Крип'якевич Всесвітня історія. Cередньовіччя і нові часи (1995)

10. Франція за Людовіка XIV

Фінанси й військо. Коли умер кардинал Мазаріні, ціла Франція з нетерплячкою чекала, хто стане першим королівським міністром, бо вже від півстоліття, від часів великого Рішельє, французький народ звик до того, що король особисто не займався управою держави, а ввесь труд володіння віддавав фаховим політикам. Але несподівано для всіх молодий, 23-літній Л ю до в і к XIV (1643-1715) заявив, що він сам буде першим міністром та що без його доручення ніякої справи не вільно вирішувати. Людовік XIV не сказав своїх слів без надумй, — він справді взявся сам вести керму держави. Цей король визначався сильним почуванням відповідальності, працю для держави вважав за свій обов'язок і нікому не хотів доручити тих завдань, до яких обов'язувало його високе становище. Пізніше приписували йому (не знати, чи справедливо) слова: «Держава — це я». Можна було розуміти їх так, що король є символом держави, але Людовік своєю працею хотів доказати, що заслуговує на те, щоб нарід довірив йому свою долю як своєму представникові. Своїми зусиллями він побудував могутню французьку державу, що зайняла провідне місце в європейській політиці

Людовік XIV проявив свою умілість управляти державою передусім у тому, що дібрав собі талановитих співробітників, що за його вказівками майстерно організували різні ділянки життя. На першому місці король поставив державні фінанси.

Під кінець життя Мазаріні до великого значення дійшов генеральний інтендант Фуше, зручний фінансист, але людина продажна, без усяких принципів. Він робив на державних справах власні інтереси, а свої доходи обертав на те, щоб добути собі впливи на королівському дворі. Він вів розкішне життя, збирав твори, мистецтва, гостив письменників і мистців та уладжував славні бенкети. Фуше мав надію стати наслідником Мазаріні й на честь короля уладив бенкет, що коштував 120000 ліврів (720000 франків): стіл був прикрашений 36 тузинами золотих тарілок і 500 тузинами срібних! Але молодий король не дав себе обманути тою розкішшю і, дізнавшись"про зловживання міністра, поставив його під суд та до кінці життя тримав у в'язниці.

Своїм міністром фінансів Людовік назначив Жана-Батіста Кольбера (1619—1683). Він походив із міщанського роду, через що аристократичний двір відносився до нього з презирством. Але король умів оцінити його широкі погляди, роботящість і сумлінність та своєю протекцією боронив його проти численних ворогів. Кольбер перевів наперед контроль державних доходів, у які господарювання Фуше увело повне замішання. Окремий суд зайнявся розглядом зловживань. Державці доходів готові були добровільно заплатити 20 мільйонів ліврів, щоб тільки затримати слідство, але суд витиснув з них 110 мільйонів. Частину державних доходів Кольбер замінив на довгоречен-цеві ренти, відкупив багато державних маетностей, що їх перше продано за безцінь, скасував деякі податкові привілеї шляхти, підніс посередні податки. Він відважився на основну реформу, щоб податки наложити також на вищі класи. Головний тягар обов'язків лежав на нижчих станах, через те нерідко приходило до селянських бунтів.

