Полікарпов Лекції з історії світової культури (2006)
Вступ
В навчальному посібнику викладено курс історії світової культури, починаючи від первісного суспільства й закінчуючи XX ст., який дозволяє виявити сутність, структуру та функції культури як складного суспільного феномена, а також її роль у життєдіяльності людини. Досвід, нагромаджений людством цротягом його культурної історії, подає неоціненну допомогу у вирішенні проблем культура в умовах бурхливого науково-технічного прогресу. Необхідно від-вначити, що проблеми культури набувають сьогодні першорядного ро суті ключового значення, адже культура виступає потужним фактором соціального розвитку.
Культура відіграє все більшу роль у формуванні та зміцненні громадянського суспільства, розвитку творчих здібностей людини, побудові правового суспільства. Культура впливає на всі сфери суспільної та індивідуальної життєдіяльності — труд, побут, дозвілля, мислення, спосіб життя суспільства й особистості. Значення її у формуванні та розвитку способу життя людини виявляється у Дії осо-бистосуб'ективних факторів (настанови свідо» уовні потреби, цінності та ін.), що впливають на характ;форми та стиль свідкування людей. Цінності, зразки й норми поведінки,, шо виникають в результаті діяльності з освоєння світу, виступають одночасно як елементи складного механізму регулювання соціального життя, всіх форм життєдіяльності суспільства. Спосіб життя, орієнтований не на пристосування до тих умов життя, що існують, а на їх перетворення, передбачає високий рівень свідомості та культури, підвищує їх роль як регуляторів поведінки людей, їх способу Мислення.
Соціального впливу культура набуває насамперед у якості необ-хідігого аспекту діяльності людний, котра в силу свого громадського характеру передбачає організацію спільної діяльності суспільства, отже регулювання її певними правилами, акумульованими в знакових та символічних системах, традиціях. Цей процес вимагає звернення до колосального культурного потенціалу, нагромадженого лдадетвом за час його існування. Пі соціальний прогрес, ні самовдосконалення особливості неможливі без освоєння духовних скарбниць народів світу.
Оскільки в центрі культурної політики держави знаходиться турбота про людину, її інтереси й потреби, особливе місце в соціальному житті посідають питання освоєння нею культурного середо: вища, а також проблеми досягнення високої якості створення й сприйняття культурних цінностей. Засвоєння культурних багатств минулого виконує важливу інтеграційну функцію в життєдіяльності кожного суспільства, гармонізує буття людей, пробуджує у них па-требу до осягнення світу як цілого.
Найбільш загострює ці питання життя нашого суспільства. Вони вимагають, з одного боку, глибокого освоєння культурної спадщини, розширення обміну справжніми культурними Цінностями між народами, а з іншого — уміння вийти за межі звичних, але вже відмерлих уявлень, дати бій ряду реакційних традицій, котрі складалися й насаджувалися віками, постійно проявляючись у свідомості, діяльності й поведінці людей. У вирішенні цих питань значну роль відіграють знання й адекватне сучасності розуміння історії світової культури.
Динаміка культурних цінностей розкривається під час співставлений культурних цінностей минулого й сучасного. Глибина соціального запиту на взаємопроникнення історичних часів настільки велика, що усталена формула «минуле — сучасному» легко трансформується сьогодні в іншу — «сучасне — минулому». Саме обертаючись у такій цінносній двоєдності, сучасна людина відшукує свої «горизонти пам'яті», свою стежку від суєти до суті.
Відомо, що історія помережена смугами моди на старовину. Однак сьогоднішній поворот до цінностей культури минулого аж ніяк не данина моді, а симптом глибоких соціальних перемін, що відбуваються у світі. Відбуваються вони у той момент історико-культурного розвитку, який став критичним, або вже не окремі країни, а людство загалом почувається на краю атомної безодні та екологічної катастрофи. В таких умовах неминучий ріст загальносоці-альної потреби пильно вдивляється у минуле, щоб спрямувати його досвід у сучасне й майбутнє.
Реалії сучасного світу, що склалися нині, привели до зламу в свідомості людини. її погляд спрямовано до найглибших виходів за межі власного життя, не обмежені у свідомості датами народження й смерті. Закономірною тенденцією стає усвідомлення себе в контексті історичного часу, в орієнтації як на свої історико-культурні корені, так і на майбутнє, на соціально-культурні ідеали та можливості їх реалізації в межах розширення міжнародних зв'язків, залученням до всесвітнього культурно-історичного процесу усіх країн. Значні соціокультурні зміни, що стосуються практично всіх аспектів громадського життя різних країн і народів, з особливою гостротою ставлять питання про міжнародну взаємодію, її роль в еволюції локальних етнічних культур та розвиткові загальносвітової культури.
В основу учбового посібника з курсу світової культури покладено концепцію взаємозв'язку культур світу, її взаємодії. З цією концепцією пов'язана модель культурної дифузії. Міжкультурні перейняття здійснюються за допомогою таких механізмів, як завоювання, коли до менш розвинутої культури вносяться істотні елементи більш розвинутої (технологія озброєння, елементи стратегії, структури $лади, певних способів політичної інтеграції); мирне перейняття та добровільна імітація зразків (мистецтво, урбанізація, професіональна Спеціалізація, організаційна диференціація).
Матеріал у посібнику організовано за допомогою виробленої у вітчизняній класичній культурній антропології моделі структури культури. Згідно з даною моделлю в культурі вирізняються буденний шар та спеціалізовані сфери — мистецтво, наука, філософія, релігія, а також політична й правова галузі, що орієнтовані як на підтримку соціального порядку, так і на забезпечення соціальної значущості знання та поведінки людей.
Слід пам'ятати, що в науковій філософії людина розглядається як єдиний суб'єкт культури, котрий створює життєве середовище для себе й формується під її впливом. Оскільки людина є істотою творчою, яка перетворює навколишній світ у відповідності із власними історичними змінними цілями, необхідна модель динаміки її соціокультурної практики. Ця модель підсумок 20-річної праці культуролога Е. О. Орлової не обмежується лише фіксацією стійких і повторюваних часів, абстрагованих від людини аспектів культури. У ній є місце рухомості минущих рис соціокультурного життя, що обумовлені діяльністю та взаємодією людей.
З точки зору якісної соціальної визначеності культурної практики доцільно вирізняти неспецифічні та інституціоналізовані її форми. Неспецифічні форми — приватне життя, шлюбні й неформальні групові стосунки, мораль, практичні знання, побутова етика, забобони й подібне, що звичайно називають повсякденним життям (повсякденний пласт культури). Іституціоналізована діяльність, котра реалізується в межах офіційно установлених організацій, зафіксована у категоріях «соціальна активність» та «система суспільного розподілення праці». В плані теорії культури, тобто під час розгляду через призму діяльності, інституціоналізована галузь суспільного буття й свідомості може бути схематично представлена як сукупність спеціалізованих сфер культури. Частина їх стосується організації процесів соціального порядку, життєзабезпечення й взаємодії (економічна, політична й правова галузі культури), а частина — організації соціально значущого знання й поведінки (філософія, наука, мистецтво, релігія).
Автор переслідував мету ознайомлення студентів з фундаменталй? ними досягненнями світової культури, невід'ємною часткою яко! є вітчизняна культура, розкрити єдність і різноманітність культур світу, показати значущість культури в життєдіяльності людини н соціальних груп, її роль у творчості та вдосконаленні особливості, гуманізації суспільних відносин. Курс історії світовоТ культури, створений на альтернативній основі, дає можливість прилучитися до скарбниці мудрості й досвіду, надбаних людством протягом тисячоліть.
Концепція культури в світлі наукового розуміння істерії. Типологія культур. Культура і природа. Модель структури культури. Світова культура як ціле. Єдність та різноманітність соці окультурно-го процесу. Ступені еволюції світової культури
Розвиток історії світової культури розглядається нами, починаючи з часу виникнення людського суспільства і закінчуючи сучасністю. Складність досліджень У галузі цієї наукової дисципліни і в засвоєнні її результатів полягає в тому, що поняття «культура» надто багатозначне, має різні зміст і смисл не лише в побутовій Мові, а й у різних науках, в тому числі філософії. Вперше в літературі слово «культура» зустрічається в творі римського оратора й філософа Марка Туллія Ціцерона «Тус-куланські диспути» (45 р. до н. є.). Етимологічно воно відноситься до слів «вирощувати», «обробляти». В ході тривалої еволюції від Ціцерона (культура розуму є філософія) до І. Гердера (німецький ідеолог XVIII ст.), який включав до поняття культури мову, сімейні стосунки, мистецтво, науку, ремісництво, державне управління, релігію, змінив її зміст.
