Рибалко Історія України (частина друга) (1995)
4. Початки українського національного відродження.
Занепад українського культурного життя.
На кінець XVIII — початок XIX ст. в українських землях — Лівобережжі (колишній Гетьманщині), Слобожанщині, на території ліквідованої Запорізької Січі і всього відвойованого Півдня, на Правобережній Україні, які на той час опинилися в складі Російської імперії, царський уряд ліквідував залишки автономного устрою, завів загальноросійське законодавство і загальноімперську систему адміністративного управління.
На Правобережній Україні, приєднаній до Росії від Польщі, царський уряд, крім того, що повертав населення від унії до православ'я, ніяких змін для українських селян-кріпаків не вніс. Панівною силою там були польські магнати й шляхтичі, вони продовжували гнобити й визискувати українських селян, які залишалися темними й неосвіченими. Середні школи й заснований у містечку Кремінці на Волині ліцей мали польський характер і були розсадниками польської освіти й культури.
В Лівобережній Україні і на Слобожанщині царський уряд, ліквідуючи автономне управління, разом з тим намагався повністю русифікувати українців, знищити їх відмінності від росіян. Заборонялося друкування українських книг, було наказано перевести викладання в Київській академії та інших школах України на російську мову, а в церквах читати «голосом, свойственным российскому наречию». Православна церква була повністю підпорядкована царським властям і стала одним із знарядь русифікації українського народу. Отже, послідовно здіснювався намір Катерини II: Україну, Ліфляндію і Фінляндію «надлежит легчайшими способами привести к тому, чтобы они обрусели и перестали глядеть, как волки в лесу».
Таким чином, на кінець XVIII — початок XIX ст. автономія України була повністю ліквідована, більшість верхівки українського народу — дворяни — колишні козацькі старшини й шляхтичі, великі купці та інші перейшли в табір польський або російський, а на «ґрунті народнім, — писав М. С. Грушевський,— залишився один низ громадянства: селянство темне, несвідоме, обідране і позбавлене всяких прав, майже таке саме бідне міщанство та неучене і темне сільське духовенство».
Перші кроки відродження: вивчення минувшини.
Здавалось, що настав кінець українському культурному життю, що українська народність уже повністю денаціоналізується і зникне з історичної арени.
Але не так сталося. Панівна верства — козацька старшина, хоча й перетворювалась на російських дворян і русифікувалась, але, особливо на Лівобережжі й Слобожанщині, де ще була жива пам'ять про козацтво й гетьманщину, про їх славу й доблесть, не відірвалась повністю від української національної стихії. її найбільш освічені і кращі представники виявляли дедалі більший інтерес до історії України, до рідної минувшини, до козацької слави. Цей інтерес наприкінці XVIII ст. підсилювався й практичними потребами багатьох колишніх козацьких старшин, за якими герольдія — спеціальне відомство у справах, що стосувалися дворянських звань, титулів і гербів,— не визнала дворянства і наказала виключити з дворянських родовідних книг. А таких старшин налічувалося близько 23 тис. із 100 тис. претендентів. їм загрожувало повернення в стан козаків або навіть селян і втрата дворянських прав і привілеїв.
З-поміж нащадків козацьких старшин виділилася ціла група любителів української минувшини, таких, як відомий збирач історичних документів Андріян Чепа (1760— бл. 1822), маршалок шляхетства Роменського повіту Василь Полетика (1765—1845), полтавський повітовий маршалок шляхетства В. Чарниш, депутат чернігівського дворянства І. Калинський та ін., які пильно збирали різноманітні пам'ятки старовини (літописи, гетьманські статті, універсали, дипломатичне листування тощо) і на їх основі писали свої твори («листи», «мнения» та ін.), в яких прославляли минуле України, описували подвиги козацтва й доводили право всіх українських старшин на дворянські звання. Заняття історією вони вважали патріотичною справою. «Як приємно, — писав Василь Полетика у листі до Андріяна Чепи, — працювати для слави і добра батьківщини! Наші власні почування, свідомість, що ми були не байдужі до інтересів батьківщини, служать нам нагородою... Щасливі будемо, як побачимо нових людей, що з таким самим запалом будуть захищати права, вольності і свободи своєї батьківщини».