Основні переміни перевів Кольбер у системі державного господарства. Він був прихильником і одним із творців теорії меркантилізму. Меркантилізм виходив з основного погляду, що багатство народів спирається на посіданні шляхетних металів. Тому держава старалася стягнути до себе як--найбільше золота й срібла і не дозволяла, щоб воно з краю відпливало. Тому протеговано експорт власних продуктів, а чужосторонній привіз перепилювали високі охоронні мита. Кольбер ішов за цією теорією і старався передусім піднести французьку промисловість. Вже від часів Генріха IV Франція належала до найперших промислових країн Європи: тепер держава давала від себе ініціативу, щоб заводити нові промислові ділянки, і виплачувала фабрикантам окремі премії. Кольбер не жалував грошей на те, щоб спроваджувати технічних інструкторів з-за границі та щоб уліпшити французькі вироби. Він зніс внутрішні мита, що до того часу в'язали всякий торговий рух, закладав нові шляхи,, протегував будову каналів. Тоді збудовано важний південний канал — від Гаронни до Середземного моря. Чужосторонні кораблі, що приходили до французьких портів, мусили платити високі в'їздові оплати. Кольбера називали творцем французького флоту. Цю важну справу порушив уперше Рішелье, але його наслідники її занедбали. Тепер Кольбер не щадив коштів на будову кораблів, торгових і воєнних, і французький флот збільшився до 300 одиниць. До корабельної служби уживали головно кримінальних злочинців, що їх засуджували на «галери». У зв'язку з розвитком морських сил ішли також загранична торгівля і колоніальні плани. Постали тоді Західна і Східна індійські торгові компанії, а французькі переселенці успішно колонізували Канаду. Організацію війська король доручив міністрові Ф р а н с у а Л ю в у а . Його батько, Мішель Ле Тельє, був довгий час державним секретарем військових справ і цей уряд передав синові. Лювуа порушив широкий план військових реформ, а король підбивав його до все нових підприємств. Кольбер як міністр фінансів не раз виступав проти великих видатків на ці реформи, але Лювуа добув собі необмежене довір'я Людовіка і міг здійснити всі свої проекти. Він упорядкував наперед офіцерський корпус і консеквентно проводив засаду, що всіх офіцерів назначує король, бо давніше король визначував тільки вищих комендантів, а ті від себе назначували нижчих старшин, так що король не мав ніякого впливу на армію. Рівночасно завів він новий поділ на військові ранги. Лювуа збільшив число полків і дбав про те, щоб вони мали приписане число людей, бо давніше не раз полковники не доповнювали своїх частин, а назначені на це фонди загортали до своєї кишені. Королівська армія дістала тепер уніформу й зброю, змо-дернізовану відповідно до нових потреб. Збільшено число мушкетерів, озброєних мушкетами, і зменшено кількість пікінерів — вояків зі списами. Пізніше замість списів заведені були багнети, яких назва пішла від фрацузької фабрики в Байоні (байонети). Гренадерів вчили кидати ручні гранати. Так само уліпшено артилерію.

Генеральним інспектором французьких фортець був інженер Себастьєн Вобан. Він розвинув незвичайно живу діяльність у своєму ресорті, обновив 300 давніх замків і побудував 33 нові фортеці, головно у пограничних смугах. Він увів нову систему укріплень, а саме закладав широкі земельні фортифікації. Армія і фінанси — це були головні сили, на яких спирався королівський абсолютизм. Державну систему, що її розбудували Рішельє і Мазаріні, Людовік XIV тепер закінчив і довів до такої могутності, як жоден із його попередників. Теоретиком абсолютизму в його часах був єпископ Жак Боссюе, учитель насліднйка престолу (дофіна). У своєму творі «Політика на основі Святого Письма» він подав основні тези про божественне походження монархічної влади. Найвищим володарем світу є Бог, що встановлює королів, немов своїх міністрів, і через них кермує народами. Королівська влада походить від Бога, тому особа короля є освячена і незаймана. Король не здає рахунку зі своїх діл перед ніким, — він сам є джерелом права й справедливості. Хто не хоче слухати короля, повинен бути покараний смертю без ніякого відклику, і бо він є ворогом людського громадянства. Піддані мають обов'язок завжди шанувати своїх володарів, завжди їм служити, без огляду на те, чи вони є добрі, чи лихі. Князь, незважаючи на свої провини, не тратить святості своєї влади. Піддані обов'язані до повного-послуху володареві. Навіть проти самоволі і насильств не вільно їм виступати різко, вони повинні молитися, щоб володар навернувся на шлях правди. Але й володарі мають обов'язки перед своїми народами. Своєї влади вони не повинні уживати на ніщо інше, тільки для загального добра, повинні любити справедливість і посвячувати своє життя народові. Нарід повинен боятися володаря, але володар не повинен боятися нічого — хіба тільки лихих діл.

Людовік XIV висловив такі самі погляди у своїй інструкції для внука: «Ти повинен вірити в те, що королі є необмежені володарі та що вони мають повну й необмежену владу над усіма добрами, чи вони належать до церкви, чи до світських людей. Все те, що є на просторі наших держав, з самого права І належить до нас». Народ не має ніяких прав. Коли володар мусить просити допомоги- у підданих, — то це його остаточний занепад. Король репрезентує цілий народ. Народ не має своєї особовості, він міститься увесь у королі.

Людовік XIV усунув остаточно рештки прав громадянства, що залишилися з давніших часів, В 1673 р. втратив. решту впливу паризький парламент — найвищий трибунал, що до того часу мав привілей реєструвати королівські розпорядки. Людовік заборонив йому всякий спротив. Людовік старався впливати також на судівництво, дбав про його справедливість, часто скликав надзвичайні суди, що «судили справи, які потребували скорого вирішення. Такі суди не раз карали панів, що утискали народ. Нерідко бували й засуди смерті, і це створило королеві велику прихильність серед селянства. За Людовіка XIV славні стали також «запечатані листи» (летр де каше): тайні накази ув'язнення, якими король без всякого суду міг покарати в'язницею за політичні провини. Кару відсиджували звичайно в паризькій твердині Бастілії.