В універсальній культурно-філософській концепції Гердера поняття «культура» характеризується як належне до людського роду, що підкреслено в нашому курсі. Вважаючи становлення культури другим народженням людини, Гердер у книзі «Ідеї філософії історії людства» писав: «Ми можемо як завгодно називати цей генезис Людини в другому смислі, ми можемо назвати його культурою, тобто обробленням грунту, а можемо пригадати образ світла й назвати освітою, тоді сплетіння культури й освіти простягнеться до найдальшого краю землі».
Ідеї, історично сформульовані в період від Ціцерона до Гердера, створили теоретичне ядро того гуманістичного розуміння культури, котре і послужило передумовою та вихідним пунктом для формулювання наукового розуміння поняття «культура».
Культура у світлі наукового підходу до історії грунтується на динаміці суспільно-історичного розвитку. Це означає, що «культура» фіксує змістовно-людський аспект суспільних відносин, його можна визначити завдяки залученню до процесу суспільного виробництва об'єктів (предмети, знання, символічні системи та ін.), способів діяльності та взаємодії людей, механізмів організації й регуляції їх зв'язків із оточенням, критеріїв оцінок оточення та зв'язків з ним. Тут культура розуміється ЯК процес, результат і поле здійснення потенцій людини у визначений час.
Поняття «культура» необхідно розглядати в його диференційно-динамічних аспектах, що вимагає використану ня категорій «суспільна практика» та «діяльність», які пов'язують між собою категорії «суспільне буття» та «суспільна свідомість», «об'єктивне та суб'єктивне» в іст торичному процесі. У науковій філософській літературі поняття «діяльність» постає як одна з найфундаменталь-ніших характеристик людського буття. Дійсно, подаючи в творі «Свята родина» загальну характеристику людської історії, К. Маркс і Ф. Енгельс писали: «Історія-?-не що інше, як діяльність людини, яка переслідує своя? мету». Ще раніше К. Маркс підкреслював, що людина є «діяльною природною істотою», котра сама себе утверджує в світі, у своєму бутті. Таким чином, поняття діяльності вміщує специфіку соціальної форми руху матерії.
Предметна діяльність людини є основною, дійсною субстанцією реальної історії людського роду: вся сукупність предметної діяльності виступає рушійною передумовою історії людства, всієї історії культури. І якщо діяльність — це спосіб буття суспільної людини, то культура — спосіб діяльності людини, технологія цієї діяльності.
Саме в цьому джерелі в науковій філософії, якщо розглядати «виробництво» суспільством людини як «найбільш цілісний й універсальний продукт суспільства», застосовується термін «культивація всіх властивостей Суспільної людини». Інакше кажучи, кожний окремий індивід лише тоді може вважатися «культурною людиною», коли навчиться користуватися досягненнями суспільства, в якому живе. Адже суспільне виробництво виступає як умова й передумова її діяльності. Культура ж є принципом зв'язку з людиною, способом її вступу до соціального життя. Розвиток здібностей до користування вже створеним й нагромадженим суспільством, оволодіння способами цього користування — ось що характеризує процес культивування людини.
У подібному розумінні культури на перший план виступає відтворення діяльності на історично обумовленій основі — схемі, алгоритму, коду, матриці, каноні, парадигмі, еталоні, стереотипі, нормі, традиції та ін. Наявність певних схем, котрі передаються з покоління в покоління й передбачають зміст та характер діяльності й свідомості, дозволяє зрозуміти4 сутність культури як транслятора діяльності, акумулятора історичного досвіду. Культура являє собою відкриту систему, а її алгоритми дозволяють вивільнити практичну енергію дії суспільної людини. Схеми діяльності, будучи глибинною суттю виразу культури, містять у собі відкритий спектр можливостей. Адже з точки зору суспільної практики культура є постійним рухом: створення, відтворення, переробка й руйнування предметів, ідей, звичок, оцінок та ін. у процесі індивідуальної та спільної діяльності людей, спілкування, обміну між ними. Тому її необхідно розглядати в плані й типології як відмінності від природи, так і структури.
У сучасній культурології та соціології поняття культури знаходиться в числі фундаментальних. Його вважають таким же важливим для аналізу соціального життя й діяльності індивіда, як і поняття «гравітація» для фізики або ж поняття «еволюція» для біології. Значне підвищення інтересу до дослідження культури викликало лавиноподібний ріст визначень культури. Що не автор, то й власне визначення: загальна кількість їх сьогодні перевищує п'ятсот. Така багатозначність формулювань свідчить про поліфункціональність, ємкість та різноманітність поняття культури. Деякі автори вважають, що існують релігійна та світська культури (А. Но-вицький, В. Шевчук та ін.), інші вирізняють жіночі (далекосхідні) та чоловічі (мусульманська, європейська та ін ). Треті (В. Романов) віддають перевагу думці про існування первісних, древніх та сучасних «теоретичних» культур. У світлі концепції наукового розуміння історії в основу типології культури слід покласти типології суспільного відтворення (це не означає, що типології іншого роду слід відхилити, напроти, вони також заслуговують на увагу).
Роль та місце культури в діяльності людини можливо зрозуміти тільки на основі уявлень про діяльність людей, яка в кінцевому результаті має відтворювальний характер. Суспільна репродукція містить у собі відтворення особистості, всієї системи громадських відносин, у тому числі технологічну та організаційну, а також культуру. Сутністю, головним змістом і призначенням сфери культури є процес суспільного відтворення й розвитку людини як суб'єкта різнобічної соціальної діяльності та громадських стосунків. Культура розглядається як необхідний елемент суспільного відтворення й одночасно як важлива характеристика суб'єкта діяльності, розвивається у єдності з репродукційним процесом взагалі в усій його історичній конкретності. Тому зрозуміло, що з кожним типом суспільного відтворення (простий, інтенсивний та деструктивний) пов'язаний свій тип культури, що окреслює її місце й значення в життєдіяльності суспільства.
Звичайне відтворення співвідноситься з культурою, яка склалася в умовах домашнього виробництва та сільськогосподарської праці. В цій культурі суб'єкт відтворення спрямований на незмінність масштабів відтворення, на максимальну адаптацію до природних ритмів, що диктують умови доурбанізованого землеробства. Для цієї культури характерне уявлення про навколишнє середовище як про дане людині зовнішніми силами, переконання, яке не може змінюватися діяльністю людини, оскільки створене не нею. В культурах, що склалися в таких умовах, навіть активність самої людини розглядається як результат дії надлюдських антропоморфних сил. З інтенсивним типом відтворення пов'язаний якісно відмінний тип культури. На відміну від суб'єкта простого відтворення, орієнтованого на адаптацію до заданих ритмів як систему незмінних смислів, суб'єкт динамічного типу культури націлений на вдосконалення власне себе в єдності з вдосконаленням світу людей, уже сформованого, створеного всією попередньою людською активністю. Людина в такому типі культури зайнята організацією раніше вже організованого, переосмисленням раніше Осмисленого, перебудовою ритмів світу, що її оточує, Саме тому суб'єкт інтенсивного типу відтворення мусить сконцентруватися для вирішення відповідних проблем. Необхідне багатство нагромадженої культури треба перетворити, осмислити й переосмислити, потрібно постійно поглиблювати вже складені поняття, сформувати нові ідеї, культурні новоутворення. Деструктивному типу відтворення притаманна недостатня здібність суб'єкта через ті чи інші причини долати внутрішні й зовнішні протиріччя, обмежувати потій деструктивних інновацій, забезпечувати необхідні параметри простого суспільного відтворення, утримувати на мінімальному для даного суспільства рівні ефективність виробництва й відтворення. Деструктивний тип характеризується занепадом культури, недостатньою здатністю знаходити ефективні засоби й мету, що стабілізуватимуть ситуацію. Цей тип відтворення відрізняється інших позитивною цінністю, а можливість наближення до нього являється стимулом для підвищення активності суб'єкта, його намаганням запобігти цьому процесові, а можливо, й перейти до більш прогресивного рівня й тину відтворення, а також відповідного типу й рівня культури. Взагалі така ситуація складається тоді, коли технологія, організація виробництва розраховані на тип культури, націлений на розвиток, а реальний робітник, орієнтований на звичайне відтворення, на адаптацію в.межах своїх «природних» можливостей до рівня вже складених техніки й організації. Під час аналізу культурних передумов науково-технічного прогресу потрібен облік історичних культурних традицій, які відтворюються до певного ступеня в культурі через її сталість навіть в умовах, коли змінюється більшість екологічних та соціальних умов, що породжують традиційні норми, звичаї, цінності уявлення, образ і стиль життя.
