Крип'якевич Всесвітня історія. Cередньовіччя і нові часи (1995)
9. Культура середньовіччя
Держава. Типовою формою державного ладу у середньовіччі була монархія. У найдавніших часах, у примітивнім розвитку різних країн князі не мали широкої влади й в усьому були залежні від старшини племені, що збиралася на віче. Пізніше княжа влада почала переходити у спадщину з батька на сина, а прибічна дружина дала князеві більший авторитет. До піднесення княжої влади немало причинилося християнство, бо церква благословляла володаря, поминала його у богослужбах і наказувала йому послух Князь, святочно помазаний, добував незайманість, яку охороняла релігія.
При розвитку феодального устрою спочатку князь чи король мав сильне становище, Корона німецьких цісарів бо розпоряджав великими воєнними силами. Але згодом до влади прийшли васали першого ступеня, що захопили у свої руки всі державні функції у своїх провінціях і відгородили короля від васалів нижчих категорій. Володар мав значення тільки тоді, коли розпоряджав своєю власною спадшинною територією і міг у ній зорганізувати військові сили. Могутніші володарі протиставилися вельможам і вели проти них боротьбу. Такі змагання велися в Німеччині, Франції, Англії. Німецькі королі встановили окремих урядовців, палатинів, що берегли їх права на' землях територіальних князів. Але боротьба не була легка, і звичайно перемагали магнати. Навіть цісарські урядовці, графи і маркграфи, що спочатку репрезентували державну владу, пізніше стали незалежними панами.
У дальшім розвитку середньовічного ладу король затримав тільки репрезентаційні функції в державі, був немов символом державної суверенності, а дійсна влада перейшла до станів: вельмож, шляхти, духовенства, міст. Постав своєрідний дуалізм, роздвоєння влади: по одндму боці стояв володар, по другому — зорганізовані політичні Класи. Кожну державну справу обидві сторони вирішували спільно, на основі угоди. Так, наприклад, коли починалася війна, король мусив добути згоду шляхти на воєнний похід, мусив подбати про фінансову допомогу міст, мусив забезпечити собі благо-словіння церкви. Так само поділена була адміністрація держави. Найвищі уряди були на королівському дворі, як канцлер, скарбник, маршал та ін., але значно більше значення мали управителі провінцій, що виводилися з визначних місцевих родів і руководилися волею своєї верстви.
У деяких державах стани об'єдналися до спільної акції й перебрали в свої руки державну владу. На основі Великої хартії з 1215 р. постала в Англії «велика рада», до якої належали єпископи й абати, великі земельні власники та королівські урядовці. Окремо збиралися малі васали, нижче духовенство і представники міст для нарад над розділом податків. Пізніше обидві установи злучилися під назвою парламенту, що поділявся на палату лордів і палату громад Уперше повний парламент зібрався в 1265 р. Але визначніші королі відносилися вороже до народного представництва, і треба було довгих змагань, заки парламент добув свої права. У Франції від 1302 р. для вирішення податкових справ збиралися Генеральні Стани, що ділилися на три палати: у першій засідало духовенство, у другій — шляхта, у третій — представники міст.
Але у Франції народне представництво не дійшло до такого значення, як в Англії. Французькі королі почали змагати до скріплення своєї влади і тільки в крайній потребі скликали Генеральні Стани. Значний вплив на розвиток королівського абсолютизму мали так звані лепети, знавці права, що зайнялися дослідами римського права часів цісарства і додавали володарям аргументи до скріплення їх влади.
Лицарство. Для суспільного устрою середньовіччя характеристичний був поділ на суспільні класи, або стани. Головних станів було чотири: лицарство, або шляхта, духовенство, міщанство й селянство.
Лицарство як окремий стан витворилося у феодальному ладі Хто носив зброю та ходив у воєнні походи, той мав у громадянстві силу і значення. Спочатку до війська і до лицарського стану міг дістатися кожний свобідний чоловік, що володів мечем. За воєнну службу войовник діставав у нагороду земельне надання і таким способом ставав землевласником. Землеволодіння стало привілеєм лицарів. Пізніше доступ до лицарства став обмежений; лицарями могли бути тільки ті, що виказали, що їх предки належали до лицарського стану. Зовнішнім знаменем лицаря був герб, тобто родовий знак Спочатку лицарі довільно вибирали собі такі знаки, у пізнішому часі вони переходили у спадщину в одному роді, й члени роду пильнували, щоб хтось інший. не користувався ними. Кому закинули, що він не є шляхтичем, той мусив за допомогою свідків з-поміж шляхти доказати, що він справді походить із шляхетського роду. До шляхти можна було дістатися також шляхом так званої нобілітації, коли король надавав шляхетство заслуженим одиницям.
У пізніших часах, коли шляхетський стан розрісся, розрізняли у ньому групи. На першому місці стояли князі, що походили з династичних родів. Другий ступінь займали барони, тобто вельможі, що мали в своїх руках велику власність; вони діставали найвищі уряди в державі. Третє місце мала середня шляхта, а на кінці йшло служебне лицарство (так звані міністеріали). Але між усім лицарством панувала солідарність, бо в основі всі мали ті самі права й привілеї, і лицарство завзято боронило їх. Окремий лицарський побут розвинувся насамперед у Франції, що на початку середніх віків визначалася найвищою культурою. Під час хрестоносних походів лицарські обичаї утвердилися і прийняли постійні форми. Син лицаря перебував у батьківському домі до 7—10 років життя. Тоді віддавали його на виховання до двору князя або іншого могутнього пана. Там він учився лицарських обичаїв, співу, гри на цитрі, початків письма, а передусім учили його володіти зброєю, їздити верхи, плавати, брати участь у ловах. Коли хлопець уже дечого підучився, ставав пажем, тобто лицарським слугою. На 14-му році життя міг стати джурою. Тоді він доглядав зброю пана, пильнував коней, подавав панові меч, прислугував при столі. Все те були лицарські прислуги, що не ганьбили нікого, а уважалися за почесть..Коло 21-го року життя джуру приймали до лицарського стану. Це відбувалося дуже святочно. Кандидат перебував цілу ніч на молитві, потім одягався у білий і червоний одяг на знак того, що готов жертвувати кров за віру. Після богослужения один із старших лицарів ударяв його тричі в рам'я мечем із словами: «Вибиваю тебе на лицаря в ім'я Бога, св. Михаїла і св. Георгія». Після цього давали новому лицареві пояс і остроги. У Франції був звичай, що молодий лицар вискакував на коня, об'їздив довкола подвір'я й списом ударяв у манекен, то зображував турка.
Головні чесноти лицаря були хоробрість і вірність' сеньорові. Лицар мав бути хоробрий не тільки для слави, але й тоді, коли ніхто про його подвиги не знав. Трусість, вагання, утеча перед ворогом — це були плями, з яких лицар ніколи не міг очиститися. Своєму сеньорові лицар мав дотримувати вірність в усякій долі й недолі, без огляду на те, як сеньор до нього відносився. За приклад ставили лицаря Берн'єра, васала Рауля з Камбре. Сеньор так його легковажив і так зневажав, що інші лицарі не могли надивуватися тим, як він може на службі витримати. Берн'єр відповів: «Мій сеньор Рауль — людина більш зрадлива, як сам Юда, але він мій сеньор». І всі відказали йому: «Так, ти маєш рацію!»
Високо ставили почування лицарської честі. Лицар не міг терпіти того, щоб хтось на нього нападав, проти нього виступав або недобре про нього висловлювався. Він повинен був стати в обороні своєї честі і помстити зневагу. Коли б він цього не вчинив, інші лицарі уважали, б його за позбавленого честі і вилучили б його зі свого кола. Лицар мав обов'язок боронити також честь свого пана, бо це належало до його васальних обов'язків. Він мав заступатися також за всіх слабих і безпомічних, особливо ж боронити жінок. Був звичай, що лицар вибирав собі даму, якій віддавав лицарські прислуги, носив її барви і боронив її честь. На західних дворах, особливо у Франції, витворилося витончене відношення до жіноцтва, яке пізніше названо галантністю. Але надмірна вразливість на справи честі спричинювала між лицарями часті колотнечі, двобої, взаємні напади і криваву боротьбу. Щойно церква своїми впливами утихомирила цю лицарську буйність.