Людовік уладив також церковні відносини відповідно до потреб королівської влади. Французький синод в 1681—1682 pp. ухвалив чотири артикули галліканської церкви: 1) світська влада є незалежна від духовної; 2) собори стоять вище від папи; 3) папська влада є обмежена правами галліканської церкви; 4) папські розпорядки у правах віри потребують згоди соборів. Від того часу католицьке духовенство стало цілком залежне від короля.

Людовік звернувся також проти гугенотів і в 1685 р. відкликав толеранційний Нантський едикт. Заборонено кальвіністські богослужения, церкви гугенотів були зруйновані, школи замкнені, проповідники прогнані з Франції Гугеноти відповідали на ці розпорядки масовою еміграцією з Франції. Поверх мільйон людей переселилося до Голландії, Німеччини, Швейцарії, Англії. Це були здебільша заможні міщани, промисловці, купці Коли з причин еміграції цілі оселі опустіли, уряд почав забороняти перехід кордонів під карою конфіскації майна і галерних робіт, але завзяті кальвіністи уміли обминути нагляд влади і емігрували далі з Франції. Обчислено, що вони вивезли з собою 60 мільйонів капіталу. Усе ж Людовік осягнув свою мету: у Франції закінчилася боротьба різних релігій.

Версаль. Людовік XIV не любив Парижа, бо він нагадував йому бунти Фронди, і наказав побудувати собі величаві палати в сусідстві столиці, у Версалі, де перше був тільки ловецький двір. Це місце було напівпорожнє, без лісу. Король наказав за-ложити великий парк і повести туди ріку. Самі палати були засновані на італійський спосіб, із незвичайною пишнотою і розкішшю.

Королівський двір мав величезне число почесних урядовців. У їх проводі стояли три найвищі достойники: «великий милостинник», що мав під своєю управою королівських капел-ланів, сповідників і надворну музику; «великий магістр Франції», що стояв над «сімома урядами», до яких належали двірські маршали, доставці хліба, конюші, оружники та ін., та «великий шамбелян», що орудував всіма двірськими — пажами, лакеями, стрижіями, годинникарями, тапіцерами, прибічною гвардією та ін. Король мав іще окремий «військовий двір», до якого зачислялися представники армії: Королівський двір безнастанно зростав, бо Людовік намагався зверхньою пишнотою підняти авторитет своєї влади й притягав до Версаля визначних панів та вельмож, надаючи їм двірські уряди. Окремий двір мали королева, дофін (наслідник престолу) та інші члени королівської родини. У Версалі ставили собі палати також різні князі та достойники. Так постало окреме аристо-* кратичне місто.

Людовік завів на своєму дворі суворий етикет. Все бул< урегульоване церемоніальними приписами. Коли король ране вставав із ліжка, перед ним являлася ціла юрба двірських причому кожний із них мав своє окреме доручення. Потім ви ходила до короля його родина, щоб побажати йому доброй дня, надворні лікарі й хирурги, далі перший маршал двору служба, що доглядала королівський гардероб, стрижії та годинникарі. Перший камердинер поливав королеві руки спиртом. Потім подавали йому кропильницю, король брав свячену воду, хрестився і відчитував молитву. Потім прибирали воло даря у шлафрок і пантофлі, і він сідав на фотель. Тоді прохо дили перед королем його секретарі, лектори, інтенданти

Офіцери гвардії наближувалися, щоб його одягати. Потім вітали короля різні двірські урядовці, а за ними являлися кардинали, єпископи, амбасадори, князі, вищі офіцери. За ідами вже мала право ввійти вся шляхта і решта офіцерів у порядку рангів. Під час того король одягався, а різні двірські достойники подавали йому різні частини гардеробу. Так, наприклад, сорочки міг доторкатися тільки князь крові. Подібні церемонії обов'язували при сніданнях й обідах, при аудієнціях та коли король ішов на спочинок. Лю-довік XIV видав докладні приписи, хто до якого рангу належить і яке місце має займати на дворі. Аристократичні роди мали обов'язок появлятися у Версалі. Король часто переводив перегляд, чи хто не занедбує цього звичаю, — це він уважав за доказ вірності підданих перед маєстатом.

