Крип'якевич Всесвітня історія. Cередньовіччя і нові часи (1995)
7. Західна Європа в XIV—XV ст.
Велике безкоролів'я і Габсбурги. Трагічний кінець династії Гогенштауфів спричинив у Німеччині так зване Велике безкоролів'я (1256—1273). Цісарський престіл бажали добути різні князі (Вільгельм із Голландії, Річард із Корнуолу, Альфонс із Кастілії), але ні один із них не добув собі признання в державі, й авторитет цісарської влади занепадав чимраз нижче. Німеччина розпалася на кільканадцять князівств, що змагали до повної окремішності. Найбільше значення мали Саксонія, Бранденбург і Баварія, але поруч із ними до голосу доходили різні більші й менші князівства, графства, маркграфства, вільні міста і церковні князівства. Князі вели егоїстичну політику, кожний для себе стараючися добути якнайбільші користі з безладдя в державі, а про публічні справи не дбали зовсім. Всюди занепадав правний порядок, і різні «лицарі-розбишаки» організовували свої ватаги, тероризували цілий край і доводили до занепаду усе господарське життя.
Загальному неладові намагалися протидіяти міста, що найбільше терпіли від таких відносин. Вони лучилися у добровільні союзи і взаємно помагали одне одному проти ворогів, у 1254 р. постав союз рейнських міст, до якого увійшло/поверх 100 міст і ЗО духовних та світських панів. Члени союзу пола-годжували всі свої непорозуміння у. мировому суді Кожне місто було обов'язане удержувати озброєну залогу, а для оборони плавби на Рейні були призначені військові кораблі. Союз виступав проти лицарів-розбишак, вів із ними боротьбу і намагався забезпечити мир для всіх — «великих і малих, духов-ників і ченців, світських і жидів». Другий такий союз постав у Північній Німеччині під назвою Ганзи, а провід у ньому мали великі портові міста — Гамбург, Бремен та інші, а пізніше на першому місці став Любек.
Нелад у державі докучив нарешті і самим князям, і вони рішилися обновити цїсарство.
Натомість Габсбурги втратили свої давні маєтності в Швейцарії. Окрім своїх родових земель, Габсбурги виконували там владу над свобідними гірськими громадами. Коли ж вони почали занадто притискати вільних селян, верховинці почали в'язатися у союзи для взаємної оборони. В 1291 р. такий союз склали три гірських кантони (волості) — Швіц, Урі й Ун-тервальден. Спільними силами змогли опертися владі габсбур-ських урядовців. Пізніше складено переказ, що швейцарці підняли збройне повстання проти Габсбургів під проводом хороброго верховинця Вільгельма Телля, але це оповідання є видумкою швейцарського історика XVI ст. Егідія Чуді До боротьби з Габсбургами прийшло щойно пізніше, і швейцарські селяни погромили габсбурське лицарство у бою під Моргарте.-ном у 1315 р. Від того часу Швейцарія стала незалежною державою.
Люксембурга. Габсбурги не утрималися довго на німецькому престолі. По Рудольфі цісарем був Адольф із Нассау (1292—1298), потім син Рудольфа Альбрехт (1298—1308) пізніше цісарська влада перейшла до роду Люксембур-г і в. Перший цісар із цієї династії, Генріх VH (1308—1313), пробував підняти авторитет цісарства і виправився до Італії, щоб у Римі коронуватися. З радістю вітали його гібелліни, прихильники обнови цісарства, між ними великий поет Данте. Але Генріх помер несподівано коло Сієни, і разом із ним пішли в могилу плани обнови цісарства. Але це повелося їм дещо пізніше. Після смерті Генріха дві партії обрали двох кандидатів, одного з Габсбургів (Фрідріх Красного), другого з баварської династії. Довгий час ї Німеччині тривала внутрішня війна. Врешті мир завів внук Генріха, К а р л IV (1346—1378). Це був один із найвизначніших володарів того часу. Багато заходів поклав він, щоб упорядкувати спадщину по батькові, Чехію, бо його батько Йоганн, завзятий лицар, зовсім не дбав про свою країну. % своєму життєписі Карл пише: «Я зустрів країну в такому занепаді, що ні один королівський замок не був вільний від за-Стави, Вельможі у більшій частині стали незалежними пана-ми, не боялися короля, а його владу й майно поділили між собою», Карл був тверезим політиком і розумів, що тільки тоді матиме значення в Німеччині, коли буде опиратися на власних силах, на власному князівстві. Тому він зайнявся пилы« Чехією і довів цю країну до незвичайного господарського 5 культурного розвитку, так що міг з неї черпати засоби до ширшої світової політики.
За прикладом свого діда виправився він до Італії на коро- -націкх Рим переживав тоді роки анархії, бо папа перебував в ; Авіньоні, а місто опанував «трибун свободи» — Кола з Р і* є н ц о. Він був сином малозначного корчмаря, але добув собі класичну освіту, пізнав світле минуле старого Риму і задумаї обновити давню римську державу. Кола визначався таким завзяттям, що приєднав собі народ, а шляхта не сміла йому противитися. Він уладив у Римі республіку і запросив туди на великий з'їзд представників усіх італійських міст і державі Італії. З'їхалося до 200 висланників, але Кола не зумів викори- ; стати захоплення Італії і тільки серед великої пишності проголосив Рим столицею світу, а сам наказав передати собі лицарський меч с остроги, а потім коронувався срібною короною. Це ; все осмішило його, а ще більше те, що він викликав цісаря перед свій суд до Рима. Карл саме тоді виправився до Італії, ув'язнив його і передав папі до Авіньона. Пізніше Кола вернувся ще до Рима і наново захопив владу. Але коли він почав розвивати все більшу тиранію, юрба повстала проти нього, і його убили.
Для організації німецької держави Карл прислужився тим, що упорядкував вибір цісаря так званою золотою булло ю з 1356 р. До того часу ця справа не була поладнана, і різні князі виступали з претензіями участі в цьому акті Карл віддав вибір 7 електорам, якими були єпископи Майнца, Кьольна і Тріра, чеський король, рейнський палатин, саксонський князь і бранденбурзький маркграф. Золота булла визначала докладно, яким способом і в який термін мають відбуватися вибори. Якщо електори не виберуть цісаря упродовж ЗО днів, «то по цих ЗО днях мають споживати тільки хліб та воду і кроком не рушаться з означеного місця, аж поки всі або більша частина їх не вибере керманича або світського голову вірних».
