Крип’якевич Всесвітня історія. Найновіші часи (1995)
13. Світова війна
Центральні держави і коаліція. З-поміж багатьох міжнародних конфліктів одні вирівнювалися і зникали, інші загострювалися і виступали на перше місце. Остаточною причиною до вибуху Світової війни стали головно такі справи:
1. Німецько-англійське суперництво на морі; колоніальні змагання Німеччини; зріст німецької промисловості і конкуренція з Англією на світових ринках; розбудова німецького
воєнного флоту; будівництво лінії Берлін—Багдад, що вела до Індії.
2. Німецько-французький спір за Ельзас і Лотарингію; змагання Франції до «реваншу»; загострення конфлікту у Марокко.
3. Російсько-австрійсько-німецькі суперечності на Балкан-ському півострові; змагання Росії до опанування Константинополя; російська панславістична пропаганда в Австро-Угорщині.
4. Змагання Італії до об'єднання італійських земель, прина-лежних до Австро-Угорщини.
5. Соборницькі змагання балканських народів: румунів — до Семигорода, а сербів — до південнослов'янських країн Австро-Угорщини. »
Протиборство в різних регіонах поділило європейські держави остаточно на два табори: у першому мали провід «ц ент-ральні держави» — Німеччина й Австрія, у другому — «к о а л і ц і я», або «А н т а н т а» (порозуміння), що складалася з Англії, Франції і Росії.
Відносини між Німеччиною й Австрією були доволі тісні, але не в усьому щирі. Німеччина, йдучи за традиціями політики Бісмарка, вважала існування наддунайської монархії необхідним, як опори для себе. Але німецькі державники з непокоєм обсервували внутрішній розклад союзної держави, що проявлявся у самостійницьких змаганнях австрійських народів. Що дотеперішній устрій Австрії не міг довго утриматися, це було ясно: все більше пробивала собі місце ідея перебудови держави на федерацію народів. її прихильником мав бути наслідник престолу Франц Фердинанд. Але старий цісар Франц-Йосиф був уже не здатний до будь-яких реформ. Німеччина зі свого боку дораджувала порозуміння у національно-територіальних справах з Румунією та Італією. Німецький провід боявся, що не поладнані внутрішні спори Австрії можуть втягнути й Німеччину у небажані клопоти. Але Австрія неохоче піддавалася під німецьке «опікунство»; зі свого боку вона була невдоволена світовою експансією, вбачаючи в ній небезпеку міжнародних конфліктів. Але, хоч відносини між обома середньоєвропейськими силами не в усьому були поладнані, політики обох сторін намагалися загладжувати непорозуміння. У війні, що наближалася, обидві держави могли розраховувати тільки на взаємну допомогу.
Італія, хоча формально й належала до Пбтрійного союзу, перейшла уже до табору коаліції, надіючись добути в Австрії пограничні землі. Так само неясну політику вела Румунія. Зате центральні держави могли розраховувати на підтримку Туреччини і Болгарії.
З-поміж держав, що мали творити протинімецьку коаліцію, перш за все порозумілися між собою Франція і Росія. Вони з двох сторін замикали Німеччину і забезпечували собі взаємну допомогу. Дальшу акцію проти Німеччини повів англійський король Едвард VII (1901—1910). Він добре розумів, яку небезпеку становить для Британської держави господарський і мілітарний розвиток Німеччини, і з незвичайною енергією приготовляв Англію до майбутньої війни з грізним ворогом, збільшуючи воєнний флот і військові засоби. Він також здійснював політичне оточення Німеччини. Наслідком його зусиль було «сердечне порозуміння» з Францією в 1904 р. і союз з Росією в 1907 р. Так постала коаліція трьох велико-держав. До цього табору наблизилася також Японія, і були надії, що й Сполучені Штати покинуть нейтральність і стануть проти Німеччини. Мало не всі світові сили зорганізувалися проти Німеччини та її союзників.
Обидва табори готувалися до війни, і їхні штаби мали готові операційні плани. Німецький генеральний штаб, під проводом Гельмута Мольтке, небожа великого полководця XIX ст., уважав небезпечною війну на два фронти — з Францією і Росією, але коли б вона вже прийшла, передбачував перемогу в тому, щоб наперед розбити одного ворога, пізніше — другого. Більш грізною уважав Францію і бажав наперед з нею покінчити. План війни з Францією виробив давній шеф штабу, фон Шліффен. Він уважав неможливим удар на Францію від німецької границі, бо дорогу загороджував ряд могутніх фор-тифікацій з головними фортами Бельфор, Епіналь, Нансі, Верден, Монмеді. Перехід до Франції можна було сфорсувати тільки від півночі, через Бельгію. З політичних оглядів цей план був невигідний, бо Німеччина визнала нейтральність Бельгії, але іншого виходу не було. Після окупації Бельгії німецькі війська мали йти на Париж й атакувати його від заходу. Отже, перший наступ мав відбутися на французькому фронті. Натомість від сторони Росії, у Східній Пруссії, Німеччина мала вести поки що оборону. Оборонне становище мав займати також німецький флот. Переважні його сили мали залишитися на Північному морі і стерегти побережжя; на Балтійському морі німецька ескадра мала зв'язати російський флот коло Кронштадта.
Австрійський шеф штабу Конрад фон Гетцендорф приготовляв наступ у Галичині, щоб затримати тут російський наступ й облегшити німецьку атаку на Францію. Але головні австрійські сили мали кинутися на Сербію і розгромити її.
Французький штаб, на чолі якого стояв Жофр, розумів, що Франції прийдеться затримати на собі головний наступ Німеччини, і тому укріплював границі сильними фортами. Але рівночасно проектував наступ на Німеччину, у двох місцях, на лініях Мец — Бельфор і Верден — Седан. Англія мала дати сухопутну армію для допомоги Франції, а британський флот мав поки що блокувати Північне море й утримувати сполучення між англійськими островами та суходолом. Росія планувала рівночасний удар на Східну Пруссію і Галичину, а також виправу на Константинополь.
Вибух війни. Загроза війни з'являлася на початку XX ст. кілька разів з різних причин. Так, 1905 р. — з причини Марокко; в 1908 р. — після окупації Боснії Австро-Угорщиною; у 1911 р. — знову задля марокканської справи; в 1912 і 1913 pp. — через балканське напруження. Але остаточно безпосередньою причиною світового пожару став виступ сербів проти Австрії. Австрійський наслідник престолу, архікнязь Франц Фердінанд, у червні 1914 р. виїхав до Боснії, щоб там провести військові маневри. Це була немов демонстрація Австро-Угорщини проти «великосербських» змагань, що мали на меті приєднати Боснію до Сербії. Коли архікнязь перебував у Сараєво, сербські змовники влаштували на нього двічі замах, і князь разом із дружиною загинув від куль, 28 червня 1914 р.
Слідство виказало, що змовники приїхали із Сербії і мали деяку допомогу сербських військових кіл. Тому австро-угорсь-кий уряд 23 липня 1914 р. вислав до Сербії дуже гостру ноту, домагаючися відповіді упродовж 24 годин. Сербський уряд мав заявити в офіціальному органі, що засуджує всяку пропаганду, яка змагає до відірвання від Австро-Угорщини її земель, та висловлює свій жаль, що сербські урядовці й офіцери брали участь у цих змаганнях. Далі Сербія мала заборонити всі публікації, що виступали проти Австрії, розпустити «Народну Оборону» й інші товариства, що поборювали Австрію, усунути із шкільного навчання все, що дразнило Австрію, віддалити зі служби урядовців і офіцерів, що вели протиавстрійську пропаганду, не дозволити контрабанди зброї через границю і допустити австрійських урядовців до слідства у справі замаху не території Сербії.
Сербський уряд на цей ультиматум дав помірковану відповідь, заявляючи, що бажає усунути непорозуміння з Австро-Угорщиною. Він висловив жаль, що сербські урядові органи не допущено до слідства у справі замаху, але заявив готовність віддати під суд тих осіб, проти яких будуть доставлені докази вини. Погоджувався на те, щоб в урядовому часописі помістити заяву, що Сербія засуджує пропаганду проти Австрії; погоджувався розпустити «Народну Оборону» та інші товариства і змінити пресове право, так щоб можна було конфіскувати протиавстрійські публікації. Але сербський уряд рішуче заявився проти того, щоб на сербській території мали вести слідство австрійські урядовці; натомість погоджувався передати всю справу на розгляд міжнародного трибуналу в Гаазі або великодержав, що були зацікавлені балканськи-ми питаннями.
Австро-Угорщина не признала сербської відповіді задовільною і 28 липня 1914 р. оголосила Сербії війну. В обороні Сербії виступила Росія і почала мобілізацію своєї армії, а Франція почала також озброюватися. Тоді Німеччина стала по стороні Австро-Угорщини, й обидві держави оголосили війну Росії і Франції 1 і 3 липня 1914 р. Тоді Англія і Бельгія заявилися по стороні Франції, а дещо пізніше у війну вступили Японія і Португалія. Натомість Італія, хоча й була пов'язана союзом з Німеччиною й Австрією, залишилася нейтральною. У вересні 1914 р. по стороні центральних держав стала Туреччина, а влітку 1915 р. — Болгарія. На сторону коаліції перейшли в 1915 р. Італія, в 1916 — Румунія, в 1917 р. — Греція і Сполучені Штати Північної Америки та різні американські республіки. Нейтральними до кінця війни залишилися в Європі Данія, Голландія, Норвегія, Швеція, Іспанія і Швейцарія.