Загранична політика. Людовік XIV змагав до того, щоб довести Францію до провідного становища в Європі. Від самого початку він намагався Людові XIV замолоду - підняти свій авторитет у міжнародній політиці. Свої наміри він зазначив відразу у питаннях етикету, не важних на перший погляд, але характеристичних для епохи.

Іспанський посол у Лондоні домагався першого місця перед французьким. Людовік загрозив Іспанії війною і присилував її до заяви, що признає першенство Франції. Цю заяву подано до відома всім державам. Етикетне питання виринуло також у зв'язку з Англією. Англійський уряд жадав, щоб на англійських водах чужоземні кораблі віддавали привітання англійським кораблям, спускаючи флаг. Людовік добув для свого флоту звільнення від того звичаю. Навіть на папському дворі зумів здобути собі відповідний престиж. Між службою французького посла в Римі та папською гвардією прийшло до бійки, при чому нарушено екстериторіальність французького посольства. Людовік вислав тоді своє військо до Італії, і папа Александр VII був примушений дати йому сатисфакцію: покарав свою гвардію. У закордонній політиці Людовік продовжував основні змагання своїх попередників і головним ворогом Франції уважав Габсбургів. Так само, як Франсуа І, він намагався розірвати габсбурзький перстень, що стискав Францію з трьох боків: від Нідерландів — з одного, Рейну й Італії — з другого та Іспанії — з третього. У порівнянні з попередніми королями він мав далеко більші економічні й мілітарні сили і міг свої плани переводити в життя з більшим натиском. Людовік консеквентно змагав до того, щоб на всі сторони поширити границі Франції та забезпечити їх так, щоб ніяка сила не могла їх нарушити.

Свої заходи Людовік розпочав від північної границі В 1662 р. він відкупив від англійського короля надморську твердиню Дюнкерк і сильно її укріпив. У тому ж часі він склав союз із Нідерландами, звернений проти Іспанії. Тоді виступив з претензіями до деяких міст в іспанських Нідерландах. Лю-довіковою жінкою була донька іспанського короля Філіпа IV Марія Тереза. Хоч вона зреклася всяких прав до Іспанії, але Людовік не признав цього зречення і на основі права спадщини (т. зв. деволюції) зажадав деяких пограничних міст. Це спричинило так звану деволюційну війну в 1667— 1668 pp. Французькі війська увійшли до іспанських Нідерландів і майже без боротьби здобули пограничну смугу з містами Лілль, Іперн, Куртре, Турне та ін. Але французька експансія занепокоїла Нідерландську республіку: нідерландці боялися, щоб Людовік не напав також на їх границі Разом з Англією та Швецією Нідерланди утворили потрібний союз і запротестували проти французької займанщини. Людовік спинив дальший похід, але в мирі в Аахені 1668 р. затримав здобуті міста.

Нідерланди. Республіка Об'єднаних Нідерландів у тих часах стоЯла на найвищому ступені розвитку. Після Моріца Оранського провід держави узяв у свої руки його брат Фрідріх Генріх (1625—1647). Він був зручним політиком і проявив свій талант як у внутрішніх, так і в зовнішніх виступах.' Він вів помірковану й толеранційну політику в державі і дбав про те, щоб усунути ворожнечу партій. Здобув він у Нідерландах таке значення, що хоч був тільки виборним намісником, але влада його нічим не відрізнялася від влади інших монархів. Всі сили своєї країни він звертав у заграничну політику, щоб здобути Нідерландам належне місце в Європі

Упродовж довгого часу (1625—1647) Нідерланди вели війну з Іспанією. Причина боротьби була в тому, що Іспанія все ще не зреклася своїх претензій до визволених провінцій і мала надію їх відвоювати. Ця війна була в тісному зв'язку з Тридцятилітньою війною, і події в Німеччині мали на неї великий вплив. Нідерланди увійшли в сокхііз Францією, і Рішелье допомагав їм так само, як німецьким протестантським державам Головні бої відбувалися на бельгійсько-голландській границі, а най-важнішою подією у ній було здобуття твердині Бреди 1625 р. У мирі 1648 р. Нідерланди поширили дещо свої границі на південь. Але здобуті провінції не дістали своєї репрезентації у Генеральних Станах, а накинено їм примусову управу.

Син Фрідріха Генріха, Генріх П (1647—1650), помер у молодому віці, і смерть його викликала кризу в державі. Демократична оранська партія втратила вплив, а провід взяла у

свої руки партія аристократична, до якої налеясали представники багатих купців і промисловців. Вони добилися того, що виконавчу владу матиме в краю не намісник, а Генеральні Стани. На місце монархічної влади прийшла олігархія. Генеральні Стани призначували різних урядовців, до таких включно, як командант військом, керманич заграничної політики та ін.