Єресі й собори. По Карлу IV цісарями були за чергою його син Вацлав (Венцель, 1378—1400), палатин Рупрехт (1400— 1410) і другий син Карла Сигізмунд (1410—1437). З подій європейського значення у цьому часі на перше місце виступили справи католицької церкви.
Побут пап в Авіньоні Дуже понизив авторитет Апостольської Столиці. Папа, залежний в усьому від французького короля, не міг мати послух серед християнського світу. Із різних країн усе настирливіше йшли домагання, щоб папа вернувся по давньої Петрової столиці. Врешті папа Григорій XI, користаючи з того, що влада французьких королів підупала з причини війни з Англією, в 1377 р. переїхав до рима. Але у найближчому році він помер. При новому виборі папи італійські й французькі кардинали поставилися вороже одні до одних: частина їх вибрала італійця, Урбана VI, інші — француза, Климента VII. Перший осів у Римі, другий в Авіньоні. Так прийшло до нової церковної схизми, що тривала майже сорок років: на згіршення всього християнства рівночасно правили світом два папи.
Ян Жижка, провідник гуситів
Ослаблення церковного проводу спричинило розвиток нових сект і єресей. У тих часах зростають особливо містичні напрями, що приймають назву побожних братств. В Італії на початку XIV в. виступав якийсь Дульчіно, що заснував «апостольське товариство», проголошував поворот до аскетизму і папу називав антихристом. У Нідерландах виступали лоларди, названі так від похоронних співів, і «брати спільного життя». В Німеччині появилися «божі приятелі», що шукали спасіння у містичній кон-темпляції. Через різні країни і міста проходили процесії «бичівників», що виступали у покутничих одягах і каптурах, з обнаженими плечима і бичували один одного канчуками.
В Англії виступив з новою наукою Джон Вікліф (1324—1384), професор Оксфордського університету, що на основі Святого Письма осуджував науку католицької церкви. Він виступив спочатку проти багатств духовенства і світського життя чернецтва, потім звернувся проти науки церкви взагалі, не признаючи влади папи, тайної сповіді, почитания святих, ікон, відпустів та ін. Він переклавна англійську мову Біблію й уважав її за єдину основу віри. Його науку по різних краях поширили його ученики, що звалися «убогими священиками» і мали великий вплив на народ.
Наукою Вікліфа перейнявся професор університету в чеській Празі Я н Гус (1369—1415). Він підтримував головні тези англійського реформатора, але передусім жадав прича- ' стя у двох видах і чеської мови в богослужениях. У Чехії вела- ' ся тоді боротьба між чехами та німцями, і наука Гуса прибрала національний характер. Апостольська Столиця осудила на- J уку Гуса, але король Вацлав толерував його як свого прихиль- 1 ника, і Гусова наука поширювалася серед чеського населення.
Ці єретичні науки, з одного боку, а церковна схизма, з дру- \ того, виказали, що католицька церква потребує скорої й І енергійної реформи. Тоді різні богослови, особливо професори І Паризького університету, виступили з домаганням, щоб ці $ справи розібрав Вселенський собор. Взагалі поширився тоді погляд, що собор с найвищим і найбільш авторитетним трибу-валом у католицькій церкві і може навіть усунути папу. Упро- І довж півстоліття відбулося аж п'ять соборів, що займалися л справою обнови церковної організації. Перший собор скликано 1 до П і з и в Італії в 1409 р. Собор осудив церковну схизму, де-тронізував двох тодішніх пап (Григорія ХП і Бенедикта ХШ) й обрав папою Александра. Але детронізовані папи не признали соборних ухвал і не хотіли уступити, — і таким чиноїм рівночасно постало аж три папи.
Цісар Сигізмунд, що в 1410 р. засів на цісарському престолі, гаряче зайнявся справою реформи і спонукав скликання 1 другого собору до Констанца у Швейцарії в 1414—щ 1418 pp. Цей собор остаточно детронізував трьох пап і вибрав папою Мартина V з визначної римської родини Колонна, лю- Я дину загальношановану, що могла підняти авторитет Апостольської Столиці На соборі явився також Гус, убезпечений охоронним листом цісаря Сигізмунда. Але собор осудив його як єретика, і Гуса покарали страшною смертю: живцем спалили на вогнищі в 1415 р. Роком пізніше тою самою смертю покінчив життя його прихильник Єронім із Праги. «Ніякий ! мудрець не виказав на смертному ложі такої відваги, як вони на кострі», — писав про смерть обох єретиків гуманіст Енео Сільвіо Пікколоміні, пізніше папа Пій П.
Констанцький собор не вирішив конкретно справ церковної і реформи, а тільки постановив, що собори мають відбуватися періодично, щоб вирішувати всякі важні питання церковної організації. На цій основі зібрався новий собор у П а д у і, 1 1423—1424 pp., але коли на ньому проявилися занадто радикальні реформаційні погляди, папа Мартин V зібрання розпустив. Сімома роками пізніше скликано знову собор в Б а з є -л і, у Швейцарії Наради його тягнулися довгий час: 1431— 1449 pp. Найважніша справа, якою собор займався, було відношення католицької церкви до прихильників Гуса.
Сигізмунд намагався силою винищити гуситів і навіть уладив проти них хрестоносні походи. Але талановиті проводирі гуситів Ян Жижка і «великий» Прокіп зорганізували селянство до відпору, і упродовж кількох років у Чехії тривала внутрішня війна. Пізніше прийшло до непорозумінь між радикальними «таборитами» (назва від оборонного табору, в якому вони боронилися) та більш поміркованими «калікстинами» (від «калікс» — чаша, що була їх символом). Таборитів остаточно винищено, а з калікстинами Сигізмунд склав порозуміння — так звані празькі компакта 1433 р. Ними признані причастя під двома видами і проповідь у народній мові, і вони тим вдовольнилися. Базёльський собор ці уступки затвердив. У справах церковної реформи собор не дійшов до якихось рішень. Французькі кардинали виступали з радикальними внесеннями, щоб обмежити права пап щодо затвердження єпископів, побирання церковних оплат та ін. Але більшість учасників, особливо так звана партія легатів, боронила давні церковні усг танови, і під їх впливом папа Євгеній IV собор розпустив. Частина єпископів не хотіла признати папського рішення і продовжувала далі наради в Базелі аж до 1449 р.
