Рибалко Історія України (частина друга) (1995)
2. Суспільно-політичний рух та виступи робітників і селян.
У другій половині XIX — на початку XX ст. на західноукраїнських землях продовжував розвиватися суспільно-політичний рух, у якому діяли різні течії, що виражали інтереси й ідеологію різних класів і суспільних груп.
Москвофільство.
Реакційною поміщицько-клерикальною суспільно-політичною течією в Східній Галичині, на Північній Буковині і Закарпатті було так зване «москвофільство», яке виникло ще в 1848 р. Засновниками й лідерами москвофільства були історик Д. Зубрицький, священики Б. Дідицький, М. Малиновський, поміщик А. Добрянський та ін. До москвофілів належали переважно поміщики, реакційне уніатське духівництво, чиновники й частина інтелігенції, які орієнтувалися на російський царизм і діставали пряму підтримку, в тому числі й грошову, від царських урядових установ.
Стоячи на позиціях великодержавного російського шовінізму, москвофіли вважали, що від Карпат до Камчатки, від Тиси до Амуру живе єдиний «руський», або «пан-руський» народ з єдиною «панруською» мовою і культу
рою: На їх думку, окремого українського народу не було й нема, а ? лише українське відгалуження «руського» народу. А раз так, то москвофіли заперечували й правомірність розвитку української мови як літературної. Самі вони писали «язичієм» — сумішшю російської, української, старослов'янської і польської мов.
Будучи прямою агентурою царизму в західноукраїнських землях, москвофіли водночас вірно служили Австро-Угорській монархії і об'єктивно сприяли здійсненню політики австрійської правлячої .бюрократії, спрямованої на асиміляцію українського населення.
Народовці і націонал-демократи.
Поряд з москвофільством з 60-х років на західноукраїнських землях розвивалася течія, яка дістала назву «народовства». До народовців належали переважно представники інтелігенції (чиновники, адвокати, вчителі, професори, лікарі та ін.) і уніатського та православного духівництва". Лідерами народовців були О. Барвінський, К. Левицький, Ю. Романчук, С. Смаль-Стоцький та ін.
Народовці виступали проти революційної боротьби з експлуататорським ладом, займали лояльну позицію щодо Австро-Угорської монархії.
Народовці займалися проведенням культурницької роботи: розвитком української мови, літератури, виданням книжок, журналів, газет українською мовою тощо. В 1864 р. у Львові товариство «Руська бесіда» на гроші, зібрані серед народу, заснувало український професійний театр. Виходило ряд народовських видань — журнали «Вечорниці», «Мета», «Русалка», «Правда», газети «Діло», «Буковина» та ін., в яких друкувалися твори як письменників Західної України, так і Східної.
Були засновані культурно-освітні товариства «Руська бесіда» (1861) і «Просвіта» (1868), які мали свої філії на місцях — у містах і селах. Вони відкривали читальні, бібліотеки, клуби, видавали шкільні підручники, популярні освітні книжечки, твори українських письменників, влаштовували різні вечори, концерти тощо.
У 1873 р. у Львові виникло Літературне товариство ім. Т. Г. Шевченка, яке в 1892 р. реорганізувалося в Наукове товариство ім. Шевченка. До нього входили вчені різних профілів: історики, філологи, математики, медики та ін. Товариство випускало ряд видань: «Записки», «Літературно-науковий вісник» та ін. Тривалий час — з 1897 по 1913 р. — пост голови товариства займав історик
М. Грушевський. У роботі товариства брали участь видатні українські учені і діячі культури, такі, як І. Франко, В. Гнатюк, М. Павлик та ін. У цілому наукове товариство ім. Шевченка внесло свій великий вклад у розвиток науки і культури на Україні.
У 1890 р. лідери народовців (Ю. Романчук, О. Барвінський, К. Левицький та ін.) відкрито уклали угоду з австрійським намісником у Галичині графом К- Бадені («угода Романчука»). Від імені уряду Бадені пообіцяв надати народовцям кілька депутатських місць у парламенті, відкрити три українські гімназії, збільшити кількість українських кафедр у Львівському університеті, запровадити український фонетичний правопис. За ці дрібні поступки, які не змінювали на краще тяжке становище народних мас, народовці заявили про повну підтримку політики австрійського уряду, проголосивши «нову еру» у відносинах з австрійськими правлячими колами і польською шляхтою.
25 листопада 1890 р. від імені, народовців Романчук на засіданні сейму виклав їхню програму так: «Програмою тих Русинів єсть: признавання самостійності своєї народності, свого язика; особливіша дбалість о свій язик, свою народність,— вірність для австрійської держави, пануючої династії,— вірність для греко-католицької церкви, умірений лібералізм — і наконець, старанне о розвій селянства і міщанства».
У Галичині в 1899 р. основна маса народовців і частина радикалів утворили Українську національно-демократичну партію (УНДП), а буковинські народовці в 1908 р. перейменували себе в поступову партію. Національно-демократична партія стала основною політичною силою в українському житті у Східній Галичині. До неї входили представники інтелігенції, духівництва, міщанства, заможного селянства, підприємців. Серед її членів була значна кількість видатних громадських діячів, учених, адвокатів, журналістів, учителів та інших працівників інтелігентських професій. До Народного комітету — керівного органу УНДП — входили М. Грушевський, К. Левицький, Ю. Романчук, Д. Савчак та ін. Партія видавала газети «Діло» і «Свобода».
У своїй програмі-максимум націонал-демократи висували гасло самостійної, незалежної України «без хлопа і пана від Карпат і до Кавказу», «де б усі частини нашої нації з'єдналися в одну новочасну культурну державу». Але в програмі-мінімум ставилося завдання домагатися лише поділу Галичини на дві окремі адміністративні одиниці (краї) — українську і польську, які мали б широку автономію.
УНДП вважала, що Галичина є «українським П'ємонтом», навколо якого мали об'єднатися всі українські землі. Вона проголошувала вірнопідданість Габсбурзькій монархії. На думку націонал-демократів, вся українська нація тоді була «нацією властителів-наймитів, з численним додатком бездомних пролетарів без роботи і здекласованих жебраків» і всі українці мусили об'єднуватися під гаслом «свій до свого». Націонал-демократи відстоювали рівноправність української мови в адміністративних установах і школах, підтримували вимоги про відкриття українського університету у Львові, кількох українських гімназій, загального виборчого права, а також наділення селян поміщицькою землею, але за викуп.
Радикальні демократи, I. Я. Франко.