У тому часі проти Нідерландів виступила Англія. Під час англійської внутрішньої війни нідерландці опанували в значній частині англійський імпорт, і через те Нідерланди стали першою торговою державою в Європі. Але коли до влади прийшов Кромвель, він почав вести протинідерландську торгову політику. Його навігаційний акт 1651 р. підірвав передусім нідерландську торгівлю. З цього виникла нідерландсько-англійська війна (1652—1654). Війна велася головно на морі. Нідерландці мали тоді найкращий в Європі воєнний флот і визначних адміралів (Мартін Тромп і Михаель де Райтер), але Англія таки перемогла їх. У мирі 1654 р. нідерландці мусили признати навігаційний акт. Ця невдача значно підірвала І світове значення Нідерландів.

Десять років пізніше прийшло до другої війни з Англією (1664—1667). Причина війни була в тому, що англійці напали на нідерландські колонії в Західній Африці і здобули Новий Амстердам (тепер Нью-Йорк) в Америці. Героєм цієї війни був нідерландський адмірал де Райтер, що здобув собі широку славу своїм воєнним щастям. В 1665 р. він щасливо перевів із Східної Індії нідерландський торговий флот з вантажем вартістю 6 мільйонів гульденів у золоті й оборонив його перед наступом англійців. У мирі в Бреді в 1667 р. Нідерланди дістали деяку полегшу в навігаційних умовах, а саме дозволено їм довозити німецькі продукти до Англії.

Незважаючи на різні перепони, нідерландська торгівля здобувала собі все ширші терени. На Балтійському морі нідерландці увійшли у тісний зв'язок з Данією і кермували данською торговою політикою. На їх бажання данські кораблі завели мито на Зунді. Цей розпорядок був звернений проти Англії і Швеції, що одна з одною співпрацювали. Про нідерландську перевагу на Балтійському морі свідчать цифри з 1640 p.: через Зунд переїхало тоді 147 любекських кораблів, 430 англійських і 1600 голландських. Ще більші успіхи добули Нідерланди на Індійському океані. Португалія за час свого об'єднання з Іспанією не була в силі обороняти енергійно своїх колоній, і нідерландці захоплювали одну за одною всі португальські факторії. Нідерландці знайшли у своїй боротьбі допомогу у місцевих володарів, що ненавиділи португальців за їх безоглядність. Нідерландські купці з незвичайним розмахом займали нові позиції. Яке значення Нідерланди мали у світовому обміні, видно з чисел, що їх подав Кольбер в 1669 p.: на 25000 торгових кораблів усіх народів нідерландці мали 16000, тобто 64 %. Головним осередком торгівлі по-давньому був Амстердам. Тутешній банк, заснований іще в 1609 p., був наймогутнішою грошовою установою цілого світу.

До незвичайного розквіту дійшло тоді нідерландське мистецтво, особливо малярство. Воно піддає вірно характер народу і змагання епохи: життя міщанства, звичаї народу, багатство типів, що проявлялися у живій, розбурханій країні. Голландські малярі осягнули також великі технічні здобутки, особливо в зображуванні світлотіні. Найвизначнішим представником голландської школи є Рембрандт Гар -мене в а н Рейн (1606—1669), маляр і гравер, незвичайно плідний, що залишив кількасот дорогоцінних творів ;— портрети й автопортрети, жанрові сцени, Краєвиди, міфологічні і біблійні образи та ін. У малюнках із життя визначилися Франс Г а л ь с (1581—1666) й Адріан нан Остаде (1610—1685).

