Крвавич (частина друга) Українське мистецтво (2004)
2.3. Рецепція візантійського християнства в давньоруській архітектурі
В мистецтві Київської Русі архітектура, підпорядковуючи інші види образотворчого мистецтва, посідала провідне місце. В її розвитку виділяється декілька етапів. Перший, до прийняття християнства, — ранній етап, відомий лише з археологічних досліджень та описів іноземних мандрівників, вирізнявся сформованою тривалим часом системою містобудування, спорудженням оборонних укріплень і житлових кварталів. Будівельними матеріалами слугували спочатку дерево а потім цегла (плінфа).
Ранній етап розвитку архітектури Київської Русі обмежується періодом VI-X ст., тобто, починаючи від заснування Києва (кінець V-VI ст.) і становленням Київської Русі як держави (X ст.). Упродовж І тис. на теренах сучасної України складалися різні, іноді короткотривалі державні утворення, міжплемінні союзи, міста-держави на зразок античних полісів тощо. Характерний спосіб співжиття слов'янських племен становили племінні союзи, з одним із них — полянським, пов'язується заснування м. Києва. Консолідований полянський союз племен із територією близько 200 тис. км характеризували тенденції постійного розширення у географічному просторі.
Консолідаційні процеси відбувалися у період, коли постійно існувала загроза нападу кочівників, що зумовило нову форму поселень під назвою град (огороджена, захищена від нападів територія). Кількість таких градів з часом збільшувалась. Тому скандинавські писемні джерела називали територію сучасної України Гардарика (Країна городів). З появою градів, тобто оборонних протоміст чи міст, виникає необхідність в організаційних суспільних заходах — будівництві фортечних укріплень, забезпеченні водою, шляхами тощо. Можливо, гради були насамперед адміністративними, політичними і культово-релігійними центрами союзів племен, серед яких відомі Антський союз, Деревлянсь-кий союз, союз Дулібів, Тмутараканська Русь та ін. Гради споруджувались за виробленою на Русі системою будівництва, що засвідчують результати археологічних досліджень Києва, Чернігова, Пскова, Ізборська, а також городищ поблизу сіл Зимне (Волинь), Пастирське (Черкащина), Колючин (Гомельщина). В IX—X ст. градів на Русі налічувалось понад 20; XI ст. — 64; XII ст. — 134; на час монгольської навали було відоме 271 місто.
Спорудження будівель у містах і селах між собою різнились. У селах, розташованих по берегах річок (річка часто використовувалася для перевезення вантажів) і вздовж сухопутних шляхів, характер будівель залежав від зональних розташувань. На півночі, у лісовій смузі, хати були рублені з дерев'яних колод, на півдні переважала каркасна система з глиновальковим або глинобитним заповненням. Набув поширення тип однокамерного житла.
Планування міст вирізняє складніший характер, залежно від соціального розселення численних прошарків. Міста будувались на пагорбах, на високих берегах річок і складалися з трьох частин: дитинець (вишгород, міська цитадель, укріплена стінами, валами), де розташовувалися князівські та боярські двори; мешкали дружинники, князівська і боярська челядь, обслуговуючі ремісники; друга частина — окольний град (посад), укріплене місце, де мешкали купці, ремісники; третя — передмістя, заселені ремісниками певних спеціальностей, інколи кожна з частин укріплювалась окремо.
Забудова міста здійснювалась за правилами, сформульованими у "Кормчій книзі" — збірнику законоположень про містобудування. Вже тоді споруджували двоповерхові хороми з великими залами — грибницями (мабуть, окреме приміщення, де перебували гривні, дружинники-охоронці князя).
Міські укріплення споруджували артілі огородникгв. Стіни зводили зі засипаних землею зрубів — городень. На них стояли заборола — криті бруствери з бійницями. Вхідні ворота були у надбрамних вежах.
Достовірно невідомо, як виглядало на початках сакральне будівництво Давньої Русі. Розкопане археологом В.Хвойкою капище V-VI ст. у Києві походить із найбільш раннього періоду заснування міста, існувало та було задіяним проти неба без будь-якого архітектурного перекриття. Общинні святилища у слов'ян відомі із розкопок І ст. н.е., але міжплемінні сакральні центри — горо-дища — лише з VII-IX ст. на Буковині та Середньому Подністров'ї. Давня традиційна релігія слов'ян співіснувала із поширеним християнством.
Засновник Києва, літописний князь Кий, за найновішими даними, був християнином. Його хрещення відбулося у Константинополі за імператора Маври-кія (582-602), який сприяв розвитку культури. Відомості, що наводить Іоан з Нікіу, подають дані про хрещення Кия у молодому віці та його виховання у християнському середовищі. В період навчання у Константинополі він заприятелював з майбутнім імператором Іраклієм (610-640), своїм однолітком, після смерті котрого виявляв вдячність його родині. Кий мріяв закріпитись на Дунаї, де у VII ст. прижилась велика кількість слов'ян. Він тут заснував поселення Києвець, але утриматись йому не вдалось, і він переселився у Середнє Подніпров'я до місцевості, яку назвав Київ. Поселення швидко розвинулось і стало згодом столицею східнослов'янської держави, що виникла майже паралельно з великим державним об'єднанням південних слов'ян — Великоморавським князівством (проіснувало до кінця IX ст.).
Процеси поступової християнізації Тавриди відображає "Житіє Стефана Сурожського" — пам'ятка житійної літератури, відома у давньогрецькому та грецькому мовних варіантах, де розповідається про хрещення князя русів Брав-ліна архієпископом візантійського міста Сурожа — Філаретом.
Поступове утвердження християнства на Таврійському і Таманському півостровах та його проникнення на терени сучасної України впродовж VIII-IX ст. щораз більше знаходить підтримку серед різноманітних верств суспільства: бояр, воїнів, ремісників тощо.
Для організаційного зміцнення християнізації константинопольський патріарх Фотій у 60-х роках IX ст. висвятив для Русі митрополита Михайла Сирина та шістьох єпископів. Можливо, такою кількістю вищих церковних пастирів планувалося охопити землі полян, Таврійський півострів і Тмутараканську Русь. У зв'язку з цими єпископськими номінаціями на Русі розпочалося спорудження храмів, монастирів, які тоді ще будувались із дерева і тому не збереглись.
Процеси християнізації здійснювались паралельно із Візантії й теренів Великої Моравії. Це особливо стосується регіонів карпатських хорватів, волинян, бужан. Не виключено, що тоді охрещені й південні регіони Польщі — Краків, Вісліца, Сандомир, де грецький варіант прийнятого християнства відчувався ще довго. Особлива заслуга належить християнській місії святих Кирила і Мефодія, які діяли тут у 863-885 pp.
Відомо, що єпископ-місіонер Адальберт (він охрестив 966 р. поляків) на терені Чехії у першій половині X ст. нищив руські богослужебні книги, палив ікони, вбивав руських священиків. Отже, на той час в Русі писання богослужебних книг і малювання ікон уже було настільки налагодженим, що їх, можливо, вивозили за кордон. Така діяльність могла здійснюватись при наявності власних церков і монастирів.
Зі зразків сакральної архітектури, яка споруджувалась під впливом будівництва Великої Моравії, дотепер збережена ротонда у с Горянах поблизу Ужгорода і розкопані фундаменти ротонди на терені княжого двору у м. Перемишлі; обидві споруди — із X ст.
Поширення християнства у княжий період супроводжувалось сприятливими і несприятливими процесами, що періодично чергувалися. Один із таких наворотів давньослов'янської реакції проти християнства відбувся при захопленні влади в Києві Олегом (882) і до часу офіційного державного хрещення князем Володимиром Великим (988). Єпархія, заснована при Аскольді, ймовірно, існувала і після Олегового захоплення княжого престолу.
Відомо, що у реєстрі православних кафедр імператора Лева V Філософа (886—912) Русь зазначена під номером 61. За припущенням істориків, наприкінці князювання (911-912) Олег легалізував християнство, поступово відійшов від давньої релігії слов'ян, налагодив приязні відносини з Візантією і царем християнської Болгарії — Симеоном.
Релігійною толерантністю характерне князювання Ігоря (912-945), який, правдоподібно, був християнином. Згідно з історичними дослідженнями, Ігор хрестився 944 р. разом із дружиною — княгинею Ольгою. Після трагічної смерті чоловіка Ольга правила державою як ревна християнка, фундувала будівництво храмів. Достовірно засвідчено побудовані нею церкви в Києві та Пскові. Церкви переважно споруджувались із дерева, яке використовувалось тоді для будівництва житла, укріплень фортець, башт тощо.
Другий період антихристиянських акцій простежується в останні роки князювання Святослава (969-972), після смерті його матері княгині Ольги. Причиною була політика князя, викликана військовими невдачами в поході на Балкани, оскільки ці негаразди вважались зумовленими християнами. Князь намагався винищити всіх християн та їхні храми. Реалізація цих планів припинилась після смерті Святослава біля Дніпрових порогів. Ще відправляючись у похід на Дунай, князь номінував спадкоємцем престолу в Києві сина Ярополка (охрещений в дитинстві княгинею Ольгою). За князювання Ярополка християни недовгий період (до насильницької смерті князя 980 р.) могли сповідувати свою віру.