Одночасно з москвофільством і народовством в західноукраїнських землях з середини 70-х років став розвиватися радикальний рух, який за своїм характером був подібним до руху, що в Росії й Східній Україні в історичній літературі дістав назву революційно-демократичного. Найбільш видатними діячами цього руху в Східній Галичині були відомі письменники, публіцисти і вчені І. Я. Франко (1856—1916), М. І. Павлик (1853—1915) і О. С. Терлецький (1850—1902). Франко походив з сім'ї селянина-коваля, Павлик — з сім'ї селянина-бідняка, Терлецький — з сім'ї священика. Ще будучи студентами філософського факультету Львівського університету, вони включилися до студентського руху й стали активними громадськими діячами. За соціалістичну пропаганду і революційну діяльність австрійські власті неодноразово заарештовували Франка, Павлика й Терлецького, але вони продовжували боротьбу за кращу долю народу. У розвої цього радикального руху активну участь брали також такі українські й польські громадські діячі, як Й. Данилюк, А. Маньковський, М. Драбик, Я. Козакевич та ін. Особливе місце серед них займала Г. І. Павлик (1855—1828), сестра М. Павлика, проста швачка, яка самотужки навчилася грамоти, стала читати соціалістичну літературу й пропагувала соціалістичні ідеї серед селян і робітників.
На формування світогляду І. Франка та його послідовників великий вплив справили твори російських та українських громадських діячів і прогресивних письменників — Герцена, Чернишевського, Шевченка, Драгоманова, Полонинського та ін. Разом з тим вони вивчали праці Маркса і Енгельса — «Капітал», «Маніфест Комуністичної партії» тощо. Як відомо, І. Франко вперше переклав на українську мову 24гй розділ «Капіталу» про первісне нагромадження капіталу і уривок з книги Енгельса «Анти-Дюрінг». У своїх працях «Катехізис економічного соціалізму» (1878), «Про працю» (1881) та інших Франко популяризував марксистські ідеї, показував протилежність інтересів робітників і буржуазії.
І. Франко та М. Павлик у 1878 р. у Львові почали видавати гостро радикальний, демократичний журнал «Громадський друг» (видали два номери), а після його закриття — альманахи «Дзвін» і «Молот». Вони брали також активну участь у виданні робітничої газети «Ргаса» («Праця»), яка почала виходити у Львові польською мовою 1 липня 1878 р. і яка відіграла велику роль у поширенні соціалістичних ідей серед робітників і в їх політичному вихованні.
І. Франко та його соратники, захищаючи інтереси селянства, виступали проти залишків кріпосництва, за передачу селянам поміщицьких земель. Разом з тим вони викривали експлуататорську суть капіталізму і визнавали необхідність його заміни соціалістичним ладом. Методом повалення старого експлуататорського ладу радикали вважали народну революцію, в якій основною рушійною силою мало стати селянство.
Отже, Іван Франко і його товариші викривали несправедливість капіталістичного ладу, шукали соціального ідеалу і в цих пошуках зверталися до праць соціалістів, в тому числі й праць Маркса та Енгельса, проповідували необхідність переходу до соціалізму. Але разом із тим, Франко, особливо на схилі літ, дуже критично став підходити до уявного майбутнього соціалістичного суспільства, вважаючи, що в ньому всемогутня держава може пригнітити людину й завести авторитарно-тоталітарний режим. Ця думка чітко висловлена І. Франком у його філософській праці «Що таке поступ?», написаній у 1903 р. «Життя в Енгельсовій народній державі,— писав Франко,— було би правильне, рівне, як добре заведений годинник. Але є й у тім погляді деякі гачки, що будять поважні сумніви. Поперед усього та всеможна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кождото поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кождого чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, але лише пожиточних членів держави, зробилась би мертвою духовою муштрою, казенною. Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою».
І. Франко та інші діячі радикально-демократичного напряму, борючись проти соціального гноблення трудящих, разом з тим брали діяльну участь у національному русі, виступали за національне визволення українського народу і возз'єднання всіх українських земель* Так, у збірці віршів «З вершин і низин» в циклі «Україна» Франко закликав не служити польським і російським гнобителям, боротися за волю, щастя і честь рідного краю. У вірші «Не пора» (1880) Франко писав:
Не пора, не пора, не пора
Москалеві й Ляхові служить!
Довершилась України кривда стара—
Нам пора для України жить!
Не пора, не пора, не пора
За невігласків лить свою кров
І любити царя, що наш люд обдира,—
Для України наша любов.
Не пора, не пора, не пора
В рідну хату вносити роздор!
Най пропаде незгоди проклята мара!
Лід Украйни єднаймось прапор!
Бо пора се великая єсть.
У завзятій, важкій боротьбі
Ми поляжем, щоб волю, і славу, і честь.
Рідний краю, здобути тобі!
А у вірші «Розвивайся, ти високий дубе» (1883) Франко впевнено пророкував, що прийде час, коли Україна стане вільною і об'єднаються в її межах усі українські землі:
Встане славна мати Україна,
Щаслива і вільна
Від Кубані аж до Сяну-річки
Одна, нероздільна.
Радикальна партія.
І. Франко та М. Павлик взяли активну участь у створенні в 1890 р. «Русько-української радикальної партії», яка виражала й відстоювала інтереси широких мас селянства. Вона видавала журнали «Народ» та «Хлібороб» і газету «Громадський голос».
Програма, схвалена радикалами на їх першому з'їзді в 1890 p., складалася з двох частин: програми-максимум і програми-мінімум. У програмі-максимум говорилося, що партія прагне до встановлення нового способу виробництва «згідно зі здобутками наукового соціалізму, т. є. хочемо колективного устрою праці і колективної зласності средств продукційних». Але шляхів здійснення соціалістичного ідеалу і його конкретних форм програма не визначала. У програмі-мінімум радикали заявляли, що вони домагаються «матеріального добробуту всіх робітних людей і усунення всякого визискування економічного». Вони висували ряд вимог, здійснення яких привело б до ліквідації залишків феодалізму, більш швидкого розвитку капіталізму і певної демократизації країни. Вони вимагали загального виборчого права при таємному і прямому голосуванні, введення прибуткового податку, заборони продажу селянських наділів з публічного торгу, скорочення регулярної армії і строку служби в ній, безкоштовного навчання у всіх школах, викладання в школах Східної Галичини українською мовою і визнання української мови офіційною мовою та ін.
Ліва частина радикалів, очолювана І. Франком та М. Павликом, розгортала роботу в селянських масах, організовувала масові селянські збори (віча), закликала селян до революційних виступів і до їх союзу з робітниками. Ліві радикали рішуче виступали проти «угоди» народовців з польсько-австрійськими консервативними колами 1890 p., яка, як вони говорили, продала інтереси українського народу за українські надписи на поштових скриньках.
Радикали приділяли велику увагу вихованню у народних масах національної самосвідомості і відчуття єдності всіх частин української нації. Вони першими стали називати свою партію українською. На своєму IV з'їзді, який відбувався в 1895 р. у Львові, радикали прийняли як стратегічну мету положення про державну самостійність України. «Стоячи на ґрунті наукового соціалізму і годячися на всі випливаючі з цего консеквенції, на полі політичнім, економічнім і культурнім, — говорилося в постанові з'їзду, — заявляє Українська радикальна партія, що здійснення усіх її соціалістичних ідеалів можливе при повній політичній самостійності українського народу і повнім неограниченім праві його рішати самому у всіх справах його дотинаючих. Зокрема в Австрії стремить вона до утворення окремої руської політичної території з руських частей Галичини і Буковини з якнайширшою автономією».
