Рибалко Історія України (частина друга) (1995)

Посилення національного гніту. Заснування Української революційної партії (РУП). «Самостійна Україна».

Першою із цих партій на Наддніпрянщині стала Українська революційна партія (РУП), створена 11 лютого 1900 р. на зборах студентських громад у Харкові. її засновниками були Д. Антонович, М. Русов, Л. Мацієвич, Б. Каменський та ін. Членами РУП стали переважно студенти Харківського та Київського університетів, гімназисти, семінаристи, учителі, службовці державних і земських установ та інші представники інтелігенції. 1 Не будучи достатньо теоретично підготовленими, керівники (Д. Антонович) РУП звернулися до відомого харківського адвоката М. Міхновського з просьбою скласти програму партії.

Микола Іванович Міхновський (1873—1923) народився у 1873 р. у селі Турівка Прилуцького повіту на Полтавщині в родині сільського православного священика, і Батьки жили в злагоді з селянами, цікавилися й шанували минуле України. Середню освіту Міхновський здобув у Прилуках. У 1890 р. він почав навчатися на юридичному факультеті Київського університету і включився до українофільського руху, зайнявши радикальні позиції. У 1891 р. став активним членом «Братства тарасівців», висунувши там самостійницьку програму. Закінчивши навчання, Міхновський почав працювати в одній з адвокатських контор Києва. Однак закохавшись у дружину хазяїна адвокатської контори, він у 1899 р. переїхав з нею до Харкова, але батьки не сприйняли такого одруження сина, і Міхновський залишився неодруженим. У Харкові він заснував свою адвокатську контору і швидко став авторитетним юристом і відомим громадським діячем.

19 лютого 1900 р. у Полтаві, а 26 лютого в Харкові на святкуванні шевченківських роковин Міхновський виступив з промовами, що лягли в основу брошури «Самостійна Україна», яка була видана наприкінці того ж 1900 р. у Львові і стала першим програмним документом Революційної української партії.

Будучи гостро публіцистичною, «Самостійна Україна» не була програмою у власному розумінні слова, вона була швидше політичним трактатом, декларацією, в якій автор, спираючись на Переяславський договір між Україною й Росією 1654 р., обґрунтував право українського народу на державну незалежність. Держава наших предків, — говориться в брошурі, — злучилася з московською державою І «як рівний з рівним» і як «вільний з вільним» і держава , українська від спілки з московською виразно бажала тільки «протекції», а не підданства. Але московські царі не виконали своїх зобов'язань за Переяславською угодою 1654 р. і чинять з українцями так, наче українська нація зреклася своїх державних прав, віддалася на ласку російським імператорам. «Але наш нарід, — говорить Міхновський, — ні сам, ні через своє правительство ніколи не давав такої згоди і ніколи не зрікався прав, що належать йому по Переяславській конституції».

Під владою царів наш народ перебуває у становищі «зрабованої нації». «Над нами, — говориться далі в «Самостійній Україні», — висить чорний стяг, а на йому написано: «Смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації... Правительство чужинців розпоряжається на території колишньої української республіки наче в завойованій свіжо країні, висмоктує останні сили, висмикує ліпших борців, здирає останній гріш з бідного народу... Колишній протектор української республіки перемінився нині на правного тирана, якому належиться необмежене право над життям і смертю кожного з українців».

Визначаючи завдання партії, Міхновський головною метою ставив утворення незалежної, самостійної української держави: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі».

Закликаючи до боротьби за вільну, незалежну Україну, Міхновський писав: «Ми в останнє виходимо на історичну арену, і або поборемо, або вмремо... Ми не хочемо довше бути євнухами, не хочемо довше зносити панованнє чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любовию до України. Сини Вкраїни! Ми, як той Антей, доторкаючись до землі, наберемось усе більшої сили й завзяття... Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь по Вкраїні і кожен, в кого ще не спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось! ...Вперед! бо нам ні на кого надіятись і нічого озиратись назад!»

Діяльність РУП.

На місцях РУП організовувала осередки, які називалися «вільними громадами». У перший час «вільні громади» були засновані в Харкові, Києві, Полтаві, Чернігові, Лубнах, Ніжині. Згодом на Кубані Рупівці організували Чорноморську вільну громаду, якою керував Симон Петлюра, що учителював тоді в Катеринодарі.

У грудні 1902 р. в Києві відбувся перший з'їзд РУП, на якому були присутні 6 чол. З'їзд обрав Центральний комітет партії у складі Д. Антоновича, Є. Голіцинського та В. Козиненка.

У Львові був створений «Закордонний комітет», який головним завданням мав організацію видання партійної літератури, що велося переважно в Галичині.

