Крип'якевич Всесвітня історія. Cередньовіччя і нові часи (1995)
5. Франція й Англія
Початки Франції. У Верденському договорі 843 р. західну частину франкської держави дістав наймолодший син Лю-довіка Побожного Карл Лисий (843—877). У недовгому часі ця держава дістала назву Франції від осередньої частини, коло Парижа, яку здавна називали «островом Франції» (Іль-де-Франс). Карл Лисий був людиною без енергії, і його країна по- ' пала у внутрішнє розладдя, що тривало ціле століття. Різні племена, що проживали на території Франції, ще не зжилися . між-собою, і кожне з них змагало до окремішності. Так, у Бре-тані жили ще незроманізовані кельти (бретони), в Гасконі — іберійські баски, в Бургундії — германські бургунди, над долішнім Рейном — також германські франки, над морем осідали скандинавські нормани. Місцеві вельможі підпирали ці відосередні змагання, щоб збільшити свою владу. Король як верховний сеньор не мав майже ніякої влади, а його великі васали титулувалися володарями «з Божої ласки». Врешті дійшло до того, що Франція розпалася на ряд майже самостійних держав, як Аквітанія, Бретань, Гасконь, дві Бургундії, Фландрія й ін., а влада короля обмежувалася до невеликого «острова Франції». Цей процес поділу французької держави розвинувся головно за наслідників Карла Лисого, що не визначалися ніякими володарськими прикметами (Лю-довік П Гикавий — 877—879; Людовік ПІ — 879—882, Карло-ман — 882—884). На короткий час цілу франкську спадщину об'єднав Карл Грубий (884—887) з німецької лінії Каролінгів, але його влада не була тривка. Франція терпіла тоді незвичайно від нападів норманів, що на легких кораблях руслом рік запускалися в глибину країни і все нищили та грабували. В 885 р. нормани прийшли під Париж і 10 місяців тримали його у великій облозі. Карл Грубий не смів виступити проти них війною і заплатив їм великий окуп — 700 фунтів срібла. При обороні столиці визначався хоробрістю Одо, граф Парижа і Франції, і французькі вельможі віддали йому королівську корону (ввв1— 898). Але пізніше знову вернулися на престіл Каролінги, без таланту і значення (Карл Простак — 898—929; Людовік IV — 936—954; Лотар П — 954—986; Людовік V Нероба — 986—987; в роках 929—936 за владу вели боротьбу брат Одо Роберт і князь Бургундії Рудольф). Найважнішою подією того часу було те, що нормани перестали нападати на Францію, поселилися на півострові, що від них дістав назву Нормандського, і заснували там державу, залежну від Франції, 912 р.
У 987 р. владу у Франції перейняла нова династія К а п е-т і н г і в. Основником її був один із панів Середньої Франції, Гуго Капет (987—996). Своє прізвище, він одержав від чернечого плаща, капи, яку носив як абат монастиря в Сен-Дені. Ця династія володіла у Франції аж до початку XIV ст., і вона розбудувала могутність французької держави.
Перші Капетінги були так само безсильні, як і Каролінги. Великі васали, що мали свої князівства, буди далеко сильніші від короля, уважали його тільки за «першого між рівними» і не Собор у Сен-Дені, усипальня французьких королів дуже піддавалися його наказам. Капетінги опирали свою владу тільки на дідичних королівських маєтностях біля Парижа, звідти черпали фінансові засоби і на тамтешніх васалів могли покладатися у небезпеці. Тому вся політика династії була скермована до того, щоб побільшити родові добра через корисні подружжя з князівськими родинами. Не помітно, впродовж довгих століть королі об'єднували чимраз більші, простори в своїх руках і так врешті об'єднали цілу Францію. Свої наміри династія могла реалізовувати спроквола, упродовж цілих століть. Корисне для Франції було також те, що Капетінги не змагали до універсальної влади, як німецькі володарі, не розтрачували марно енергії мас, а використовували її для внутрішнього скріплення Франції. Значення французької держави підіймалося також через те, що французька культура стояла дуже високо та що французькі впливи йшли далеко в Європу, а після хрестоносних походів також і на Схід.
Перші Капетінги не залишили в історії важнішого сліду (Роберт — 996—1031; Генріх І — 1031—1060, що мав за жінку Анну, доньку Ярослава Мудрого; Філіпп — 1060—1108). Але Франція притягала увагу всієї Європи тим, що тут почалася клюнійська реформа бенедиктинів та що синод у Клермоні 1095 р. дав почин до Першого хрестоносного походу, в якому перше місце мали французи.
Розбудова держави. Першими справжніми організаторами • держави були королі Людовік VI (1108—1137) і Людрвік VH (1137—1180). їх дорадником був Сюжер, абат із Сен-Дені, що виобразувався на студіях римського права і старався монархічні традиції старовинного світу перещепити до Франції. За його порадою королі звернули увагу на нижчі верстви, почали закладати вільні міста, опікувалися торгівлею, вели боротьбу з розбишаками, установили справедливі суди: Людовік VI боронив енергійно права французької корони проти на-ступір англійської династії. Коли загрожувала небезпека війни, увесь нарід ставав коло святого королівського прапора, «оріфлями» (ауреа флямма, вишиваний червоний прапор, за традицією з плащаниці св. Діонізія). Людовік VII взяв за жінку Елеонору, багату дідичку Південної Франції (Гасконі, Гієні й Пуату) — і це був шлях до територіального об'єднання Франції. Але подружжя було нещасливе, король мусив взяти розвід, а Елеонора віддалася за князя Генріха Анжу-Плянта-ясенета, що невдовзі став англійським королем. Через те ціла Західна Франція, від Піренеїв до Нормандії, дісталася під англійські впливи. Своє зацікавлення справами Південної Європи Людовік VII проявив тим, що взяв участь у Другім хрестоноснім поході 1147—1149 pp.
Розбудову французької держави продовжив талановитий і безоглядний Філіпп П Август (1189—1199). Головну увагу він звертав на відносини до Англії. Для Франції була невиносна ситуація, що англійський король мав у своїх руках мало не половину французької території. Хоч формально він і звався васалом французького короля, але в дійсності не виконував феодальних обов'язків і ще деморалізував інших васалів. Філіпп Август попав у спір з англійським королем Річардом Левине Серце під час Третього хрестоносного походу 1189—1191 pp. Вернувшися із Сходу додому, зорганізував він усі сили проти Англії, використав внутрішню боротьбу, що велася в Англії між королем Іоанном Безземельним та народом, і розпочав війну. До головного бою прийшло під Бувіном, у Північній Франції, 1214 р. Союзником Філіппа був Фрідріх П Гогеншта-уф, по англійській стороні стояв його суперник Оттон IV. У бою перемогли французи. У мирному договорі Філіпп Август добув Нормандію, Бретань і деякі менші провінції — половину англійських земель. Рівночасно пощастило йому добути ще інші маєтності, так що вже справді міг почуватися самостійним володарем Франції. Його ім'я Август почали толку-вати як «побільшувача» Франції.
