Крип'якевич Всесвітня історія. Cередньовіччя і нові часи (1995)
13. Просвіченій абсолютизм
Раціоналізм. У половині XVIII ст. духове життя верхів громадянства опанував новий культурний напрям — раціоналізм. Назва його походить від того, що його прихильники у своїх дослідах опиралися виключно на розумі, відкидаючи всякі інші сили людського духу. Попередниками раціоналістів були гуманісти, що також бажали оперти знання на досвіді. Але ідеї гуманізму занепали в XVI—XVII ст. під час релігійних воєн, коли ввесь світ цікавився передусім церковними справами. Наукові досліди, оперті на основах обсервації й експериментів, розпочалися наново при кінці XVII ст. Особливе значення мали відкриття англійського вченого Ісаака Ньютона (1642— 1727), що перший сформулював закони загального тяжіння і відкрив перед наукою нові, широкі перспективи. Теоретиком англійського раціоналізму був філософ Джон Локк (1632 —' 1704). У своїх писаннях він тримався погляду, що людина не має вродженого знання, як це доказували давніші філософи, а добуває його з досвіду — чи то зверхнього, обсервуючи світ, чи внутрішнього, досліджуючи свої переживання. Локк був прихильником конституційної монархії і за мету держави уважав охорону свободи й природного права людини до життя. Інші англійські філософи, так звані деїсти, займалися дослідом релігії та моральності. Деякі з них доказували згоду християнської науки з розумом, інші виступали проти всякої об'явленої релігії і признавали тільки філософічне поняття божества.
До популяризації і поширення раціоналістичних ідей серед громадянства прислужилися найбільше французькі письменники, особливо три найвизначніших: Вольтер, Монтеск'є і Руссо.
Франсуа Вольтер (1694—1778) скінчив єзуїтську школу і студіював право, але славу добув собі як талановитий публіцист. У своїх «Англійських листах» він познайомив французьке громадянство з політичними відносинами і розвитком культури Англії та рівночасно піддав критиці устрій життя Франції. У'Своїх дрібних статтях, розправах і памфлетах він зачіпав усі ділянки тодішнього життя — письменство, науку, релігію, суспільні відносини, державний лад, а його їдке перо добуло йому незвичайну популярність в інтелектуальних колах. Він виступав також проти абсолютизму і через те двічі був засуджений на в'язницю в Бастілії, а врешті мусив утікати до Англії. У 1750—1753 pp. він перебував у гостині в прусського короля Фрідріха II і мав великий вплив на його державні реформи.
Барон Шарль де Монтеск'є (1689—1755) був ученим правником і президентом трибуналу в Бордо. Він проживав довгий час в Англії, розслідив докладно устрій англійської держави й . став прихильником конституційної монархії. У славних «Перських листах» він виступив із критикою французького громадянства. У «Дослідах про причини величі і занепаду римлян» він підкреслював значення політичної свободи для розвитку держави. У головному своєму творі «Дух прав» Монтеек'є дав теорію новочасного державного ладу, що опирається на поділі влади на законодавчу, виконавчу і судову.
Цей його трактат мав незвичайне значення для розвитку парламентаризму в Європі
Ж а н - Ж а к Рус с о (1712—177S), син женевського годинникаря, мав молодість дуже бурхливу, на мандрівці перейшов Італію і Францію, був учителем музики, слугою, магіком,. ченцем. Але в пізнішому віці виявився як незвичайно талановитий письменник, що всіх захоплював безпосередністю своїх почувань. Найславніший його твір «Суспільна угода» був присвячений дослідам первісного громадянства. Руссо виступав як прихильник повної рівності людей і демократичного устрою. У «Розмові про нерівність» письменник виявляє себе як ворог культури, що зродила нерівність, і проголошує поворот до природи. «Еміль» дає вказівки, як виховувати молодь згідно з природою. «Нова Елоїза» малює ідеальне життя на лоні природи. У своїх «Признаннях» Руссо описав з незвичайною щирістю своє безталанне життя. До теорій Жан-Жака Руссо нав'язували пізніше різні радикальні течії, що змагали до основних перемін у громадянстві.
Огляд знання, опертого на раціоналістичних тезах, дала славна французька Енциклопедія (1745—1780) у 35 томах. Головними редакторами її були Дені Дідро і Д'Аламбер. Ці «енциклопедисти» гостро осуджували давній лад як незгідний з розумом і людською природою, з погордою відносилися до минулого, славили поступ і домагалися політичних та соціальних реформ.
Поглядами раціоналізму перейнялися деякі володарі, і так постав так званий просвічений абсолютизм, що в ім'я поширення культури проводив різні реформи.
Фрідріх Великий. Найвизначнішим представником просвіченого абсолютизму" був прусський король Фрідріх II Великий (1740—1780). Його батько Фрідріх Вільгельм хоч був дуже ощадний, не жалував коштів, щоб дати синові якнайширшу освіту, та утримував для нього найкращих французьких учителів. У програму навчання входили релігія, французька мова, рахунки, нова історія та географія. У компанії кадетів королевич мав привчитися військового знання, а взагалі мав учитися ощадності й поміркованості. Молодий Фрідріх найбільше захоплювався французькою літературою, з якою осново познайомили його учителі, а також залюбки грав на флейті. Менше подобався йому військовий примус і педантизм, якого вимагав його батько. Коли ж на -дрезденському дворі познайомився з буйним товариським життям, почав чимраз більше проявляти невдоволення з твердого режиму, який приписав йому батько. Врешті у 18-му році життя за намовою двох- учителів рішився утекти до Англії. Але цей план став відомий старому королеві, він наказав виновного учителя за дезерцію* повісити, а сина у першому гніві хотів позбавити ,наслідства, а пізніше призначив до адміністраційної служби як простого урядовця. В інструкції він наказав, що королевич має навчитися, «що ніяка держава не може існувати без господарства і доброго ладу та що добро держави залежить від того, чи володар все розуміє й є добрим господарем і економістом», Фрідріх поволі вжився у нову тверду школу, зрозумів мету державної праці, і врешті батько привернув його до своєї ласки. Але Фрідріх не залишив і своїх давніх замилувань, і в замку, який йому батько дарував, зібрав собі гурт освічених людей, з якими вів дискусії на суспільні й мистецькі теми, віддавався музиці, читав старих і нових письменників, займався філософією. Тоді він й увійшов у переписку з -Вольтером і став прихильником раціоналізму та ідей Освічення. В 1739 р. він склав трактат під назвою «Ан-тимаккіявель», в якому виступив проти Маккіявеллі за те, що він не признавав моралі в політиці. Фрідріх приймав тут погляд раціоналістів, що держава постала шляхом угоди та що володар має обов'язок служити народові. «Король є найпершим слугою своїх народів», — ці слова стали його гаслом. «Не народи існують Для володаря, але володар живе для народів».