Великий успіх мали лицарські ігрища — турніри. Вони відбувалися з нагоди великих свят у замках сеньорів. Заздалегідь лицарські окличники, герольди, повідомляли усіх про свято. На турнір з'їздилися лицарі навіть з далеких околиць і чужих країн, але до виступів допускали тільки лицарів дрбро-го роду і не сплямлених ганебними вчинками. Ігрища відбувалися на замковому подвір'ї або на якомусь майдані. Герольди звуком труб давали знак до виступу. Лицарі зустрічалися у двобоях або виступали більшими гуртами. Не раз виступали проти одне одного цілі збройні відділи. Противники наскакували один на одного верхи, з протягненими списами, й один одного намагався скинути з коня. Були також наступи з мечами. Кого скинули з сідла, той ставав бранцем свого переможця і мусив у нього відкупитися. Переможці діставали почесні нагороди, а розділював їх сеньор або визначні дами. Деколи турнір переходив у справжній бій, так що падали трупи. В одному турнірі, біля Кьольна в 1240 p., полягло 60 лицарів.
До бою лицарі виступали верхи, у тяжких панцирах — спо-. чатку шкіряних, набиваних металевими бляшками, потім однопільно залізних, — в шоломах, зі списами, мечами або бойовими сокирами. У бій ішли великою масою і в розгоні намагалися розтрощити ворога. Коли ж вороги мали рівні сили, боротьба переходила у змагання одиниць, у двобої лицарів. У середньовіччі війська бували невеликі, по кілька тисяч л.юдей найбільше.
В XV ст. почався занепад лицарства. Спричинив його винахід пороху. Стрільний порох винайшли, мабуть, китайці, а в Європі уживали його візантійці до вибору ракет, якими запалювали ворожі кораблі (так званий грецький вогонь). В XIV ст. порох появився у Західній Європі, а його винахід приписували ченцеві-домініканцеві Бертольду Шварцу. У бою під Кресі 1346 р. під час Столітньої війни вперше мали появитися гармати. У дещо пізнішому часі почали виробляти ручну зброю, рушниці, й озброювали ними вояків. Тоді важкоозброєне лицарство, що не могло встоятися перед кулями, почало тратити давнє значення. .
Міщанство. У краях Середньої Європи найстарші міста завдячували свій початок римлянам. Як тільки далеко доходила влада Риму, всюди поставали міста, навіть на самій граниі 'римських провінцій, над Рейном і Дунаєм, особливо там, де довший час стояли,; легіони. Пізніші міста засновувалися найчастіше коло великих замків, бо замкові укріплення давали населенню захист в часі небезпеки. Міста поставали також коло славних монастирів, на роздоріжжях торгових шляхів, на,£ великими ріками, в околицях, де було густе населення, коло копалень та ін. Від інших осель місто відрізнялося тим, що в ньому був торг. Торги відбувалися в означених днях тижня, а великі торги — кілька разів на рік. Тоді до міста з'їздилися купці з різних сторін, і торг тривав довший час, іноді цілий місяць. Князі й власники територій назначували чергу торгів у різних містах і вказували шляхи, якими купці мали переїздити..
Спочатку міста були власністю короля, князів або велмож. Власник давав їм права, відбував суд, видавав усякі розпорядки, визначував і стягав податки, поводився з міщанами так, як йому диктувала його воля. Міщани походили не раз із невільничого населення і ніяких прав не мали. Але пізніше міста дійшли до більшого добробуту, розросли-
. ся і набрали значення. Відтоді міщанство почало домагатися для себе прав. У деяких містах приходило до відкритих повстань, інші йшли на переговори з паном. Дуже часто міщани купували собі права таким способом, що складали панові більшу грошову суму, немов окугі, а пан давав їм так звану хартію — забезпечення свободи. Часом залежність від пана залишалася надалі, але в лагіднішому виді, на основі угоди, але не раз міські громади добували повну свободу, ставали «вільними містами».
Вільні міста мали повну самоуправу, тобто свою незалежну управу і судівництво. Провід у місті мала рада, яку вибирали самі мешканці міста. Вона складалася найчастіше з IS або 24 радних і бургомістра, або мера ( у Франції). Рада видавала закони для міста, вела адміністрацію, дбала про оборону міста, дбала про розвиток промисловості й торгівлі, утримувала зносини з іншими містами. Судівництво вела друг га колегія, що складалася з війта і присяглих суддів, також вибираних міщанством. Міста мали свої окремі правні кодекси. Так, наприклад, у Німеччині відомі були «Саксонське дзеркало», «Швабське дзеркало», Магдебурзьке право й Але повна рівність серед міщан рідко коли утримувалася Звичайно, до влади доходили багаті роди купців і промисловців, що намагалися утримати управу в своїх руках і не допустити до свого кола «нових людей». Цей вищий ста* називали патриціатом. Бідніше «поспольство», що складалося з дрібних ремісників, тратило свої права до міських уста нов. Деколи приходило до соціальних революцій, і нижча верства виборювала собі місце в репрезентації міста абс діставала окрему раду Для себе.
Міста широко відкривали ворота для напливу нових громадян. Хто осів у місті й перебув у ньому один рік і один день той міг уже розраховувати на охорону міського уряду. Такт способом піддані панів,селяни або люди неозначеної- категорії ставали вільними міщанами. «Повітря у місті робить вільним», — така була приповідка. Міста дуже дбали про те, щоб ЦЮ славу оборонців свободи затримати.
Більші міста творили немов незалежні держави, що мали власний устрій, скарб, військо і від державної влади були незалежні. Це було передусім у Німеччині, де великі міста, як Аугсбург, Нюрнберг, Гамбург, Любек, належали до Німецького союзу і підлягали цісареві, але вели свою незалежну політику. На іншому місці згадували ми про союзи німецьких міст, що мали великий вплив на розвиток політичних відносин, як передусім славна північна Ганза. Селянство. На початку середньовіччя в усіх країнах існувало свобідне селянство. У первісному укладі громадянства, коли ще не було виразного поділу на верстви, це була головна маса населення. Селяни-хліборобизаймалися управою землі, в часі небезпеки виступали проти ворога як воєнне ополчення, під час миру через своїх старшин чи начальників родів мали участь в управі землі. Пізніше владу захопили лицарі-шляхта і взяли на себе оборону держави; хлібороби були звільнені від воєнної служби, а на державні потреби платили тільки призначені данини. Пізніше шляхта, маючи в своїх руках ріщальний вплив у державі, почала все більше обмежувати селян. Ці обмеження йшли у трьох головних напрямках: позбавлення селян землі, наложения на них примусових робіт і позбавлення їх публічних прав. З розвитком феодалізму появився погляд, що землю може мати тільки той, хто відбуває воєнну службу. Тому що селяни не ходили у воєнні походи, лицарі почали уважати, щовся земля належить до них, а селяни мають тільки право ужиткувати грунти за дозволом пана. У деяких околицях селян позбавлено цілком землі, в інших боротьба із шляхтою йшла довгі часи. Лицарі почали також домагатися від селян - різних робіт і данин на тій основі, що лицарство боронить державу. Спочатку обов'язки селян були невеликі, роботи обмежувалися до кількох Днів у тижні, данини складано в натурі. Але коли розвинулася торгівля збіжжям і показалася потреба більшого числа робітничих рук, шляхта почала збільшувати селянські обов'язки, і врешті селяни попали в повну залежність від панів. Втративши економічну самостійність, селяни не могли боронити своїх громадянських прав і мусили признати суд і владу пана. Державна владарне прийшла селянству з допомогою, бо сама була слаба і зріклася своїх прав на користь станів.
Під кінець середніх віків вільні селяни існували тільки у тих країнах, де ще не розвинулися привілеї шляхти. Щасливо зберегли свою суспільну свободу швейцарські селяни, що самі зорганізували свою республіку. Значно більше поширена була категорія селян-чиншевиків, що грішми оплачували свої обов'язки. Але найбільша частина селян була вже залежна від шляхти і відбувала панщину. Але селянство не погодилося ще з закріпаченням, і в різних країнах приходило до кривавих селянських повстань, як французька Жакерія, рухи селян в Англії, Німеччині, Чехії та ін.
До кінця середніх віків у деяких околицях тривало ще невільництво. Церква в ім'я християнської рівності виступала проти нього рішуче, але невільництво панувало в магометанських державах, і купці, жадні матеріальної користі, не вагалися запродавати людей в неволю.
Господарство. Розвиток господарства поступав рівно мірно з розвитком колонізації і загальної культури. З початком середніх віків більшу частину Європи займали неперехідні ліси. Населення жило найбільше з ловецтва, риболовства й скотарства, а хліборобство тільки поволі до ходило до значення. Хліборобство ведено способом трипільної господарки: третину землі займала озимина, третину ярина, а третину залишали облогом. Із збіжжя найбільш поширене було жито, на другому місці стояв овес, що служив поживою також для людей. Засіви пшениці під кінець середньовіччя значно збільшилися. Ячмінь засівали там, де були броварні. Городництво розвивалося при монастирях, у більших дворах, а найбільше довкола міст, що потребували більше продуктів для живлення населення. Значно поширене було виноградарство, і то не лише на полудні, але й у Середній Європі — на потреби церкви й як напій вищих станів. У Німеччині до великого зросту дійшло пивоварство.