Ще один собор відбувся в Феррарі, а коли там появилася якась епідемія, перенесено його до Флоренції (1438— 1442). Радикальна партія тут перемогла і провела детронізацію папи Євгенія IV. На собор приїхало грецьке посольство з Константинополя, якому тоді загрожували турки, щоб обговорити справу об'єднання церкви. Дня 6 липня 1439 р. проголошено так звану Флорентійську унію, що поширилася також на українську церкву. Це був справжній успіх собору. Щодо справи церковної реформи, то радикальні реформатори втратили свою популярність, а переміг погляд, що реорганізацію церкви можна провести тільки під проводом папи. Про зміну поглядів свідчив величавий ювілей, уладжений в Римі в 1450 р. У Вічному місті явилися величезні маси народу з усіх держав і країн, що з захопленням вітали голову церкви.
Італія в XV ст. Собори, що притягали до себе увагу всього світу, відбувалися найчастіше в Італії. Це свідчило про велике значення цієї країни в Європі. Політичні відносини Італії змінилися основно від ХНІ ст. через те; що німецькі володарі зрезигнували з володіння над Римом. Ще деякі цісарі відвідували Італію, щоб тут коронуватися, але не думали про те, щоб зробити Рим своєю столицею. Так Італія добула повну свободу політичного розвитку. Але це не спричинилося до того, щоб постала одна італійська держава. Навпаки, ціла країна розбилася на кільканадцять дрібних державок, здебільшого міських республік, чому сприяло географічне положення Італії. Вона лежала на головнім торговім шляху з Середньої Європи до Середземного моря і розвинулася незвичайно під господарським оглядом, так що поодинокі оселі стали людними і багатими містами, та своїми фінансовими засобами могла утримати свою політичну незалежність.
Венеція постала в часах Великого переселення народів як мала рибальська оселя на прибережних островах Адріатичного моря. Завдяки безпечному положенню ця оселя не тільки витримала всі переходи варварів, але поволі розрослася у велике торгове місто. В 1177 р. уперше мав відбутися «шлюб» Венеції з морем: з того часу щорічно на Трійцю голова держави, дож, на величавому кораблі «Буцентавр» виїздив на море з пишним почтом і кидав до води золотий перстень на знак того, що панування Венеції опирається на морі. Венеція поширила свою владу на сусідні міста на суходолі, як Брешія, Бергамо, Верона та ін., і мала тут сильно зорганізовану державу, але більше дбала про те, щоб добути собі колонії на морі Хрестоносні походи допомогли їй осягнути ці наміри. Венеційські купці осідали в усіх містах, добутих християнами, &•! після Четвертого походу навіть постав у Константинополі венеційський квартал. Дож титулувався гордо «володарем четвертої і восьмої частин держави ромеїв» (візантійців).
Устрій Венеції був строго аристократичний. Зверхню владу мала Велика рада, до якої належали представники найвизначніших міщанських родів. У 1296 р. ці роди записані були в «Золотій книзі», і з того часу рідко коли допускали до влади «Нових» людей. На чолі держави стояв дож, що держав свій уряд довічно, а разом із шістьма дорадниками творив так звану синьорію. Були ще колегія 40 мужів і рада «запрошених». У 1310 р. після заговору проти Великої ради заведено ще 10 інквізиторів, що мали право слідкувати за запідозреними, в'язнити їх та тортурами добувати признання. Венеція мала також добру розвідку в інших державах, а її посли присилали постійно реляції про життя в різних країнах.
Генуя завдячувала свій розвиток безпечному положенню між горами та над морем. Устрій у ній був аристократичний, але не такий замкнений, як у Венеції: до уряду допускали також представників народу. Під час хрестоносних походів ге-нуезці конкурували з венеціянами й опанували багато островів на Егейському морі (Лесбос, Хіос) та заснували свої ко-' лонії на українському побережжі Чорного моря та в Криму (Кафа).
У Мілані провідну роль відігравали могутні роди Делла Торре, Вісконті, а у половині XV ст. заснував свою династію Франческо Сфорца, хоробрий кондотьєр, старшина найманих військ. У Північній Італії мали ще своє значення графство Савойя, маркграфство Монферрат, міста Модена, Феррара та ін.
У середній частині Італії спочатку головну роль мала П і за, що навіть у своїй владі держала Корсику й Сардінію. Пізніше випередила П Флоренція, що вславилася розвитком перших банків: золоті флорентійські «флорени» служили за зразок доброї монети. Провід у житті міста в XV ст. мала родина Медічі, якої представники без ніякого уряду і титулу кермували державною політикою. Особливу славу добули собі Козімо Медічі (1429—1464) і його внук Лоренцо Величавий (1469—1492), що підняли високо культуру міста і заслужилися як меценати мистецтва, так що говорено про «Медіцейське століття». Рік пізніше проти реформатора виступили прихильники Медічі, і він покінчив смертю на кострі
Церковна Держава залишилася, в XV ст. у незмінених границях і була найбільшою державою Італії. Південну частину півострова займала неаполітанська держава. Після занепаду Гогенштауфів володіла там французька династія Анжу. С и ц и л і я спочатку була злучена з Неаполем, але в 1282 р. народ, обурений насильствами Французів, вимордував їх під час так званої сицилійської вечірні, і Сицилія перейшла до арагонської династії.
Іспанія. Коли араби захопили південну частину Піренейського півострова, на північних височинах залишилися дрібні християнські держави, що своїми початками сягали до часів Карла Великого. Над Біскайським заливом лежала Астурія, на полудні від неї Леон, у середину півострова входила Кастілія, над Ебро був Арагон. Ці малі держави з трудом;
відбивалися від арабських наступів, а культура їх порівнянні з арабською стояла низько. В X ст. почали поставати більші торгові міста — фуерос (від латинського «форум» —ринок), і тоді культурне життя поволі піднялося на вищим рівень.
