Полікарпов Лекції з історії світової культури (2006)
ЛЕКЦІЯ 14. Класична давньогрецька культура
Характерні риси культури Давньої Греції. Давньогрецький поліс: політика, правопорядок і закони. Боги грецького Олімпу. Від релігії до філософії — Піфагор, Геракліт, Демокріт, софісти, Сократ. Феномен грецького чуда: народження наукового знання і розквіт мистецтва. Повсякденне життя в Афінах. Еллінізм. Велика спадщина античної Еллади
Віками класична культура Стародавньої Греції вражала й чарувала уяву людей. Адже вона — спадкоємниця блискучих мінойської та мікенської палацових культур, які нічим не відрізнялися від давньосхідиих культур, однак набула нових рис і стала колискою європейської культури. Однією з найвизначніших рис давньогрецької культури є її інтерактивний (від слова інтеракція — взаємодія) характер. Дійсно, до Греції ахейці прибули у XX ст. до н. є. з півночі та північного заходу й заснували в Афінах, Мікенах, Тирінфі, Пілосі та Фівах свої царства, а близько XVI ст. до н. є. завоювали Кріт. Саме на Кріті та в Пілосі знайдено і розшифровано лінійне письмо В, що є вже грецьким письмом, однак культура ахейців все ще була дуже залежна від крітської культури, пов'язаної з і досі не розшифрованим лінійним письмом А, і від культури Киклад. В результаті дифузії (взаємопроникнення) виникла культура, що являє собою своєрідне змішання крітської та ахейської культури, рештки якої ще можна побачити при розкопках палаців у Пілосі, Мікенах і Тирінфі.
Дифузія культур продовжувалася в силу історичних причин. Насамперед відіграло свою роль вторгнення дорійців, які володіли менш розвиненою культурою, але це — зовнішня причина. Значна роль належала ситуації, що складалася в Середземномор'ї. Антична Греція не могла прогодувати все своє населення, а мікенська культура розквітла завдяки пожвавленій морській торгівлі. В XIII—XII ст. до н. є. басейн Східного Середземномор'я був ареною складних міграцій, про що свідчать давньоєгипетські документи, в яких неодноразово згадується про напади морських народів. Ці напади порушили політичну рівновагу на Близькому Сході: Хетська держава впала, Єгипет втратив свої азіатські володіння, що призвело до завмирання морської торгівлі. І тоді серёд мі-кенських царств, стиснутих лещатами нужди, почалися міжусобиці, що призвели до повного руйнування, а одночасно й до занепаду високорозвиненої палацової культури. Збереглися опалені вогнем глиняні таблиці, з яких зрозуміло, як завойовані ахейці замість того, щоб протистояти дорійцям, підкорилися їх культурі. Весь цей процес взаємодії двох культур є історичною основою для відтворення картини інтерактивних елементів двох культур, що боролися між собою: мистецтва, моралі та релігії.
Інтерактивна культура греків породила інтерактивну техніку, першим втіленням якої стало військове мистецтво та його тактика, завдяки чому греки провели ряд битв і здійснили переможні персидські війни. Першим використав цю техніку афінянин Мільтіад під Марафоном, потім спартанець Леонід під Фермопілами. Якщо у війнах Гомера головну роль відігравали сила і спритність окремих героїв типу Ахіла, то грецька фаланга мала замкнену структуру, непроникливу для окремого воїна. Ця фаланга не просто була військовим винаходом, а духовним відбиттям інтерактивної культури грецьких міст-держав (полісів). У цих полісах не було ні монархів, ні каст жерців, а здійснювалася антична рабовласницька демократія.
Демократизм—друга риса класичної старогрецької культури. Держава не існувала «зовні» й «над» громадянами, вони в своїй живій сукупності й були державою з усіма її культовими, громадянськими і естетичними установами. Звідси й народилося в значній мірі вільне від відтінку офіційності життя і діяльність античного Грека. Це визначало те почуття єдності особистого і суспільного, етичного і естетичного, конкретного і загального, інтимного і монументального, що досягає свого кульмінаційного вираження саме в класичній культурі. Зрозуміло, існування такого виду культури було можливим лише у порівняно невеликих полісах. В елліністичних монархіях ми маємо справу вже з іншою культурою.
Ще однією характерною рисою класичної грецької культури є пронизуюча весь уклад поліса боротьба (агон), змагання, що походили від культових ігрищ колишньої общини. Такий і спір-агон двох напівхорій в класичній комедії, пов'язаний з сільськими танцями з їх жартівливими танками-хорами. Така й форма філософського трактату, розробленого у вигляді діалогу. Такий момент відзначається і в постановках трагедій, пов'язаних з культом Діонісу, які проходили як змагання між трьома колективами і складалися з хору, акторів і дра-хматурга. Особливого значення спір-агон набув у спортивних змаганнях, що знайшли своє класичне відображення в Олімпійських іграх.
