Крип'якевич Всесвітня історія. Cередньовіччя і нові часи (1995)
3. Карл V і реформація в Німеччині
Зріст Габсбургів. На початку XVI ст. наймогутнішою ди настією в Європі були Габсбурги. В половині XV ст. ВОКЇ засіли знову на престолі римсько-німецьких цісарів і держа ли його безперервно аж до XIX ст. По короткім володінні Альбрехта II (1438—1439) поверх півстоліття був цісарем фрідріх III (1440—1493). Він дбав пильно про інтереси своєї династії, але занедбав цілком справи держави, так що німецькі впливи занепали і на заході, де зростала Франція, і на сході, де Польща, Чехія й Угорщина вели самостійну політику. Також рівнодушно ставився він до турецького завоювання на Балканах.
Значення цісарства підняв син Фрідріха, М а к с и м і л і-а н І (14931519). Це був володар освічений, володів 8 мовами, цікавився наукою, відомий був із лицарської вдачі й широких поглядів. Батько залишив йому державу у повному розладі. Не було ніякої державної єдності, князі й міста вели свою егоїстичну політику, не дбаючи про інтереси цілості Лицарство, на якому спершу спирався суспільний лад, через зміну способів воювання збідніло і занепало, сільське населення потрапило у повну залежність від панів.і безнастанно підіймало бунти. Максиміліан намагався перевести реформу держави у централістичному напрямі, щоб створити сильну начальну владу.. Але могутні князі спротивилися цій ідеї і погодилися створити такі загальнодержавні установи, в яких рішала б їх воля. Державна управа мала складатися з 20 членів, назначених князями, а цісареві залишено тільки почесний провід. Максиміліан на це не погодився, і цей план упав. Утворено тільки найвищий державний трибунал з 16 членів, назначених станами, а територію Німеччини поділено на 10 судових округ. Заведено також загальне оподаткування на потреби оборони і збройне ополчення, яке рахували 30000 людей. Але ці постанови показалися нетривкі, бо сейми зміняли їх по своїй волі. Цісар не мав доволі сил, щоб відзискати впливи Німеччини в Італії, де тоді велася боротьба між Іспанією та Францією.
У тих часах зросли дуже родові посілості Габсбургів. Ще за життя батька Максиміліан в 1477 р. взяв за жінку Марію, доньку бургундського князя Карла Сміливого, і по ній до Габсбургів перейшли частина Бургундії і злучені з нею Нідерланди. Син Максиміліана, Філіпп Гарний, в 1496 р. оженився з Іоанною Божевільною, донькою Фердінанда Ара-гонського й Ізабелли Кастільської, і по ній одідичив цілу і с -панську державу.В 1515 р. у Відні відбувся з'їзд чесько-угорських Ягеллоновичів із Габсбургами, і на ньому вирішено подружжя між обома родинами: внук Максиміліана,.! Фердінанд, узяв за жінку Анну, доньку Володислава Ягайло-вича, а його сестра стала жінкою Володиславового сина Лю-довіка. Завдяки цьому подвійному подружжю Габсбурги! пізніше дістали Чехію й Угорщину.
По Максиміліанові цісарем обрано його внука К а р л а (1519—1556). Це був наймогутніший монарх в Європі: володів і Австрії, Німеччині, Нідерландах, Іспанії, частині Італії та велики країнах Америки. Складено приповідку, що в йог державах ніколи не заходило сонце, бо коли був захід Європі, то вже сонце сходило за океаном. Карл V був людино» спокійною і погідної вдачі, мав широку освіту, а у державни справах був сумлінний і обов'язковий. За головну мету своє діяльності він ставив могутність своєї династії, стояв понг змаганнями різних країн і партій'та намагався згармонізуват» їх коло одної габсбурзької ідеї. Але на перешкоді його плана» стала реформація, що вибухла у Німеччині.
Початки реформації. У Німеччині ще більше, як в інш» країнах, безнастанно підіймався клич за церковною реформою. Надікна те, что цю справу проведуть великі собори XV j ст., не здійснилися, бо ці з'їзди більше займалися відношенням; єрархії до папи, ніж реформою обичаїв. Також Апостольська Столиця не показувала належної енергії у цьому напрямі: папи-гуманісти більше займалися наукою і мистецтвом, ніж піднесенням морального життя мас. У самій Німеччині також не було чинника, що міг би провести бажані зміни: цісарська влада була без авторитету, а архієпископи й єпископи були рівночасно володарями у своїх князівствах і більше цікавилися політикою, ніж церквою. Підупали також духовні ордени, що у середніх віках мали провід у духовному житті. Світське духовенство було темне і невченне. У такому стані суспільні низи, залишені без проводу й опіки, почали самі заспокоювати свої релігійні потреби. Незвичайно поширилися тоді в .Німеччині релігійні братства, в яких організувалося міське населення. Вони займалися будовою і прикрасою церков, уладжували річні свята, процесії і прощі, а передусім пропагували щоденні молитви і добрі діла. З цієї діяльності ведено докладні записки: так в одному з кьольнських братств записано впродовж одного року 6455 богослужб, 3550 псалтирів, 200000 рожанців, 20Q000 «Тебе, Бога, славимо», 630 разів по 11000 «Отче наш» та ін. Побожність часто приймала зверхні маніфестаційні форми або знову перероджувалася у містицизм і екстазу. Була гаряча віра в чуда, і безнастанно появлялись чутки про надприродні явища, плакучі образи, появи святих та ін. У 1476 р. в оселі Нікласгаузен виступав якийсь сільський музикант, що своїми оповіданнями про появу Божої Матері зворушив тисячі народу і підбурив їх проти церковної влади та панів. Вюрцбурзький єпископ наказав його ув'язнити, 16000 прочан виправилися визволяти «святого юнака». Але духовний суд його осудив як єретика і віддав на спаленняа церкву в Нікласгаузені зруйновано. Дуже поширена була також віра в чари і чарівників, "часто переслідувано людей, підозрілих за зносини з дияволом, багато їх осуджено і покарано смертю на кострах.
Рівночасно зростало в Німеччині вороже відношення до Рима. Часті оплати, які наказувала римська курія на різні церковні потреби, викликали спротив і невдоволення. Німецькі патріоти уважали це за гарач, що їх батьківщина має платити Італії. Коли ж у перших десятиліттях XVI в. римські оплати ще зросли, бо тоді будовано нову церкву св. Петра в Римі, опозиція почала проявлятися все голосніше і виступила проти Апостольської Столиці 3 різними закидами і жалями.
До поширення впливів церковної опозиції немало причинилися німецькі гуманісти своєю пропагандою індивідуальної свободи та виступами проти Рима. Найвизначніший із них — Еразміз Роттердама (1476—1536) добув собі ім'я ученого критичним виданням Нового Завіту у грецькому тексті. Але поза тим віддавався легкій літературі й написав їдку сатиру «Похвала глупості», в якій висміяв неуцтво духовенства.
Він домагався реформи церкви, але мирним шляхом, не погоджувався з радикальними виступами інших гуманістів. Другий замітний учений — Йоганн Райхлін (1455—1522) знавець латинської, грецької і єврейської мов, заявився проти переслідувань жидів і через те попав у спори з духовенством Третій гуманіст, Ф іліпп Меланхтон (1497—1560), визначний педагог, «учитель Німеччини», належав до прихиль-, ників радикальної церковної реформи. Найбільшу популярність у широких колах добув собі Ульріх фон Гут-т є н (1488—1523), з лицарського роду, людина буйної, гарячо" вдачі, що у дрібних сатирах, летючках і віршах проголошував ідею незалежності Німеччини від чужих сил, особливо від Ри-" ма. Найбільший розголос добули «Листи темних мужів» , сатира, яку він склав разом із іншими гуманістами.
