Апостол повів боротьбу проти цих зловживань. За його розпорядженням у 1729— 1731 pp. у всіх полках було проведено «Генеральне слідство про маєтності», в час якого на основі документів перевірялись права державців на їхні маєтності.
Апостол провів ряд заходів по удосконаленню судочинства в Гетьманщині. У 1730 р. він видав інструкцію судам, у якій визначалася чітка структура судових установ, регламентувався склад і компетенція полкових, сотенних і сільських судів.
За часів гетьманства Апостола почалася кодифікація українського права. З ініціативи старшини і за указом царського уряду в 1728 р. в Глухові була створена спеціальна кодифікаційна комісія для складання кодексу діючих на Україні законів. Внаслідок п'ятнадцятирічної роботи в 1743 р. комісія на основі різних джерел — литовських статутів, магдебурзького права, українського звичаєвого права, російських законів — завершила складання цього кодексу, що дістав назву «Права, за якими судиться малоросійський народ». Але оскільки в основі кодексу лежали ідеї збереження автономії України, Сенат не затвердив цього кодексу. Знайдений він у копії і виданий, як історично-юридична пам'ятка, лише в 1879 р. у Києві юристом О. Кистяківським.
Завдяки турботам Апостола Київ царським указом був підпорядкований гетьманові, а не царському генерал-губернаторові, як це було до того часу.
Однак попри всякому піклуванню Апостола царський уряд продовжував посилювати гноблення й визиск українського народу. Надзвичайно тяжкими були фортифікаційні роботи, до яких змушували російські урядовці населення України. На будівництво «Української лінії» укріплень між Дінцем і Дніпром, яка тяглася на 285 км, у 1731 р. було відправлено 20 тис. козаків і 10 тис. посполитих, у 1732 р. — їм на зміну ЗО тис. козаків, у 1733 р. — ще 10 тис. чол. У 1733 р. на допомогу російським військам на підтримку сина Августа II, претендента на польський королівський престол, проти прихильників Станіслава Лещинського, до Польщі був відправлений український козацький корпус (11 тис. чол.) на чолі з наказним гетьманом Яковом Лизогубом.
У 1734 р. сталася важлива подія: з царського дозволу запорожці повернулися з Олешківської Січі на старі місця і заснували над річкою Підпільною Нову Січ.
У 1733 р. Апостола розбив параліч і 15 січня 1734 р. на 80-му році життя він помер. Похований у с Сорочинцях у кам'яній церкві, побудованій на його кошти.
У Данила Апостола було 9 дітей. Сини Петро і Павло займали посади полковників Лубенського і Миргородського полків. Петро Апостол залишив щоденник. Із роду Апостолів вийшли троє декабристів: Сергій, Іполит та Матвій Муравйови-Апостоли.
Правління гетьманського уряду (1734—1750).
Після смерті гетьмана Апостола у 1734 р. цариця Анна Іванівна (1730—1740), при дворі якої було засилля німецьких дворян (Бірон, Мініх, Остерман та ін.), не дозво