Праве крило радикалів, лідерами якого були С. Данилович і В. Будзиновський, дедалі більше переходили на ліберальні позиції. Внаслідок цього в 1899 р. в радикальній партії стався розкол, і її права частина разом з народовцями створили уже згадувану нову партію, яка дістала назву націонал-демократичної.
«Ukraina irredenta» Ю. Бачинського.
Важливу роль у розвитку національної самосвідомості і національного руху взагалі як у західних, так і в східних українських землях відіграла книжка Ю. Бачинського «Ukraina irredenta» («Україна уярмлена»), опублікована у 1895 р. у львівському журналі «Диттє і слово», в якій автор уперше в українській політичній думці висунув і сформулював ідею незалежності України. Юліян Бачинський (1870 — дата смерті невідома) — громадський діяч, публіцист, один із діячів Русько-української радикальної партії у Східній Галичині. У своїй книжці Бачинський поставив завдання «розслідувати фактичний стан теперішньої України і віднайти дорогу, по якій піде її дальший розвій». Проаналізувавши становище українських земель у складі Російської та Австро-угорської імперій, автор зробив висновок, що необхідною умовою економічного й культурного розвитку України є її політична самостійність.
Про те, що буде робити політично самостійна Україна, Бачинський у листі до Драгоманова в листопаді 1894 р. писав: «Головне, що тоді зискає Україна, то се, що економічна політика буде стосуватися виключно до єї інтересів, котрих буде могла поперти своєю армією, а не як тепер, коли економічна політика Росії має на оці ріжні краї з ріжними інтересами, мусить вона іти часто в жертву, як слабша, тим, другим краям. Також і з погляду чисто культурного буде могла тоді о много скорше і сильніше розвиватися як тепер, без тих ріжних перепон, які їй раз-враз ставить чуже правительство... Коротко: буде мати тоді свої фінанси, свою армію, свою торговлю і свій промисел, усе в своїх руках, і політику заграничну і політику внутрішню,— буде панею в своїм домі, буде розпоряджатися в нім так, як буде уважати за найліпше, не оглядаючись на інших і не спинювана в тій роботі чужими».
І. Франко високо оцінив книгу Бачинського «як факт нашого політичного життя, як прояв національного почуття і національної свідомості».
Робітничий рух.
3 розвитком капіталізму і формуванням пролетаріату на західноукраїнських землях з 70-х років почалася революційна боротьба робітників. Перший час робітничі виступи були стихійними, неорганізованими, локальними. Робітники висували переважно економічні вимоги — підвищення зарплати, скорочення робочого дня, поліпшення умов праці й життя тощо.
Першими у січні 1870 р. застрайкували 97 (з 215) робітників друкарень Львова. Страйк тривав 7 днів і закінчився перемогою друкарів. Власники друкарень змушені були піти на підвищення заробітної плати і зменшення робочого дня. У травні 1870 р. страйкували робітники пекарень, у 1871 р. — кравці швейних майстерень, стельмахи і колісники, у 1873 р. — робітники нафтопереробного заводу в Бориславі. Всього з 1870 по 1878 р. у Галичині відбулося 9 страйків, в основному у Львові і Дрогобицькому нафтовому районі.
На розгортання робітничого руху в Західній Україні, в якому велику роль відіграли І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький та інші активні діячі суспільно-політичного руху, великий вплив справили героїчна боротьба паризьких комунарів, діяльність І Інтернаціоналу і поширення марксистських ідей, революційна боротьба трудящих Росії. Важливе значення в поширенні соціалістичних ідей, піднесенні класової свідомості й організації робітників мали нелегальні робітничі гуртки, які діяли на початку 80-х років у Львові, Станіславі, Дрогобичі, Тернополі та деяких інших містах. І. Франко і М. Павлик підтримували тісні зв'язки з Г. Плехановим та іншими членами першої російської марксистської групи «Визволення праці». Вони одержували, читали й розповсюджували видання цієї групи, такі, як праця Маркса «Злиденність філософії», брошура Енгельса «Людвіг Фейербах і кінець класичної німецької філософії», праці Плеханова «Російський робітник у революційному русі», «До питання про розвиток моністичного погляду на історію» та ін. Вони брали також участь у пересиланні марксистської літератури через Галичину в Росію.
У 80—90-х роках революційний рух робітників продовжував розвиватися. Поряд із страйками робітники проводили демонстрації, збори і мітинги. Під впливом соціал-демократів, зокрема тих, які гуртувалися навколо газети «Праця», робітники одночасно з економічними висували й політичні вимоги, передусім запровадження загального виборчого права. 1 травня 1890 р. робітники Львова та інших західноукраїнських міст уперше відзначили свято міжнародної солідарності трудящих. У Львові відбувся масовий мітинг, в якому взяли участь 4 тис. робітників. Над колонами майоріли червоні прапори. В усіх виступах виявлялась інтернаціональна єдність робітників — проти експлуататорів спільно боролися робітники різних національностей — українці, поляки, євреї, угорці та ін.
Селянський рух.
Одночасно з революційною боротьбою робітників і під її впливом розгортався селянський рух, який мав антипоміщицьке спрямування. Селяни вимагали поділу поміщицьких земель, дозволу користуватися лісами й пасовиськами, скасування або зменшення тяжких державних податків, ліквідації тяжкої повинності по будівництву й ремонту шляхів тощо. Форми селянського протесту були різноманітними. У Галичині і на Буковині значне місце займала боротьба селян за ліси і пасовиська, яка виливалася у сервітутні процеси (розгляд сервітутними комісіями скарг селян на поміщиків, які позбавляли їх права користування лісами і пасовиськами). На Закарпатті селяни активно виступали проти комасації — насильницького розмежування селянських та поміщицьких земель і зведення селянських земель даного села в один масив, але з вигодою для поміщиків. Під впливом робітників розвивалися і такі форми селянської боротьби, як страйки, масові селянські збори (віча), на яких селяни обговорювали своє становище й висували свої вимоги. Селяни брали участь у русі за загальне виборче право, за припинення конфіскації прогресивних видань, за запровадження української мови.
Утворення Української соціал-демократичної партії.
З розгортанням революційного руху робітників і селян, поширенням марксистських ідей, під впливом зародження соціал-демократії в Росії, зокрема «Союзів боротьби за визволення робітничого класу», на західноукраїнських землях почали виникати соціал-демократичні організації. У 1892 р. у Львові відбувся І з'їзд галицьких соціал-демократів, на якому було завершено оформлення соціал-демократичної партії Галичини й Сілезії як складової частини Австрійської соціал-демократичної партії, створеної на з'їзді в Гайнфельді ЗО грудня 1888 p.— 1 січня 1889 р.
Вона проводила роботу серед робітників, зокрема керувала масовим рухом за загальне виборче право при прямому й таємному голосуванні. У 1897 р. на Всеавстрійському з'їзді завершився її поділ як єдиної пролетарської партії на самостійні національні партії: німецьку, чеську, польську, італійську, південно-слов'янську, а з 1899 р. — і українську. Об'єднувалися вони тільки спільним Всеавстрійським з'їздом (один раз у два роки), а між з'їздами — спільним керівним органом — виконкомом, до якого входили лідери національних партій. Соціал-демократична партія Галичини й Сілезії у 1897 р. перейменувала себе в Польську соціал-демократичну партію (лідер І. Дашинеький) і, отже, стали окремою польською соціал-демократичною партією.