Побільшувати територію — це була політика, за якою йшли і дальші французькі королі. За Людовіка VIII (1223—-1226) у Франції виступила проти католицької церкви секта альбігойців (названа від міста Альбі у Південній Франції). Ця секта продовжувала науку так званих катарів, «чистих», що прийшли зі сходу, виступали проти влади папи, маєтностей духовенства і різних церковних догм. У Франції поширив цю єресь багатий ліонський купець П'єр Вальдус під кінець XII ст.; його прихильників звали вальденсами. Папа Інокентій Ш старався протидіяти цим сектам за допомогою місій, але коли це не повелося, проголосив проти альбігойців хрестоносний похід 1209 р. Почалася жорстока боротьба. Без милосердя нищено єретичні міста, тисячі людей полягло у бою або під топором ката. Як головний проводир католиків уславився граф Сімон де Монфор. Французька корона добула з цієї боротьби ту користь, що значна частина маєтностей, сконфіскованих у єретиків, перейшла на власність короля.
По смерті Людовіка УШ регенцію вела його вдова, Бланка з Кастілії, яку сучасники славили за розум й енергію. Під її проводом виховався п син, Людовік IX Святий (1226— 1270). Він зреформував адміністрацію і судівництво Франції. Під впливом так званих легістів, знавців римського права, він проводив ідею необмеженої монархії, зменшуючи права великих васалів. Всю управу держави сконцентрував у королівській раді, якій підлягали всі уряди. Частина ради творила найвищий трибунал — п а р л а м ен т, до якого йшли відклики від присудів феодальних панів. Король розсилав по всій державі окремих урядовців, що проводили контроль нижчих урядів і розглядали жалоби населення. Людовік дбав дуже про правний лад у державі, стрйго заборонив усякі приватні війни, у яких любувалося лицарство, а також судові поєдинки, що заховалися з .давніх часів. У допомогу ставало йому духовенство, якому надав широкі права. Але приписувана йому «прагматична санкція», що містила конституцію галльської (французької) церкви, походить з пізнішого часу. Людовік відносився також прихильно до науки: в 1250 р. постав у Парижі університет — Сорбонна, названий так від імені основника, Роберта Сорбонна, що був королівським капеланом. Назверх впливи Франції збільшилися через те, що брат Людовіка, Карл Анжу, в 1266 р. добув неаполітанську державу, що спершу належала до Го- ' генштауфів. Сам Людовік захопився справою боротьби з мусульманами й уладив два останніх хрестоносних походи (1249—1250 і 1270 pp.); помер від пошесті у Тунісі
Філіпп IV. Король Філіпп НІ (1270—1285) не залишив важніших слідів діяльності. Він кандидував безуспішно на німецький престіл під час Великого безкоролів'я. Будову середньовічної французької4 держави закінчив Філіпп IV Гарний (1285-—1314), врлОдар із широким поглядом і залізною енергією. Він пильно побільшував маєтності королівського роду через подружжя з родинами французьких вельмож. Намагався також добути Фландрію, що була під англійським впливом, але у бою під Куртре 1302 р. фландрійські міщани страшно погромили французьке лицарство. Цей бій перейшов до історії під назвою «битви острог», бо фландрійці добули там 7000 золочених лицарських острог, які й повішено на пам'ятку в одній церкві
Найважнішою подією з часів Філіппа IV був його конфлікт із Римом. На апостольськім престолі засідав тоді папа Боніфатій VIII (1294—1303), що продовжував змагання Григорія VII, Інокентія III, Інокентія IV та інших великих пап і намагався скріпити авторитет папства у світовій політиці. Під час війни за Фландрію Філіпп наложив на французьке духовенство окремий податок, але Боніфатій прийняв це за порушення прав церкви і заборонив духовенству платити податок. Король відповів на це тим, що заборонив вивіз золота й срібла до Італії. Ця заборона так пошкодила торгівлі церковної Де~ ржави, що папа мусив взяти назад свою постанову. Нові непорозуміння виникли з того, що Філіпп ув'язнив папського легата, що критикував його розпорядки. Боніфатій гостро осудив поведінку короля і в своїй буллі заявив, що Бог поставив папу понад усіма королями й королівствами. Філіпп із цією справою віднісся до народу: скликав до Парижа так звані Генеральні Стани, тобто представників трьох станів — духовенства, шляхти і міщанства, або «третього стану», в 1302 р. Королівський канцлер так вимовно змалював суть спору з папою, що зібрані однодушно заявили, що готові підпирати короля своїм майном і кров'ю. Спираючися на цю постанову,
Філіпп заборонив французьким єпископам їхати на синод, який скликав папа, і закинув Боніфатієві, що вибір його був переведений неправно. Боніфатій вислав нову буллу (так звану «Унам санктам», від перших слів тексту) і ще раз виразно зазначив, що папі належить не тільки духовна, але й світська влада, і що папський авторитет вищий понад усяку світську владу. Опісля він кинув на Філіппа церковне кляття. Тоді • французький король рішився розв'язати спір силою. Його канцлер Гійом Ногаре виїхав до Італії ніби для переговорів із папою, порозумівся з ворогами Боніфатія і за допомогою найманої ватаги напав на папську палату та ув'язнив папу. Невдовзі народ визволив улюбленого папу, але Боніфатій з огірчення заслаб і невдовзі помер.
Філіпп, що у своїй політиці був безоглядний, рішився провести такі міри, щоб майбутнє папство не мало сили проти нього виступати. Під його натиском кардинали обрали папою архієпископа Бордо ггід іменем Климента V. Той переніс А п о с т о-л ь с ь к у Столицю з Рима до Авіньона у Південній Франції Ніколи ще папство не знало такого упокорення: папа був немов двірським єпископом французького короля Сімдесятилітній період перебування пап у Франції (1305—1377 рр) названо «другою вавилонською неволею».
З внутрішніх подій франції при кінці володіння Філіппа найважніше було розпущення ордену тамплієрів. Це був лицарський орден, що постав в Єрусалимі під час хресте— носних походів у а потім переселився • до Франції. Тамплієри мали великі земельні маєтки, вели широку торгівлю зі Сходом і виросли у велику фінансову і політичну силу. Під час спорів Філіппа з Римом вони стояли по стороні папи. Філіпп, розбудовуючи свою монархію, мусив усунути цю «державу в державі» й обжалував орден за єресь, безбожне життя та всякі інші злочини. Суд засудив великого магістра ордену Жака Мольє і всю старшину ча кару смерті. І їх спалено на кострі. Папа під натиском Філіппа розпустив орден 1312 p., а великі землі ордену перейшли у приватні руки.
Філіпп IV поставив Францію на верху могутності й сили. Під кінець життя він думав навіть добути собі цісарську корону й утворити таку універсальну державу, яку колись мав Карл Великий. В 1328 р. вимерла старша лінія Капетінгів, що з малих починів довела Францію до великодержавного становища.
