Подольська Культурологія (2003)

3. Диференціація й інтеграція видів мистецтва

На протязі розвитку художньої культури у ній переплітаються два протилежно спрямованих процеси. З одного боку іде процес диференціації: мистецтво відокремлюється із первісного синкретичного стану, відділяється від інших форм культури і поділяється на різні види. З іншого боку відбувається інтеграція мистецтва з іншими формами культури і різних видів один з одним, що призводить його до виникнення його нових синтетичних різновидів.

Розглядаючії еволюцію мистецтва як розгортання початково злитих в одне ціле різновидів художньої діяльності (міфологічного, практичного та ігрового), можна помітити, що у ході своєї історії воно розділяється на три потоки (див. рис. 7).

Перший — це «чисте мистецтво», яке започатковане міфологічним світоглядом первісної людини. Його особливістю є те, що воно відокремлено від утилітарних практичних завдань (наприклад, станковий живопис, художня проза і поезія, театральна вистава, концертна музика). Твори мистецтва такого роду не призначені для якогось іншого використання, окрім отримання духовної та естетичної насолоди у ході їх сприйняття (щоправда їх можна використовувати для завдань — політичних, виховних, рекламних, і врешті, як товар для продажу). Культурна значимість цих творів визначається виключно їх художніми цінностями, як товар вони можуть мати ще й іншу цінність.

«Чисте мистецтво» — це мистецтво професійне. Його створюють майстри — художники для показу, слухання, читання, що передбачає існування відповідної публіки. Творці мистецтва тут відокремлені від споживачів. Творці — це в основному професіонали. Художня творчість в сфері «чистого» мистецтва набуває суспільного, культурного смислу тільки тоді, коли знаходяться споживачі та цінителі його продуктів. Творчий успіх неможливий без суспільного визнання — якщо не у сучасників, то у нащадків. Тому для розвитку «чистого» мистецтва потрібні не тільки його творці, але й зацікавлена у ньому публіка.

Другий напрямок — це прикладне мистецтво. Воно зберігає і розвиває започатковану у глибокій давнини художньо-практичну діяльність. На протязі всієї історії суспільства мистецтво було і є засобом надання естетичної зовнішності процесам і продуктам людської діяльності. У будь-якій культурі зберігаються такі традиційні мистецтва, як художнє оздоблення практично корисних речей — одежі, посуду, меблів, знарядь праці, зброї, ювелірних прикрас, архітектури тощо. Це твори декоративно-прикладного мистецтва.

Поряд з цим у зонах дотику мистецтва з соціальною практикою виникають і нові напрямки прикладного мистецтва, пов'язані з розвитком суспільного життя, техніки, науки. За останні декілька століть народилась художньо-публіцистична і художньо-наукова література, поліграфічне мистецтво книжкова графіка, технічний дизайн, мистецтво реклами і багато інших варіантів прикладного мистецтва.

Вироби прикладного мистецтва, на відміну від «чистого», призначені для утилітарних функцій. В прикладному мистецтві значне місце займають традиційні народні промисли (петриківськнй розпис, опішнянська й косівська кераміка, художня вишивка, палехська мініатюра, хохломський розпис та інші.) Шедеври його створюються руками народних майстрів. Проте і тут значну роль відіграє професіоналізм, який поступово віддаляє творців від споживачів.

Третім напрямком є самодіяльно-розважальне мистецтво. Сюди можна віднести народну хореографію, пісні, різноманітні художні захоплення, у яких досить часто досягається достатньо висока майстерність й артистизм. Тут відсутній поділ на професіоналів — творців і професіоналів — споживачів мистецтва: розважально-ігрове мистецтво не професійне. Зміст його існування — не у створенні високо художніх творів, а у «творчому самовираженні» особистості, актуалізації її потреб і смаків.

Аналіз диференційних та інтеграційних процесів в мистецтві може відбуватися і на основі іншого підходу, коли виділяються візуальні, аудіальні, мовні й синтетичні мистецтва. Це способи розрізнення у залежності від того, які семіотичні засоби у них використовуються (тобто у якому знаковому матеріалі кодується соціальна інформація, що міститься у продуктах художньої діяльності). Для мистецтва першочергове знання має специфіка знаків, зумовлена особливостями їх сприйняття людьми. Мова живопису — це візуальне сприйняття семіотичних засобів, мова музики — семіотичні засоби, які сприймаються на слух.

В процесі вдосконалення способів використання семіотичних засобів художньої діяльності, відбувається їх виділення із синкретичної єдності. Внаслідок цього ці способи перетворюються в особливі відносно самостійні види мистецтва, які відрізняються за своїми семіотичними засобами. В одних використовуються візуальні семіотичні засоби — видимий, сприймаючий очима візуальний матеріал. Відповідно можна виділити два типи мистецтва: візуальні і аудіальні. Візуальні мистецтва найбільш багаті за різноманітністю застосування знакового матеріалу (наприклад, через очі ми отримуємо, за даними психологічних досліджень, понад 90% інформації) (іл.13, іл.14). Візуальні мистецтва поділяються на два класи — статичні, або «матеріальні», коли художні твори втілюються у нерухомому знакові*

вому матеріалі; зміна його розруйновує ці твори і динамічні, або процесуальні — це твори, у яких рух є головним семіотичним засобом. Динамічні мистецтва втілюються, головним чином, у пластиці рухів людського тіла (пантоміма, танець).

Аудіальні мистецтва оперують тільки одним типом знакового матеріалу — комбінаціями звуків, що розрізняються за їх силою, тоном, ритмом, тембром тощо. Художня організація цього матеріалу — це музика (інструментальна, безтекстова, вокальна).