В останні десятиліття XVIII ст. розробляли українську історію Г. Полетика, П. Симоновський, С. Лукомський, В. Рубан, Ф. Туманський, О. Рігельман, О. Шафонський, Я- Маркович та ін. Захоплювалися рідною старовиною і деякі вихідці з України, які займали високі пости в російській бюрократичній державній системі. Зокрема, син генерального писаря Андрія Безбородька Олександр Безбородько (1746—1799), який був київським полковником, потім переїхав до Петербурга, став секретарем Катерини II, потім міністром, канцлером Російської імперії і князем. Саме Безбородько спонукав Василя Рубана до написання «истории малороссийской».
Особливо велику роль у національному відродженні відіграла «Історія русів» — історично-літературний, гостро політичний твір, що став відомий у 20-х роках XIX ст. Весь виклад історії України з давніх часів до 1769 р. автор підпорядкував обґрунтуванню на історичному матеріалі права українського народу на свою державність, на рівноправність з усіма народами. «Історія русів» уся просякнута ідеєю українського патріотизму.
Значним кроком у розвитку української історіографії була «Історія Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського, видана за допомогою малоросійського генерал-губернатора князя Миколи Рєпніна в 1822 р. Це — перша узагальнююча праця з історії України, написана з широким використанням матеріалів із московських і українських архівів. Велику роль у національному вихованні українського суспільства відіграла п'ятитомна «Історія Малоросії» М. Маркевича, видана в 1842—1843 pp. у Москві.
Українська народна мова.
Для розвитку українського національного відродження велике значення мало видання в 1798 р. в Петербурзі поеми І. П. Котляревського «Енеїда», написаної українською народною мовою, народної за змістом і духом. «Енеїда» започаткувала нову українську літературу і перетворення народної мови на літературну українську мову. У 1819 р. на сцені Полтавського театру вперше були поставлені п'єси. І. Котляревського «Наталка-Полтавка» і «Москаль-чарівник», написані теж українською народною мовою.
Становлення української літературної мови відбувалося в запеклих суперечках. Справа в тому, що російські й польські великодержавники твердили, що українська мова не окрема мова, а говірка російської або польської мов. На захист української мови виступили відомі вчені І. Срезневський, М. Максимович, О. Волинський та ін. І. Срезневський, зокрема, писав: «У сучасний момент нічого доводити, що мова українська (або як угодно називати іншим — малоросійська) ? мова, а не наріччя російської або польської, як доводили деякі, і багато хто впевнений, що ця мова є однією з найбагатших мов слов'янських...» Ще в 1805 р. російський філолог О. П. Павловський підготував першу граматику української мови, яка була видана в Петербурзі в 1818 р.
Етнографічні студії і нова українська література.
Українському національному пробудженню, як і відродженню інших слов'янських народів, сприяв романтизм з його ідеєю народності. Ідея народності, як виявлення національної свідомості і самобутності, стала основним девізом романтиків — письменників, художників, учених. Романтики своїм покликанням вважали вивчення життя народу — його історії, культури, мови, поезії, психології, побуту. Розгорталися етнографічні дослідження, насамперед збирання й публікація пам'яток народної творчості. Були видані збірки українських народних дум і пісень, підготовлені М. Цертелевим (1819), М. Максимовичем (1827, 1834, 1849), П. Лукашевичем (1836). У передмові до збірки народних пісень 1827 р. Максимович із захопленням підкреслював значення народності: «Настав, здається, той час, коли вже пізнають справжню ціну народності; починає уже збуватися бажання — нехай створиться поезія істинно руська! Кращі наші поети уже не в основу і зразок своїх творінь беруть твори чужоземні, а тільки як засіб до повнішого розвитку самобутньої поезії, яка зародилась на рідному ґрунті і яку довго заглушували чужоземні пересадки, через які вона тільки зрідка пробивалась. У цьому відношенні великої уваги заслуговують пам'ятки, в яких найповніше виявлялась би народність: це — пісні, де звучить душа, перейнята почуттям, і казки, де відсвічується фантазія народна».