Початки Англії. Найдавнішим населенням англійських островів були кельти. У часах римського цісарства перебували тут римські легіони, а також осіло дещо купців і промисловців з Італії і провінцій. Через це почалася в Англії романізація, хоч не така глибока, як у Галлії чи Іспанії. З початком V ст., під час розгару переселення народів, римляни залишили Британію, і тоді на острови почали напливати германські племена з суходолу. Близько 450 р. осіли тут сакси, а за ними англи й юти. Даремно боронив країну проти них король Артур, пізніше оспіваний у піснях. Нові поселенці почали засновувати свої держави, з яких найважніших було сім: Сассекс, Вессекс, ЕссекС (тобто Південна, Західна і Східна Саксонія), Кент, Східна Англія, Мерсі й Нортемберленд, — пізніше названо їх гептархією. Ці малі державки довго затримували самостійність, і тільки в IX в. злучив їх разом Егберт, король Вессексу (802— 839).
Християнство поширилося на островах уже в IV—V ст. Особливо почитаний був на островах апостол Ірландії святий Патрик. Германські поселенці до Христової віри відносилися спочатку вороже й утримували культ своїх богів. Щойно папа Григорій Великий в 596 р. вислав туди бенедиктинську місію і приєднав цілу країну для католицької церкви. В VHI ст. вславився як перший англійський учений Беда, званий Шанованим, автор історії англійської церкви.
Англосаксонська держава розвивалася у безнастанній боротьбі: з одного боку з місцевими кельтами, з другого;— з новими мандрівними племенами, що морським шляхом напливали до островів. В IX ст. наїздили Англію скандинавські нормани. Боротьбу з ними вів внук Егберта, Альфред Великий (871—901). Переказ оповідає, що наїзники опанували цілу країну, і король мусив шукати захисту серед лісів та болот і щойно, перебраний за арфіста, оглянув ворожий табір і погромив норманів. Але наїхали нові ватаги вікінгів, і король мусив віддати їм на поселення пограничні землі. Альфред опікувався освітою, закладав церкви і школи, перекладав на народну мову історичні й богословські твори. В X ст. св. Денстен, «князь ченців», перевів церковну реформу у дусі клюнійської; духовенство дійшло тоді до великого значення і часто мішалося у державні справи. Під кінець того ж століття на Англію упав новий грізний наїзд данців, що страшно нищили оселі. В 1002 р. англійці уладили різню чужинців, при чому вимордовано не тільки данських наїзників, але також тих жінок, що з ними подружилися, і їх дітей. Данці відповіли на це новими, ще грізнішими наїздами, врешті данський король Кнут Великий (1016—1035) завоював Англію і злучив її з Данією і Норвегією в одну державу. Чужинська влада буда дошкульна для Англії, але король Кнут старався приєднати собі місцеве населення, дбав про розвиток торгівлі, реорганізував судівництво і підпомагав церкву.
По смерті Кнута Англія добула назад самостійність під проводом короля Едуарда Сповідника (1042—1066). Він списав старе англосаксонське право і побудував величаве Вестмінстерське абатство. Але його династія не утрималася в Англії. До англійської корони заявив претензії норманський князь Вільгельм, якого підпирав папа. Він виправився до Англії і в бою під Гестінгсом у 1066 р. розбив англійське військо. Ціла країна перейшла у руки нової, норманської, династії. Вільгельм Завойовник (1066— 1087) уповні використав права переможця і всю земельну власність роздав своїм лицарям або тим англійським панам, що склали йому присягу вірності. Він завів феодальний устрій на французький лад, але з такою різницею, що всі васали, навіть найнижчі, повинні були складати королеві чолобитню. Завдяки цьому він розпоряджав далеко більшими силами, як інші тодішні володарі, що були залежні від вельмож. Вільгельм протегував французькі звичаї, завів французьку мову в урядуванні, запроваджував французьких духівників. Англійський народ дістався знову під вплив романізації. Але з часом знову прийшло до голосу місцеве населення, і з різних расових елементів почав творитися один англійський народ.
Плянтажєнети. В 1154 р. англійський престіл добула нова династіяі— А н ж у-П лянтаженет, французького роду, Назва Плянтаженетів походила від рослини, якою предок роду Фулько прикрасив свій шолом під час хрестоносного походу. Перший із цієї династії, Генріх II (1154—1189), мав великі землі у Франції (Анжу, Мен, Турен, Пуату, Гієнь, Гасконь, Нормандію і Бретонію). Майже половина французької території належала йому, але формально був він васалом французького короля. З таких відносин виникли пізніші довгі англійсько-французькі війни.
Герніх П намагався довести до миру і ладу в державі, а при тім дбав про піднесення королівської влади. Його улюбленим товаришем і дорадником був канцлер Тома Бекет, що довгий час спільно з королем лікував державу з ран, які їй завдала громадянська війна. Щоб нагородити свого співробітника, Генріх віддав йому уряд архієпископа Кентербері. Але на цьому високому становищі Бекет змінив свої погляди: з веселого дворянина він став понурим аскетом, а всі свої змагання прикладав до того, щоб видвигнути владу церкви проти короля. В 1164 р. Генріх видав у Кларендоні конституцію, якою постановив, що за світські провини духовенство має відповідати перед світськими судами та що духовні уряди можна обсаджувати тільки за дозволом короля. Бекет запротестував проти цих постанов, а коли Генріх визвав його перед свій суд, він утік до Франції до папи Александра Ш. Щойно по п'ятьох роках вернувся до Англії, ніби погодившись з королем, але гостро переслідував єпископів, що підпирали королівську політику. Генріх був такий озлоблений його поведінкою, що в гніві закликав, котрий із лицарів від його імені порахується з упертим єпископом. Тоді чотири лицарі потайки дісталися До Кен-тербері й коло собору вбили Бекета. Смерть славного архієпископа зробила незвичайне враження в цілій Англії: на-; род признав його за мученика й святого й юрбами йшов до його гробу. Короля підозрювали в участі в убивстві, і Генріх мусив відкликати кларендонські конституції та відбути покуту: при гробі архієпископа стояв навколішки цілу ніч з голими плечима, а-монахи його бичували...
Генріх уліпшив англійське судівництво, а щоб населен* ня всюди могло мати доступ до суду, установив мандрівних суддів, що об'їздили кожну округу і відбували розправи за співучасті вільних громадян. Англійська держава дійшла знову до сили, так що Генріх розпочав завоювання сусідніх свобідних держав — Уельсу і Шотландії, а також Ірландії.
Син Генріха, Річард Левине Серце (1189—1199), був типом" лицаря своєї епохи, сполучуючи в собі незвичайну хоробрість із легкодушністю, християнську побожність із Дикою невгамовною вдачею, добродушність із жорстокістю. Він був одним із героїв Третього хрестоносного походу (1190—1191 pp.) і державними справами мало журився.