На відміну від попередників Ярополк з посиленою увагою ставився до проблем духовного життя. Відомо, що він відновив літописання, занедбане після перевороту 882 p., цікавився проблемами культури Візантії, Болгарії, західних держав, що перебували на теренах релігійних впливів Риму.
Третій наступ на християн розпочався після приходу до влади князя Володимира. Тоді руйнувалися церкви, споруджувалися капища тощо.
На землях Подністров'я та Верхнього Побужжя руйнівний процес анти-християнського наступу Володимира не відчувався. Ця частина, заселена давньоруськими племенами, перебувала під політичним впливом Великої Моравії, вже охрещеної, хоча як державна структура Велика Моравія з кінця IX ст. не існувала.
В установчій грамоті Паризької Єпископії 973 р. написано: підпорядковані їй у церковному сенсі землі "на схід мають рубежем ріку Буг та Стир". За археологічними джерелами, ця межа збігається зі східним ареалом застосування християнського обряду трупопокладення, що поширюється серед волинян у X ст., замість давньослов'янського обряду трупоспалення (останній обмежувався на сході лівим берегом ріки Горині). Руйнування церков на цих землях могло відбутися, коли на ці землі 981 р. пішов походом князь Володимир і відвоював давньоруські міста Перемишль і Червень. Другий його похід на карпатських хорватів 992 р. відбувся вже після хрещення князя, тому руйнування храмів у цій ситуації унеможливлювалось.
У X ст., зокрема на периферії, відбуваються релігійні еволюційні процеси. Як відомо, у статуї так званого Збруцького ідола представлено чотири божества (два чоловічих і два жіночих), об'єднаних однією шапкою на головах. У "Велесо-вій книзі" простежується певна ідеологічна підоснова сприймання всієї спільноти богів як єдиного божества: "бо Бог є єден і множествен...". Таке глибоке філософське узагальнення засвідчує тенденції монотеїзму в релігії слов'ян, її осучаснен-ня в зв'язку з конкуренцією єдинобожних вірувань — християнства, юдаїзму, магометанства.
Як розвивалась церковна архітектура на ранньому етапі Київської Русі? На жаль, про це жодних достовірних відомостей нема, на відміну від періоду князювання Кия на Верхньому Подніпров'ї чи князя Бравліна на Тавриді; відомо про розгортання християнського будівництва в Херсонесі, який тоді існував відокремлено в кордонах Візантії.
Спорудження церков на Русі після хрещення Аскольда незаперечне. Це зумовлювалось потребами відправлення культових служб, адаптації нового вірування в ідейно-чужинецькому середовищі.
Про будівництво церков митрополитом Михайлом, якого поставив у Києві патріарх Фотій, повідомляє Ніконовський літопис. Церква св. Миколая на Аско-льдовій могилі згадується у "Повісті минулих літ". Церкву збудував угорський воєвода Ольмош, союзник київського князя. За датуванням історика М.Брай-чевського, вона споруджена у 882-890 pp., а археолог ПТолочко дійшов висновку, що церква існувала ще за князювання Аскольда і реставрувалась за дорученням княгині Ольги.
Церква св. Миколи, побудована у XVIII ст. на місці первісної споруди X ст.,
яка примикає до княжого палацу.
Відомою спорудою стародавнього Києва була соборна церква св.Іллі на Подолі, у торговельному районі столиці. Церква функціонувала ще 944 р., у ній християни присягали під час укладання візантійсько-руського договору. Назва соборна означає, що, крім неї, у місті існували ще декілька церков, стосовно яких соборна церква була об'єднуючим центром у першій половині IX ст.
Окремо слід розглядати питання про будівництво храмів за князювання Ольги. Відомо, що княгиня, будучи в тісних контактах із митрополією в Константинополі, налагоджувала зв'язки з духовенством християнського Заходу, здійснювала політику необмежених релігійних і культурних зв'язків з державними центрами Європи. Спорудження церков зумовлювалось збільшенням кількості християн. Існують відомості, що 952 р. освячено дерев'яний, побудований княгинею Ольгою, собор св. Софії, а також будівництво церков св. Трійці над річкою Великою при впадінні до неї протоки Пскови, мурованої церкви на терені Києва, із уламків якої (після її знищення Володимиром 980 р.) було споруджено капище.
Приклади сакрального будівництва цього періоду збереглись на Заході, тобто території, яку займали карпатські хорвати, дуліби, бужани, волиняни. Ці землі перебували у регіонах місійної діяльності св. Кирила і Мефодія, котрі йшли із Великої Моравії.
За результатами археологічних розкопок відома ротонда у Перемишлі з X ст. Вона функціонувала як церква Богородиці, збудована в традиційних формах великоморавських ротонд — із тричетвертинною апсидою. Споруда легко реконструюється, оскільки сакральні споруди за аналогічним планом поширені на теренах Чехії, трапляються на півдні Польщі. Є зображення ротонд серед графіті* церков Галича тощо. Перемиська ротонда — компактна за масивом споруда, вона, ймовірно, була покрита стіжкуватим дахом, що надавало лаконізму і монументальності її загальному силуету. Можливо камінь не був єдиним матеріалом для будівництва на цих густо покритих лісом землях. Практикувались і дерев'яні, чотирикутні та восьмикутні, подібні за вертикальними пропорціями і добудованою апсидою споруди, які в Карпатах згодом еволюціонували в первісну форму української дерев'яної церкви.
Дві закарпатські ротонди ( у с Горянах поблизу Ужгорода (побудована наприкінці X ст.) і с Корчеві (тепер Угорщина) є шестиконхами у плані, вписаними в коло. На внутрішні виступи простінків, що утворилися як інтервали між конхами, опирається шестигранний барабан, перекритий куполом. Товсті стіни (1,85 м) надають будівлі дещо фортечного і водночас граціозного характеру. Це досягається тонкою ритмікою внутрішніх архітектурних членувань споруди.
На терені Європи такого зразка ротонди майже чітко географічно обмежуються кордонами Великої Моравії, хоча аналогічні споруди того часу відомі у Тавриді, Візантії, на Кавказі, в Далмації та Болгарії. Найближчими за формами є церкви-ротонди із Великої Моравії, а ці, з українських теренів, до них найближчі за характером.
Більшість населення становили прихильники давньослов'янських традиційних вірувань, котрі регулярно відправляли традиційні культові ритуали. Із монументальних курганних споруд того періоду збереглась так звана Чорна Могила поблизу Чернігова. Курган досліджував археолог О.Самоквасов у 1872-1873 pp. Це було величне поховання одного з видатних представників місцевої княжої династії. За переказами, тут поховано легендарного засновника міста князя Чорного (за скандинавськими джерелами — варязький воєвода Чернін-ген). Висота насипу кургану — понад 10 м, окружність — 170 м. Курган оточено ровом шириною близько 7 м. Під час проведення розкопок виявлено три етапи будівництва кургану. Перший — викопаний рів із підсипкою основи кургану, в центрі основи — підвищення, на якому зведено дерев'яну будівлю у вигляді хати, де покладено троє небіжчиків, тобто князя, його дружину і юнака, а також поховальний інвентар (відомі два оздоблені сріблом турячі роги із Чорної Могили). По чотири сторони через рів зроблено чотири переходи, що у плані становить круглу форму основи кургану, перекриту формою хреста — відомий солярний символ, який асоціюється з формою київського капища VI ст. Після кремації здійснено перший, а згодом і другий насип кургану з оформленням площини на його вершині, та встановленням у центрі кам'яного сакрального елемента. Поховання датовано за візантійськими монетами X ст.
Церква споруджена згідно з візантійською хрестокупольною системою, за якою будувалися всі церкви: прямокутне приміщення членувалося стовпами на поздовжні нефи, над перехрестям рамен здіймався на барабані купол. Вхід із заходу — притвір-нартекс, зі сходу — частіше три апсиди (півкруглі в плані виступи). Основними конструкціями були півциркульні арки, коробові та купольні склепіння, якими перекривали всі приміщення. В будівництві дотримувалися певної системи пропорційності, закономірності якої були раніше розроблені візантійською архітектурою.
Десятинна церква — хрестокупольний храм, тринефний, оточений з трьох боків галереями і завершений кількома верхами — відповідний зразок для сакральних споруд XI—XII ст. Вибір ділянки не випадковий, приблизно за 100 м від місця закладки Десятинної церкви було розташоване житло воїна-варяга, християнина Федора. Приблизно за шість років перед закладенням храму кияни, прихильники давньої слов'янської релігії, вирішили принести в жертву богові Перуну сина Федора — юного Йоана. Федір запротестував, заявивши про свою віру в Христа, після чого обурений натовп убив Федора разом з його сином. Десятинна церква закладена на місці загибелі цих двох християнських мучеників.
Князь Володимир пожертвував для церкви, крім згаданої десятини державних доходів, привезені з Херсонеса ікони, літургічний посуд, дзвони, інші предмети сакрального культу, а також мощі святих — Климента Папи і Фіви.
