Рибалко Історія України (частина друга) (1995)
2. Революційний та опозиційний рух.
На початку XX ст. на політичну боротьбу проти царського самодержавства, панування поміщиків і буржуазії, разом з трудящими всієї Росії піднімалися й робітники та селяни України. Це була класова, революційна боротьба — складова частина всеросійського революційного руху.
Харківська маївка1900 р.
Напередодні 1 Травня 1900 р. Харківський комітет РСДРП друкував і розповсюдив майже на всіх підприємствах міста відозву «Перше травня» і брошуру «Що таке Перше травня». У відозві були сформульовані вимоги, що їх мали висувати робітники 1 Травня: свобода спілок, страйків, зборів, слова, друку, недоторканість особи й участь у законодавстві, встановлення 8-годинного робочого дня для всіх робітників, скасування надурочних робіт, обов'язкове державне страхування робітників і відповідальність хазяїв за нещасні випадки та ін. Комітет РСДРП закликав робітників на знак солідарності з пролетарями всього світу 1 Травня оголосити страйк і провести демонстрації, мітинги, сходки. За розробленим планом робітники всіх заводів і фабрик Харкова мали припинити роботу, вийти на вулицю, провести загальну демонстрацію, потім зібратися на Кінний майдан, де мав відбутися загальноміський мітинг.
Але через недостатню організованість соціал-демократів і через те, що план став відомий властям, які розмістили на вулицях війська й зуміли роз'єднати заводський і залізничний райони, план повністю здійснити не вдалося.
Однак, незважаючи на це, святкування 1 Травня в Харкові вилилося в могутній страйк і масову політичну демонстрацію, в яких взяли участь понад 10 тис. робітників. Близько 3 тис. робітників, що зібралися біля воріт паровозних майстерень коло Кузинського мосту, пройшли по Великій Панасівській вулиці (тепер вулиця Котлова) і вийшли до Ващенківської левади. Над натовпом майоріли червоні прапори, лунали вигуки: «Хай живе Перше травня!», «Хай живе 8-годинний робочий день!», «Геть самодержавство!». Але пробратися до Кінного майдану демонстрантам перешкодили поліція і війська.
Розгорнувся страйк і в заводському районі — на ХПЗ, заводі Гельферіх-Саде та інших підприємствах. Близько З тис. робітників з червоними прапорами від заводів рушили до Кінного майдану, маючи метою з'єднатися там із робітниками залізничного району.
До Кінного майдану власті зібрали велику кількість поліції, військ і козаків. Цими силами їм вдалося розсіяти демонстрацію. Як у районі залізничному, так і в районі Кінного майдану багато робітників було заарештовано й відправлено до тюрми.
Святкування Першого травня 1900 р. в Харкові, будучи одним з яскравих проявів міжнародної пролетарської солідарності трудящих країни, мало велике значення для розгортання революційного руху в Росії.
Цей виступ харківських робітників наочно показав, Що робітники не тільки доросли до політичної боротьби, а що вони її уже розгортають.
Страйки і демонстрації1901 — 1902 рр.
У 1901 —1902 рр. революційний робітничий рух наростав. Велике значення для його посилення в Україні мали заворушення та виступи у великих пролетарських центрах Росії: першотравневий страйк р. на військовому Обухівському заводі в Петербурзі, що переріс у криваву сутичку між робітниками й військами, страйки й демонстрації в березні 1902 р. в Батумі, першотравнева демонстрація 1902 року в Сормові, загальноміський страйк робітників Ростова-на-Дону у листопаді та ін.
Численні страйки й демонстрації в 1901—1902 pp. прокотилися й по Україні. 11 березня 1901р., на заклик Київського комітету РСДРП, в Києві відбулася масова демонстрація робітників і студентів, яка, за визначенням «Искры», пройшла блискуче. Першотравневі демонстрації в 1901 р. відбулися в Харкові, Катеринославі, Києві. 28 листопада — 2 грудня 1901р. відбулася демонстрація студентів і робітників у Харкові.
У лютому 1902 р. політичні демонстрації пройшли в Києві, Катеринославі, Одесі, Полтаві. Могутніми політичними страйками й демонстраціями відзначили робітники Перше травня 1902 р. Досвід показував, що у страйках і демонстраціях 1902 р. пролетаріат уперше протиставляв себе, як клас, усім іншим класам і царському урядові.
Загальний страйк1903 р. на Півдні Росії.