У своїй практичній діяльності РУП ставила своїм завданням піднесення політичної й національної свідомості селянства й робітництва, рівень його освіченості взагалі з цією метою розгортали активну видавничу діяльність. РУП видавала чотири газети — «Гасло» (у 1902—г 1903 pp. надруковано 21 номер), «Селянин» (у 1903— 1905 pp. вийшло 32 номери), «Добра новина» (в 1903 р.; надруковано 4 номери) і «Праця» (у 1904—1905 рр. вийшло 13 номерів). До початку революції в 1905 р. також і було видано за кордоном ЗО назв брошур: «Дядько Дмитро», «Народна справа», «Чи є тепер панщина?», «Козаччина» та ін.

Але у газетах та брошурах і у виступах керівників РУГ не було сформульовано програмних положень партії, У програмній праці «Самостійна Україна» була лише загальна вимога незалежності України, інші соціально-економічні та політичні питання не були розроблені, до того ж вимога відокремлення від Росії не мала тоді популярності серед широких народних мас, у тому числі серед селянства. Через це брошура «Самостійна Україна» зазнала критики одразу ще в 1900 р. від галицького молодіжного журналу «Молода Україна», який написав, що «так вставленою «самостійною Україною» не зігріється ні один селянин». Уже в першому номері газети «Гасло» за 1903 р. РУП фактично відмовилась від своєї програмної брошури «Самостійна Україна», вказавши, що велику помилку зробив би той, хто вважав би «світогляд тої брошури тепер за типовим для нашої партії» і що тепер не є відповідним для партії «брак соціалістичного світогляду тої брошури». РУП почала пропагувати соціал-демократичні ідеї, замість гасла із «Кобзаря» Шевченка «Борітеся — поборете!» стала користатися лозунгом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!»

Вважаючи, що «вся маса нашого люду складається з селян-хліборобів», РУП головну увагу приділяла роботі на селі, «Партія,— говорилося у доповіді РУП Амстердамському Міжнародному Соціалістичному Конгресу" (1904 p.), — поставила своєю метою агітацію і пропаганду серед сільського пролетаріату України». На селах члени РУП розповсюджували газети й брошури, проводили бесіди, пропагували свої погляди, брали участь у виступах селян на Полтавщині й Харківщині, у страйках робітників на бурякових плантаціях Правобережжя в 1902 р. Були спроби організувати гуртки РУП і серед робітників, зокрема в Києві. Але в цілому серед міських робітників робота рупівців була дуже слабою. «Революційна українська партія, — писала її наступниця УСДРП у доповіді Міжнародному соціалістичному конгресу в Штудгарті в 1906 p., — була, власне кажучи, невеличкою групою пропагандистів і літераторів. її соціал-демократичний напрямок був в ті часи ще досить слабо висловлений по всіх її місцевих організаціях, ...вона майже не мала в своїх рядах організованого пролетаріату. її вплив на маси — виключно сільські — був зовсім незначним, а робота серед міського пролетаріату тільки-тільки починалась».

У 1903 р. «вільні громади» (комітети) РУП у Києві, Харкові і Полтаві були розгромлені, членів ЦК заарештовано, робота партії ускладнилася. РУП дедалі більше переходила на марксистські позиції і в багатьох принципових питаннях зближалася з РСДРП. У 1904 р. ЦК РУП розробив проект програми партії, який пізніше став програмою УСДРП. У ньому РУП відмовилася від ідеї самостійності України. В проекті програми передбачалося перетворення Росії на демократичну республіку, а Україна мала стати автономною «з окремим представницьким зібранням (сеймом), котрому належить право законодавства в тих внутрішніх справах, що торкаються тільки люду, який мешкає на території України». Ставилися вимоги встановлення 8-годинного робочого дня, знищення викупних, оброчних платежів, конфіскації кабінетських, удільних, церковних і монастирських земель у власність місцевих (крайових) самоуправ та ін.

Розкол РУП. Утворення «Спілки».

Серед членів РУП наростали розходження, внаслідок чого серед них склалися дві групи. Одна — переважно члени «Закордонного комітету» у Львові М. Меленевський, Є. Голіцинський, О. Скоропис-Йолтуховський, П, Канівець, В. Мазуренко та ін. Ця група вважала, що не слід акцентувати увагу на національному питанні, а оскільки, як говорив Меленевський, в Україні «маса промислового пролетаріату перебувала вже під впливом російських соціал-Демократичних організацій», РУП повинна ввійти до складу РСДРП, щоб згуртувати всі революційні соціал-демократичні сили для боротьби проти царизму.

Друга група — більшість членів РУП, очолюваних М. Поршем, — вважала, що національна справа не може бути байдужою пролетаріатові, що партія мусить відстоювати вимоги самостійності або, принаймні, національно-територіальної автономії України, а сама РУП повинна мати повну організаційну самостійність як українська соціал-демократична партія, а зв'язки з РСДРП мають бути тільки федеративними.