Мартін Лютер. На чолі прихильників радикальної реформи церкви став Мартін Лютер (1483—1546). Він походив із се- лянського роду, але батько-гірняк віддав його до школи, і Лютер "закінчив університет в Ерфурті. Побуджуваний релігійними почуттями, вступив він до монастиря августинів-єремітів. Пізніше став професором філософії в університеті у Віттенберзі, добув докторат і далі віддався богословським студіям. В 1511 р. відбув подорож до Рима, але вернувся; звідти, згіршений легкодушним життям духовенства, та наблизився до кіл, що виступали проти залежності Німеччини від Рима.
Коли папа Лев X проголосив відпуст, получений з жертвами на будову церкви св. Петра, Лютер виступив проти церковної науки про відпусти і на дверях церкви у Віттенберзі вивісив 95 тез, у яких збивав відпусти. Ці тези поширилися швидко по цілій Німеччині й добули Лютерові багато прихильників. Особливо радо зустріли його науку гуманісти. Зате проти тез Лютера виступила значна частина духовенства, у першій мірі учені домініканці.
4 Невздовж із Рима прийшов наказ, щоб Лютер відкликав свій реформаторський виступ. Кардинал Каетан, що приїхав на німецький сейм, старався переконати його аргументами, а коли Лютер не хотів уступити, загрозив йому церковними карами. Лютер відкликався до рішення Рима, а тим часом вів диспути зі своїми противниками й у полемічних писаннях боронив своє становище. Найголоснішими стали його трактати «До християнської шляхти німецького народу про поліпшення християнського стану», «Про вавилонську неволю церкви» і «Про свободу християнина». У цих писаннях Лютер уже явно виступив проти Рима, називаючи папу Антихристом. З уваги на це папа буллою з 1520 р. осудив тези Лютера, наказав їх спалити, а самому реформаторові загрозив кляттям, якщо він не відкличе їх До 60 днів. Але Лютер не звернув уже зі свого шляху і разом із своїми прихильниками перед воротами Віттенберга публічно спалив папську буллу.
У 1521 р. цісар Карл V скликав пёрший державний сейм до Вормса і візвав туди Лютера до оправдання. Лютер, хоч його лякали; долею Гуса, одержавши «залізний лист»1 приїхав на сейм і тут рішуче боронив свою науку. «Тут стою, не можу інакше, так мені, Боже, поможи», — такими словами закінчив свою промову. Але більшість сейму була вірна католицькій церкві/й цісар проголосив проти Лютера засуд баніції, вилучення з-під права.
Але саксонський курфюрст Фрідріх, прихильник нової науки, забезпечив Лютерові від'їзд і примістив його у своєму замку у Вартбурзі під іменем лицаря Георга. Тут Лютер зайнявся перекладом Біблії і переклав її такою гарною народною мовою, що його твір став основою німецької літературної мови. У своїй науці він оперся на самім Св. Письмі,.а відкидав усю церковну традицію. На цій основі він відкинув деякі церковні таїни, виступив проти целібату і монастирів, не признавав влади єпископів, жадав знесення церковних маєтностей та ін. Він не признавав ніяких церковних приписів, а кожному християнинові присуджував повну свободу укласти свою віру на основі Євангелії. Тому прихильники його науки звалисі евангеликами.
Соціальні рухи. Наука Лютера викликала в цілій Німеччині рухи з релігійним і соціальним характером. Різн змагання, що дотепер заховувалися у підземеллі, виступили назверх і пробували добути собі свободу і поширення. Свободу . релігії, яку проголосив Лютер„його приклонники розуміли на різний спосіб. Віттенберзький богослов Карлштадт відразу зніс службу Божу і виступав проти всяких церковних церемоній і почитания ікон. Ще далі пішли так звані цвіккауськ пророки з міста Цвіккау у Саксонії — проповідник Мюнцер ткач ІНторх. Вони відкидали хрещення дітей-, бо немовлята не можуть виявити своєї віри, і наказували перехрещування дорослих (анабаптисти). Проповідували також наближення Божого царства і спільності майна. Прогнані з Цвіккау, ці «пророки» розійшлися по різних містах і почали дикі виступи проти церков і монастирів, нищили хрести, ікони, церковні ризи й інші предмети та зруйнували багато пам'ятників мистецтва Лютер був примушений залишити свій захист у Вартбурзі приїхав до Віттенберга й своїми проповідями зліквідував цей РУХ.
З соціальних мотивів до лютеранства пристав проводир лицарства Франц фон Зікїнген. У своїм замку він відкрив захист для прихильників нової віри, так звану «господу справедливості», що стала осередком лицарського руху. Зікінген виступав проти могутності князів, що розвивалися коштом збіднілого лицарства. Він розпочав війну з архієпископом Тріра й обіцяв міщанам «визволити їх з-під тяжкого нехри-стиянського права духовенства та принести їм євангельську свободу». Але на допомогу архієпископові наспіли інші князі й облягли Зікінгена в його замку, де він і помер від ран у 1523 р. Це була остання спроба лицарства заховати давнє провідне становище.
Рівночасно в різних сторонах Німеччини вибухли селянські повстання. Рух розпочався у Швабії, а поширився в Ельзасі, Франконії і Тюрінгії. У славних «12 артикулах» селяни покли-кувалися на Біблію і вимагали «християнської свободи». На першому місці домагалися свобідної проповіді Євангелії і вибору священиків, потім виставляли різні соціальні домагання: знесення десятини, знесення кріпацтва, свободи ловів і рибальства, повороту забраних лісів і пасовиськ, точного означення обов'язків супроти панів, знесення довільних кар і особливо кари смертю та ін. Найвизначнішими проводирями повстання були Ганс Міллер, колишній вояк-ландскнехт, корчмар Мецлер та зубожілі лицарі Флоріан Гаєр і Гец із Берліхінгена. Деякі з проводирів, з ширшим поглядом, задумували використати селянський рух для великої державної реформи. На з'їзді у Гальброні вони виступили з проектом перебудови держави на нових основах. Вони жадали, щоб духовні добра були секуляризовані, тобто призначені на світські 1 потреби, особливо на утримання бідноти; щоб знести цілком 1 обов'язки селян супроти панів; щоб замість римського правая відновити давнє німецьке і на новій основі зорганізувати міські 1 й сільські суди так, щоб у них брали участь міщани й селяни;! щоб завести одноцільну монету, міри та ваги; щоб обмежити! владу князів, а збільшити цісарську.
Але зорганізувати селянство для такої мети було дужёЯ важко. Селяни розуміли тільки найближчі свої потреби, з не-1 навистю виступали проти панів, жорстоко убивали їх, а 1 панські двори й замки грабували, руйнували й палили. Селян-і ський рух розбудив загальний острах між вищими станами. 1 Лютер спочатку симпатизував домаганням селянства і зази- вав панів до поміркованості, але пізніше, коли побачив І наслідки повстання, видав гострий маніфест «проти розбійничих хлопів». Князі й шляхта зорганізували оборону та в систематичній боротьбі остаточно знищили бунт. Від того ча- І су становище селян стало куди гірше, ніж перед повстанням. ;
Користь із реформації добули остаточно князі й могутиИ Пани. Лютер, розчарувавшися у співпраці з нижчими станами, Я шукав протекції у князів і справді знайшов у них зрозуміння. і Секуляризація духовних маєтностей, яку проголошував Лю- 1 тер, — це була справа, що приєднала йому князів. До люте- ( ранства приєдналися курфюрст саксонський, ландграф Гессе- І на, князі Брауншвейгу, Мекленбургу, різні шлезькі князі та ін. 1
Євангслицьке віросповідання. Нове віросповідання неЯ відразу добуло собі правні основи. Справою лютеранства зай малися різні німецькі сейми впродовж ЗО років і різними спо-Я собами її вирішували. На сеймі у Шпаєрі 1526 р. цісар зажадав виконання вормських постанов із 1521 року. Але князі, при- ї хильники євангелізму, зорганізувалися в окремий союз і про- 1 вели на сеймі ухвалу нейтрального змісту, що до скликання собору «кожний стан держави має у християнській вірі так жити, рядити і триматися, щоб кожний міг відповідати перед Богом і цісарським маєстатом». Карл V був тоді у війні з папою " і тому не дуже натискав на вирішення цієї справи.