За мистецьким випосаженням церква — типовий розкішний візантійський храм, споруда виняткової краси із золоченими вівтарем, стінами, облицьова ними різнокольоровими декоративними мармурами, яшмою, іншими коштовними каменями, колонами і півколонами із тонкої різьби, капітелями, розкішною мозаїчно орнаментованою підлогою, що творило в поєднанні з архітектурними прикрасами на зразок карнизів, вівтарної перегородки, пілястрів,
парапетів, хорів — витончене обрамлення високо художніх мозаїк і фресок, які покривали стіни інтер'єру будівлі. Мистецьке оздоблення не поступалося храмам Равенни чи Константинополя. В інтер'єрі церкви під хорами розміщувалась галерея з колонами для хресних походів, що надавало інтер'єру пишної архітектурної пластики і величі. Із зовнішньої сторони церква прикрашалась архітектурними вставками у вигляді розеток, карнизами, грецькими написами, вирізьбленими у камені рельєфами. За вишукане мармурове оздоблення церкву називали марморяною. Різнокольорове мармурове оздоблення засвідчує збережена центра льна частина мозаїчної композиції підлоги із сим- 96. Омфал ("Пуп Землі")
волікою омфала*. В самому центрі храму 1011 р. поставлено гарно декорований різьбою мармуровий саркофаг (померлої дружини князя Володимира — Анни), а через чотири роки поруч — ще один подібний саркофаг, в якому урочисто покладено останки самого князя Володимира (помер 1015 p.). Ці два білі різьблені саркофаги посеред Десятинної церкви створювали на богослужіннях у присутніх, зокрема з інших країв, незабутнє враження, про що вони писали у спогадах. Збереглися лише уламки саркофагів.
97. Руїни Десятинної церкви. Десятинна церква стала храмом-усипальни-
Гравюра Паннемакера. 1884. ЦЄю київських князів. Князь Ярослав Мудрий,
З рисунка невідомого син Володимира Великого, 1044 р. здійснив пе-
художника початку XIX ст. репоховання Ярополка й Олега Святославичів, які були прихильниками давньослов'янської релігії за життя, і наказав охрестити їхні останки. Вони були поховані у Десятинній церкві як християни поруч із гробницею їхнього батька (князя Святослава). Крім цього, у Десятинній церкві було поховання князів Ізяслава Ярославовича (1078) і Ростислава Мстиславовича (1094). Поховання видатних представників княжої династії паралельно здійснювались у соборі св. Софії та Успенському соборі Києво-Печерської лаври. Після пожежі 1039 р. у Десятинній церкві були проведені реставраційні роботи.
Десятинна церква — перший величний художній ансамбль на терені Київської Русі. Історична доля жорстоко обійшлась із цією пам'яткою. В 1169 р. Київ захопили 11 князів на чолі з Андрієм Боголюбським, який учинив кривавий погром; будинки городян, церкви, в тому числі Десятинна, а також і монастирі було пограбовано. На Північ вивезли високомистецькі ікони, літургічні ризи, богослужебні книги, навіть дзвони. Наступне спустошливе пограбування храму відбулось 1204 р. (незадовго до татаро-монгольської навали) при захопленні Києва князем Рюриком з Ольговичами. Прикро, але ці варварські акції здійснювали давньоруські князі, представники київських династій, християни.
Під час захоплення Києва полчищами Батия біля стін Десятинної церкви 7 грудня 1240 р. відбулася битва, яка продовжилась і в самому храмі. Захисники та мешканці Києва, які намагалися врятуватись у храмі, загинули під його уламками. Споруда була зруйнована (за винятком південно-західного кута і частини західної стіни).
Перші спроби розчистити залишки храму здійснено 1635 р. за ініціативою митрополита Петра Могили. Згідно зі свідченнями Г.Боплана*, після розчищення виявлено давні гробниці руських князів. Серед цінних знахідок — два саркофаги з останками князя Володимира Великого і дружини Анни (їхні імена вирізьблені на саркофагах). Доля цих пам'яток не відома.
До збережених фрагментів Десятинної церкви пізніше прибудували західну стіну зменшених масштабів. Так розпочалось спорудження церкви Пресвятої Богородиці (завершено будівництво 1654 p.). Прибудова періоду гетьманства Петра Могили виконувалась із дерева. Існують відомості про реставраційні роботи 1758 р. На давніх фундаментах Десятинної церкви 1842 р. побудовано нову, слабку в стильовому відношенні споруду, яка проіснувала до 30-х років XX ст. (розібрана за рішенням тогочасної київської влади).
Невід'ємний компонент ансамблю Києва, як і всіх інших тодішніх міст, становили оборонні споруди — вали, башти, частоколи тощо. Ці елементи постійно вимагали вдосконалень, модифікацій, реконструкцій. Відповідні кардинальні заходи відбулись у період князювання Володимира Великого, а особливо — Ярослава Мудрого. Навколо території, яка надалі буде називатися містом Ярослава, що колись була "полем поза містом", почали споруджувати вали заввишки 14-16 м, водночас місто опоясували ровами завглибшки 6-8 м, довжина укріплень — 3,5 км. Для таких гігантських споруд довелося використати близько 65 тис. кубометрів землі, витратити 50 тис. кубометрів дерева на внутрішні конструкції та башти. Фортифікації мали мистецько-архітектурні елементи, передусім оборонні башти, які захищали з усіх сторін в'їзні ворота до міста. Кількість воріт і ведучих до Києва шляхів збігалися. Троє воріт були головними — Жидівські (пізніше Львівські), Печерські (або Лядські) та Золоті, увінчані церквою Благовіщення, руїни яких збереглися (нині Золоті ворота відреставро-вано). Вулиці спрямовувались до центру міста, де була споруджена головна святиня — собор св. Софії.
Софія Київська — друга після Десятинної церкви мурована великомасштабна споруда міста, будівництво якої розпочато 1017 р. і тривало десять років. Паралельно із Десятинною на межі Х-ХІ ст. поширилося сакральне будівництво. Варто згадати раніші дерев'яні храми, такі, як церква Василія, збудована наприкінці X ст., та п'ятиповерхова церква Бориса і Гліба (1020-1022), чисто-стругана і прикрашена стінописом (Вишгород), а також церкву в Білгороді (кінець Х-початок XI ст.) та ін.
У мистецькому сенсі Софія Київська, безсумнівно, наслідує Десятинну церкву. Для обох храмів властивий закон мистецького синтезу. Монументальні мозаїчні чи фрескові зображення інтер'єру собору існували передусім як архітектурні складові компоненти. Це Оранта — в центральній вівтарній ніші, Пан-тократор, що благословляє, — в центральній копулі, причастя апостолів тощо. Як засвідчують кілька збережених безцінних уламків фресок Десятинної церкви, ці розписи за мистецьким рівнем набагато вищі, ніж збережені софіївські. У княжому Києві церква Богородиці (Десятинна) заслужено вважалась шедевром світового мистецтва.
У Софійському соборі — "митрополії руській" — відбувалися урочисті державні церемонії, прийоми послів, "сідали на столи" князі. Тут була бібліотека і центр книгописання. Однак первісні форми храму приховані під пізнішими бароковими "шатами" — надбудовами XVII-XVIII ст.
Софія Київська — хрестокупольний, п'ятинефний храм, з хрещатим під-купольним простором, тринадцятиглавий, оточений з трьох боків двома рядами відкритих галерей. Із заходу між зовнішніми галереями споруджені дві вежі зі сходами на другий поверх.
Загальна пірамідальна композиція мала гармонійний і водночас динамічний характер. Це підсилено ритмом різномасштабних елементів, скерованих до центрального купола. В архітектурі Софії простежуються традиції візантійського зодчества і Західної Європи (вежі характерні для романської архітектури), що в поєднанні з власними традиціями створили храм з неповторними ознаками (тринадцятиверха композиція). У художньому задумі собору виняткову роль виконує синтез мистецтва. Стіни, склепіння, куполи, арки, стовпи вкривають мозаїка і фрески, мармурові прикраси на вівтарній перегородці, одвірках, порогах; мозаїчні підлоги собору, різьблені шиферні плити прикрашають парапети другого поверху.
Розміри храму: висота — 28,6 м, ширина — 29,3 м, довжина — 29,5 м. Собор св. Софії був — одним із найвеличніших у тодішній Європі. Композиційне рішення архітектури не має аналогів у Константинополі. Дослідники висувають припущення, що багатокупольна композиція могла бути навіяна образами дав-ньослов'янського будівництва, і саме йому належить подальша роль у модифікації оригінальних національних рис архітектури європейського Сходу.