Коней тримали дуже багато, для господарської потреби, для переїзду і передусім для численного лицарського війська. У деяких магнатських стаднинах тримали коні благородних рас. Рогата худоба була у малих господарствах. Свині годували по лісах жолудем і бучиною. Велике значення мала годівля овець, важна для ткацької промисловості.
Гірництво в середній і Північній Європі під час середньовіччя дуже поступило вперед. Особливо відомі були копальні альпійські, чеські, надрейнські, французькі, англійські й шведські. Найбільше пошукували благородних металів і не раз грабіжницькою господаркою винищували їх нанівець. Залізна руда мала значний збут для потреб міського життя і війська. Копальні солі уважалися власністю володарів і приносили державі великі прибутки.
Осідками промисловості були міста. Керму у різних родах промислу вели цехи — професійні союзи ремісників. У цеху єдналися майстри, що вели те саме ремесло. Більші ремесла мали свої самостійні організації, а як хто не міг зорганізувати свого цеху, приступав до найближчої професії. Так, до ковальського цеху приставали слюсарі, бляхарі, пушкарі, годинникарі й ін. Метою цеху була оборона прав ремесла, забезпека праці для його членів, усунення конкуренції і контроль над виробництвом. Цехові статути назначували, кілько кожному майстрові вільно тримати челядників і кілько він має витворювати своїх виробів. Цехова рада пильнувала, щоб усі роботи були докладно виконані, і гостро поборювали так званих партачів. Цех дбав про виховання ремісничої молоді. Кожний кандидат ремесла мусив відбути наперед роки практики як термінатор, пізніше працював приписаний час як челядник. Мусив також відбути літа мандрівки, тобто подорожувати по різних містах і практикувати на різних верстатах. Нарешті, мав виконати зразкову працю (так званий майстерштюк) і щойно тоді міг добути титул майстра.
Деякі міста й країни розвинули свою промисловість на ширшу міру. Світове значення мала ткацька промисловість, що розвинулася найвище у Фландрії та Італії, пізніше також в Англії. Німеччина славилася виробом зброї. Багато ремісничих виробів мало мистецький характер, і взагалі середньовічне мистецтво розвивалося часто з цехових ремесел. Малярство, дереворит, золотарство, різьба — все те стоїть на межі справжнього мистецтва, навіть тоді, коли служить практичним цілям.
Розвитком торгівлі займалися міські купецькі союзи — гільдії. Вони дбали про зв'язки з іншими містами та про забез-пеку комунікації, організовували торгові каравани і для їх охорони утримували військо. На суходолі головні торгові шляхи йшли здовж великих рік — Рейну, Рони, Дунаю, Дніпра. Україна була одним із головних посередників між Азією та Середущою Європою.
Велика морська торгівля скупчувалася головно довкола Середземного моря. На її зріст вплинули найбільше хресто-носні походи, що європейським народам відкрили шлях на східні моря, у так званий Левант. Морською торгівлею займалися поруч із Візантією італійські міста: Генуя, Венеція, Піза, пізніше також Франція і Каталонія. Зі сходу приходили передусім південні овочі, як дактилі, фіги, помаранчі, а також запашне коріння, ліки і всякі приправи до страв, як перець, цинамон, мускат, алое, рабарбар, цукор та ін. Великий попит мали барвисті східні матерії, шовк, скляні вироби, зброя, слонова кістка, ювелірні вироби. Італійці позакладали всюди свої торгові факторії: в Єрусалимі, Антіохії, Тірі, Акконі та на різних островах. В Єгипті найбільшим портом була Александрія, що добула назву «торгу двох світів»: з одного боку приходили сюди арабські каравани з індійським крамом, з другого — італійські купці. Європейці запускалися деколи також далі на схід, до Багдада і до Середньої Азії, до столиць монгольських ханів. У східній частині Середземного моря рух був менший, і тільки французькі й іспанські кораблі відвідували Марокко, Фес, Туніс та інші берберійські міста. Дуже жива торгівля розвинулася на Балтійському морі під проводом німецької Ганзи.
Освіта й наука. Упродовж середньовіччя Європа зробила незвичайний поступ у загальній цивілізації: від первісного «варварства» перейшла на доволі високий рівень загальної освіти. Головну роль в цій культуризації європейських народів мала церква, що не обмежувалася самою релігійною пропагандою, а дбала також про розвиток вірних у різних напрямах. Середньовічна культура нерозривно зв'язана з християнством.
Перші школи постали при міських церквах і монастирях. На Заході до поширення освіти причинилися найбільше бенедиктини, що в своїх приписах мали виразний обов'язок віддаватися науці. Бенедиктини займалися пильно переписуванням книг, вирятували від загибелі багато пам'яток старовинного письменства і заснували перші бібліотеки. Книги, переписані на пергамені, часто оздоблені мініатюрами й ініціалами, цінилися дуже високо і переховувалися з великою шанобою. У початкових школах учили передусім латинської мови, бо в часах середньовіччя це була єдина літературна мова. Народні мови ще не увійшли до письменств".
Середня школа обіймала сім «вільних мистецтв». її програму перший мав скласти Марціан Капелла, учений і побт V ст., а остаточну форму надав їй Кассіодор (480—575), учений богослов і міністр Теодоріха Великого. Нижчий курс, так званий трівіум, розпочинала граматика , що мала за мету вивчити латинської мови і в слові, і в письмі. За підручники уживали писання старовинних граматиків Доната і Прісціана, але перероблювали їх відповідно до шкільних потреб. До лектури служили на початку науки приповідки Катона і'байки Езопа, далі найулюбленішими письменниками були Ціцерон і Вергілій. Учні мали за обов'язок постійно говорити по-латин-ськи. Риторика вчила практичного знання складати промови і проповіді, а також укладати листи, урядові акти, теста-менти йін. Діалектика мала облегшити зрозуміння християнської науки і навчити учнів збивати тези єретиків. Вищий ступінь, квадрівіум, обіймав математику, музику, геометрію й астрономію. Брали тут не початки тих наук', бо, наприклад, рахунків училися вже трівіалісти, але важчі проблеми, зв'язані з практичними вимогами життя. Так, астрономія головно займалася обчислюванням календаря, важним для церкви; геометрія спиралася на підручник Евкліда. Інші знання, наприклад з історії, географії, природничих наук, учень добував з лектури.
У пізнішому часі деякі школи почали спеціалізуватися в окремих напрямах і добули собі розголос вищим рівнем науки. Париж у XIII ст. славився богословськими студіями, Болонья — дослідами над римським правом, в інших школах розвинулася медицина. Не менший вплив на розвиток наукового руху мали хрестоносні походи, що познайомили Західну Європу з культурою Візантії й арабів. Із спеціальних шкіл розвинулися школи всебічного знання — університети. Школа «семи мистецтв» почала зватися філософією і творила вступний факультет; повний університет, окрім філософії, мав іще відділи права, медицини й богослов'я. На чолі університету стояв ректор, якого вибирали професори або студенти.
Середньовічна наука стояла в тіснім зв'язку з церквою. Була приповідка, що філософія є служницею теології. Теологічні студії розвинулися в середньовіччі дуже високо, й їм підлягали всі науки. Середньовічна філософія, так звана схоластика (шкільне знання), опиралася на авторитеті церкви і служила для вияснення релігійних істин. Основи схоластичної філософії поклали ірландець Іоанн Скот Еріугена (ум. бл. 882 р.), Герберт з Оріньяка (папа Сільвестр II, 999— 1003), Беренгар із Тура (ум. 1088 р.), Ланфранк (ум. 1089 p.), Ансельм з Кентербері (ум. 1109 р.) і Абеляр (1079—1142). Не всі схоластики трималися тих самих поглядів. Так, Ансельм твердив, що віра повинна попереджувати пізнання, а Абеляр старався доказати, що пізнання має підготовити грунт вірі. В XII ст. розвинулася полеміка між номіналістами, що так звані загальні поняття уважали за самі тільки назви, та реалістами, що йшли за Платоном і тим поняттям приписували реальне існування. Схоластика опиралася на логічних основах, встановлених Арістотелем, але розвинула багато нових тез і формул. До найвищого розвитку християнську філософію довели Александр з Галеса (ум. 1245 p.), Альберт, званий Великим (ум. 1280 p.), найвизначніший зі схоластиків, домініканець Тома з Аквіна(1225—1274), званий «ангельським доктором», що завершив схоластику в од-ноцільну систему, врешті Іоанн Дуне Скот (1265—1308), францисканець, майстер у діалектиці, званий «субтель-ним доктором». У XIV ст. почалися спори між «томістами» і «скотистами», і тоді схоластика почала занепадати. Обновили її в XVI ст. єзуїти.