На другому сеймі у Шпаєрі 1529 p., коли вже настала згода j з папою, цісар домагався знесення постанови з 1526 р. «бо вона приносить шкоду і кривду нашій пресвятій вірі». Більшість J сейму постановила, що обов'язує Вормський едикт, що не вільно переводити дальших релігійних змін та що «духовного а стану не можна позбавити його прав під карою баніції». Проти І цієї постанови склали протест 5 князів і 14 вільних міст. Від 1 того часу лютеран почали звати протестантами.
На сеймі в Аугсбурзі в 1530 р. на вимогу цісаря лютерани представили основи своего віросповідання, т. зв. Аугсбурзьку конфесію. Склав її гуманіст Меланхтон, а затвердив Лютер. У цьому меморіалі лютерани доказували, що вона не заводить нової церкви, а тільки стару бажає довести до давнього стану. Католики відповіли на це своєю «конфутацією», лютерани подали ще раз «апологію». Карл V став рішуче по стороні католицької церкви і зажадав звороту церковних местностей.
На цій основі державні суди почали процеси проти люте-' ран. Тоді протестантські князі і міста зв'язалися у союз у Шмалькальдені 1532 р. Цісар не мав можливості на це реагувати, бо його державі загрожувала війна з турками, і погодився на тимчасовий мир у Нюрнберзі в 1532 p.: обидві сторони зобов'язалися зачекати на вирішення собору, що його пагіа Климент VII мав намір скликати.
Але в найближчому десятилітті всі зусилля Карла V зверталися на війну з турками і Францією, так що справа реформації залишилася невирішеною. Спроби полагодити спори на соборі показалися нездійснимими, бо протестанти не хотіли взяти участі у скликаному тоді Тридентському соборі (1545— 1563). Врешті, коли прийшов мир із сусідами, цісар рішився силою провести свої наміри. Він перетягнув на свою сторону кількох протестантських князів, між ними молодого амбітного саксонського князя Моріца, стягнув великі війська з Італії та Іспанії і цілою силою ударив на Північну, євангелицьку Німеччину. Він погромив головних проводирів шмалькальден-ського союзу — курфюрста Йоганна Фрідріха і гессенського ландграфа Філіппа та інших князів — і'присилував їх до покори. На сеймі в Аугсбурзі 1548 р. цісар накинув князям тимчасові релігійні постанови, т. зв. «інтерім». Карл V став тоді на верху влади, і ніхто не смів проти нього виступати. Він задумав завести у Німеччині дідичну монархію і централістичну владу та. обмежити привілеї князів.
Але проти цих планів виступили одностайно всі князі — не тільки протестанти, але й католики. Князь Моріц став ніа чолі заговору і не вагався увійти проти цісаря у зв'язки навіть із Францією. Війська князів рушили проти цісаря і кГало не взяли його у полон в Інсбруці. В 1552 р. складено новий тимчасовий мир у Пассау, і протестантам привернено їх права. Вся Німеччина була вже перевтомлена внутрішньою війною і бажала миру за яку-будь ціну. Тоді брат Карла, архікнязь Фердінанд, взявся за посередництво між католиками і протестантами і довів' остаточно до релігійного миру в Аугсбурзі в 1555 р. Вищі стани, а саме князі, вільні міста і лицарство, дістали право переходити на аугсбурзьке віросповідання. Щодо нижчих станів, що не мали повної свободи, то вони мусили приймати релігію, яку визначив їм їхній пан. Це була славна засада: чия влада, того віра. Найбільший спір ішов за;, духовні князівства, бо протестанти хотіли їх секуляризувати, І тобто замінити на світські маєтності, а католицька церква боронила свої права. Цієї справи не вирішено остаточно, й обидві сторони подали свої «релігійні застереження».
Хоч Аугсбурзький мир не полагодив усіх релігійних проблем, все ж він закінчив довголітню боротьбу між католиками й протестантами та дай основи до мирного полагОджування', спорів.Ддея релігійної толеранції появилася уперше і стала одним із здобутків новочасної культури, що навчилася шанувати чужі переконання. До цієї думки прихилився навіть сам цісар Карл, що у своїх релігійних поглядах був дуже суворий, і прямолінійний. Оповідали про нього, що він залюбки віддавався годинникарству. Одного разу він хотів наставити на ту саму годину два годинники; коли ж йому це не вдалося, скрикнув: «Нерозумний чоловіче, не можеш двох годинників погодити з собою, а стільки тисяч людей намагаєшся присилувати до одної віри!»
Майже рівночасно з Лютером виступив у Швейцарії як церковний реформатор Ульріх Цвінглі (1484—1531). Це був богослов із гуманістичною-освітою, людина з практич-І ним, твердим світоглядом, що бажав поправити звичаї своєї громади. Він опер свою науку, так само як Лютер, на Євангелії і доволі скоро добув собі признання в Цюріху і заснував тут реформовану церкву в 1523 р. Але проти реформації виступи- ли найстарші швейцарські кантони Урі, Швіц та інші, й прий-1 шло до кривавої війни. Зреформовані міста не допускали до гір збіжжя, і це викликало гострий спротив верховинців. В 1532 р. у Каппелі прийшло до битви, в якій Цвінглі поляг, і його наука перестала поширюватися. Того ж року складено релігійний мир на такій основі, що кожний кантон міг сам вирішувати свої релігійні справи.
Війни з Францією. Під час бурхливого періоду реформації #арл V вів одночасно війни з Францією і Туреччиною. Об'єднання в руках Габсбургів широких територій захитало рівновагу, що в середньовіччі панувала в Європі. Зміною відносин найбільше загроженою почувалася Франція. Габс-бурзькі країни окружали її з усіх сторін: на півночі від Нідерландів, на сході над Рейном, посередньо від Італії, на полудні від Іспанії. Сучасник Карла V французький король Франсуа ї (1515—1547) всіма силами намагався перебити габ-сбурзький перстень. Французькі війська ще в 1500 р. зайняли Мілан, усуваючи звідти родину Сфорца. Франсуа вів далі боротьбу й у бою під Маріньяно 1515 р. розгромив швейцарські війська Сфорца. По смерті Максиміліана Франсуа проголосив свою кандидатуру на цісарський престіл і мав деякі вигляди вибору, бо підпирав його папа Лев X , але Карл V переміг своїми впливами. Після цієї невдачі Франсуа із ще більшим завзяттям почав боротьбу з Габсбургами і не минав ніякої нагоди, щоб підкопувати значення Карла. Т-ак почалися завзяті німецько-габсбурзькі війни.
