Полікарпов Лекції з історії світової культури (2006)
ЛЕКЦІЯ 9. Культура класичного арабського сходу
Іслам як культурний феномен, його народжеш:і та еволюція. Напрямки в ісламі: суннізм та шиїзм. Суфізм — мусульманський містицизм. Іслам та арабо-мусульманська культура. Арабізм у ара-бо-мусульманській культурі (класична епоха— VII—VIII ст.). Арабська мова — істотний елемент арабо-мусульманської культури. Розквіт арабо-мусульманської культури в XI—XII ст., її продовження в XII!—XIV ст. та характерні рис» цієї культури. Досягнення арабської науки. Арабо-мусульманська філософія. Арабо-мусуль-манське мистецтво: каліграфія, мініатюра, архітектура. Особливості мусульманського права та моралі, що регулювали громадське життя. Культура арабського Сходу та її вплив на світову культуру
В історії великих культур класична арабо-мусульманська культура посідає одне з найважливіших місць. Свого часу ця високорозвинута самобутня культура процвітала на безкрайніх просторах від Індії до Іспанії, що включали Близький Схід та Північну Африку. її вплив відчувається зараз у багатьох частинах світу, вона є важливою ланкою зв'язку між культурами античності та середньовічного- Заходу. Унікальність цієї культури обумовлена особливостями ісламу, що являв собою не лише світову релігію, а й цілісну культуру — право й державу, філософію та мистецтво, релігію та науку, що буяй неповторні. І хоча іслам історично близький багатьо європейським культурним традиціям, порівняльний аналіз цих відмінностей, на перший погляд неочевидних, показує найбільшу віддаленість ісламу від європейського стандарту та його певну схожість з китайськими релігійно-доктринальними нормами. Тому необхідно вияснити природу ісламу, його напрямки.
Іслам є однією з універсальних світових релігій — релігії одкровення, що виросла у VII ет. з традицій таких монотеїстичних релігій, як християнство та іудаїзм, сприйнявши багато основних їх положень та догм. Сам іслам визнає сутність цих релігій тотожною власній догматиці, однак людська недосконалість призвела до того, що християни та євреї неправильно зрозуміли смисл одкровення одного й того ж бога. Лише пророк Мухаммед дійшов до Істинного одкровення, виправляючи помилки своїх попередників.
Наскільки, однак, висхідні принципи ісламу подібні основам християнства та іудаїзму, настільки розвиток основних ідей ісламу пішов абсолютно іншими шляхами, що визначено оточуючими його умовами. Прості ідеї, народжені в середовищі кочівників та купців Арабського півострову, обростали новими пластами в умовах феодалізму,, що розвивався на Близькому Сході. Тому сам Іслам, будучи за своєю суттю релігією, перетворився у принципи, що організовували увесь ранній світ тодішніх суспільств, підкорених владі халіфату. Іслам став законом, що визначав соціальні структури та мораль суспільства, обгрунтування яких знаходиться в священному. Корані. Оскільки аллах є абсолютною досконалістю, тому дані ним мораль та закони наділені абсолютною істинністю, вічністю та незмінністю й РОДЯТЬСЯ «для всіх часів та народів».
Поки Мухаммед був живий, він керував мусульманською громадою, але коли він помер, виявилося, що на* казів, які містилися в Корані, зовсім не досить для розв'язання всіх державних та громадських питань. Тому Довелося подумати про те, що могло б замінити одкровення пророка, які за життя Мухаммеда поповнювали Коран щоразу, як тільки це було необхідне. Саме у зв'язку з цим виникли дві течії в ісламі: суннізм та шиїзм, що відрізняються за тлумаченням сунни. У широкому розумінні суииа — зведення звичаїв та правил поведінки давньої громади — означала практику та теорію мусульманського правовір'я; вона передавалася усно й була доповненням до писаного закону.
Правовірні мусульмани, які вважали, що коли сунна може обійтися без Корану, то Коран не може існувати без сунни, одержали назву «ахль ас-сунна» — «люди сунни» або «сунніти». Розповсюджувачами сунни були сподвижники Мухаммеда, які у відповідних вип-адках згадували про його вчинки, слова й навіть мовчазність й виступали, наводячи приклади за певних обставин. В основі суннізму лежить загальна думка улемів (сун-нітських вчених), в той час як шиїзм заснований на авторитеті імаму (послідовника місії пророку). І ще одна відмінність: шиїти засновують сунну виключно на авторитеті сім'ї пророка, а правовірні сунніти призначають ще й свідків — сподвижників пророка Мухаммеда. І донині весь мусульманський світ поділено на шиїтів та сун-иітів. У ході еволюції ісламу виник суфізм — мусульманський містицизм, який у певному смислі являв собою реакцію фанатиків та пуритан на процес, що започаткував десакралізацію ісламу. Суфії — ісламські містики — не вважали обов'язковими для себе повсякденні норми, обряди та умовності, суворо предписані православним мусульманам. їх життя було присвячене аллаху й звідси ритікала їх нестандартна поведінка — вони не молилися п'ять разів на день, а виконували обряд радіння (зікр) у різних варіаціях — від екстатичного трансу до глибокого внутрішнього зосередження, близького до індо-буд-дійської медитації. Найцікавіше полягає в тому, що витоків буддизму стосуються концепції різноманітних культур, а саме: догми Корану, неоплатонізм Плотіна з його тезою про божественну еманацію, яка відбивається' в предметах світу як у дзеркалі, положення індо-буддизму про примат абсолютної реальності над феноменальним світом відчуттів та християнський аскетизм. Синтез цих витоків на основі ісламу і призвів до появи суфізму.
Одним з його варіантів був інтелектуальний суфізм, що зробив великий вплив на арабо-мусульманську культуру. Пригадаємо, наприклад, суфійську поезію. Суфізм націлений на бога, він обирає шлях любові та богошгн нування, щоб досягти своєї найвищої мети — переробитися чи перевтілитися в бога і таким чином набути одночасного досвіду. Любов до бога дозволяє суфію досягти повної гармонії з абсолютом, за допомогою любові, цього «солодкого безумства», він здійснює поєднання з богом, за якого зникають навіть самі поняття «бог» та «людина». Шлях любові та мудрості дає можливість індивіду досягти влади над своїм тілом, думками, почуттями, створити в собі рай, в якому можна відчувати блаженство до тих пір, поки не зануришся в океан вічності. Іншими словами, в містичному самопізнанні відбувається осягнення бога: «Хто знає себе, знає бога» (Коран).