Схоластична філософія так полонила уми середньовіччя, що небагато було таких, що змогли їй опертися. Противником схоластики був францисканець Роджер Бекон (1214—1294), «чудесний доктор», що цікавився фізикою і хімією, мав винайти телескоп і накликував до пильних дослідів природи. Але його винаходи уважали за чародійські штуки, і він був засуджений на довголітню в'язницю.
Письменство. Латинська мова в очах середньовіччя була мовою школи, науки, державного життя і всіх людей, що зараховувалися до освіченого громадянства. У латинській мові, за давньою традицією, розвивалася також література. З перших століть середньовіччя походить досить багато прозових і віршованих творів, що наслідують давнє письменство, беруть образи з міфології, описують сільське життя, складають сатири на сучасні події. Пізніше поширився глибше християнський світогляд і появилася релігійна поезія. Але латинське письменство середніх віків не може похвалитися ні одним іменем визначного поета; давні джерела вже висохли, і не можна було з них видобути нічого живого.
Народні мови до літератури входили непомітно, почавши З усної словесності, що розвивалася у нижчих верствах народу.
Народна поезія найскорше розвинулася у Ф р а н ц і ї, що в перших століттях середньовіччя визначалася високою культурою, одідиченою по Римі. Французька мова не була ще одностайна — відрізнялися говори північний і південний, і це зазначилося різницею в Алегорія семи вільних мистецтв літературній творчості. У Північній Франції виступали народні поети, трувери, що складали епічні поеми на честь давніх героїв: Карла Великого, Роланда і т. д. та різних сучасних лицарів. Деякі з тих поем мали по кілька тисяч віршів.
Зате оживилися суспільні низи; велику популярність сатиричними творами добув собі поет паризької вулиці В і й о н (1431—1484). Напіврелігійний характер мали перші драматичнґ" вистави, так звані містерії та м і р а к л і. Роман описував лицарські пригоди і присвоював фантастичні орієнтальні оповідання. Хрестоносні походи описували живою мовою Вілардуен (ум. 1213 р.) і Жоанвіль (ум. 1318 p.). Історію Франції досліджували Фруассар (ум. 1410 р.) і Коммен (ум. 1509 p.).
В Іспанії літературною мовою стала кастільська, але своє письменство витворили також, каталонці та інші племена. І тут також процвітала лицарська лірика, якій сприяла безнастанна боротьба з маврами. Найбільш оспівували геройські подвиги Сіда. Розвинулася також релігійна поезія. Творцем ' літературної мови був кастильський король Альфонсо X' (1252-1284), що перший дбав про чистоту мови, наказав перекласти Біблію, видав кодекс прав у народній'мові, дав почин до писання історії, займався астрономією і т. д. Від того часу почали розвиватися двірська поезія і фантастичний роман. Визначніше місце займають поети: бенедиктинець Гонсальво де Берсео в XIII ст. і архієпископ Хуан Руїс (ум. 1351 p.).
В Англії народну пісню розвивали кельтські співці — барди. Особливо популярна була постать легендарного короля Артура. Англійська мова постала із злуки кельтських діалектів з англосаксонськими під нормансько-французьким впливом. Батьком англійської поезії звали Джеффрі Чосера (1340—1400). Він наслідував французькі й італійські зразки, але вмів їх самостійно опрацьовувати, писав живо й дотепно та дбав про добрий вірш.
Найстаршим пам'ятником німецької мови є переклад Біблії єпископа Вульфіля для східних готів у IVCT. Народна поезія була дуже багата й різнорідна; історичні перека зй послужили матеріалом для пізнішого мистецького оброблення. До найбільшого розвитку німецька література дійшла в XII—ХПІ ст., в епоху світлості держави Ґогенштауфів. На дворах князів і вельмож постала двірська поезія, що оспівувала лицарські чесноти, любов, людську долю, природу. З цих «міннезінгерів» найславніший був Вальтер фон дер Фогельвайде (1165—1230). Рівночасно розвивалася двірська епіка, що користувалася давніми переказами, як про короля Артура, св. Грааля й ін. З епіків найзамітніший був Вольфрам фон Ешенбах (1170—-1220), автор «Парціфаля». Тоді також обновлюється народний епос: близько 1200 р. постали славні епопеї «Нібелунги» і «Гудрун». В XIV ст. розвинулася міщанська поезія так званих майстерзінгерів.
В Італії найдовше утрималася в літературі латинська мова. Тут вона мала найтвердіші традиції. Народну італійську мову перший почав протегувати цісар Фрідріх II на своїм дворі у Палермо. Перші італійські поети наслідували провансальську лірику. Хоч італійське письменство народилося пізно, воно відразу стало на найвищому рівні в творах славної письменницької трійці: Дантє,Петрарки й Боккаччо. їх діяльність розвивається на тлі так званого раннього Відродження. Всі корит феї нового італійського письменства були гарячими прихильниками і дослідниками класичного минулого і володіли блискуче латиною, але все ж вони прихилилися до живої народної мови і в ній залишили найкращі твори. Данте Аліг'єрі (1265— 1321), флорентієць, брав живу участь у політиці й належав до гібелінів, приклонників цісарства. Його головний твір «Божеська комедія» дає вірний образ середньовічного світу з його І поглядами на земне і позагробове життя, на релігію, політику,! науку, природу, мистецтво. У збірці ліричних поезій «Нове, життя» він оспівує ідеальну любов. Франческо Петрарка ? (1304—1374) з Ареццо в Етрурії вславився як лірик і творець штучних поетичних форм, як сонети, мадригали, секстини й ін. Джованні Боккаччо (1313-—1375), родом із Флоренції, займався спочатку дипломатією, потім був професором у рідному місті. У своїм «Декамероні» дав незрівнянний зразок мистецької прози.
Широку славу здобув собі Нікколо Махкіавеллі (1469—1527) як автор історії Флоренції, а ще більше своїм j трактатом «Князь», в якому всебічно освітлив основи державної політики. Він висунув сміливу тезу, що добро держави — це єдина мета, до якої повинна змагати влада, не.оглядаючись 1 на ніякі моральні приписи («маккіавелізм»).
Мистецтва Найбільш величаві будови у середньовіччі були церкви. Найдавніші церкви на Заході, так звані б а з и л і -к и , мали вигляд подовгастого простокутного будинку, покритого зверху звичайним дахом. Вежа не була сполучена з церквою, а стояла збоку. Всередині церква була поділена на три відділи — нави — і кінчалася напівкруглою апсидою. Стеля була плоска, збудована з балок. Колони, що відділювали нави, нагадували класичні стилі. До прикраси стін уживали різьб і мозаїки. З цього старохристиянського способу будування розвинувся близько 1000 р. так званий романський стиль. План будови мав вид видовженого (латинського) хреста, з поділом на нави. Замість звичайної стелі прийшло коробове або хрестове склепіння. Назверх церква прийняла інший вигляд, бо на фронті будови ставлено дві вежі. Мури були дуже грубі, з малими віконцями, бо церква служила не раз до оборони. Аркади, що відділювали середню наву від бічних, спиралися на філярах або тяжких колонах. Капітелі колон визначалися різнорідними прикрасами: кістками, плетінками, стилізованим листям та ін.
Найбільш характеристичний для середньовічного будівництва був готичний стиль, що появився у половині ХП ст., спочатку у Франції. План церкви залишався в основі той самий, що й давніше, — з трьома або й п'ятьма нава-ми. Але будова зросла незвичайно у напрямі висоти. Конструкція змінилася завдяки тому, що уведено гострий лук замість півкруглого, а тягар будови спочивав не на тяжких стінах, а на високих колонах. Луки будовано одні над одними, вони лучилися між собою у перехрестя й гостролучні склепіння та дозволяли вести будову все вище й вище. Щоб увесь тягар міг утриматися, колони скріплювали підпорами (контрфорсами). Готичні вежі сягали незвичайно високо, а вся будова виказувала змагання вгору, до неба. Вона була немов виявом середньовічної гарячої побожності й змагання до Бога.
Готичні колони були незвичайно високі й тонкі, а капітелі найчастіше прикрашені пучками квітів або гостроконечним листям. На склепінні виразно виступали ребра луків і творили цілу мережу трикутників і чотирикутних піль. Улюбленою прикрасою готики були розети — стилізовані рожі найрізнорідніших форм. Найбагатіше прикрашені були фасади церков із порталами; оздоблені масою луків, розет, статуй, різьб. Вікна мали різнобарвні вітражі, що пропускали до середини Тьмяне, таємниче світло. Найславніші готичні церкви були у Франції: в Парижі (Нотр-Дам), Реймсі, Руані; в Німеччині: в Кьольні, Майнці, Страсбурзі, Ульмі й багато інших. Тим самим способом були будовані й прикрашувані світські будови — ратуші, цехові доми, палати патриціїв.