На початку ХШ в. об'єднані християнські війська одержалад світлу перемогу над арабами під Лас Навас де Толоса в 1212 р» Щ недовгому часі Леон злучився з Кастілією в одну державу, і наступ на мусульман пішов повним темпом. Кастільський короли Фернандо Ш (1217—1252) переміг арабів під Херес де ля Гвадіана 1233 p., а трьома роками пізніше добув арабську столи-ч цю Кордову в 1236 р. У дальших роках у християнські рукя дісталися Севілья, Херес де ля Фронтёра і багато інших міст. Піл арабською владою залишилися тільки Гранада, Альмерія, Мала-! га і вузька надморська смуга. Король Альфонсо X (1252—1284Н званий Мудрим, панував уже серед миру, дбав про піднесення культури, розширив університет у Саламанці, сам цікавився історією й астрономією Він був одним із кандидатів на німецький престіл по занепаді Гогенштауфів.
Війну з арабами продовжив Альфонсо XI (1312—1350);і Спільно з португальцями переміг він ворога над рікою Саладо і Щ 1344 р. добув твердиню Альхесірас, яку маври боронили дуже; завзята Пізніше Кастілія попала у внутрішні війни, що тривали майже століття і підірвали провідне значення цієї держави.
Натомість до більшого впливу почало доходити королівство: Арагон, з яким були сполучені Каталонія і Валенсія, добу-, та від маврів. Три племені, що творили цю державу, доповнювалися своїми прикметами: арагонці були відомі як лицарі ftj ревні оборонці віри каталонці визначалися купецькоюі підприємливістю, мешканці Валенсії — гарячою вдачею. Ара-гонські королі не вдовольнялися своїми сухопутними володіннями, а утворили флот і по черзі добули сусідні острови Балеари (1233 p.), Сицилію (1282 р.) і Сардінію (1326 p.). Каталонські купці успішно конкурували з італійцями. В XIV ст. ослабла королівська влада, а до чимраз більшого значення доходили стани — шляхта, духовенство і міста. Вони разом творили рід парламенту, так звані к о р т є с и, що рішали про по-J датки, мали вплив на визначення міністрів і навіть могли де- і тронізувати короля.
В XI ст. від Кастілії відокремилася Португалія, названа так 1 від міста Порто Кале (давній Портус Галлорум, тепер ОпортоД Альфонсо І (1128—1185) піддав свою державу під протекторат папи, добув королівську корону і за допомогою англійських хрестоносців відібрав в арабів Ліссабон. Це місто невдовзі стало головним торговим посередником між Італією та Північною Європою: в Ліссабонському порту перебувало не раз до 500 кораблів. Війну з арабами вів орден імені Христа. Португальці добули все західне побережжя Атлантичного океану і сягнули навіть до Африки.
Столітня війна. Найважнішою подією в історії західних де-ржав у XIV і XV ст.була довголітня війна між Англією та'Я Францією, так звана Столітня війна (1337—1453). В 1328 р.І французький престіл перейшов до князів Валуа, бічної лінії Капетінгів, а саме доФіліппа VH (1328—1350). Англійський 1 король Едуард Ш (1327—1377) не признав цієї зміни і сам заявив претензії до французької корони. Це була династична причина війни. Але ще важніші були господарські причини. Англія намагалася видобути з-під впливу Франції багату 1 Фландрію, в якій процвітала суконнича промисловість. Англія постачала туди вовну і хотіла цю країну мати в своїх руках, Самі фландрійці підняли повстання проти Франції. Англійські війська переправилися до. Франції. У 1346 р. прийшло до більшого бою під К р е с і, в якому перемогли І англійські лучники, що цілком знищили французьку лицарську кінноту. У цій битві уперше вжито було гармати. В 1347р. англійці добули надморську твердиню Кале. Новий французький король Іоан (1350—1364) пробував зорганізувати оборону держави, але в бою під Моперті сам попав до англійського полону. Його переможцем був Едуард, «чорний князь», славний з хоробрості.
Тоді у Франції прийшло до ворохобні. Паризьке міщанство І під проводом Стефана Марселя виступило проти управиЯ шляхти, зажадало знесення тяжких податків і домагалося, щоб король шанував права станів. Регент Карл прийняв ці до-Щ магання, але радикальна партія не вдоволилася уступками: підбурена юрба, у синьо-червоних шапках свободи, вдерлася до палати і вимордувала королівських дорадників. Цей рух поширився на цілу країну під назвою Ж а к є р і ї (Жак — популярне селянське ім'я). Селяни нападали на панські двори, грабували їх і нищили. Багато панів було забито. Але невдовзі шляхта зорганізувалася і здушила повстання. З уваги на ті розрухи регент був примушений скласти некорисний мир у Бретані в 1360 р. Англія дістала Кале, Гіень, Пуату та інші території Південно-Західної Франції.
Англійський король Генріх V узяв за жінку сестру Карла VI, і французькі стани проголосили його наслідником престолу.
Справжній дідич французької корони, Карл "\Ш (1422— 1461), мусив уступити на південь, коронувався в Пуатьє і почав організовувати біля себе патріотичні елементи, що не хотіли погодитися з англійською владою у Франції. На допомогу йому прийшла сільська дівчина Жанна д'Арк з Домремі в Лотарінгії, що перейнялася вірою у своє вище післанництво та підняла боротьбу за короля і Францію. Захоплені маси під її проводом здобули Орлеан у 1429 p., і «орлеанська дівиця» повела Карла Vn до святочної коронації у традиційному Реймсі Але в наступному році Жанна попала в англійський полон, де суд осудив її як чарівницю, і її спалено на кострі в Руані.
Але розбуджений французький патріотизм уже не завмер. Король Карл добув собі загальне признання і в дальших боях остаточно випер англійців із Франції. Столітня війна закінчилася останніми сутичками в 1453 р., без формального замирення. У руках англійців залишилося тільки Кале (до 1559 р.) З війни Франція вийшла об'єднана і скріплена! національним почуванням.