Велика хартія вольностей. Брат Річарда Іоанн Безземельний (1199—1216) був володарем без більшого таланту й енергії, вів безуспішну боротьбу за французькі землі свого роду і, не маючи. нізвідки допомоги, упокорився перед папою Інокентієм Ш і признав себе його васалом у 1213 р. Але папа не міг йому дати допомоги, і в бою під Бувеном 1214 р. французи погромили його військо.
Невдачі короля викликали - проти нього повстання англійських панів. Він не мав симпатій в Англії, бо держався гордо, і все зазначував свої монархічні права, а при тім більше дбав про свої спадщинні землі у Франції, ніж про англійську державу. Найвизначніші світські й духовні вельможі зажадали, щоб він привернув давні, «саксонські», права й вольності. Король спочатку не хотів йти на ніякі уступки, але коли лондонське міщанство пристало до ворохобників, він мусив здатися. Дня 15 червня 1215 р. недалеко Віндзора він підписав Велику хартію вольностей, що стала основою англійської конституції
Найважніші постанови цього акту були такі: 1) Англійська церква заховує всі давні права й вольності, а передусім свобідний вибір єпископів. 2) Всякі податки король буде накладати за згодою ради королівства, до якої належатимуть єпископи, графи, барони і безпосередні королівські васали, тільки у трьох випадках король може сам наложити данину:
для викупу себе з неволі; коли вводять первородного сина у лицарський стан; коли віддає заміж найстаршу доньку, 3) Місто Лондон і всі менші міста та містечка заховують свої давні права. 4) Васали мають виконувати зі своїх земель тільки таку службу, яка їм була назначена; не вільно примушувати лицаря до грошових оплат, коли він хоче службу ви- конувати особисто. 5) Вільної людини не можна в'язнити ащ якимсь способом карати без судового присуду. 6) Накладати кару можна тільки на основі присяги свідків; не вільно забирати в"; засудженого майно, потрібне до його утримання. 7) Не вільно забирати ліс на будову замків без згоди власника; не вільно брати j у свобідної людини коней і вози без її дозволу. 8) Усі права має берегти колегія, складена з 25 баронів (вельмож); коли король або котрий з урядовців нарушить закон, барони мають короля,; про це повідомити; коли ж король не направить кривди впродовж 40 днів, барони разом з усім населенням можуть його примушувати і зневолювати всякими можливими способами, займа- jj ючи королівські землі, замки й-маєтності, аж поки король неї приверне справедливості Але особи короля, королеви і королівських дітей лишаються незаймані.
Такі широкі права добув собі англійський народ від слабого короля. Але Іоанн Безземельний не довів до миру в державі і помер серед боротьби, в яку вмішалася Франція. Його син,' Генріх Ш (1216—1272), був людиною легкодушною і державні доходи обертав на утримання великого двору, в якому на першому місці стояли французькі пани. Англійські вельможі, ба-чучи-розтратність короля, взялися самі завести лад у державі Державна рада, так званий парламен ту скликаний до Оксфорда, виступив рішуче проти короля, вибрав з-поміж себе виділ для управи державою, назначив нових урядовців і присилував короля прогнати чужинців. Провід у реформаторській акції взяв Сімон Монфор-Лестер, син переможця альбігойців. Хоч він і походив із Франції, усе ж вповні перейнявся змаганнями англійського народу й енергійною рукою повів нову політику. В 1264 р. він запросив до участі в парламенті поруч із баронами (вельможами) і прелатами (вищим духовенством) також представників нижчого лицарства й міст. Таким робом парламент став репрезентацією цілого народу. Генріх Ш уперто боронився перед реформами й у внутрішній війні, що знову виникла, Сімон Монфор поляг, — але остаточно король мусив зректися абсолютизму і затвердив Велику хартію. З перемін у державній політиці скористало найбільше міщанство. Буйно почала розвиватися торгівля, головно з"; Францією, Німеччиною й Італією, піднеслося гірництво в Корнуелі. Між іншим, крім залізної руди, вперше почали добувати ! вугілля, яке поки що ужитковано було в дуже малій кількості
Едуард І (1272—1307), син Генріха Ш, добув собі прихильність англійців тим, що старався довести до об'єднання всіх держав, що існували на Британських островах. Остаточно прилучив він до англійської корони Уельс, і від того часу все Заступник престолу носить ім'я принца Уельського. Але не вдалося йому приєднати Шотландію; місцеве населення з ненавистю ставилося до англійців і вперто боронило права своєї династії. Національними героями Шотландії були лицарі Вільгельм Уоллес і Роберт Брюс, оспівані в піснях. Щоб об'єднати всі англійські сили до цієї боротьби, Едуард погодився поширити права парламенту: віддав народній репрезентації право ухвалювати деякі податки. Так Англія почала внутрішньо консолідуватися.
Скандинавія. Нормани. Населення Скандинавського півострова було германське. Від полудня різні германські племена прямували на північ, витискаючи звідти фінів, що стояли на нижчому рівні культури. Спочатку ціла країна ділилася на малі племінні округи, пізніше талановиті князі почали творити більші держави. У Швеції між племінними князями перше місце займали королі Упсали, що довели до об'єднання цілої країни. Імена їх відомі здебільше тільки з переказів. Близько 830 р. жив король Ерік," що поширив свою владу аж до Фінляндії; далі організували державу Бьорн Старий, Ерік Переможець і врешті Олаф (1000—1014), якого донька віддалася за Ярослава Мудрого. У Норвегії об'єднання племен провів Га-ральд Гарфагар у другій половині IX ст., а християнство утвердив Олаф Святий (1015—1030), що якийсь час перебував на дворі Ярослава Мудрого. В Данії основником держави був Горм Старий (900—935). Довгий час утримувалось тут поганство, і через те німці часто наїздили данську державу. Наймогутнішим данським королем був Кнут Великий (1018—1035), що поширив свою владу на слов'янське Помор'я і з Данією злучив Норвегію й Англію.
Скандинавські країни не визначалися природними багатствами, бо землі, придатної на управу ріллі, було небагато, а гостріше північне підсоння не дозволяло на успішний розвиток хліборобства. Прибережне населення жило найбільше з рибальства, бо на сусідніх морях появлялося багато риби. При морському рибальстві розвинулася плавба, а з нею охота до дальших подорожей. Від УШ ст. на всіх європейських морях появилися нормани, тобто люди півночі, яких звали також вікінгами, войовниками, або варягами, заприсяженою Дружиною. Вони припливали на невеликих легких кораблях, Що їх порушували веслами і за допомогою вітрил. Такі кораблі заховалися щасливо до наших часів у торфовищах у Норвегії: вони мають 20 м завдовжки і близько 5 м завширшки, а глибокі були ледве на 2 м. На такому човні вміщувалося від 40 до 60 люду. Залога корабля творила одноцільну дружину, що вела спільне господарство і ділилася всіма здобутками. Нормани мали добру залізну зброю, бо на Скандинавському півострові викопували першорядну залізну руду, одягалися в залізні панцирі й шоломи, до бою йшли з мечами або топорами й щитами. Спочатку займалися тільки тим, що нападали на надморські оселі, грабували їх і добуте добро продавали в інших сторонах. Завдяки добрій бойовій організації і незвичайній солідарності вони стали грізним ворогом усіх надморських країн. Не раз також запускалися у ширші ріки і пливли глибоко-в середину краю.