Перша війна (1515—15.6) розпочалася за владу над Північною Італією. Карл бажав обновити давню зверхність цісарства в Італії і вислав своє військо на Мілан. Французи мусили уступити за Альпи, а в Мілані засів Франческо Сфорца як цісарський васал. По стороні цісаря став також один із французьких князів, Карл Бурбон, ображений на Франсуа за те, що той хотів відірвати йому деякі маєтності. Франсуа вислав до Італії нові полки. У перших боях поляг хоробрий Баярд, «лицар без тривоги й догани», — вцілила його куля з німецької гаківниці. До вирішного бою прийшло під Падуєю в 1525 р. Цісарські ландскнехти нагальним ударом розбили французьке лицарство, і сам король Франсуа попав у полон. Як бранець він помандрував до Мадрида і там погодився на мир із цісарем: зрікся прав до Італії, Фландрії і частини Бургундії.
Але мир тривав недовго. Папа Климент VII (1523—1534) із роду Медічі, занепокоєний зростом Габсбургів в Італії, зорганізував проти цісаря союз, т. зв. святу лігу, до якої увійшли Флоренція, Мілан, Венеція, Англія. Франсуа папа звільнив від присяги, і він також приступив до союзу і другої війни (1527— 1529). Але Карл випередив союзників і вислав велику армію на Рим. Папа заховався в обороннім замку св. Ангела (давній гробівниці цісаря Адріана), а цісарські війська добули місто й уладилй тут страшний погром 1527 p., який довго з острахом римляни згадували. Налякані італійські міста відпали від ліги, а у французькому війську вибухла якась епідемія, так що не можна було розпочати походу. Тоді мати Франсуа разом із тіткою Карла довели до т. зв. «дамського миру» в Камбре в 1529 p., що залишив границі обох держав без змін. Папа пого дився з Карлом й у Болоньї укоронував його королівською ломбардською та цісарською римською короною. Це була остання коронація німецького володаря, якої доконав папа.
Супроти сили Карла Франсуа не відважився поки що виступати прямо проти цісаря, але інтригував у Німеччині серед протестантів, щоб утримати там якнайдовше внутрішню колотнечу. Коли ж на наддунайські землі рушили турки, французький король не завагався увійти в союз із ними проти ненависних Габсбургїв. Остаточно Султан Сулєйман Величавий
прийшло до третьої війни (1536—1538). Карл мусив вести війну на два фронти, бо й турки наступали на Угорщину. Він вислав значне військо на Прованс, але французький вождь Мон-морансі знищив усю околицю так основно, що цісарські війська попали в голод і пошесті. Остаточно прийшло до миру і відносини так покращали, що цісар навіть їздив відвідати Франсуа в Парижі. Але в скорому часі війна поновилася (1542—1544). Тоді Карл кинув свою армію на Шампань і загрозив Парижеві. Франсуа мусив погодитися на мир у Крепі в 1544 р.
Війна вибухла знову за наслідника Франсуа, Генріха II. В 1552 р. французькийкороль використав війну цісаря з князя-' Ми, напав на пограниччя і забрав три замки: Мец, Тулон і Верден. Загальний вислід війни виказав рівність сил обох сторін:
Зріст Туреччини. Після здобуття Константинополя в 1453 р. турки почали поширювати свою владу на Балканський півострів і сусідні країни. На півночі вони захопили територію Болгарії і Сербії (1458 р.) та сусідню Боснію (1460 p.). Ці слов'янські краї, що на протязі середньовіччя заховали неза-лежність.тепер стали залежні від турків.
У Греції існували ще християнські держави. На Мореї (Пелопоннесі) осіли брати останнього візантійського цісаря Фома і Ди-митрій Палеологи; в Афінах, Фівах та інших містах існували невеличкі держави «франків» — нащадків хрестоносців. У 1460 р. турки знищили християнські оселі й зайняли країну.
Більший опір ставила Албанія під проводом Георгія Кастріота (Скандербега), найславнішого з балканських лицарів. Папа Пій II уважав його за найкращого проводиря задуманого хрестоносного походу, та й сам султан не міг надивуватися його хоробрості. Коли ж він помер в 1467 p., албанці втратили провід і в пізніших часах дісталися під турецьке ярмо. Незалежність заховали тільки верховинці недоступної Чорногорії (Монтенегро). Деяку допомогу балканським народам давала Венеція, що мала важні торгові пункти на далматинському побережжі й Мореї і бажала стримати турецький похід. Але коли турки дійшли аж до ріки По і загрозили самому місту св. Марка, Венеція погодилася на мир в 1479 р. та оплатою щорічного гарачу врятувала свою левантинську торгівлю.
Рівночасно турки завоювали побережжя Чорного моря. В 1462 р. упав могутній Трапезунд у Малій Азії, де володіли нащадки цісарської династії Комнінів. Останній із них, Давид, з сімома синами попав у полон і загинув від руки турецького ката. Турецький флот проплив потім до Криму і в 1475 р. здобув велику генуезьку колонію Кафу та інші торгові міста. Турки вивезли звідти 40000 бранців. В 1484 р. під турецьку владу дісталися також Килія при Гирлі Дунаю і Еілгород над Дністром. Таким способом упали всі ті чорноморські міста, що були посередниками між Україною та Візантією. Турецьку зверхність признали тоді кримські татари і християнські держави на північ від Дунаю — Волощина й Молдова.
До такої могутності дійшла Туреччина за султана Могаме-да II (1451—1481). Його наслідник Баязед II (1481-1512) вів більш мирну політику й уникав далеких походів. Багато клопоту завдав йому брат Джем, відомий як поет, що втік із Константинополя, шукав захисту на Родосі й у Римі та для західних держав міг служити знаряддям проти Туреччини. Але султан знайшов спосіб, щоб його в Римі отруїти.
Нові завоювання розпочав Селім І (1512—1520), якого на престолі осадили яничари, прибічна гвардія султанів. Він повів великий похід на Персію і у великім бою під Чальдіраном за допомогою артилерії розбив персів і зайняв Месопотамію в 1514 р. Пізніше він виповів війну єгипетській державі, яку в ХШ ст. опанували т. зв. мамелюки, варварські наемники. У 1516 р. він добув Сирію, в 1517 р. — Єгипет і розтягнув свою зверхність на арабські племена та святі міста Мекку й Медіну. Від останнього з Аббасидів, що жив у Каїрі, Селім перебрав титул каліфа і став головою всього магометанського світу.
Війни за Угорщину. До найвищої могутності довів Туреччину син Селіма, С улейманПВеличавий (1520—1566). Це був освічений володар, що розумів значення культури, а рівночасно був великим полководцем і спритним політиком. Значний вплив на нього мала його жінка Роксолана, за переказом попівна з Рогатина, яку татари захопили в полон. Сулейман повернув силу османів знову на північ, проти Угорщини.
В Угорщині по смерті Матяша Корвіна королем обрали сина Казимира Ягайловича — Володислава (1490—1516), що від 1471 р. володів також у Чехії. Король визначався добродушною вдачею і не мав у державі великого авторитету. Вся влада була в руках вельмож, що обмежували шляхту і старанно гнобили селян. Коли король проголосив хрестоносний похід, зібрані маси селянства підняли бунт і почали нищити панів (1514 p.). Але шляхта здушила повстання і жорстокими карами покарала учасників, а проводиря селян Георгія Дошу, званого «королем куруців» (хрестоносців), спалили живцем. Ці внутрішні колотнечі'облегшйли туркам напад на Угорщину.
У 1521 р. Сулейман добув сильну угорську твердиню Белград, що боронила перехід через Дунай. Молодий угорський.