Іншим варіантом суфізму є суфізм релігійних орденів, що володіє величезною політичною силою та орієнтований на догматику досить суворого, крайнього тлумачення. Суфійські ордени в наше століття відіграють велику роль, оскільки роблять вплив на політику шляхом впливу на релігійну свідомість членів ордена та його голови. Досить пригадати ордени кадірійя, сенусійя та ін., які й понині багато в чому контролюють життя народних мас в африканських країнах, Туреччині, Саудівській Аравії, Ірані та інших мусульманських державах. Крім того, не слід забувати, що в соціальній пам'яті ісламського суспільства зберігається поважне ставлення пророка Мухаммеда до аскетів, які бачили в утриманні чи не найвищу доблесть.
Безсумнівний вплив суфізму, як і ісламу загалом, на розвиток культури та'соціально-політичного життя мусульманського сходу. Можна сказати, що під знаком ісламу арабський народ почав свою велику, повну успіхів історію, створив обширну імперію, блискучу арабсько-мусульманську цивілізацію і культуру. Араби стали нащадками таких великих держав, як Візантія і Персія.
У дещо пізніші часи в орбіту ісламу увійшли інші народи — перси, турки, монголи, індійці та малайці", так Що іслам став світовою релігією. Виникла єдина, хоча й складена з багатьох народів, крупна «мусульманська спільність» — умма ісламійя, яка, не дивлячись на різноманітність своїх послідовників, характеризується певною монолітністю. Це пов'язане з тим, що іслам здійснив силь-ии вплив на своїх адептів, формуючи в них певну специфічну мусульманську ментальність, що не стосувалася попередніх народів, їх культурних та релігійних тради-
Відповідно до традиції — хадісу) що приписувалася пророку Мухаммеду, іслам від початку досить сильно Підтримував науку та освіту, передбачаючи «пошуки знання від колиски до гробу». Слід підкреслити, що Іслам істотно сприяв розвиткові філософії, мистецтва, гуманітарних та природничих наук, а також створенню витонченої культури (не випадково VII—VIII ст. називають епохою класицизму). Халіфи, еміри та губернатори різних провінцій колосальної мусульманської імперії були заповзятими опікунами науки та філософії, меценатами мистецтва та витонченої літератури, особливо поезії. Вони були ініціаторами та покровителями відомих наукових інститутів — тодішніх університетів та академій наук, з якими були пов'язані величезні на той час бібліотеки, що нараховували по 400 тис. томів релігійних та мирських творів. Головні центри середньовічної науки і культури знаходились в Багдаді, Каїрі, Кордові та інших містах арабо-мусульманського халіфату. Можна твердити, що арабо-мусульманська культура, як свідчить саме словосполучення, несе на собі відбиток ісламу та арабізму з їх духом свободи й терплячості, що зберігався в епоху арабської гегемонії в арабо-мусульманському суспільстві та його державі — халіфаті.
Не слід також забувати, що в середньовічній арабо-мусульманській культурі інтенсивно розвивалися й суспільно-політичні уявлення, орієнтовані на пошуки над-релігійного ідеалу, що передбачав знищення майнового і віросповідального антагонізму. Пошуки такого роду соціального утопічного ідеалу за цілком зрозумілими причинами викликали певну реакцію з боку ортодоксального ісламу, в результаті чого й з'явився суфізм.
Істотним елементом арабо-мусульманської культури є арабська мова, яка нерозривно пов'язана з Кораном. Адже священна книга ісламу була дана пророку Мухаммеду в «одкровенні» арабською мовою, а вже потім її відредагували, використавши арабську письменність. З цього почалася немов би взаємодія цих двох істотних складових арабо-мусульманської культури. Так, під впливом необхідності коментувати Коран досить сильно розвинулися філологічні дослідження арабської мови. В свою чергу, Коран сприяв розширенню сфери розповсюдження та посилення позицій арабської мови скрізь, де з'являлися араби та навернені ними до ісламу представники інших народів. Тому всі мусульмани, незалежно від свого походження, зобов'язані цитувати Коран арабською мовою, знати його й розуміти. І як «дивом» вважали араби (та мусульмани) явлення світові Корану арабською мовою, так і «дивом» поставав перед ними вражаючий розвиток арабської мови, що з мови бедуїнів пустельної йшли з пустелі для завоювання сусідніх країн Сходу та Заходу вони несли з собою свою арабську мову, мову давньоарабської поезії та Корану.
Вона була ще суворою, не опрацьованою філологами, але потенційно багатою для дальшого розвитку. Вони несли з собою і свою релігію — іслам, який їх згуртував у єдиний бойовий стрій та об'єднав ідеологічно. Арабська мова і Коран — два основних елементи новонародженої арабо-мусульманської цивілізації та культури. Саме вони надали цій культурі арабського обличчя й увійшли до її змісту, залишивши свій відбиток на всіх її аспектах: науці, філософії, мистецтві та інших сферах культури.
Від початку свого розвитку, у класичну епоху, в часи блискучого розвитку (IX—XII ст.) та в посткласичну епоху (XIII—XIV ст.) арабо-мусульманська культура знаходилася на високому рівні, залишивши далеко позаду тодішню європейську науку та культуру. У створенні та розвиткові її брали участь араби, перси та представники інших ісламізованих народів — як члени єдиного великого мусульманського суспільства. її успішному розвиткові сприяло й те, що арабська мова була єдиною, якою користувалися під час викладу своїх праць усі мусульманські вчені, незалежно від свого походження, а не тільки араби.
Першими центрами науки в мусульманському світі були мечеті — своєрідні університети, бо в них навчали усім релігійним та мирським наукам. Деякі з них одержали широку популярність в історії арабо-мусульманської науки як справжні університети. Досить пригадати велику мечеть Омейядів у Дамаску (заснована в 732 p.), відому каїрську мечеть Аль-Адхар, яку добре знають і на Заході. Іслам сприяв розквіту науки, адже ще пророк Мухаммед сказав: «Споглядання вчених рівнозначне молитві», а його племінник Алі говорив: «Добувай знання, вони тебе прикрасять, якщо ти багатий, і нагодують, якщо ти бідний». Заслуговує уваги й вислів: «Книги — сади вчених».
Величезнцй розквіт науки та філософії, літератури та мистецтва випадає насамперед на період панування династії Абассидів у Багдаді. Вже наприкінці VIII ст. почалася велика робота з перекладу найважливіших грецьких, персидських та індійських праць на арабську мову. Відомий освічений халіф аль-Мамун (813—333 pp.) особливо заохочував науку та вчених, допускав свободу думки. Саме в Багдаді у VIII—X ст. народився справжній ентузіазм у ставленні до науки. «Пошук знання» став певною потребою широких мас адептів ісламу, згідно процитованих вище хадісів. З'явилися арабські мислителі, які не тільки внесли в скарбницю арабо-мусульман-ської культури давні наукові та філософські досягнення інших народів, але й своєю оригінальною творчістю просунули вперед науку та філософію.