Так розгорілася велика Світова війна 1914—1919 pp.
Наступ німців на Францію. Німеччина розпочала першу воєнну акцію, щоб не допустити до сконцентрування сил противника. Вже 5 серпня 1914 р. німці, згідно з давнім планом, почали наступ на Бельгію. Штурмові відділи, між якими визначилася особливо група'' Людендорфа, здобули Льєж і відкинули бельгійську армію на Антверпен. Тоді чотири німецькі армії через французько-бельгійську границю увійшли до Північної Франції і почали прямувати на Париж. Взаємодіяли з ними німецькі війська в Ельзасі і Лотарингії. Французи пробували провести свій наступ з Бельфора на Страсбург, але після боїв під Мюльхаузеном, 1—22 серпня, мусили уступити. Таким чином, німці втримали ініціативу в своїх руках.
У Північній Франції німецький наступ розгортався із незвичайною силою і розгоном. Європа уперше побачила, як виглядає наступ новочасної армії. Французи чинили нападникам упертий опір, але не могли упорядкуватися до систематичної оборони й терпіли невдачу за невдачею. У перших днях вересня німці дійшли до ріки Марни і затрималися в 50 км на північ від Парижа. Але, незважаючи на очевидний успіх наступу, німецьке командування не осягнуло головної мети: не змогло обійти французької столиці від заходу, як це передбачалося планом фон ІПліффена. Крайня, найдальше на захід висунена німецька армія, що мала це завдання виконати, виявилася слабою, і французи, сперті на Париж, спинили її у поході.
Німецький наступ сильно подіяв на французьке військо, поширив серед нього зневіру і деморалізацію. Безнастанний відворот заломлював дисципліну. Ще більше, як французи, піддавалися знеохоті англійці, що прийшли до Франції на допомогу. Начальний полководець англійського експедиційного корпусу Френч писав до військового міністра Кітченера: «Не можу сказати, щоб я мав повні надії щодо дальшого розвитку кампанії у Франції. Моя віра у здібності французьких полководців і віра, що вони доведуть цю кампанію до щасливого кінця, стають все менші». Англійські офіцери дораджували навіть забратися цілком із Франції.
Щоб довести французькі сили до порядку, Жофр наказав відворот за Марну, тут переорганізував військо і приспособив його до контрнаступу.
Німецький штаб зробив похибку через те, що не скріпив новими силами свій наступ, а навіть деякі частини відіслав на схід, щоб протидіяти російському наступові на Східну Пруссію. Через те між арміями, що дійшли до Марни, постали небезпечні прогалини. Положення німців стало ще важчим через те, що знищені були залізничні шляхи, тунелі, мости, так що нелегко було довезти потрібні воєнні засоби. Також взаємодія між полководцями армій була заслабкою, і кожний із них хотів осягнути свою мету, не оглядаючися на рухи сусідніх частин. Центр висунувся занадто уперед, а праве крило не могло за ним наспіти.
Жофр узяв під увагу цей стан німецьких військ і рішився наступати на широкому фронті, від Парижа до Вердена, 6 вересня 1914 р. Французький наступ захитав відразу правим крилом. Англійці вдерлися у прогалину між 1 та 2 арміями коло Шато-Тьєррі й утрималися на здобутих позиціях. Через те обидві німецькі армії були примушені відступати і втратили контакт із корпусами, що стояли дальше на схід. Це замішання використали французи і на цілому фронті заатаку-вали німців. Німецький генеральний штаб попав тоді у паніку й, лякаючись заломання фронту, наказав загальний відворот у напрямі на північ. Так Жофр виграв бій над Марною 6—15 ве ресня 1914 р. Перемога була такою несподіванкою для французів, що вони охрестили її «чудом на Марні».
Так, вислід важкої кампанії був нещасливий для німців. Німецький фронт затримався на лінії Комп'єнь, Реймс, Верден. Отже, в руках німців лишилася Бельгія і північна смуга Франції, але до Парижа шлях був дальший, як давніше. Ця невдача відбилася на німецькому начальному командуванні: Мольтке уступив, а його місце зайняв генерал Фалькенгайн.
У найближчому часі як німці, так і французи з англійцями почали «перегони до моря». На захід від німецьких становищ залишився необсаджений простір Бельгії — йшлося про те, хто його опанує; особливо важливе значення він мав для коаліції, з огляду на комунікацію через Англійський канал. Але німці не хотіли допустити туди ворога і продовжили своє праве крило по Лілль; для того ужили полків, що дотепер облягали твердиню Мобеж, — вона піддалася 7 вересня. Але англійці і французи мали більші сили й утрималися над морем. Зате великим успіхом німців було те, що під обстрілом 420-міліметрових гармат, званих «великими Бертами», упав Антверпен.
Після цих боїв французько-німецький фронт вже довгий час залишився на тому самому місці. Обидві сторони пробували ще тут і там наступати, але це вже були атаки меншої сили. Так, у лютому 1915 р. французи почали бій під Реймсом, а англійці у Фландрії, але не здобули ніяких визначніших успіхів. У квітні 1915 р. німці ударили на ворожі становища під Іпром. Тут уперше ужили нового бойового засобу, газів, а саме — страшного «іприту». Хоча французи зазнали великих втрат, фронт не змінився.
Східний фронт у 1914 р. На сході границя між Німеччиною й Австрією, з одного боку, та Росією, з другого, йшла широким луком, що відмежовував Польське королівство від Пруссії, Шлезвіга й Галичини. На основі свого стратегічного плану німці зайняли тут оборонні позиції і старалися не допустити російських військ у свої межі. Австрійський штаб рішив розпочати наступ, щоб полегшити становище західного німецького фронту. Але австрійська мобілізація спізнилася через те, що австрійські політики довго манили себе надією, що Росія не відважиться на війну. Головні сили сконцентровано на сербській границі і лише в останній хвилині перевезено більші відділи через Угорщину до Галичини. Тим часом російське військо, що мало досвід з японської війни, змобілізувалося з несподіваною скорістю і начальний вождь вел. князь Ніколай Ніколайович зміг кинути величезні сили на захід. Полки йшли за полками, дивізії за дивізіями, незлічимий потік людей, справжній «паровий каток», що грозив розтрощити все по дорозі. Саме географічне положення рішало, що російський наступ, ударив у двох головних напрямах — на Східну Пруссію та Галичину.
На Галичину рушило п'ять російських армій — від Любліна, Ковеля, Дубна, Проскурова й Кам'янця-Подільського. Австрійці (з деяким запізненням) відповіли своїм наступом. Перша австрійська армія під проводом Данкля йшла у напрямі на Люблін і під Красноставом відкинула російське праве крило. Четверта армія під командуванням Ауфенберга рушила на Гру-бешів і під Комаровой добула деякий успіх. Але третя армія Брудермана з групою Кевеша не витримала наступу російських військ і мусила уступити з лінії Золочева. Це захитало цілим фронтом, і також північні армії мусили уступити з Холмщини до Галичини. З вересня російські війська майже без бою зайняли Львів, це викликало надзвичайно пригноблююче враження у всій Галичині. Австрійські війська укріпилися тоді на лінії Верещиці. Але й туг вони утрималися недовго; російські сили перли з таким розгоном, що не було від них ніякого захисту. Австрійський штаб мав надію упорядкувати свої сили на лінії Сяну, під охороною могутніх фортифікацій Перемишля, але й тут перемогли росіяни. Розгромлені австрійські полки знайшли пристановище аж на лінії Віслоки.
Східну Пруссію обороняла 8-ма німецька армія під командою генерала Прітвіца. Росіяни наступали з двох боків: зі сходу — під командою генерала Ренненкампфа, і з півдня — під командою генерала Самсонова. Німецький генерал, уникаючи оточення, уступив на західний берег Вісли. Але головне командування за це його усунуло, а провід віддало в руки генерала Гінденбурга з шефом штабу Людендорфом. Тут уперше ці два великі полководці почали спільну працю, що тривала аж до кінця війни. Гінденбург відразу рішився наступати з тою метою, щоб не тільки затримати ворога, але й цілком розбити його. Рішення було доволі ризиковане, бо численні російські маси були саме в повному розгоні. План Гінденбурга належав до т. зв. типу Каннів, тобто наслідував тактику Ганнібала під Каннами: головний удар мали виконати крила. Умілими операціями німецький вождь зайшов росіян від сходу й заходу і витягнув їх у бій під Танненбергом 23—25 серпня 1914 р. Сильний німецький наступ розтрощив російські крила й окружив центр; 90 000 російського війська потрапило в полон, а генерал Самсонов сам собі відібрав життя. Це був один із най-славніших боїв у Світовій війні. Гінденбург рушив тоді проти другої армії генерала Ренненкампфа, але той не хотів поділяти долі Самсонова й уступив за границю. Невдовзі росіяни спробували повернути утрачений терен і почали нові бої, але Східна Пруссія залишилася вже в німецьких руках.