Коли Фрідріх II став королем, почав уводити в життя свої погляди. До себе як володаря ставив дуже.суворі вимоги. Цілий його день, від 4-ї ранку до 10-ї вечором, був докладно урегульований: 10 годин він призначав на державні справи, чотири на студії, дві для товариства. Такої самої праці він жадав від своїх урядовців. Керму держави вів сам особисто. Міністрів уважав тільки за помічників, що виконували його плани. Свою ініціативу виказував у всіх ділянках державного життя.
Одним із перших його актів був закон про релігійну толеранцію 1740 р. «У моїй державі, — заявив він, —- всі релігії повинні мати толеранцію; кожний має право добувати спасіння на свій спосіб». Сам Фрідріх до християнства відносився байдуже і скоріше був прихильником деїзму, але не відкидав основ християнської моралі. Досить ласкаво ставився до католиків, вибудував їм церкву в Берліні, з папою був у доброму порозумінні.
Фрідріх хоч і знав раціоналістичну доктрину про рівність людей, на практиці уважав неможливим знесення поділу на класи. Він тримався погляду, що кожний стан має свою функцію в державі: шлях та має постачати офіцерів і вищих урядовців, міщани — вести торгівлю і промисли, селяни — управляти землю. Але нижчі стани він мав в особливій опіці і дбав про те, щоб підняти їх освіту та осведомления. В 1763 р. Фрідріх видав закон про загальний обов'язок навчання: батьки повинні були посилати до школи дітей від 5-ти до 13-ти років. Він заснував багато народних шкіл, утворив окремі семінарії для підготовки учителів. На бажання короля,міністр Цедліц перевів реформу гімназій, щоб молодь привчити до більш самостійного думання. Фрідріх відновив діяльність Академії наук, але надав їй французький характер. До німецького письменства відносився з презирством і не дуже вірив у його розвиток.
Велике значення мала реформа прусського права. Перші розпорядки короля змагали до того, щоб приспішити вимір справедливості. Один із його міністрів, Коцеї, доказав неймовірної речі, а саме впродовж нецілого року полагодив 2400 процесів, що протягалися довгими роками. Король жадав, щоб судівництво було об'єктивне і всім рівно служило та щоб форми його були якнайпростіші, «згідно з розумом і ладом держави». В 1784 р. вийшов новий прусський кодекс, складений наІ нових основах, у дусі епохи Освічення, незвичайно поступовий на свій час. Як і давніщі прусські володарі, він із великою увагою відносився до хліборобства, осушував багна, перекопував канали, закладав нові гостинці, переводив доцільну колонізацію, В особливій опіці він мав околиці, знищені війною, звільнював селян від податків, давав допомогу зерном і худобою, — в одному році роздав він 35000 коней. Промисловість вів у дусі меркантилізму, підпомагаючи промисловців охоронними митами. За його часів постало до 300 нових мануфактур, тобто фабрик, між іншим порцеляни, тютюну, шовку; морвою обсаджено багато гостинців.
Розвиток господарства і добробуту дозволяв збільшити державні податки. Фрідріх спровадив собі урядовців-фран-цузів, у числі 200 чи навіть 500, і вони зреорганізували йому податкову систему на кращий французький лад. Заведено тоді так звані режі, тобто державні підприємства і монополії (соляні, тютюнові, продажу солі), і збільшено мита й акцизи. Фінанси держави організовував державний банк у Берліні з капіталом S мільйонів талерів.
Більшу частину державних доходів Фрідріх зуживав на потреби армії. Він зліквідував гвардію велетнів, «синіх хлопців», яких так любив його батько, натомість побільшив своє військо до 200 000 — нечуваного в Європі числа. Прусська армія проходила окреме вишколення, якого пильнували генеральні інспектори, -та відбувала щорічні маневри, а офіцери добували фахову освіту у військовій академії. Свій високий рівень Фрідріхове військо виявило невдовзі на полях боїв.
Австрійсько-прусські війни. На переломі XVII—XVIII ст. держава австрійських Габсбурга зайняла найперше місце в Середній Європі. Після щасливих війн із турками до давніх габсбурзьких посілостей прилучено Угорщину, так що межі держави оперлися на Дунаї. У тому самому часі, після сук-цесійної війни, австрійський рід добув також великі простори в Італії та Бельгії. Так постала велика габсбурзька монархія, що почала відігравати важну роль і на заході, і на сході Європи.
Цісар Карл VI (1711 — 1740) звернув увагу на те, щоб використати економічні можливості своїх країв, і Зайнявся розбудовою торгівлі. Він проголосив Трієст та Фіуме вільними портами і намагався скермувати туди левантійський торговельний рух. Також в Остенде, у Бельгії він заснував Східноіндійську компанію, що ввійшла у зв'язки з Азією. Але ці широкі плани цісаря розбудили підозріння інших держав. Проти Австрії виступили Англія та Голландія, і цісар мусив зректися своїх торгових планів.
Становище Карла погіршилося також через те, що він не мав синів, до яких могла б перейти його держава. Щоб забезпечити існування держави, Карл VI в 1713 р. проголосив «прагматичну санкцію» — закон,, який урегулював справу спадщини в династії Габсбургів. Він вирішив, що габсбурзькі країни відтепер мають творити неподільну цілість, отже коли б вимерла мужеська лінія, право спадщини мали б також жінки.