У вирішенні інтер'єру Софії Київської відчувається свідоме оперування таким чинником, як пластика простору. Архітектор використав різноякісні просторові чинники — більші, менші й зовсім малі габарити основного і бокових нефів, підарочних парусних і склепінних форм, гармонійні, ритмічні й контрастні зіставлення просторової пластики з елементами живопису. Архітектурна цілісність Софії Київської функціонує в гармонійному поєднанні з фігурами Оранти в головній апсиді, Вседержителя в центральному куполі, ритмічними зображеннями святих у прямокутних або круглих композиційних елементах, пластикою внутрішнього простору храму. Йдеться про винятково вдалі пропорційні співвідношення матеріальних будівельно-архітектурних брил і просторових масивів. Ці ознаки будуть потім продовжені в інших сакральних спорудах Київської Русі. Побудовані у 30—50 роках XI ст. храми Георгія, Ірини, храм невідомої назви на Стрілецькій площі, як і софійські собори Новгорода та Полоцька, продовжують стильову концепцію і будівельну структуру Софії Київської.
На основі декількох племінних поселень східнослов'янських сіверян, які розташувалися на берегах Десни і Сейма, близько середини І тис. виникло Чернігівське князівство із містом Черніговом. Точних даних стосовно дати виникнення міста немає. Допускають, що його засновано не надто пізніше Києва. Тому першу літописну згадку про Чернігів (907) треба вважати запізненою. Пізнішою від поселення є, напевно, і згадувана Чорна Могила, що упам'ятнила період князювання верховного вождя, а, ймовірно, і жерця племені (розташована тепер в одній із садиб навпроти Єлецького монастиря).
Після смерті Володимира Великого Черніговом правив син Мстислав Тму-тараканський (званий Удалим), уславлений велетень, знаменитий перемогою у двобої з касожським силачем Редедею. Спочатку Мстислав не ладив з Ярославом Мудрим, але згодом, 1026 p., брати помирились і розподілили владу в Києві та Чернігові. Князівство Мстислава охоплювало великі простори, межі яких сягали Оки, Дону, Азовського моря з територією колишньої Тмутаракан-ської Русі. Із самого початку князювання Мстислав укріпив Чернігів могутніми валами і вдвоє збільшив площу дитинця. Містопланувальні заходи були закономірними. В той період швидко урбанізувався Київ, і Чернігів не міг відставати від столиці. Крім міських укріплень, князь Мстислав Удалий мав певний досвід сакрального будівництва, наприклад, зведений мурований храм Богородиці у Тмутаракані (початок XI ст.).
До початкового періоду давньоруської архітектури належить Спаський собор у Чернігові (розпочато будову близько 1036 p.), який зберігся майже в первісному вигляді (частково перебудований у XVIII ст.). Споруда тринефна, восьмистовпна, п'ятикупольна; південні та північні рамена просторового хреста перегороджені колонадами, що надає вигляду базиліки; у споруді виділені на-ртекс із північною вежею та хрещальнею з півдня.
Форми собору величаві й спокійні. Загальна композиція пірамідальна — центральні частини фасадів підносяться над боковими, стіни розчленовані пілястрами, фасади оздоблені орнаментами з цегли (хрести, меандрові пояси, візерунки). В інтер'єрі — фресковий розпис, мармурові колони з іонічними капітелями, мозаїчна підлога.
Мстислав задумав спорудження собору як основного храму міста і князівства, але цій світлій постаті нашої історії не судилося довге життя. Він помер несподівано 1036 p., поховано князя у недобудованому храмі Спаса. Відтак під владою Києва об'єдналися два найбільші князівства і вся Русь. Зросло значення Києва як столиці держави.
Збудована князем Мстиславом церква Богородиці в Тмутаракані так само, як і Спасо-Преображенський собор у Чернігові, стилево й типологічно відрізняються від храмів київської школи. Як одні із перших такого виду споруд, церква і собор побудовані із врахуванням сепаратистських спрямувань князя Мстислава. Головну відмінність становить нове вирішення форми внутрішнього простору храму, поєднання двох внутрішніх просторових тенденцій — форм внутрішнього і глибинного простору храму, що гармонійно взаємодоповнюють одна одну.
В другій половині XI ст. спорудження Успенського собору Печерського монастиря (1072-1078) започаткувало новий етап розвитку архітектури (за свою історію храм часто зазнавав руйнувань і перебудов; 1941 р. був дощенту зруйнований; нині пам'ятка відновлена). Композиція Успенського собору, на відміну від Софії Київської, — статичніша. Це — хрестокупольний храм, шестистовпний, тринефний, середнє склепіння значно вище від бокових. Фасади розчленовані могутніми пілястрами, стіни прикрашали смуги меандрових поясів, карнизи — зубчасті орнаменти з цегли. Собор завершувався однією главою. Тут відсутні вежі, галереї, проте, як і Софійський, Успенський собор оздоблений мозаїкою і фресковим розписом. Києво-Печерський патерик (XIII-XV ст.) називає одного з авторів мозаїк — художника, печерського інока Алімпія.
Крім Успенського собору, тоді на території монастиря будувалося декілька споруд — "трапезна палата" (1108), Троїцька надбрамна церква, Іванівська хрещальня. На початку XII ст. за межами Печерського монастиря з'явилися собори монастирів Михайлівського, Видубицького, Кловського та ін. Зведений князем Святополком Ізяславичем Михайлівський Золотоверхий монастир (ПОВІЇ 13) нагадував Успенський, але був дещо спрощеною і зменшеною копією — чотиристовпний, тринефний з нартексом; його північна частина мала гвинтові сходи на хори з аркадами. Золотоверхий собор був оздоблений мозаїкою та фресковими розписами, подібними до розписів Успенського. Однак композиції вирізнялися динамічним рішенням, постаті — видовженішими пропорціями, барвистішим загальним колоритом. Ймовірно, будували й оздоблювали Михайлівський Золотоверхий собор печерські майстри.
До початку XII ст. належить будівництво церкви Спаса на Берестові (с. Берестове поблизу Печерського монастиря, заміська резиденція київських князів, усипальницею яких була церква Спаса). Ймовірно, церква будувалась за князювання Володимира Мономаха. Це шестистовпна, хрестокупольна три-нефна споруда, у нартексі — башта і хрещальня. Фасади прикрашено меандро-вими фризами, декоративними хрестами та геометричним орнаментом. Від давнього великого храму збереглася лише західна частина — просторий нартекс.
Серединою XII ст. датовано Кирилівську церкву — шестистовпний хресто-купольний одноверхий храм, що за зразком повторює Успенський собор Печерського монастиря. Площини стін розчленовані пілястрами з масивними півколо-нами й оздоблені вгорі аркатурним поясом; розпис здійснено фрескою (XII ст.).
За межами Києва у багатьох містах споруджувалися палати і храми; вид їх незмінний за винятком незначних відхилень від будівельної лінії попереднього періоду.
В XII ст. особливого значення в розвитку архітектури стародавньої Русі набув Чернігів завдяки трьом пам'яткам: Іллінської церкви, Борисоглібському та Єлецькому соборам. Вони збудовані, ймовірно, у першій половині та середині XII ст. Вид церкви рідкісний — однонефна, безстовпна, одноапсидна, з майже квадратним у плані центральним приміщенням і невеличким нартексом. Фасад прикрашають пілястри і півколонки на барабані. На північній стіні збережений тиньк демонструє членування "під квадри", імітуючи кам'яне мурування.
Проте по-справжньому високий рівень техніки спорудження розкривають собори названих монастирів, відмінні між собою конструктивними ознаками та декоративними деталями. Борисоглібський собор був церквою князівського двору і водночас усипальницею чернігівських князів, що засвідчують ніші-аркасолії (вони функційно підвищують акустику храму) у південній та північній стінах нефів і нартексу. За видом — це шестистовпний хрестокупольний, одноверхий храм, подібний до Кирилівської церкви Києва. Відмінність між храмами полягає в тому, що Борисоглібський багатший декоративними прикрасами, аркатур-ними поясами, невеликими нішами, тонкими пілястрами на апсидах і барабані.
Успенський собор Єлецького монастиря відрізняється від попереднього формою апсид (бокові нижчі від середньої) і трьома входами — західного, південного і північного фасадів — з добудованими ґанками-папертями. Цікавою деталлю є хрещальня у нартексі з окремою апсидою, оздобленою аркатурним карнизом. Фасади розчленовані пілястрами з півколонами й оздоблені аркатур-ними поясами.
Найкраща пам'ятка кінця XII ст. — П'ятницька церква у Чернігові, чоти-ристовпна хрестокупольна, триапсидна споруда, збудована біля торгу (свята П'ятниця — покровителька торгівлі). До її особливостей належить завершення не півкруглими закомарами, а стрімкими трилопатевими фронтонами. Високий барабан з півсферичним куполом спирається на складну композицію трьох ярусів ступінчастих склепінь. Арки та вікна, що мають стрімчасту форму, пов'язані з пірамідальною композицією споруди. Фасади членовані лопатками, які профільовані пучковими тягами, а також прикрашені горизонтальними смугами меандра. Апсиди оздоблені зробленими з цегли сітчастим орнаментом та зигзагами (городками). Всі декоративні прикраси виконано із цегляного матеріалу.