У злуці з архітектурою розвивалася різьба. У романському стилі постаті людей були доволі незугарні, без належних пропорцій. В готиці витворилася ідеальна людська постать, дуже видовжена, з вузьким обличчям, у вузьких, тісних шатах, — це відповідало середньовічному аскетичному ідеалові. Більш реалістичне було готичне малярство, що змальовувало не раз побутові сцени на тлі добре обсервованого краєвиду. Нові шля-ї хи в малярстві вказувала Італія, в якій жили давні мистецькі традиції. Найвизначніше місце в XIV ст. займали Джованні Чімабуе (ум. бл. 1302 р.) і Джотто ді Бондоне (1267—1336), що вславилися своїми фресками. Високо стояло також малярство на склі, що дало чудові вітражі
В Середній Європі романське і готичне мистецтво зустрічалося з візантійським, і оба напрями взаємно себе доповнювали. Романський стиль поширився також на українських землях, особливо в Галичині (церква св. Пантелеймона коло Галича), а українські малярі переносили візантійські мотиви далеко на захід, по Краків і Вроцлав. У XV ст. західні й східні елементи перехрещуються у новому стилі Відродження, що вже належить до нових часів.
При розвитку феодального устрою спочатку князь чи король мав сильне становище, Корона німецьких цісарів бо розпоряджав великими воєнними силами. Але згодом до влади прийшли васали першого ступеня, що захопили у свої руки всі державні функції у своїх провінціях і відгородили короля від васалів нижчих категорій. Володар мав значення тільки тоді, коли розпоряджав своєю власною спадшинною територією і міг у ній зорганізувати військові сили. Могутніші володарі протиставилися вельможам і вели проти них боротьбу. Такі змагання велися в Німеччині, Франції, Англії. Німецькі королі встановили окремих урядовців, палатинів, що берегли їх права на' землях територіальних князів. Але боротьба не була легка, і звичайно перемагали магнати. Навіть цісарські урядовці, графи і маркграфи, що спочатку репрезентували державну владу, пізніше стали незалежними панами.
У дальшім розвитку середньовічного ладу король затримав тільки репрезентаційні функції в державі, був немов символом державної суверенності, а дійсна влада перейшла до станів: вельмож, шляхти, духовенства, міст. Постав своєрідний дуалізм, роздвоєння влади: по одндму боці стояв володар, по другому — зорганізовані політичні Класи. Кожну державну справу обидві сторони вирішували спільно, на основі угоди. Так, наприклад, коли починалася війна, король мусив добути згоду шляхти на воєнний похід, мусив подбати про фінансову допомогу міст, мусив забезпечити собі благо-словіння церкви. Так само поділена була адміністрація держави. Найвищі уряди були на королівському дворі, як канцлер, скарбник, маршал та ін., але значно більше значення мали управителі провінцій, що виводилися з визначних місцевих родів і руководилися волею своєї верстви.
У деяких державах стани об'єдналися до спільної акції й перебрали в свої руки державну владу. На основі Великої хартії з 1215 р. постала в Англії «велика рада», до якої належали єпископи й абати, великі земельні власники та королівські урядовці. Окремо збиралися малі васали, нижче духовенство і представники міст для нарад над розділом податків. Пізніше обидві установи злучилися під назвою парламенту, що поділявся на палату лордів і палату громад Уперше повний парламент зібрався в 1265 р. Але визначніші королі відносилися вороже до народного представництва, і треба було довгих змагань, заки парламент добув свої права. У Франції від 1302 р. для вирішення податкових справ збиралися Генеральні Стани, що ділилися на три палати: у першій засідало духовенство, у другій — шляхта, у третій — представники міст.
Але у Франції народне представництво не дійшло до такого значення, як в Англії. Французькі королі почали змагати до скріплення своєї влади і тільки в крайній потребі скликали Генеральні Стани. Значний вплив на розвиток королівського абсолютизму мали так звані лепети, знавці права, що зайнялися дослідами римського права часів цісарства і додавали володарям аргументи до скріплення їх влади.
Лицарство. Для суспільного устрою середньовіччя характеристичний був поділ на суспільні класи, або стани. Головних станів було чотири: лицарство, або шляхта, духовенство, міщанство й селянство.
Лицарство як окремий стан витворилося у феодальному ладі Хто носив зброю та ходив у воєнні походи, той мав у громадянстві силу і значення. Спочатку до війська і до лицарського стану міг дістатися кожний свобідний чоловік, що володів мечем. За воєнну службу войовник діставав у нагороду земельне надання і таким способом ставав землевласником. Землеволодіння стало привілеєм лицарів. Пізніше доступ до лицарства став обмежений; лицарями могли бути тільки ті, що виказали, що їх предки належали до лицарського стану. Зовнішнім знаменем лицаря був герб, тобто родовий знак Спочатку лицарі довільно вибирали собі такі знаки, у пізнішому часі вони переходили у спадщину в одному роді, й члени роду пильнували, щоб хтось інший. не користувався ними. Кому закинули, що він не є шляхтичем, той мусив за допомогою свідків з-поміж шляхти доказати, що він справді походить із шляхетського роду. До шляхти можна було дістатися також шляхом так званої нобілітації, коли король надавав шляхетство заслуженим одиницям.
У пізніших часах, коли шляхетський стан розрісся, розрізняли у ньому групи. На першому місці стояли князі, що походили з династичних родів. Другий ступінь займали барони, тобто вельможі, що мали в своїх руках велику власність; вони діставали найвищі уряди в державі. Третє місце мала середня шляхта, а на кінці йшло служебне лицарство (так звані міністеріали). Але між усім лицарством панувала солідарність, бо в основі всі мали ті самі права й привілеї, і лицарство завзято боронило їх. Окремий лицарський побут розвинувся насамперед у Франції, що на початку середніх віків визначалася найвищою культурою. Під час хрестоносних походів лицарські обичаї утвердилися і прийняли постійні форми. Син лицаря перебував у батьківському домі до 7—10 років життя. Тоді віддавали його на виховання до двору князя або іншого могутнього пана. Там він учився лицарських обичаїв, співу, гри на цитрі, початків письма, а передусім учили його володіти зброєю, їздити верхи, плавати, брати участь у ловах. Коли хлопець уже дечого підучився, ставав пажем, тобто лицарським слугою. На 14-му році життя міг стати джурою. Тоді він доглядав зброю пана, пильнував коней, подавав панові меч, прислугував при столі. Все те були лицарські прислуги, що не ганьбили нікого, а уважалися за почесть..Коло 21-го року життя джуру приймали до лицарського стану. Це відбувалося дуже святочно. Кандидат перебував цілу ніч на молитві, потім одягався у білий і червоний одяг на знак того, що готов жертвувати кров за віру. Після богослужения один із старших лицарів ударяв його тричі в рам'я мечем із словами: «Вибиваю тебе на лицаря в ім'я Бога, св. Михаїла і св. Георгія». Після цього давали новому лицареві пояс і остроги. У Франції був звичай, що молодий лицар вискакував на коня, об'їздив довкола подвір'я й списом ударяв у манекен, то зображував турка.
Головні чесноти лицаря були хоробрість і вірність' сеньорові. Лицар мав бути хоробрий не тільки для слави, але й тоді, коли ніхто про його подвиги не знав. Трусість, вагання, утеча перед ворогом — це були плями, з яких лицар ніколи не міг очиститися. Своєму сеньорові лицар мав дотримувати вірність в усякій долі й недолі, без огляду на те, як сеньор до нього відносився. За приклад ставили лицаря Берн'єра, васала Рауля з Камбре. Сеньор так його легковажив і так зневажав, що інші лицарі не могли надивуватися тим, як він може на службі витримати. Берн'єр відповів: «Мій сеньор Рауль — людина більш зрадлива, як сам Юда, але він мій сеньор». І всі відказали йому: «Так, ти маєш рацію!»
Високо ставили почування лицарської честі. Лицар не міг терпіти того, щоб хтось на нього нападав, проти нього виступав або недобре про нього висловлювався. Він повинен був стати в обороні своєї честі і помстити зневагу. Коли б він цього не вчинив, інші лицарі уважали, б його за позбавленого честі і вилучили б його зі свого кола. Лицар мав обов'язок боронити також честь свого пана, бо це належало до його васальних обов'язків. Він мав заступатися також за всіх слабих і безпомічних, особливо ж боронити жінок. Був звичай, що лицар вибирав собі даму, якій віддавав лицарські прислуги, носив її барви і боронив її честь. На західних дворах, особливо у Франції, витворилося витончене відношення до жіноцтва, яке пізніше названо галантністю. Але надмірна вразливість на справи честі спричинювала між лицарями часті колотнечі, двобої, взаємні напади і криваву боротьбу. Щойно церква своїми впливами утихомирила цю лицарську буйність.