Особливо голосні були напади норманів на франкську державу за наслідників Карла Великого. В 845 р. вони добули місто Гамбург і безжалісно спалили йога Потім об'їхали цілі Нідерланди, знищили прибережні міста, як Гандаву, Утрехт, Антверпен і багато інших. Рікою Рейном запустилися у глибину Німеччини, зруйнували Кьольн, Трір, Кобленц, а в церкві Карла Великого поставили коні Так само обійшлися з французькими містами, — пограбували Руан, Нант, Орлеан, Бордо й Тулузу. У тому самому часі нормани попливли ще далі на південь, знищили побережжя Піренейського півострова, особливо Ліссабон і Севілью* потім відвідали Африку й Італію і дісталися до східної частини Середземного моря, до Греції й Малої Азії. Інші ватаги обпливли Балтійське море й Невою, Двіною, Німаном входили в глибину Східної Європи. Нормани відкрили також шлях до Ісландії і ще далі на захід, до Гренландії і Лабрадору, — отже, відкрили Америку ще перед Колумбом.
У пізніших часах нормани почали піддаватися під вплив культури інших народів, вибирали собі місце до постійного осідку і закладали власні держави Так, норманські войовники осіли на атлантичному побережжі Франції, на півострові, що від них дістав назву Нормандії; в 912 р. їхній князь Ролльо, або Рольф, став васалом французького короля. Як уже було згадано, в 1066 р. норманський князь Вільгельм Завойовник опанував Англію
Близько 1030 р. нормани осіли коло Неаполя під проводом князя Райнульфа та на Сицилії під проводом графа Танкреда, що славився тим, що мав 12 синів. Один із тих синів, Роберт Гіскард (Хитрун) піддався під зверхність. папи й утворив князівство в Калабрії й Апулії в 1059 р. Його братанич Роджер П об'єднав в одну державу Південну Італію й Сицилію і в 1130 р. дістав від папи королівську корону.
Нормани, або варяги, відіграли також визначну роль при творенні державного життя у Східній Європі; в життя середньовіччя вони внесли елементи рухливості, лицарства й сильної влади.
У 987 р. владу у Франції перейняла нова династія К а п е-т і н г і в. Основником її був один із панів Середньої Франції, Гуго Капет (987—996). Своє прізвище, він одержав від чернечого плаща, капи, яку носив як абат монастиря в Сен-Дені. Ця династія володіла у Франції аж до початку XIV ст., і вона розбудувала могутність французької держави.
Перші Капетінги були так само безсильні, як і Каролінги. Великі васали, що мали свої князівства, буди далеко сильніші від короля, уважали його тільки за «першого між рівними» і не Собор у Сен-Дені, усипальня французьких королів дуже піддавалися його наказам. Капетінги опирали свою владу тільки на дідичних королівських маєтностях біля Парижа, звідти черпали фінансові засоби і на тамтешніх васалів могли покладатися у небезпеці. Тому вся політика династії була скермована до того, щоб побільшити родові добра через корисні подружжя з князівськими родинами. Не помітно, впродовж довгих століть королі об'єднували чимраз більші, простори в своїх руках і так врешті об'єднали цілу Францію. Свої наміри династія могла реалізовувати спроквола, упродовж цілих століть. Корисне для Франції було також те, що Капетінги не змагали до універсальної влади, як німецькі володарі, не розтрачували марно енергії мас, а використовували її для внутрішнього скріплення Франції. Значення французької держави підіймалося також через те, що французька культура стояла дуже високо та що французькі впливи йшли далеко в Європу, а після хрестоносних походів також і на Схід.
Перші Капетінги не залишили в історії важнішого сліду (Роберт — 996—1031; Генріх І — 1031—1060, що мав за жінку Анну, доньку Ярослава Мудрого; Філіпп — 1060—1108). Але Франція притягала увагу всієї Європи тим, що тут почалася клюнійська реформа бенедиктинів та що синод у Клермоні 1095 р. дав почин до Першого хрестоносного походу, в якому перше місце мали французи.
Розбудова держави. Першими справжніми організаторами • держави були королі Людовік VI (1108—1137) і Людрвік VH (1137—1180). їх дорадником був Сюжер, абат із Сен-Дені, що виобразувався на студіях римського права і старався монархічні традиції старовинного світу перещепити до Франції. За його порадою королі звернули увагу на нижчі верстви, почали закладати вільні міста, опікувалися торгівлею, вели боротьбу з розбишаками, установили справедливі суди: Людовік VI боронив енергійно права французької корони проти на-ступір англійської династії. Коли загрожувала небезпека війни, увесь нарід ставав коло святого королівського прапора, «оріфлями» (ауреа флямма, вишиваний червоний прапор, за традицією з плащаниці св. Діонізія). Людовік VII взяв за жінку Елеонору, багату дідичку Південної Франції (Гасконі, Гієні й Пуату) — і це був шлях до територіального об'єднання Франції. Але подружжя було нещасливе, король мусив взяти розвід, а Елеонора віддалася за князя Генріха Анжу-Плянта-ясенета, що невдовзі став англійським королем. Через те ціла Західна Франція, від Піренеїв до Нормандії, дісталася під англійські впливи. Своє зацікавлення справами Південної Європи Людовік VII проявив тим, що взяв участь у Другім хрестоноснім поході 1147—1149 pp.
Розбудову французької держави продовжив талановитий і безоглядний Філіпп П Август (1189—1199). Головну увагу він звертав на відносини до Англії. Для Франції була невиносна ситуація, що англійський король мав у своїх руках мало не половину французької території. Хоч формально він і звався васалом французького короля, але в дійсності не виконував феодальних обов'язків і ще деморалізував інших васалів. Філіпп Август попав у спір з англійським королем Річардом Левине Серце під час Третього хрестоносного походу 1189—1191 pp. Вернувшися із Сходу додому, зорганізував він усі сили проти Англії, використав внутрішню боротьбу, що велася в Англії між королем Іоанном Безземельним та народом, і розпочав війну. До головного бою прийшло під Бувіном, у Північній Франції, 1214 р. Союзником Філіппа був Фрідріх П Гогеншта-уф, по англійській стороні стояв його суперник Оттон IV. У бою перемогли французи. У мирному договорі Філіпп Август добув Нормандію, Бретань і деякі менші провінції — половину англійських земель. Рівночасно пощастило йому добути ще інші маєтності, так що вже справді міг почуватися самостійним володарем Франції. Його ім'я Август почали толку-вати як «побільшувача» Франції.