Не тільки на арабському Сході, а й на арабському Заході в арабській Іспанії, що зветься Андалузією, блискуче розвивалися наука, філософія, література і мистецтво під захистом халіфів Омейядів з Кордови, а потім їх спадкоємців, емірів — володарів дрібних держав. Кордова, столиця іспанських Омейядів, прославилася як ентр витонченої культури, що не уступав Багдаду Абас-сидів. Поряд з Кордовою відомі були й інші центри високої культури: Севілья, Толедо, Гренада. Вчені з мусульманських країн Сходу, де наука та філософія вже в XII ст. почали занепадати, а також вчені з Італії, Франції, Англії прибували до цих центрів культури для вивчення таких світських наук, як астрономія, медицина, географія тощо.
В даному випадку арабо-мусульманська культура розглядається як проміжна між культурами Заходу та Сходу. Арабський халіфат включав крупні центри Близького Сходу, в яких було сконцентровано тисячолітній досвід міської культури Шумеру, Аккаду, Давнього Єгипту та ін. Всі культурні цінності, кристалізовані протягом тисячоліть різними східними цивілізаціями та еллінізмом, були освоєні арабами, висловлені арабською мовою і передані Західній Європі. Головними у рисах, переданих мусульманським Сходом Європі, були науковість, прагнення до радості й краси дійсності.
У період між XII ст. та епохою Відродження праці арабських вчених з усіх галузей знань перекладалися з Іспанії, Сицілії та Сірії, завдяки чому більшість з них стала доступною в латинському перекладі. Не дивлячись на порівняно низький рівень науки та перекладу на Заході в ті часи, коли ці латинські тексти сприяли відродженню тяги до знань у Західній Європі періоду пізнього середньовіччя, виникає питання: чим же обумовлений розквіт наукових знань саме в арабо-мусульман-ській культурі? Неабияку роль у цьому відіграли такі фактори. Насамперед необхідно врахувати те, що в основі ісламу полягала турбота про правовірних в цьому земному світі, а різноманітні наукові дисципліни надавали в цьому істотну допомогу. Точні науки, математика та астрономія, а також медицина й фармакологія були досить корисні для розвитку цивілізації, тому щ піднімали рівень життя населення й не загрожували ідеб-логії ісламу.
В галузі точних наук досягнення арабських вчених були величезними. Загальновідомо, що арабська система ліку, коріння якої сягає Індії, була сприйнята й розповсюджена в Європі. Арабські вчені (наприклад, Мухаммед аль-Хорезм) зробили великий внесок у розвиток алгебри, сферичної тригонометрії, математичної фізики, оптики, астрономії та інших наукових Дисциплін. Астрономія та астрологія були досить популярні серед арабів здавна, ще в домусульманський період. Сприйняті ісламом, вони одержали широку підтримку у мусульманських володарів.
Високого рівня розвитку у арабів досягла хімія. Відомості набув Джабар ібн Хайян з Куфи, засновник експериментальної хімії. Він займався не лише проблемами теорії наукової хімії, а й у своїх численних експериментальних дослідженнях прагнув здобути дані для прак* тичного застосування у процесах виплавки сталі, фарбування тканин і шкір, виробництва скла та 1н, Загалом можна сказати, що арабські вчені в галузі хіщії відкрили окиси сірки, азоту, азотне срібло та інші сполуки, а також дисциляцію та кристалізацію.
Досить високого рівня у арабів досягла медицина. її надбання довгий час живили європейську медицину. Один з перших відомих лікарів ар-Разі (IX ст.) був найкращим клініцистом у світі ісламу, багато його праць були справжніми медичними енциклопедіями. Крупну енциклопедію в галузі медицини являє собою й «Канон медицини» відомого Ібн Сіни (Авіцещш). НайвидатнішиЙ хірург арабського світу аз-Захраві підняв хірургію до рангу самостійної науки, його найважливіший трактат «Ташріф» поклав початок ілюстрованим працям з хірургії. Він став застосовувати антисептичні засоби при лікуванні ран і шкірних пошкоджень, винайшов нитки для хірургічних швів, а також зробив близько 200 хірургічних інструментів, які пізніше використовувалися мусульманськими та християнськими хірургами. Другим відоміші піонером медицини був Ібн Зухр (Авензоар), один з видатних арабських лікарів Іспанії (1094—1160 pp.).
Арабським вченим ми зобов'язані створенням фармацевтики як визнаної професії. Фармакологія стала самостійною наукою, незалежною від медицини, хоча й пов'язаною з нею. Вони надавали великого значення хіміотерапії. Багато лікарських трав арабської фармакології й до сьогодні використовуються у лікуванні: .сіно, спориш та ін. Арабські географи та натуралісти збагатили геологію та ботаніку, вивчаючи флору та фауну багатьох країн.
Арабське мистецтво лікування знало водотерапію, психотерапію і лікувальну дієту. Слід звернути увагу на те, що в арабському світі було збудовано багато госпі-талей, в тому числі й спеціальні — для психічно хворих, часто ці госпіталі були пов'язані з науковими закладами. Звичайно, у відповідності з традицією арабо-мусульман-ського будівництва у новому місті зводили мечеть, госпіталь, школу або інші громадські заклади, які сприяли фізичному та духовному здоров'ю людини. Можна сказати, що арабські вчені поповнили суму знань людини новими оригінальними даними та відкриттями в галузі природознавства й медицини, збагативши все людство.
Являє собою інтерес і філософська традиція мусульманського сходу, яка містить два компоненти — еллінізм та іслам, що обумовлює її особливі риси. Адже всі види знань усі дисципліни;, за якими арабська класична думка визнавала право на існування, завдяки Корану набули релігійного осмислення. Бо ж Коран не лише стверджував єдність Аллаха, судді й творця, як говориться в одкровеннях пророка Мухаммеда, не лише встановлював релігійний зв'язок між віруючими і його творцем-добро-чинцем, а й давав також імпульс до невтомного творчого пошуку в усіх галузях знання. Слід враховувати й те, що спеціалізація в науці ніколи не заважала арабським вченим та мислителям співвідносити між собою різні дисципліни й пов'язувати різні галузі знання в єдине ціле.
Все це необхідно мати на увазі при розгляді арабо-мусульманської філософії, яка явно відрізнялася від суворо релігійного аспекту класичного ісламу. Більш того, вона навіть стверджувала себе як очевидна протилежність цьому аспектові, про що свідчить постійне розходження в поглядах на відповідну роль розуму й віри, поділ на релігійне та раціональне знання, на раціональні думки й думки канонічного (релігійного) права. Однак філософія фактично перепліталася з теологією, коли справа стосувалася етики, політики та метафізики, так само як канонічне право використовувало галузі знання, з якими працювали філософи: логіку, математику, риторику, природничі науки.