На основі цих постанов після смерті Карла на габсбурзько-му престолі засіла його донька Марія Терезія (1740— 1780). її чоловіком був лотарінгський князь Франц, тим-то австрійська династія почала називатися габсбурзько-ло-тарінгською. Князь Франц згодом дістав цісарську корону як Франц І (1745—1765). Але держави, неприхильні зростові Габсбургів, не хотіли признати Марію Терезію дідичкою Австрії, і через те виникла так звана сукцесійна австрійська війна (1740—1748).
Головну причину до боротьби дав Фрідріх II. Він спочатку заявив готовість підперти Марію Терезію, якщо вона відступить йому частину Шлезька. Коли ж вона на це не погодилася, Фрідріх виповів війну й увійшов зі своєю армією на Шлезьк. По стороні Пруссії стали також Франція, Іспанія, Баварія та інші держави, і розгорілася війна. Фрідріх II виявився як незвичайно талановитий полководець, що незрівнянною стратегією і тактикою перемагав усіх своїх противників (бої під Мольвицями, Хотужицями, Гогенфрідбергом та ін.). Фрідріх був прихильником так званої стратегії притомлюван-ня і своїми походами та нападами змучував противника, щоб той утратив надію на перемогу, а тоді одним умілим ударом розбивав ворожі полки. Війну закінчено миром в Аахені в 1748 p., некорисним для Австрії: Марія Терезія мусила зректися Шлезька на річ Пруссії, а також віддала Бурбонам Парму в Італії.
Кілька років пізніше австрійсько.-прусське суперництво довело до нової Семилітньої війни (1756—1763). По боці Фрідріха стояла тільки Англія, проти нього — Австрія, Росія, Франція, Швеція, Саксонія та інші німецькі держави. Фрідріх скорим походом добув Саксонію й увійшов до Чехії, але мусив уступати під натиском австрійських і російських військ і знайшовся в дуже важкому становищі, окружений з різних сторін. В австрійській армії визначилися тоді талановиті генерали Даун і Лаудон, і австрійці почали перемагати прусські війська (під Колліном, Гох-кірхом). Ця довга й кривава війна не принесла значніших територіальних змін. У мирі в Губертсбурзі 1763р. Фрідріх'затримав Шлезьк.
Реформи Марії Терезії і Иосифа II. Австрійська держава з боротьби з Пруссією вийшла територіально поменшена, але скріплена внутрішньо. Серед війни й спільної небезпеки різні провінції наблизилися одна до одної і сильніше прив'язалися до династії. Особливо Угорщина, що перше вороже відносилася до Габсбургів, тепер стала по стороні Марії Терезії і підпомагала її військом і всякими засобами.
Марія Терезія перевела різнорідні реформи, що мали на меті поліпшити устрій держави. Передусім вона дбала про те, щоб завести одноцільну адміністрацію в рівнорідних країнах своєї монархії, завела окремі міністерства: внутрішніх справ, промисловості та інші, поліпшила судівництво, проголосила новий кодекс (Немезіс Терезіана), притягнула до оподаткування шляхту і духовенство, зреформувала школи. Ці переміни цісарева проводила дуже обережно, рахуючись з установами різних країн і обичаями населення.
У більш радикальному напрямі йшов її син Й о с и ф ІГ (1780—1790), що спочатку був співрегентом матері, а потім зайняв її місце. Він був прихильником просвіченого абсолютизму й у своїх змаганнях наслідував Фрідріха Н. Але він не був поміркованим і багато справ вирішував похапцем, необдумано. Фрідріх Великий говорив про нього, що він наперед робить другий
крок, а щойно опісля перший. Він не жалував ніяких народних, обичаїв, ні звичок громадянства, не розумів значення традиції і всі справи вирішував на основі раціоналістичних теорій.
Найголовнішими стали його релігійні реформи. Він був прихильником релігійної толеранції й її основи проголосив едиктом у 1781 р. Він писав так: «Ніхто не має бути караний за приналежність до тої чи іншої релігії, ніякої людини не можна силувати приймати Євангелію держави, якщо це є проти його переконання. Сцени осоружної нетолеранції треба цілком прогнати з моєї держави. Толеранція є виявом того благородного настрою, що панує тепер в усій Європі». На основі того едикту католицька церква займала далі перше місце, але некатолики добули право будувати церкви, публічно відбувати богослужения й основувати школи. Також жиди дістали громадянські права.
Але рівночасно Йосиф II намагався піддати всі віросповідання під нагляд держави. Він заборонив єпископам входити у зв'язки з папою без свого дозволу, не дозволяв висилати ніяких грошей до Рима, обмежив духовний суд нунціїв, противився апеляціям до Апостольської Столиці та ін. Усі па-стирські листи єпископату проходили цензуру влади. Цісар почав втручатися в справи релігійного культу, виступав проти різних обрядів, що їх уважав за прояви забобонів, забороню-вав почитания реліквій, обмежував процеси та прощі, не дозволяв святити овочі, дзвонити, щоб запобігти бурям, і т. п. Він ; видав окремий патент про подружжя, що регулював цю справу як цивільну угоду Цісар виробив таксу, скільки може брати парох від гіарохіян за різні церковні богослужения. Особливо завзято виступав цісар проти монастирів. Він зарядив знесення всіх тих орденів, що ведуть тільки контемп-ляційне* життя і «не утримують шкіл, не служать хворим, не проповідують, не сповідають, не визначаються студіями». Так зніс він 700 му-жеських і жіночих монастирів й усунув понад 30000 ченців. Так само ліквідував багато монастирських церков. Ці реформи проводив цісар також в Галичині, що від 1722 р. перейшла від Польщі під австрійську владу. Будинки знесених монастирів він призначив на уряди, суди, шпиталі. Йдучи за теоріями раціонализму, Йосиф II змагав до того, щоб підняти добробут нижчих класів населення. Патентом з 1781 р. він зніс кріпацтво і дав селянам особисту свободу. Селянин міг залишити своє село та переселитися на інше місце й віддаватися лишим заняттям. Пан стратив право судити підданих. Селяни підлягали публічному судівництву. Йосиф П завів рівні податки для всіх громадян, без огляду на класову приналежність. Заведено так званий кадастр, тобто новий помір грунтів, і на цій основі визначувано висоту податку. Також право мало бути рівне для всіх; появився новий цивільний і карний кодекс.