У грудні 1904 р. у Львові зібрався II з'їзд РУП. Були присутніми 15 делегатів: Д. Антонович, В. Винниченко, М. Меленевський, Є. Голіцинський, А. Жук, П. Канівець, М. Порш, С Петлюра, М. Ткаченко, В. Мазуренко та ін. Члени «Закордонного комітету» запропонували, об'єднатися з РСДРП, але більшість делегатів на чолі з М. Поршем не підтримали цієї пропозиції і відстоювали самостійність РУП як програмну вимогу. Тоді група делегатів, переважно членів «Закордонного комітету» (О. Скоропис-Йолтуховський, В. Мазуренко, М. Ткаченко, П. Канівець та ін.) залишила з'їзд і він, отже, не відбувся Ця група вийшла із РУП і створила «Українську соціал-демократичну спілку» («Спілку»).

12 січня 1905 р. «Група колишніх членів РУП» випустила декларацію «Розкол «Революційної української партії», яка офіційно оформила розкол РУП. У ній говорилося, що «свідомі пролетарські елементи РУП вирішили* виділитися з цієї партії і покласти початок організуванню українського пролетаріату, спрямувати потік його руху в загальну могутню ріку пролетарського руху всієї Росії в єдине кристалізоване ціле, допомогти створенню централізованої пролетарської партії всієї Росії, перешкодити відтягненню українського пролетаріату в бік буржуазно-радикальної «Самостійної України», себто стати на перешкоді затемненню класової свідомості українського пролетаріату — ось найближчі завдання цієї групи...».

Виділившись із РУП, «Спілка» у 1905 р. ввійшла до РСДРП як автономна частина меншовицької фракції, її представники брали участь у роботі конференції меншовиків у Женеві у квітні 1905 p., а потім у роботі IV/ і V з'їздів РСДРП.

Члени РУП, які залишилися після виходу з неї «Спілки», у грудні 1905 р. на своєму з'їзді перейменували РУП в «Українську соціал-демократичну робітничу партію» (УСДРП). її лідерами стали В. Винниченко, М. Порш, С Петлюра, М. Ткаченко, Л. Юркевич та ін.

Українська соціалістична партія (УСП).

У 1900 р., як і РУП, виникла у Львові Українська соціалістична партія (УСП), лідером якої став Б. Ярошевський. До її складу ввійшли «переважно українці польської культури», через що вона перебувала значною мірою під впливом Польської соціалістичної партії (ППС). УСП була невеликою інтелігентською групою. У 1903 р. УСП об'єдналася з РУП, але через короткий час вийшла з неї. УСП закликала до самостійності України. Так, у спільній відозві з ЦК ППС (квітень 1904 р.) ЦК УСП писав: «В той час, коли царат похитнеться, Самостійна Республіка Польська і Самостійна Республіка Українська стануть гаслом більш реальним. Близькою також буде наша остання мета: соціальна революція».

У 1902 p., коли більшість членів Виникнення Української РУП стала відмовлятися від народної партії (УНП) ідеї самостійності України, найрадикальніші її прихильники на чолі з М. Міхновським вийшли із РУП і створили Українську народну партію (УНП). Ця партія весь час була чисельно невеликою групою української інтелігенції, яка найбільш послідовно розробляла й намагалася пропагувати самостійницьку ідеологію серед широких мас українського народу, ставлячи метою спрямувати їх боротьбу на шлях створення української незалежної держави.

Протягом 1902—1904 pp. УНП видала ряд відозв і прокламацій «Робітницька справа в програмі УНП», «Справа української інтелігенції в програмі УНП», «Робітницьке свято Першого травня», «Десять заповідей УНП» та ін.

У своїх виданнях УНП закликала всіх українців об'єднатися в боротьбі з чужоземцями за вільну Україну. «Робітники-українці, — говорилося в одній з прокламацій УНП, — з'єднайтесь тісно, міцно, плече до плеча, та не піддавайтеся чужинцям у боротьбі». Як засоби боротьби, УНП Визнавала страйки і збройне повстання.

Найбільш відомим і таким, який викликав численні різко протилежні оцінки, був твір М. Міхновського «Десять заповідей УНП», що став своєрідним маніфестом, катехізисом самостійників. Написаний він був у 1903 р. у Львові. У цьому творі містилися такі заповіді українцям:

1. Одна-єдина, неподільна, самостійна, вільна, демократична україна, республіка робочих людей — це ідеал української людини, за здійснення якого ти повинен боротися, не шкодуючи свого життя.

2. Усі люди твої брати. Але москалі, поляки, мадяри й жиди — це вороги нашого народу, як довго вони панують над нами й визискують нас.