До бою лицарі виступали верхи, у тяжких панцирах — спо-. чатку шкіряних, набиваних металевими бляшками, потім однопільно залізних, — в шоломах, зі списами, мечами або бойовими сокирами. У бій ішли великою масою і в розгоні намагалися розтрощити ворога. Коли ж вороги мали рівні сили, боротьба переходила у змагання одиниць, у двобої лицарів. У середньовіччі війська бували невеликі, по кілька тисяч л.юдей найбільше.
В XV ст. почався занепад лицарства. Спричинив його винахід пороху. Стрільний порох винайшли, мабуть, китайці, а в Європі уживали його візантійці до вибору ракет, якими запалювали ворожі кораблі (так званий грецький вогонь). В XIV ст. порох появився у Західній Європі, а його винахід приписували ченцеві-домініканцеві Бертольду Шварцу. У бою під Кресі 1346 р. під час Столітньої війни вперше мали появитися гармати. У дещо пізнішому часі почали виробляти ручну зброю, рушниці, й озброювали ними вояків. Тоді важкоозброєне лицарство, що не могло встоятися перед кулями, почало тратити давнє значення. .
Міщанство. У краях Середньої Європи найстарші міста завдячували свій початок римлянам. Як тільки далеко доходила влада Риму, всюди поставали міста, навіть на самій граниі 'римських провінцій, над Рейном і Дунаєм, особливо там, де довший час стояли,; легіони. Пізніші міста засновувалися найчастіше коло великих замків, бо замкові укріплення давали населенню захист в часі небезпеки. Міста поставали також коло славних монастирів, на роздоріжжях торгових шляхів, на,£ великими ріками, в околицях, де було густе населення, коло копалень та ін. Від інших осель місто відрізнялося тим, що в ньому був торг. Торги відбувалися в означених днях тижня, а великі торги — кілька разів на рік. Тоді до міста з'їздилися купці з різних сторін, і торг тривав довший час, іноді цілий місяць. Князі й власники територій назначували чергу торгів у різних містах і вказували шляхи, якими купці мали переїздити..
Спочатку міста були власністю короля, князів або велмож. Власник давав їм права, відбував суд, видавав усякі розпорядки, визначував і стягав податки, поводився з міщанами так, як йому диктувала його воля. Міщани походили не раз із невільничого населення і ніяких прав не мали. Але пізніше міста дійшли до більшого добробуту, розросли-
. ся і набрали значення. Відтоді міщанство почало домагатися для себе прав. У деяких містах приходило до відкритих повстань, інші йшли на переговори з паном. Дуже часто міщани купували собі права таким способом, що складали панові більшу грошову суму, немов окугі, а пан давав їм так звану хартію — забезпечення свободи. Часом залежність від пана залишалася надалі, але в лагіднішому виді, на основі угоди, але не раз міські громади добували повну свободу, ставали «вільними містами».
Вільні міста мали повну самоуправу, тобто свою незалежну управу і судівництво. Провід у місті мала рада, яку вибирали самі мешканці міста. Вона складалася найчастіше з IS або 24 радних і бургомістра, або мера ( у Франції). Рада видавала закони для міста, вела адміністрацію, дбала про оборону міста, дбала про розвиток промисловості й торгівлі, утримувала зносини з іншими містами. Судівництво вела друг га колегія, що складалася з війта і присяглих суддів, також вибираних міщанством. Міста мали свої окремі правні кодекси. Так, наприклад, у Німеччині відомі були «Саксонське дзеркало», «Швабське дзеркало», Магдебурзьке право й Але повна рівність серед міщан рідко коли утримувалася Звичайно, до влади доходили багаті роди купців і промисловців, що намагалися утримати управу в своїх руках і не допустити до свого кола «нових людей». Цей вищий ста* називали патриціатом. Бідніше «поспольство», що складалося з дрібних ремісників, тратило свої права до міських уста нов. Деколи приходило до соціальних революцій, і нижча верства виборювала собі місце в репрезентації міста абс діставала окрему раду Для себе.
Міста широко відкривали ворота для напливу нових громадян. Хто осів у місті й перебув у ньому один рік і один день той міг уже розраховувати на охорону міського уряду. Такт способом піддані панів,селяни або люди неозначеної- категорії ставали вільними міщанами. «Повітря у місті робить вільним», — така була приповідка. Міста дуже дбали про те, щоб ЦЮ славу оборонців свободи затримати.
Більші міста творили немов незалежні держави, що мали власний устрій, скарб, військо і від державної влади були незалежні. Це було передусім у Німеччині, де великі міста, як Аугсбург, Нюрнберг, Гамбург, Любек, належали до Німецького союзу і підлягали цісареві, але вели свою незалежну політику. На іншому місці згадували ми про союзи німецьких міст, що мали великий вплив на розвиток політичних відносин, як передусім славна північна Ганза. Селянство. На початку середньовіччя в усіх країнах існувало свобідне селянство. У первісному укладі громадянства, коли ще не було виразного поділу на верстви, це була головна маса населення. Селяни-хліборобизаймалися управою землі, в часі небезпеки виступали проти ворога як воєнне ополчення, під час миру через своїх старшин чи начальників родів мали участь в управі землі. Пізніше владу захопили лицарі-шляхта і взяли на себе оборону держави; хлібороби були звільнені від воєнної служби, а на державні потреби платили тільки призначені данини. Пізніше шляхта, маючи в своїх руках ріщальний вплив у державі, почала все більше обмежувати селян. Ці обмеження йшли у трьох головних напрямках: позбавлення селян землі, наложения на них примусових робіт і позбавлення їх публічних прав. З розвитком феодалізму появився погляд, що землю може мати тільки той, хто відбуває воєнну службу. Тому що селяни не ходили у воєнні походи, лицарі почали уважати, щовся земля належить до них, а селяни мають тільки право ужиткувати грунти за дозволом пана. У деяких околицях селян позбавлено цілком землі, в інших боротьба із шляхтою йшла довгі часи. Лицарі почали також домагатися від селян - різних робіт і данин на тій основі, що лицарство боронить державу. Спочатку обов'язки селян були невеликі, роботи обмежувалися до кількох Днів у тижні, данини складано в натурі. Але коли розвинулася торгівля збіжжям і показалася потреба більшого числа робітничих рук, шляхта почала збільшувати селянські обов'язки, і врешті селяни попали в повну залежність від панів. Втративши економічну самостійність, селяни не могли боронити своїх громадянських прав і мусили признати суд і владу пана. Державна владарне прийшла селянству з допомогою, бо сама була слаба і зріклася своїх прав на користь станів.
Під кінець середніх віків вільні селяни існували тільки у тих країнах, де ще не розвинулися привілеї шляхти. Щасливо зберегли свою суспільну свободу швейцарські селяни, що самі зорганізували свою республіку. Значно більше поширена була категорія селян-чиншевиків, що грішми оплачували свої обов'язки. Але найбільша частина селян була вже залежна від шляхти і відбувала панщину. Але селянство не погодилося ще з закріпаченням, і в різних країнах приходило до кривавих селянських повстань, як французька Жакерія, рухи селян в Англії, Німеччині, Чехії та ін.
До кінця середніх віків у деяких околицях тривало ще невільництво. Церква в ім'я християнської рівності виступала проти нього рішуче, але невільництво панувало в магометанських державах, і купці, жадні матеріальної користі, не вагалися запродавати людей в неволю.
Господарство. Розвиток господарства поступав рівно мірно з розвитком колонізації і загальної культури. З початком середніх віків більшу частину Європи займали неперехідні ліси. Населення жило найбільше з ловецтва, риболовства й скотарства, а хліборобство тільки поволі до ходило до значення. Хліборобство ведено способом трипільної господарки: третину землі займала озимина, третину ярина, а третину залишали облогом. Із збіжжя найбільш поширене було жито, на другому місці стояв овес, що служив поживою також для людей. Засіви пшениці під кінець середньовіччя значно збільшилися. Ячмінь засівали там, де були броварні. Городництво розвивалося при монастирях, у більших дворах, а найбільше довкола міст, що потребували більше продуктів для живлення населення. Значно поширене було виноградарство, і то не лише на полудні, але й у Середній Європі — на потреби церкви й як напій вищих станів. У Німеччині до великого зросту дійшло пивоварство.