Церква невелика за розмірами, струнка за пропорціями. Бокові нефи вузенькі, стіни товсті, щоб винести тягар склепіння. У товщі стін розташовані сходи на хори та внутрішні галереї. Споруду вирізняє вишукана композиція і стрімка вертикальність, посилена профільованими пілястрами. Привертає увагу кольорове вирішення церкви: цегла — червона, ніші — білі, покрівля — сріблястий свинець.
Зруйнована у період Другої світової війни, П'ятницька церква відновлена видатним реставратором П.Барановським.
Поодинокі стародавні пам'ятки, що споруджувалися у новому стильовому напрямі, збереглися в інших містах України. В Овручі, у своєму феодальному володінні, князь Рюрик Ростиславович збудував церкву св. Василія (храм реконструював О.Щусєв у 1907-1910). За Іпатіївським літописом, князь мав "любов ненаситну о зданиях". Подібну церкву він збудував у Білгороді (своїй резиденції). Можливо, б
Ранній етап розвитку архітектури Київської Русі обмежується періодом VI-X ст., тобто, починаючи від заснування Києва (кінець V-VI ст.) і становленням Київської Русі як держави (X ст.). Упродовж І тис. на теренах сучасної України складалися різні, іноді короткотривалі державні утворення, міжплемінні союзи, міста-держави на зразок античних полісів тощо. Характерний спосіб співжиття слов'янських племен становили племінні союзи, з одним із них — полянським, пов'язується заснування м. Києва. Консолідований полянський союз племен із територією близько 200 тис. км характеризували тенденції постійного розширення у географічному просторі.
Консолідаційні процеси відбувалися у період, коли постійно існувала загроза нападу кочівників, що зумовило нову форму поселень під назвою град (огороджена, захищена від нападів територія). Кількість таких градів з часом збільшувалась. Тому скандинавські писемні джерела називали територію сучасної України Гардарика (Країна городів). З появою градів, тобто оборонних протоміст чи міст, виникає необхідність в організаційних суспільних заходах — будівництві фортечних укріплень, забезпеченні водою, шляхами тощо. Можливо, гради були насамперед адміністративними, політичними і культово-релігійними центрами союзів племен, серед яких відомі Антський союз, Деревлянсь-кий союз, союз Дулібів, Тмутараканська Русь та ін. Гради споруджувались за виробленою на Русі системою будівництва, що засвідчують результати археологічних досліджень Києва, Чернігова, Пскова, Ізборська, а також городищ поблизу сіл Зимне (Волинь), Пастирське (Черкащина), Колючин (Гомельщина). В IX—X ст. градів на Русі налічувалось понад 20; XI ст. — 64; XII ст. — 134; на час монгольської навали було відоме 271 місто.
Спорудження будівель у містах і селах між собою різнились. У селах, розташованих по берегах річок (річка часто використовувалася для перевезення вантажів) і вздовж сухопутних шляхів, характер будівель залежав від зональних розташувань. На півночі, у лісовій смузі, хати були рублені з дерев'яних колод, на півдні переважала каркасна система з глиновальковим або глинобитним заповненням. Набув поширення тип однокамерного житла.
Планування міст вирізняє складніший характер, залежно від соціального розселення численних прошарків. Міста будувались на пагорбах, на високих берегах річок і складалися з трьох частин: дитинець (вишгород, міська цитадель, укріплена стінами, валами), де розташовувалися князівські та боярські двори; мешкали дружинники, князівська і боярська челядь, обслуговуючі ремісники; друга частина — окольний град (посад), укріплене місце, де мешкали купці, ремісники; третя — передмістя, заселені ремісниками певних спеціальностей, інколи кожна з частин укріплювалась окремо.
Забудова міста здійснювалась за правилами, сформульованими у "Кормчій книзі" — збірнику законоположень про містобудування. Вже тоді споруджували двоповерхові хороми з великими залами — грибницями (мабуть, окреме приміщення, де перебували гривні, дружинники-охоронці князя).
Міські укріплення споруджували артілі огородникгв. Стіни зводили зі засипаних землею зрубів — городень. На них стояли заборола — криті бруствери з бійницями. Вхідні ворота були у надбрамних вежах.
Достовірно невідомо, як виглядало на початках сакральне будівництво Давньої Русі. Розкопане археологом В.Хвойкою капище V-VI ст. у Києві походить із найбільш раннього періоду заснування міста, існувало та було задіяним проти неба без будь-якого архітектурного перекриття. Общинні святилища у слов'ян відомі із розкопок І ст. н.е., але міжплемінні сакральні центри — горо-дища — лише з VII-IX ст. на Буковині та Середньому Подністров'ї. Давня традиційна релігія слов'ян співіснувала із поширеним християнством.
Засновник Києва, літописний князь Кий, за найновішими даними, був християнином. Його хрещення відбулося у Константинополі за імператора Маври-кія (582-602), який сприяв розвитку культури. Відомості, що наводить Іоан з Нікіу, подають дані про хрещення Кия у молодому віці та його виховання у християнському середовищі. В період навчання у Константинополі він заприятелював з майбутнім імператором Іраклієм (610-640), своїм однолітком, після смерті котрого виявляв вдячність його родині. Кий мріяв закріпитись на Дунаї, де у VII ст. прижилась велика кількість слов'ян. Він тут заснував поселення Києвець, але утриматись йому не вдалось, і він переселився у Середнє Подніпров'я до місцевості, яку назвав Київ. Поселення швидко розвинулось і стало згодом столицею східнослов'янської держави, що виникла майже паралельно з великим державним об'єднанням південних слов'ян — Великоморавським князівством (проіснувало до кінця IX ст.).
Процеси поступової християнізації Тавриди відображає "Житіє Стефана Сурожського" — пам'ятка житійної літератури, відома у давньогрецькому та грецькому мовних варіантах, де розповідається про хрещення князя русів Брав-ліна архієпископом візантійського міста Сурожа — Філаретом.
Для організаційного зміцнення християнізації константинопольський патріарх Фотій у 60-х роках IX ст. висвятив для Русі митрополита Михайла Сирина та шістьох єпископів. Можливо, такою кількістю вищих церковних пастирів планувалося охопити землі полян, Таврійський півострів і Тмутараканську Русь. У зв'язку з цими єпископськими номінаціями на Русі розпочалося спорудження храмів, монастирів, які тоді ще будувались із дерева і тому не збереглись.
Процеси християнізації здійснювались паралельно із Візантії й теренів Великої Моравії. Це особливо стосується регіонів карпатських хорватів, волинян, бужан. Не виключено, що тоді охрещені й південні регіони Польщі — Краків, Вісліца, Сандомир, де грецький варіант прийнятого християнства відчувався ще довго. Особлива заслуга належить християнській місії святих Кирила і Мефодія, які діяли тут у 863-885 pp.
Відомо, що єпископ-місіонер Адальберт (він охрестив 966 р. поляків) на терені Чехії у першій половині X ст. нищив руські богослужебні книги, палив ікони, вбивав руських священиків. Отже, на той час в Русі писання богослужебних книг і малювання ікон уже було настільки налагодженим, що їх, можливо, вивозили за кордон. Така діяльність могла здійснюватись при наявності власних церков і монастирів.
Зі зразків сакральної архітектури, яка споруджувалась під впливом будівництва Великої Моравії, дотепер збережена ротонда у с Горянах поблизу Ужгорода і розкопані фундаменти ротонди на терені княжого двору у м. Перемишлі; обидві споруди — із X ст.
Поширення християнства у княжий період супроводжувалось сприятливими і несприятливими процесами, що періодично чергувалися. Один із таких наворотів давньослов'янської реакції проти християнства відбувся при захопленні влади в Києві Олегом (882) і до часу офіційного державного хрещення князем Володимиром Великим (988). Єпархія, заснована при Аскольді, ймовірно, існувала і після Олегового захоплення княжого престолу.
Відомо, що у реєстрі православних кафедр імператора Лева V Філософа (886—912) Русь зазначена під номером 61. За припущенням істориків, наприкінці князювання (911-912) Олег легалізував християнство, поступово відійшов від давньої релігії слов'ян, налагодив приязні відносини з Візантією і царем християнської Болгарії — Симеоном.
Релігійною толерантністю характерне князювання Ігоря (912-945), який, правдоподібно, був християнином. Згідно з історичними дослідженнями, Ігор хрестився 944 р. разом із дружиною — княгинею Ольгою. Після трагічної смерті чоловіка Ольга правила державою як ревна християнка, фундувала будівництво храмів. Достовірно засвідчено побудовані нею церкви в Києві та Пскові. Церкви переважно споруджувались із дерева, яке використовувалось тоді для будівництва житла, укріплень фортець, башт тощо.
Другий період антихристиянських акцій простежується в останні роки князювання Святослава (969-972), після смерті його матері княгині Ольги. Причиною була політика князя, викликана військовими невдачами в поході на Балкани, оскільки ці негаразди вважались зумовленими християнами. Князь намагався винищити всіх християн та їхні храми. Реалізація цих планів припинилась після смерті Святослава біля Дніпрових порогів. Ще відправляючись у похід на Дунай, князь номінував спадкоємцем престолу в Києві сина Ярополка (охрещений в дитинстві княгинею Ольгою). За князювання Ярополка християни недовгий період (до насильницької смерті князя 980 р.) могли сповідувати свою віру.