Взаємопроникнення філософії та теології можна спостерігати в роботах муітазілітів, прибічників розуму в усіх галузях, включно й релігії, а також у творах таких гуманістів, як ад-Джахіз. Ця тенденція до синтезу ще чіткіше спостерігається в X ст. у працях граматиків, пра-вознавців-теологів, літераторів, медиків і таких енциклопедистів, як «Брати чистоти». Яскравим прикладом подібної тенденції до синтезу є відомі казки «Тисяча й одна ніч», в яких відбилося мислення народу, розкриваються його бажання, вірування та уявлення. Цей зв'язок між гуманітарними науками та літературою знаходимо у творах ряду авторів, зокрема у працях великого вченого аль-Біруні (помер у 1048 p.), чия філософія багато в чому нагадує філософію XX ст.
Процес взаємопроникнення філософії та теології одночасно характеризувався постійним зіткненням двох основних підходів — раціоналістичного, що продовжувало традиції грецької думки, та традиційного, що полягало в безпосередньому тлумаченні священних текстів (Кора-на та Хадісів). І все ж багато мислителів не дотримувалися в своїх пошуках такого розмежування. Нерідко це були видатні філософи, наприклад, Ібн Сіна (Авіценна, помер у 1037 p.), Ібн Рушд (Аверроес, помер у 1198 p.), Ібн Хальдун (помер у 1406 p.). Філософська думка Ібн Сіни значно вплинула на філософію мусульманського сходу, тоді як філософська думка Аверроеса наклала глибокий відбиток на середньовічну європейську філософію, в якій аверроїзм став досить важливою філософською течією, Загалом можна сказати, що арабські мислителі та вчені зробили великий вплив на культуру Заходу, особливо в таких галузях, як математика, астрономія, медицина і філософія.
Арабо-мусульманська культура не створила пластичного мистецтва — живопису, скульптури в європейському або античному розумінні. Адже іслам негативно ставився до зображення будь-якої живої істоти у живописі та скульптурі. Тому вони були представлені орнаментальними та абстрактними мотивами. Іншими словами, еквівалентами пластичного мистецтва в арабській культурі були художня каліграфія та мініатюрний живопис.
Мистецтво каліграфії у світі ісламу вважалося найбла-ГОроднішим, а каліграфи мали свої «академії» і користувалися великою пошаною.
В ісламській концепції мистецтво в широкому розумінні є засобом облагодіяти матеріал. Для нього (зокрема, ткацтва, архітектури, живопису, каліграфії) характерні повтори геометричних виразних мотивів, раптова зміна ритму і діагональна симетрія. Ісламський склад розуму включає гостре відчуття ламкості світу, місткості думки та дії, почуття ритму.
Іншим типовим прикладом арабо-мусульманської культури є арабеска, сиецифічно-мусульманський орнамент, в якому логіка пов'язана з живою цілістю ритму. Елементи мусульманського декоративного мистецтва запозичені з історичного минулого, спільного для народів Азії, Близького Сходу та Північної Європи. Іслам асимілює ці архаїчні елементи, зводить їх до найбільш абстрактного й чистого визначення, у відомому ступені нівелює їх, і таким чином вони позбуваються будь-якого магічного характеру.. Як результат подібного синтезу арабеска має аналогії в арабській риториці та поезії, що відрізняються ритмічною течією думки, сповненої суворо пов'язаними паралелями та інверсією. Для мусульман арабеска — не тільки можливість створення мистецтва без картин, а й засіб розгляду картини чи того, що їй відповідає, в думках. У арабесці відтворення індивідуальної форми неважливе через нескінченість полотна.
Каліграфія, найблагородніше візуальне мистецтво ісламу, має функцію, аналогічну іконам у християнському мистецтві, оскільки являє видиме тіло божественного Слова. Арабські слова у священних письменах співстаз-ляються з арабесками, насамперед із рослинним орнаментом, пов'язаним з арабським символом дерева миру, листя якого відповідають словам священної книги.
В арабо-мусульманському світі каліграфія широко використовувалася в архітектурі і як засіб передачі текстів і просто для прикраси. Архітектори часом вкривали цілі стіни палаців і мечетей цікавою арабською в'яззю, стилізованими мотивами з рослинного світу та геометричними візерунками. Відома й сама архітектура, шедеврами якої є Тадж-Махал, Блакитна мечеть у Стамбулі, в основі якої знаходиться християнський храм, блакитні куполи самаркандських та ісфаганських мечетей, палац Альгамбри у Гранаді, палаци та мечеті Кордови. Слід пригадати і візерунчасті кахлі мусульманської архітектури, орнаменти якої пізніше принесли популярність персидським килимам. Багато прикмет ісламського мистецтва можна побачити в Західній півкулі завдяки конкістадорам. У мексиканському місті Пуебло стіни старовинних католицьких церков покриті кахельною мозаїкою з рослинним орнаментом. Виявляється, що взаємно-суперницькі культури та релігії взаємно збагачують одна одну.
Своєрідність притаманна і мусульманському розумінню моралі та права, бо ж вважається, що дотримання ісламської моралі та законів шаріату з вірою в Аллаха дає можливість вищого морального вдосконалення особистості.
Поряд з принципом етичного абсолютизму Іслам стверджує принцип морального догматизму, вимагаючи тим від прихильників релігії безумовного виконання ко-ранічних моральних норм як даних богом і тому не підлеглих розумному обгрунтуванню, незалежно від соціальних наслідків такої поведінки. Це означає, що людина мусить поводитися лише так, а не інакше не тому, що це розумно й доцільно, а в силу предписаного Аллахом. Послідовне запровадження цих принципів до свідомості індивіда, вимога обов'язкового дотримання їх призводить до утвердження серед адептів ісламу сліпої, некритичної прихильності цій моралі, войовничої нетерплячості до тих, хто інакше думає.
Такий релігійний фанатизм в історії неодноразово перетворювався на масове фізичне знищення ідейних суперників під прапором «боротьби з невірними», оскільки, підкреслює відомий французький сходознавець А. Массе, «розповсюдження ісламу із зброєю в руках було релігійним обов'язком», а війна «вважалася справедливою, коли її метою було навернення людей до істинної віри». Такий спосіб залучення до істинної вір'и неодноразово приводив до кровопролиття безвинних «невірних» та й правовірних теж.