У 1903 р. страйковий рух по всій країні, в тому числі й в Україні, піднявся на новий, вищий рівень. Уперше в історії політичні страйки охопили одночасно великий район — Україну і Закавказзя, весь Південь Росії.
1 липня застрайкували робітники Баку, 12 липня страйк почався в Тифлісі, 17 липня — в Батумі і через кілька днів охопив усе Закавказзя. Одночасно він розгорнувся й в Україні.
В усіх важливих центрах загальним страйком керували комітети РСДРП. Одеський, Київський, Катеринославський, Миколаївський та інші комітети РСДРП випускали й розповсюджували відозви, в яких закликали робітників до політичних страйків і демонстрацій, формулювали їх вимоги — повалення самодержавства, політичні свободи, 8-годинний робочий день, безпосередньо організовували їх виступи.
В Україні першими 1 липня застрайкували робітники залізничних майстерень Одеси. Через кілька днів до страйку включилися портовики, матроси, потім робітники заводів та фабрик і 17 липня страйк в Одесі став загальним, охопивши близько 50 тис. робітників. Цього дня в місті відбулася політична демонстрація.
21 липня почалися страйки в Києві і Миколаєві, 28 липня — в Єлисаветграді, 30 липня — в Конотопі, 5 серпня — в Катеринославі, 8 серпня — в Керчі. Страйкували також робітники Донбасу, Севастополя, Житомира, Чернігова, Феодосії. Всього, за неповними даними, в 1903 р. страйки і демонстрації відбулися в 63 містах Росії. Майже одночасно в загальному страйку взяли участь понад 200 тис. робітників. Повсюдно висувалися політичні вимоги: 8-го-динний робочий день і політичні свободи. Робітники висували лозунги: «Геть самодержавство!», «Геть капіталістів!», «Хай живе свобода!», «Хай живе республіка!».
Майже у всіх містах на придушення страйків і демонстрацій уряд кидав війська — козачі сотні й піхоту. Відбувалися збройні сутички, в час яких було вбито близько 100 чол., поранено 500 і заарештовано понад 2 тис. чол.
Селянський рух. Повстання селян на Полтавщині і Харківщині в 1902 р.
Одночасно з революційним рухом робітників і під його впливом піднімалися на боротьбу проти поміщиків і селяни. Головними причинами масового селянського руху були кріпосницькі пережитки й зумовлене ними тяжке становище більшості селянства — поміщицьке землеволодіння, малоземелля селян, відробітки й кабала, викупні платежі, численні податки й побори, повна політична безправність селян та ін. Безпосереднім поштовхом до піднесення селянської боротьби у 1902 р. в Росії був голод ЗО млн. селян, викликаний неврожаєм 1901 р.
Абсолютна більшість селянських виступів 1901 — 1904 pp. була спрямована проти поміщиків, за ліквідацію поміщицького землеволодіння й розподіл поміщицьких земель між селянами. Форми селянського протесту були різноманітними. Як і раніше, селяни захоплювали поміщицькі землі й угіддя, чинили опір розмежуванню земель, спасували поміщицькі посіви й сінокоси, рубали ліси, виступали проти продажу майна за недоїмки, відмовлялися вносити борги й різні платежі, вимагали поліпшення орендних умов та ін. Разом з тим дедалі частіше селяни вдавалися й до більш гострих форм боротьби. Вони громили або підпалювали поміщицькі маєтки, магазини і будинки лихварів-торговців, розбирали продукти харчування і майно в маєтках, били, а то й вбивали поміщиків, їх управителів, царських чиновників, вступали в збройні сутички з поміщиками, місцевими властями, поліцією, військами. Селяни й сільськогосподарські робітники відмовлялися працювати в поміщицьких маєтках і на заводах, оголошували страйки, проводили мітинги, маніфестації, нелегальні збори.
Усього в 1901—1904 рр. із 50 губерній Європейської Росії селянський рух охопив 42 губернії (84 %). Україна, поряд з Поволжям і Грузією, була одним з районів, де селянський рух розвинувся найбільш широко і набув найгостріших форм.
Особливо широкого розмаху селянські виступи набрали в Полтавській і Харківській губерніях весною 1902 p., що стали першим селянським повстанням. Це повстання почалося 9 березня з нападу селян на економію герцогів Мекленбург-Стрелицьких в містечку Карлівці Костянтиноградського повіту на Полтавщині. Селяни відімкнули комори і склади, розібрали зерно, картоплю, фураж, сільськогосподарський інвентар, худобу і т. ін. Вони захопили, зорали й засіяли 2 тис. десятин поміщицької землі, спалили ґуральню і крохмальний завод. З Карлівки селянський виступ перекинувся на інші села Костянтиноградського повіту, а також у Полтавський повіт (села Ковалівка, Парасковіївка, Василівка та ін.). 31 березня селянське повстання почалося і у Валківському та Богодухівському повітах Харківської губернії.