Війна з Нідерландами. Реюніони. Маючи таку велику силу, Нідерланди могли спротивитися силі французького короля. Людовік XIV поки що мусив залишити свої плани, але не дарував Нідерландам їх інтервенції. Він уважав Нідерланди за ворога Франції — із огляду на їх господарську могутність, і на те, що вони були твердинею протестантизму, і також тому, що у республіці знаходили захист французькі емігранти, що звідти вели пропаганду проти абсолютизму. Людовікові повелося скоро розбити потрійний союз. Англійському королеві Карлові II він запевнив підмогу в сумі трьох мільйонів ліврів річно і прихилив його цілком на свій бік. Так само дав підмогу Швеції і відтягнув її від Нідерландів. Таким чином Нідерланди опинилися зовсім ізольовані. Тодішній державний секретар Ян де Віт не зумів оцінити трудного становища держави. Він був представником великого купецтва, що за всяку ціну намагалося утримати мир і не зуміло приготовити належної оборони. Нідерланди мали добрий флот, але сухопутне іх військо дуже підупало, не знаходячи опіки з боку уряду. Французька армія під проводом найкращих полководців — Тюрена і князя Кон-де — двома шляхами ввійшла на нідерландську територію в 1672 р. Особливо славна була переправа французьких військ через Рейн. Французи здобули всі твердині, аж до Утрехта, і вже сама столиця була в великій небезпеці. Нідерландський уряд так затривожився, що став просити миру і готов був віддати Франції недавно добуті від іспанців землі. Але проти цього піднялася демократична опозиція. Прихильники орансь-кої династії обжалували де Віта в невмілій підготові оборони й у порозумінні з ворогом, відмовили послуху урядові й закликали на становище намісника князя Вільгельма ІН (1672— 1702). Новий намісник з великою енергією зорганізував оборону. Він дивився на себе не тільки як на оборонця Нідерландів, але й усієї Європи проти французького імперіалізму. У боротьбі не нехтував ніяких засобів, навіть, як колись його предок, наказав перекопати надморські греблі і залити водою ті місцевості, що їх зайняли французи.

Хоробра оборона Нідерландів виявила, що французька могутність не є. така грізна, як про неї думали. Дальша боротьба велася вже в іспанських Нідерландах та над Рейном Але серед коаліції скоро прийшло до непорозумінь, бо кожна держава мала свої окремі інтереси. Цю незгоду використали французькі генерали і здобували все більші перемоги. Врешті Франція опанувала вповні ситуацію. У 1678 р. прийшло до миру в Німвегені, що виказав повну перевагу Франції. Габсбурги мусили прийняти умови, які поставив їм Людовік. Найгірше з війни вийшла Іспанія, бо мусила віддати Франції дальшу смугу в Нідерландах, а також Вільне Бургундське графство над Сотою. Зате Голландія вийшла з війни без територіальних втрат.

Свої успіхи у війні Людовік задумував використати, щоб вирівняти французькі границі над Рейном. Там Франція не мала одноцільної території, і різні дрібні французькі посілості заглиблювалися в німецькі землі. Король установив у Меці, Безансоні і Брайзаху окремі трибунали, що мали розслідити давню державну приналежність цих окраїн. Якщо якесь місто чи волость коли-небудь належали до Франції, то вони вирішували наново піддати їх під владу французького короля. На основні такого присуду французькі уряди за допомогою війська займали таку місцевину, незважаючи на ніякі протести. Трибунал у Меці таким способом приєднав до Франції 80 місцевостей. Суддям деколи доводилося шукати доказів з часів глибокої старовини. Так, архієпископові Тріра забрали деякі місцевини тому, що «король Піпін, коли дарував їм ка-тедру, застеріг собі над ними королівську владу й опіку».

Найбільше враження викликав похід французьких військ під одне з найбільших ельзаських міст -— Страсбург. Міщани не могли навіть думати про оборону, бо мали всього 400 найманих вояків, і мусили погодитися на капітуляцію. Таким самим способом в 1684 р. французи опанували Люксембург. В 1681 р. французькі війська зайняли в Італії могутню твердиню, Казалє, що перша належала до Іспанії. Габсбурги були зайняті тоді війною з турками і не могли оборонити своїх прав. Таким способом через ці «реюніони» (оновлені унії) Людовік XIV посунув границю Франції далеко на схід. Міністр Лювуа забезпечив нові міста сильними фортецями.

У 1688 р. Людовік заатаку-вав знову надрейнський Палатинат. Габсбурги, Нідерланди й Англія сполучилися відразу в союз проти Франції. Війна велася в різних країнах.Європи, на суходолі і на морі. Головний провід мав Вільгельм ІН. Людовік не зміг утримати добутої країни і наказав знищити її безоглядно. Французи палили міста й села, нищили виноградники та сади. У деяких місцях самі громадяни мусили підкладати вогонь під свої оселі. Але остаточно, під натиском усієї Європи, Людовік мусив зректися своїх набутків. Він віддав значну частину реюніонів, але затримав найважнішйй — Страсбург. Ці невдачі тільки на короткий час затримали експансію Франції. В недовгому часі Людовік повернувся знову проти Габсбургів, а саме проти Іспанії.