У переконаннях мусульман вся організація халіфату, його влада й закони походять від Аллаху, що висловлюй специфічну опозицію ісламської думки: протиставлена божественне людському, але одночасно з цим не існувало опозиції між релігійним та світським. ОскіЛькй соціальне життя людей, в тому числі й їхня мораль, підко'* рені божественному закону, то не можна говорити про існування світських законів, світської влади, яка б знаходилася в опозиції релігійній владі, джерелом якої є бог, тобто перед нами картина досить специфічної теократії'
Таким чином, цивілізація ісламу організована навкблб досить простих вихідних концепцій релігійних догматів та законів, що витікають з Корана та сунни,— традиції, які залишив по собі з кісток та крові пророк Мухаммед — світська людина. Загалом можна твердити, що іслам..— це спосіб життя.
Внесок арабо-мусульманської культури до скарбниці світової культури досить значний. Про досягнення арабської культури, у світовому масштабі вже йшлося вище. Існуюче понад Чисячу років від Іспанії до Індії, мистецтво ісламу відіграє важливу роль у мистецтві світу, особливо твори художнього ремесла й тканини. Захід використовував його як зразок, переймаючи- мотиви з мусульманської Іспанії в Італії, де як в архітектурі Сіцілії та Венеції, так і в тканинах з Лукки та Флоренції відчувався сильний вплив мистецтва ісламу, У XVII ст. на Заході виникла мода на культуру та прикраси мусульманського Сходу. Поезія поетів-життєлюбів — Нізамі Хафіза, Джамі, Омара Хайяма, Руми та багатьох інших надихала європейських та американських поетів на створення шедеврів світової поезії. Дієвість арабо-мусульманської культури виявляється і в феномені сильного протистояння у наш час світу ісламу вестернізації, що походить від західних культур.
В історії великих культур класична арабо-мусульманська культура посідає одне з найважливіших місць. Свого часу ця високорозвинута самобутня культура процвітала на безкрайніх просторах від Індії до Іспанії, що включали Близький Схід та Північну Африку. її вплив відчувається зараз у багатьох частинах світу, вона є важливою ланкою зв'язку між культурами античності та середньовічного- Заходу. Унікальність цієї культури обумовлена особливостями ісламу, що являв собою не лише світову релігію, а й цілісну культуру — право й державу, філософію та мистецтво, релігію та науку, що буяй неповторні. І хоча іслам історично близький багатьо європейським культурним традиціям, порівняльний аналіз цих відмінностей, на перший погляд неочевидних, показує найбільшу віддаленість ісламу від європейського стандарту та його певну схожість з китайськими релігійно-доктринальними нормами. Тому необхідно вияснити природу ісламу, його напрямки.
Іслам є однією з універсальних світових релігій — релігії одкровення, що виросла у VII ет. з традицій таких монотеїстичних релігій, як християнство та іудаїзм, сприйнявши багато основних їх положень та догм. Сам іслам визнає сутність цих релігій тотожною власній догматиці, однак людська недосконалість призвела до того, що християни та євреї неправильно зрозуміли смисл одкровення одного й того ж бога. Лише пророк Мухаммед дійшов до Істинного одкровення, виправляючи помилки своїх попередників.
Наскільки, однак, висхідні принципи ісламу подібні основам християнства та іудаїзму, настільки розвиток основних ідей ісламу пішов абсолютно іншими шляхами, що визначено оточуючими його умовами. Прості ідеї, народжені в середовищі кочівників та купців Арабського півострову, обростали новими пластами в умовах феодалізму,, що розвивався на Близькому Сході. Тому сам Іслам, будучи за своєю суттю релігією, перетворився у принципи, що організовували увесь ранній світ тодішніх суспільств, підкорених владі халіфату. Іслам став законом, що визначав соціальні структури та мораль суспільства, обгрунтування яких знаходиться в священному. Корані. Оскільки аллах є абсолютною досконалістю, тому дані ним мораль та закони наділені абсолютною істинністю, вічністю та незмінністю й РОДЯТЬСЯ «для всіх часів та народів».
Поки Мухаммед був живий, він керував мусульманською громадою, але коли він помер, виявилося, що на* казів, які містилися в Корані, зовсім не досить для розв'язання всіх державних та громадських питань. Тому Довелося подумати про те, що могло б замінити одкровення пророка, які за життя Мухаммеда поповнювали Коран щоразу, як тільки це було необхідне. Саме у зв'язку з цим виникли дві течії в ісламі: суннізм та шиїзм, що відрізняються за тлумаченням сунни. У широкому розумінні суииа — зведення звичаїв та правил поведінки давньої громади — означала практику та теорію мусульманського правовір'я; вона передавалася усно й була доповненням до писаного закону.
Правовірні мусульмани, які вважали, що коли сунна може обійтися без Корану, то Коран не може існувати без сунни, одержали назву «ахль ас-сунна» — «люди сунни» або «сунніти». Розповсюджувачами сунни були сподвижники Мухаммеда, які у відповідних вип-адках згадували про його вчинки, слова й навіть мовчазність й виступали, наводячи приклади за певних обставин. В основі суннізму лежить загальна думка улемів (сун-нітських вчених), в той час як шиїзм заснований на авторитеті імаму (послідовника місії пророку). І ще одна відмінність: шиїти засновують сунну виключно на авторитеті сім'ї пророка, а правовірні сунніти призначають ще й свідків — сподвижників пророка Мухаммеда. І донині весь мусульманський світ поділено на шиїтів та сун-иітів. У ході еволюції ісламу виник суфізм — мусульманський містицизм, який у певному смислі являв собою реакцію фанатиків та пуритан на процес, що започаткував десакралізацію ісламу. Суфії — ісламські містики — не вважали обов'язковими для себе повсякденні норми, обряди та умовності, суворо предписані православним мусульманам. їх життя було присвячене аллаху й звідси ритікала їх нестандартна поведінка — вони не молилися п'ять разів на день, а виконували обряд радіння (зікр) у різних варіаціях — від екстатичного трансу до глибокого внутрішнього зосередження, близького до індо-буд-дійської медитації. Найцікавіше полягає в тому, що витоків буддизму стосуються концепції різноманітних культур, а саме: догми Корану, неоплатонізм Плотіна з його тезою про божественну еманацію, яка відбивається' в предметах світу як у дзеркалі, положення індо-буддизму про примат абсолютної реальності над феноменальним світом відчуттів та християнський аскетизм. Синтез цих витоків на основі ісламу і призвів до появи суфізму.
Одним з його варіантів був інтелектуальний суфізм, що зробив великий вплив на арабо-мусульманську культуру. Пригадаємо, наприклад, суфійську поезію. Суфізм націлений на бога, він обирає шлях любові та богошгн нування, щоб досягти своєї найвищої мети — переробитися чи перевтілитися в бога і таким чином набути одночасного досвіду. Любов до бога дозволяє суфію досягти повної гармонії з абсолютом, за допомогою любові, цього «солодкого безумства», він здійснює поєднання з богом, за якого зникають навіть самі поняття «бог» та «людина». Шлях любові та мудрості дає можливість індивіду досягти влади над своїм тілом, думками, почуттями, створити в собі рай, в якому можна відчувати блаженство до тих пір, поки не зануришся в океан вічності. Іншими словами, в містичному самопізнанні відбувається осягнення бога: «Хто знає себе, знає бога» (Коран).