Після перемог на півночі німці мусили дати допомогу австрійцям, положення яких було дуже важке. Спільно складено план наступу у Польському королівстві, в напрямі на Варшаву. Мета наступу була — добути корисну оборонну лінію здовж Сяну і Вісли. Перші операції дали бажаний успіх: німецькі війська дійшли до Івангорода (Дембліна), а австрійці визволили з облоги Перемишль. Але Ніколай Ніколайович сконцентрував свої сили між Варшавою і Сандомиром і сильним ударом почав наступ; австрійці уступили до Кракова, а німці — на Шлезьк. Росіяни, горді з перемог, погрожували, що підуть на сам Берлін і Відень.
Щоб урятувати Східний фронт, Фолькенгайн віддав провід над усіма операціями на цьому терені Гінденбургові. Начальний вождь разом із Людендорфом уложив план наступу на праве російське крило. Дев'ята армія під проводом Макензена ударила від Торуня на Лодзь. Німецькі війська оточили росіян з трьох сторін — від півночі, заходу і сходу, так що ситуація російської армії стала дуже критична. Ніколай Ніколайович був примушений стягати корпуси з боків, щоб обороняти центр. На вузькому терені скупчилася величезна маса бойових відділів, що не мали місця на свобідні рухи. Здавалося, що німці добудуть перемогу, як під Грюнвальдом. Але в останній хвилині росіяни ударили на німецькі тили під Ловічем і вирвалися з оточення. Німці мусили уступати. У тому самому часі австрійці перемогли російську армію під Лиманово. Вислід цих боїв хоч і не здійснив широких планів, приніс, проте, значне полегшення центральним державам: росіяни стримали свій наступ на захід. Ніколай Ніколайович кинув тоді російські війська на Карпати, сфорсував гірські перевали і відкрив собі дорогу на Закарпаття. Але німецько-австрійський наступ узимку відкинув росіян на галицьку сторону. Проте сили австрійців були заслабі, щоб дати допомогу Перемишлеві, і велика твердиня піддалася росіянам 22 березня 1915 р. Таким чином, Східний фронт взимку 1914—1915 pp. утвердився на лінії: границя Східної Пруссії, Млава, Плоцьк, Кельце, Тар-нув, Карпати.
Невдачі Росії в 1915 р. Рік 1914 не дав остаточного успіху ані центральним державам, ані коаліції. Зусілля німців дійти до Парижа покінчилися невдачею. Але й надії Франції та Англії після «чуда на Марні» залишилися нездійснені. На сході знову великі успіхи росіян заломилися на німецькому відпорі. Виявилося, що стан обох сторін є більш-менш рівний. Перші нагальні наступи, що коштували багато крові, вичерпали бойову силу. Противники окопалися в шанцях і тільки здалека вели перестрілку. «Постало тепер особливе і у тому виді дотепер небувале явище позиційної війни на фронті сотень, а пізніше тисяч кілометрів. Зроджена із конечності хвилини, як стратегічний зарадчий засіб, вона дозволила, принаймні на початках, центральним державам здобуги сильну перевагу. Але коли цей зарадчий засіб став станом нормальним і тривким, початкова користь замінилася на поважну шкоду. Німеччина й Австро-Угорщина стали обложеною твердинею, і тоді у коа-ліції постав небезпечний для німців помисел війни на вичерпання і виголодження. Проти неї існував тільки один спосіб. Хоч би народи центральних держав, голодні, перевтомлені, доконали надлюдських діл на полі бою і в середині країни, все-таки не довело б це їх до щасливого закінчення війни. Час працював не для них, а для їх ворогів, бо воля перетривати була рівносильною по обох боках. Перервати оточення силою, добути бойову перевагу — було єдиним у тій ситуації рятунком» (Фолькман. «Велика війна»).
Щоб видобутися з цієї сіті, що замикалася з усіх сторін, німецький та австрійський штаби мусили розпочати новий наступ. Але напрям удару тепер змінився. Супроти того, що на заході неможливо було добути скорого вирішення, треба було провести наступ на сході, проти Росії. Це було конечне й з огляду на Австрію, що все більше ослабала під російською навалою. Конрад Гетцендорф подав широкий план наступу, що мав знищити цілком російський фронт, але тверезий Фалькенгайн уважав цей план неможливим до виконання, бо Німеччина мусила рівночасно обороняти Західний фронт і не могла кинути на схід потрібних мас війська. Німецький штаб рахував тільки на те, що можна буде усунути росіян за Віслу й звільнити частину Галичини. Дальші бої мали йти не на основі наперед означеного плану, а відповідно до розвитку ситуації. Такий обмежений наступ давав ту користь, що можна було його швидко припинити, якщо треба було б знову скріплювати небезпечний Західний фронт.
Місцем удару вибрано Горлиці. Ударну групу творила 11-та німецька армія і 4-та австрійська. Провід обняв Макен-зен, а шефом штабу був полковник Зект. Важною справою було заскочити ворога несподівано. Тому німці почали розвивати наступ на північному фронті, щоб відтягнути увагу росіян від Галичини, й узяли Шауляй, Лібаву і підходили вже під Мітаву. 2 травня 1915 р. прийшов головний удар під Горлицями.
Німецький генерал Франсуа так описує початок бою:
«П'ять хвилин перед шостою! Артилеристи стоять коло гармат, готових до стрільби, піхота у бойовому порядку скуп-чилася на краю окопів, щоб слухати і дивитися. На цілому становищі панує тиша, кожен стоїть на свойому місці з годинником у руці. Небо синіє, повітря чисте, біля наших ніг простягаються у терені гадюками бойові лінії — наші і російські. Направо, на краю панорами, Горлиці з цвинтарним узгір'ям, посередині чорна маса лісу Кам'янець, наліво узгір'я Пустки — мета атаки австрійців.
Шоста година! Стодвадцятиміліметрова гармата під горбом «696» дає сигнальний постріл, й усі батареї, від польових гармат до тяжких мортир, дають залп на російські становища. Потім наступає безнастанний гук, грюкіт і тріскіт. 700 пушок відкривають свої огненні пащеки й викидають сталь та залізо, що сичить і з свистом перелітає в повітрі. Снаряди врізуються у землю, викидають високо у повітря маси землі, відламки дерева і перешкод з кільчастого дроту. Поза російськими лініями вибуває дим і полум'я з сіл і будинків. Тут і там видно, як росіяни угікають з ровів й укріплень; за ними гоняться смертоносні шрапнелі. Наші тяжкі гармати тримають під вогнем шляхи доступу до становищ ворога. На північ від Горлиць стоїть грубий стовп вогню, й маси диму сягають аж до хмар. Незабутній, .кошмарний вид. Це загорілися збірники рафінерії нафти, не знати, чи від нашого вогню, чи підпалені росіянами. Російська артилерія довго зволікала з відповіддю, її вогонь був слабкий, вона не видавалася сильна.
Годинник вказує дев'яту. У канонаду артилерії вмішується новий гук. Це міномети починають своє діло знищення. Малі і великі міни летять високим луком, так що їх видно понад наші штурмові становища на позиції ворога. Гострі детонації потрясають нервами. Дерева ломляться як сірники, могутні пні вилітають високо у повітря, мури домів валяться, з грунту вибризкують справжні фонтани землі. Земля труситься, здається, що розгулялося пекло.
Десята година! Гук мін втихає, артилерія переводить свій вогонь на дальшу віддаль. Гострий свист. Через краї окопів кидається перша штурмова хвиля піхоти наперед на ворога...»'
Російський фронт був переломаний. Австрійська й німецька піхота через пробитий вилом дісталася глибоко у російські становища і почала заходити росіян ззаду. Російський штаб мусив був розпочати відворот. Він поспішно опорожнив Західні Карпати, щоб рятувати армію Брусилова, якій загрожувало оточення. До Галичини стягнули підмогу з інших фронтів, зокрема, прийшли полки з Одеси, що мали відплисти до Туреччини. Ніколай Ніколайович наказав контратакувати, не жаліючи війська. Завзяті бої тривали на лінії Сяну. Австрійські війська знову почали уступати, але німці їх підтримали. З початком червня союзники здобули Перемишль, а 18 червня 11-та німецька армія переломила знову російський фронт під Магеровим. Внаслідок того російські війська 22 червня 1915 р. залишили Львів. У цих боях російські втрати дійшли до півмільйона у полеглих, ранених і бранцях.
Російський фронт спирався тепер на лінії твердинь Гродно, Варшава, Івангород, Луцьк, Дубно, Рівне. Вигнутий на захід лук був невигідний для оборони, і воєнна рада, що відбулася під проводом царя у Бресті при кінці червня, вже обговорювала питання, чи не евакуювати Польщі, але Ніколай Ніколайович рішуче тому спротивився. Росія мала ще такі великі сили, що могла перенести незвичайні втрати у людях.' Хоч уже в деяких відділах проявлялася революційна пропаганда, та назагал військо ще не піддавалося її впливам. Але ініціатива була вже в руках німців. Фалькенгайн, дуже обережний у своїх рішеннях, признав, що ситуація дозволяє на дальший крок уперед, а саме на те, щоб заатакувати варшавський лук. З півночі, від Млави, німці ударили у напрямі на Варшаву, з півдня — на Люблін і Холм. Під двостороннім натиском російський фронт захитався. Ніколай Ніколайович кинув великі маси людей до контрнаступу, але досягнув тільки те, що війська під Віслою уникнули оточення. Треба було розпочати відворот, і 5 серпня 1915 р. німці зайняли Варшаву, а 10 серпня — Івангород. Далі німецька армія йшла вже сильним розгоном» здоганяючи російські війська, дійшла до Буга і перейшла ріку; 26 серпня упав Брест, тоді ж — Осовець, далі — Гродно, Мітава, Ковно.