Тмин відтворення й культури — поняття, покликані розкрити філософську основу, дати теоретико-методологічні обгрунтування внутрішнього розмежування культури. Коли ж виникає необхідність у емпіричному вивченні процесів культурної диференціації, культурних відмінностей у суспільстві, вчені звертаються до більш конкретних понять, за допомогою котрих стає доступним вивчення реалій культурного процесу. На цьому шляху все ширше використовується поняття «субкультура». І хоча єдності вчених різних спеціальностей у застосуванні його поки що не досягнуто, у більшості випадків мається на увазі внутрішня диференційованість культури, що вирв-жається в наявності специфічних для соціальних груп культурних ознак. Ці ознаки можна узагальнити в категоріях «образ» та «стиль» життя, які вирізняють соціальні групи. Вони дають можливість виділити соціально прийнятні форми соціокультурної диференціації (професійні, етнічні та ін.) від форм, загрожуючих іншим групам (наприклад, злочинність, дармоїдство).
Тип відтворення, тип культури і субкультури можуть бути осмислені як послідовно конкретний ряд понять, покликаних установити ієрархію у вивченні культурних спільностей від глобальних розчленувань історії світової культури до емпіричних досліджень локальних процесів у культурі.
Роль субкультур у культурі визначається необхідністю кожною культурою засвоювати і «пропускати» через себе різноманітність світу. Субкультура — нагрома-джувач своєрідності в культурі, вона дозволяє культивувати неосвоєне, виступаючи як «лабораторія майбутнього». Культура й суспільство не мають дозволу рухатися не «перевіривши» шляху. Такими природними й необхідними експериментами на шляху руху культури виступають субкультури, які опробовують ті чи інші новоутворення.
Характеристика феномена культури буде неповною без з'ясування співвідносності природного й культурного. Аналітичні дослідження культурології твердять, що культура позабіологічна, надприродна. Це стосується й зовнішньої природи, й внутрішньої, включеної в життєві прояви людського організму. Таким чином, існує єдність і різниця природного й культурного.
Культура — це дещо протилежне природі, вона, існує вічно й розвивається без втручання людини. В цьому переконання старовинних культурологів вірне — можливості існування культури задані істотно природно. Виникнення культури як надприродного способу діяльності не виключає її єдності з природою ft не скидає 8 рахунків природних факторів у її розвитку. Навіть на емпіричному рівні можна констатувати ту обставину, що природне (в загальних своїх моментах як зовнішньоприрод-не середовище і як іманентно-природне в самій людині) небайдуже для форм, в яких живе й відливається культура. Варто порівняти форми культурного буття горних народів, які живуть на Кавказі та в Андах, у Гімалаях Кордильєрах, щоб переконатися: особливості ландшафту дивним чином позначаються на подібності багатьох рис функціонування культури. Те ж саме можна сказати й про народи, які мешкають у тропіках чи полярних районах, жителів океанських островів, обширних степових просторів. Подібний підхід може бути ключем до з'ясування етнічної своєрідності культур.
Діяльність людей (особливо на ранніх етапах людського розвитку) інтимно пов'язана з тим, що в своїй першоздатності пропонує людині природа. Це відбивається у матеріальному й духовному виробництві, характері суспільної психології і, особливо, у мистецтві. Безпосередній вплив природних умов на виникнення й розвиток культури спостерігається в різних напрямках: від впливу на виробництво знарядь праці та технології трудової діяльності до особливостей побуту і явищ духовного життя.
Людина та її культура містять у собі природу матері-землі, свою біологічну передісторію. Особливо наочно це виявляється нині, коли відбувся вихід у космос, де без створення екологічної схованки в скафандрах чи космічних апаратах життя людини попросту неможливе. Культурне є природне, продовжене й перетворене людською діяльністю. І лише в цьому смислі культура виступає як позаприродне, позабіологічне явище. Одночасно слід підкреслити, що культура не може бути над природою, оскільки вона її знищить. Бо ж людина із своєю культурою є часткою екосистем, тому культура є часткою загальної з природою системи. Ми мусимо зберігати притаманну культурі різноманітність усіх її форм та проявів, подібно до того, як намагаємося зберегти усі існуючі види тварин і рослин, що являють собою унікальні набори генів, одержаних шляхом селекції протягом тисячоліть. Саме різноманітність культур і цивілізованих шляхів розвитку народів світу допоможе позбутися глобальної космічної катастрофи, адже уніфіковані, одноманітні культури гинуть назавжди.
Аналізуючи діяльну сутність людини в культурологічному аспекті, ми спробуємо співставити з нею природно-історичний фон, культуру й натуру. Нині підтверджується науковий прогноз, зроблений І. Кантом більш як двісті років тому, що у майбутньому природознавство та наука про людину стануть єдиною цілісною наукою. Така тенденція відкриває перед людством грані культури майбутнього, які знаменують синтез гуманітарного та природознавчого наукового знання.
Слід пам'ятати, що в науковій філософії людина розглядається як єдиний суб'єкт культури, котрий створює життєве середовище для себе й формується під її впливом. Оскільки людина є істотою творчою, яка перетворює навколишній світ у відповідності із власними історичними змінними цілями, необхідна модель динаміки її соціокультурної практики. Ця модель не обмежується лише фіксацією стійких і повторюваних часів, абстрагованих від людини аспектів культури. У ній важливе місце займають рухомість, минулі риси соціокультурного життя, обумовлені діяльністю та взаємодією людей. Така модель дозволяє описувати і пояснювати виникнення, рух, декомпозицію культурних процесів, виходячи з необхідності впливу суб'єктивного фактора на їх змістовні, структурні характеристики, швидкість і спрямованість.
З точки зору якісної соціальної визначеності культурної практики доцільно розрізняти її неспецифічні та спеціалізовані форми. Неспецифічні форми — приватне особисте життя, шлюбні й неформальні групові стосунки, мораль, практичні знання, побутова етика, забобони й подібне, що звичайно називають повсякденним життям (повсякденний пласт культури). Інституціоналізована діяльність, котра реалізується в межах офіційно установлених організацій, зафіксована у категоріях «соціальна активність» та «система суспільного розподілення праці». В плані теорії культури, тобто під час розгляду її через призму діяльності, інституціоналізована галузь суспільного буття й свідомості може бути схематично представлена як сукупність спеціалізованих сфер культури. Частина їх стосується організації процесів соціального порядку, життєзабезпечення й взаємодії (економічна, політична й правова галузі культури), а деякі віднося4 ться до організації соціально значимого знання й поведінки (філософія, наука, мистецтво, релігія). Коли в першому випадку людина засвоює необхідні знання й навички завдяки повсякденному досвіду оперування навколишніми предметами, спілкуванню з іншими індивідами, залученню до культури через доступні звичні засоби, то в другому випадку необхідні спеціалізована підготовка в учбових закладах, освоєння спеціальної літератури, використання інструкцій для здійснення спільної діяльності.