Як усі володарі просвіченого абсолютизму, Йосиф II намагався піддати наглядові держави все господарське життя. Держава будувала нові шляхи (т. зв. цісарські гостинці), протегувала гірництво, закладала фабрики, дбала про те, щоб підняти рівень хліборобства. Обмежено привіз чужосторонніх виробів, а відкрито нові дороги для експорту, особливо на Бал-канський півострів. Йосиф II протегував також внутрішню колонізацію і до різних провінцій спрямовував німецьке населення. Ці колоністи мали давати місцевому населенню зразки як вести господарство, а заразом мали бути опорою для державної влади. В тих часах у Галичині постало багато німецьких колоній.
Проти раптових цісарських реформ у деяких країнах повстала опозиція. Особливо невдоволена була Угорщина, бо її устрій Йосиф II нарушив найбільше. Він не коронувався на угорського короля, не скликав сейму, поділив край на нові округи і завів у них цісарську адміністрацію, а в урядах замість латинської мови завів німецьку. У деяких околицях почалися розрухи, але цісар здушив їх військовою силою.
Ще більший спротив викликали цісарські реформи в Бельгії. Тут прийшло до відкритого повстання в 1787 р., в якому злучилася партія аристократична з демократичною. Цісарський намісник був примушений стримати всі нові розпорядки і на якийсь час заспокоїв країну. Але Йосиф II домагався, щоб реформи проводити далі. Тоді повстання спалахнуло знову, і Бельгія в 1790 р. проголосила незалежність під назвою Злучених Бельгійських Держав. Тоді вже у Франції розпочалася Велика революція, і Бельгія стала осередком європейської війни.
Серед цих подій помер цісар Йосиф II. «Я мав нещастя бачити, як усі мої плани занепадають», — такі мали бути його останні слова. Він залишив пам'ять реформатора-фантаста, що не рахувався з реальними відносинами й наперекір усій традиції провадив ідеї епохи раціоналізму.
Наслідник Иосифа II його брат Леопольд II (1790— 1792) був також прихильником реформ, але поводився більш обережно й гострі розпорядки брата відкликав або злагіднив і тим заспокоїв зворохоблені провінції.
Розпущення ордену єзуїтів. Фрідріх II і Йосиф II були найбільш визначними представниками просвіченого абсолютизму і найбільш всесторонньо реалізували ідеї своєї епохи. До тих самих поглядів схилялася також Катерина II. У своїх реформах вона здійснювала деякі вимоги раціоналістичних доктрин, хоч відсталий Схід іще не доріс до сприймання західних ідей. Просвічений абсолютизм добув собі також прихильників у Південній Європі. Тут він проявився головно у боротьбі з католицькою церквою, що була наймогутнішою з середньовічних установ і не хотіла піддатися під провід абсо-, лютної держави, а особливо в боротьбі з орденом єзуїтів.
Єзуїти від початку свого існування були сильною підпорою католицької церкви і заслужилися незвичайно в боротьбі проти реформації. їх ділом було те, що від половини XVI ст. реформація перестала поширюватися, а в деяких країнах цілком підупала. Єзуїти підняли наново авторитет Рима і причинилися до оздоровлення церковного життя. Велике значення мали єзуїтські школи, що виховували молодь у католицькому дусі і таким способом утверджували католицтво у нових поколіннях Єзуїти займалися також політикою і на дворах різних володарів були впливовими дорадниками, а не раз навіть кермували всім політичним життям. Через те орден єзуїтів дійшов до великої могутності і багатства, і ніякий інший орден не міг з ним рівнятися. Але саме тому проти ордену звернулися представники раціоналізму, вбачаючи в єзуїтах головних противників своїх ідей і реформ.
Наперед почалася боротьба проти єзуїтів у Португалії. Орден дійшов тут до великої могутності за короля Жоана V (1706—1750), що сам був вихованцем єзуїтів і не щадив грошей та дарів для ордену, будував Нові монастирі й церковні установи і віддав державу під єзуїтський вплив. Але за короля Жозе І (1750—1777) виступив проти єзуїтів міністр маркіз Помбаль. Головною метою його діяльності було визволення державної влади з-під впливу шляхти й духовенства. Він зреформував фінанси, усунув приватних державців податків і на
їх місце поставив урядовців, протегував промисловість згідно і з теоріями меркантилізму, розвинув торгівлю й утворив нові І компанії для зв'язків з Індією і Китаєм та енергійно виступав І проти розбишацької шляхти. В 1755 р. столицю Португалії І Ліссабон знищив страшний землетрус, в якому знайшло смерть людей. Це припинило праці держави, але Пом-баль не знеохотився і провадив далі свої реформи. Тоді проти і нього почали виступати єзуїти. Вони з невдоволенням дивили-ся на зріст королівської влади й шукали маловажної причини, щоб міністра усунути. Помбаль заснував тоді товариство для управи винограду і даз йому привілей виключного закупу Овочів по означеній ціні. Це шкодило інтересам єзуїтських виноградників, і єзуїти підняли проти міністра народне повстання в Опорто. Але Помбаль здушив цю революцію й рішуче ви-ступив проти ордену, закидаючи йому, що він підкопує авто- ритет держави. В 1757 р. він усунув з королівського двору всіх j єзуїтів і звернувся до папи Бенедикта XIV з проханням розглянути провини ордену. Папська комісія признала єзуїтів винуватими й заборонила їм вести всякі торгові інтереси в Португалії і колоніях, а також відібрала право сповідати. Коли ж єзуїти не вгамувалися і навіть звернулися проти короля, Помбаль в 1759 р. наказав усіх членів ордену ув'язнити і відіслав їх до Церковної Держави. Це викликало велике напруження між Римом та Португалією, але Помбаль не завернув зі свого шляху. Він перевів реформу шкіл і настановив у них світських учителів — як у народних школах, так і в університетах. Це був найбільший реформатор, якого коли-будь мала Порту галія.