Іншим варіантом суфізму є суфізм релігійних орденів, що володіє величезною політичною силою та орієнтований на догматику досить суворого, крайнього тлумачення. Суфійські ордени в наше століття відіграють велику роль, оскільки роблять вплив на політику шляхом впливу на релігійну свідомість членів ордена та його голови. Досить пригадати ордени кадірійя, сенусійя та ін., які й понині багато в чому контролюють життя народних мас в африканських країнах, Туреччині, Саудівській Аравії, Ірані та інших мусульманських державах. Крім того, не слід забувати, що в соціальній пам'яті ісламського суспільства зберігається поважне ставлення пророка Мухаммеда до аскетів, які бачили в утриманні чи не найвищу доблесть.
Безсумнівний вплив суфізму, як і ісламу загалом, на розвиток культури та'соціально-політичного життя мусульманського сходу. Можна сказати, що під знаком ісламу арабський народ почав свою велику, повну успіхів історію, створив обширну імперію, блискучу арабсько-мусульманську цивілізацію і культуру. Араби стали нащадками таких великих держав, як Візантія і Персія.
У дещо пізніші часи в орбіту ісламу увійшли інші народи — перси, турки, монголи, індійці та малайці", так Що іслам став світовою релігією. Виникла єдина, хоча й складена з багатьох народів, крупна «мусульманська спільність» — умма ісламійя, яка, не дивлячись на різноманітність своїх послідовників, характеризується певною монолітністю. Це пов'язане з тим, що іслам здійснив силь-ии вплив на своїх адептів, формуючи в них певну специфічну мусульманську ментальність, що не стосувалася попередніх народів, їх культурних та релігійних тради-
Не слід також забувати, що в середньовічній арабо-мусульманській культурі інтенсивно розвивалися й суспільно-політичні уявлення, орієнтовані на пошуки над-релігійного ідеалу, що передбачав знищення майнового і віросповідального антагонізму. Пошуки такого роду соціального утопічного ідеалу за цілком зрозумілими причинами викликали певну реакцію з боку ортодоксального ісламу, в результаті чого й з'явився суфізм.
Істотним елементом арабо-мусульманської культури є арабська мова, яка нерозривно пов'язана з Кораном. Адже священна книга ісламу була дана пророку Мухаммеду в «одкровенні» арабською мовою, а вже потім її відредагували, використавши арабську письменність. З цього почалася немов би взаємодія цих двох істотних складових арабо-мусульманської культури. Так, під впливом необхідності коментувати Коран досить сильно розвинулися філологічні дослідження арабської мови. В свою чергу, Коран сприяв розширенню сфери розповсюдження та посилення позицій арабської мови скрізь, де з'являлися араби та навернені ними до ісламу представники інших народів. Тому всі мусульмани, незалежно від свого походження, зобов'язані цитувати Коран арабською мовою, знати його й розуміти. І як «дивом» вважали араби (та мусульмани) явлення світові Корану арабською мовою, так і «дивом» поставав перед ними вражаючий розвиток арабської мови, що з мови бедуїнів пустельної йшли з пустелі для завоювання сусідніх країн Сходу та Заходу вони несли з собою свою арабську мову, мову давньоарабської поезії та Корану.
Вона була ще суворою, не опрацьованою філологами, але потенційно багатою для дальшого розвитку. Вони несли з собою і свою релігію — іслам, який їх згуртував у єдиний бойовий стрій та об'єднав ідеологічно. Арабська мова і Коран — два основних елементи новонародженої арабо-мусульманської цивілізації та культури. Саме вони надали цій культурі арабського обличчя й увійшли до її змісту, залишивши свій відбиток на всіх її аспектах: науці, філософії, мистецтві та інших сферах культури.
Від початку свого розвитку, у класичну епоху, в часи блискучого розвитку (IX—XII ст.) та в посткласичну епоху (XIII—XIV ст.) арабо-мусульманська культура знаходилася на високому рівні, залишивши далеко позаду тодішню європейську науку та культуру. У створенні та розвиткові її брали участь араби, перси та представники інших ісламізованих народів — як члени єдиного великого мусульманського суспільства. її успішному розвиткові сприяло й те, що арабська мова була єдиною, якою користувалися під час викладу своїх праць усі мусульманські вчені, незалежно від свого походження, а не тільки араби.
Першими центрами науки в мусульманському світі були мечеті — своєрідні університети, бо в них навчали усім релігійним та мирським наукам. Деякі з них одержали широку популярність в історії арабо-мусульманської науки як справжні університети. Досить пригадати велику мечеть Омейядів у Дамаску (заснована в 732 p.), відому каїрську мечеть Аль-Адхар, яку добре знають і на Заході. Іслам сприяв розквіту науки, адже ще пророк Мухаммед сказав: «Споглядання вчених рівнозначне молитві», а його племінник Алі говорив: «Добувай знання, вони тебе прикрасять, якщо ти багатий, і нагодують, якщо ти бідний». Заслуговує уваги й вислів: «Книги — сади вчених».
Величезнцй розквіт науки та філософії, літератури та мистецтва випадає насамперед на період панування династії Абассидів у Багдаді. Вже наприкінці VIII ст. почалася велика робота з перекладу найважливіших грецьких, персидських та індійських праць на арабську мову. Відомий освічений халіф аль-Мамун (813—333 pp.) особливо заохочував науку та вчених, допускав свободу думки. Саме в Багдаді у VIII—X ст. народився справжній ентузіазм у ставленні до науки. «Пошук знання» став певною потребою широких мас адептів ісламу, згідно процитованих вище хадісів. З'явилися арабські мислителі, які не тільки внесли в скарбницю арабо-мусульман-ської культури давні наукові та філософські досягнення інших народів, але й своєю оригінальною творчістю просунули вперед науку та філософію.
Не тільки на арабському Сході, а й на арабському Заході в арабській Іспанії, що зветься Андалузією, блискуче розвивалися наука, філософія, література і мистецтво під захистом халіфів Омейядів з Кордови, а потім їх спадкоємців, емірів — володарів дрібних держав. Кордова, столиця іспанських Омейядів, прославилася як ентр витонченої культури, що не уступав Багдаду Абас-сидів. Поряд з Кордовою відомі були й інші центри високої культури: Севілья, Толедо, Гренада. Вчені з мусульманських країн Сходу, де наука та філософія вже в XII ст. почали занепадати, а також вчені з Італії, Франції, Англії прибували до цих центрів культури для вивчення таких світських наук, як астрономія, медицина, географія тощо.