Хоч перемога була велика, але Гінденбург, як вождь Східного фронту, домагався ще дальшого походу, щоб ударити з флангу на праве російське крило і його розбити. Проте начальне командування не могло дати йому більшої допомоги, і він тільки добув Вільно, але не зміг оточити російської армії, що уступала в порядку. Рівночасно австрійці вели наступ на волинський трикутник твердинь і добули Дубно та Луцьк.
У кінці вересня 1915 р. закінчився наступ центральних держав, що тривав п'ять місяців. Східний фронт проходив тепер по лінії: Рига, Динабург, Барановичі, Пінськ, Дубно, Тернопіль, до Чернівців.
Окупація Польського королівства поставила перед центральними державами вирішення польської справи. Вже на початку війни за співробітництво з Австрією заявилася більшість галицьких поляків, а Юзеф Пілсудський утворив польські легіони, що брали участь у війні з Росією. Щоб приєднати собі поляків, цісарі австрійський і німецький 5 листопада 1916 р. проголосили незалежність Польщі як майбутньої монархії Але між обома державами почалося суперництво за те, від котрої з них Польща має дістати династію. Поїси що утворено тільки тимчасову державну раду, ав1917р. — регентську раду з трьох но-таблів. Але проти союзу з Німеччиною виступили поляки, зорганізовані у Франції і Сполучених Штатах, й остаточно перемогла орієнтація на коаліцію.
На Балканському півострові. Австро-Угорщина, починаючи війну, думала передусім про знищення Сербії, що стояла на перешкоді її балканським планам. Шеф австрійського штабу, Конрад Гетцендорф, призначив проти Сербії відразу такі великі сили, що перемога, здавалося, була певна. Але австрійці не взяли до уваги великої хоробрості сербів і тяжких комунікаційних відносин. З початком серпня 1914 р. рушило на Сербію три австрійські армії: дві — з Боснії через Дрину на Крагуєвац, третя — на Белград. Але цю третю армію треба було відразу завернути і вислати до Галичини проти російського наступу. Через те наступ не вдався. Серби сильно ударили на австрійців і присилували їх уступити до Боснії. У жовтні австрійське командування повторило наступ з північного заходу, на Валево. Тут австрійське військо зустріло незвичайно важкі теренові труднощі, але остаточно здобуто Белград. Серби почали зараз контрнаступ, фронт заломився, й австрійці знову мусили залишити Сербію. ,
Наново наступ проти Сербії розпочався восени 1915 р., коли вже російське військо було відкинуте далеко на схід і можна було перевезти на південь частину війська. Тепер участь у боротьбі взяли також німці, бо Німеччина надавала великого значення тому, щоб наблизитися до союзної Туреччини і заохотити Болгарію до виступу проти коаліції.
Туреччина ще перед війною перебувала у тісних господарських і політичних зв'язках з Німеччиною і в момент вибуху рішилася стати по стороні центральних держав. До цього рішення причинився найбільше страх, що у війні Росія готова зайняти Константинополь і покласти кінець володінню турків у Європі. Хоч Туреччина й була ослаблена давнішими війнами з балканськими народами, але її виступ мав велике значення для центральних держав, бо перепинив комунікацію з Росією інших держав коаліції через Дарданелли. Але Туреччина опинилася цілком відокремленою від союзників, бо Середземне й Егейське моря зайняв англійський флот, на Чорному морі панувала Росія, а шлях суходолом замикали Сербія й Румунія. Довгий час турки були залишені самі своїм силам.
Болгарія була також здавна у приязних відносинах з Австрією і Німеччиною і чекала тільки часу, коли зможе відібрати у Сербії та Греції пограничні землі, що їх втратила в 1913 р. Занепад Росії після австрійсько-німецького наступу літом 1915 р. заохотив Болгарію до союзу з центральними державами За те болгарам обіцяно здобутки в Македонії, а Туреччина добровільно віддала їй смугу на західному боці Маріци.
Новий наступ проти Сербії відбувався при взаємодії Болгарії з Австрією і Німеччиною. Начальний провід обняв маршал Макензен. Німці й австрійці спільно ударили на Белград і здобули його 9 жовтня 1915 р Від Белграда австрійські і німецькі війська пішли долиною Морави на Ніш. Хоч сербські війська боронилися надзвичайно завзято, та тепер уже не могли опертися наступові. Рівночасно болгари ударили від сходу і під Нішем зустрілися з союзниками. Сербські війська серед важких боїв уступали все далі на південь. Останній великий бій відбувся на Косовому Полі, на тому місці, де колись цар Лазар давав відпір туркам. Недобитки сербського війська перейшли до Албанії, а звідти перевезено їх на Корфу. Заходами коаліції переорганізовано їх на нову армію.
Перемога над Сербією відкрила центральним державам шлях на схід, — отже, розірвано оточення, що до того часу замикало їх звідусіль. Ці події мали вплив також на Грецію. Там боролися за вплив дві партії: одна — короля Константина, що бажав стати по стороні центральних держав, друга — прем'єра Веніцельоса, прихильника коаліції. Коаліційні війська під проводом генерала Серрая причалили до Салонік і намагалися звідси дати допомогу Сербії проти Болгарії. Але болгарська армія заступила їм дорогу і відкинула їх за границю.
Австрійський' штаб бажав продовжувати далі війну на Балканському півострові і розбити також Чорногорію й Албанію та витіснити східну армію коаліції з Солонік. Але Фаль-кенгайн не дав приєднатися до цих планів. Він заступав погляд, що союзники осягнули головну мету — добули вільний шлях до Константинополя. Інші балканські справи він уважав за другорядні і не хотів марно розпорошувати німецькі сили. Але Австрія мала свої окремі інтереси, і Конрад Гетцендорф повів війну самими австрійськими силами. У січні австрійці здобули узгір'я Ловчен й окупували Чорногорію, а потім посунулися до Албанії. Через цю різницю поглядів між обома шефами штабу відносини ставали все більш холодними.
Воєнне господарство. Німеччина, оточена довкола ворожими сусідами, опинилася в дуже небезпечному господарському становищі. Вже перед війною сільськогосподарських продуктів не вистачало для виживлення численного німецького населення, і значну кількість цих продуктів треба було довозити з-за границі Також промисловість у значній мірі була залежна від закордонної сировини. Ворожа блокада припинила відразу заграничну торгівлю; навіть із нейтральними країнами важко було утримати правильні зв'язки. Війна відтягнула від продуктивної праці масу людей, і багато промислових підприємств мусило зменшити працю. Через те прийшло загальне замішання в господарстві Окремі запаси на випадок війни не були приготовлені, бо був загальний погляд, що війна триватиме недовго, оскільки світові інтереси велико-держав тісно між собою пов'язані
Але коли виявилося, що воєнні змагання скоро не покінчаться, треба було зорганізувати все господарське життя відповідно до потреб війни. Спершу зорганізовано тільки деякі області, пізніше держава почала втручатися чимраз більше у виробництво і споживання громадянства, аж врешті витворено суцільну систему воєнного господарства. Держави коаліції, хоч не були в такій господарській скруті, мусили також обмежувати свої потреби і регулювати продукцію. Таким чином, із часом усі держави остаточно перейшли на воєнну систему.
На першому місці стояла справа сировини, потрібної для війська. Пізніше виринуло питання економії всяких родів продукції і зменшення споживання. Для фронту найпильнішим було виробництво воєнного спорядження й амуніції. Вже в перші місяці війни виявилося, що всі попередні обчислення були хибні, треба було збільшити воєнну продукцію, розбудувати і заснувати нові державні фабрики і шукати допомоги у приватній промисловості. Який поступ осягнула Німеччина в цій області — вказують цифри. Рушниць виробляли на початку війни денно 1200 штук, в 1916 р. — 8000 штук; кулеметів у 1914 р. місячно — 200 штук, у 1916 р. — 2300, в 1918 — 12 000. Мінометів у 1917 р. вироблено ЗО 000. Польових гармат на початку війни було коло 3800; у серпні 1915 р. вироблено нових гармат 270, у грудні 1915 р. — 480, у 1918 р. — місячно пересічно 2000 штук. Важких гармат виробляли місячно в 1914 р. 20, в 1915 — 60, в 1916 р. — 300. На фронті у березні 1917 р. було 6819 важких гармат. Місячна продукція пороху в мирний час була 200 т, у квітні 1915 р. — 2000 т, в червні ІУ16 р. — 6000 т, в 1917 р. — 14 000 т місячно. Яку масу амуніції використала артилерія, вказує таке образне обчислення: амуніційні поїзди, вислані з Німеччини на фронт у 1917 р., разом зайняли б залізничну лінію від Гамбурга через Берлін, Відень до Константинополя.