Восени 1899 р. з лівих радикалів і українських соціал-демократів, які вийшли з соціал-демократичної партії Галичини й Сілезії, оформилася Українська соціал-демократична партія (УСДП). її центральним органом стала газета «Воля», а лідерами М. Ганкевич, С Вітик, В. Охримович та ін. До складу УСДП входили переважно представники робітничої аристократії — верхівка друкарів, добре оплачуваних нафтовиків, ремісники, службовці, інтелігенти та ін. УСДП сприйняла програму австрійської соціал-демократії. її лідери відмовились від ідеї соціалістичної революції й диктатури пролетаріату, заперечували необхідність збройного повстання, визнавали лише легальні, парламентські форми боротьби, вважали, що капіталізм можна замінити соціалізмом мирно, тільки шляхом реформ.
Наприкінці 1890 р. створилася соціал-демократична партія Угорщини, яка розгортала свою діяльність і в Закарпатті. У 1896 р. соціал-демократичні гуртки об'єдналися в Буковинську соціал-демократичну організацію.
Активізація суспільно-політичного життя на початку XX ст. XX ст.
Наприкінці XIX — на початку XX ст. на західноукраїнських землях в умовах режиму конституційної монархії, який надавав українському населенню ширшу свободу слова та асоціацій, чим у Російській імперії, дедалі більше активізувалось суспільно-політичне життя і розгортався національно-визвольний рух. Створювалися й діяли українські політичні партії, організації і товариства, видавалися газети, журнали й книги. Розширялося співробітництво між західними і східними українцями, зокрема у західноукраїнських виданнях публікували свої праці письменники й громадські діячі Східної України (В. Антонович, Леся Українка, А. Кримський та ін.).
Широку діяльність розгортало товариство «Просвіта». На 1914 р. в Галичині товариство мало 77 регіональних філій, близько 3 тис. сільських читалень і стільки ж бібліотек. Членів читалень у складі львівської філії було 36 тис. чол., у сільських читальнях — близько 200 тис. При читальнях діяли театральні гуртки, хори, оркестри. З 1894 р. почали створюватися спортивні товариства «Сокіл» та «Січ», яких на 1914 р. налічувалося 974 місцевих відділень, у яких було понад 33 тис. членів.
v За активної участі «Просвіти» йшло створення й діяльність кооперативів. Ще в 1883 р. Василь Нагірний організував споживчий кооператив «Народна торгівля». У 1899 р. Євген Олесницький заснував товариство «Сільський господар», яке мало метою навчати селян ефективних методів господарювання. У 1913 р. це товариство мало понад 33 тис. членів. Масовими були кредитові спілки, у 1895 р. у Львові з'явилася страхова компанія «Дністер», яка на 1907 р. мала 213 тис. клієнтів. У 1904 р. створилася Центральна асоціація українських кооперативів, що мала близько 550 філій і 180 тис. членів.
Гостра політична боротьба відбувалася навколо питання про адміністративний поділ Галичини на Східну (українську) і Західну (польську) з наданням кожній з них рівних автономних прав. Хоча в 1907 р. в Галичині при виборах до віденського парламенту і галицького сейму систему курій було скасовано і впроваджено загальне голосування, в час виборів 1907 р. через зловживання властей українці дістали непропорційно мале представництво.
Протестуючи проти цих зловживань, студент Львівського університету Мирослав Січинський 12 квітня 1908 р. з револьвера убив губернатора графа Потоцького, за що був засуджений до смертної кари, заміненої під тиском громадськості на 20 років ув'язнення. Січинському вдалося втекти з станіславської тюрми й емігрувати до США.
Рішуче боролися українські студенти за відкриття українського університету у Львові. Ця боротьба виливалася у гостру конфронтацію між польською адміністрацією, студентами-поляками і українськими студентами. В одній із сутичок 1 липня 1910 р. пострілом з пістолета був убитий провідник української студентської громади Адам Коцко На початку XX ст. дедалі більшого розмаху набирав страйковий рух робітників. У 1900—1903 pp. у Східній Галичині відбулося 70 робітничих страйків, які часто супроводжувалися мітингами, зборами і демонстраціями. Найбільшими були страйк будівельників Львова у 1902 р., у якому взяли участь 5 тис. чол. і який закінчився кривавою розправою поліції і жандармерії, внаслідок якої були вбиті і поранені, і страйк 8 тис. нафтовиків Дрогобицько-Бориславського басейну у 1904 р. З усе більшою активністю проти поміщиків, за землю, ліси, пасовиська, проти високих податків, за кращі умови життя виступали селяни й сільськогосподарські робітники, які все частіше вдавалися до пролетарської форми боротьби — страйку. Найширших масштабів і гостроти набули страйки улітку 1902 р, у Східній Галичині. Вони охопили понад 500 сіл 26 повітів. У них взяли участь понад 100 тис. селян. На придушення страйків австрійські власті кинули війська і жандармів. Було заарештовано 4 тис. селян, з них понад 780 чол. були засуджені до ув'язнення.
З великим захопленням зустріли західноукраїнські робітники, селяни, передові громадські діячі звістки про першу російську революцію 1905—1907 pp. Висловлюючи народні прагнення, Іван Франко у 1905 р. писав: «Велика доба для нашої нації почнеться з хвилею, коли в Росії упаде абсолютизм. Останні події показують, що той упадок не за горами».
У січні — лютому 1905 р. у Львові, Чернівцях, Тернополі, Дрогобичі, Станіславі, Коломиї та інших містах і селах прокотилася хвиля масових мітингів, зборів, демонстрацій, під час яких робітники, селяни, прогресивна інтелігенція гаряче вітали революцію в Росії і висловлювали свою солідарність з трудящими Росії. Так, 29 січня 1905 р. багатолюдний мітинг і демонстрація під лозунгами «Геть царизм!» і «Хай живе революція!» відбулися в м. Чернівцях. 31 січня учасники масових зборів у Львові у своїй резолюції вітали революцію в Росії.
Під впливом російської революції на значно вищий рівень у 1905—1907 pp. піднеслася революційна боротьба західноукраїнських робітників і селян. Значно частішими, масовішими й організованішими стали страйки, політичні мітинги, демонстрації, селянські віча. У 1905 р. число підприємств, охоплених страйками, зросло проти 1900 р. майже в 4 рази, а кількість страйків — більше, як у 3 рази. Загалом протягом 1905—1907 pp. у Східній Галичині відбулося понад 220 страйків, у яких взяли участь понад 40 тис. робітників близько 1750 підприємств. Більш масовими й численними були також страйки і виступи селян на Північній Буковині і в Закарпатті. У боротьбі проти експлуататорів українські робітники й селяни виступали спільно з польськими, угорськими, румунськими та трудящими інших національностей. Саме масові виступи-мітинги і демонстрації, які розгорнулися під впливом загальноросійського жовтневого політичного страйку, що вирвав у царя маніфест 17 жовтня, по всій Австро-Угорщині, в тому числі і в Західній Україні, змусили австрійський уряд 4 листопада 1905 р. заявити про свою згоду на введення загального виборчого права.