В даному випадку арабо-мусульманська культура розглядається як проміжна між культурами Заходу та Сходу. Арабський халіфат включав крупні центри Близького Сходу, в яких було сконцентровано тисячолітній досвід міської культури Шумеру, Аккаду, Давнього Єгипту та ін. Всі культурні цінності, кристалізовані протягом тисячоліть різними східними цивілізаціями та еллінізмом, були освоєні арабами, висловлені арабською мовою і передані Західній Європі. Головними у рисах, переданих мусульманським Сходом Європі, були науковість, прагнення до радості й краси дійсності.
У період між XII ст. та епохою Відродження праці арабських вчених з усіх галузей знань перекладалися з Іспанії, Сицілії та Сірії, завдяки чому більшість з них стала доступною в латинському перекладі. Не дивлячись на порівняно низький рівень науки та перекладу на Заході в ті часи, коли ці латинські тексти сприяли відродженню тяги до знань у Західній Європі періоду пізнього середньовіччя, виникає питання: чим же обумовлений розквіт наукових знань саме в арабо-мусульман-ській культурі? Неабияку роль у цьому відіграли такі фактори. Насамперед необхідно врахувати те, що в основі ісламу полягала турбота про правовірних в цьому земному світі, а різноманітні наукові дисципліни надавали в цьому істотну допомогу. Точні науки, математика та астрономія, а також медицина й фармакологія були досить корисні для розвитку цивілізації, тому щ піднімали рівень життя населення й не загрожували ідеб-логії ісламу.
В галузі точних наук досягнення арабських вчених були величезними. Загальновідомо, що арабська система ліку, коріння якої сягає Індії, була сприйнята й розповсюджена в Європі. Арабські вчені (наприклад, Мухаммед аль-Хорезм) зробили великий внесок у розвиток алгебри, сферичної тригонометрії, математичної фізики, оптики, астрономії та інших наукових Дисциплін. Астрономія та астрологія були досить популярні серед арабів здавна, ще в домусульманський період. Сприйняті ісламом, вони одержали широку підтримку у мусульманських володарів.
Високого рівня розвитку у арабів досягла хімія. Відомості набув Джабар ібн Хайян з Куфи, засновник експериментальної хімії. Він займався не лише проблемами теорії наукової хімії, а й у своїх численних експериментальних дослідженнях прагнув здобути дані для прак* тичного застосування у процесах виплавки сталі, фарбування тканин і шкір, виробництва скла та 1н, Загалом можна сказати, що арабські вчені в галузі хіщії відкрили окиси сірки, азоту, азотне срібло та інші сполуки, а також дисциляцію та кристалізацію.
Досить високого рівня у арабів досягла медицина. її надбання довгий час живили європейську медицину. Один з перших відомих лікарів ар-Разі (IX ст.) був найкращим клініцистом у світі ісламу, багато його праць були справжніми медичними енциклопедіями. Крупну енциклопедію в галузі медицини являє собою й «Канон медицини» відомого Ібн Сіни (Авіцещш). НайвидатнішиЙ хірург арабського світу аз-Захраві підняв хірургію до рангу самостійної науки, його найважливіший трактат «Ташріф» поклав початок ілюстрованим працям з хірургії. Він став застосовувати антисептичні засоби при лікуванні ран і шкірних пошкоджень, винайшов нитки для хірургічних швів, а також зробив близько 200 хірургічних інструментів, які пізніше використовувалися мусульманськими та християнськими хірургами. Другим відоміші піонером медицини був Ібн Зухр (Авензоар), один з видатних арабських лікарів Іспанії (1094—1160 pp.).
Арабським вченим ми зобов'язані створенням фармацевтики як визнаної професії. Фармакологія стала самостійною наукою, незалежною від медицини, хоча й пов'язаною з нею. Вони надавали великого значення хіміотерапії. Багато лікарських трав арабської фармакології й до сьогодні використовуються у лікуванні: .сіно, спориш та ін. Арабські географи та натуралісти збагатили геологію та ботаніку, вивчаючи флору та фауну багатьох країн.
Арабське мистецтво лікування знало водотерапію, психотерапію і лікувальну дієту. Слід звернути увагу на те, що в арабському світі було збудовано багато госпі-талей, в тому числі й спеціальні — для психічно хворих, часто ці госпіталі були пов'язані з науковими закладами. Звичайно, у відповідності з традицією арабо-мусульман-ського будівництва у новому місті зводили мечеть, госпіталь, школу або інші громадські заклади, які сприяли фізичному та духовному здоров'ю людини. Можна сказати, що арабські вчені поповнили суму знань людини новими оригінальними даними та відкриттями в галузі природознавства й медицини, збагативши все людство.
Все це необхідно мати на увазі при розгляді арабо-мусульманської філософії, яка явно відрізнялася від суворо релігійного аспекту класичного ісламу. Більш того, вона навіть стверджувала себе як очевидна протилежність цьому аспектові, про що свідчить постійне розходження в поглядах на відповідну роль розуму й віри, поділ на релігійне та раціональне знання, на раціональні думки й думки канонічного (релігійного) права. Однак філософія фактично перепліталася з теологією, коли справа стосувалася етики, політики та метафізики, так само як канонічне право використовувало галузі знання, з якими працювали філософи: логіку, математику, риторику, природничі науки.
Взаємопроникнення філософії та теології можна спостерігати в роботах муітазілітів, прибічників розуму в усіх галузях, включно й релігії, а також у творах таких гуманістів, як ад-Джахіз. Ця тенденція до синтезу ще чіткіше спостерігається в X ст. у працях граматиків, пра-вознавців-теологів, літераторів, медиків і таких енциклопедистів, як «Брати чистоти». Яскравим прикладом подібної тенденції до синтезу є відомі казки «Тисяча й одна ніч», в яких відбилося мислення народу, розкриваються його бажання, вірування та уявлення. Цей зв'язок між гуманітарними науками та літературою знаходимо у творах ряду авторів, зокрема у працях великого вченого аль-Біруні (помер у 1048 p.), чия філософія багато в чому нагадує філософію XX ст.
Процес взаємопроникнення філософії та теології одночасно характеризувався постійним зіткненням двох основних підходів — раціоналістичного, що продовжувало традиції грецької думки, та традиційного, що полягало в безпосередньому тлумаченні священних текстів (Кора-на та Хадісів). І все ж багато мислителів не дотримувалися в своїх пошуках такого розмежування. Нерідко це були видатні філософи, наприклад, Ібн Сіна (Авіценна, помер у 1037 p.), Ібн Рушд (Аверроес, помер у 1198 p.), Ібн Хальдун (помер у 1406 p.). Філософська думка Ібн Сіни значно вплинула на філософію мусульманського сходу, тоді як філософська думка Аверроеса наклала глибокий відбиток на середньовічну європейську філософію, в якій аверроїзм став досить важливою філософською течією, Загалом можна сказати, що арабські мислителі та вчені зробили великий вплив на культуру Заходу, особливо в таких галузях, як математика, астрономія, медицина і філософія.