На початку війни проведено дуже докладний облік усякої сировини, що була в краю, особливо необхідної для воєнної промисловості. До воєнної сировини належали: прядиво, волокнисті матеріали, шкіра, хутро, фарбники, мінеральні масла, нафта, сірка, пірити, кваси, всякі хімікалії, каучук, метали. Відділ воєнної сировини при військовому міністерстві повів широку акцію, щоб зібрати все, що могло послужити воєнним цілям. Таким чином, проведено «мобілізацію» всяких залишків, металевого брухту, старовини, в чому участь брала молодь середніх шкіл і все громадянство. Пізніше реквізовано церковні дзвони, мідні дахи, клямки, обручі велосипедів тощо. Уряд обмежив свободу фабрик в зуживанні сировини, і видавав приписи, як їх заощадити. Щоб не допустити до спекуляції, на різні продукти визначено максимальні ціни.
Багато уваги приділялося гірничій продукції. Під час війни можна було відкрити такі види виробництва, що перше, через заграничну конкуренцію, не виплачувалися. Великі зусилля
1. Німецько-англійське суперництво на морі; колоніальні змагання Німеччини; зріст німецької промисловості і конкуренція з Англією на світових ринках; розбудова німецького
воєнного флоту; будівництво лінії Берлін—Багдад, що вела до Індії.
2. Німецько-французький спір за Ельзас і Лотарингію; змагання Франції до «реваншу»; загострення конфлікту у Марокко.
3. Російсько-австрійсько-німецькі суперечності на Балкан-ському півострові; змагання Росії до опанування Константинополя; російська панславістична пропаганда в Австро-Угорщині.
4. Змагання Італії до об'єднання італійських земель, прина-лежних до Австро-Угорщини.
5. Соборницькі змагання балканських народів: румунів — до Семигорода, а сербів — до південнослов'янських країн Австро-Угорщини. »
Протиборство в різних регіонах поділило європейські держави остаточно на два табори: у першому мали провід «ц ент-ральні держави» — Німеччина й Австрія, у другому — «к о а л і ц і я», або «А н т а н т а» (порозуміння), що складалася з Англії, Франції і Росії.
Відносини між Німеччиною й Австрією були доволі тісні, але не в усьому щирі. Німеччина, йдучи за традиціями політики Бісмарка, вважала існування наддунайської монархії необхідним, як опори для себе. Але німецькі державники з непокоєм обсервували внутрішній розклад союзної держави, що проявлявся у самостійницьких змаганнях австрійських народів. Що дотеперішній устрій Австрії не міг довго утриматися, це було ясно: все більше пробивала собі місце ідея перебудови держави на федерацію народів. її прихильником мав бути наслідник престолу Франц Фердинанд. Але старий цісар Франц-Йосиф був уже не здатний до будь-яких реформ. Німеччина зі свого боку дораджувала порозуміння у національно-територіальних справах з Румунією та Італією. Німецький провід боявся, що не поладнані внутрішні спори Австрії можуть втягнути й Німеччину у небажані клопоти. Але Австрія неохоче піддавалася під німецьке «опікунство»; зі свого боку вона була невдоволена світовою експансією, вбачаючи в ній небезпеку міжнародних конфліктів. Але, хоч відносини між обома середньоєвропейськими силами не в усьому були поладнані, політики обох сторін намагалися загладжувати непорозуміння. У війні, що наближалася, обидві держави могли розраховувати тільки на взаємну допомогу.
Італія, хоча формально й належала до Пбтрійного союзу, перейшла уже до табору коаліції, надіючись добути в Австрії пограничні землі. Так само неясну політику вела Румунія. Зате центральні держави могли розраховувати на підтримку Туреччини і Болгарії.
Обидва табори готувалися до війни, і їхні штаби мали готові операційні плани. Німецький генеральний штаб, під проводом Гельмута Мольтке, небожа великого полководця XIX ст., уважав небезпечною війну на два фронти — з Францією і Росією, але коли б вона вже прийшла, передбачував перемогу в тому, щоб наперед розбити одного ворога, пізніше — другого. Більш грізною уважав Францію і бажав наперед з нею покінчити. План війни з Францією виробив давній шеф штабу, фон Шліффен. Він уважав неможливим удар на Францію від німецької границі, бо дорогу загороджував ряд могутніх фор-тифікацій з головними фортами Бельфор, Епіналь, Нансі, Верден, Монмеді. Перехід до Франції можна було сфорсувати тільки від півночі, через Бельгію. З політичних оглядів цей план був невигідний, бо Німеччина визнала нейтральність Бельгії, але іншого виходу не було. Після окупації Бельгії німецькі війська мали йти на Париж й атакувати його від заходу. Отже, перший наступ мав відбутися на французькому фронті. Натомість від сторони Росії, у Східній Пруссії, Німеччина мала вести поки що оборону. Оборонне становище мав займати також німецький флот. Переважні його сили мали залишитися на Північному морі і стерегти побережжя; на Балтійському морі німецька ескадра мала зв'язати російський флот коло Кронштадта.
Австрійський шеф штабу Конрад фон Гетцендорф приготовляв наступ у Галичині, щоб затримати тут російський наступ й облегшити німецьку атаку на Францію. Але головні австрійські сили мали кинутися на Сербію і розгромити її.
Французький штаб, на чолі якого стояв Жофр, розумів, що Франції прийдеться затримати на собі головний наступ Німеччини, і тому укріплював границі сильними фортами. Але рівночасно проектував наступ на Німеччину, у двох місцях, на лініях Мец — Бельфор і Верден — Седан. Англія мала дати сухопутну армію для допомоги Франції, а британський флот мав поки що блокувати Північне море й утримувати сполучення між англійськими островами та суходолом. Росія планувала рівночасний удар на Східну Пруссію і Галичину, а також виправу на Константинополь.
Вибух війни. Загроза війни з'являлася на початку XX ст. кілька разів з різних причин. Так, 1905 р. — з причини Марокко; в 1908 р. — після окупації Боснії Австро-Угорщиною; у 1911 р. — знову задля марокканської справи; в 1912 і 1913 pp. — через балканське напруження. Але остаточно безпосередньою причиною світового пожару став виступ сербів проти Австрії. Австрійський наслідник престолу, архікнязь Франц Фердінанд, у червні 1914 р. виїхав до Боснії, щоб там провести військові маневри. Це була немов демонстрація Австро-Угорщини проти «великосербських» змагань, що мали на меті приєднати Боснію до Сербії. Коли архікнязь перебував у Сараєво, сербські змовники влаштували на нього двічі замах, і князь разом із дружиною загинув від куль, 28 червня 1914 р.
Слідство виказало, що змовники приїхали із Сербії і мали деяку допомогу сербських військових кіл. Тому австро-угорсь-кий уряд 23 липня 1914 р. вислав до Сербії дуже гостру ноту, домагаючися відповіді упродовж 24 годин. Сербський уряд мав заявити в офіціальному органі, що засуджує всяку пропаганду, яка змагає до відірвання від Австро-Угорщини її земель, та висловлює свій жаль, що сербські урядовці й офіцери брали участь у цих змаганнях. Далі Сербія мала заборонити всі публікації, що виступали проти Австрії, розпустити «Народну Оборону» й інші товариства, що поборювали Австрію, усунути із шкільного навчання все, що дразнило Австрію, віддалити зі служби урядовців і офіцерів, що вели протиавстрійську пропаганду, не дозволити контрабанди зброї через границю і допустити австрійських урядовців до слідства у справі замаху не території Сербії.
Сербський уряд на цей ультиматум дав помірковану відповідь, заявляючи, що бажає усунути непорозуміння з Австро-Угорщиною. Він висловив жаль, що сербські урядові органи не допущено до слідства у справі замаху, але заявив готовність віддати під суд тих осіб, проти яких будуть доставлені докази вини. Погоджувався на те, щоб в урядовому часописі помістити заяву, що Сербія засуджує пропаганду проти Австрії; погоджувався розпустити «Народну Оборону» та інші товариства і змінити пресове право, так щоб можна було конфіскувати протиавстрійські публікації. Але сербський уряд рішуче заявився проти того, щоб на сербській території мали вести слідство австрійські урядовці; натомість погоджувався передати всю справу на розгляд міжнародного трибуналу в Гаазі або великодержав, що були зацікавлені балканськи-ми питаннями.
Австро-Угорщина не признала сербської відповіді задовільною і 28 липня 1914 р. оголосила Сербії війну. В обороні Сербії виступила Росія і почала мобілізацію своєї армії, а Франція почала також озброюватися. Тоді Німеччина стала по стороні Австро-Угорщини, й обидві держави оголосили війну Росії і Франції 1 і 3 липня 1914 р. Тоді Англія і Бельгія заявилися по стороні Франції, а дещо пізніше у війну вступили Японія і Португалія. Натомість Італія, хоча й була пов'язана союзом з Німеччиною й Австрією, залишилася нейтральною. У вересні 1914 р. по стороні центральних держав стала Туреччина, а влітку 1915 р. — Болгарія. На сторону коаліції перейшли в 1915 р. Італія, в 1916 — Румунія, в 1917 р. — Греція і Сполучені Штати Північної Америки та різні американські республіки. Нейтральними до кінця війни залишилися в Європі Данія, Голландія, Норвегія, Швеція, Іспанія і Швейцарія.