На відміну від попередників Ярополк з посиленою увагою ставився до проблем духовного життя. Відомо, що він відновив літописання, занедбане після перевороту 882 p., цікавився проблемами культури Візантії, Болгарії, західних держав, що перебували на теренах релігійних впливів Риму.
Третій наступ на християн розпочався після приходу до влади князя Володимира. Тоді руйнувалися церкви, споруджувалися капища тощо.
На землях Подністров'я та Верхнього Побужжя руйнівний процес анти-християнського наступу Володимира не відчувався. Ця частина, заселена давньоруськими племенами, перебувала під політичним впливом Великої Моравії, вже охрещеної, хоча як державна структура Велика Моравія з кінця IX ст. не існувала.
В установчій грамоті Паризької Єпископії 973 р. написано: підпорядковані їй у церковному сенсі землі "на схід мають рубежем ріку Буг та Стир". За археологічними джерелами, ця межа збігається зі східним ареалом застосування християнського обряду трупопокладення, що поширюється серед волинян у X ст., замість давньослов'янського обряду трупоспалення (останній обмежувався на сході лівим берегом ріки Горині). Руйнування церков на цих землях могло відбутися, коли на ці землі 981 р. пішов походом князь Володимир і відвоював давньоруські міста Перемишль і Червень. Другий його похід на карпатських хорватів 992 р. відбувся вже після хрещення князя, тому руйнування храмів у цій ситуації унеможливлювалось.
У X ст., зокрема на периферії, відбуваються релігійні еволюційні процеси. Як відомо, у статуї так званого Збруцького ідола представлено чотири божества (два чоловічих і два жіночих), об'єднаних однією шапкою на головах. У "Велесо-вій книзі" простежується певна ідеологічна підоснова сприймання всієї спільноти богів як єдиного божества: "бо Бог є єден і множествен...". Таке глибоке філософське узагальнення засвідчує тенденції монотеїзму в релігії слов'ян, її осучаснен-ня в зв'язку з конкуренцією єдинобожних вірувань — християнства, юдаїзму, магометанства.
Як розвивалась церковна архітектура на ранньому етапі Київської Русі? На жаль, про це жодних достовірних відомостей нема, на відміну від періоду князювання Кия на Верхньому Подніпров'ї чи князя Бравліна на Тавриді; відомо про розгортання християнського будівництва в Херсонесі, який тоді існував відокремлено в кордонах Візантії.
Про будівництво церков митрополитом Михайлом, якого поставив у Києві патріарх Фотій, повідомляє Ніконовський літопис. Церква св. Миколая на Аско-льдовій могилі згадується у "Повісті минулих літ". Церкву збудував угорський воєвода Ольмош, союзник київського князя. За датуванням історика М.Брай-чевського, вона споруджена у 882-890 pp., а археолог ПТолочко дійшов висновку, що церква існувала ще за князювання Аскольда і реставрувалась за дорученням княгині Ольги.
Церква св. Миколи, побудована у XVIII ст. на місці первісної споруди X ст.,
яка примикає до княжого палацу.
Відомою спорудою стародавнього Києва була соборна церква св.Іллі на Подолі, у торговельному районі столиці. Церква функціонувала ще 944 р., у ній християни присягали під час укладання візантійсько-руського договору. Назва соборна означає, що, крім неї, у місті існували ще декілька церков, стосовно яких соборна церква була об'єднуючим центром у першій половині IX ст.
Окремо слід розглядати питання про будівництво храмів за князювання Ольги. Відомо, що княгиня, будучи в тісних контактах із митрополією в Константинополі, налагоджувала зв'язки з духовенством християнського Заходу, здійснювала політику необмежених релігійних і культурних зв'язків з державними центрами Європи. Спорудження церков зумовлювалось збільшенням кількості християн. Існують відомості, що 952 р. освячено дерев'яний, побудований княгинею Ольгою, собор св. Софії, а також будівництво церков св. Трійці над річкою Великою при впадінні до неї протоки Пскови, мурованої церкви на терені Києва, із уламків якої (після її знищення Володимиром 980 р.) було споруджено капище.
Приклади сакрального будівництва цього періоду збереглись на Заході, тобто території, яку займали карпатські хорвати, дуліби, бужани, волиняни. Ці землі перебували у регіонах місійної діяльності св. Кирила і Мефодія, котрі йшли із Великої Моравії.
За результатами археологічних розкопок відома ротонда у Перемишлі з X ст. Вона функціонувала як церква Богородиці, збудована в традиційних формах великоморавських ротонд — із тричетвертинною апсидою. Споруда легко реконструюється, оскільки сакральні споруди за аналогічним планом поширені на теренах Чехії, трапляються на півдні Польщі. Є зображення ротонд серед графіті* церков Галича тощо. Перемиська ротонда — компактна за масивом споруда, вона, ймовірно, була покрита стіжкуватим дахом, що надавало лаконізму і монументальності її загальному силуету. Можливо камінь не був єдиним матеріалом для будівництва на цих густо покритих лісом землях. Практикувались і дерев'яні, чотирикутні та восьмикутні, подібні за вертикальними пропорціями і добудованою апсидою споруди, які в Карпатах згодом еволюціонували в первісну форму української дерев'яної церкви.
Дві закарпатські ротонди ( у с Горянах поблизу Ужгорода (побудована наприкінці X ст.) і с Корчеві (тепер Угорщина) є шестиконхами у плані, вписаними в коло. На внутрішні виступи простінків, що утворилися як інтервали між конхами, опирається шестигранний барабан, перекритий куполом. Товсті стіни (1,85 м) надають будівлі дещо фортечного і водночас граціозного характеру. Це досягається тонкою ритмікою внутрішніх архітектурних членувань споруди.
На терені Європи такого зразка ротонди майже чітко географічно обмежуються кордонами Великої Моравії, хоча аналогічні споруди того часу відомі у Тавриді, Візантії, на Кавказі, в Далмації та Болгарії. Найближчими за формами є церкви-ротонди із Великої Моравії, а ці, з українських теренів, до них найближчі за характером.
Більшість населення становили прихильники давньослов'янських традиційних вірувань, котрі регулярно відправляли традиційні культові ритуали. Із монументальних курганних споруд того періоду збереглась так звана Чорна Могила поблизу Чернігова. Курган досліджував археолог О.Самоквасов у 1872-1873 pp. Це було величне поховання одного з видатних представників місцевої княжої династії. За переказами, тут поховано легендарного засновника міста князя Чорного (за скандинавськими джерелами — варязький воєвода Чернін-ген). Висота насипу кургану — понад 10 м, окружність — 170 м. Курган оточено ровом шириною близько 7 м. Під час проведення розкопок виявлено три етапи будівництва кургану. Перший — викопаний рів із підсипкою основи кургану, в центрі основи — підвищення, на якому зведено дерев'яну будівлю у вигляді хати, де покладено троє небіжчиків, тобто князя, його дружину і юнака, а також поховальний інвентар (відомі два оздоблені сріблом турячі роги із Чорної Могили). По чотири сторони через рів зроблено чотири переходи, що у плані становить круглу форму основи кургану, перекриту формою хреста — відомий солярний символ, який асоціюється з формою київського капища VI ст. Після кремації здійснено перший, а згодом і другий насип кургану з оформленням площини на його вершині, та встановленням у центрі кам'яного сакрального елемента. Поховання датовано за візантійськими монетами X ст.
Церква споруджена згідно з візантійською хрестокупольною системою, за якою будувалися всі церкви: прямокутне приміщення членувалося стовпами на поздовжні нефи, над перехрестям рамен здіймався на барабані купол. Вхід із заходу — притвір-нартекс, зі сходу — частіше три апсиди (півкруглі в плані виступи). Основними конструкціями були півциркульні арки, коробові та купольні склепіння, якими перекривали всі приміщення. В будівництві дотримувалися певної системи пропорційності, закономірності якої були раніше розроблені візантійською архітектурою.
Десятинна церква — хрестокупольний храм, тринефний, оточений з трьох боків галереями і завершений кількома верхами — відповідний зразок для сакральних споруд XI—XII ст. Вибір ділянки не випадковий, приблизно за 100 м від місця закладки Десятинної церкви було розташоване житло воїна-варяга, християнина Федора. Приблизно за шість років перед закладенням храму кияни, прихильники давньої слов'янської релігії, вирішили принести в жертву богові Перуну сина Федора — юного Йоана. Федір запротестував, заявивши про свою віру в Христа, після чого обурений натовп убив Федора разом з його сином. Десятинна церква закладена на місці загибелі цих двох християнських мучеників.
Князь Володимир пожертвував для церкви, крім згаданої десятини державних доходів, привезені з Херсонеса ікони, літургічний посуд, дзвони, інші предмети сакрального культу, а також мощі святих — Климента Папи і Фіви.