Але по стороні Заполії стали турки. Сулейман із великим військом увійшов до Угорщини, узяв Буду і рушив під Відень у 1529 р. Але. командант міста Нікола Зальм відважно відбив три турецьких наступи, і султан, знеохочений до дальших операцій у час холодної осені, наказав відворот. Фердінанд трохи згодом пробував відібрати Буду, але це йому не повелося. У руках Габсбургів залишилася тільки західна смуга Угорщини, середня була під прямою владою султана, а на сході, в Семигороді, володіли князі, що признавали турецьку зверхність.
Війна на угорському пограниччі відновлювалася кілька разів, бо турки намагалися використати внутрішню війну в Німеччині, а до війни з Габсбургами заохочувала їх Франція. Карл V вів також боротьбу з турками на Середземному морі. Турецький пірат Хайреддін Барбаросса утворив великий флот, грабував італійські та іспанські побережжя і врешті здобув Туніс. Карл виступив проти нього в 1535 р. із своїм флотом, погромив турецькі сили й увільнив з неволі кілька тисяч християнських невільників. У 1541 р. цісар виправлявся \ удруге на Алжир, але буря знищила іспанський флот і похід не вдався.
В 1556 р. Карл, перевтомлений трудами володаря, зрікся влади в усіх своїх державах. Іспанію з Нідерландами, Італію та американські колонії' віддав синові Філіппові, а родові посілості в Австрії, Чехії, Угорщині та цісарську корону відступив братові Фердінандові. Так прийшло до пбділу династії Габсбургів на дві лінії — іспанську й австрійську.
Значення цісарства підняв син Фрідріха, М а к с и м і л і-а н І (14931519). Це був володар освічений, володів 8 мовами, цікавився наукою, відомий був із лицарської вдачі й широких поглядів. Батько залишив йому державу у повному розладі. Не було ніякої державної єдності, князі й міста вели свою егоїстичну політику, не дбаючи про інтереси цілості Лицарство, на якому спершу спирався суспільний лад, через зміну способів воювання збідніло і занепало, сільське населення потрапило у повну залежність від панів.і безнастанно підіймало бунти. Максиміліан намагався перевести реформу держави у централістичному напрямі, щоб створити сильну начальну владу.. Але могутні князі спротивилися цій ідеї і погодилися створити такі загальнодержавні установи, в яких рішала б їх воля. Державна управа мала складатися з 20 членів, назначених князями, а цісареві залишено тільки почесний провід. Максиміліан на це не погодився, і цей план упав. Утворено тільки найвищий державний трибунал з 16 членів, назначених станами, а територію Німеччини поділено на 10 судових округ. Заведено також загальне оподаткування на потреби оборони і збройне ополчення, яке рахували 30000 людей. Але ці постанови показалися нетривкі, бо сейми зміняли їх по своїй волі. Цісар не мав доволі сил, щоб відзискати впливи Німеччини в Італії, де тоді велася боротьба між Іспанією та Францією.
У тих часах зросли дуже родові посілості Габсбургів. Ще за життя батька Максиміліан в 1477 р. взяв за жінку Марію, доньку бургундського князя Карла Сміливого, і по ній до Габсбургів перейшли частина Бургундії і злучені з нею Нідерланди. Син Максиміліана, Філіпп Гарний, в 1496 р. оженився з Іоанною Божевільною, донькою Фердінанда Ара-гонського й Ізабелли Кастільської, і по ній одідичив цілу і с -панську державу.В 1515 р. у Відні відбувся з'їзд чесько-угорських Ягеллоновичів із Габсбургами, і на ньому вирішено подружжя між обома родинами: внук Максиміліана,.! Фердінанд, узяв за жінку Анну, доньку Володислава Ягайло-вича, а його сестра стала жінкою Володиславового сина Лю-довіка. Завдяки цьому подвійному подружжю Габсбурги! пізніше дістали Чехію й Угорщину.
По Максиміліанові цісарем обрано його внука К а р л а (1519—1556). Це був наймогутніший монарх в Європі: володів і Австрії, Німеччині, Нідерландах, Іспанії, частині Італії та велики країнах Америки. Складено приповідку, що в йог державах ніколи не заходило сонце, бо коли був захід Європі, то вже сонце сходило за океаном. Карл V був людино» спокійною і погідної вдачі, мав широку освіту, а у державни справах був сумлінний і обов'язковий. За головну мету своє діяльності він ставив могутність своєї династії, стояв понг змаганнями різних країн і партій'та намагався згармонізуват» їх коло одної габсбурзької ідеї. Але на перешкоді його плана» стала реформація, що вибухла у Німеччині.
Початки реформації. У Німеччині ще більше, як в інш» країнах, безнастанно підіймався клич за церковною реформою. Надікна те, что цю справу проведуть великі собори XV j ст., не здійснилися, бо ці з'їзди більше займалися відношенням; єрархії до папи, ніж реформою обичаїв. Також Апостольська Столиця не показувала належної енергії у цьому напрямі: папи-гуманісти більше займалися наукою і мистецтвом, ніж піднесенням морального життя мас. У самій Німеччині також не було чинника, що міг би провести бажані зміни: цісарська влада була без авторитету, а архієпископи й єпископи були рівночасно володарями у своїх князівствах і більше цікавилися політикою, ніж церквою. Підупали також духовні ордени, що у середніх віках мали провід у духовному житті. Світське духовенство було темне і невченне. У такому стані суспільні низи, залишені без проводу й опіки, почали самі заспокоювати свої релігійні потреби. Незвичайно поширилися тоді в .Німеччині релігійні братства, в яких організувалося міське населення. Вони займалися будовою і прикрасою церков, уладжували річні свята, процесії і прощі, а передусім пропагували щоденні молитви і добрі діла. З цієї діяльності ведено докладні записки: так в одному з кьольнських братств записано впродовж одного року 6455 богослужб, 3550 псалтирів, 200000 рожанців, 20Q000 «Тебе, Бога, славимо», 630 разів по 11000 «Отче наш» та ін. Побожність часто приймала зверхні маніфестаційні форми або знову перероджувалася у містицизм і екстазу. Була гаряча віра в чуда, і безнастанно появлялись чутки про надприродні явища, плакучі образи, появи святих та ін. У 1476 р. в оселі Нікласгаузен виступав якийсь сільський музикант, що своїми оповіданнями про появу Божої Матері зворушив тисячі народу і підбурив їх проти церковної влади та панів. Вюрцбурзький єпископ наказав його ув'язнити, 16000 прочан виправилися визволяти «святого юнака». Але духовний суд його осудив як єретика і віддав на спаленняа церкву в Нікласгаузені зруйновано. Дуже поширена була також віра в чари і чарівників, "часто переслідувано людей, підозрілих за зносини з дияволом, багато їх осуджено і покарано смертю на кострах.
Рівночасно зростало в Німеччині вороже відношення до Рима. Часті оплати, які наказувала римська курія на різні церковні потреби, викликали спротив і невдоволення. Німецькі патріоти уважали це за гарач, що їх батьківщина має платити Італії. Коли ж у перших десятиліттях XVI в. римські оплати ще зросли, бо тоді будовано нову церкву св. Петра в Римі, опозиція почала проявлятися все голосніше і виступила проти Апостольської Столиці 3 різними закидами і жалями.
До поширення впливів церковної опозиції немало причинилися німецькі гуманісти своєю пропагандою індивідуальної свободи та виступами проти Рима. Найвизначніший із них — Еразміз Роттердама (1476—1536) добув собі ім'я ученого критичним виданням Нового Завіту у грецькому тексті. Але поза тим віддавався легкій літературі й написав їдку сатиру «Похвала глупості», в якій висміяв неуцтво духовенства.