3. Україна для українців, тому виганяй з неї усіх ворогів-зайдів.

4. Усюди й завжди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців.

5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників і добре буде цілому твоєму народу й тобі.

6. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних ідеалів.

7. Не зробися ренегатом-відступником.

8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

9. Допомагай своєму землякові поперед усіх: держись купи.

10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами; не приятелюй із ворогами народу нашого, бо цим ти додаєш їм сили й відваги; не накладай вкупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш.

«Десять заповідей УНП» дістали гострий осуд і різку критику багатьох опонентів Махновського. Особливо друга й третя заповіді, де ворогами українців названі росіяни, поляки, угорці та євреї і де проголошується гасло «Україна для українців». Ясно, що «Заповіді» можна оцінювати як прояв шовінізму і навіть расизму. Але треба зважати, що Махновський відображав ідеологію людей, які багато століть зазнавали національного гноблення, і тому його шовінізм був своєрідною, хоча й невиправданою реакцією на російський великодержавний шовінізм. «Ми боремося; проти чужоземців,— говорив Міхновський,— не тому, що] вони чужоземці, а тому, що вони експлуататори».

У 1903 р. при УНП була створена бойова організація самостійників «Оборона України», яка мала вести боротьбу за здійснення ідеалів партії і у вирішальний момент: очолити всеукраїнське національне повстання. В порядку підготовки до повстання ця організація планувала прове сти ряд акцій проти «символів панування» Росії в Україні;' передусім висадження пам'ятників царям у Києві та Одесі.; Висадити пам'ятники царям не вдалося, але в 1904 р. був] влаштований вибух біля пам'ятника Пушкіну на Театральній площі в Харкові. Пам'ятник не був пошкоджений, від постаменту лише відколовся шматок граніту. Громадськість засудила цей вчинок.

Утворення Української демократичної та Української радикальної партій (УДП і УРП).

Одночасно з виділенням і розвитком в українському національному русі соціалістичної та націонал-радикальної течій продовжували діяти й українофіли, учасники громад, об'єднані в 1897 р. у Всеукраїнській безпартійній загальній організації і які стояли на поміркованих, ліберально-демократичних позиціях. На початку XX ст. ця організація складалася з окремих автономних громад — Київської, Катеринославської, Вінницької, Лубенської, Херсонської та ін. Виконавчим органом була виборна Рада у Києві, а вищим — з'їзди, які відбувалися тричі або двічі на рік.

У нових умовах члени Всеукраїнської організації не могли обмежуватися лише культурництвом і змушені були переходити до політичної діяльності й оформлення політичної партії. У 1904 р. на з'їзді Всеукраїнської організації було вирішено утворити «Українську демократичну партію» (УДП) й схвалено її програму. Лідерами партії були О. Лотоцький, Є. Тимченко, Є. Чикаленко та ін. Партія стояла за федеративний устрій Росії і автономію України в її складі, за проведення реформ. Оскільки програма задовольняла не всіх членів, частина їх відкололася від УДП і восени 1904 р. створила Українську радикальну партію (УРП). її керівниками були Б. Грінченко, С. Єфремов, Ф. Матушевський та ін.

Обидві партії — УДП і УРП — були нечисленними інтелігентськими групами, які не мали серйозного впливу в масах. Вони були подібними до російського «Союза освобождения» з тією головною різницею, що вони відстоювали ідею автономії України. Наприкінці 1905 р. УДП і УРП об'єдналися в одну Українську демократично-радикальну партію (УДРП).

Отже, на початку XX ст. український національний рух активізувався й політизувався. Одночасно з загальноросійськими виникли українські політичні партії різних напрямів — соціалістичного (Українська революційна партія, Українська соціалістична партія, Українська соціал-демократична спілка), ліберально-демократичного (Українська демократична і Українська радикальна партія) і націонал-радикального (Українська народна партія). Вони мали між собою багато спільного в програмних положеннях і практичній діяльності, але їм були притаманні й свої особливості. Серед українських партій, на відміну від загальноросійських, не було ні крайнє лівих — більшовицьких, ні крайнє правих — монархічних.

На початку XX ст., в умовах тяжкої економічної кризи 1900—1903 рр. і російсько-японської війни в Україні, як і в усій Російській імперії, різко погіршилося становище робітників, селян, середніх верств, і загострилися соціальні та національні суперечності. Політикою царського самодержавства були незадоволені широкі маси населення. На цьому ґрунті розширювався революційний і опозиційний рух. В Україні, де сильним був, поряд з соціальним, національний гніт, розвивався і національно-визвольний рух, посилювалася його політизація, створювалися й діяли, поряд з загальноросійськими, українські політичні партії. В усій країні наростала революційна криза