Побільшувати територію — це була політика, за якою йшли і дальші французькі королі. За Людовіка VIII (1223—-1226) у Франції виступила проти католицької церкви секта альбігойців (названа від міста Альбі у Південній Франції). Ця секта продовжувала науку так званих катарів, «чистих», що прийшли зі сходу, виступали проти влади папи, маєтностей духовенства і різних церковних догм. У Франції поширив цю єресь багатий ліонський купець П'єр Вальдус під кінець XII ст.; його прихильників звали вальденсами. Папа Інокентій Ш старався протидіяти цим сектам за допомогою місій, але коли це не повелося, проголосив проти альбігойців хрестоносний похід 1209 р. Почалася жорстока боротьба. Без милосердя нищено єретичні міста, тисячі людей полягло у бою або під топором ката. Як головний проводир католиків уславився граф Сімон де Монфор. Французька корона добула з цієї боротьби ту користь, що значна частина маєтностей, сконфіскованих у єретиків, перейшла на власність короля.
По смерті Людовіка УШ регенцію вела його вдова, Бланка з Кастілії, яку сучасники славили за розум й енергію. Під її проводом виховався п син, Людовік IX Святий (1226— 1270). Він зреформував адміністрацію і судівництво Франції. Під впливом так званих легістів, знавців римського права, він проводив ідею необмеженої монархії, зменшуючи права великих васалів. Всю управу держави сконцентрував у королівській раді, якій підлягали всі уряди. Частина ради творила найвищий трибунал — п а р л а м ен т, до якого йшли відклики від присудів феодальних панів. Король розсилав по всій державі окремих урядовців, що проводили контроль нижчих урядів і розглядали жалоби населення. Людовік дбав дуже про правний лад у державі, стрйго заборонив усякі приватні війни, у яких любувалося лицарство, а також судові поєдинки, що заховалися з .давніх часів. У допомогу ставало йому духовенство, якому надав широкі права. Але приписувана йому «прагматична санкція», що містила конституцію галльської (французької) церкви, походить з пізнішого часу. Людовік відносився також прихильно до науки: в 1250 р. постав у Парижі університет — Сорбонна, названий так від імені основника, Роберта Сорбонна, що був королівським капеланом. Назверх впливи Франції збільшилися через те, що брат Людовіка, Карл Анжу, в 1266 р. добув неаполітанську державу, що спершу належала до Го- ' генштауфів. Сам Людовік захопився справою боротьби з мусульманами й уладив два останніх хрестоносних походи (1249—1250 і 1270 pp.); помер від пошесті у Тунісі
Філіпп IV. Король Філіпп НІ (1270—1285) не залишив важніших слідів діяльності. Він кандидував безуспішно на німецький престіл під час Великого безкоролів'я. Будову середньовічної французької4 держави закінчив Філіпп IV Гарний (1285-—1314), врлОдар із широким поглядом і залізною енергією. Він пильно побільшував маєтності королівського роду через подружжя з родинами французьких вельмож. Намагався також добути Фландрію, що була під англійським впливом, але у бою під Куртре 1302 р. фландрійські міщани страшно погромили французьке лицарство. Цей бій перейшов до історії під назвою «битви острог», бо фландрійці добули там 7000 золочених лицарських острог, які й повішено на пам'ятку в одній церкві
Найважнішою подією з часів Філіппа IV був його конфлікт із Римом. На апостольськім престолі засідав тоді папа Боніфатій VIII (1294—1303), що продовжував змагання Григорія VII, Інокентія III, Інокентія IV та інших великих пап і намагався скріпити авторитет папства у світовій політиці. Під час війни за Фландрію Філіпп наложив на французьке духовенство окремий податок, але Боніфатій прийняв це за порушення прав церкви і заборонив духовенству платити податок. Король відповів на це тим, що заборонив вивіз золота й срібла до Італії. Ця заборона так пошкодила торгівлі церковної Де~ ржави, що папа мусив взяти назад свою постанову. Нові непорозуміння виникли з того, що Філіпп ув'язнив папського легата, що критикував його розпорядки. Боніфатій гостро осудив поведінку короля і в своїй буллі заявив, що Бог поставив папу понад усіма королями й королівствами. Філіпп із цією справою віднісся до народу: скликав до Парижа так звані Генеральні Стани, тобто представників трьох станів — духовенства, шляхти і міщанства, або «третього стану», в 1302 р. Королівський канцлер так вимовно змалював суть спору з папою, що зібрані однодушно заявили, що готові підпирати короля своїм майном і кров'ю. Спираючися на цю постанову,
Філіпп, що у своїй політиці був безоглядний, рішився провести такі міри, щоб майбутнє папство не мало сили проти нього виступати. Під його натиском кардинали обрали папою архієпископа Бордо ггід іменем Климента V. Той переніс А п о с т о-л ь с ь к у Столицю з Рима до Авіньона у Південній Франції Ніколи ще папство не знало такого упокорення: папа був немов двірським єпископом французького короля Сімдесятилітній період перебування пап у Франції (1305—1377 рр) названо «другою вавилонською неволею».
З внутрішніх подій франції при кінці володіння Філіппа найважніше було розпущення ордену тамплієрів. Це був лицарський орден, що постав в Єрусалимі під час хресте— носних походів у а потім переселився • до Франції. Тамплієри мали великі земельні маєтки, вели широку торгівлю зі Сходом і виросли у велику фінансову і політичну силу. Під час спорів Філіппа з Римом вони стояли по стороні папи. Філіпп, розбудовуючи свою монархію, мусив усунути цю «державу в державі» й обжалував орден за єресь, безбожне життя та всякі інші злочини. Суд засудив великого магістра ордену Жака Мольє і всю старшину ча кару смерті. І їх спалено на кострі. Папа під натиском Філіппа розпустив орден 1312 p., а великі землі ордену перейшли у приватні руки.
Філіпп IV поставив Францію на верху могутності й сили. Під кінець життя він думав навіть добути собі цісарську корону й утворити таку універсальну державу, яку колись мав Карл Великий. В 1328 р. вимерла старша лінія Капетінгів, що з малих починів довела Францію до великодержавного становища.
Початки Англії. Найдавнішим населенням англійських островів були кельти. У часах римського цісарства перебували тут римські легіони, а також осіло дещо купців і промисловців з Італії і провінцій. Через це почалася в Англії романізація, хоч не така глибока, як у Галлії чи Іспанії. З початком V ст., під час розгару переселення народів, римляни залишили Британію, і тоді на острови почали напливати германські племена з суходолу. Близько 450 р. осіли тут сакси, а за ними англи й юти. Даремно боронив країну проти них король Артур, пізніше оспіваний у піснях. Нові поселенці почали засновувати свої держави, з яких найважніших було сім: Сассекс, Вессекс, ЕссекС (тобто Південна, Західна і Східна Саксонія), Кент, Східна Англія, Мерсі й Нортемберленд, — пізніше названо їх гептархією. Ці малі державки довго затримували самостійність, і тільки в IX в. злучив їх разом Егберт, король Вессексу (802— 839).
Християнство поширилося на островах уже в IV—V ст. Особливо почитаний був на островах апостол Ірландії святий Патрик. Германські поселенці до Христової віри відносилися спочатку вороже й утримували культ своїх богів. Щойно папа Григорій Великий в 596 р. вислав туди бенедиктинську місію і приєднав цілу країну для католицької церкви. В VHI ст. вславився як перший англійський учений Беда, званий Шанованим, автор історії англійської церкви.