За мистецьким випосаженням церква — типовий розкішний візантійський храм, споруда виняткової краси із золоченими вівтарем, стінами, облицьова ними різнокольоровими декоративними мармурами, яшмою, іншими коштовними каменями, колонами і півколонами із тонкої різьби, капітелями, розкішною мозаїчно орнаментованою підлогою, що творило в поєднанні з архітектурними прикрасами на зразок карнизів, вівтарної перегородки, пілястрів,
парапетів, хорів — витончене обрамлення високо художніх мозаїк і фресок, які покривали стіни інтер'єру будівлі. Мистецьке оздоблення не поступалося храмам Равенни чи Константинополя. В інтер'єрі церкви під хорами розміщувалась галерея з колонами для хресних походів, що надавало інтер'єру пишної архітектурної пластики і величі. Із зовнішньої сторони церква прикрашалась архітектурними вставками у вигляді розеток, карнизами, грецькими написами, вирізьбленими у камені рельєфами. За вишукане мармурове оздоблення церкву називали марморяною. Різнокольорове мармурове оздоблення засвідчує збережена центра льна частина мозаїчної композиції підлоги із сим- 96. Омфал ("Пуп Землі")
волікою омфала*. В самому центрі храму 1011 р. поставлено гарно декорований різьбою мармуровий саркофаг (померлої дружини князя Володимира — Анни), а через чотири роки поруч — ще один подібний саркофаг, в якому урочисто покладено останки самого князя Володимира (помер 1015 p.). Ці два білі різьблені саркофаги посеред Десятинної церкви створювали на богослужіннях у присутніх, зокрема з інших країв, незабутнє враження, про що вони писали у спогадах. Збереглися лише уламки саркофагів.
97. Руїни Десятинної церкви. Десятинна церква стала храмом-усипальни-
Гравюра Паннемакера. 1884. ЦЄю київських князів. Князь Ярослав Мудрий,
З рисунка невідомого син Володимира Великого, 1044 р. здійснив пе-
Десятинна церква — перший величний художній ансамбль на терені Київської Русі. Історична доля жорстоко обійшлась із цією пам'яткою. В 1169 р. Київ захопили 11 князів на чолі з Андрієм Боголюбським, який учинив кривавий погром; будинки городян, церкви, в тому числі Десятинна, а також і монастирі було пограбовано. На Північ вивезли високомистецькі ікони, літургічні ризи, богослужебні книги, навіть дзвони. Наступне спустошливе пограбування храму відбулось 1204 р. (незадовго до татаро-монгольської навали) при захопленні Києва князем Рюриком з Ольговичами. Прикро, але ці варварські акції здійснювали давньоруські князі, представники київських династій, християни.
Під час захоплення Києва полчищами Батия біля стін Десятинної церкви 7 грудня 1240 р. відбулася битва, яка продовжилась і в самому храмі. Захисники та мешканці Києва, які намагалися врятуватись у храмі, загинули під його уламками. Споруда була зруйнована (за винятком південно-західного кута і частини західної стіни).
Перші спроби розчистити залишки храму здійснено 1635 р. за ініціативою митрополита Петра Могили. Згідно зі свідченнями Г.Боплана*, після розчищення виявлено давні гробниці руських князів. Серед цінних знахідок — два саркофаги з останками князя Володимира Великого і дружини Анни (їхні імена вирізьблені на саркофагах). Доля цих пам'яток не відома.
До збережених фрагментів Десятинної церкви пізніше прибудували західну стіну зменшених масштабів. Так розпочалось спорудження церкви Пресвятої Богородиці (завершено будівництво 1654 p.). Прибудова періоду гетьманства Петра Могили виконувалась із дерева. Існують відомості про реставраційні роботи 1758 р. На давніх фундаментах Десятинної церкви 1842 р. побудовано нову, слабку в стильовому відношенні споруду, яка проіснувала до 30-х років XX ст. (розібрана за рішенням тогочасної київської влади).
Невід'ємний компонент ансамблю Києва, як і всіх інших тодішніх міст, становили оборонні споруди — вали, башти, частоколи тощо. Ці елементи постійно вимагали вдосконалень, модифікацій, реконструкцій. Відповідні кардинальні заходи відбулись у період князювання Володимира Великого, а особливо — Ярослава Мудрого. Навколо території, яка надалі буде називатися містом Ярослава, що колись була "полем поза містом", почали споруджувати вали заввишки 14-16 м, водночас місто опоясували ровами завглибшки 6-8 м, довжина укріплень — 3,5 км. Для таких гігантських споруд довелося використати близько 65 тис. кубометрів землі, витратити 50 тис. кубометрів дерева на внутрішні конструкції та башти. Фортифікації мали мистецько-архітектурні елементи, передусім оборонні башти, які захищали з усіх сторін в'їзні ворота до міста. Кількість воріт і ведучих до Києва шляхів збігалися. Троє воріт були головними — Жидівські (пізніше Львівські), Печерські (або Лядські) та Золоті, увінчані церквою Благовіщення, руїни яких збереглися (нині Золоті ворота відреставро-вано). Вулиці спрямовувались до центру міста, де була споруджена головна святиня — собор св. Софії.
Софія Київська — друга після Десятинної церкви мурована великомасштабна споруда міста, будівництво якої розпочато 1017 р. і тривало десять років. Паралельно із Десятинною на межі Х-ХІ ст. поширилося сакральне будівництво. Варто згадати раніші дерев'яні храми, такі, як церква Василія, збудована наприкінці X ст., та п'ятиповерхова церква Бориса і Гліба (1020-1022), чисто-стругана і прикрашена стінописом (Вишгород), а також церкву в Білгороді (кінець Х-початок XI ст.) та ін.
У мистецькому сенсі Софія Київська, безсумнівно, наслідує Десятинну церкву. Для обох храмів властивий закон мистецького синтезу. Монументальні мозаїчні чи фрескові зображення інтер'єру собору існували передусім як архітектурні складові компоненти. Це Оранта — в центральній вівтарній ніші, Пан-тократор, що благословляє, — в центральній копулі, причастя апостолів тощо. Як засвідчують кілька збережених безцінних уламків фресок Десятинної церкви, ці розписи за мистецьким рівнем набагато вищі, ніж збережені софіївські. У княжому Києві церква Богородиці (Десятинна) заслужено вважалась шедевром світового мистецтва.
У Софійському соборі — "митрополії руській" — відбувалися урочисті державні церемонії, прийоми послів, "сідали на столи" князі. Тут була бібліотека і центр книгописання. Однак первісні форми храму приховані під пізнішими бароковими "шатами" — надбудовами XVII-XVIII ст.
Софія Київська — хрестокупольний, п'ятинефний храм, з хрещатим під-купольним простором, тринадцятиглавий, оточений з трьох боків двома рядами відкритих галерей. Із заходу між зовнішніми галереями споруджені дві вежі зі сходами на другий поверх.
Загальна пірамідальна композиція мала гармонійний і водночас динамічний характер. Це підсилено ритмом різномасштабних елементів, скерованих до центрального купола. В архітектурі Софії простежуються традиції візантійського зодчества і Західної Європи (вежі характерні для романської архітектури), що в поєднанні з власними традиціями створили храм з неповторними ознаками (тринадцятиверха композиція). У художньому задумі собору виняткову роль виконує синтез мистецтва. Стіни, склепіння, куполи, арки, стовпи вкривають мозаїка і фрески, мармурові прикраси на вівтарній перегородці, одвірках, порогах; мозаїчні підлоги собору, різьблені шиферні плити прикрашають парапети другого поверху.
Розміри храму: висота — 28,6 м, ширина — 29,3 м, довжина — 29,5 м. Собор св. Софії був — одним із найвеличніших у тодішній Європі. Композиційне рішення архітектури не має аналогів у Константинополі. Дослідники висувають припущення, що багатокупольна композиція могла бути навіяна образами дав-ньослов'янського будівництва, і саме йому належить подальша роль у модифікації оригінальних національних рис архітектури європейського Сходу.
У вирішенні інтер'єру Софії Київської відчувається свідоме оперування таким чинником, як пластика простору. Архітектор використав різноякісні просторові чинники — більші, менші й зовсім малі габарити основного і бокових нефів, підарочних парусних і склепінних форм, гармонійні, ритмічні й контрастні зіставлення просторової пластики з елементами живопису. Архітектурна цілісність Софії Київської функціонує в гармонійному поєднанні з фігурами Оранти в головній апсиді, Вседержителя в центральному куполі, ритмічними зображеннями святих у прямокутних або круглих композиційних елементах, пластикою внутрішнього простору храму. Йдеться про винятково вдалі пропорційні співвідношення матеріальних будівельно-архітектурних брил і просторових масивів. Ці ознаки будуть потім продовжені в інших сакральних спорудах Київської Русі. Побудовані у 30—50 роках XI ст. храми Георгія, Ірини, храм невідомої назви на Стрілецькій площі, як і софійські собори Новгорода та Полоцька, продовжують стильову концепцію і будівельну структуру Софії Київської.