Так розгорілася велика Світова війна 1914—1919 pp.
Наступ німців на Францію. Німеччина розпочала першу воєнну акцію, щоб не допустити до сконцентрування сил противника. Вже 5 серпня 1914 р. німці, згідно з давнім планом, почали наступ на Бельгію. Штурмові відділи, між якими визначилася особливо група'' Людендорфа, здобули Льєж і відкинули бельгійську армію на Антверпен. Тоді чотири німецькі армії через французько-бельгійську границю увійшли до Північної Франції і почали прямувати на Париж. Взаємодіяли з ними німецькі війська в Ельзасі і Лотарингії. Французи пробували провести свій наступ з Бельфора на Страсбург, але після боїв під Мюльхаузеном, 1—22 серпня, мусили уступити. Таким чином, німці втримали ініціативу в своїх руках.
У Північній Франції німецький наступ розгортався із незвичайною силою і розгоном. Європа уперше побачила, як виглядає наступ новочасної армії. Французи чинили нападникам упертий опір, але не могли упорядкуватися до систематичної оборони й терпіли невдачу за невдачею. У перших днях вересня німці дійшли до ріки Марни і затрималися в 50 км на північ від Парижа. Але, незважаючи на очевидний успіх наступу, німецьке командування не осягнуло головної мети: не змогло обійти французької столиці від заходу, як це передбачалося планом фон ІПліффена. Крайня, найдальше на захід висунена німецька армія, що мала це завдання виконати, виявилася слабою, і французи, сперті на Париж, спинили її у поході.
Німецький наступ сильно подіяв на французьке військо, поширив серед нього зневіру і деморалізацію. Безнастанний відворот заломлював дисципліну. Ще більше, як французи, піддавалися знеохоті англійці, що прийшли до Франції на допомогу. Начальний полководець англійського експедиційного корпусу Френч писав до військового міністра Кітченера: «Не можу сказати, щоб я мав повні надії щодо дальшого розвитку кампанії у Франції. Моя віра у здібності французьких полководців і віра, що вони доведуть цю кампанію до щасливого кінця, стають все менші». Англійські офіцери дораджували навіть забратися цілком із Франції.
Щоб довести французькі сили до порядку, Жофр наказав відворот за Марну, тут переорганізував військо і приспособив його до контрнаступу.
Німецький штаб зробив похибку через те, що не скріпив новими силами свій наступ, а навіть деякі частини відіслав на схід, щоб протидіяти російському наступові на Східну Пруссію. Через те між арміями, що дійшли до Марни, постали небезпечні прогалини. Положення німців стало ще важчим через те, що знищені були залізничні шляхи, тунелі, мости, так що нелегко було довезти потрібні воєнні засоби. Також взаємодія між полководцями армій була заслабкою, і кожний із них хотів осягнути свою мету, не оглядаючися на рухи сусідніх частин. Центр висунувся занадто уперед, а праве крило не могло за ним наспіти.
Жофр узяв під увагу цей стан німецьких військ і рішився наступати на широкому фронті, від Парижа до Вердена, 6 вересня 1914 р. Французький наступ захитав відразу правим крилом. Англійці вдерлися у прогалину між 1 та 2 арміями коло Шато-Тьєррі й утрималися на здобутих позиціях. Через те обидві німецькі армії були примушені відступати і втратили контакт із корпусами, що стояли дальше на схід. Це замішання використали французи і на цілому фронті заатаку-вали німців. Німецький генеральний штаб попав тоді у паніку й, лякаючись заломання фронту, наказав загальний відворот у напрямі на північ. Так Жофр виграв бій над Марною 6—15 ве ресня 1914 р. Перемога була такою несподіванкою для французів, що вони охрестили її «чудом на Марні».
У найближчому часі як німці, так і французи з англійцями почали «перегони до моря». На захід від німецьких становищ залишився необсаджений простір Бельгії — йшлося про те, хто його опанує; особливо важливе значення він мав для коаліції, з огляду на комунікацію через Англійський канал. Але німці не хотіли допустити туди ворога і продовжили своє праве крило по Лілль; для того ужили полків, що дотепер облягали твердиню Мобеж, — вона піддалася 7 вересня. Але англійці і французи мали більші сили й утрималися над морем. Зате великим успіхом німців було те, що під обстрілом 420-міліметрових гармат, званих «великими Бертами», упав Антверпен.
Після цих боїв французько-німецький фронт вже довгий час залишився на тому самому місці. Обидві сторони пробували ще тут і там наступати, але це вже були атаки меншої сили. Так, у лютому 1915 р. французи почали бій під Реймсом, а англійці у Фландрії, але не здобули ніяких визначніших успіхів. У квітні 1915 р. німці ударили на ворожі становища під Іпром. Тут уперше ужили нового бойового засобу, газів, а саме — страшного «іприту». Хоча французи зазнали великих втрат, фронт не змінився.
Східний фронт у 1914 р. На сході границя між Німеччиною й Австрією, з одного боку, та Росією, з другого, йшла широким луком, що відмежовував Польське королівство від Пруссії, Шлезвіга й Галичини. На основі свого стратегічного плану німці зайняли тут оборонні позиції і старалися не допустити російських військ у свої межі. Австрійський штаб рішив розпочати наступ, щоб полегшити становище західного німецького фронту. Але австрійська мобілізація спізнилася через те, що австрійські політики довго манили себе надією, що Росія не відважиться на війну. Головні сили сконцентровано на сербській границі і лише в останній хвилині перевезено більші відділи через Угорщину до Галичини. Тим часом російське військо, що мало досвід з японської війни, змобілізувалося з несподіваною скорістю і начальний вождь вел. князь Ніколай Ніколайович зміг кинути величезні сили на захід. Полки йшли за полками, дивізії за дивізіями, незлічимий потік людей, справжній «паровий каток», що грозив розтрощити все по дорозі. Саме географічне положення рішало, що російський наступ, ударив у двох головних напрямах — на Східну Пруссію та Галичину.
На Галичину рушило п'ять російських армій — від Любліна, Ковеля, Дубна, Проскурова й Кам'янця-Подільського. Австрійці (з деяким запізненням) відповіли своїм наступом. Перша австрійська армія під проводом Данкля йшла у напрямі на Люблін і під Красноставом відкинула російське праве крило. Четверта армія під командуванням Ауфенберга рушила на Гру-бешів і під Комаровой добула деякий успіх. Але третя армія Брудермана з групою Кевеша не витримала наступу російських військ і мусила уступити з лінії Золочева. Це захитало цілим фронтом, і також північні армії мусили уступити з Холмщини до Галичини. З вересня російські війська майже без бою зайняли Львів, це викликало надзвичайно пригноблююче враження у всій Галичині. Австрійські війська укріпилися тоді на лінії Верещиці. Але й туг вони утрималися недовго; російські сили перли з таким розгоном, що не було від них ніякого захисту. Австрійський штаб мав надію упорядкувати свої сили на лінії Сяну, під охороною могутніх фортифікацій Перемишля, але й тут перемогли росіяни. Розгромлені австрійські полки знайшли пристановище аж на лінії Віслоки.
Східну Пруссію обороняла 8-ма німецька армія під командою генерала Прітвіца. Росіяни наступали з двох боків: зі сходу — під командою генерала Ренненкампфа, і з півдня — під командою генерала Самсонова. Німецький генерал, уникаючи оточення, уступив на західний берег Вісли. Але головне командування за це його усунуло, а провід віддало в руки генерала Гінденбурга з шефом штабу Людендорфом. Тут уперше ці два великі полководці почали спільну працю, що тривала аж до кінця війни. Гінденбург відразу рішився наступати з тою метою, щоб не тільки затримати ворога, але й цілком розбити його. Рішення було доволі ризиковане, бо численні російські маси були саме в повному розгоні. План Гінденбурга належав до т. зв. типу Каннів, тобто наслідував тактику Ганнібала під Каннами: головний удар мали виконати крила. Умілими операціями німецький вождь зайшов росіян від сходу й заходу і витягнув їх у бій під Танненбергом 23—25 серпня 1914 р. Сильний німецький наступ розтрощив російські крила й окружив центр; 90 000 російського війська потрапило в полон, а генерал Самсонов сам собі відібрав життя. Це був один із най-славніших боїв у Світовій війні. Гінденбург рушив тоді проти другої армії генерала Ренненкампфа, але той не хотів поділяти долі Самсонова й уступив за границю. Невдовзі росіяни спробували повернути утрачений терен і почали нові бої, але Східна Пруссія залишилася вже в німецьких руках.
Після перемог на півночі німці мусили дати допомогу австрійцям, положення яких було дуже важке. Спільно складено план наступу у Польському королівстві, в напрямі на Варшаву. Мета наступу була — добути корисну оборонну лінію здовж Сяну і Вісли. Перші операції дали бажаний успіх: німецькі війська дійшли до Івангорода (Дембліна), а австрійці визволили з облоги Перемишль. Але Ніколай Ніколайович сконцентрував свої сили між Варшавою і Сандомиром і сильним ударом почав наступ; австрійці уступили до Кракова, а німці — на Шлезьк. Росіяни, горді з перемог, погрожували, що підуть на сам Берлін і Відень.