Англосаксонська держава розвивалася у безнастанній боротьбі: з одного боку з місцевими кельтами, з другого;— з новими мандрівними племенами, що морським шляхом напливали до островів. В IX ст. наїздили Англію скандинавські нормани. Боротьбу з ними вів внук Егберта, Альфред Великий (871—901). Переказ оповідає, що наїзники опанували цілу країну, і король мусив шукати захисту серед лісів та болот і щойно, перебраний за арфіста, оглянув ворожий табір і погромив норманів. Але наїхали нові ватаги вікінгів, і король мусив віддати їм на поселення пограничні землі. Альфред опікувався освітою, закладав церкви і школи, перекладав на народну мову історичні й богословські твори. В X ст. св. Денстен, «князь ченців», перевів церковну реформу у дусі клюнійської; духовенство дійшло тоді до великого значення і часто мішалося у державні справи. Під кінець того ж століття на Англію упав новий грізний наїзд данців, що страшно нищили оселі. В 1002 р. англійці уладили різню чужинців, при чому вимордовано не тільки данських наїзників, але також тих жінок, що з ними подружилися, і їх дітей. Данці відповіли на це новими, ще грізнішими наїздами, врешті данський король Кнут Великий (1016—1035) завоював Англію і злучив її з Данією і Норвегією в одну державу. Чужинська влада буда дошкульна для Англії, але король Кнут старався приєднати собі місцеве населення, дбав про розвиток торгівлі, реорганізував судівництво і підпомагав церкву.
По смерті Кнута Англія добула назад самостійність під проводом короля Едуарда Сповідника (1042—1066). Він списав старе англосаксонське право і побудував величаве Вестмінстерське абатство. Але його династія не утрималася в Англії. До англійської корони заявив претензії норманський князь Вільгельм, якого підпирав папа. Він виправився до Англії і в бою під Гестінгсом у 1066 р. розбив англійське військо. Ціла країна перейшла у руки нової, норманської, династії. Вільгельм Завойовник (1066— 1087) уповні використав права переможця і всю земельну власність роздав своїм лицарям або тим англійським панам, що склали йому присягу вірності. Він завів феодальний устрій на французький лад, але з такою різницею, що всі васали, навіть найнижчі, повинні були складати королеві чолобитню. Завдяки цьому він розпоряджав далеко більшими силами, як інші тодішні володарі, що були залежні від вельмож. Вільгельм протегував французькі звичаї, завів французьку мову в урядуванні, запроваджував французьких духівників. Англійський народ дістався знову під вплив романізації. Але з часом знову прийшло до голосу місцеве населення, і з різних расових елементів почав творитися один англійський народ.
Плянтажєнети. В 1154 р. англійський престіл добула нова династіяі— А н ж у-П лянтаженет, французького роду, Назва Плянтаженетів походила від рослини, якою предок роду Фулько прикрасив свій шолом під час хрестоносного походу. Перший із цієї династії, Генріх II (1154—1189), мав великі землі у Франції (Анжу, Мен, Турен, Пуату, Гієнь, Гасконь, Нормандію і Бретонію). Майже половина французької території належала йому, але формально був він васалом французького короля. З таких відносин виникли пізніші довгі англійсько-французькі війни.
Герніх П намагався довести до миру і ладу в державі, а при тім дбав про піднесення королівської влади. Його улюбленим товаришем і дорадником був канцлер Тома Бекет, що довгий час спільно з королем лікував державу з ран, які їй завдала громадянська війна. Щоб нагородити свого співробітника, Генріх віддав йому уряд архієпископа Кентербері. Але на цьому високому становищі Бекет змінив свої погляди: з веселого дворянина він став понурим аскетом, а всі свої змагання прикладав до того, щоб видвигнути владу церкви проти короля. В 1164 р. Генріх видав у Кларендоні конституцію, якою постановив, що за світські провини духовенство має відповідати перед світськими судами та що духовні уряди можна обсаджувати тільки за дозволом короля. Бекет запротестував проти цих постанов, а коли Генріх визвав його перед свій суд, він утік до Франції до папи Александра Ш. Щойно по п'ятьох роках вернувся до Англії, ніби погодившись з королем, але гостро переслідував єпископів, що підпирали королівську політику. Генріх був такий озлоблений його поведінкою, що в гніві закликав, котрий із лицарів від його імені порахується з упертим єпископом. Тоді чотири лицарі потайки дісталися До Кен-тербері й коло собору вбили Бекета. Смерть славного архієпископа зробила незвичайне враження в цілій Англії: на-; род признав його за мученика й святого й юрбами йшов до його гробу. Короля підозрювали в участі в убивстві, і Генріх мусив відкликати кларендонські конституції та відбути покуту: при гробі архієпископа стояв навколішки цілу ніч з голими плечима, а-монахи його бичували...
Генріх уліпшив англійське судівництво, а щоб населен* ня всюди могло мати доступ до суду, установив мандрівних суддів, що об'їздили кожну округу і відбували розправи за співучасті вільних громадян. Англійська держава дійшла знову до сили, так що Генріх розпочав завоювання сусідніх свобідних держав — Уельсу і Шотландії, а також Ірландії.
Син Генріха, Річард Левине Серце (1189—1199), був типом" лицаря своєї епохи, сполучуючи в собі незвичайну хоробрість із легкодушністю, християнську побожність із Дикою невгамовною вдачею, добродушність із жорстокістю. Він був одним із героїв Третього хрестоносного походу (1190—1191 pp.) і державними справами мало журився.
Велика хартія вольностей. Брат Річарда Іоанн Безземельний (1199—1216) був володарем без більшого таланту й енергії, вів безуспішну боротьбу за французькі землі свого роду і, не маючи. нізвідки допомоги, упокорився перед папою Інокентієм Ш і признав себе його васалом у 1213 р. Але папа не міг йому дати допомоги, і в бою під Бувеном 1214 р. французи погромили його військо.