Спеціалізовані сфери культури під час їх зіставлення виявляються неоднорідними з точки зору їх орієнтації на змінні характеристики людини та її оточення. Стійкість, універсальність, «абсолютне» є об'єктом пильної уваги ь сферах філософії та релігії, до числа задач яких входить підтримка «картини світу» з вирізненням та уста* новкою співвідношення її «інваріант». У сфері соціаль» ної взаємодії орієнтація на підтримку тривалих, загаль-новначних меж і форм притаманна галузі права. Спів* відношення усталеного й змінного виявляються в сферах наукового пізнання та економіки. В науці усталене розглядається як межі, в яких дозволяється вільно взаємодіяти з оточенням, тобто переважний інтерес туг спрямований на зміни. В економічній сфері питання про співвідношення вирішуються у кожний конкретний часовий період відтворення й інновацій. Важливою спеціалізованою сферою культури, в якій це співвідношення раціонально визначається й набуває соціально нормативної форми, є сфера політики. Змінне потрапляє до зони особливої уваги в сфері мистецтва. Саме цей вид діяльності найміцніше пов'язаний з безпосередніми пережи-. ваннями людей. Залежно від необхідності члени суспільства звертаються до спеціалізованих сфер культури як до суспільних фондів зразків діяльності, взаємодії, уявлень для підтримки або заміни своїх зв'язків з різноманітними аспектами навколишнього світу.
Кожна спеціалізована сфера культури мав власну культурну «мову», «код» (або набір «кодів»), специфіка котрих обумовлена особливостями діяльності та світогляду, які тут здійснюються. Завдяки цьому спеціалізовані сфери культури набувають високого ступеня автономії у ставленні одна до одної та до повсякденної культури. Одночасно між ними, коли необхідно, може здійснюватися опосередкована взаємодія, котра реалізується через соціально-структурні одиниці (наприклад, загальна освіта, системи масових комунікацій, охорони здоров'я), або ж через повсякденну культуру а її мовами (саме з цього рівня починається спілкування представників різних сфер професійної діяльності).
Оскільки нашою задачею є розгляд буття культури на рівні родового суб'єкта (людства), з'ясування того, як живе й розвивається світова культура, слід представити її як цілісну, єдину. У вітчизняній культурології дається таке визначення: світова культура як ціле — це спосіб діяльності, технологія родового суб'єкта (людству), на роджена позабіологічною (соціально-економічною) субстанцією та охарактеризована у своєму бутті єдністю пристосувально-перетворювального та стереотипно-продуктивного моментів.
Світова культура в часі й просторі різноманітна, невичерпна у своїх одиничних проявах, дуже багата формами. В сучасному стані вона представлена буржуазною та радянською культурами, різними культурами країн, що розвиваються, і т. ін. В сучасному стані світової культури існують як вершинні прояви творчості, виявлені в успіхах розвинутої науки, новітніх технологій, звершеннях мистецтва, так і її реліктові, архаїчні утворення, Подібні тим, які ще збереглися у аборигенів Амазонки, Андаманських островів або внутрішніх районів Нової Гвінеї. Ще більш багатоликі й багатобарвні прояви культури, розглянуті в їх минулому історичному бутті. Не називаючи первісних форм первіснообщинного людського життя, навіть починаючи з твердо зафіксованих шумерської та єгипетської культур, дослідник зустрічається з важко перелічуваною множиною під час майже несумісних факторів культурного буття, з неповторною своєрідністю граней та відтінків явищ культури.
Досить експресивно висловився з цього приводу американський культуролог Р. Редфілд, описуючії враження людини, яка взялася за дослідження поняття культури. Він розповідав, як йому під час читання двадцятитом-ника «Золотої гілки» Фрезера довелося Пережити величезний захват. «Як на параді,— пише він,— переді мною проходили прекрасні екзотичні матері, тіла котрих відливали бронзою; жриці в масках, переодягнуті в шати іншої статі; люди, змащені пахощами й принесені в жертву богам; демони, яких виганяють з палаців Камбоджі, дівчата з індійського селища, котрих після досягнення зрілості примушували сидіти на самоті в темряві; Королі, умертвлені як боги й боги, що постають з мертвих, коли їх убивають — дикунська, неуявна множина табу, магічних ритуалів і звичаїв, пов'язаних з шлюбом, урожаєм, небезпекою та смертю. Ці томи нагадали мені арабські казки «1001 ночі», повінь химерного й дивовижногб».
І чи не з тим же зустрічається нинішній читач, коли відкриває нев'янучу «Первобытную культуру» Ё. Тайло-ра, що розповідає не стільки про власне первісну, скільки про культуру непиеемних народів минулого століття. У таких книгах, як «Своими глазами» Ю. Овчинникова, «Индейцы без томагавков» М. Стінгла, «Культура и мир детства» М. Мидта багатьох їм подібних, містяться свідчення про те, що й сьогодні в різних куточках Світу живуть і діють своєрідні, неповторні, унікальні Культури. Безсумнівно, культура від свого народжений До наших днів ніколи не була трафаретно-одноманітною, вона не схожа з похмуро однаковими, конвейерно-серійними продуктами.
Різноманітність форм культури є породженням одного кореня, тотожна в своїй сутності способам єдиної людської діяльності. Це здавна зрозуміла більшість проникливих дослідників. Ще Е. Тайлор під час порівняльного вивчення відмінних одна від одної культурних форм підкреслював, що «характер та норови людства виявляють різноманітність і сталість явищ, які примусили італійців сказати: «Весь світ є одна країна». Він справедливо гадав, що будь-який етнографічний музей доводить наочні риси єдності, збігу в межах матеріальної культури і способів діяльності незалежно від хронологічної та географічної віддаленості. Це й дає можливість, на його думку, поставити в один ряд мешканців озерних поселень стародавньої Швейцарії з ацтеками, північноамериканських оджибве з південноафриканськими зулусами, а англійського землероба із середньоафриканським негром. Неподільність світу, єдність світової культури, сукупність культурного багатства людства визнавалися всіма прогресивними мислителями як справжній гуманістичний принцип розгляду культури.
Наукове розуміння культури грунтується на визнанні єдності й різноманітності соціокультурного процесу. Ми не заперечуємо факту культурної відносності, але відкриваємо культурний релятивізм, що заперечує будь-яку спільність між культурами, стверджує їх принципову від-гороженість, невхожість одна в одну. Що ж перетворює на єдине ціле культуру? Адже одна з особливостей світового соціокультурного процесу розвитку — множинність існуючих культур й надзвичайна різноманітність ціннісних шкал. Хоча європейці й китайці, африканці та індійці використовують одні й ті ж машини, хоча всі вони походять від одних і тих же кроманьйонців й належать до одного біологічного виду, в них склалися абсолютно різні традиції й шкали цінностей. Спосіб мислення, стандарти життя, норми поведінки, характер мистецтва, навіть у народів, які живуть в однакових географічних умовах, ніколи не були абсолютно однаковими. Класичний приклад тому — республіки Закавказзя.
Це дає можливість констатувати існування великої кількості різноманітних форм організації духовного життя навіть за відносної наближеності (а іноді й тотожності) матеріальних умов життя. Й хоча виникли різноманітні засоби транспорту й зв'язку, хоча існує міграція мод, котру не взмозі зупинити навіть океани, що розділяють континенти, хоча діють преса, радіо, телебачення, ця різноманітність і не думає зникати. В цьому й полягає велике благо для людства.
Обсяг «генетичного банку» тієї чи іншої популяції, насамперед, генетичної різноманітності її індивідів, свідчить про стабільність популяції, про її здатність протистояти зовнішнім умовам. І в людському суспільстві має місце щось подібне. Але до дії генетичних факторів приплюсовуються й суспільні фактори. З'являється соціально-культурна різноманітність, кількість цивілізацій. Все це дає суспільству певні гарантії того, що в ситуаціях кризи воно буде здатне знайти необхідне рішення, бо культура врешті-решт містить спресований людський досвід. Зрозуміло, в сучасних умовах відбувається розвиток уніфікації не стільки культур, скільки поведінки. Розвиток техніки нав'язує певний стандарт спілкування, але японець залишиться японцем, узбек — узбеком, італієць— італійцем. Особливості їх культур призводять до істотної різниці в сприйнятті навколишнього світу. Цілком можливо, що особливості національних культур навіть мають тенденцію різнитися.