Щоб урятувати Східний фронт, Фолькенгайн віддав провід над усіма операціями на цьому терені Гінденбургові. Начальний вождь разом із Людендорфом уложив план наступу на праве російське крило. Дев'ята армія під проводом Макензена ударила від Торуня на Лодзь. Німецькі війська оточили росіян з трьох сторін — від півночі, заходу і сходу, так що ситуація російської армії стала дуже критична. Ніколай Ніколайович був примушений стягати корпуси з боків, щоб обороняти центр. На вузькому терені скупчилася величезна маса бойових відділів, що не мали місця на свобідні рухи. Здавалося, що німці добудуть перемогу, як під Грюнвальдом. Але в останній хвилині росіяни ударили на німецькі тили під Ловічем і вирвалися з оточення. Німці мусили уступати. У тому самому часі австрійці перемогли російську армію під Лиманово. Вислід цих боїв хоч і не здійснив широких планів, приніс, проте, значне полегшення центральним державам: росіяни стримали свій наступ на захід. Ніколай Ніколайович кинув тоді російські війська на Карпати, сфорсував гірські перевали і відкрив собі дорогу на Закарпаття. Але німецько-австрійський наступ узимку відкинув росіян на галицьку сторону. Проте сили австрійців були заслабі, щоб дати допомогу Перемишлеві, і велика твердиня піддалася росіянам 22 березня 1915 р. Таким чином, Східний фронт взимку 1914—1915 pp. утвердився на лінії: границя Східної Пруссії, Млава, Плоцьк, Кельце, Тар-нув, Карпати.
Невдачі Росії в 1915 р. Рік 1914 не дав остаточного успіху ані центральним державам, ані коаліції. Зусілля німців дійти до Парижа покінчилися невдачею. Але й надії Франції та Англії після «чуда на Марні» залишилися нездійснені. На сході знову великі успіхи росіян заломилися на німецькому відпорі. Виявилося, що стан обох сторін є більш-менш рівний. Перші нагальні наступи, що коштували багато крові, вичерпали бойову силу. Противники окопалися в шанцях і тільки здалека вели перестрілку. «Постало тепер особливе і у тому виді дотепер небувале явище позиційної війни на фронті сотень, а пізніше тисяч кілометрів. Зроджена із конечності хвилини, як стратегічний зарадчий засіб, вона дозволила, принаймні на початках, центральним державам здобуги сильну перевагу. Але коли цей зарадчий засіб став станом нормальним і тривким, початкова користь замінилася на поважну шкоду. Німеччина й Австро-Угорщина стали обложеною твердинею, і тоді у коа-ліції постав небезпечний для німців помисел війни на вичерпання і виголодження. Проти неї існував тільки один спосіб. Хоч би народи центральних держав, голодні, перевтомлені, доконали надлюдських діл на полі бою і в середині країни, все-таки не довело б це їх до щасливого закінчення війни. Час працював не для них, а для їх ворогів, бо воля перетривати була рівносильною по обох боках. Перервати оточення силою, добути бойову перевагу — було єдиним у тій ситуації рятунком» (Фолькман. «Велика війна»).
Щоб видобутися з цієї сіті, що замикалася з усіх сторін, німецький та австрійський штаби мусили розпочати новий наступ. Але напрям удару тепер змінився. Супроти того, що на заході неможливо було добути скорого вирішення, треба було провести наступ на сході, проти Росії. Це було конечне й з огляду на Австрію, що все більше ослабала під російською навалою. Конрад Гетцендорф подав широкий план наступу, що мав знищити цілком російський фронт, але тверезий Фалькенгайн уважав цей план неможливим до виконання, бо Німеччина мусила рівночасно обороняти Західний фронт і не могла кинути на схід потрібних мас війська. Німецький штаб рахував тільки на те, що можна буде усунути росіян за Віслу й звільнити частину Галичини. Дальші бої мали йти не на основі наперед означеного плану, а відповідно до розвитку ситуації. Такий обмежений наступ давав ту користь, що можна було його швидко припинити, якщо треба було б знову скріплювати небезпечний Західний фронт.
Місцем удару вибрано Горлиці. Ударну групу творила 11-та німецька армія і 4-та австрійська. Провід обняв Макен-зен, а шефом штабу був полковник Зект. Важною справою було заскочити ворога несподівано. Тому німці почали розвивати наступ на північному фронті, щоб відтягнути увагу росіян від Галичини, й узяли Шауляй, Лібаву і підходили вже під Мітаву. 2 травня 1915 р. прийшов головний удар під Горлицями.
Німецький генерал Франсуа так описує початок бою:
«П'ять хвилин перед шостою! Артилеристи стоять коло гармат, готових до стрільби, піхота у бойовому порядку скуп-чилася на краю окопів, щоб слухати і дивитися. На цілому становищі панує тиша, кожен стоїть на свойому місці з годинником у руці. Небо синіє, повітря чисте, біля наших ніг простягаються у терені гадюками бойові лінії — наші і російські. Направо, на краю панорами, Горлиці з цвинтарним узгір'ям, посередині чорна маса лісу Кам'янець, наліво узгір'я Пустки — мета атаки австрійців.
Шоста година! Стодвадцятиміліметрова гармата під горбом «696» дає сигнальний постріл, й усі батареї, від польових гармат до тяжких мортир, дають залп на російські становища. Потім наступає безнастанний гук, грюкіт і тріскіт. 700 пушок відкривають свої огненні пащеки й викидають сталь та залізо, що сичить і з свистом перелітає в повітрі. Снаряди врізуються у землю, викидають високо у повітря маси землі, відламки дерева і перешкод з кільчастого дроту. Поза російськими лініями вибуває дим і полум'я з сіл і будинків. Тут і там видно, як росіяни угікають з ровів й укріплень; за ними гоняться смертоносні шрапнелі. Наші тяжкі гармати тримають під вогнем шляхи доступу до становищ ворога. На північ від Горлиць стоїть грубий стовп вогню, й маси диму сягають аж до хмар. Незабутній, .кошмарний вид. Це загорілися збірники рафінерії нафти, не знати, чи від нашого вогню, чи підпалені росіянами. Російська артилерія довго зволікала з відповіддю, її вогонь був слабкий, вона не видавалася сильна.
Годинник вказує дев'яту. У канонаду артилерії вмішується новий гук. Це міномети починають своє діло знищення. Малі і великі міни летять високим луком, так що їх видно понад наші штурмові становища на позиції ворога. Гострі детонації потрясають нервами. Дерева ломляться як сірники, могутні пні вилітають високо у повітря, мури домів валяться, з грунту вибризкують справжні фонтани землі. Земля труситься, здається, що розгулялося пекло.
Десята година! Гук мін втихає, артилерія переводить свій вогонь на дальшу віддаль. Гострий свист. Через краї окопів кидається перша штурмова хвиля піхоти наперед на ворога...»'
Російський фронт був переломаний. Австрійська й німецька піхота через пробитий вилом дісталася глибоко у російські становища і почала заходити росіян ззаду. Російський штаб мусив був розпочати відворот. Він поспішно опорожнив Західні Карпати, щоб рятувати армію Брусилова, якій загрожувало оточення. До Галичини стягнули підмогу з інших фронтів, зокрема, прийшли полки з Одеси, що мали відплисти до Туреччини. Ніколай Ніколайович наказав контратакувати, не жаліючи війська. Завзяті бої тривали на лінії Сяну. Австрійські війська знову почали уступати, але німці їх підтримали. З початком червня союзники здобули Перемишль, а 18 червня 11-та німецька армія переломила знову російський фронт під Магеровим. Внаслідок того російські війська 22 червня 1915 р. залишили Львів. У цих боях російські втрати дійшли до півмільйона у полеглих, ранених і бранцях.
Російський фронт спирався тепер на лінії твердинь Гродно, Варшава, Івангород, Луцьк, Дубно, Рівне. Вигнутий на захід лук був невигідний для оборони, і воєнна рада, що відбулася під проводом царя у Бресті при кінці червня, вже обговорювала питання, чи не евакуювати Польщі, але Ніколай Ніколайович рішуче тому спротивився. Росія мала ще такі великі сили, що могла перенести незвичайні втрати у людях.' Хоч уже в деяких відділах проявлялася революційна пропаганда, та назагал військо ще не піддавалося її впливам. Але ініціатива була вже в руках німців. Фалькенгайн, дуже обережний у своїх рішеннях, признав, що ситуація дозволяє на дальший крок уперед, а саме на те, щоб заатакувати варшавський лук. З півночі, від Млави, німці ударили у напрямі на Варшаву, з півдня — на Люблін і Холм. Під двостороннім натиском російський фронт захитався. Ніколай Ніколайович кинув великі маси людей до контрнаступу, але досягнув тільки те, що війська під Віслою уникнули оточення. Треба було розпочати відворот, і 5 серпня 1915 р. німці зайняли Варшаву, а 10 серпня — Івангород. Далі німецька армія йшла вже сильним розгоном» здоганяючи російські війська, дійшла до Буга і перейшла ріку; 26 серпня упав Брест, тоді ж — Осовець, далі — Гродно, Мітава, Ковно.