Усього з 9 березня по 3 квітня 1902 р. селяни Полтавщини і Харківщини здійснили понад 120 нападів на поміщицькі маєтки, під час яких розгромили 105 поміщицьких економій і садиб. У повстанні взяли участь селяни 337 сіл 19 волостей з населенням понад 160 тис. чол. Безпосередню ж участь у виступах взяли близько 40 тис. селян.
Для придушення Полтавсько-Харківського селянського повстання царський уряд кинув війська — 9 батальйонів піхоти і 10 козачих сотень, які в 17 селах вчинили тілесні покарання селян, в ряді місць стріляли в натовпи селян, проводили обшуки, забирали хліб, солому, заарештовували учасників повстань та ін. До суду було віддано 960 чол., з яких 836 чол. на судових процесах у Валках, Полтаві й Костянтинограді засудили до різних строків тюремного ув'язнення. Крім того, цар Микола II наказав стягти з селян 800 тис. крб. контрибуції на користь поміщиків.
Хоча повстання 1902 р. охопило значну територію і багато селян, воно все-таки залишилося локальним виступом, окремим вибухом.
У 1903—1904 рр. селянський рух продовжував наростати. Всього за 1900—1904 pp. в Україні сталося понад 1000 селянських виступів не менше як у 1300 селах, в яких взяли участь понад 800 тис. чол. Більше половини — понад 650 виступів — припадало на Правобережну Україну.
Студентський рух.
Масові страйки й демонстрації робітників, численні виступи селян справили значний вплив і на активізацію руху демократичного студентства, яке було найчуткішою частиною інтелігенції. Загальне політичне безправ'я народу, фактичне позбавлення вищих навчальних закладів автономії, поліцейський режим у них викликали невдоволення передової частини студентів, яке виливалося у страйки, сходки, мітинги, демонстрації, під час яких студенти виступали проти сваволі царських властей. Особливо різкий протест студентства і всієї прогресивної громадськості викликали «Тимчасові правила про відбування військової повинності вихованцями вищих навчальних закладів, яких виганяють з цих закладів за вчинення гуртом безпорядків», затверджені 29 липня 1899 р.
На основі цих «Тимчасових правил» у січні 1901 р. 183 студентів Київського університету за те, що вони протестували проти застосування кари карцером і вимагали прийняти назад звільнених за участь у сходках студентів, царський уряд віддав у солдати.
У 1901—1902 рр. студентські виступи почастішали. У січні — лютому 1902 р. вони охопили навчальні заклади багатьох міст — Петербурга, Москви, Риги, Києва, Харкова, Одеси та інших і вилилися у всеросійський студентський страйк, який охопив близько 30 тис. студентів. Характерною рисою студентського руху було те, що студенти часто брали участь у мітингах, зборах, демонстраціях разом з робітниками.
Земсько-ліберальний рух.
Під впливом революційної боротьби робітників і селян на початку XX ст. пожвавився і ліберальний рух. Ліберально настроєні поміщики, буржуазія, інтелігенція виявляли невдоволення тим, що царський уряд зберігав непорушним самодержавство і владу дворян, не допускав до участі в управлінні країною громадськості, гальмував суспільний прогрес.
У 1902 р. група лібералів заснувала за кордоном журнал «Освобождение», редактором якого став П. Струве. Вони ставили завдання шляхом «мирної і легальної діяльності» домогтися від уряду свободи преси, зборів, спілок, рівності всіх перед законом, скликання представників від усіх земств і міст. У 1903 р. ця група заснувала «Союз освобождения», в раду якого входили І. Петрункевич, А. Пешехонов, В. Богучарський та ін. Він виступав за конституційну монархію і загальне виборче право. Того ж року діячі земств створили «Союз земців-конституціоналістів».
У 1904 р. земський ліберальний рух вилився у «земську» і «бенкетну» кампанії. На своїх зборах, з'їздах, бенкетах, у своїх петиціях земці-ліберали зверталися до царського уряду з проханням провести зверху реформи, певною мірою демократизувати країну.