Слід враховувати й іншу особливість світового соціокультурного процесу — його цілісну єдність. Є дійсно загальні підстави існування того цілого, що ми звемо світовою культурою. Фундаментально загальною виступає виробнича діяльність людей, котра суттєво поєднує усю історію людства й перетворює світову культуру в дійсно генетичну, історичну (діахронну) та системно-структурну (синхронну) цілісність, і котру іноді називають «материнське лоно історії». Субстанція праці завжди залишиться тим, в ролі чого як головний зв'язок виступає основний критерій об'єднання в тотальність. Саме воно визначає сукупність генезісу функціонування й закономірний розвиток всієї світової культури. Ці положення стосуються ґрунтових тез наукової філософії, обумовлених теоретично й фактично.
Єдність і загальнопроникливість, спілкування і відособлення, взаємодія й відштовхування, зв'язки й протиставлення—ось що характеризує протирічну єдність названих особливостей соціокультурного процесу, суперечливу єдність різних форм культурного буття, притаманних людству вже з перших кроків його історії.
Наступний розвиток виявив спрощення світової спільності культури. Внаслідок росту й розвитку матеріального виробництва, переходу до класових суспільств множилися й розширювалися контакти між групами людей. Суттєва єдність, задана однорідністю життєдіяльності, матеріальним характером відношення до природи, доповнювалася й збагачувалася безпосереднім спілкуванням. Англійський археолог Г. Чайлд у книзі «Прогресе и археология» навів ряд даних з прогресуючого зростання економічного та культурного обміну поміж народами. Так, у верхньому палеоліті він здійснювався в радіусі до 800 км, приблизна за 2 тис. років до н. є.— вже у радіусі до 8 тис. км, а до VIII ст. н. є. охопив усю Азію, Аф
Культура відіграє все більшу роль у формуванні та зміцненні громадянського суспільства, розвитку творчих здібностей людини, побудові правового суспільства. Культура впливає на всі сфери суспільної та індивідуальної життєдіяльності — труд, побут, дозвілля, мислення, спосіб життя суспільства й особистості. Значення її у формуванні та розвитку способу життя людини виявляється у Дії осо-бистосуб'ективних факторів (настанови свідо» уовні потреби, цінності та ін.), що впливають на характ;форми та стиль свідкування людей. Цінності, зразки й норми поведінки,, шо виникають в результаті діяльності з освоєння світу, виступають одночасно як елементи складного механізму регулювання соціального життя, всіх форм життєдіяльності суспільства. Спосіб життя, орієнтований не на пристосування до тих умов життя, що існують, а на їх перетворення, передбачає високий рівень свідомості та культури, підвищує їх роль як регуляторів поведінки людей, їх способу Мислення.
Соціального впливу культура набуває насамперед у якості необ-хідігого аспекту діяльності людний, котра в силу свого громадського характеру передбачає організацію спільної діяльності суспільства, отже регулювання її певними правилами, акумульованими в знакових та символічних системах, традиціях. Цей процес вимагає звернення до колосального культурного потенціалу, нагромадженого лдадетвом за час його існування. Пі соціальний прогрес, ні самовдосконалення особливості неможливі без освоєння духовних скарбниць народів світу.
Оскільки в центрі культурної політики держави знаходиться турбота про людину, її інтереси й потреби, особливе місце в соціальному житті посідають питання освоєння нею культурного середо: вища, а також проблеми досягнення високої якості створення й сприйняття культурних цінностей. Засвоєння культурних багатств минулого виконує важливу інтеграційну функцію в життєдіяльності кожного суспільства, гармонізує буття людей, пробуджує у них па-требу до осягнення світу як цілого.
Найбільш загострює ці питання життя нашого суспільства. Вони вимагають, з одного боку, глибокого освоєння культурної спадщини, розширення обміну справжніми культурними Цінностями між народами, а з іншого — уміння вийти за межі звичних, але вже відмерлих уявлень, дати бій ряду реакційних традицій, котрі складалися й насаджувалися віками, постійно проявляючись у свідомості, діяльності й поведінці людей. У вирішенні цих питань значну роль відіграють знання й адекватне сучасності розуміння історії світової культури.
Динаміка культурних цінностей розкривається під час співставлений культурних цінностей минулого й сучасного. Глибина соціального запиту на взаємопроникнення історичних часів настільки велика, що усталена формула «минуле — сучасному» легко трансформується сьогодні в іншу — «сучасне — минулому». Саме обертаючись у такій цінносній двоєдності, сучасна людина відшукує свої «горизонти пам'яті», свою стежку від суєти до суті.
Відомо, що історія помережена смугами моди на старовину. Однак сьогоднішній поворот до цінностей культури минулого аж ніяк не данина моді, а симптом глибоких соціальних перемін, що відбуваються у світі. Відбуваються вони у той момент історико-культурного розвитку, який став критичним, або вже не окремі країни, а людство загалом почувається на краю атомної безодні та екологічної катастрофи. В таких умовах неминучий ріст загальносоці-альної потреби пильно вдивляється у минуле, щоб спрямувати його досвід у сучасне й майбутнє.
Реалії сучасного світу, що склалися нині, привели до зламу в свідомості людини. її погляд спрямовано до найглибших виходів за межі власного життя, не обмежені у свідомості датами народження й смерті. Закономірною тенденцією стає усвідомлення себе в контексті історичного часу, в орієнтації як на свої історико-культурні корені, так і на майбутнє, на соціально-культурні ідеали та можливості їх реалізації в межах розширення міжнародних зв'язків, залученням до всесвітнього культурно-історичного процесу усіх країн. Значні соціокультурні зміни, що стосуються практично всіх аспектів громадського життя різних країн і народів, з особливою гостротою ставлять питання про міжнародну взаємодію, її роль в еволюції локальних етнічних культур та розвиткові загальносвітової культури.
В основу учбового посібника з курсу світової культури покладено концепцію взаємозв'язку культур світу, її взаємодії. З цією концепцією пов'язана модель культурної дифузії. Міжкультурні перейняття здійснюються за допомогою таких механізмів, як завоювання, коли до менш розвинутої культури вносяться істотні елементи більш розвинутої (технологія озброєння, елементи стратегії, структури $лади, певних способів політичної інтеграції); мирне перейняття та добровільна імітація зразків (мистецтво, урбанізація, професіональна Спеціалізація, організаційна диференціація).
Матеріал у посібнику організовано за допомогою виробленої у вітчизняній класичній культурній антропології моделі структури культури. Згідно з даною моделлю в культурі вирізняються буденний шар та спеціалізовані сфери — мистецтво, наука, філософія, релігія, а також політична й правова галузі, що орієнтовані як на підтримку соціального порядку, так і на забезпечення соціальної значущості знання та поведінки людей.
З точки зору якісної соціальної визначеності культурної практики доцільно вирізняти неспецифічні та інституціоналізовані її форми. Неспецифічні форми — приватне життя, шлюбні й неформальні групові стосунки, мораль, практичні знання, побутова етика, забобони й подібне, що звичайно називають повсякденним життям (повсякденний пласт культури). Іституціоналізована діяльність, котра реалізується в межах офіційно установлених організацій, зафіксована у категоріях «соціальна активність» та «система суспільного розподілення праці». В плані теорії культури, тобто під час розгляду через призму діяльності, інституціоналізована галузь суспільного буття й свідомості може бути схематично представлена як сукупність спеціалізованих сфер культури. Частина їх стосується організації процесів соціального порядку, життєзабезпечення й взаємодії (економічна, політична й правова галузі культури), а частина — організації соціально значущого знання й поведінки (філософія, наука, мистецтво, релігія).
Автор переслідував мету ознайомлення студентів з фундаменталй? ними досягненнями світової культури, невід'ємною часткою яко! є вітчизняна культура, розкрити єдність і різноманітність культур світу, показати значущість культури в життєдіяльності людини н соціальних груп, її роль у творчості та вдосконаленні особливості, гуманізації суспільних відносин. Курс історії світовоТ культури, створений на альтернативній основі, дає можливість прилучитися до скарбниці мудрості й досвіду, надбаних людством протягом тисячоліть.