Коней тримали дуже багато, для господарської потреби, для переїзду і передусім для численного лицарського війська. У деяких магнатських стаднинах тримали коні благородних рас. Рогата худоба була у малих господарствах. Свині годували по лісах жолудем і бучиною. Велике значення мала годівля овець, важна для ткацької промисловості.
Гірництво в середній і Північній Європі під час середньовіччя дуже поступило вперед. Особливо відомі були копальні альпійські, чеські, надрейнські, французькі, англійські й шведські. Найбільше пошукували благородних металів і не раз грабіжницькою господаркою винищували їх нанівець. Залізна руда мала значний збут для потреб міського життя і війська. Копальні солі уважалися власністю володарів і приносили державі великі прибутки.
Осідками промисловості були міста. Керму у різних родах промислу вели цехи — професійні союзи ремісників. У цеху єдналися майстри, що вели те саме ремесло. Більші ремесла мали свої самостійні організації, а як хто не міг зорганізувати свого цеху, приступав до найближчої професії. Так, до ковальського цеху приставали слюсарі, бляхарі, пушкарі, годинникарі й ін. Метою цеху була оборона прав ремесла, забезпека праці для його членів, усунення конкуренції і контроль над виробництвом. Цехові статути назначували, кілько кожному майстрові вільно тримати челядників і кілько він має витворювати своїх виробів. Цехова рада пильнувала, щоб усі роботи були докладно виконані, і гостро поборювали так званих партачів. Цех дбав про виховання ремісничої молоді. Кожний кандидат ремесла мусив відбути наперед роки практики як термінатор, пізніше працював приписаний час як челядник. Мусив також відбути літа мандрівки, тобто подорожувати по різних містах і практикувати на різних верстатах. Нарешті, мав виконати зразкову працю (так званий майстерштюк) і щойно тоді міг добути титул майстра.
Розвитком торгівлі займалися міські купецькі союзи — гільдії. Вони дбали про зв'язки з іншими містами та про забез-пеку комунікації, організовували торгові каравани і для їх охорони утримували військо. На суходолі головні торгові шляхи йшли здовж великих рік — Рейну, Рони, Дунаю, Дніпра. Україна була одним із головних посередників між Азією та Середущою Європою.
Велика морська торгівля скупчувалася головно довкола Середземного моря. На її зріст вплинули найбільше хресто-носні походи, що європейським народам відкрили шлях на східні моря, у так званий Левант. Морською торгівлею займалися поруч із Візантією італійські міста: Генуя, Венеція, Піза, пізніше також Франція і Каталонія. Зі сходу приходили передусім південні овочі, як дактилі, фіги, помаранчі, а також запашне коріння, ліки і всякі приправи до страв, як перець, цинамон, мускат, алое, рабарбар, цукор та ін. Великий попит мали барвисті східні матерії, шовк, скляні вироби, зброя, слонова кістка, ювелірні вироби. Італійці позакладали всюди свої торгові факторії: в Єрусалимі, Антіохії, Тірі, Акконі та на різних островах. В Єгипті найбільшим портом була Александрія, що добула назву «торгу двох світів»: з одного боку приходили сюди арабські каравани з індійським крамом, з другого — італійські купці. Європейці запускалися деколи також далі на схід, до Багдада і до Середньої Азії, до столиць монгольських ханів. У східній частині Середземного моря рух був менший, і тільки французькі й іспанські кораблі відвідували Марокко, Фес, Туніс та інші берберійські міста. Дуже жива торгівля розвинулася на Балтійському морі під проводом німецької Ганзи.
Освіта й наука. Упродовж середньовіччя Європа зробила незвичайний поступ у загальній цивілізації: від первісного «варварства» перейшла на доволі високий рівень загальної освіти. Головну роль в цій культуризації європейських народів мала церква, що не обмежувалася самою релігійною пропагандою, а дбала також про розвиток вірних у різних напрямах. Середньовічна культура нерозривно зв'язана з християнством.
Перші школи постали при міських церквах і монастирях. На Заході до поширення освіти причинилися найбільше бенедиктини, що в своїх приписах мали виразний обов'язок віддаватися науці. Бенедиктини займалися пильно переписуванням книг, вирятували від загибелі багато пам'яток старовинного письменства і заснували перші бібліотеки. Книги, переписані на пергамені, часто оздоблені мініатюрами й ініціалами, цінилися дуже високо і переховувалися з великою шанобою. У початкових школах учили передусім латинської мови, бо в часах середньовіччя це була єдина літературна мова. Народні мови ще не увійшли до письменств".
Середня школа обіймала сім «вільних мистецтв». її програму перший мав скласти Марціан Капелла, учений і побт V ст., а остаточну форму надав їй Кассіодор (480—575), учений богослов і міністр Теодоріха Великого. Нижчий курс, так званий трівіум, розпочинала граматика , що мала за мету вивчити латинської мови і в слові, і в письмі. За підручники уживали писання старовинних граматиків Доната і Прісціана, але перероблювали їх відповідно до шкільних потреб. До лектури служили на початку науки приповідки Катона і'байки Езопа, далі найулюбленішими письменниками були Ціцерон і Вергілій. Учні мали за обов'язок постійно говорити по-латин-ськи. Риторика вчила практичного знання складати промови і проповіді, а також укладати листи, урядові акти, теста-менти йін. Діалектика мала облегшити зрозуміння християнської науки і навчити учнів збивати тези єретиків. Вищий ступінь, квадрівіум, обіймав математику, музику, геометрію й астрономію. Брали тут не початки тих наук', бо, наприклад, рахунків училися вже трівіалісти, але важчі проблеми, зв'язані з практичними вимогами життя. Так, астрономія головно займалася обчислюванням календаря, важним для церкви; геометрія спиралася на підручник Евкліда. Інші знання, наприклад з історії, географії, природничих наук, учень добував з лектури.
У пізнішому часі деякі школи почали спеціалізуватися в окремих напрямах і добули собі розголос вищим рівнем науки. Париж у XIII ст. славився богословськими студіями, Болонья — дослідами над римським правом, в інших школах розвинулася медицина. Не менший вплив на розвиток наукового руху мали хрестоносні походи, що познайомили Західну Європу з культурою Візантії й арабів. Із спеціальних шкіл розвинулися школи всебічного знання — університети. Школа «семи мистецтв» почала зватися філософією і творила вступний факультет; повний університет, окрім філософії, мав іще відділи права, медицини й богослов'я. На чолі університету стояв ректор, якого вибирали професори або студенти.
Середньовічна наука стояла в тіснім зв'язку з церквою. Була приповідка, що філософія є служницею теології. Теологічні студії розвинулися в середньовіччі дуже високо, й їм підлягали всі науки. Середньовічна філософія, так звана схоластика (шкільне знання), опиралася на авторитеті церкви і служила для вияснення релігійних істин. Основи схоластичної філософії поклали ірландець Іоанн Скот Еріугена (ум. бл. 882 р.), Герберт з Оріньяка (папа Сільвестр II, 999— 1003), Беренгар із Тура (ум. 1088 р.), Ланфранк (ум. 1089 p.), Ансельм з Кентербері (ум. 1109 р.) і Абеляр (1079—1142). Не всі схоластики трималися тих самих поглядів. Так, Ансельм твердив, що віра повинна попереджувати пізнання, а Абеляр старався доказати, що пізнання має підготовити грунт вірі. В XII ст. розвинулася полеміка між номіналістами, що так звані загальні поняття уважали за самі тільки назви, та реалістами, що йшли за Платоном і тим поняттям приписували реальне існування. Схоластика опиралася на логічних основах, встановлених Арістотелем, але розвинула багато нових тез і формул. До найвищого розвитку християнську філософію довели Александр з Галеса (ум. 1245 p.), Альберт, званий Великим (ум. 1280 p.), найвизначніший зі схоластиків, домініканець Тома з Аквіна(1225—1274), званий «ангельським доктором», що завершив схоластику в од-ноцільну систему, врешті Іоанн Дуне Скот (1265—1308), францисканець, майстер у діалектиці, званий «субтель-ним доктором». У XIV ст. почалися спори між «томістами» і «скотистами», і тоді схоластика почала занепадати. Обновили її в XVI ст. єзуїти.
Схоластична філософія так полонила уми середньовіччя, що небагато було таких, що змогли їй опертися. Противником схоластики був францисканець Роджер Бекон (1214—1294), «чудесний доктор», що цікавився фізикою і хімією, мав винайти телескоп і накликував до пильних дослідів природи. Але його винаходи уважали за чародійські штуки, і він був засуджений на довголітню в'язницю.