Англія переживала в тому часі внутрішні розрухи іі замішання. Воєнні тріумфи на початку Столітньої війни кош- і тували багато матеріальних засобів, і населення, пригноблене податками, почало боротися проти вельмож. За Річарда П (1377—1399) проповідував свою науку Вікліф, і його «бідні 1 священики» немало причинилися до розбурхання селянської маси. Один із проповідників розпочинав свою науку питанням: ї «Коли Адам копав і Єва пряла, де тоді була шляхта?»'Се-І лянські ватаги знищили багато панських дворів, і тільки жор-1 стокими карами знищено це повстання. Річарда детронізовано, І а на престолі засіла нова династія — Ланкаетерів (Генріх і IV — 1399—1413; Генріх V — 1413—1422; Генріх VI — 1422—1 1461). Остаточні невдачі у війні з Францією погіршили ще! внутрішнє становище Англії. У другій половині XV в. вибухла 1 ще так звана війна двох рож (1453—1471), боротьба! між Ланкастерами, що мали в гербі червону рожу, і Йорками, І яких знаком була біла рожа. Тоді до решти підупав добробуті Англії.
Загальному неладові намагалися протидіяти міста, що найбільше терпіли від таких відносин. Вони лучилися у добровільні союзи і взаємно помагали одне одному проти ворогів, у 1254 р. постав союз рейнських міст, до якого увійшло/поверх 100 міст і ЗО духовних та світських панів. Члени союзу пола-годжували всі свої непорозуміння у. мировому суді Кожне місто було обов'язане удержувати озброєну залогу, а для оборони плавби на Рейні були призначені військові кораблі. Союз виступав проти лицарів-розбишак, вів із ними боротьбу і намагався забезпечити мир для всіх — «великих і малих, духов-ників і ченців, світських і жидів». Другий такий союз постав у Північній Німеччині під назвою Ганзи, а провід у ньому мали великі портові міста — Гамбург, Бремен та інші, а пізніше на першому місці став Любек.
Нелад у державі докучив нарешті і самим князям, і вони рішилися обновити цїсарство.
Натомість Габсбурги втратили свої давні маєтності в Швейцарії. Окрім своїх родових земель, Габсбурги виконували там владу над свобідними гірськими громадами. Коли ж вони почали занадто притискати вільних селян, верховинці почали в'язатися у союзи для взаємної оборони. В 1291 р. такий союз склали три гірських кантони (волості) — Швіц, Урі й Ун-тервальден. Спільними силами змогли опертися владі габсбур-ських урядовців. Пізніше складено переказ, що швейцарці підняли збройне повстання проти Габсбургів під проводом хороброго верховинця Вільгельма Телля, але це оповідання є видумкою швейцарського історика XVI ст. Егідія Чуді До боротьби з Габсбургами прийшло щойно пізніше, і швейцарські селяни погромили габсбурське лицарство у бою під Моргарте.-ном у 1315 р. Від того часу Швейцарія стала незалежною державою.
Люксембурга. Габсбурги не утрималися довго на німецькому престолі. По Рудольфі цісарем був Адольф із Нассау (1292—1298), потім син Рудольфа Альбрехт (1298—1308) пізніше цісарська влада перейшла до роду Люксембур-г і в. Перший цісар із цієї династії, Генріх VH (1308—1313), пробував підняти авторитет цісарства і виправився до Італії, щоб у Римі коронуватися. З радістю вітали його гібелліни, прихильники обнови цісарства, між ними великий поет Данте. Але Генріх помер несподівано коло Сієни, і разом із ним пішли в могилу плани обнови цісарства. Але це повелося їм дещо пізніше. Після смерті Генріха дві партії обрали двох кандидатів, одного з Габсбургів (Фрідріх Красного), другого з баварської династії. Довгий час ї Німеччині тривала внутрішня війна. Врешті мир завів внук Генріха, К а р л IV (1346—1378). Це був один із найвизначніших володарів того часу. Багато заходів поклав він, щоб упорядкувати спадщину по батькові, Чехію, бо його батько Йоганн, завзятий лицар, зовсім не дбав про свою країну. % своєму життєписі Карл пише: «Я зустрів країну в такому занепаді, що ні один королівський замок не був вільний від за-Стави, Вельможі у більшій частині стали незалежними пана-ми, не боялися короля, а його владу й майно поділили між собою», Карл був тверезим політиком і розумів, що тільки тоді матиме значення в Німеччині, коли буде опиратися на власних силах, на власному князівстві. Тому він зайнявся пилы« Чехією і довів цю країну до незвичайного господарського 5 культурного розвитку, так що міг з неї черпати засоби до ширшої світової політики.
За прикладом свого діда виправився він до Італії на коро- -націкх Рим переживав тоді роки анархії, бо папа перебував в ; Авіньоні, а місто опанував «трибун свободи» — Кола з Р і* є н ц о. Він був сином малозначного корчмаря, але добув собі класичну освіту, пізнав світле минуле старого Риму і задумаї обновити давню римську державу. Кола визначався таким завзяттям, що приєднав собі народ, а шляхта не сміла йому противитися. Він уладив у Римі республіку і запросив туди на великий з'їзд представників усіх італійських міст і державі Італії. З'їхалося до 200 висланників, але Кола не зумів викори- ; стати захоплення Італії і тільки серед великої пишності проголосив Рим столицею світу, а сам наказав передати собі лицарський меч с остроги, а потім коронувався срібною короною. Це ; все осмішило його, а ще більше те, що він викликав цісаря перед свій суд до Рима. Карл саме тоді виправився до Італії, ув'язнив його і передав папі до Авіньона. Пізніше Кола вернувся ще до Рима і наново захопив владу. Але коли він почав розвивати все більшу тиранію, юрба повстала проти нього, і його убили.
Для організації німецької держави Карл прислужився тим, що упорядкував вибір цісаря так званою золотою булло ю з 1356 р. До того часу ця справа не була поладнана, і різні князі виступали з претензіями участі в цьому акті Карл віддав вибір 7 електорам, якими були єпископи Майнца, Кьольна і Тріра, чеський король, рейнський палатин, саксонський князь і бранденбурзький маркграф. Золота булла визначала докладно, яким способом і в який термін мають відбуватися вибори. Якщо електори не виберуть цісаря упродовж ЗО днів, «то по цих ЗО днях мають споживати тільки хліб та воду і кроком не рушаться з означеного місця, аж поки всі або більша частина їх не вибере керманича або світського голову вірних».