Після поразки революції 1905—1907 pp. революційний рух пішов на спад і в Західній Україні. Але він не припинився і продовжувався, хоч і з меншим розмахом, до початку першої світової війни в 1914 р.
Москвофільство.
Реакційною поміщицько-клерикальною суспільно-політичною течією в Східній Галичині, на Північній Буковині і Закарпатті було так зване «москвофільство», яке виникло ще в 1848 р. Засновниками й лідерами москвофільства були історик Д. Зубрицький, священики Б. Дідицький, М. Малиновський, поміщик А. Добрянський та ін. До москвофілів належали переважно поміщики, реакційне уніатське духівництво, чиновники й частина інтелігенції, які орієнтувалися на російський царизм і діставали пряму підтримку, в тому числі й грошову, від царських урядових установ.
Стоячи на позиціях великодержавного російського шовінізму, москвофіли вважали, що від Карпат до Камчатки, від Тиси до Амуру живе єдиний «руський», або «пан-руський» народ з єдиною «панруською» мовою і культу
рою: На їх думку, окремого українського народу не було й нема, а ? лише українське відгалуження «руського» народу. А раз так, то москвофіли заперечували й правомірність розвитку української мови як літературної. Самі вони писали «язичієм» — сумішшю російської, української, старослов'янської і польської мов.
Будучи прямою агентурою царизму в західноукраїнських землях, москвофіли водночас вірно служили Австро-Угорській монархії і об'єктивно сприяли здійсненню політики австрійської правлячої .бюрократії, спрямованої на асиміляцію українського населення.
Народовці і націонал-демократи.
Поряд з москвофільством з 60-х років на західноукраїнських землях розвивалася течія, яка дістала назву «народовства». До народовців належали переважно представники інтелігенції (чиновники, адвокати, вчителі, професори, лікарі та ін.) і уніатського та православного духівництва". Лідерами народовців були О. Барвінський, К. Левицький, Ю. Романчук, С. Смаль-Стоцький та ін.
Народовці виступали проти революційної боротьби з експлуататорським ладом, займали лояльну позицію щодо Австро-Угорської монархії.
Народовці займалися проведенням культурницької роботи: розвитком української мови, літератури, виданням книжок, журналів, газет українською мовою тощо. В 1864 р. у Львові товариство «Руська бесіда» на гроші, зібрані серед народу, заснувало український професійний театр. Виходило ряд народовських видань — журнали «Вечорниці», «Мета», «Русалка», «Правда», газети «Діло», «Буковина» та ін., в яких друкувалися твори як письменників Західної України, так і Східної.
У 1873 р. у Львові виникло Літературне товариство ім. Т. Г. Шевченка, яке в 1892 р. реорганізувалося в Наукове товариство ім. Шевченка. До нього входили вчені різних профілів: історики, філологи, математики, медики та ін. Товариство випускало ряд видань: «Записки», «Літературно-науковий вісник» та ін. Тривалий час — з 1897 по 1913 р. — пост голови товариства займав історик
М. Грушевський. У роботі товариства брали участь видатні українські учені і діячі культури, такі, як І. Франко, В. Гнатюк, М. Павлик та ін. У цілому наукове товариство ім. Шевченка внесло свій великий вклад у розвиток науки і культури на Україні.
У 1890 р. лідери народовців (Ю. Романчук, О. Барвінський, К. Левицький та ін.) відкрито уклали угоду з австрійським намісником у Галичині графом К- Бадені («угода Романчука»). Від імені уряду Бадені пообіцяв надати народовцям кілька депутатських місць у парламенті, відкрити три українські гімназії, збільшити кількість українських кафедр у Львівському університеті, запровадити український фонетичний правопис. За ці дрібні поступки, які не змінювали на краще тяжке становище народних мас, народовці заявили про повну підтримку політики австрійського уряду, проголосивши «нову еру» у відносинах з австрійськими правлячими колами і польською шляхтою.
25 листопада 1890 р. від імені, народовців Романчук на засіданні сейму виклав їхню програму так: «Програмою тих Русинів єсть: признавання самостійності своєї народності, свого язика; особливіша дбалість о свій язик, свою народність,— вірність для австрійської держави, пануючої династії,— вірність для греко-католицької церкви, умірений лібералізм — і наконець, старанне о розвій селянства і міщанства».
У Галичині в 1899 р. основна маса народовців і частина радикалів утворили Українську національно-демократичну партію (УНДП), а буковинські народовці в 1908 р. перейменували себе в поступову партію. Національно-демократична партія стала основною політичною силою в українському житті у Східній Галичині. До неї входили представники інтелігенції, духівництва, міщанства, заможного селянства, підприємців. Серед її членів була значна кількість видатних громадських діячів, учених, адвокатів, журналістів, учителів та інших працівників інтелігентських професій. До Народного комітету — керівного органу УНДП — входили М. Грушевський, К. Левицький, Ю. Романчук, Д. Савчак та ін. Партія видавала газети «Діло» і «Свобода».
У своїй програмі-максимум націонал-демократи висували гасло самостійної, незалежної України «без хлопа і пана від Карпат і до Кавказу», «де б усі частини нашої нації з'єдналися в одну новочасну культурну державу». Але в програмі-мінімум ставилося завдання домагатися лише поділу Галичини на дві окремі адміністративні одиниці (краї) — українську і польську, які мали б широку автономію.
УНДП вважала, що Галичина є «українським П'ємонтом», навколо якого мали об'єднатися всі українські землі. Вона проголошувала вірнопідданість Габсбурзькій монархії. На думку націонал-демократів, вся українська нація тоді була «нацією властителів-наймитів, з численним додатком бездомних пролетарів без роботи і здекласованих жебраків» і всі українці мусили об'єднуватися під гаслом «свій до свого». Націонал-демократи відстоювали рівноправність української мови в адміністративних установах і школах, підтримували вимоги про відкриття українського університету у Львові, кількох українських гімназій, загального виборчого права, а також наділення селян поміщицькою землею, але за викуп.
Радикальні демократи, I. Я. Франко.
Одночасно з москвофільством і народовством в західноукраїнських землях з середини 70-х років став розвиватися радикальний рух, який за своїм характером був подібним до руху, що в Росії й Східній Україні в історичній літературі дістав назву революційно-демократичного. Найбільш видатними діячами цього руху в Східній Галичині були відомі письменники, публіцисти і вчені І. Я. Франко (1856—1916), М. І. Павлик (1853—1915) і О. С. Терлецький (1850—1902). Франко походив з сім'ї селянина-коваля, Павлик — з сім'ї селянина-бідняка, Терлецький — з сім'ї священика. Ще будучи студентами філософського факультету Львівського університету, вони включилися до студентського руху й стали активними громадськими діячами. За соціалістичну пропаганду і революційну діяльність австрійські власті неодноразово заарештовували Франка, Павлика й Терлецького, але вони продовжували боротьбу за кращу долю народу. У розвої цього радикального руху активну участь брали також такі українські й польські громадські діячі, як Й. Данилюк, А. Маньковський, М. Драбик, Я. Козакевич та ін. Особливе місце серед них займала Г. І. Павлик (1855—1828), сестра М. Павлика, проста швачка, яка самотужки навчилася грамоти, стала читати соціалістичну літературу й пропагувала соціалістичні ідеї серед селян і робітників.