За прикладом Португалії лішла Також Іспанія. В 1767 р. граф Аранда, міністр Карла ПІ (1759—1788), розпустив єзуїтський орден і також відіслав єзуїтів до Риму. Але Церковна Держава не хотіла їх прийняти, ї їх корабель довго скитався по морю, поки вигнанців не прийняли на Корсиці. У тих самих роках прогнано єзуїтів також із неа-політансько-сицилійської держави і з Парми. Апостольська < Столиця пробувала боронити орден, але тоді проти єзуїтів повстала також Франція і разом з іншими державами вис-г тупила з домаганням розпустити орден. Папа Климент XIV пішов назустріч тим і в 1773 р. розпустив цілий ор*ден. Великі єзуїтські маєтності призначено на релігійні й гро- f мадські потреби. Прогнані єзуїти знайшли захист тільки в некатолицьких державах — у Пруссії та Росії. Наново обновлено орден єзуїтів у 1814 р.
До популяризації і поширення раціоналістичних ідей серед громадянства прислужилися найбільше французькі письменники, особливо три найвизначніших: Вольтер, Монтеск'є і Руссо.
Франсуа Вольтер (1694—1778) скінчив єзуїтську школу і студіював право, але славу добув собі як талановитий публіцист. У своїх «Англійських листах» він познайомив французьке громадянство з політичними відносинами і розвитком культури Англії та рівночасно піддав критиці устрій життя Франції. У'Своїх дрібних статтях, розправах і памфлетах він зачіпав усі ділянки тодішнього життя — письменство, науку, релігію, суспільні відносини, державний лад, а його їдке перо добуло йому незвичайну популярність в інтелектуальних колах. Він виступав також проти абсолютизму і через те двічі був засуджений на в'язницю в Бастілії, а врешті мусив утікати до Англії. У 1750—1753 pp. він перебував у гостині в прусського короля Фрідріха II і мав великий вплив на його державні реформи.
Барон Шарль де Монтеск'є (1689—1755) був ученим правником і президентом трибуналу в Бордо. Він проживав довгий час в Англії, розслідив докладно устрій англійської держави й . став прихильником конституційної монархії. У славних «Перських листах» він виступив із критикою французького громадянства. У «Дослідах про причини величі і занепаду римлян» він підкреслював значення політичної свободи для розвитку держави. У головному своєму творі «Дух прав» Монтеек'є дав теорію новочасного державного ладу, що опирається на поділі влади на законодавчу, виконавчу і судову.
Цей його трактат мав незвичайне значення для розвитку парламентаризму в Європі
Ж а н - Ж а к Рус с о (1712—177S), син женевського годинникаря, мав молодість дуже бурхливу, на мандрівці перейшов Італію і Францію, був учителем музики, слугою, магіком,. ченцем. Але в пізнішому віці виявився як незвичайно талановитий письменник, що всіх захоплював безпосередністю своїх почувань. Найславніший його твір «Суспільна угода» був присвячений дослідам первісного громадянства. Руссо виступав як прихильник повної рівності людей і демократичного устрою. У «Розмові про нерівність» письменник виявляє себе як ворог культури, що зродила нерівність, і проголошує поворот до природи. «Еміль» дає вказівки, як виховувати молодь згідно з природою. «Нова Елоїза» малює ідеальне життя на лоні природи. У своїх «Признаннях» Руссо описав з незвичайною щирістю своє безталанне життя. До теорій Жан-Жака Руссо нав'язували пізніше різні радикальні течії, що змагали до основних перемін у громадянстві.
Огляд знання, опертого на раціоналістичних тезах, дала славна французька Енциклопедія (1745—1780) у 35 томах. Головними редакторами її були Дені Дідро і Д'Аламбер. Ці «енциклопедисти» гостро осуджували давній лад як незгідний з розумом і людською природою, з погордою відносилися до минулого, славили поступ і домагалися політичних та соціальних реформ.
Поглядами раціоналізму перейнялися деякі володарі, і так постав так званий просвічений абсолютизм, що в ім'я поширення культури проводив різні реформи.
Фрідріх Великий. Найвизначнішим представником просвіченого абсолютизму" був прусський король Фрідріх II Великий (1740—1780). Його батько Фрідріх Вільгельм хоч був дуже ощадний, не жалував коштів, щоб дати синові якнайширшу освіту, та утримував для нього найкращих французьких учителів. У програму навчання входили релігія, французька мова, рахунки, нова історія та географія. У компанії кадетів королевич мав привчитися військового знання, а взагалі мав учитися ощадності й поміркованості. Молодий Фрідріх найбільше захоплювався французькою літературою, з якою осново познайомили його учителі, а також залюбки грав на флейті. Менше подобався йому військовий примус і педантизм, якого вимагав його батько. Коли ж на -дрезденському дворі познайомився з буйним товариським життям, почав чимраз більше проявляти невдоволення з твердого режиму, який приписав йому батько. Врешті у 18-му році життя за намовою двох- учителів рішився утекти до Англії. Але цей план став відомий старому королеві, він наказав виновного учителя за дезерцію* повісити, а сина у першому гніві хотів позбавити ,наслідства, а пізніше призначив до адміністраційної служби як простого урядовця. В інструкції він наказав, що королевич має навчитися, «що ніяка держава не може існувати без господарства і доброго ладу та що добро держави залежить від того, чи володар все розуміє й є добрим господарем і економістом», Фрідріх поволі вжився у нову тверду школу, зрозумів мету державної праці, і врешті батько привернув його до своєї ласки. Але Фрідріх не залишив і своїх давніх замилувань, і в замку, який йому батько дарував, зібрав собі гурт освічених людей, з якими вів дискусії на суспільні й мистецькі теми, віддавався музиці, читав старих і нових письменників, займався філософією. Тоді він й увійшов у переписку з -Вольтером і став прихильником раціоналізму та ідей Освічення. В 1739 р. він склав трактат під назвою «Ан-тимаккіявель», в якому виступив проти Маккіявеллі за те, що він не признавав моралі в політиці. Фрідріх приймав тут погляд раціоналістів, що держава постала шляхом угоди та що володар має обов'язок служити народові. «Король є найпершим слугою своїх народів», — ці слова стали його гаслом. «Не народи існують Для володаря, але володар живе для народів».