Іспанія в XVIII ст. Велика іспанська монархія при кінці володіння Філіппа П переживала небезпечну кризу. Війни з Нідерландами і з Англією коштували незвичайно багато, і не тільки не принесли ніякої користі, але й захитали основи імперії. Державний скарб Іспанії, хоч найбагатіший у світі, вичерпався вповні на воєнні потреби. Сама нідерландська війна коштувала більше як два мільярди на сьогоднішню валюту. Хоч з Америки все ще напливало золото, але цих доходів не вистачало на великі видатки, і король мусив накладати на населення все більші податки. Так, завів він великий податок від торгівлі, що доходив до 10 % вартості товарів, податки промислові, хліборобські та ін. Щоб збільшити приходи, король продавав за гроші деякі уряди і почесті і затягав позички на всі сторони. Умираючи, Філіпп П лишив державного боргу понад два мільярди. Філіпп був відомий з того, що точно платив проценти, тому без труду діставав позички, найчастіше в багатіїв Генуї. Але пізніше, не маючи з чого жити, самовільно обнизив процентову стопу.

Ще більш грізний був занепад народного господарства. До XV ст. завдяки праці арабів-маврів Південна Іспанія стояла на високому господарському рівні, так що тамошні хліборобство й садівництво були недосяжним взором для інших країн. Та коли почалося переслідування морисків, коли багатьох їх присилувано, залишити край, не стало робочих рук та ініціативи до ведення господарства — і хліборобство почало занепадати. До занепаду господарства причинився немало й відплив населення з Іспанії до колоній, бо найбільш підприємливі одиниці шукали щастя за морем. Філіпп П розвивав промисловість, завів охоронні мита і довів до того, що Іспанія у деяких ділянках почала дорівнювати Франції, Англії та Нідерландам. Іспанські промислові вироби йшли до колоній, а звідти до Іспанії напливало золото. Іспанія трималася монополізаційної системи, не дозволяла на торгівлю з колоніями іншим державам, і через те збут на іспанські промислові вироби був дуже великий, а це давало фабрикантам можливість досхочу підносити ціни. Але промисловий розвиток ішов коштом хліборобства, бо ціну сільських продуктів штучно обнижувано, так що праця на ріллі не оплачувалася. Знеохочене населення залишило ріллю й емігрувало з села. Таким чином багаті колись околиці цілком опустіли.

Наслідник Філіппа II, Філіпп ПІ (1598—1621), мало займав- ся державними справами і всю управу доручив першому міністрові графові Лермі. Лерма так прибрав до рук короля, що це приписували навіть його чарам. Він використовував владу для збагачення себе і своєї родини. За його порадою Філіпп видав у 1609 р. наказ прогнати з Іспанії рештки маврів — і близько 800000 людей було виселено до Африки. Нічого не помогли вказівки шляхти на погубні наслідки цієї політики, що усувала з краю найкращих хліборобів. Від того часу господарський занепад Іспанії пішов іще скоршим темпом. У закордонній політиці уряд Філіппа III намагався утримати гегемонію Іспанії на Середземному морі. У 1613 р. іспанський флот переміг турків коло острова Хіос. У Тридцятилітній війні іспанські війська допомагали австрійським Габсбургам.

За Філіппа IV (1621—1655) управляв Іспанією міністр Оліварес. Він змагав до того, щоб утвердити абсолютну ко-- ролівську владу і намагався всюди обмежувати права населення. Ця його політика викликала в різних провінціях небезпечні повстання. У 1640 р. проти Іспанії повстали португальці Об'єднання з іспанською короною принесло Португалії утрату великої частини колоній. Коли ж Оліварес почав нарушувати права місцевого сейму, кортесів, португальці підняли повстання й вибороли собі свободу під проводом Жоана IV Браганци (1640—1656). Рівночасно піднявся повстанчий рух у Каталонії, коли Оліварес захотів відібрати їй право ухвалювати податки. Війна з каталонцями тривала дванадцять років (1640—1652). Каталонське повстання підпирав Рішельє, і був момент, коли Франція мала надію поширити свої границі поза Піренеї, аж до ріки Ебро. Щойно по довгій облозі Дон Хуан д'Австрія (молодший) добув Барселону і наладнав відносини у збунтованій країні Але давні права Каталонія затримала. Великий податковий гніт був причиною народних рухів на Сицилії і в Неаполі (1647—1648). Війна з Францією закінчилася Піренейським миром у 1659 р. Іспанія втратила пограничні смуги у Піренеях і в Нідерландах

Останнім королем із габсбурзького роду в Іспанії був Карл П (1665—1700). Регенція, що управляла державою в часі малолітності короля, не зуміла зарадити внутрішній руїні держави, що поступала все далі. Число населення Іспанії зменшилося, підупали хліборобство і промисловість, торгівля перейшла в руки чужинців, у колоніях поширилося розбишацтво. Не поправилися також відносини, коли управу держави перебрав сам Карл II: він був людиною без здібностей та енергії.