Хоч перемога була велика, але Гінденбург, як вождь Східного фронту, домагався ще дальшого походу, щоб ударити з флангу на праве російське крило і його розбити. Проте начальне командування не могло дати йому більшої допомоги, і він тільки добув Вільно, але не зміг оточити російської армії, що уступала в порядку. Рівночасно австрійці вели наступ на волинський трикутник твердинь і добули Дубно та Луцьк.
У кінці вересня 1915 р. закінчився наступ центральних держав, що тривав п'ять місяців. Східний фронт проходив тепер по лінії: Рига, Динабург, Барановичі, Пінськ, Дубно, Тернопіль, до Чернівців.
На Балканському півострові. Австро-Угорщина, починаючи війну, думала передусім про знищення Сербії, що стояла на перешкоді її балканським планам. Шеф австрійського штабу, Конрад Гетцендорф, призначив проти Сербії відразу такі великі сили, що перемога, здавалося, була певна. Але австрійці не взяли до уваги великої хоробрості сербів і тяжких комунікаційних відносин. З початком серпня 1914 р. рушило на Сербію три австрійські армії: дві — з Боснії через Дрину на Крагуєвац, третя — на Белград. Але цю третю армію треба було відразу завернути і вислати до Галичини проти російського наступу. Через те наступ не вдався. Серби сильно ударили на австрійців і присилували їх уступити до Боснії. У жовтні австрійське командування повторило наступ з північного заходу, на Валево. Тут австрійське військо зустріло незвичайно важкі теренові труднощі, але остаточно здобуто Белград. Серби почали зараз контрнаступ, фронт заломився, й австрійці знову мусили залишити Сербію. ,
Наново наступ проти Сербії розпочався восени 1915 р., коли вже російське військо було відкинуте далеко на схід і можна було перевезти на південь частину війська. Тепер участь у боротьбі взяли також німці, бо Німеччина надавала великого значення тому, щоб наблизитися до союзної Туреччини і заохотити Болгарію до виступу проти коаліції.
Туреччина ще перед війною перебувала у тісних господарських і політичних зв'язках з Німеччиною і в момент вибуху рішилася стати по стороні центральних держав. До цього рішення причинився найбільше страх, що у війні Росія готова зайняти Константинополь і покласти кінець володінню турків у Європі. Хоч Туреччина й була ослаблена давнішими війнами з балканськими народами, але її виступ мав велике значення для центральних держав, бо перепинив комунікацію з Росією інших держав коаліції через Дарданелли. Але Туреччина опинилася цілком відокремленою від союзників, бо Середземне й Егейське моря зайняв англійський флот, на Чорному морі панувала Росія, а шлях суходолом замикали Сербія й Румунія. Довгий час турки були залишені самі своїм силам.
Болгарія була також здавна у приязних відносинах з Австрією і Німеччиною і чекала тільки часу, коли зможе відібрати у Сербії та Греції пограничні землі, що їх втратила в 1913 р. Занепад Росії після австрійсько-німецького наступу літом 1915 р. заохотив Болгарію до союзу з центральними державами За те болгарам обіцяно здобутки в Македонії, а Туреччина добровільно віддала їй смугу на західному боці Маріци.
Новий наступ проти Сербії відбувався при взаємодії Болгарії з Австрією і Німеччиною. Начальний провід обняв маршал Макензен. Німці й австрійці спільно ударили на Белград і здобули його 9 жовтня 1915 р Від Белграда австрійські і німецькі війська пішли долиною Морави на Ніш. Хоч сербські війська боронилися надзвичайно завзято, та тепер уже не могли опертися наступові. Рівночасно болгари ударили від сходу і під Нішем зустрілися з союзниками. Сербські війська серед важких боїв уступали все далі на південь. Останній великий бій відбувся на Косовому Полі, на тому місці, де колись цар Лазар давав відпір туркам. Недобитки сербського війська перейшли до Албанії, а звідти перевезено їх на Корфу. Заходами коаліції переорганізовано їх на нову армію.
Перемога над Сербією відкрила центральним державам шлях на схід, — отже, розірвано оточення, що до того часу замикало їх звідусіль. Ці події мали вплив також на Грецію. Там боролися за вплив дві партії: одна — короля Константина, що бажав стати по стороні центральних держав, друга — прем'єра Веніцельоса, прихильника коаліції. Коаліційні війська під проводом генерала Серрая причалили до Салонік і намагалися звідси дати допомогу Сербії проти Болгарії. Але болгарська армія заступила їм дорогу і відкинула їх за границю.
Австрійський' штаб бажав продовжувати далі війну на Балканському півострові і розбити також Чорногорію й Албанію та витіснити східну армію коаліції з Солонік. Але Фаль-кенгайн не дав приєднатися до цих планів. Він заступав погляд, що союзники осягнули головну мету — добули вільний шлях до Константинополя. Інші балканські справи він уважав за другорядні і не хотів марно розпорошувати німецькі сили. Але Австрія мала свої окремі інтереси, і Конрад Гетцендорф повів війну самими австрійськими силами. У січні австрійці здобули узгір'я Ловчен й окупували Чорногорію, а потім посунулися до Албанії. Через цю різницю поглядів між обома шефами штабу відносини ставали все більш холодними.
Воєнне господарство. Німеччина, оточена довкола ворожими сусідами, опинилася в дуже небезпечному господарському становищі. Вже перед війною сільськогосподарських продуктів не вистачало для виживлення численного німецького населення, і значну кількість цих продуктів треба було довозити з-за границі Також промисловість у значній мірі була залежна від закордонної сировини. Ворожа блокада припинила відразу заграничну торгівлю; навіть із нейтральними країнами важко було утримати правильні зв'язки. Війна відтягнула від продуктивної праці масу людей, і багато промислових підприємств мусило зменшити працю. Через те прийшло загальне замішання в господарстві Окремі запаси на випадок війни не були приготовлені, бо був загальний погляд, що війна триватиме недовго, оскільки світові інтереси велико-держав тісно між собою пов'язані
Але коли виявилося, що воєнні змагання скоро не покінчаться, треба було зорганізувати все господарське життя відповідно до потреб війни. Спершу зорганізовано тільки деякі області, пізніше держава почала втручатися чимраз більше у виробництво і споживання громадянства, аж врешті витворено суцільну систему воєнного господарства. Держави коаліції, хоч не були в такій господарській скруті, мусили також обмежувати свої потреби і регулювати продукцію. Таким чином, із часом усі держави остаточно перейшли на воєнну систему.
На першому місці стояла справа сировини, потрібної для війська. Пізніше виринуло питання економії всяких родів продукції і зменшення споживання. Для фронту найпильнішим було виробництво воєнного спорядження й амуніції. Вже в перші місяці війни виявилося, що всі попередні обчислення були хибні, треба було збільшити воєнну продукцію, розбудувати і заснувати нові державні фабрики і шукати допомоги у приватній промисловості. Який поступ осягнула Німеччина в цій області — вказують цифри. Рушниць виробляли на початку війни денно 1200 штук, в 1916 р. — 8000 штук; кулеметів у 1914 р. місячно — 200 штук, у 1916 р. — 2300, в 1918 — 12 000. Мінометів у 1917 р. вироблено ЗО 000. Польових гармат на початку війни було коло 3800; у серпні 1915 р. вироблено нових гармат 270, у грудні 1915 р. — 480, у 1918 р. — місячно пересічно 2000 штук. Важких гармат виробляли місячно в 1914 р. 20, в 1915 — 60, в 1916 р. — 300. На фронті у березні 1917 р. було 6819 важких гармат. Місячна продукція пороху в мирний час була 200 т, у квітні 1915 р. — 2000 т, в червні ІУ16 р. — 6000 т, в 1917 р. — 14 000 т місячно. Яку масу амуніції використала артилерія, вказує таке образне обчислення: амуніційні поїзди, вислані з Німеччини на фронт у 1917 р., разом зайняли б залізничну лінію від Гамбурга через Берлін, Відень до Константинополя.
На початку війни проведено дуже докладний облік усякої сировини, що була в краю, особливо необхідної для воєнної промисловості. До воєнної сировини належали: прядиво, волокнисті матеріали, шкіра, хутро, фарбники, мінеральні масла, нафта, сірка, пірити, кваси, всякі хімікалії, каучук, метали. Відділ воєнної сировини при військовому міністерстві повів широку акцію, щоб зібрати все, що могло послужити воєнним цілям. Таким чином, проведено «мобілізацію» всяких залишків, металевого брухту, старовини, в чому участь брала молодь середніх шкіл і все громадянство. Пізніше реквізовано церковні дзвони, мідні дахи, клямки, обручі велосипедів тощо. Уряд обмежив свободу фабрик в зуживанні сировини, і видавав приписи, як їх заощадити. Щоб не допустити до спекуляції, на різні продукти визначено максимальні ціни.
Багато уваги приділялося гірничій продукції. Під час війни можна було відкрити такі види виробництва, що перше, через заграничну конкуренцію, не виплачувалися. Великі зусилля