Коли Фрідріх II став королем, почав уводити в життя свої погляди. До себе як володаря ставив дуже.суворі вимоги. Цілий його день, від 4-ї ранку до 10-ї вечором, був докладно урегульований: 10 годин він призначав на державні справи, чотири на студії, дві для товариства. Такої самої праці він жадав від своїх урядовців. Керму держави вів сам особисто. Міністрів уважав тільки за помічників, що виконували його плани. Свою ініціативу виказував у всіх ділянках державного життя.
Фрідріх хоч і знав раціоналістичну доктрину про рівність людей, на практиці уважав неможливим знесення поділу на класи. Він тримався погляду, що кожний стан має свою функцію в державі: шлях та має постачати офіцерів і вищих урядовців, міщани — вести торгівлю і промисли, селяни — управляти землю. Але нижчі стани він мав в особливій опіці і дбав про те, щоб підняти їх освіту та осведомления. В 1763 р. Фрідріх видав закон про загальний обов'язок навчання: батьки повинні були посилати до школи дітей від 5-ти до 13-ти років. Він заснував багато народних шкіл, утворив окремі семінарії для підготовки учителів. На бажання короля,міністр Цедліц перевів реформу гімназій, щоб молодь привчити до більш самостійного думання. Фрідріх відновив діяльність Академії наук, але надав їй французький характер. До німецького письменства відносився з презирством і не дуже вірив у його розвиток.
Велике значення мала реформа прусського права. Перші розпорядки короля змагали до того, щоб приспішити вимір справедливості. Один із його міністрів, Коцеї, доказав неймовірної речі, а саме впродовж нецілого року полагодив 2400 процесів, що протягалися довгими роками. Король жадав, щоб судівництво було об'єктивне і всім рівно служило та щоб форми його були якнайпростіші, «згідно з розумом і ладом держави». В 1784 р. вийшов новий прусський кодекс, складений наІ нових основах, у дусі епохи Освічення, незвичайно поступовий на свій час. Як і давніщі прусські володарі, він із великою увагою відносився до хліборобства, осушував багна, перекопував канали, закладав нові гостинці, переводив доцільну колонізацію, В особливій опіці він мав околиці, знищені війною, звільнював селян від податків, давав допомогу зерном і худобою, — в одному році роздав він 35000 коней. Промисловість вів у дусі меркантилізму, підпомагаючи промисловців охоронними митами. За його часів постало до 300 нових мануфактур, тобто фабрик, між іншим порцеляни, тютюну, шовку; морвою обсаджено багато гостинців.
Розвиток господарства і добробуту дозволяв збільшити державні податки. Фрідріх спровадив собі урядовців-фран-цузів, у числі 200 чи навіть 500, і вони зреорганізували йому податкову систему на кращий французький лад. Заведено тоді так звані режі, тобто державні підприємства і монополії (соляні, тютюнові, продажу солі), і збільшено мита й акцизи. Фінанси держави організовував державний банк у Берліні з капіталом S мільйонів талерів.
Більшу частину державних доходів Фрідріх зуживав на потреби армії. Він зліквідував гвардію велетнів, «синіх хлопців», яких так любив його батько, натомість побільшив своє військо до 200 000 — нечуваного в Європі числа. Прусська армія проходила окреме вишколення, якого пильнували генеральні інспектори, -та відбувала щорічні маневри, а офіцери добували фахову освіту у військовій академії. Свій високий рівень Фрідріхове військо виявило невдовзі на полях боїв.
Австрійсько-прусські війни. На переломі XVII—XVIII ст. держава австрійських Габсбурга зайняла найперше місце в Середній Європі. Після щасливих війн із турками до давніх габсбурзьких посілостей прилучено Угорщину, так що межі держави оперлися на Дунаї. У тому самому часі, після сук-цесійної війни, австрійський рід добув також великі простори в Італії та Бельгії. Так постала велика габсбурзька монархія, що почала відігравати важну роль і на заході, і на сході Європи.
Цісар Карл VI (1711 — 1740) звернув увагу на те, щоб використати економічні можливості своїх країв, і Зайнявся розбудовою торгівлі. Він проголосив Трієст та Фіуме вільними портами і намагався скермувати туди левантійський торговельний рух. Також в Остенде, у Бельгії він заснував Східноіндійську компанію, що ввійшла у зв'язки з Азією. Але ці широкі плани цісаря розбудили підозріння інших держав. Проти Австрії виступили Англія та Голландія, і цісар мусив зректися своїх торгових планів.
Становище Карла погіршилося також через те, що він не мав синів, до яких могла б перейти його держава. Щоб забезпечити існування держави, Карл VI в 1713 р. проголосив «прагматичну санкцію» — закон,, який урегулював справу спадщини в династії Габсбургів. Він вирішив, що габсбурзькі країни відтепер мають творити неподільну цілість, отже коли б вимерла мужеська лінія, право спадщини мали б також жінки.
На основі цих постанов після смерті Карла на габсбурзько-му престолі засіла його донька Марія Терезія (1740— 1780). її чоловіком був лотарінгський князь Франц, тим-то австрійська династія почала називатися габсбурзько-ло-тарінгською. Князь Франц згодом дістав цісарську корону як Франц І (1745—1765). Але держави, неприхильні зростові Габсбургів, не хотіли признати Марію Терезію дідичкою Австрії, і через те виникла так звана сукцесійна австрійська війна (1740—1748).