Концепція культури в світлі наукового розуміння істерії. Типологія культур. Культура і природа. Модель структури культури. Світова культура як ціле. Єдність та різноманітність соці окультурно-го процесу. Ступені еволюції світової культури
Розвиток історії світової культури розглядається нами, починаючи з часу виникнення людського суспільства і закінчуючи сучасністю. Складність досліджень У галузі цієї наукової дисципліни і в засвоєнні її результатів полягає в тому, що поняття «культура» надто багатозначне, має різні зміст і смисл не лише в побутовій Мові, а й у різних науках, в тому числі філософії. Вперше в літературі слово «культура» зустрічається в творі римського оратора й філософа Марка Туллія Ціцерона «Тус-куланські диспути» (45 р. до н. є.). Етимологічно воно відноситься до слів «вирощувати», «обробляти». В ході тривалої еволюції від Ціцерона (культура розуму є філософія) до І. Гердера (німецький ідеолог XVIII ст.), який включав до поняття культури мову, сімейні стосунки, мистецтво, науку, ремісництво, державне управління, релігію, змінив її зміст.
В універсальній культурно-філософській концепції Гердера поняття «культура» характеризується як належне до людського роду, що підкреслено в нашому курсі. Вважаючи становлення культури другим народженням людини, Гердер у книзі «Ідеї філософії історії людства» писав: «Ми можемо як завгодно називати цей генезис Людини в другому смислі, ми можемо назвати його культурою, тобто обробленням грунту, а можемо пригадати образ світла й назвати освітою, тоді сплетіння культури й освіти простягнеться до найдальшого краю землі».
Ідеї, історично сформульовані в період від Ціцерона до Гердера, створили теоретичне ядро того гуманістичного розуміння культури, котре і послужило передумовою та вихідним пунктом для формулювання наукового розуміння поняття «культура».
Культура у світлі наукового підходу до історії грунтується на динаміці суспільно-історичного розвитку. Це означає, що «культура» фіксує змістовно-людський аспект суспільних відносин, його можна визначити завдяки залученню до процесу суспільного виробництва об'єктів (предмети, знання, символічні системи та ін.), способів діяльності та взаємодії людей, механізмів організації й регуляції їх зв'язків із оточенням, критеріїв оцінок оточення та зв'язків з ним. Тут культура розуміється ЯК процес, результат і поле здійснення потенцій людини у визначений час.
Поняття «культура» необхідно розглядати в його диференційно-динамічних аспектах, що вимагає використану ня категорій «суспільна практика» та «діяльність», які пов'язують між собою категорії «суспільне буття» та «суспільна свідомість», «об'єктивне та суб'єктивне» в іст торичному процесі. У науковій філософській літературі поняття «діяльність» постає як одна з найфундаменталь-ніших характеристик людського буття. Дійсно, подаючи в творі «Свята родина» загальну характеристику людської історії, К. Маркс і Ф. Енгельс писали: «Історія-?-не що інше, як діяльність людини, яка переслідує своя? мету». Ще раніше К. Маркс підкреслював, що людина є «діяльною природною істотою», котра сама себе утверджує в світі, у своєму бутті. Таким чином, поняття діяльності вміщує специфіку соціальної форми руху матерії.
Предметна діяльність людини є основною, дійсною субстанцією реальної історії людського роду: вся сукупність предметної діяльності виступає рушійною передумовою історії людства, всієї історії культури. І якщо діяльність — це спосіб буття суспільної людини, то культура — спосіб діяльності людини, технологія цієї діяльності.
Саме в цьому джерелі в науковій філософії, якщо розглядати «виробництво» суспільством людини як «найбільш цілісний й універсальний продукт суспільства», застосовується термін «культивація всіх властивостей Суспільної людини». Інакше кажучи, кожний окремий індивід лише тоді може вважатися «культурною людиною», коли навчиться користуватися досягненнями суспільства, в якому живе. Адже суспільне виробництво виступає як умова й передумова її діяльності. Культура ж є принципом зв'язку з людиною, способом її вступу до соціального життя. Розвиток здібностей до користування вже створеним й нагромадженим суспільством, оволодіння способами цього користування — ось що характеризує процес культивування людини.
У подібному розумінні культури на перший план виступає відтворення діяльності на історично обумовленій основі — схемі, алгоритму, коду, матриці, каноні, парадигмі, еталоні, стереотипі, нормі, традиції та ін. Наявність певних схем, котрі передаються з покоління в покоління й передбачають зміст та характер діяльності й свідомості, дозволяє зрозуміти4 сутність культури як транслятора діяльності, акумулятора історичного досвіду. Культура являє собою відкриту систему, а її алгоритми дозволяють вивільнити практичну енергію дії суспільної людини. Схеми діяльності, будучи глибинною суттю виразу культури, містять у собі відкритий спектр можливостей. Адже з точки зору суспільної практики культура є постійним рухом: створення, відтворення, переробка й руйнування предметів, ідей, звичок, оцінок та ін. у процесі індивідуальної та спільної діяльності людей, спілкування, обміну між ними. Тому її необхідно розглядати в плані й типології як відмінності від природи, так і структури.
У сучасній культурології та соціології поняття культури знаходиться в числі фундаментальних. Його вважають таким же важливим для аналізу соціального життя й діяльності індивіда, як і поняття «гравітація» для фізики або ж поняття «еволюція» для біології. Значне підвищення інтересу до дослідження культури викликало лавиноподібний ріст визначень культури. Що не автор, то й власне визначення: загальна кількість їх сьогодні перевищує п'ятсот. Така багатозначність формулювань свідчить про поліфункціональність, ємкість та різноманітність поняття культури. Деякі автори вважають, що існують релігійна та світська культури (А. Но-вицький, В. Шевчук та ін.), інші вирізняють жіночі (далекосхідні) та чоловічі (мусульманська, європейська та ін ). Треті (В. Романов) віддають перевагу думці про існування первісних, древніх та сучасних «теоретичних» культур. У світлі концепції наукового розуміння історії в основу типології культури слід покласти типології суспільного відтворення (це не означає, що типології іншого роду слід відхилити, напроти, вони також заслуговують на увагу).
Роль та місце культури в діяльності людини можливо зрозуміти тільки на основі уявлень про діяльність людей, яка в кінцевому результаті має відтворювальний характер. Суспільна репродукція містить у собі відтворення особистості, всієї системи громадських відносин, у тому числі технологічну та організаційну, а також культуру. Сутністю, головним змістом і призначенням сфери культури є процес суспільного відтворення й розвитку людини як суб'єкта різнобічної соціальної діяльності та громадських стосунків. Культура розглядається як необхідний елемент суспільного відтворення й одночасно як важлива характеристика суб'єкта діяльності, розвивається у єдності з репродукційним процесом взагалі в усій його історичній конкретності. Тому зрозуміло, що з кожним типом суспільного відтворення (простий, інтенсивний та деструктивний) пов'язаний свій тип культури, що окреслює її місце й значення в життєдіяльності суспільства.
Звичайне відтворення співвідноситься з культурою, яка склалася в умовах домашнього виробництва та сільськогосподарської праці. В цій культурі суб'єкт відтворення спрямований на незмінність масштабів відтворення, на максимальну адаптацію до природних ритмів, що диктують умови доурбанізованого землеробства. Для цієї культури характерне уявлення про навколишнє середовище як про дане людині зовнішніми силами, переконання, яке не може змінюватися діяльністю людини, оскільки створене не нею. В культурах, що склалися в таких умовах, навіть активність самої людини розглядається як результат дії надлюдських антропоморфних сил. З інтенсивним типом відтворення пов'язаний якісно відмінний тип культури. На відміну від суб'єкта простого відтворення, орієнтованого на адаптацію до заданих ритмів як систему незмінних смислів, суб'єкт динамічного типу культури націлений на вдосконалення власне себе в єдності з вдосконаленням світу людей, уже сформованого, створеного всією попередньою людською активністю. Людина в такому типі культури зайнята організацією раніше вже організованого, переосмисленням раніше Осмисленого, перебудовою ритмів світу, що її оточує, Саме тому суб'єкт інтенсивного типу відтворення мусить сконцентруватися для вирішення відповідних проблем. Необхідне багатство нагромадженої культури треба перетворити, осмислити й переосмислити, потрібно постійно поглиблювати вже складені поняття, сформувати нові ідеї, культурні новоутворення. Деструктивному типу відтворення притаманна недостатня здібність суб'єкта через ті чи інші причини долати внутрішні й зовнішні протиріччя, обмежувати потій деструктивних інновацій, забезпечувати необхідні параметри простого суспільного відтворення, утримувати на мінімальному для даного суспільства рівні ефективність виробництва й відтворення. Деструктивний тип характеризується занепадом культури, недостатньою здатністю знаходити ефективні засоби й мету, що стабілізуватимуть ситуацію. Цей тип відтворення відрізняється інших позитивною цінністю, а можливість наближення до нього являється стимулом для підвищення активності суб'єкта, його намаганням запобігти цьому процесові, а можливо, й перейти до більш прогресивного рівня й тину відтворення, а також відповідного типу й рівня культури. Взагалі така ситуація складається тоді, коли технологія, організація виробництва розраховані на тип культури, націлений на розвиток, а реальний робітник, орієнтований на звичайне відтворення, на адаптацію в.межах своїх «природних» можливостей до рівня вже складених техніки й організації. Під час аналізу культурних передумов науково-технічного прогресу потрібен облік історичних культурних традицій, які відтворюються до певного ступеня в культурі через її сталість навіть в умовах, коли змінюється більшість екологічних та соціальних умов, що породжують традиційні норми, звичаї, цінності уявлення, образ і стиль життя.