Центром українського романтизму і національно-культурного відродження в перші десятиліття XIX ст. став Харків, де в 1805 р. — турботами В. Каразіна почав працювати університет. Саме в Харкові в 1812 р. стала видаватися перша в Східній Україні газета «Харковский еженедельник». Пізніше виходили інші газети, журнали і альманахи.
У Харківському університеті наприкінці 20-х років склався гурток романтиків, до якого входили І. Срезневський, І. Розковшенко, брати Євецькі та ін. Молоді романтики захоплювалися народною творчістю, збирали народні думи, пісні, перекази, публікували їх, вивчали життя народу. У 1833—1838 pp. у Харкові Срезневський видав шість книжок фольклорно-історичної збірки «Запорожская старина», яка стала своєрідним маніфестом українського романтизму.
У західноукраїнських землях, які входили до складу Австрійської монархії, у 30-х роках XIX ст. у Львові створився і діяв студентський гурток, що дістав назву «Руської трійці». Його засновники М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький, прагнучи до відродження й розвитку української мови й культури, підготували й опублікували альманах «Русалка Дністровая» (1837), який містив українські народні думи, історичні пісні та інші пам'ятки народної творчості.
Одночасно з розгортанням етнографічних студій і оприлюдненням пам'яток народної творчості у перші десятиліття XIX ст. розвивалася нова українська література. Найвидатнішими її творцями в дошевченківський період були І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка, М. Шашкевич. Для їхньої творчості характерним було дальше впровадження в літературу української народної мови, широке відображення народного життя й світосприйняття, ґрунтування на народнопоетичній, фольклорній основі, великий інтерес до минулого, його опоетизування, створення романтизованого образу рідного народу.
Отже, з кінця XVIII й до початку 40-х років XIX ст. розгортається українське національно-культурне відродження: розширюється дослідження минулого України, у літературу впроваджується українська народна мова, ведеться збирання й опублікування пам'яток народної творчості, вивчається життя народу, розвивається нова українська література, поступово формується й піднімається національна самосвідомість.
На кінець XVIII — початок XIX ст. в українських землях — Лівобережжі (колишній Гетьманщині), Слобожанщині, на території ліквідованої Запорізької Січі і всього відвойованого Півдня, на Правобережній Україні, які на той час опинилися в складі Російської імперії, царський уряд ліквідував залишки автономного устрою, завів загальноросійське законодавство і загальноімперську систему адміністративного управління.
На Правобережній Україні, приєднаній до Росії від Польщі, царський уряд, крім того, що повертав населення від унії до православ'я, ніяких змін для українських селян-кріпаків не вніс. Панівною силою там були польські магнати й шляхтичі, вони продовжували гнобити й визискувати українських селян, які залишалися темними й неосвіченими. Середні школи й заснований у містечку Кремінці на Волині ліцей мали польський характер і були розсадниками польської освіти й культури.
В Лівобережній Україні і на Слобожанщині царський уряд, ліквідуючи автономне управління, разом з тим намагався повністю русифікувати українців, знищити їх відмінності від росіян. Заборонялося друкування українських книг, було наказано перевести викладання в Київській академії та інших школах України на російську мову, а в церквах читати «голосом, свойственным российскому наречию». Православна церква була повністю підпорядкована царським властям і стала одним із знарядь русифікації українського народу. Отже, послідовно здіснювався намір Катерини II: Україну, Ліфляндію і Фінляндію «надлежит легчайшими способами привести к тому, чтобы они обрусели и перестали глядеть, как волки в лесу».
Таким чином, на кінець XVIII — початок XIX ст. автономія України була повністю ліквідована, більшість верхівки українського народу — дворяни — колишні козацькі старшини й шляхтичі, великі купці та інші перейшли в табір польський або російський, а на «ґрунті народнім, — писав М. С. Грушевський,— залишився один низ громадянства: селянство темне, несвідоме, обідране і позбавлене всяких прав, майже таке саме бідне міщанство та неучене і темне сільське духовенство».