На формування світогляду І. Франка та його послідовників великий вплив справили твори російських та українських громадських діячів і прогресивних письменників — Герцена, Чернишевського, Шевченка, Драгоманова, Полонинського та ін. Разом з тим вони вивчали праці Маркса і Енгельса — «Капітал», «Маніфест Комуністичної партії» тощо. Як відомо, І. Франко вперше переклав на українську мову 24гй розділ «Капіталу» про первісне нагромадження капіталу і уривок з книги Енгельса «Анти-Дюрінг». У своїх працях «Катехізис економічного соціалізму» (1878), «Про працю» (1881) та інших Франко популяризував марксистські ідеї, показував протилежність інтересів робітників і буржуазії.
І. Франко та М. Павлик у 1878 р. у Львові почали видавати гостро радикальний, демократичний журнал «Громадський друг» (видали два номери), а після його закриття — альманахи «Дзвін» і «Молот». Вони брали також активну участь у виданні робітничої газети «Ргаса» («Праця»), яка почала виходити у Львові польською мовою 1 липня 1878 р. і яка відіграла велику роль у поширенні соціалістичних ідей серед робітників і в їх політичному вихованні.
І. Франко та його соратники, захищаючи інтереси селянства, виступали проти залишків кріпосництва, за передачу селянам поміщицьких земель. Разом з тим вони викривали експлуататорську суть капіталізму і визнавали необхідність його заміни соціалістичним ладом. Методом повалення старого експлуататорського ладу радикали вважали народну революцію, в якій основною рушійною силою мало стати селянство.
Отже, Іван Франко і його товариші викривали несправедливість капіталістичного ладу, шукали соціального ідеалу і в цих пошуках зверталися до праць соціалістів, в тому числі й праць Маркса та Енгельса, проповідували необхідність переходу до соціалізму. Але разом із тим, Франко, особливо на схилі літ, дуже критично став підходити до уявного майбутнього соціалістичного суспільства, вважаючи, що в ньому всемогутня держава може пригнітити людину й завести авторитарно-тоталітарний режим. Ця думка чітко висловлена І. Франком у його філософській праці «Що таке поступ?», написаній у 1903 р. «Життя в Енгельсовій народній державі,— писав Франко,— було би правильне, рівне, як добре заведений годинник. Але є й у тім погляді деякі гачки, що будять поважні сумніви. Поперед усього та всеможна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кождото поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кождого чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, але лише пожиточних членів держави, зробилась би мертвою духовою муштрою, казенною. Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою».
І. Франко та інші діячі радикально-демократичного напряму, борючись проти соціального гноблення трудящих, разом з тим брали діяльну участь у національному русі, виступали за національне визволення українського народу і возз'єднання всіх українських земель* Так, у збірці віршів «З вершин і низин» в циклі «Україна» Франко закликав не служити польським і російським гнобителям, боротися за волю, щастя і честь рідного краю. У вірші «Не пора» (1880) Франко писав:
Москалеві й Ляхові служить!
Довершилась України кривда стара—
Нам пора для України жить!
Не пора, не пора, не пора
За невігласків лить свою кров
І любити царя, що наш люд обдира,—
Для України наша любов.
Не пора, не пора, не пора
В рідну хату вносити роздор!
Най пропаде незгоди проклята мара!
Лід Украйни єднаймось прапор!
Бо пора се великая єсть.
У завзятій, важкій боротьбі
Ми поляжем, щоб волю, і славу, і честь.
Рідний краю, здобути тобі!
А у вірші «Розвивайся, ти високий дубе» (1883) Франко впевнено пророкував, що прийде час, коли Україна стане вільною і об'єднаються в її межах усі українські землі:
Встане славна мати Україна,
Щаслива і вільна
Від Кубані аж до Сяну-річки
Радикальна партія.
І. Франко та М. Павлик взяли активну участь у створенні в 1890 р. «Русько-української радикальної партії», яка виражала й відстоювала інтереси широких мас селянства. Вона видавала журнали «Народ» та «Хлібороб» і газету «Громадський голос».
Програма, схвалена радикалами на їх першому з'їзді в 1890 p., складалася з двох частин: програми-максимум і програми-мінімум. У програмі-максимум говорилося, що партія прагне до встановлення нового способу виробництва «згідно зі здобутками наукового соціалізму, т. є. хочемо колективного устрою праці і колективної зласності средств продукційних». Але шляхів здійснення соціалістичного ідеалу і його конкретних форм програма не визначала. У програмі-мінімум радикали заявляли, що вони домагаються «матеріального добробуту всіх робітних людей і усунення всякого визискування економічного». Вони висували ряд вимог, здійснення яких привело б до ліквідації залишків феодалізму, більш швидкого розвитку капіталізму і певної демократизації країни. Вони вимагали загального виборчого права при таємному і прямому голосуванні, введення прибуткового податку, заборони продажу селянських наділів з публічного торгу, скорочення регулярної армії і строку служби в ній, безкоштовного навчання у всіх школах, викладання в школах Східної Галичини українською мовою і визнання української мови офіційною мовою та ін.
Ліва частина радикалів, очолювана І. Франком та М. Павликом, розгортала роботу в селянських масах, організовувала масові селянські збори (віча), закликала селян до революційних виступів і до їх союзу з робітниками. Ліві радикали рішуче виступали проти «угоди» народовців з польсько-австрійськими консервативними колами 1890 p., яка, як вони говорили, продала інтереси українського народу за українські надписи на поштових скриньках.
Радикали приділяли велику увагу вихованню у народних масах національної самосвідомості і відчуття єдності всіх частин української нації. Вони першими стали називати свою партію українською. На своєму IV з'їзді, який відбувався в 1895 р. у Львові, радикали прийняли як стратегічну мету положення про державну самостійність України. «Стоячи на ґрунті наукового соціалізму і годячися на всі випливаючі з цего консеквенції, на полі політичнім, економічнім і культурнім, — говорилося в постанові з'їзду, — заявляє Українська радикальна партія, що здійснення усіх її соціалістичних ідеалів можливе при повній політичній самостійності українського народу і повнім неограниченім праві його рішати самому у всіх справах його дотинаючих. Зокрема в Австрії стремить вона до утворення окремої руської політичної території з руських частей Галичини і Буковини з якнайширшою автономією».
Праве крило радикалів, лідерами якого були С. Данилович і В. Будзиновський, дедалі більше переходили на ліберальні позиції. Внаслідок цього в 1899 р. в радикальній партії стався розкол, і її права частина разом з народовцями створили уже згадувану нову партію, яка дістала назву націонал-демократичної.
«Ukraina irredenta» Ю. Бачинського.