Тип відтворення, тип культури і субкультури можуть бути осмислені як послідовно конкретний ряд понять, покликаних установити ієрархію у вивченні культурних спільностей від глобальних розчленувань історії світової культури до емпіричних досліджень локальних процесів у культурі.
Роль субкультур у культурі визначається необхідністю кожною культурою засвоювати і «пропускати» через себе різноманітність світу. Субкультура — нагрома-джувач своєрідності в культурі, вона дозволяє культивувати неосвоєне, виступаючи як «лабораторія майбутнього». Культура й суспільство не мають дозволу рухатися не «перевіривши» шляху. Такими природними й необхідними експериментами на шляху руху культури виступають субкультури, які опробовують ті чи інші новоутворення.
Характеристика феномена культури буде неповною без з'ясування співвідносності природного й культурного. Аналітичні дослідження культурології твердять, що культура позабіологічна, надприродна. Це стосується й зовнішньої природи, й внутрішньої, включеної в життєві прояви людського організму. Таким чином, існує єдність і різниця природного й культурного.
Культура — це дещо протилежне природі, вона, існує вічно й розвивається без втручання людини. В цьому переконання старовинних культурологів вірне — можливості існування культури задані істотно природно. Виникнення культури як надприродного способу діяльності не виключає її єдності з природою ft не скидає 8 рахунків природних факторів у її розвитку. Навіть на емпіричному рівні можна констатувати ту обставину, що природне (в загальних своїх моментах як зовнішньоприрод-не середовище і як іманентно-природне в самій людині) небайдуже для форм, в яких живе й відливається культура. Варто порівняти форми культурного буття горних народів, які живуть на Кавказі та в Андах, у Гімалаях Кордильєрах, щоб переконатися: особливості ландшафту дивним чином позначаються на подібності багатьох рис функціонування культури. Те ж саме можна сказати й про народи, які мешкають у тропіках чи полярних районах, жителів океанських островів, обширних степових просторів. Подібний підхід може бути ключем до з'ясування етнічної своєрідності культур.
Діяльність людей (особливо на ранніх етапах людського розвитку) інтимно пов'язана з тим, що в своїй першоздатності пропонує людині природа. Це відбивається у матеріальному й духовному виробництві, характері суспільної психології і, особливо, у мистецтві. Безпосередній вплив природних умов на виникнення й розвиток культури спостерігається в різних напрямках: від впливу на виробництво знарядь праці та технології трудової діяльності до особливостей побуту і явищ духовного життя.
Людина та її культура містять у собі природу матері-землі, свою біологічну передісторію. Особливо наочно це виявляється нині, коли відбувся вихід у космос, де без створення екологічної схованки в скафандрах чи космічних апаратах життя людини попросту неможливе. Культурне є природне, продовжене й перетворене людською діяльністю. І лише в цьому смислі культура виступає як позаприродне, позабіологічне явище. Одночасно слід підкреслити, що культура не може бути над природою, оскільки вона її знищить. Бо ж людина із своєю культурою є часткою екосистем, тому культура є часткою загальної з природою системи. Ми мусимо зберігати притаманну культурі різноманітність усіх її форм та проявів, подібно до того, як намагаємося зберегти усі існуючі види тварин і рослин, що являють собою унікальні набори генів, одержаних шляхом селекції протягом тисячоліть. Саме різноманітність культур і цивілізованих шляхів розвитку народів світу допоможе позбутися глобальної космічної катастрофи, адже уніфіковані, одноманітні культури гинуть назавжди.
Аналізуючи діяльну сутність людини в культурологічному аспекті, ми спробуємо співставити з нею природно-історичний фон, культуру й натуру. Нині підтверджується науковий прогноз, зроблений І. Кантом більш як двісті років тому, що у майбутньому природознавство та наука про людину стануть єдиною цілісною наукою. Така тенденція відкриває перед людством грані культури майбутнього, які знаменують синтез гуманітарного та природознавчого наукового знання.
Слід пам'ятати, що в науковій філософії людина розглядається як єдиний суб'єкт культури, котрий створює життєве середовище для себе й формується під її впливом. Оскільки людина є істотою творчою, яка перетворює навколишній світ у відповідності із власними історичними змінними цілями, необхідна модель динаміки її соціокультурної практики. Ця модель не обмежується лише фіксацією стійких і повторюваних часів, абстрагованих від людини аспектів культури. У ній важливе місце займають рухомість, минулі риси соціокультурного життя, обумовлені діяльністю та взаємодією людей. Така модель дозволяє описувати і пояснювати виникнення, рух, декомпозицію культурних процесів, виходячи з необхідності впливу суб'єктивного фактора на їх змістовні, структурні характеристики, швидкість і спрямованість.
З точки зору якісної соціальної визначеності культурної практики доцільно розрізняти її неспецифічні та спеціалізовані форми. Неспецифічні форми — приватне особисте життя, шлюбні й неформальні групові стосунки, мораль, практичні знання, побутова етика, забобони й подібне, що звичайно називають повсякденним життям (повсякденний пласт культури). Інституціоналізована діяльність, котра реалізується в межах офіційно установлених організацій, зафіксована у категоріях «соціальна активність» та «система суспільного розподілення праці». В плані теорії культури, тобто під час розгляду її через призму діяльності, інституціоналізована галузь суспільного буття й свідомості може бути схематично представлена як сукупність спеціалізованих сфер культури. Частина їх стосується організації процесів соціального порядку, життєзабезпечення й взаємодії (економічна, політична й правова галузі культури), а деякі віднося4 ться до організації соціально значимого знання й поведінки (філософія, наука, мистецтво, релігія). Коли в першому випадку людина засвоює необхідні знання й навички завдяки повсякденному досвіду оперування навколишніми предметами, спілкуванню з іншими індивідами, залученню до культури через доступні звичні засоби, то в другому випадку необхідні спеціалізована підготовка в учбових закладах, освоєння спеціальної літератури, використання інструкцій для здійснення спільної діяльності.
Спеціалізовані сфери культури під час їх зіставлення виявляються неоднорідними з точки зору їх орієнтації на змінні характеристики людини та її оточення. Стійкість, універсальність, «абсолютне» є об'єктом пильної уваги ь сферах філософії та релігії, до числа задач яких входить підтримка «картини світу» з вирізненням та уста* новкою співвідношення її «інваріант». У сфері соціаль» ної взаємодії орієнтація на підтримку тривалих, загаль-новначних меж і форм притаманна галузі права. Спів* відношення усталеного й змінного виявляються в сферах наукового пізнання та економіки. В науці усталене розглядається як межі, в яких дозволяється вільно взаємодіяти з оточенням, тобто переважний інтерес туг спрямований на зміни. В економічній сфері питання про співвідношення вирішуються у кожний конкретний часовий період відтворення й інновацій. Важливою спеціалізованою сферою культури, в якій це співвідношення раціонально визначається й набуває соціально нормативної форми, є сфера політики. Змінне потрапляє до зони особливої уваги в сфері мистецтва. Саме цей вид діяльності найміцніше пов'язаний з безпосередніми пережи-. ваннями людей. Залежно від необхідності члени суспільства звертаються до спеціалізованих сфер культури як до суспільних фондів зразків діяльності, взаємодії, уявлень для підтримки або заміни своїх зв'язків з різноманітними аспектами навколишнього світу.