Головну причину до боротьби дав Фрідріх II. Він спочатку заявив готовість підперти Марію Терезію, якщо вона відступить йому частину Шлезька. Коли ж вона на це не погодилася, Фрідріх виповів війну й увійшов зі своєю армією на Шлезьк. По стороні Пруссії стали також Франція, Іспанія, Баварія та інші держави, і розгорілася війна. Фрідріх II виявився як незвичайно талановитий полководець, що незрівнянною стратегією і тактикою перемагав усіх своїх противників (бої під Мольвицями, Хотужицями, Гогенфрідбергом та ін.). Фрідріх був прихильником так званої стратегії притомлюван-ня і своїми походами та нападами змучував противника, щоб той утратив надію на перемогу, а тоді одним умілим ударом розбивав ворожі полки. Війну закінчено миром в Аахені в 1748 p., некорисним для Австрії: Марія Терезія мусила зректися Шлезька на річ Пруссії, а також віддала Бурбонам Парму в Італії.
Кілька років пізніше австрійсько.-прусське суперництво довело до нової Семилітньої війни (1756—1763). По боці Фрідріха стояла тільки Англія, проти нього — Австрія, Росія, Франція, Швеція, Саксонія та інші німецькі держави. Фрідріх скорим походом добув Саксонію й увійшов до Чехії, але мусив уступати під натиском австрійських і російських військ і знайшовся в дуже важкому становищі, окружений з різних сторін. В австрійській армії визначилися тоді талановиті генерали Даун і Лаудон, і австрійці почали перемагати прусські війська (під Колліном, Гох-кірхом). Ця довга й кривава війна не принесла значніших територіальних змін. У мирі в Губертсбурзі 1763р. Фрідріх'затримав Шлезьк.
Реформи Марії Терезії і Иосифа II. Австрійська держава з боротьби з Пруссією вийшла територіально поменшена, але скріплена внутрішньо. Серед війни й спільної небезпеки різні провінції наблизилися одна до одної і сильніше прив'язалися до династії. Особливо Угорщина, що перше вороже відносилася до Габсбургів, тепер стала по стороні Марії Терезії і підпомагала її військом і всякими засобами.
Марія Терезія перевела різнорідні реформи, що мали на меті поліпшити устрій держави. Передусім вона дбала про те, щоб завести одноцільну адміністрацію в рівнорідних країнах своєї монархії, завела окремі міністерства: внутрішніх справ, промисловості та інші, поліпшила судівництво, проголосила новий кодекс (Немезіс Терезіана), притягнула до оподаткування шляхту і духовенство, зреформувала школи. Ці переміни цісарева проводила дуже обережно, рахуючись з установами різних країн і обичаями населення.
У більш радикальному напрямі йшов її син Й о с и ф ІГ (1780—1790), що спочатку був співрегентом матері, а потім зайняв її місце. Він був прихильником просвіченого абсолютизму й у своїх змаганнях наслідував Фрідріха Н. Але він не був поміркованим і багато справ вирішував похапцем, необдумано. Фрідріх Великий говорив про нього, що він наперед робить другий
крок, а щойно опісля перший. Він не жалував ніяких народних, обичаїв, ні звичок громадянства, не розумів значення традиції і всі справи вирішував на основі раціоналістичних теорій.
Але рівночасно Йосиф II намагався піддати всі віросповідання під нагляд держави. Він заборонив єпископам входити у зв'язки з папою без свого дозволу, не дозволяв висилати ніяких грошей до Рима, обмежив духовний суд нунціїв, противився апеляціям до Апостольської Столиці та ін. Усі па-стирські листи єпископату проходили цензуру влади. Цісар почав втручатися в справи релігійного культу, виступав проти різних обрядів, що їх уважав за прояви забобонів, забороню-вав почитания реліквій, обмежував процеси та прощі, не дозволяв святити овочі, дзвонити, щоб запобігти бурям, і т. п. Він ; видав окремий патент про подружжя, що регулював цю справу як цивільну угоду Цісар виробив таксу, скільки може брати парох від гіарохіян за різні церковні богослужения. Особливо завзято виступав цісар проти монастирів. Він зарядив знесення всіх тих орденів, що ведуть тільки контемп-ляційне* життя і «не утримують шкіл, не служать хворим, не проповідують, не сповідають, не визначаються студіями». Так зніс він 700 му-жеських і жіночих монастирів й усунув понад 30000 ченців. Так само ліквідував багато монастирських церков. Ці реформи проводив цісар також в Галичині, що від 1722 р. перейшла від Польщі під австрійську владу. Будинки знесених монастирів він призначив на уряди, суди, шпиталі. Йдучи за теоріями раціонализму, Йосиф II змагав до того, щоб підняти добробут нижчих класів населення. Патентом з 1781 р. він зніс кріпацтво і дав селянам особисту свободу. Селянин міг залишити своє село та переселитися на інше місце й віддаватися лишим заняттям. Пан стратив право судити підданих. Селяни підлягали публічному судівництву. Йосиф П завів рівні податки для всіх громадян, без огляду на класову приналежність. Заведено так званий кадастр, тобто новий помір грунтів, і на цій основі визначувано висоту податку. Також право мало бути рівне для всіх; появився новий цивільний і карний кодекс.
Як усі володарі просвіченого абсолютизму, Йосиф II намагався піддати наглядові держави все господарське життя. Держава будувала нові шляхи (т. зв. цісарські гостинці), протегувала гірництво, закладала фабрики, дбала про те, щоб підняти рівень хліборобства. Обмежено привіз чужосторонніх виробів, а відкрито нові дороги для експорту, особливо на Бал-канський півострів. Йосиф II протегував також внутрішню колонізацію і до різних провінцій спрямовував німецьке населення. Ці колоністи мали давати місцевому населенню зразки як вести господарство, а заразом мали бути опорою для державної влади. В тих часах у Галичині постало багато німецьких колоній.