Арабо-мусульманська культура не створила пластичного мистецтва — живопису, скульптури в європейському або античному розумінні. Адже іслам негативно ставився до зображення будь-якої живої істоти у живописі та скульптурі. Тому вони були представлені орнаментальними та абстрактними мотивами. Іншими словами, еквівалентами пластичного мистецтва в арабській культурі були художня каліграфія та мініатюрний живопис.
Мистецтво каліграфії у світі ісламу вважалося найбла-ГОроднішим, а каліграфи мали свої «академії» і користувалися великою пошаною.
В ісламській концепції мистецтво в широкому розумінні є засобом облагодіяти матеріал. Для нього (зокрема, ткацтва, архітектури, живопису, каліграфії) характерні повтори геометричних виразних мотивів, раптова зміна ритму і діагональна симетрія. Ісламський склад розуму включає гостре відчуття ламкості світу, місткості думки та дії, почуття ритму.
Іншим типовим прикладом арабо-мусульманської культури є арабеска, сиецифічно-мусульманський орнамент, в якому логіка пов'язана з живою цілістю ритму. Елементи мусульманського декоративного мистецтва запозичені з історичного минулого, спільного для народів Азії, Близького Сходу та Північної Європи. Іслам асимілює ці архаїчні елементи, зводить їх до найбільш абстрактного й чистого визначення, у відомому ступені нівелює їх, і таким чином вони позбуваються будь-якого магічного характеру.. Як результат подібного синтезу арабеска має аналогії в арабській риториці та поезії, що відрізняються ритмічною течією думки, сповненої суворо пов'язаними паралелями та інверсією. Для мусульман арабеска — не тільки можливість створення мистецтва без картин, а й засіб розгляду картини чи того, що їй відповідає, в думках. У арабесці відтворення індивідуальної форми неважливе через нескінченість полотна.
Каліграфія, найблагородніше візуальне мистецтво ісламу, має функцію, аналогічну іконам у християнському мистецтві, оскільки являє видиме тіло божественного Слова. Арабські слова у священних письменах співстаз-ляються з арабесками, насамперед із рослинним орнаментом, пов'язаним з арабським символом дерева миру, листя якого відповідають словам священної книги.
В арабо-мусульманському світі каліграфія широко використовувалася в архітектурі і як засіб передачі текстів і просто для прикраси. Архітектори часом вкривали цілі стіни палаців і мечетей цікавою арабською в'яззю, стилізованими мотивами з рослинного світу та геометричними візерунками. Відома й сама архітектура, шедеврами якої є Тадж-Махал, Блакитна мечеть у Стамбулі, в основі якої знаходиться християнський храм, блакитні куполи самаркандських та ісфаганських мечетей, палац Альгамбри у Гранаді, палаци та мечеті Кордови. Слід пригадати і візерунчасті кахлі мусульманської архітектури, орнаменти якої пізніше принесли популярність персидським килимам. Багато прикмет ісламського мистецтва можна побачити в Західній півкулі завдяки конкістадорам. У мексиканському місті Пуебло стіни старовинних католицьких церков покриті кахельною мозаїкою з рослинним орнаментом. Виявляється, що взаємно-суперницькі культури та релігії взаємно збагачують одна одну.
Своєрідність притаманна і мусульманському розумінню моралі та права, бо ж вважається, що дотримання ісламської моралі та законів шаріату з вірою в Аллаха дає можливість вищого морального вдосконалення особистості.
Поряд з принципом етичного абсолютизму Іслам стверджує принцип морального догматизму, вимагаючи тим від прихильників релігії безумовного виконання ко-ранічних моральних норм як даних богом і тому не підлеглих розумному обгрунтуванню, незалежно від соціальних наслідків такої поведінки. Це означає, що людина мусить поводитися лише так, а не інакше не тому, що це розумно й доцільно, а в силу предписаного Аллахом. Послідовне запровадження цих принципів до свідомості індивіда, вимога обов'язкового дотримання їх призводить до утвердження серед адептів ісламу сліпої, некритичної прихильності цій моралі, войовничої нетерплячості до тих, хто інакше думає.
Такий релігійний фанатизм в історії неодноразово перетворювався на масове фізичне знищення ідейних суперників під прапором «боротьби з невірними», оскільки, підкреслює відомий французький сходознавець А. Массе, «розповсюдження ісламу із зброєю в руках було релігійним обов'язком», а війна «вважалася справедливою, коли її метою було навернення людей до істинної віри». Такий спосіб залучення до істинної вір'и неодноразово приводив до кровопролиття безвинних «невірних» та й правовірних теж.
У переконаннях мусульман вся організація халіфату, його влада й закони походять від Аллаху, що висловлюй специфічну опозицію ісламської думки: протиставлена божественне людському, але одночасно з цим не існувало опозиції між релігійним та світським. ОскіЛькй соціальне життя людей, в тому числі й їхня мораль, підко'* рені божественному закону, то не можна говорити про існування світських законів, світської влади, яка б знаходилася в опозиції релігійній владі, джерелом якої є бог, тобто перед нами картина досить специфічної теократії'
Таким чином, цивілізація ісламу організована навкблб досить простих вихідних концепцій релігійних догматів та законів, що витікають з Корана та сунни,— традиції, які залишив по собі з кісток та крові пророк Мухаммед — світська людина. Загалом можна твердити, що іслам..— це спосіб життя.
Внесок арабо-мусульманської культури до скарбниці світової культури досить значний. Про досягнення арабської культури, у світовому масштабі вже йшлося вище. Існуюче понад Чисячу років від Іспанії до Індії, мистецтво ісламу відіграє важливу роль у мистецтві світу, особливо твори художнього ремесла й тканини. Захід використовував його як зразок, переймаючи- мотиви з мусульманської Іспанії в Італії, де як в архітектурі Сіцілії та Венеції, так і в тканинах з Лукки та Флоренції відчувався сильний вплив мистецтва ісламу, У XVII ст. на Заході виникла мода на культуру та прикраси мусульманського Сходу. Поезія поетів-життєлюбів — Нізамі Хафіза, Джамі, Омара Хайяма, Руми та багатьох інших надихала європейських та американських поетів на створення шедеврів світової поезії. Дієвість арабо-мусульманської культури виявляється і в феномені сильного протистояння у наш час світу ісламу вестернізації, що походить від західних культур.