Він домагався реформи церкви, але мирним шляхом, не погоджувався з радикальними виступами інших гуманістів. Другий замітний учений — Йоганн Райхлін (1455—1522) знавець латинської, грецької і єврейської мов, заявився проти переслідувань жидів і через те попав у спори з духовенством Третій гуманіст, Ф іліпп Меланхтон (1497—1560), визначний педагог, «учитель Німеччини», належав до прихиль-, ників радикальної церковної реформи. Найбільшу популярність у широких колах добув собі Ульріх фон Гут-т є н (1488—1523), з лицарського роду, людина буйної, гарячо" вдачі, що у дрібних сатирах, летючках і віршах проголошував ідею незалежності Німеччини від чужих сил, особливо від Ри-" ма. Найбільший розголос добули «Листи темних мужів» , сатира, яку він склав разом із іншими гуманістами.
Мартін Лютер. На чолі прихильників радикальної реформи церкви став Мартін Лютер (1483—1546). Він походив із се- лянського роду, але батько-гірняк віддав його до школи, і Лютер "закінчив університет в Ерфурті. Побуджуваний релігійними почуттями, вступив він до монастиря августинів-єремітів. Пізніше став професором філософії в університеті у Віттенберзі, добув докторат і далі віддався богословським студіям. В 1511 р. відбув подорож до Рима, але вернувся; звідти, згіршений легкодушним життям духовенства, та наблизився до кіл, що виступали проти залежності Німеччини від Рима.
Коли папа Лев X проголосив відпуст, получений з жертвами на будову церкви св. Петра, Лютер виступив проти церковної науки про відпусти і на дверях церкви у Віттенберзі вивісив 95 тез, у яких збивав відпусти. Ці тези поширилися швидко по цілій Німеччині й добули Лютерові багато прихильників. Особливо радо зустріли його науку гуманісти. Зате проти тез Лютера виступила значна частина духовенства, у першій мірі учені домініканці.
У 1521 р. цісар Карл V скликав пёрший державний сейм до Вормса і візвав туди Лютера до оправдання. Лютер, хоч його лякали; долею Гуса, одержавши «залізний лист»1 приїхав на сейм і тут рішуче боронив свою науку. «Тут стою, не можу інакше, так мені, Боже, поможи», — такими словами закінчив свою промову. Але більшість сейму була вірна католицькій церкві/й цісар проголосив проти Лютера засуд баніції, вилучення з-під права.
Але саксонський курфюрст Фрідріх, прихильник нової науки, забезпечив Лютерові від'їзд і примістив його у своєму замку у Вартбурзі під іменем лицаря Георга. Тут Лютер зайнявся перекладом Біблії і переклав її такою гарною народною мовою, що його твір став основою німецької літературної мови. У своїй науці він оперся на самім Св. Письмі,.а відкидав усю церковну традицію. На цій основі він відкинув деякі церковні таїни, виступив проти целібату і монастирів, не признавав влади єпископів, жадав знесення церковних маєтностей та ін. Він не признавав ніяких церковних приписів, а кожному християнинові присуджував повну свободу укласти свою віру на основі Євангелії. Тому прихильники його науки звалисі евангеликами.
Соціальні рухи. Наука Лютера викликала в цілій Німеччині рухи з релігійним і соціальним характером. Різн змагання, що дотепер заховувалися у підземеллі, виступили назверх і пробували добути собі свободу і поширення. Свободу . релігії, яку проголосив Лютер„його приклонники розуміли на різний спосіб. Віттенберзький богослов Карлштадт відразу зніс службу Божу і виступав проти всяких церковних церемоній і почитания ікон. Ще далі пішли так звані цвіккауськ пророки з міста Цвіккау у Саксонії — проповідник Мюнцер ткач ІНторх. Вони відкидали хрещення дітей-, бо немовлята не можуть виявити своєї віри, і наказували перехрещування дорослих (анабаптисти). Проповідували також наближення Божого царства і спільності майна. Прогнані з Цвіккау, ці «пророки» розійшлися по різних містах і почали дикі виступи проти церков і монастирів, нищили хрести, ікони, церковні ризи й інші предмети та зруйнували багато пам'ятників мистецтва Лютер був примушений залишити свій захист у Вартбурзі приїхав до Віттенберга й своїми проповідями зліквідував цей РУХ.
З соціальних мотивів до лютеранства пристав проводир лицарства Франц фон Зікїнген. У своїм замку він відкрив захист для прихильників нової віри, так звану «господу справедливості», що стала осередком лицарського руху. Зікінген виступав проти могутності князів, що розвивалися коштом збіднілого лицарства. Він розпочав війну з архієпископом Тріра й обіцяв міщанам «визволити їх з-під тяжкого нехри-стиянського права духовенства та принести їм євангельську свободу». Але на допомогу архієпископові наспіли інші князі й облягли Зікінгена в його замку, де він і помер від ран у 1523 р. Це була остання спроба лицарства заховати давнє провідне становище.
Рівночасно в різних сторонах Німеччини вибухли селянські повстання. Рух розпочався у Швабії, а поширився в Ельзасі, Франконії і Тюрінгії. У славних «12 артикулах» селяни покли-кувалися на Біблію і вимагали «християнської свободи». На першому місці домагалися свобідної проповіді Євангелії і вибору священиків, потім виставляли різні соціальні домагання: знесення десятини, знесення кріпацтва, свободи ловів і рибальства, повороту забраних лісів і пасовиськ, точного означення обов'язків супроти панів, знесення довільних кар і особливо кари смертю та ін. Найвизначнішими проводирями повстання були Ганс Міллер, колишній вояк-ландскнехт, корчмар Мецлер та зубожілі лицарі Флоріан Гаєр і Гец із Берліхінгена. Деякі з проводирів, з ширшим поглядом, задумували використати селянський рух для великої державної реформи. На з'їзді у Гальброні вони виступили з проектом перебудови держави на нових основах. Вони жадали, щоб духовні добра були секуляризовані, тобто призначені на світські 1 потреби, особливо на утримання бідноти; щоб знести цілком 1 обов'язки селян супроти панів; щоб замість римського правая відновити давнє німецьке і на новій основі зорганізувати міські 1 й сільські суди так, щоб у них брали участь міщани й селяни;! щоб завести одноцільну монету, міри та ваги; щоб обмежити! владу князів, а збільшити цісарську.
Але зорганізувати селянство для такої мети було дужёЯ важко. Селяни розуміли тільки найближчі свої потреби, з не-1 навистю виступали проти панів, жорстоко убивали їх, а 1 панські двори й замки грабували, руйнували й палили. Селян-і ський рух розбудив загальний острах між вищими станами. 1 Лютер спочатку симпатизував домаганням селянства і зази- вав панів до поміркованості, але пізніше, коли побачив І наслідки повстання, видав гострий маніфест «проти розбійничих хлопів». Князі й шляхта зорганізували оборону та в систематичній боротьбі остаточно знищили бунт. Від того ча- І су становище селян стало куди гірше, ніж перед повстанням. ;
Користь із реформації добули остаточно князі й могутиИ Пани. Лютер, розчарувавшися у співпраці з нижчими станами, Я шукав протекції у князів і справді знайшов у них зрозуміння. і Секуляризація духовних маєтностей, яку проголошував Лю- 1 тер, — це була справа, що приєднала йому князів. До люте- ( ранства приєдналися курфюрст саксонський, ландграф Гессе- І на, князі Брауншвейгу, Мекленбургу, різні шлезькі князі та ін. 1
Євангслицьке віросповідання. Нове віросповідання неЯ відразу добуло собі правні основи. Справою лютеранства зай малися різні німецькі сейми впродовж ЗО років і різними спо-Я собами її вирішували. На сеймі у Шпаєрі 1526 р. цісар зажадав виконання вормських постанов із 1521 року. Але князі, при- ї хильники євангелізму, зорганізувалися в окремий союз і про- 1 вели на сеймі ухвалу нейтрального змісту, що до скликання собору «кожний стан держави має у християнській вірі так жити, рядити і триматися, щоб кожний міг відповідати перед Богом і цісарським маєстатом». Карл V був тоді у війні з папою " і тому не дуже натискав на вирішення цієї справи.