Сукцесійна іспанська війна. Людовік XIV задумав використати це трагічне становище Іспанії, щоб посадити на іспанському престолі людину свого роду. Карл II мав дві сестри: одна була жінкою цісаря Леопольда І, друга жінкою Лю-довіка, — отже, французький король уважав, що його родина має таке саме право до Іспанії, як австрійські Габсбурги Поволі він почав приготовляти перехід Іспанії до династії Бурбонів. Справою іспанської спадщини цікавилися також Англія і Нідерланди, що тоді були злучені під владою Вільгельма III Оранського. Обидві держави експортували Свої промислові вироби до Іспанії та її колоній, мали з того великі доходи й бажали забезпечити там свої права. Для них дуже невигідна була перспектива злуки іспанської імперії з Францією: тоді французька промисловість опанувала б Іспанію і виперла з неї інші держави. Тому Вільгельм III розвів широку акцію, щоб не допустити Бурбонів до іспанського престолу, і до цього схиляв інші держави. Коли ж Людовік XIV не захотів зректися своїх претензій, Вільгельм задумав полагодити справу компромісом: він подав проект, щоб іспанські землі поділити між Францією та австрійськими Габсбургами. Але цей план викли-кав велике обурення в Іспанії та Австрії — і справа залишилася невирішена. Нерішучий іспанський король Карл П кілька разів міняв свою постанову щодо спадщини, аж врешті перед самою смертю піддався французьким впливам і свою монархію передав внукові Людовіка XIV Філіппові, князеві Анжу, але під умовою, щоб він не допустив до поділу іспанських земель.

Коли Карл помер у 1701 р, Філіпп V (1701—1746) негайно прибув до Іспанії, щоб перебрати владу. Людовік на радощах немов тоді висловився так: «Вже нема Піренеїв!» — тобто що зникла границя між Францією та Іспанією Але інші держави запротестували проти не-чуваного зросту Бурбонів і розпочали війну. Проти Франції виступили Нідерланди, Англія, цісар і майже всі німецькі князі Провід коаліції узяв у руки так званий тріумвірат: англійський полководець князь, Марльборо, державний секретар Нідерландів Гайсіус і цісарський вождь, савойський князь Євгеній. Цю довголітню війну звали сукцесійною іспанською (1702—1714 pp.).

Людовік давно був приготований на війну і відразу розпочав офензиву в Італії та Німеччині Але в недовгому часі його противники здобули велику перемогу під Гохштадтом над Дунаєм (1704 p.), і французи мусили уступити на західний бік Рейну. Пізніше коаліція перейшла до наступу, і її війська увійшли до Франції. Ніколи ще Людовік не був у такій небезпеці Бракувало йому людей і грошей, і нізвідки не було надії дістати допомоги. Він уже почувався таким безсилим, що готов був зректися іспанської спадщини і за всяку ціну прийняти мир. Але коаліція жадала більшого: щоб він сам, за допомогою свого війська, вигнав Філіппа з Іспанії. Людовік не хотів на це погодитися і постановив вести війну-далі. Це його врятувало. Серед коаліції прийшло до непорозумінь, бо інші були змагання Габсбургів, а інші Англії й Нідерландів — і війна почала сприяти французам. В Англії провід перейшов до нового уряду, що змагав до миру, і він почав переговори з Людовіком. Врешті в 1713 р. складено було мир в Утрехті Обі сторони погодилися на тому, щоб залишити кожному те, що він здобув собі під час війни. Династія Бурбонів затримала Іспанію з заморськими колоніями, але Філіпп V мусив в імені своїм і своїх наслідників зректися прав до французької корони. Австрійські Габсбурги дістали європейські провінції Іспанії, а саме Нідерланди (Бельгію), Мілан, Неаполь і Сардінію (пізніше Сардінію замінили на Сицилію). Англія добула важний із стратегічного боку Гібралтар і деякі французькі колонії в Північній Америці В Європі Франція задержала всі свої давніші здобутки.

Вислід війни на перший погляд був корисний для Людовіка XIV, бо він усе ж здобув Іспанію для свого роду, й таким способом Франція на піренейській границі позбулася відвічного суперника — Габсбургів. Але ця перемога коштувала французькій державі дуже багато. На довголітню війну пішли, всі державні ощадності, що їх так запопадливо збирав Кольбер. Держава попала у важкі борги, з яких уже тяжко було їй видобутися. Разом із тим почали підупадати французька промисловість, торгівля і взагалі добробут.