Перші кроки відродження: вивчення минувшини.
Здавалось, що настав кінець українському культурному життю, що українська народність уже повністю денаціоналізується і зникне з історичної арени.
Але не так сталося. Панівна верства — козацька старшина, хоча й перетворювалась на російських дворян і русифікувалась, але, особливо на Лівобережжі й Слобожанщині, де ще була жива пам'ять про козацтво й гетьманщину, про їх славу й доблесть, не відірвалась повністю від української національної стихії. її найбільш освічені і кращі представники виявляли дедалі більший інтерес до історії України, до рідної минувшини, до козацької слави. Цей інтерес наприкінці XVIII ст. підсилювався й практичними потребами багатьох колишніх козацьких старшин, за якими герольдія — спеціальне відомство у справах, що стосувалися дворянських звань, титулів і гербів,— не визнала дворянства і наказала виключити з дворянських родовідних книг. А таких старшин налічувалося близько 23 тис. із 100 тис. претендентів. їм загрожувало повернення в стан козаків або навіть селян і втрата дворянських прав і привілеїв.
З-поміж нащадків козацьких старшин виділилася ціла група любителів української минувшини, таких, як відомий збирач історичних документів Андріян Чепа (1760— бл. 1822), маршалок шляхетства Роменського повіту Василь Полетика (1765—1845), полтавський повітовий маршалок шляхетства В. Чарниш, депутат чернігівського дворянства І. Калинський та ін., які пильно збирали різноманітні пам'ятки старовини (літописи, гетьманські статті, універсали, дипломатичне листування тощо) і на їх основі писали свої твори («листи», «мнения» та ін.), в яких прославляли минуле України, описували подвиги козацтва й доводили право всіх українських старшин на дворянські звання. Заняття історією вони вважали патріотичною справою. «Як приємно, — писав Василь Полетика у листі до Андріяна Чепи, — працювати для слави і добра батьківщини! Наші власні почування, свідомість, що ми були не байдужі до інтересів батьківщини, служать нам нагородою... Щасливі будемо, як побачимо нових людей, що з таким самим запалом будуть захищати права, вольності і свободи своєї батьківщини».
В останні десятиліття XVIII ст. розробляли українську історію Г. Полетика, П. Симоновський, С. Лукомський, В. Рубан, Ф. Туманський, О. Рігельман, О. Шафонський, Я- Маркович та ін. Захоплювалися рідною старовиною і деякі вихідці з України, які займали високі пости в російській бюрократичній державній системі. Зокрема, син генерального писаря Андрія Безбородька Олександр Безбородько (1746—1799), який був київським полковником, потім переїхав до Петербурга, став секретарем Катерини II, потім міністром, канцлером Російської імперії і князем. Саме Безбородько спонукав Василя Рубана до написання «истории малороссийской».
Значним кроком у розвитку української історіографії була «Історія Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського, видана за допомогою малоросійського генерал-губернатора князя Миколи Рєпніна в 1822 р. Це — перша узагальнююча праця з історії України, написана з широким використанням матеріалів із московських і українських архівів. Велику роль у національному вихованні українського суспільства відіграла п'ятитомна «Історія Малоросії» М. Маркевича, видана в 1842—1843 pp. у Москві.
Українська народна мова.
Для розвитку українського національного відродження велике значення мало видання в 1798 р. в Петербурзі поеми І. П. Котляревського «Енеїда», написаної українською народною мовою, народної за змістом і духом. «Енеїда» започаткувала нову українську літературу і перетворення народної мови на літературну українську мову. У 1819 р. на сцені Полтавського театру вперше були поставлені п'єси. І. Котляревського «Наталка-Полтавка» і «Москаль-чарівник», написані теж українською народною мовою.