Єресі й собори. По Карлу IV цісарями були за чергою його син Вацлав (Венцель, 1378—1400), палатин Рупрехт (1400— 1410) і другий син Карла Сигізмунд (1410—1437). З подій європейського значення у цьому часі на перше місце виступили справи католицької церкви.
Побут пап в Авіньоні Дуже понизив авторитет Апостольської Столиці. Папа, залежний в усьому від французького короля, не міг мати послух серед християнського світу. Із різних країн усе настирливіше йшли домагання, щоб папа вернувся по давньої Петрової столиці. Врешті папа Григорій XI, користаючи з того, що влада французьких королів підупала з причини війни з Англією, в 1377 р. переїхав до рима. Але у найближчому році він помер. При новому виборі папи італійські й французькі кардинали поставилися вороже одні до одних: частина їх вибрала італійця, Урбана VI, інші — француза, Климента VII. Перший осів у Римі, другий в Авіньоні. Так прийшло до нової церковної схизми, що тривала майже сорок років: на згіршення всього християнства рівночасно правили світом два папи.
Ян Жижка, провідник гуситів
В Англії виступив з новою наукою Джон Вікліф (1324—1384), професор Оксфордського університету, що на основі Святого Письма осуджував науку католицької церкви. Він виступив спочатку проти багатств духовенства і світського життя чернецтва, потім звернувся проти науки церкви взагалі, не признаючи влади папи, тайної сповіді, почитания святих, ікон, відпустів та ін. Він переклавна англійську мову Біблію й уважав її за єдину основу віри. Його науку по різних краях поширили його ученики, що звалися «убогими священиками» і мали великий вплив на народ.
Наукою Вікліфа перейнявся професор університету в чеській Празі Я н Гус (1369—1415). Він підтримував головні тези англійського реформатора, але передусім жадав прича- ' стя у двох видах і чеської мови в богослужениях. У Чехії вела- ' ся тоді боротьба між чехами та німцями, і наука Гуса прибрала національний характер. Апостольська Столиця осудила на- J уку Гуса, але король Вацлав толерував його як свого прихиль- 1 ника, і Гусова наука поширювалася серед чеського населення.
Ці єретичні науки, з одного боку, а церковна схизма, з дру- \ того, виказали, що католицька церква потребує скорої й І енергійної реформи. Тоді різні богослови, особливо професори І Паризького університету, виступили з домаганням, щоб ці $ справи розібрав Вселенський собор. Взагалі поширився тоді погляд, що собор с найвищим і найбільш авторитетним трибу-валом у католицькій церкві і може навіть усунути папу. Упро- І довж півстоліття відбулося аж п'ять соборів, що займалися л справою обнови церковної організації. Перший собор скликано 1 до П і з и в Італії в 1409 р. Собор осудив церковну схизму, де-тронізував двох тодішніх пап (Григорія ХП і Бенедикта ХШ) й обрав папою Александра. Але детронізовані папи не признали соборних ухвал і не хотіли уступити, — і таким чиноїм рівночасно постало аж три папи.
Цісар Сигізмунд, що в 1410 р. засів на цісарському престолі, гаряче зайнявся справою реформи і спонукав скликання 1 другого собору до Констанца у Швейцарії в 1414—щ 1418 pp. Цей собор остаточно детронізував трьох пап і вибрав папою Мартина V з визначної римської родини Колонна, лю- Я дину загальношановану, що могла підняти авторитет Апостольської Столиці На соборі явився також Гус, убезпечений охоронним листом цісаря Сигізмунда. Але собор осудив його як єретика, і Гуса покарали страшною смертю: живцем спалили на вогнищі в 1415 р. Роком пізніше тою самою смертю покінчив життя його прихильник Єронім із Праги. «Ніякий ! мудрець не виказав на смертному ложі такої відваги, як вони на кострі», — писав про смерть обох єретиків гуманіст Енео Сільвіо Пікколоміні, пізніше папа Пій П.
Констанцький собор не вирішив конкретно справ церковної і реформи, а тільки постановив, що собори мають відбуватися періодично, щоб вирішувати всякі важні питання церковної організації. На цій основі зібрався новий собор у П а д у і, 1 1423—1424 pp., але коли на ньому проявилися занадто радикальні реформаційні погляди, папа Мартин V зібрання розпустив. Сімома роками пізніше скликано знову собор в Б а з є -л і, у Швейцарії Наради його тягнулися довгий час: 1431— 1449 pp. Найважніша справа, якою собор займався, було відношення католицької церкви до прихильників Гуса.
Сигізмунд намагався силою винищити гуситів і навіть уладив проти них хрестоносні походи. Але талановиті проводирі гуситів Ян Жижка і «великий» Прокіп зорганізували селянство до відпору, і упродовж кількох років у Чехії тривала внутрішня війна. Пізніше прийшло до непорозумінь між радикальними «таборитами» (назва від оборонного табору, в якому вони боронилися) та більш поміркованими «калікстинами» (від «калікс» — чаша, що була їх символом). Таборитів остаточно винищено, а з калікстинами Сигізмунд склав порозуміння — так звані празькі компакта 1433 р. Ними признані причастя під двома видами і проповідь у народній мові, і вони тим вдовольнилися. Базёльський собор ці уступки затвердив. У справах церковної реформи собор не дійшов до якихось рішень. Французькі кардинали виступали з радикальними внесеннями, щоб обмежити права пап щодо затвердження єпископів, побирання церковних оплат та ін. Але більшість учасників, особливо так звана партія легатів, боронила давні церковні усг танови, і під їх впливом папа Євгеній IV собор розпустив. Частина єпископів не хотіла признати папського рішення і продовжувала далі наради в Базелі аж до 1449 р.