Кожна спеціалізована сфера культури мав власну культурну «мову», «код» (або набір «кодів»), специфіка котрих обумовлена особливостями діяльності та світогляду, які тут здійснюються. Завдяки цьому спеціалізовані сфери культури набувають високого ступеня автономії у ставленні одна до одної та до повсякденної культури. Одночасно між ними, коли необхідно, може здійснюватися опосередкована взаємодія, котра реалізується через соціально-структурні одиниці (наприклад, загальна освіта, системи масових комунікацій, охорони здоров'я), або ж через повсякденну культуру а її мовами (саме з цього рівня починається спілкування представників різних сфер професійної діяльності).
Оскільки нашою задачею є розгляд буття культури на рівні родового суб'єкта (людства), з'ясування того, як живе й розвивається світова культура, слід представити її як цілісну, єдину. У вітчизняній культурології дається таке визначення: світова культура як ціле — це спосіб діяльності, технологія родового суб'єкта (людству), на роджена позабіологічною (соціально-економічною) субстанцією та охарактеризована у своєму бутті єдністю пристосувально-перетворювального та стереотипно-продуктивного моментів.
Світова культура в часі й просторі різноманітна, невичерпна у своїх одиничних проявах, дуже багата формами. В сучасному стані вона представлена буржуазною та радянською культурами, різними культурами країн, що розвиваються, і т. ін. В сучасному стані світової культури існують як вершинні прояви творчості, виявлені в успіхах розвинутої науки, новітніх технологій, звершеннях мистецтва, так і її реліктові, архаїчні утворення, Подібні тим, які ще збереглися у аборигенів Амазонки, Андаманських островів або внутрішніх районів Нової Гвінеї. Ще більш багатоликі й багатобарвні прояви культури, розглянуті в їх минулому історичному бутті. Не називаючи первісних форм первіснообщинного людського життя, навіть починаючи з твердо зафіксованих шумерської та єгипетської культур, дослідник зустрічається з важко перелічуваною множиною під час майже несумісних факторів культурного буття, з неповторною своєрідністю граней та відтінків явищ культури.
Досить експресивно висловився з цього приводу американський культуролог Р. Редфілд, описуючії враження людини, яка взялася за дослідження поняття культури. Він розповідав, як йому під час читання двадцятитом-ника «Золотої гілки» Фрезера довелося Пережити величезний захват. «Як на параді,— пише він,— переді мною проходили прекрасні екзотичні матері, тіла котрих відливали бронзою; жриці в масках, переодягнуті в шати іншої статі; люди, змащені пахощами й принесені в жертву богам; демони, яких виганяють з палаців Камбоджі, дівчата з індійського селища, котрих після досягнення зрілості примушували сидіти на самоті в темряві; Королі, умертвлені як боги й боги, що постають з мертвих, коли їх убивають — дикунська, неуявна множина табу, магічних ритуалів і звичаїв, пов'язаних з шлюбом, урожаєм, небезпекою та смертю. Ці томи нагадали мені арабські казки «1001 ночі», повінь химерного й дивовижногб».
І чи не з тим же зустрічається нинішній читач, коли відкриває нев'янучу «Первобытную культуру» Ё. Тайло-ра, що розповідає не стільки про власне первісну, скільки про культуру непиеемних народів минулого століття. У таких книгах, як «Своими глазами» Ю. Овчинникова, «Индейцы без томагавков» М. Стінгла, «Культура и мир детства» М. Мидта багатьох їм подібних, містяться свідчення про те, що й сьогодні в різних куточках Світу живуть і діють своєрідні, неповторні, унікальні Культури. Безсумнівно, культура від свого народжений До наших днів ніколи не була трафаретно-одноманітною, вона не схожа з похмуро однаковими, конвейерно-серійними продуктами.
Різноманітність форм культури є породженням одного кореня, тотожна в своїй сутності способам єдиної людської діяльності. Це здавна зрозуміла більшість проникливих дослідників. Ще Е. Тайлор під час порівняльного вивчення відмінних одна від одної культурних форм підкреслював, що «характер та норови людства виявляють різноманітність і сталість явищ, які примусили італійців сказати: «Весь світ є одна країна». Він справедливо гадав, що будь-який етнографічний музей доводить наочні риси єдності, збігу в межах матеріальної культури і способів діяльності незалежно від хронологічної та географічної віддаленості. Це й дає можливість, на його думку, поставити в один ряд мешканців озерних поселень стародавньої Швейцарії з ацтеками, північноамериканських оджибве з південноафриканськими зулусами, а англійського землероба із середньоафриканським негром. Неподільність світу, єдність світової культури, сукупність культурного багатства людства визнавалися всіма прогресивними мислителями як справжній гуманістичний принцип розгляду культури.
Наукове розуміння культури грунтується на визнанні єдності й різноманітності соціокультурного процесу. Ми не заперечуємо факту культурної відносності, але відкриваємо культурний релятивізм, що заперечує будь-яку спільність між культурами, стверджує їх принципову від-гороженість, невхожість одна в одну. Що ж перетворює на єдине ціле культуру? Адже одна з особливостей світового соціокультурного процесу розвитку — множинність існуючих культур й надзвичайна різноманітність ціннісних шкал. Хоча європейці й китайці, африканці та індійці використовують одні й ті ж машини, хоча всі вони походять від одних і тих же кроманьйонців й належать до одного біологічного виду, в них склалися абсолютно різні традиції й шкали цінностей. Спосіб мислення, стандарти життя, норми поведінки, характер мистецтва, навіть у народів, які живуть в однакових географічних умовах, ніколи не були абсолютно однаковими. Класичний приклад тому — республіки Закавказзя.
Це дає можливість констатувати існування великої кількості різноманітних форм організації духовного життя навіть за відносної наближеності (а іноді й тотожності) матеріальних умов життя. Й хоча виникли різноманітні засоби транспорту й зв'язку, хоча існує міграція мод, котру не взмозі зупинити навіть океани, що розділяють континенти, хоча діють преса, радіо, телебачення, ця різноманітність і не думає зникати. В цьому й полягає велике благо для людства.
Обсяг «генетичного банку» тієї чи іншої популяції, насамперед, генетичної різноманітності її індивідів, свідчить про стабільність популяції, про її здатність протистояти зовнішнім умовам. І в людському суспільстві має місце щось подібне. Але до дії генетичних факторів приплюсовуються й суспільні фактори. З'являється соціально-культурна різноманітність, кількість цивілізацій. Все це дає суспільству певні гарантії того, що в ситуаціях кризи воно буде здатне знайти необхідне рішення, бо культура врешті-решт містить спресований людський досвід. Зрозуміло, в сучасних умовах відбувається розвиток уніфікації не стільки культур, скільки поведінки. Розвиток техніки нав'язує певний стандарт спілкування, але японець залишиться японцем, узбек — узбеком, італієць— італійцем. Особливості їх культур призводять до істотної різниці в сприйнятті навколишнього світу. Цілком можливо, що особливості національних культур навіть мають тенденцію різнитися.
Єдність і загальнопроникливість, спілкування і відособлення, взаємодія й відштовхування, зв'язки й протиставлення—ось що характеризує протирічну єдність названих особливостей соціокультурного процесу, суперечливу єдність різних форм культурного буття, притаманних людству вже з перших кроків його історії.
Наступний розвиток виявив спрощення світової спільності культури. Внаслідок росту й розвитку матеріального виробництва, переходу до класових суспільств множилися й розширювалися контакти між групами людей. Суттєва єдність, задана однорідністю життєдіяльності, матеріальним характером відношення до природи, доповнювалася й збагачувалася безпосереднім спілкуванням. Англійський археолог Г. Чайлд у книзі «Прогресе и археология» навів ряд даних з прогресуючого зростання економічного та культурного обміну поміж народами. Так, у верхньому палеоліті він здійснювався в радіусі до 800 км, приблизна за 2 тис. років до н. є.— вже у радіусі до 8 тис. км, а до VIII ст. н. є. охопив усю Азію, Аф