Становлення української літературної мови відбувалося в запеклих суперечках. Справа в тому, що російські й польські великодержавники твердили, що українська мова не окрема мова, а говірка російської або польської мов. На захист української мови виступили відомі вчені І. Срезневський, М. Максимович, О. Волинський та ін. І. Срезневський, зокрема, писав: «У сучасний момент нічого доводити, що мова українська (або як угодно називати іншим — малоросійська) ? мова, а не наріччя російської або польської, як доводили деякі, і багато хто впевнений, що ця мова є однією з найбагатших мов слов'янських...» Ще в 1805 р. російський філолог О. П. Павловський підготував першу граматику української мови, яка була видана в Петербурзі в 1818 р.
Етнографічні студії і нова українська література.
Українському національному пробудженню, як і відродженню інших слов'янських народів, сприяв романтизм з його ідеєю народності. Ідея народності, як виявлення національної свідомості і самобутності, стала основним девізом романтиків — письменників, художників, учених. Романтики своїм покликанням вважали вивчення життя народу — його історії, культури, мови, поезії, психології, побуту. Розгорталися етнографічні дослідження, насамперед збирання й публікація пам'яток народної творчості. Були видані збірки українських народних дум і пісень, підготовлені М. Цертелевим (1819), М. Максимовичем (1827, 1834, 1849), П. Лукашевичем (1836). У передмові до збірки народних пісень 1827 р. Максимович із захопленням підкреслював значення народності: «Настав, здається, той час, коли вже пізнають справжню ціну народності; починає уже збуватися бажання — нехай створиться поезія істинно руська! Кращі наші поети уже не в основу і зразок своїх творінь беруть твори чужоземні, а тільки як засіб до повнішого розвитку самобутньої поезії, яка зародилась на рідному ґрунті і яку довго заглушували чужоземні пересадки, через які вона тільки зрідка пробивалась. У цьому відношенні великої уваги заслуговують пам'ятки, в яких найповніше виявлялась би народність: це — пісні, де звучить душа, перейнята почуттям, і казки, де відсвічується фантазія народна».
Центром українського романтизму і національно-культурного відродження в перші десятиліття XIX ст. став Харків, де в 1805 р. — турботами В. Каразіна почав працювати університет. Саме в Харкові в 1812 р. стала видаватися перша в Східній Україні газета «Харковский еженедельник». Пізніше виходили інші газети, журнали і альманахи.
У Харківському університеті наприкінці 20-х років склався гурток романтиків, до якого входили І. Срезневський, І. Розковшенко, брати Євецькі та ін. Молоді романтики захоплювалися народною творчістю, збирали народні думи, пісні, перекази, публікували їх, вивчали життя народу. У 1833—1838 pp. у Харкові Срезневський видав шість книжок фольклорно-історичної збірки «Запорожская старина», яка стала своєрідним маніфестом українського романтизму.
У західноукраїнських землях, які входили до складу Австрійської монархії, у 30-х роках XIX ст. у Львові створився і діяв студентський гурток, що дістав назву «Руської трійці». Його засновники М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький, прагнучи до відродження й розвитку української мови й культури, підготували й опублікували альманах «Русалка Дністровая» (1837), який містив українські народні думи, історичні пісні та інші пам'ятки народної творчості.
Одночасно з розгортанням етнографічних студій і оприлюдненням пам'яток народної творчості у перші десятиліття XIX ст. розвивалася нова українська література. Найвидатнішими її творцями в дошевченківський період були І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка, М. Шашкевич. Для їхньої творчості характерним було дальше впровадження в літературу української народної мови, широке відображення народного життя й світосприйняття, ґрунтування на народнопоетичній, фольклорній основі, великий інтерес до минулого, його опоетизування, створення романтизованого образу рідного народу.
Отже, з кінця XVIII й до початку 40-х років XIX ст. розгортається українське національно-культурне відродження: розширюється дослідження минулого України, у літературу впроваджується українська народна мова, ведеться збирання й опублікування пам'яток народної творчості, вивчається життя народу, розвивається нова українська література, поступово формується й піднімається національна самосвідомість.