Невдачі короля викликали - проти нього повстання англійських панів. Він не мав симпатій в Англії, бо держався гордо, і все зазначував свої монархічні права, а при тім більше дбав про свої спадщинні землі у Франції, ніж про англійську державу. Найвизначніші світські й духовні вельможі зажадали, щоб він привернув давні, «саксонські», права й вольності. Король спочатку не хотів йти на ніякі уступки, але коли лондонське міщанство пристало до ворохобників, він мусив здатися. Дня 15 червня 1215 р. недалеко Віндзора він підписав Велику хартію вольностей, що стала основою англійської конституції
Найважніші постанови цього акту були такі: 1) Англійська церква заховує всі давні права й вольності, а передусім свобідний вибір єпископів. 2) Всякі податки король буде накладати за згодою ради королівства, до якої належатимуть єпископи, графи, барони і безпосередні королівські васали, тільки у трьох випадках король може сам наложити данину:
Такі широкі права добув собі англійський народ від слабого короля. Але Іоанн Безземельний не довів до миру в державі і помер серед боротьби, в яку вмішалася Франція. Його син,' Генріх Ш (1216—1272), був людиною легкодушною і державні доходи обертав на утримання великого двору, в якому на першому місці стояли французькі пани. Англійські вельможі, ба-чучи-розтратність короля, взялися самі завести лад у державі Державна рада, так званий парламен ту скликаний до Оксфорда, виступив рішуче проти короля, вибрав з-поміж себе виділ для управи державою, назначив нових урядовців і присилував короля прогнати чужинців. Провід у реформаторській акції взяв Сімон Монфор-Лестер, син переможця альбігойців. Хоч він і походив із Франції, усе ж вповні перейнявся змаганнями англійського народу й енергійною рукою повів нову політику. В 1264 р. він запросив до участі в парламенті поруч із баронами (вельможами) і прелатами (вищим духовенством) також представників нижчого лицарства й міст. Таким робом парламент став репрезентацією цілого народу. Генріх Ш уперто боронився перед реформами й у внутрішній війні, що знову виникла, Сімон Монфор поляг, — але остаточно король мусив зректися абсолютизму і затвердив Велику хартію. З перемін у державній політиці скористало найбільше міщанство. Буйно почала розвиватися торгівля, головно з"; Францією, Німеччиною й Італією, піднеслося гірництво в Корнуелі. Між іншим, крім залізної руди, вперше почали добувати ! вугілля, яке поки що ужитковано було в дуже малій кількості
Едуард І (1272—1307), син Генріха Ш, добув собі прихильність англійців тим, що старався довести до об'єднання всіх держав, що існували на Британських островах. Остаточно прилучив він до англійської корони Уельс, і від того часу все Заступник престолу носить ім'я принца Уельського. Але не вдалося йому приєднати Шотландію; місцеве населення з ненавистю ставилося до англійців і вперто боронило права своєї династії. Національними героями Шотландії були лицарі Вільгельм Уоллес і Роберт Брюс, оспівані в піснях. Щоб об'єднати всі англійські сили до цієї боротьби, Едуард погодився поширити права парламенту: віддав народній репрезентації право ухвалювати деякі податки. Так Англія почала внутрішньо консолідуватися.
Скандинавія. Нормани. Населення Скандинавського півострова було германське. Від полудня різні германські племена прямували на північ, витискаючи звідти фінів, що стояли на нижчому рівні культури. Спочатку ціла країна ділилася на малі племінні округи, пізніше талановиті князі почали творити більші держави. У Швеції між племінними князями перше місце займали королі Упсали, що довели до об'єднання цілої країни. Імена їх відомі здебільше тільки з переказів. Близько 830 р. жив король Ерік," що поширив свою владу аж до Фінляндії; далі організували державу Бьорн Старий, Ерік Переможець і врешті Олаф (1000—1014), якого донька віддалася за Ярослава Мудрого. У Норвегії об'єднання племен провів Га-ральд Гарфагар у другій половині IX ст., а християнство утвердив Олаф Святий (1015—1030), що якийсь час перебував на дворі Ярослава Мудрого. В Данії основником держави був Горм Старий (900—935). Довгий час утримувалось тут поганство, і через те німці часто наїздили данську державу. Наймогутнішим данським королем був Кнут Великий (1018—1035), що поширив свою владу на слов'янське Помор'я і з Данією злучив Норвегію й Англію.
Скандинавські країни не визначалися природними багатствами, бо землі, придатної на управу ріллі, було небагато, а гостріше північне підсоння не дозволяло на успішний розвиток хліборобства. Прибережне населення жило найбільше з рибальства, бо на сусідніх морях появлялося багато риби. При морському рибальстві розвинулася плавба, а з нею охота до дальших подорожей. Від УШ ст. на всіх європейських морях появилися нормани, тобто люди півночі, яких звали також вікінгами, войовниками, або варягами, заприсяженою Дружиною. Вони припливали на невеликих легких кораблях, Що їх порушували веслами і за допомогою вітрил. Такі кораблі заховалися щасливо до наших часів у торфовищах у Норвегії: вони мають 20 м завдовжки і близько 5 м завширшки, а глибокі були ледве на 2 м. На такому човні вміщувалося від 40 до 60 люду. Залога корабля творила одноцільну дружину, що вела спільне господарство і ділилася всіма здобутками. Нормани мали добру залізну зброю, бо на Скандинавському півострові викопували першорядну залізну руду, одягалися в залізні панцирі й шоломи, до бою йшли з мечами або топорами й щитами. Спочатку займалися тільки тим, що нападали на надморські оселі, грабували їх і добуте добро продавали в інших сторонах. Завдяки добрій бойовій організації і незвичайній солідарності вони стали грізним ворогом усіх надморських країн. Не раз також запускалися у ширші ріки і пливли глибоко-в середину краю.
Особливо голосні були напади норманів на франкську державу за наслідників Карла Великого. В 845 р. вони добули місто Гамбург і безжалісно спалили йога Потім об'їхали цілі Нідерланди, знищили прибережні міста, як Гандаву, Утрехт, Антверпен і багато інших. Рікою Рейном запустилися у глибину Німеччини, зруйнували Кьольн, Трір, Кобленц, а в церкві Карла Великого поставили коні Так само обійшлися з французькими містами, — пограбували Руан, Нант, Орлеан, Бордо й Тулузу. У тому самому часі нормани попливли ще далі на південь, знищили побережжя Піренейського півострова, особливо Ліссабон і Севілью* потім відвідали Африку й Італію і дісталися до східної частини Середземного моря, до Греції й Малої Азії. Інші ватаги обпливли Балтійське море й Невою, Двіною, Німаном входили в глибину Східної Європи. Нормани відкрили також шлях до Ісландії і ще далі на захід, до Гренландії і Лабрадору, — отже, відкрили Америку ще перед Колумбом.
У пізніших часах нормани почали піддаватися під вплив культури інших народів, вибирали собі місце до постійного осідку і закладали власні держави Так, норманські войовники осіли на атлантичному побережжі Франції, на півострові, що від них дістав назву Нормандії; в 912 р. їхній князь Ролльо, або Рольф, став васалом французького короля. Як уже було згадано, в 1066 р. норманський князь Вільгельм Завойовник опанував Англію
Близько 1030 р. нормани осіли коло Неаполя під проводом князя Райнульфа та на Сицилії під проводом графа Танкреда, що славився тим, що мав 12 синів. Один із тих синів, Роберт Гіскард (Хитрун) піддався під зверхність. папи й утворив князівство в Калабрії й Апулії в 1059 р. Його братанич Роджер П об'єднав в одну державу Південну Італію й Сицилію і в 1130 р. дістав від папи королівську корону.
Нормани, або варяги, відіграли також визначну роль при творенні державного життя у Східній Європі; в життя середньовіччя вони внесли елементи рухливості, лицарства й сильної влади.