Ще один собор відбувся в Феррарі, а коли там появилася якась епідемія, перенесено його до Флоренції (1438— 1442). Радикальна партія тут перемогла і провела детронізацію папи Євгенія IV. На собор приїхало грецьке посольство з Константинополя, якому тоді загрожували турки, щоб обговорити справу об'єднання церкви. Дня 6 липня 1439 р. проголошено так звану Флорентійську унію, що поширилася також на українську церкву. Це був справжній успіх собору. Щодо справи церковної реформи, то радикальні реформатори втратили свою популярність, а переміг погляд, що реорганізацію церкви можна провести тільки під проводом папи. Про зміну поглядів свідчив величавий ювілей, уладжений в Римі в 1450 р. У Вічному місті явилися величезні маси народу з усіх держав і країн, що з захопленням вітали голову церкви.
Італія в XV ст. Собори, що притягали до себе увагу всього світу, відбувалися найчастіше в Італії. Це свідчило про велике значення цієї країни в Європі. Політичні відносини Італії змінилися основно від ХНІ ст. через те; що німецькі володарі зрезигнували з володіння над Римом. Ще деякі цісарі відвідували Італію, щоб тут коронуватися, але не думали про те, щоб зробити Рим своєю столицею. Так Італія добула повну свободу політичного розвитку. Але це не спричинилося до того, щоб постала одна італійська держава. Навпаки, ціла країна розбилася на кільканадцять дрібних державок, здебільшого міських республік, чому сприяло географічне положення Італії. Вона лежала на головнім торговім шляху з Середньої Європи до Середземного моря і розвинулася незвичайно під господарським оглядом, так що поодинокі оселі стали людними і багатими містами, та своїми фінансовими засобами могла утримати свою політичну незалежність.
Венеція постала в часах Великого переселення народів як мала рибальська оселя на прибережних островах Адріатичного моря. Завдяки безпечному положенню ця оселя не тільки витримала всі переходи варварів, але поволі розрослася у велике торгове місто. В 1177 р. уперше мав відбутися «шлюб» Венеції з морем: з того часу щорічно на Трійцю голова держави, дож, на величавому кораблі «Буцентавр» виїздив на море з пишним почтом і кидав до води золотий перстень на знак того, що панування Венеції опирається на морі. Венеція поширила свою владу на сусідні міста на суходолі, як Брешія, Бергамо, Верона та ін., і мала тут сильно зорганізовану державу, але більше дбала про те, щоб добути собі колонії на морі Хрестоносні походи допомогли їй осягнути ці наміри. Венеційські купці осідали в усіх містах, добутих християнами, &•! після Четвертого походу навіть постав у Константинополі венеційський квартал. Дож титулувався гордо «володарем четвертої і восьмої частин держави ромеїв» (візантійців).
Устрій Венеції був строго аристократичний. Зверхню владу мала Велика рада, до якої належали представники найвизначніших міщанських родів. У 1296 р. ці роди записані були в «Золотій книзі», і з того часу рідко коли допускали до влади «Нових» людей. На чолі держави стояв дож, що держав свій уряд довічно, а разом із шістьма дорадниками творив так звану синьорію. Були ще колегія 40 мужів і рада «запрошених». У 1310 р. після заговору проти Великої ради заведено ще 10 інквізиторів, що мали право слідкувати за запідозреними, в'язнити їх та тортурами добувати признання. Венеція мала також добру розвідку в інших державах, а її посли присилали постійно реляції про життя в різних країнах.
Генуя завдячувала свій розвиток безпечному положенню між горами та над морем. Устрій у ній був аристократичний, але не такий замкнений, як у Венеції: до уряду допускали також представників народу. Під час хрестоносних походів ге-нуезці конкурували з венеціянами й опанували багато островів на Егейському морі (Лесбос, Хіос) та заснували свої ко-' лонії на українському побережжі Чорного моря та в Криму (Кафа).
У Мілані провідну роль відігравали могутні роди Делла Торре, Вісконті, а у половині XV ст. заснував свою династію Франческо Сфорца, хоробрий кондотьєр, старшина найманих військ. У Північній Італії мали ще своє значення графство Савойя, маркграфство Монферрат, міста Модена, Феррара та ін.
У середній частині Італії спочатку головну роль мала П і за, що навіть у своїй владі держала Корсику й Сардінію. Пізніше випередила П Флоренція, що вславилася розвитком перших банків: золоті флорентійські «флорени» служили за зразок доброї монети. Провід у житті міста в XV ст. мала родина Медічі, якої представники без ніякого уряду і титулу кермували державною політикою. Особливу славу добули собі Козімо Медічі (1429—1464) і його внук Лоренцо Величавий (1469—1492), що підняли високо культуру міста і заслужилися як меценати мистецтва, так що говорено про «Медіцейське століття». Рік пізніше проти реформатора виступили прихильники Медічі, і він покінчив смертю на кострі
Церковна Держава залишилася, в XV ст. у незмінених границях і була найбільшою державою Італії. Південну частину півострова займала неаполітанська держава. Після занепаду Гогенштауфів володіла там французька династія Анжу. С и ц и л і я спочатку була злучена з Неаполем, але в 1282 р. народ, обурений насильствами Французів, вимордував їх під час так званої сицилійської вечірні, і Сицилія перейшла до арагонської династії.
відбивалися від арабських наступів, а культура їх порівнянні з арабською стояла низько. В X ст. почали поставати більші торгові міста — фуерос (від латинського «форум» —ринок), і тоді культурне життя поволі піднялося на вищим рівень.
На початку ХШ в. об'єднані християнські війська одержалад світлу перемогу над арабами під Лас Навас де Толоса в 1212 р» Щ недовгому часі Леон злучився з Кастілією в одну державу, і наступ на мусульман пішов повним темпом. Кастільський короли Фернандо Ш (1217—1252) переміг арабів під Херес де ля Гвадіана 1233 p., а трьома роками пізніше добув арабську столи-ч цю Кордову в 1236 р. У дальших роках у християнські рукя дісталися Севілья, Херес де ля Фронтёра і багато інших міст. Піл арабською владою залишилися тільки Гранада, Альмерія, Мала-! га і вузька надморська смуга. Король Альфонсо X (1252—1284Н званий Мудрим, панував уже серед миру, дбав про піднесення культури, розширив університет у Саламанці, сам цікавився історією й астрономією Він був одним із кандидатів на німецький престіл по занепаді Гогенштауфів.