На другому сеймі у Шпаєрі 1529 p., коли вже настала згода j з папою, цісар домагався знесення постанови з 1526 р. «бо вона приносить шкоду і кривду нашій пресвятій вірі». Більшість J сейму постановила, що обов'язує Вормський едикт, що не вільно переводити дальших релігійних змін та що «духовного а стану не можна позбавити його прав під карою баніції». Проти І цієї постанови склали протест 5 князів і 14 вільних міст. Від 1 того часу лютеран почали звати протестантами.
На сеймі в Аугсбурзі в 1530 р. на вимогу цісаря лютерани представили основи своего віросповідання, т. зв. Аугсбурзьку конфесію. Склав її гуманіст Меланхтон, а затвердив Лютер. У цьому меморіалі лютерани доказували, що вона не заводить нової церкви, а тільки стару бажає довести до давнього стану. Католики відповіли на це своєю «конфутацією», лютерани подали ще раз «апологію». Карл V став рішуче по стороні католицької церкви і зажадав звороту церковних местностей.
На цій основі державні суди почали процеси проти люте-' ран. Тоді протестантські князі і міста зв'язалися у союз у Шмалькальдені 1532 р. Цісар не мав можливості на це реагувати, бо його державі загрожувала війна з турками, і погодився на тимчасовий мир у Нюрнберзі в 1532 p.: обидві сторони зобов'язалися зачекати на вирішення собору, що його пагіа Климент VII мав намір скликати.
Але в найближчому десятилітті всі зусилля Карла V зверталися на війну з турками і Францією, так що справа реформації залишилася невирішеною. Спроби полагодити спори на соборі показалися нездійснимими, бо протестанти не хотіли взяти участі у скликаному тоді Тридентському соборі (1545— 1563). Врешті, коли прийшов мир із сусідами, цісар рішився силою провести свої наміри. Він перетягнув на свою сторону кількох протестантських князів, між ними молодого амбітного саксонського князя Моріца, стягнув великі війська з Італії та Іспанії і цілою силою ударив на Північну, євангелицьку Німеччину. Він погромив головних проводирів шмалькальден-ського союзу — курфюрста Йоганна Фрідріха і гессенського ландграфа Філіппа та інших князів — і'присилував їх до покори. На сеймі в Аугсбурзі 1548 р. цісар накинув князям тимчасові релігійні постанови, т. зв. «інтерім». Карл V став тоді на верху влади, і ніхто не смів проти нього виступати. Він задумав завести у Німеччині дідичну монархію і централістичну владу та. обмежити привілеї князів.
Але проти цих планів виступили одностайно всі князі — не тільки протестанти, але й католики. Князь Моріц став ніа чолі заговору і не вагався увійти проти цісаря у зв'язки навіть із Францією. Війська князів рушили проти цісаря і кГало не взяли його у полон в Інсбруці. В 1552 р. складено новий тимчасовий мир у Пассау, і протестантам привернено їх права. Вся Німеччина була вже перевтомлена внутрішньою війною і бажала миру за яку-будь ціну. Тоді брат Карла, архікнязь Фердінанд, взявся за посередництво між католиками і протестантами і довів' остаточно до релігійного миру в Аугсбурзі в 1555 р. Вищі стани, а саме князі, вільні міста і лицарство, дістали право переходити на аугсбурзьке віросповідання. Щодо нижчих станів, що не мали повної свободи, то вони мусили приймати релігію, яку визначив їм їхній пан. Це була славна засада: чия влада, того віра. Найбільший спір ішов за;, духовні князівства, бо протестанти хотіли їх секуляризувати, І тобто замінити на світські маєтності, а католицька церква боронила свої права. Цієї справи не вирішено остаточно, й обидві сторони подали свої «релігійні застереження».
Хоч Аугсбурзький мир не полагодив усіх релігійних проблем, все ж він закінчив довголітню боротьбу між католиками й протестантами та дай основи до мирного полагОджування', спорів.Ддея релігійної толеранції появилася уперше і стала одним із здобутків новочасної культури, що навчилася шанувати чужі переконання. До цієї думки прихилився навіть сам цісар Карл, що у своїх релігійних поглядах був дуже суворий, і прямолінійний. Оповідали про нього, що він залюбки віддавався годинникарству. Одного разу він хотів наставити на ту саму годину два годинники; коли ж йому це не вдалося, скрикнув: «Нерозумний чоловіче, не можеш двох годинників погодити з собою, а стільки тисяч людей намагаєшся присилувати до одної віри!»
Війни з Францією. Під час бурхливого періоду реформації #арл V вів одночасно війни з Францією і Туреччиною. Об'єднання в руках Габсбургів широких територій захитало рівновагу, що в середньовіччі панувала в Європі. Зміною відносин найбільше загроженою почувалася Франція. Габс-бурзькі країни окружали її з усіх сторін: на півночі від Нідерландів, на сході над Рейном, посередньо від Італії, на полудні від Іспанії. Сучасник Карла V французький король Франсуа ї (1515—1547) всіма силами намагався перебити габ-сбурзький перстень. Французькі війська ще в 1500 р. зайняли Мілан, усуваючи звідти родину Сфорца. Франсуа вів далі боротьбу й у бою під Маріньяно 1515 р. розгромив швейцарські війська Сфорца. По смерті Максиміліана Франсуа проголосив свою кандидатуру на цісарський престіл і мав деякі вигляди вибору, бо підпирав його папа Лев X , але Карл V переміг своїми впливами. Після цієї невдачі Франсуа із ще більшим завзяттям почав боротьбу з Габсбургами і не минав ніякої нагоди, щоб підкопувати значення Карла. Т-ак почалися завзяті німецько-габсбурзькі війни.
Перша війна (1515—15.6) розпочалася за владу над Північною Італією. Карл бажав обновити давню зверхність цісарства в Італії і вислав своє військо на Мілан. Французи мусили уступити за Альпи, а в Мілані засів Франческо Сфорца як цісарський васал. По стороні цісаря став також один із французьких князів, Карл Бурбон, ображений на Франсуа за те, що той хотів відірвати йому деякі маєтності. Франсуа вислав до Італії нові полки. У перших боях поляг хоробрий Баярд, «лицар без тривоги й догани», — вцілила його куля з німецької гаківниці. До вирішного бою прийшло під Падуєю в 1525 р. Цісарські ландскнехти нагальним ударом розбили французьке лицарство, і сам король Франсуа попав у полон. Як бранець він помандрував до Мадрида і там погодився на мир із цісарем: зрікся прав до Італії, Фландрії і частини Бургундії.
Але мир тривав недовго. Папа Климент VII (1523—1534) із роду Медічі, занепокоєний зростом Габсбургів в Італії, зорганізував проти цісаря союз, т. зв. святу лігу, до якої увійшли Флоренція, Мілан, Венеція, Англія. Франсуа папа звільнив від присяги, і він також приступив до союзу і другої війни (1527— 1529). Але Карл випередив союзників і вислав велику армію на Рим. Папа заховався в обороннім замку св. Ангела (давній гробівниці цісаря Адріана), а цісарські війська добули місто й уладилй тут страшний погром 1527 p., який довго з острахом римляни згадували. Налякані італійські міста відпали від ліги, а у французькому війську вибухла якась епідемія, так що не можна було розпочати походу. Тоді мати Франсуа разом із тіткою Карла довели до т. зв. «дамського миру» в Камбре в 1529 p., що залишив границі обох держав без змін. Папа пого дився з Карлом й у Болоньї укоронував його королівською ломбардською та цісарською римською короною. Це була остання коронація німецького володаря, якої доконав папа.