Важливу роль у розвитку національної самосвідомості і національного руху взагалі як у західних, так і в східних українських землях відіграла книжка Ю. Бачинського «Ukraina irredenta» («Україна уярмлена»), опублікована у 1895 р. у львівському журналі «Диттє і слово», в якій автор уперше в українській політичній думці висунув і сформулював ідею незалежності України. Юліян Бачинський (1870 — дата смерті невідома) — громадський діяч, публіцист, один із діячів Русько-української радикальної партії у Східній Галичині. У своїй книжці Бачинський поставив завдання «розслідувати фактичний стан теперішньої України і віднайти дорогу, по якій піде її дальший розвій». Проаналізувавши становище українських земель у складі Російської та Австро-угорської імперій, автор зробив висновок, що необхідною умовою економічного й культурного розвитку України є її політична самостійність.
Про те, що буде робити політично самостійна Україна, Бачинський у листі до Драгоманова в листопаді 1894 р. писав: «Головне, що тоді зискає Україна, то се, що економічна політика буде стосуватися виключно до єї інтересів, котрих буде могла поперти своєю армією, а не як тепер, коли економічна політика Росії має на оці ріжні краї з ріжними інтересами, мусить вона іти часто в жертву, як слабша, тим, другим краям. Також і з погляду чисто культурного буде могла тоді о много скорше і сильніше розвиватися як тепер, без тих ріжних перепон, які їй раз-враз ставить чуже правительство... Коротко: буде мати тоді свої фінанси, свою армію, свою торговлю і свій промисел, усе в своїх руках, і політику заграничну і політику внутрішню,— буде панею в своїм домі, буде розпоряджатися в нім так, як буде уважати за найліпше, не оглядаючись на інших і не спинювана в тій роботі чужими».
І. Франко високо оцінив книгу Бачинського «як факт нашого політичного життя, як прояв національного почуття і національної свідомості».
Робітничий рух.
3 розвитком капіталізму і формуванням пролетаріату на західноукраїнських землях з 70-х років почалася революційна боротьба робітників. Перший час робітничі виступи були стихійними, неорганізованими, локальними. Робітники висували переважно економічні вимоги — підвищення зарплати, скорочення робочого дня, поліпшення умов праці й життя тощо.
Першими у січні 1870 р. застрайкували 97 (з 215) робітників друкарень Львова. Страйк тривав 7 днів і закінчився перемогою друкарів. Власники друкарень змушені були піти на підвищення заробітної плати і зменшення робочого дня. У травні 1870 р. страйкували робітники пекарень, у 1871 р. — кравці швейних майстерень, стельмахи і колісники, у 1873 р. — робітники нафтопереробного заводу в Бориславі. Всього з 1870 по 1878 р. у Галичині відбулося 9 страйків, в основному у Львові і Дрогобицькому нафтовому районі.
На розгортання робітничого руху в Західній Україні, в якому велику роль відіграли І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький та інші активні діячі суспільно-політичного руху, великий вплив справили героїчна боротьба паризьких комунарів, діяльність І Інтернаціоналу і поширення марксистських ідей, революційна боротьба трудящих Росії. Важливе значення в поширенні соціалістичних ідей, піднесенні класової свідомості й організації робітників мали нелегальні робітничі гуртки, які діяли на початку 80-х років у Львові, Станіславі, Дрогобичі, Тернополі та деяких інших містах. І. Франко і М. Павлик підтримували тісні зв'язки з Г. Плехановим та іншими членами першої російської марксистської групи «Визволення праці». Вони одержували, читали й розповсюджували видання цієї групи, такі, як праця Маркса «Злиденність філософії», брошура Енгельса «Людвіг Фейербах і кінець класичної німецької філософії», праці Плеханова «Російський робітник у революційному русі», «До питання про розвиток моністичного погляду на історію» та ін. Вони брали також участь у пересиланні марксистської літератури через Галичину в Росію.
У 80—90-х роках революційний рух робітників продовжував розвиватися. Поряд із страйками робітники проводили демонстрації, збори і мітинги. Під впливом соціал-демократів, зокрема тих, які гуртувалися навколо газети «Праця», робітники одночасно з економічними висували й політичні вимоги, передусім запровадження загального виборчого права. 1 травня 1890 р. робітники Львова та інших західноукраїнських міст уперше відзначили свято міжнародної солідарності трудящих. У Львові відбувся масовий мітинг, в якому взяли участь 4 тис. робітників. Над колонами майоріли червоні прапори. В усіх виступах виявлялась інтернаціональна єдність робітників — проти експлуататорів спільно боролися робітники різних національностей — українці, поляки, євреї, угорці та ін.
Селянський рух.
Одночасно з революційною боротьбою робітників і під її впливом розгортався селянський рух, який мав антипоміщицьке спрямування. Селяни вимагали поділу поміщицьких земель, дозволу користуватися лісами й пасовиськами, скасування або зменшення тяжких державних податків, ліквідації тяжкої повинності по будівництву й ремонту шляхів тощо. Форми селянського протесту були різноманітними. У Галичині і на Буковині значне місце займала боротьба селян за ліси і пасовиська, яка виливалася у сервітутні процеси (розгляд сервітутними комісіями скарг селян на поміщиків, які позбавляли їх права користування лісами і пасовиськами). На Закарпатті селяни активно виступали проти комасації — насильницького розмежування селянських та поміщицьких земель і зведення селянських земель даного села в один масив, але з вигодою для поміщиків. Під впливом робітників розвивалися і такі форми селянської боротьби, як страйки, масові селянські збори (віча), на яких селяни обговорювали своє становище й висували свої вимоги. Селяни брали участь у русі за загальне виборче право, за припинення конфіскації прогресивних видань, за запровадження української мови.
Утворення Української соціал-демократичної партії.
З розгортанням революційного руху робітників і селян, поширенням марксистських ідей, під впливом зародження соціал-демократії в Росії, зокрема «Союзів боротьби за визволення робітничого класу», на західноукраїнських землях почали виникати соціал-демократичні організації. У 1892 р. у Львові відбувся І з'їзд галицьких соціал-демократів, на якому було завершено оформлення соціал-демократичної партії Галичини й Сілезії як складової частини Австрійської соціал-демократичної партії, створеної на з'їзді в Гайнфельді ЗО грудня 1888 p.— 1 січня 1889 р.
Вона проводила роботу серед робітників, зокрема керувала масовим рухом за загальне виборче право при прямому й таємному голосуванні. У 1897 р. на Всеавстрійському з'їзді завершився її поділ як єдиної пролетарської партії на самостійні національні партії: німецьку, чеську, польську, італійську, південно-слов'янську, а з 1899 р. — і українську. Об'єднувалися вони тільки спільним Всеавстрійським з'їздом (один раз у два роки), а між з'їздами — спільним керівним органом — виконкомом, до якого входили лідери національних партій. Соціал-демократична партія Галичини й Сілезії у 1897 р. перейменувала себе в Польську соціал-демократичну партію (лідер І. Дашинеький) і, отже, стали окремою польською соціал-демократичною партією.