Крах зубатовщини
Царський уряд вів боротьбу проти наростання революції шляхом терору і репресій. Але поряд з цим царські власті спробували вдатися і до обману робітників. У 1901 р. начальник московського охоронного відділення жандармський полковник Зубатов почав організовувати «Товариство взаємодопомоги робітників», маючи метою створити ілюзію, що самі царські власті піклуються про добробут робітників, і цим відвернути від політичної боротьби. В Одесі зубатовець Шаєвич заснував «Комітет незалежних», були спроби організувати зубатовські організації в Києві, Катеринославі, але під натиском революційного руху, особливо загального страйк на Півдні Росії в 1903 р., зубатовщина зазнала повного краху.
Харківська маївка1900 р.
Напередодні 1 Травня 1900 р. Харківський комітет РСДРП друкував і розповсюдив майже на всіх підприємствах міста відозву «Перше травня» і брошуру «Що таке Перше травня». У відозві були сформульовані вимоги, що їх мали висувати робітники 1 Травня: свобода спілок, страйків, зборів, слова, друку, недоторканість особи й участь у законодавстві, встановлення 8-годинного робочого дня для всіх робітників, скасування надурочних робіт, обов'язкове державне страхування робітників і відповідальність хазяїв за нещасні випадки та ін. Комітет РСДРП закликав робітників на знак солідарності з пролетарями всього світу 1 Травня оголосити страйк і провести демонстрації, мітинги, сходки. За розробленим планом робітники всіх заводів і фабрик Харкова мали припинити роботу, вийти на вулицю, провести загальну демонстрацію, потім зібратися на Кінний майдан, де мав відбутися загальноміський мітинг.
Але через недостатню організованість соціал-демократів і через те, що план став відомий властям, які розмістили на вулицях війська й зуміли роз'єднати заводський і залізничний райони, план повністю здійснити не вдалося.
Однак, незважаючи на це, святкування 1 Травня в Харкові вилилося в могутній страйк і масову політичну демонстрацію, в яких взяли участь понад 10 тис. робітників. Близько 3 тис. робітників, що зібралися біля воріт паровозних майстерень коло Кузинського мосту, пройшли по Великій Панасівській вулиці (тепер вулиця Котлова) і вийшли до Ващенківської левади. Над натовпом майоріли червоні прапори, лунали вигуки: «Хай живе Перше травня!», «Хай живе 8-годинний робочий день!», «Геть самодержавство!». Але пробратися до Кінного майдану демонстрантам перешкодили поліція і війська.
Розгорнувся страйк і в заводському районі — на ХПЗ, заводі Гельферіх-Саде та інших підприємствах. Близько З тис. робітників з червоними прапорами від заводів рушили до Кінного майдану, маючи метою з'єднатися там із робітниками залізничного району.
До Кінного майдану власті зібрали велику кількість поліції, військ і козаків. Цими силами їм вдалося розсіяти демонстрацію. Як у районі залізничному, так і в районі Кінного майдану багато робітників було заарештовано й відправлено до тюрми.
Святкування Першого травня 1900 р. в Харкові, будучи одним з яскравих проявів міжнародної пролетарської солідарності трудящих країни, мало велике значення для розгортання революційного руху в Росії.
Цей виступ харківських робітників наочно показав, Що робітники не тільки доросли до політичної боротьби, а що вони її уже розгортають.
Страйки і демонстрації1901 — 1902 рр.
Численні страйки й демонстрації в 1901—1902 pp. прокотилися й по Україні. 11 березня 1901р., на заклик Київського комітету РСДРП, в Києві відбулася масова демонстрація робітників і студентів, яка, за визначенням «Искры», пройшла блискуче. Першотравневі демонстрації в 1901 р. відбулися в Харкові, Катеринославі, Києві. 28 листопада — 2 грудня 1901р. відбулася демонстрація студентів і робітників у Харкові.
У лютому 1902 р. політичні демонстрації пройшли в Києві, Катеринославі, Одесі, Полтаві. Могутніми політичними страйками й демонстраціями відзначили робітники Перше травня 1902 р. Досвід показував, що у страйках і демонстраціях 1902 р. пролетаріат уперше протиставляв себе, як клас, усім іншим класам і царському урядові.
Загальний страйк1903 р. на Півдні Росії.
У 1903 р. страйковий рух по всій країні, в тому числі й в Україні, піднявся на новий, вищий рівень. Уперше в історії політичні страйки охопили одночасно великий район — Україну і Закавказзя, весь Південь Росії.