Війну з арабами продовжив Альфонсо XI (1312—1350);і Спільно з португальцями переміг він ворога над рікою Саладо і Щ 1344 р. добув твердиню Альхесірас, яку маври боронили дуже; завзята Пізніше Кастілія попала у внутрішні війни, що тривали майже століття і підірвали провідне значення цієї держави.
Натомість до більшого впливу почало доходити королівство: Арагон, з яким були сполучені Каталонія і Валенсія, добу-, та від маврів. Три племені, що творили цю державу, доповнювалися своїми прикметами: арагонці були відомі як лицарі ftj ревні оборонці віри каталонці визначалися купецькоюі підприємливістю, мешканці Валенсії — гарячою вдачею. Ара-гонські королі не вдовольнялися своїми сухопутними володіннями, а утворили флот і по черзі добули сусідні острови Балеари (1233 p.), Сицилію (1282 р.) і Сардінію (1326 p.). Каталонські купці успішно конкурували з італійцями. В XIV ст. ослабла королівська влада, а до чимраз більшого значення доходили стани — шляхта, духовенство і міста. Вони разом творили рід парламенту, так звані к о р т є с и, що рішали про по-J датки, мали вплив на визначення міністрів і навіть могли де- і тронізувати короля.
В XI ст. від Кастілії відокремилася Португалія, названа так 1 від міста Порто Кале (давній Портус Галлорум, тепер ОпортоД Альфонсо І (1128—1185) піддав свою державу під протекторат папи, добув королівську корону і за допомогою англійських хрестоносців відібрав в арабів Ліссабон. Це місто невдовзі стало головним торговим посередником між Італією та Північною Європою: в Ліссабонському порту перебувало не раз до 500 кораблів. Війну з арабами вів орден імені Христа. Португальці добули все західне побережжя Атлантичного океану і сягнули навіть до Африки.
Столітня війна. Найважнішою подією в історії західних де-ржав у XIV і XV ст.була довголітня війна між Англією та'Я Францією, так звана Столітня війна (1337—1453). В 1328 р.І французький престіл перейшов до князів Валуа, бічної лінії Капетінгів, а саме доФіліппа VH (1328—1350). Англійський 1 король Едуард Ш (1327—1377) не признав цієї зміни і сам заявив претензії до французької корони. Це була династична причина війни. Але ще важніші були господарські причини. Англія намагалася видобути з-під впливу Франції багату 1 Фландрію, в якій процвітала суконнича промисловість. Англія постачала туди вовну і хотіла цю країну мати в своїх руках, Самі фландрійці підняли повстання проти Франції. Англійські війська переправилися до. Франції. У 1346 р. прийшло до більшого бою під К р е с і, в якому перемогли І англійські лучники, що цілком знищили французьку лицарську кінноту. У цій битві уперше вжито було гармати. В 1347р. англійці добули надморську твердиню Кале. Новий французький король Іоан (1350—1364) пробував зорганізувати оборону держави, але в бою під Моперті сам попав до англійського полону. Його переможцем був Едуард, «чорний князь», славний з хоробрості.
Тоді у Франції прийшло до ворохобні. Паризьке міщанство І під проводом Стефана Марселя виступило проти управиЯ шляхти, зажадало знесення тяжких податків і домагалося, щоб король шанував права станів. Регент Карл прийняв ці до-Щ магання, але радикальна партія не вдоволилася уступками: підбурена юрба, у синьо-червоних шапках свободи, вдерлася до палати і вимордувала королівських дорадників. Цей рух поширився на цілу країну під назвою Ж а к є р і ї (Жак — популярне селянське ім'я). Селяни нападали на панські двори, грабували їх і нищили. Багато панів було забито. Але невдовзі шляхта зорганізувалася і здушила повстання. З уваги на ті розрухи регент був примушений скласти некорисний мир у Бретані в 1360 р. Англія дістала Кале, Гіень, Пуату та інші території Південно-Західної Франції.
Англійський король Генріх V узяв за жінку сестру Карла VI, і французькі стани проголосили його наслідником престолу.
Справжній дідич французької корони, Карл "\Ш (1422— 1461), мусив уступити на південь, коронувався в Пуатьє і почав організовувати біля себе патріотичні елементи, що не хотіли погодитися з англійською владою у Франції. На допомогу йому прийшла сільська дівчина Жанна д'Арк з Домремі в Лотарінгії, що перейнялася вірою у своє вище післанництво та підняла боротьбу за короля і Францію. Захоплені маси під її проводом здобули Орлеан у 1429 p., і «орлеанська дівиця» повела Карла Vn до святочної коронації у традиційному Реймсі Але в наступному році Жанна попала в англійський полон, де суд осудив її як чарівницю, і її спалено на кострі в Руані.
Але розбуджений французький патріотизм уже не завмер. Король Карл добув собі загальне признання і в дальших боях остаточно випер англійців із Франції. Столітня війна закінчилася останніми сутичками в 1453 р., без формального замирення. У руках англійців залишилося тільки Кале (до 1559 р.) З війни Франція вийшла об'єднана і скріплена! національним почуванням.
Англія переживала в тому часі внутрішні розрухи іі замішання. Воєнні тріумфи на початку Столітньої війни кош- і тували багато матеріальних засобів, і населення, пригноблене податками, почало боротися проти вельмож. За Річарда П (1377—1399) проповідував свою науку Вікліф, і його «бідні 1 священики» немало причинилися до розбурхання селянської маси. Один із проповідників розпочинав свою науку питанням: ї «Коли Адам копав і Єва пряла, де тоді була шляхта?»'Се-І лянські ватаги знищили багато панських дворів, і тільки жор-1 стокими карами знищено це повстання. Річарда детронізовано, І а на престолі засіла нова династія — Ланкаетерів (Генріх і IV — 1399—1413; Генріх V — 1413—1422; Генріх VI — 1422—1 1461). Остаточні невдачі у війні з Францією погіршили ще! внутрішнє становище Англії. У другій половині XV в. вибухла 1 ще так звана війна двох рож (1453—1471), боротьба! між Ланкастерами, що мали в гербі червону рожу, і Йорками, І яких знаком була біла рожа. Тоді до решти підупав добробуті Англії.