Супроти сили Карла Франсуа не відважився поки що виступати прямо проти цісаря, але інтригував у Німеччині серед протестантів, щоб утримати там якнайдовше внутрішню колотнечу. Коли ж на наддунайські землі рушили турки, французький король не завагався увійти в союз із ними проти ненависних Габсбургїв. Остаточно Султан Сулєйман Величавий
прийшло до третьої війни (1536—1538). Карл мусив вести війну на два фронти, бо й турки наступали на Угорщину. Він вислав значне військо на Прованс, але французький вождь Мон-морансі знищив усю околицю так основно, що цісарські війська попали в голод і пошесті. Остаточно прийшло до миру і відносини так покращали, що цісар навіть їздив відвідати Франсуа в Парижі. Але в скорому часі війна поновилася (1542—1544). Тоді Карл кинув свою армію на Шампань і загрозив Парижеві. Франсуа мусив погодитися на мир у Крепі в 1544 р.
Війна вибухла знову за наслідника Франсуа, Генріха II. В 1552 р. французькийкороль використав війну цісаря з князя-' Ми, напав на пограниччя і забрав три замки: Мец, Тулон і Верден. Загальний вислід війни виказав рівність сил обох сторін:
Зріст Туреччини. Після здобуття Константинополя в 1453 р. турки почали поширювати свою владу на Балканський півострів і сусідні країни. На півночі вони захопили територію Болгарії і Сербії (1458 р.) та сусідню Боснію (1460 p.). Ці слов'янські краї, що на протязі середньовіччя заховали неза-лежність.тепер стали залежні від турків.
У Греції існували ще християнські держави. На Мореї (Пелопоннесі) осіли брати останнього візантійського цісаря Фома і Ди-митрій Палеологи; в Афінах, Фівах та інших містах існували невеличкі держави «франків» — нащадків хрестоносців. У 1460 р. турки знищили християнські оселі й зайняли країну.
Більший опір ставила Албанія під проводом Георгія Кастріота (Скандербега), найславнішого з балканських лицарів. Папа Пій II уважав його за найкращого проводиря задуманого хрестоносного походу, та й сам султан не міг надивуватися його хоробрості. Коли ж він помер в 1467 p., албанці втратили провід і в пізніших часах дісталися під турецьке ярмо. Незалежність заховали тільки верховинці недоступної Чорногорії (Монтенегро). Деяку допомогу балканським народам давала Венеція, що мала важні торгові пункти на далматинському побережжі й Мореї і бажала стримати турецький похід. Але коли турки дійшли аж до ріки По і загрозили самому місту св. Марка, Венеція погодилася на мир в 1479 р. та оплатою щорічного гарачу врятувала свою левантинську торгівлю.
Рівночасно турки завоювали побережжя Чорного моря. В 1462 р. упав могутній Трапезунд у Малій Азії, де володіли нащадки цісарської династії Комнінів. Останній із них, Давид, з сімома синами попав у полон і загинув від руки турецького ката. Турецький флот проплив потім до Криму і в 1475 р. здобув велику генуезьку колонію Кафу та інші торгові міста. Турки вивезли звідти 40000 бранців. В 1484 р. під турецьку владу дісталися також Килія при Гирлі Дунаю і Еілгород над Дністром. Таким способом упали всі ті чорноморські міста, що були посередниками між Україною та Візантією. Турецьку зверхність признали тоді кримські татари і християнські держави на північ від Дунаю — Волощина й Молдова.
До такої могутності дійшла Туреччина за султана Могаме-да II (1451—1481). Його наслідник Баязед II (1481-1512) вів більш мирну політику й уникав далеких походів. Багато клопоту завдав йому брат Джем, відомий як поет, що втік із Константинополя, шукав захисту на Родосі й у Римі та для західних держав міг служити знаряддям проти Туреччини. Але султан знайшов спосіб, щоб його в Римі отруїти.
Нові завоювання розпочав Селім І (1512—1520), якого на престолі осадили яничари, прибічна гвардія султанів. Він повів великий похід на Персію і у великім бою під Чальдіраном за допомогою артилерії розбив персів і зайняв Месопотамію в 1514 р. Пізніше він виповів війну єгипетській державі, яку в ХШ ст. опанували т. зв. мамелюки, варварські наемники. У 1516 р. він добув Сирію, в 1517 р. — Єгипет і розтягнув свою зверхність на арабські племена та святі міста Мекку й Медіну. Від останнього з Аббасидів, що жив у Каїрі, Селім перебрав титул каліфа і став головою всього магометанського світу.
Війни за Угорщину. До найвищої могутності довів Туреччину син Селіма, С улейманПВеличавий (1520—1566). Це був освічений володар, що розумів значення культури, а рівночасно був великим полководцем і спритним політиком. Значний вплив на нього мала його жінка Роксолана, за переказом попівна з Рогатина, яку татари захопили в полон. Сулейман повернув силу османів знову на північ, проти Угорщини.
В Угорщині по смерті Матяша Корвіна королем обрали сина Казимира Ягайловича — Володислава (1490—1516), що від 1471 р. володів також у Чехії. Король визначався добродушною вдачею і не мав у державі великого авторитету. Вся влада була в руках вельмож, що обмежували шляхту і старанно гнобили селян. Коли король проголосив хрестоносний похід, зібрані маси селянства підняли бунт і почали нищити панів (1514 p.). Але шляхта здушила повстання і жорстокими карами покарала учасників, а проводиря селян Георгія Дошу, званого «королем куруців» (хрестоносців), спалили живцем. Ці внутрішні колотнечі'облегшйли туркам напад на Угорщину.
У 1521 р. Сулейман добув сильну угорську твердиню Белград, що боронила перехід через Дунай. Молодий угорський.
Але по стороні Заполії стали турки. Сулейман із великим військом увійшов до Угорщини, узяв Буду і рушив під Відень у 1529 р. Але. командант міста Нікола Зальм відважно відбив три турецьких наступи, і султан, знеохочений до дальших операцій у час холодної осені, наказав відворот. Фердінанд трохи згодом пробував відібрати Буду, але це йому не повелося. У руках Габсбургів залишилася тільки західна смуга Угорщини, середня була під прямою владою султана, а на сході, в Семигороді, володіли князі, що признавали турецьку зверхність.
Війна на угорському пограниччі відновлювалася кілька разів, бо турки намагалися використати внутрішню війну в Німеччині, а до війни з Габсбургами заохочувала їх Франція. Карл V вів також боротьбу з турками на Середземному морі. Турецький пірат Хайреддін Барбаросса утворив великий флот, грабував італійські та іспанські побережжя і врешті здобув Туніс. Карл виступив проти нього в 1535 р. із своїм флотом, погромив турецькі сили й увільнив з неволі кілька тисяч християнських невільників. У 1541 р. цісар виправлявся \ удруге на Алжир, але буря знищила іспанський флот і похід не вдався.
В 1556 р. Карл, перевтомлений трудами володаря, зрікся влади в усіх своїх державах. Іспанію з Нідерландами, Італію та американські колонії' віддав синові Філіппові, а родові посілості в Австрії, Чехії, Угорщині та цісарську корону відступив братові Фердінандові. Так прийшло до пбділу династії Габсбургів на дві лінії — іспанську й австрійську.