Письменство. Латинська мова в очах середньовіччя була мовою школи, науки, державного життя і всіх людей, що зараховувалися до освіченого громадянства. У латинській мові, за давньою традицією, розвивалася також література. З перших століть середньовіччя походить досить багато прозових і віршованих творів, що наслідують давнє письменство, беруть образи з міфології, описують сільське життя, складають сатири на сучасні події. Пізніше поширився глибше християнський світогляд і появилася релігійна поезія. Але латинське письменство середніх віків не може похвалитися ні одним іменем визначного поета; давні джерела вже висохли, і не можна було з них видобути нічого живого.
Народні мови до літератури входили непомітно, почавши З усної словесності, що розвивалася у нижчих верствах народу.
Народна поезія найскорше розвинулася у Ф р а н ц і ї, що в перших століттях середньовіччя визначалася високою культурою, одідиченою по Римі. Французька мова не була ще одностайна — відрізнялися говори північний і південний, і це зазначилося різницею в Алегорія семи вільних мистецтв літературній творчості. У Північній Франції виступали народні поети, трувери, що складали епічні поеми на честь давніх героїв: Карла Великого, Роланда і т. д. та різних сучасних лицарів. Деякі з тих поем мали по кілька тисяч віршів.
Зате оживилися суспільні низи; велику популярність сатиричними творами добув собі поет паризької вулиці В і й о н (1431—1484). Напіврелігійний характер мали перші драматичнґ" вистави, так звані містерії та м і р а к л і. Роман описував лицарські пригоди і присвоював фантастичні орієнтальні оповідання. Хрестоносні походи описували живою мовою Вілардуен (ум. 1213 р.) і Жоанвіль (ум. 1318 p.). Історію Франції досліджували Фруассар (ум. 1410 р.) і Коммен (ум. 1509 p.).
В Іспанії літературною мовою стала кастільська, але своє письменство витворили також, каталонці та інші племена. І тут також процвітала лицарська лірика, якій сприяла безнастанна боротьба з маврами. Найбільш оспівували геройські подвиги Сіда. Розвинулася також релігійна поезія. Творцем ' літературної мови був кастильський король Альфонсо X' (1252-1284), що перший дбав про чистоту мови, наказав перекласти Біблію, видав кодекс прав у народній'мові, дав почин до писання історії, займався астрономією і т. д. Від того часу почали розвиватися двірська поезія і фантастичний роман. Визначніше місце займають поети: бенедиктинець Гонсальво де Берсео в XIII ст. і архієпископ Хуан Руїс (ум. 1351 p.).
В Англії народну пісню розвивали кельтські співці — барди. Особливо популярна була постать легендарного короля Артура. Англійська мова постала із злуки кельтських діалектів з англосаксонськими під нормансько-французьким впливом. Батьком англійської поезії звали Джеффрі Чосера (1340—1400). Він наслідував французькі й італійські зразки, але вмів їх самостійно опрацьовувати, писав живо й дотепно та дбав про добрий вірш.
Найстаршим пам'ятником німецької мови є переклад Біблії єпископа Вульфіля для східних готів у IVCT. Народна поезія була дуже багата й різнорідна; історичні перека зй послужили матеріалом для пізнішого мистецького оброблення. До найбільшого розвитку німецька література дійшла в XII—ХПІ ст., в епоху світлості держави Ґогенштауфів. На дворах князів і вельмож постала двірська поезія, що оспівувала лицарські чесноти, любов, людську долю, природу. З цих «міннезінгерів» найславніший був Вальтер фон дер Фогельвайде (1165—1230). Рівночасно розвивалася двірська епіка, що користувалася давніми переказами, як про короля Артура, св. Грааля й ін. З епіків найзамітніший був Вольфрам фон Ешенбах (1170—-1220), автор «Парціфаля». Тоді також обновлюється народний епос: близько 1200 р. постали славні епопеї «Нібелунги» і «Гудрун». В XIV ст. розвинулася міщанська поезія так званих майстерзінгерів.
В Італії найдовше утрималася в літературі латинська мова. Тут вона мала найтвердіші традиції. Народну італійську мову перший почав протегувати цісар Фрідріх II на своїм дворі у Палермо. Перші італійські поети наслідували провансальську лірику. Хоч італійське письменство народилося пізно, воно відразу стало на найвищому рівні в творах славної письменницької трійці: Дантє,Петрарки й Боккаччо. їх діяльність розвивається на тлі так званого раннього Відродження. Всі корит феї нового італійського письменства були гарячими прихильниками і дослідниками класичного минулого і володіли блискуче латиною, але все ж вони прихилилися до живої народної мови і в ній залишили найкращі твори. Данте Аліг'єрі (1265— 1321), флорентієць, брав живу участь у політиці й належав до гібелінів, приклонників цісарства. Його головний твір «Божеська комедія» дає вірний образ середньовічного світу з його І поглядами на земне і позагробове життя, на релігію, політику,! науку, природу, мистецтво. У збірці ліричних поезій «Нове, життя» він оспівує ідеальну любов. Франческо Петрарка ? (1304—1374) з Ареццо в Етрурії вславився як лірик і творець штучних поетичних форм, як сонети, мадригали, секстини й ін. Джованні Боккаччо (1313-—1375), родом із Флоренції, займався спочатку дипломатією, потім був професором у рідному місті. У своїм «Декамероні» дав незрівнянний зразок мистецької прози.
Широку славу здобув собі Нікколо Махкіавеллі (1469—1527) як автор історії Флоренції, а ще більше своїм j трактатом «Князь», в якому всебічно освітлив основи державної політики. Він висунув сміливу тезу, що добро держави — це єдина мета, до якої повинна змагати влада, не.оглядаючись 1 на ніякі моральні приписи («маккіавелізм»).
Мистецтва Найбільш величаві будови у середньовіччі були церкви. Найдавніші церкви на Заході, так звані б а з и л і -к и , мали вигляд подовгастого простокутного будинку, покритого зверху звичайним дахом. Вежа не була сполучена з церквою, а стояла збоку. Всередині церква була поділена на три відділи — нави — і кінчалася напівкруглою апсидою. Стеля була плоска, збудована з балок. Колони, що відділювали нави, нагадували класичні стилі. До прикраси стін уживали різьб і мозаїки. З цього старохристиянського способу будування розвинувся близько 1000 р. так званий романський стиль. План будови мав вид видовженого (латинського) хреста, з поділом на нави. Замість звичайної стелі прийшло коробове або хрестове склепіння. Назверх церква прийняла інший вигляд, бо на фронті будови ставлено дві вежі. Мури були дуже грубі, з малими віконцями, бо церква служила не раз до оборони. Аркади, що відділювали середню наву від бічних, спиралися на філярах або тяжких колонах. Капітелі колон визначалися різнорідними прикрасами: кістками, плетінками, стилізованим листям та ін.
Найбільш характеристичний для середньовічного будівництва був готичний стиль, що появився у половині ХП ст., спочатку у Франції. План церкви залишався в основі той самий, що й давніше, — з трьома або й п'ятьма нава-ми. Але будова зросла незвичайно у напрямі висоти. Конструкція змінилася завдяки тому, що уведено гострий лук замість півкруглого, а тягар будови спочивав не на тяжких стінах, а на високих колонах. Луки будовано одні над одними, вони лучилися між собою у перехрестя й гостролучні склепіння та дозволяли вести будову все вище й вище. Щоб увесь тягар міг утриматися, колони скріплювали підпорами (контрфорсами). Готичні вежі сягали незвичайно високо, а вся будова виказувала змагання вгору, до неба. Вона була немов виявом середньовічної гарячої побожності й змагання до Бога.
У злуці з архітектурою розвивалася різьба. У романському стилі постаті людей були доволі незугарні, без належних пропорцій. В готиці витворилася ідеальна людська постать, дуже видовжена, з вузьким обличчям, у вузьких, тісних шатах, — це відповідало середньовічному аскетичному ідеалові. Більш реалістичне було готичне малярство, що змальовувало не раз побутові сцени на тлі добре обсервованого краєвиду. Нові шля-ї хи в малярстві вказувала Італія, в якій жили давні мистецькі традиції. Найвизначніше місце в XIV ст. займали Джованні Чімабуе (ум. бл. 1302 р.) і Джотто ді Бондоне (1267—1336), що вславилися своїми фресками. Високо стояло також малярство на склі, що дало чудові вітражі
В Середній Європі романське і готичне мистецтво зустрічалося з візантійським, і оба напрями взаємно себе доповнювали. Романський стиль поширився також на українських землях, особливо в Галичині (церква св. Пантелеймона коло Галича), а українські малярі переносили візантійські мотиви далеко на захід, по Краків і Вроцлав. У XV ст. західні й східні елементи перехрещуються у новому стилі Відродження, що вже належить до нових часів.