На основі декількох племінних поселень східнослов'янських сіверян, які розташувалися на берегах Десни і Сейма, близько середини І тис. виникло Чернігівське князівство із містом Черніговом. Точних даних стосовно дати виникнення міста немає. Допускають, що його засновано не надто пізніше Києва. Тому першу літописну згадку про Чернігів (907) треба вважати запізненою. Пізнішою від поселення є, напевно, і згадувана Чорна Могила, що упам'ятнила період князювання верховного вождя, а, ймовірно, і жерця племені (розташована тепер в одній із садиб навпроти Єлецького монастиря).
Після смерті Володимира Великого Черніговом правив син Мстислав Тму-тараканський (званий Удалим), уславлений велетень, знаменитий перемогою у двобої з касожським силачем Редедею. Спочатку Мстислав не ладив з Ярославом Мудрим, але згодом, 1026 p., брати помирились і розподілили владу в Києві та Чернігові. Князівство Мстислава охоплювало великі простори, межі яких сягали Оки, Дону, Азовського моря з територією колишньої Тмутаракан-ської Русі. Із самого початку князювання Мстислав укріпив Чернігів могутніми валами і вдвоє збільшив площу дитинця. Містопланувальні заходи були закономірними. В той період швидко урбанізувався Київ, і Чернігів не міг відставати від столиці. Крім міських укріплень, князь Мстислав Удалий мав певний досвід сакрального будівництва, наприклад, зведений мурований храм Богородиці у Тмутаракані (початок XI ст.).
До початкового періоду давньоруської архітектури належить Спаський собор у Чернігові (розпочато будову близько 1036 p.), який зберігся майже в первісному вигляді (частково перебудований у XVIII ст.). Споруда тринефна, восьмистовпна, п'ятикупольна; південні та північні рамена просторового хреста перегороджені колонадами, що надає вигляду базиліки; у споруді виділені на-ртекс із північною вежею та хрещальнею з півдня.
Форми собору величаві й спокійні. Загальна композиція пірамідальна — центральні частини фасадів підносяться над боковими, стіни розчленовані пілястрами, фасади оздоблені орнаментами з цегли (хрести, меандрові пояси, візерунки). В інтер'єрі — фресковий розпис, мармурові колони з іонічними капітелями, мозаїчна підлога.
Мстислав задумав спорудження собору як основного храму міста і князівства, але цій світлій постаті нашої історії не судилося довге життя. Він помер несподівано 1036 p., поховано князя у недобудованому храмі Спаса. Відтак під владою Києва об'єдналися два найбільші князівства і вся Русь. Зросло значення Києва як столиці держави.
Збудована князем Мстиславом церква Богородиці в Тмутаракані так само, як і Спасо-Преображенський собор у Чернігові, стилево й типологічно відрізняються від храмів київської школи. Як одні із перших такого виду споруд, церква і собор побудовані із врахуванням сепаратистських спрямувань князя Мстислава. Головну відмінність становить нове вирішення форми внутрішнього простору храму, поєднання двох внутрішніх просторових тенденцій — форм внутрішнього і глибинного простору храму, що гармонійно взаємодоповнюють одна одну.
В другій половині XI ст. спорудження Успенського собору Печерського монастиря (1072-1078) започаткувало новий етап розвитку архітектури (за свою історію храм часто зазнавав руйнувань і перебудов; 1941 р. був дощенту зруйнований; нині пам'ятка відновлена). Композиція Успенського собору, на відміну від Софії Київської, — статичніша. Це — хрестокупольний храм, шестистовпний, тринефний, середнє склепіння значно вище від бокових. Фасади розчленовані могутніми пілястрами, стіни прикрашали смуги меандрових поясів, карнизи — зубчасті орнаменти з цегли. Собор завершувався однією главою. Тут відсутні вежі, галереї, проте, як і Софійський, Успенський собор оздоблений мозаїкою і фресковим розписом. Києво-Печерський патерик (XIII-XV ст.) називає одного з авторів мозаїк — художника, печерського інока Алімпія.
Крім Успенського собору, тоді на території монастиря будувалося декілька споруд — "трапезна палата" (1108), Троїцька надбрамна церква, Іванівська хрещальня. На початку XII ст. за межами Печерського монастиря з'явилися собори монастирів Михайлівського, Видубицького, Кловського та ін. Зведений князем Святополком Ізяславичем Михайлівський Золотоверхий монастир (ПОВІЇ 13) нагадував Успенський, але був дещо спрощеною і зменшеною копією — чотиристовпний, тринефний з нартексом; його північна частина мала гвинтові сходи на хори з аркадами. Золотоверхий собор був оздоблений мозаїкою та фресковими розписами, подібними до розписів Успенського. Однак композиції вирізнялися динамічним рішенням, постаті — видовженішими пропорціями, барвистішим загальним колоритом. Ймовірно, будували й оздоблювали Михайлівський Золотоверхий собор печерські майстри.
До початку XII ст. належить будівництво церкви Спаса на Берестові (с. Берестове поблизу Печерського монастиря, заміська резиденція київських князів, усипальницею яких була церква Спаса). Ймовірно, церква будувалась за князювання Володимира Мономаха. Це шестистовпна, хрестокупольна три-нефна споруда, у нартексі — башта і хрещальня. Фасади прикрашено меандро-вими фризами, декоративними хрестами та геометричним орнаментом. Від давнього великого храму збереглася лише західна частина — просторий нартекс.
Серединою XII ст. датовано Кирилівську церкву — шестистовпний хресто-купольний одноверхий храм, що за зразком повторює Успенський собор Печерського монастиря. Площини стін розчленовані пілястрами з масивними півколо-нами й оздоблені вгорі аркатурним поясом; розпис здійснено фрескою (XII ст.).
За межами Києва у багатьох містах споруджувалися палати і храми; вид їх незмінний за винятком незначних відхилень від будівельної лінії попереднього періоду.
В XII ст. особливого значення в розвитку архітектури стародавньої Русі набув Чернігів завдяки трьом пам'яткам: Іллінської церкви, Борисоглібському та Єлецькому соборам. Вони збудовані, ймовірно, у першій половині та середині XII ст. Вид церкви рідкісний — однонефна, безстовпна, одноапсидна, з майже квадратним у плані центральним приміщенням і невеличким нартексом. Фасад прикрашають пілястри і півколонки на барабані. На північній стіні збережений тиньк демонструє членування "під квадри", імітуючи кам'яне мурування.
Проте по-справжньому високий рівень техніки спорудження розкривають собори названих монастирів, відмінні між собою конструктивними ознаками та декоративними деталями. Борисоглібський собор був церквою князівського двору і водночас усипальницею чернігівських князів, що засвідчують ніші-аркасолії (вони функційно підвищують акустику храму) у південній та північній стінах нефів і нартексу. За видом — це шестистовпний хрестокупольний, одноверхий храм, подібний до Кирилівської церкви Києва. Відмінність між храмами полягає в тому, що Борисоглібський багатший декоративними прикрасами, аркатур-ними поясами, невеликими нішами, тонкими пілястрами на апсидах і барабані.
Успенський собор Єлецького монастиря відрізняється від попереднього формою апсид (бокові нижчі від середньої) і трьома входами — західного, південного і північного фасадів — з добудованими ґанками-папертями. Цікавою деталлю є хрещальня у нартексі з окремою апсидою, оздобленою аркатурним карнизом. Фасади розчленовані пілястрами з півколонами й оздоблені аркатур-ними поясами.
Найкраща пам'ятка кінця XII ст. — П'ятницька церква у Чернігові, чоти-ристовпна хрестокупольна, триапсидна споруда, збудована біля торгу (свята П'ятниця — покровителька торгівлі). До її особливостей належить завершення не півкруглими закомарами, а стрімкими трилопатевими фронтонами. Високий барабан з півсферичним куполом спирається на складну композицію трьох ярусів ступінчастих склепінь. Арки та вікна, що мають стрімчасту форму, пов'язані з пірамідальною композицією споруди. Фасади членовані лопатками, які профільовані пучковими тягами, а також прикрашені горизонтальними смугами меандра. Апсиди оздоблені зробленими з цегли сітчастим орнаментом та зигзагами (городками). Всі декоративні прикраси виконано із цегляного матеріалу.
Церква невелика за розмірами, струнка за пропорціями. Бокові нефи вузенькі, стіни товсті, щоб винести тягар склепіння. У товщі стін розташовані сходи на хори та внутрішні галереї. Споруду вирізняє вишукана композиція і стрімка вертикальність, посилена профільованими пілястрами. Привертає увагу кольорове вирішення церкви: цегла — червона, ніші — білі, покрівля — сріблястий свинець.
Зруйнована у період Другої світової війни, П'ятницька церква відновлена видатним реставратором П.Барановським.
Поодинокі стародавні пам'ятки, що споруджувалися у новому стильовому напрямі, збереглися в інших містах України. В Овручі, у своєму феодальному володінні, князь Рюрик Ростиславович збудував церкву св. Василія (храм реконструював О.Щусєв у 1907-1910). За Іпатіївським літописом, князь мав "любов ненаситну о зданиях". Подібну церкву він збудував у Білгороді (своїй резиденції). Можливо, б