Восени 1899 р. з лівих радикалів і українських соціал-демократів, які вийшли з соціал-демократичної партії Галичини й Сілезії, оформилася Українська соціал-демократична партія (УСДП). її центральним органом стала газета «Воля», а лідерами М. Ганкевич, С Вітик, В. Охримович та ін. До складу УСДП входили переважно представники робітничої аристократії — верхівка друкарів, добре оплачуваних нафтовиків, ремісники, службовці, інтелігенти та ін. УСДП сприйняла програму австрійської соціал-демократії. її лідери відмовились від ідеї соціалістичної революції й диктатури пролетаріату, заперечували необхідність збройного повстання, визнавали лише легальні, парламентські форми боротьби, вважали, що капіталізм можна замінити соціалізмом мирно, тільки шляхом реформ.
Наприкінці 1890 р. створилася соціал-демократична партія Угорщини, яка розгортала свою діяльність і в Закарпатті. У 1896 р. соціал-демократичні гуртки об'єдналися в Буковинську соціал-демократичну організацію.
Активізація суспільно-політичного життя на початку XX ст. XX ст.
Наприкінці XIX — на початку XX ст. на західноукраїнських землях в умовах режиму конституційної монархії, який надавав українському населенню ширшу свободу слова та асоціацій, чим у Російській імперії, дедалі більше активізувалось суспільно-політичне життя і розгортався національно-визвольний рух. Створювалися й діяли українські політичні партії, організації і товариства, видавалися газети, журнали й книги. Розширялося співробітництво між західними і східними українцями, зокрема у західноукраїнських виданнях публікували свої праці письменники й громадські діячі Східної України (В. Антонович, Леся Українка, А. Кримський та ін.).
Широку діяльність розгортало товариство «Просвіта». На 1914 р. в Галичині товариство мало 77 регіональних філій, близько 3 тис. сільських читалень і стільки ж бібліотек. Членів читалень у складі львівської філії було 36 тис. чол., у сільських читальнях — близько 200 тис. При читальнях діяли театральні гуртки, хори, оркестри. З 1894 р. почали створюватися спортивні товариства «Сокіл» та «Січ», яких на 1914 р. налічувалося 974 місцевих відділень, у яких було понад 33 тис. членів.
v За активної участі «Просвіти» йшло створення й діяльність кооперативів. Ще в 1883 р. Василь Нагірний організував споживчий кооператив «Народна торгівля». У 1899 р. Євген Олесницький заснував товариство «Сільський господар», яке мало метою навчати селян ефективних методів господарювання. У 1913 р. це товариство мало понад 33 тис. членів. Масовими були кредитові спілки, у 1895 р. у Львові з'явилася страхова компанія «Дністер», яка на 1907 р. мала 213 тис. клієнтів. У 1904 р. створилася Центральна асоціація українських кооперативів, що мала близько 550 філій і 180 тис. членів.
Гостра політична боротьба відбувалася навколо питання про адміністративний поділ Галичини на Східну (українську) і Західну (польську) з наданням кожній з них рівних автономних прав. Хоча в 1907 р. в Галичині при виборах до віденського парламенту і галицького сейму систему курій було скасовано і впроваджено загальне голосування, в час виборів 1907 р. через зловживання властей українці дістали непропорційно мале представництво.
Протестуючи проти цих зловживань, студент Львівського університету Мирослав Січинський 12 квітня 1908 р. з револьвера убив губернатора графа Потоцького, за що був засуджений до смертної кари, заміненої під тиском громадськості на 20 років ув'язнення. Січинському вдалося втекти з станіславської тюрми й емігрувати до США.
Рішуче боролися українські студенти за відкриття українського університету у Львові. Ця боротьба виливалася у гостру конфронтацію між польською адміністрацією, студентами-поляками і українськими студентами. В одній із сутичок 1 липня 1910 р. пострілом з пістолета був убитий провідник української студентської громади Адам Коцко На початку XX ст. дедалі більшого розмаху набирав страйковий рух робітників. У 1900—1903 pp. у Східній Галичині відбулося 70 робітничих страйків, які часто супроводжувалися мітингами, зборами і демонстраціями. Найбільшими були страйк будівельників Львова у 1902 р., у якому взяли участь 5 тис. чол. і який закінчився кривавою розправою поліції і жандармерії, внаслідок якої були вбиті і поранені, і страйк 8 тис. нафтовиків Дрогобицько-Бориславського басейну у 1904 р. З усе більшою активністю проти поміщиків, за землю, ліси, пасовиська, проти високих податків, за кращі умови життя виступали селяни й сільськогосподарські робітники, які все частіше вдавалися до пролетарської форми боротьби — страйку. Найширших масштабів і гостроти набули страйки улітку 1902 р, у Східній Галичині. Вони охопили понад 500 сіл 26 повітів. У них взяли участь понад 100 тис. селян. На придушення страйків австрійські власті кинули війська і жандармів. Було заарештовано 4 тис. селян, з них понад 780 чол. були засуджені до ув'язнення.
З великим захопленням зустріли західноукраїнські робітники, селяни, передові громадські діячі звістки про першу російську революцію 1905—1907 pp. Висловлюючи народні прагнення, Іван Франко у 1905 р. писав: «Велика доба для нашої нації почнеться з хвилею, коли в Росії упаде абсолютизм. Останні події показують, що той упадок не за горами».
У січні — лютому 1905 р. у Львові, Чернівцях, Тернополі, Дрогобичі, Станіславі, Коломиї та інших містах і селах прокотилася хвиля масових мітингів, зборів, демонстрацій, під час яких робітники, селяни, прогресивна інтелігенція гаряче вітали революцію в Росії і висловлювали свою солідарність з трудящими Росії. Так, 29 січня 1905 р. багатолюдний мітинг і демонстрація під лозунгами «Геть царизм!» і «Хай живе революція!» відбулися в м. Чернівцях. 31 січня учасники масових зборів у Львові у своїй резолюції вітали революцію в Росії.
Під впливом російської революції на значно вищий рівень у 1905—1907 pp. піднеслася революційна боротьба західноукраїнських робітників і селян. Значно частішими, масовішими й організованішими стали страйки, політичні мітинги, демонстрації, селянські віча. У 1905 р. число підприємств, охоплених страйками, зросло проти 1900 р. майже в 4 рази, а кількість страйків — більше, як у 3 рази. Загалом протягом 1905—1907 pp. у Східній Галичині відбулося понад 220 страйків, у яких взяли участь понад 40 тис. робітників близько 1750 підприємств. Більш масовими й численними були також страйки і виступи селян на Північній Буковині і в Закарпатті. У боротьбі проти експлуататорів українські робітники й селяни виступали спільно з польськими, угорськими, румунськими та трудящими інших національностей. Саме масові виступи-мітинги і демонстрації, які розгорнулися під впливом загальноросійського жовтневого політичного страйку, що вирвав у царя маніфест 17 жовтня, по всій Австро-Угорщині, в тому числі і в Західній Україні, змусили австрійський уряд 4 листопада 1905 р. заявити про свою згоду на введення загального виборчого права.
Після поразки революції 1905—1907 pp. революційний рух пішов на спад і в Західній Україні. Але він не припинився і продовжувався, хоч і з меншим розмахом, до початку першої світової війни в 1914 р.