У порівнянні із зором, слухом інформаційний об'єм дотику, кінетичних (м'язових) відчуттів, нюху, смаку значно менший і тому можливості використання цих інформаційних каналів для створення творів мистецтва обмежені, за винятком може парфумерного мистецтва, в основі якого лежать художні зразки естетичної оцінки ароматів (романтичних, мужніх, вишукано жіночих тощо).

Дотиково-кінестичні відчуття форми, ваги, розмірів, фактури, температури об'єктів може відігравати допоміжну роль у їх візуальній оцінці. їх оцінка у цьому плані є лише доповнення до візуальних суджень на основі попереднього досвіду. Проте у чистому вигляді будувати художні образи лише на основі дотиково-кіне-стичної інформації не вдається і цей канал до сих пор використовувався лише у синкретичній єдності з іншими.

Велике значення має мовне мистецтво, усне й письмове. Не зважаючи на те, що вербальні, мовні знаки — слова, фрази — сприймаються нами візуально (у письмовому тексті) і аудіально (в усній мові), мовне мистецтво не є ні візуальним, ні аудіальним, бо зрнмий або відчутний на слух зміст слова сам по собі не є ще його знаковим матеріалом. Художня цінність візуально сприймаючого літературного тексту все-таки визначається не його зовнішнім виглядом,

а вербальними засобами, тобто з мовними знаками разом з їх значенням. Сутність цього виду мистецтва полягає у зв'язку слів з їх значенням, а не просто зі звучанням слів.

Звукова мова і графічний її знак (письмо) — це лише різні зовнішні форми вербальної мови як особливої знакової системи. Мова як знакова система відрізняється від інших семіотичних засобів не за своєю аудіальною і візуальною формою, а тим, що її знаки нерозривно зв'язані з відповідними значеннями. Припустимо, що окремий музичний звук чи окремо проведена лінія олівцем відповідного смислу не мають і набувають його лише у контексті цілісної композиції, то окреме взяте слово несе у собі закріплений за ними смисл. Знаковий матеріал мовного мистецтва — це мовні знаки, які не сприймаються зором або слухом, а беруться одночасно з їх значеннями. Тому мовне.мистецтво — це особливий тип мистецтва, основою якого є знаковий матеріал вербальної мови.

Диференціація мистецтва полягає у тому, що з виникненням класового суспільства та професій виникають традиції, які обмежують творця художнього твору у виборі художньо-впражальних засобів. Синкретизм у сфері художньої діяльності поступово відходить у минуле. На зміну йому приходить людина із новими ідеалами і світоглядом, з новим характером суспільних відносин (наприклад, давньогрецькі скульптори розфарбували свої статуї. Створена Фідієм статуя покровительки Афін — Афіна Промахос була виконана в хризоелефантинній техніці — гр. хризос — золото, еле-фас — слонова кістка. Але уже в римські часи скульптори перестали покривати поверхню скульптури іншим матеріалом. Ця відмова від фарбування статуй дала можливість скульптору зосередитись на виявлені краси мармуру чи бронзи і звернути увагу глядача на художньо-виражальні засоби скульптури — пластику об'ємів, форм, гармонійне співвідношення пропорцій, рух, характер тощо).

Отже, знакові засоби, які використовуються у різних видах, жанрах, стилях мистецтва утворюють характерну для них, специфічну художню мову. Диференціація мистецтва призводить до розробки багаточислених художньо-виражальних засобів. А це збагачує виразні можливості мистецтва у цілому.

Паралельно з диференціацію мистецтва на окремі види в історії культури йде протилежний процес його інтеграції. На відміну від первісного синкретизму, пов'язаного з недостатньою розвинутістю семіотичних засобів мистецтва, ця інтеграція відбувається на основі можливостей синтезу мистецтв, як результату історичного розвитку, збагачення і вдосконалення семіотично-знакових форм мистецтва та панівних ціннісних орієнтацій у суспільстві. Комплексний вплив знакових систем мистецтва на формування свідомості людини спостерігається на всьому протязі його еволюції. Майже у всі часи таким синтезом мистецтв була архітектура. Ось що пише Віктор Гюго у своєму знаменитому романі «Собор Па-рижської Богоматері: «В те времена каждый, родившийся поэтом, становился зодчим. Рассеянные в массах дарования, придавленные со всех сторон феодализмом...не видя иного исхода, кроме зодчества, открывали себе дорогу с помощью этого искусства, и их или-ады выливались в форму соборов. Все прочие искусства повиновались зодчеству и подчинялись его требованиям. Они были рабочими, создавшими великое творение. Архитектор — поэт — мастер в себе одном объединял скульптуру, покрывавшую резьбой, созданные им фасады и живопись, расцвечивающую его витражи, и музыку, приводящую в движение колокола и гудящую в органных трубах. Даже бедная поэзия, подлинная поэзия, столь упорно прозябавшая в рукописях, вынуждена была под формой гимна или хорала заключить себя в оправу здания... Итак, вплоть до Гутенберга зодчество было преобладающей формой письменности, общей для всех народов. До XV столетия зодчество было главной летописью человечества».

У наш час на основі інтеграції мистецтв виділяється ще один тип мистецтва синтетичне мистецтво. До нього відносяться акторська гра, театр, кіно, цирк та інші. Розвиток комп'ютерної техніки сприяв виникненню нового мистецтва — «віртуальної реальності». Можливо, що цей вид з часом стане принципово новим видом мистецтва, у якому зникає межа між мистецтвом і дійсністю. Яісщо засобами комп'ютерної техніки буде імітуватися вплив зовнішніх стимулів на всі інформаційні канали людини, то це буде сприйматися нею як повна ілюзія реальності. Твір «віртуального» мистецтва стане еквівалентом реального життя.