1 липня застрайкували робітники Баку, 12 липня страйк почався в Тифлісі, 17 липня — в Батумі і через кілька днів охопив усе Закавказзя. Одночасно він розгорнувся й в Україні.
В усіх важливих центрах загальним страйком керували комітети РСДРП. Одеський, Київський, Катеринославський, Миколаївський та інші комітети РСДРП випускали й розповсюджували відозви, в яких закликали робітників до політичних страйків і демонстрацій, формулювали їх вимоги — повалення самодержавства, політичні свободи, 8-годинний робочий день, безпосередньо організовували їх виступи.
В Україні першими 1 липня застрайкували робітники залізничних майстерень Одеси. Через кілька днів до страйку включилися портовики, матроси, потім робітники заводів та фабрик і 17 липня страйк в Одесі став загальним, охопивши близько 50 тис. робітників. Цього дня в місті відбулася політична демонстрація.
21 липня почалися страйки в Києві і Миколаєві, 28 липня — в Єлисаветграді, 30 липня — в Конотопі, 5 серпня — в Катеринославі, 8 серпня — в Керчі. Страйкували також робітники Донбасу, Севастополя, Житомира, Чернігова, Феодосії. Всього, за неповними даними, в 1903 р. страйки і демонстрації відбулися в 63 містах Росії. Майже одночасно в загальному страйку взяли участь понад 200 тис. робітників. Повсюдно висувалися політичні вимоги: 8-го-динний робочий день і політичні свободи. Робітники висували лозунги: «Геть самодержавство!», «Геть капіталістів!», «Хай живе свобода!», «Хай живе республіка!».
Майже у всіх містах на придушення страйків і демонстрацій уряд кидав війська — козачі сотні й піхоту. Відбувалися збройні сутички, в час яких було вбито близько 100 чол., поранено 500 і заарештовано понад 2 тис. чол.
Селянський рух. Повстання селян на Полтавщині і Харківщині в 1902 р.
Одночасно з революційним рухом робітників і під його впливом піднімалися на боротьбу проти поміщиків і селяни. Головними причинами масового селянського руху були кріпосницькі пережитки й зумовлене ними тяжке становище більшості селянства — поміщицьке землеволодіння, малоземелля селян, відробітки й кабала, викупні платежі, численні податки й побори, повна політична безправність селян та ін. Безпосереднім поштовхом до піднесення селянської боротьби у 1902 р. в Росії був голод ЗО млн. селян, викликаний неврожаєм 1901 р.
Абсолютна більшість селянських виступів 1901 — 1904 pp. була спрямована проти поміщиків, за ліквідацію поміщицького землеволодіння й розподіл поміщицьких земель між селянами. Форми селянського протесту були різноманітними. Як і раніше, селяни захоплювали поміщицькі землі й угіддя, чинили опір розмежуванню земель, спасували поміщицькі посіви й сінокоси, рубали ліси, виступали проти продажу майна за недоїмки, відмовлялися вносити борги й різні платежі, вимагали поліпшення орендних умов та ін. Разом з тим дедалі частіше селяни вдавалися й до більш гострих форм боротьби. Вони громили або підпалювали поміщицькі маєтки, магазини і будинки лихварів-торговців, розбирали продукти харчування і майно в маєтках, били, а то й вбивали поміщиків, їх управителів, царських чиновників, вступали в збройні сутички з поміщиками, місцевими властями, поліцією, військами. Селяни й сільськогосподарські робітники відмовлялися працювати в поміщицьких маєтках і на заводах, оголошували страйки, проводили мітинги, маніфестації, нелегальні збори.
Усього в 1901—1904 рр. із 50 губерній Європейської Росії селянський рух охопив 42 губернії (84 %). Україна, поряд з Поволжям і Грузією, була одним з районів, де селянський рух розвинувся найбільш широко і набув найгостріших форм.
Особливо широкого розмаху селянські виступи набрали в Полтавській і Харківській губерніях весною 1902 p., що стали першим селянським повстанням. Це повстання почалося 9 березня з нападу селян на економію герцогів Мекленбург-Стрелицьких в містечку Карлівці Костянтиноградського повіту на Полтавщині. Селяни відімкнули комори і склади, розібрали зерно, картоплю, фураж, сільськогосподарський інвентар, худобу і т. ін. Вони захопили, зорали й засіяли 2 тис. десятин поміщицької землі, спалили ґуральню і крохмальний завод. З Карлівки селянський виступ перекинувся на інші села Костянтиноградського повіту, а також у Полтавський повіт (села Ковалівка, Парасковіївка, Василівка та ін.). 31 березня селянське повстання почалося і у Валківському та Богодухівському повітах Харківської губернії.