Проти раптових цісарських реформ у деяких країнах повстала опозиція. Особливо невдоволена була Угорщина, бо її устрій Йосиф II нарушив найбільше. Він не коронувався на угорського короля, не скликав сейму, поділив край на нові округи і завів у них цісарську адміністрацію, а в урядах замість латинської мови завів німецьку. У деяких околицях почалися розрухи, але цісар здушив їх військовою силою.
Ще більший спротив викликали цісарські реформи в Бельгії. Тут прийшло до відкритого повстання в 1787 р., в якому злучилася партія аристократична з демократичною. Цісарський намісник був примушений стримати всі нові розпорядки і на якийсь час заспокоїв країну. Але Йосиф II домагався, щоб реформи проводити далі. Тоді повстання спалахнуло знову, і Бельгія в 1790 р. проголосила незалежність під назвою Злучених Бельгійських Держав. Тоді вже у Франції розпочалася Велика революція, і Бельгія стала осередком європейської війни.
Серед цих подій помер цісар Йосиф II. «Я мав нещастя бачити, як усі мої плани занепадають», — такі мали бути його останні слова. Він залишив пам'ять реформатора-фантаста, що не рахувався з реальними відносинами й наперекір усій традиції провадив ідеї епохи раціоналізму.
Наслідник Иосифа II його брат Леопольд II (1790— 1792) був також прихильником реформ, але поводився більш обережно й гострі розпорядки брата відкликав або злагіднив і тим заспокоїв зворохоблені провінції.
Розпущення ордену єзуїтів. Фрідріх II і Йосиф II були найбільш визначними представниками просвіченого абсолютизму і найбільш всесторонньо реалізували ідеї своєї епохи. До тих самих поглядів схилялася також Катерина II. У своїх реформах вона здійснювала деякі вимоги раціоналістичних доктрин, хоч відсталий Схід іще не доріс до сприймання західних ідей. Просвічений абсолютизм добув собі також прихильників у Південній Європі. Тут він проявився головно у боротьбі з католицькою церквою, що була наймогутнішою з середньовічних установ і не хотіла піддатися під провід абсо-, лютної держави, а особливо в боротьбі з орденом єзуїтів.
Єзуїти від початку свого існування були сильною підпорою католицької церкви і заслужилися незвичайно в боротьбі проти реформації. їх ділом було те, що від половини XVI ст. реформація перестала поширюватися, а в деяких країнах цілком підупала. Єзуїти підняли наново авторитет Рима і причинилися до оздоровлення церковного життя. Велике значення мали єзуїтські школи, що виховували молодь у католицькому дусі і таким способом утверджували католицтво у нових поколіннях Єзуїти займалися також політикою і на дворах різних володарів були впливовими дорадниками, а не раз навіть кермували всім політичним життям. Через те орден єзуїтів дійшов до великої могутності і багатства, і ніякий інший орден не міг з ним рівнятися. Але саме тому проти ордену звернулися представники раціоналізму, вбачаючи в єзуїтах головних противників своїх ідей і реформ.
Наперед почалася боротьба проти єзуїтів у Португалії. Орден дійшов тут до великої могутності за короля Жоана V (1706—1750), що сам був вихованцем єзуїтів і не щадив грошей та дарів для ордену, будував Нові монастирі й церковні установи і віддав державу під єзуїтський вплив. Але за короля Жозе І (1750—1777) виступив проти єзуїтів міністр маркіз Помбаль. Головною метою його діяльності було визволення державної влади з-під впливу шляхти й духовенства. Він зреформував фінанси, усунув приватних державців податків і на
їх місце поставив урядовців, протегував промисловість згідно і з теоріями меркантилізму, розвинув торгівлю й утворив нові І компанії для зв'язків з Індією і Китаєм та енергійно виступав І проти розбишацької шляхти. В 1755 р. столицю Португалії І Ліссабон знищив страшний землетрус, в якому знайшло смерть людей. Це припинило праці держави, але Пом-баль не знеохотився і провадив далі свої реформи. Тоді проти і нього почали виступати єзуїти. Вони з невдоволенням дивили-ся на зріст королівської влади й шукали маловажної причини, щоб міністра усунути. Помбаль заснував тоді товариство для управи винограду і даз йому привілей виключного закупу Овочів по означеній ціні. Це шкодило інтересам єзуїтських виноградників, і єзуїти підняли проти міністра народне повстання в Опорто. Але Помбаль здушив цю революцію й рішуче ви-ступив проти ордену, закидаючи йому, що він підкопує авто- ритет держави. В 1757 р. він усунув з королівського двору всіх j єзуїтів і звернувся до папи Бенедикта XIV з проханням розглянути провини ордену. Папська комісія признала єзуїтів винуватими й заборонила їм вести всякі торгові інтереси в Португалії і колоніях, а також відібрала право сповідати. Коли ж єзуїти не вгамувалися і навіть звернулися проти короля, Помбаль в 1759 р. наказав усіх членів ордену ув'язнити і відіслав їх до Церковної Держави. Це викликало велике напруження між Римом та Португалією, але Помбаль не завернув зі свого шляху. Він перевів реформу шкіл і настановив у них світських учителів — як у народних школах, так і в університетах. Це був найбільший реформатор, якого коли-будь мала Порту галія.
За прикладом Португалії лішла Також Іспанія. В 1767 р. граф Аранда, міністр Карла ПІ (1759—1788), розпустив єзуїтський орден і також відіслав єзуїтів до Риму. Але Церковна Держава не хотіла їх прийняти, ї їх корабель довго скитався по морю, поки вигнанців не прийняли на Корсиці. У тих самих роках прогнано єзуїтів також із неа-політансько-сицилійської держави і з Парми. Апостольська < Столиця пробувала боронити орден, але тоді проти єзуїтів повстала також Франція і разом з іншими державами вис-г тупила з домаганням розпустити орден. Папа Климент XIV пішов назустріч тим і в 1773 р. розпустив цілий ор*ден. Великі єзуїтські маєтності призначено на релігійні й гро- f мадські потреби. Прогнані єзуїти знайшли захист тільки в некатолицьких державах — у Пруссії та Росії. Наново обновлено орден єзуїтів у 1814 р.