Для придушення Полтавсько-Харківського селянського повстання царський уряд кинув війська — 9 батальйонів піхоти і 10 козачих сотень, які в 17 селах вчинили тілесні покарання селян, в ряді місць стріляли в натовпи селян, проводили обшуки, забирали хліб, солому, заарештовували учасників повстань та ін. До суду було віддано 960 чол., з яких 836 чол. на судових процесах у Валках, Полтаві й Костянтинограді засудили до різних строків тюремного ув'язнення. Крім того, цар Микола II наказав стягти з селян 800 тис. крб. контрибуції на користь поміщиків.
Хоча повстання 1902 р. охопило значну територію і багато селян, воно все-таки залишилося локальним виступом, окремим вибухом.
У 1903—1904 рр. селянський рух продовжував наростати. Всього за 1900—1904 pp. в Україні сталося понад 1000 селянських виступів не менше як у 1300 селах, в яких взяли участь понад 800 тис. чол. Більше половини — понад 650 виступів — припадало на Правобережну Україну.
Студентський рух.
Масові страйки й демонстрації робітників, численні виступи селян справили значний вплив і на активізацію руху демократичного студентства, яке було найчуткішою частиною інтелігенції. Загальне політичне безправ'я народу, фактичне позбавлення вищих навчальних закладів автономії, поліцейський режим у них викликали невдоволення передової частини студентів, яке виливалося у страйки, сходки, мітинги, демонстрації, під час яких студенти виступали проти сваволі царських властей. Особливо різкий протест студентства і всієї прогресивної громадськості викликали «Тимчасові правила про відбування військової повинності вихованцями вищих навчальних закладів, яких виганяють з цих закладів за вчинення гуртом безпорядків», затверджені 29 липня 1899 р.
На основі цих «Тимчасових правил» у січні 1901 р. 183 студентів Київського університету за те, що вони протестували проти застосування кари карцером і вимагали прийняти назад звільнених за участь у сходках студентів, царський уряд віддав у солдати.
У 1901—1902 рр. студентські виступи почастішали. У січні — лютому 1902 р. вони охопили навчальні заклади багатьох міст — Петербурга, Москви, Риги, Києва, Харкова, Одеси та інших і вилилися у всеросійський студентський страйк, який охопив близько 30 тис. студентів. Характерною рисою студентського руху було те, що студенти часто брали участь у мітингах, зборах, демонстраціях разом з робітниками.
Земсько-ліберальний рух.
Під впливом революційної боротьби робітників і селян на початку XX ст. пожвавився і ліберальний рух. Ліберально настроєні поміщики, буржуазія, інтелігенція виявляли невдоволення тим, що царський уряд зберігав непорушним самодержавство і владу дворян, не допускав до участі в управлінні країною громадськості, гальмував суспільний прогрес.
У 1902 р. група лібералів заснувала за кордоном журнал «Освобождение», редактором якого став П. Струве. Вони ставили завдання шляхом «мирної і легальної діяльності» домогтися від уряду свободи преси, зборів, спілок, рівності всіх перед законом, скликання представників від усіх земств і міст. У 1903 р. ця група заснувала «Союз освобождения», в раду якого входили І. Петрункевич, А. Пешехонов, В. Богучарський та ін. Він виступав за конституційну монархію і загальне виборче право. Того ж року діячі земств створили «Союз земців-конституціоналістів».
У 1904 р. земський ліберальний рух вилився у «земську» і «бенкетну» кампанії. На своїх зборах, з'їздах, бенкетах, у своїх петиціях земці-ліберали зверталися до царського уряду з проханням провести зверху реформи, певною мірою демократизувати країну.
Крах зубатовщини
Царський уряд вів боротьбу проти наростання революції шляхом терору і репресій. Але поряд з цим царські власті спробували вдатися і до обману робітників. У 1901 р. начальник московського охоронного відділення жандармський полковник Зубатов почав організовувати «Товариство взаємодопомоги робітників», маючи метою створити ілюзію, що самі царські власті піклуються про добробут робітників, і цим відвернути від політичної боротьби. В Одесі зубатовець Шаєвич заснував «Комітет незалежних», були спроби організувати зубатовські організації в Києві, Катеринославі, але під натиском революційного руху, особливо загального страйк на Півдні Росії в 1903 р., зубатовщина зазнала повного краху.