І нарешті, слід відзначити таку яскраву рису класичної грецької культури як антропоцентризм. Саме в Афінах філософ Протагор із Абдер проголошує відомий вислів: «Людина є мірою всіх речей», а в софоклівській «Антигоні» найкраще показано захоплення звершеннями людини.
Для греків людина була втіленням всього сущого, прообразом усього створеного й творимого. Саме тому образ людини, зведений до прекрасної норми, був не тільки провідною, а й майже єдиною темою класичного мистецтва, а її оточення передавалося скупими натяками. Ландшафт став з'являтися лише в елліністичному живописі.
Антропоцентризм був характерним і для інших сфер класичної грецької культури.
Призначення культури в стародавніх греків — це сприяння гармонійному розвиткові: духовному і фізичному, розумовому і професійно-трудовому (мистецтво, майстерність) —людини, політичному і морально-духовному— громадянина. В таких спеціалізованих сферах культури, як політична і правова, вони вбачали розумну протидію різного роду соціальним конфліктам і потрясінням, що загрожували соціальній і державній цілісності. Заслуговує уваги той факт, що широкими політичними та іншими правами за відсутність рівності користувалися вільні громадяни, політично достатньо організовані та згуртовані. Саме це й забезпечувало необхідну міцність полісу, його здатність протистояти числом переважаючим
рабам. Так, в пору розквіту населення Афін налічувало 20 тис. повноправих громадян, 10 тис, вільних, але без політичних прав, і 370 тис. рабів.
У ставленні до рабів афінська держава вела досить діяльну політику. її органи не тільки здійснювали постійний -нагляд і охорону рабовласників від будь-яких посягань рабів, а й самі широко використовували рабську працю і послуги, вживали не тільки міри покарання і примушення, а й заохочення. Кожний раб знав, що за особливі заслуги перед державою його буде відпущено на волю й він може одержати нагороду. Наскільки державний контроль і політика стосовно рабів були ефективними і для держави і для рабовласника, свідчить той факт, що історія Афін не знала повстань рабів або ж їх активної участі у безпорядках і зіткненнях ворогуючих партій.
Картина афінської демократії буде неповною, якщо з неї виключити закон, засоби і методи утримання правопорядку. Це була демократія, яка поставила закон над владою і не допускала в політиці, управлінні, судовій практиці інших дій, окрім закону, поза законом або без дотримання суворо усталених звичаєм і законом процедур. Все це забезпечувало внутрішню захищеність громадської общини і держави.
Структура органів державної влади, умови і порядок виконання державних і суспільних обов'язків, включаючи службу в армії, права громадян, порядок їх захисту, а також порядок відправлення правосуддя, як правило, були законодавчо оформленими. При цьому правотворчість здійснювалася за принципом широкої гласності та активної участі всіх громадян. Обговорення законів методом загального процесу з аналізом всіх міркувань «за» та «проти» під час прийняття нових законів сприяло тому, що законодавство у допустимих межах відповідало інтересам більшості громадян.
Система покарань в Афінах була вельми різноманітною. При найсерйозніших злочинах (вбивство, державна зрада, безбожжя) призначалася смертна кара, причому засудженому пропонували самому здійснити вирок, прийнявши отруту. Іноді на вибір пропонувалися меч чи мотузка. В багатьох випадках засуджених продавали в рабство: так чинили з розбійниками і грабіжниками. При крадіжках покарання залежало від того, чи застигли злодія на місці злочину. Якщо так, його можна було схопити й заточити, а нічного — навіть убити. Але відомі й випадки, коли винуватого зобов'язували виплатити штраф у розмірі, що вдвічі перевищував вартість украденого майна. Міри покарання для рабів і вільних громадян були різними.
Правосвідомість грека-громадянина була в значній мірі гуманною до рівного собі. Чимала заслуга в розвитку правосвідомості належала філософам, платним і безплатним учителям-софістам, чиє мистецтво в умовах гласності було невід'ємною частиною освіченого суспільного життя. Театр, поезія, образотворче мистецтво були в Афінах не удаваним, а дійсним надбанням народу, яке облагороджувало його вдачу. Гуманності правосвідомості служила й релігійна свідомість, орієнтована на пантеон богів Олімпу.
Суттєву, інтегральну частину старогрецької релігії складали міфи, що відіграли виключну роль в античній культурі. Еллінам у принципі було чужим поняття релігії одкровення, кодифікованої в повсюдно визнаних священних книгах. Початкові релігійні уявлення розвивали поети і письменники, котрі надавали їм художньої форми, морального смислу, а часто й політичного значення. Міфи постійно супроводжували розвиток грецької літератури, даруючи їй протягом багатьох віків існування найважливіші мотиви. Особливо щедро користувалися міфологічною тематикою епос, трагедія і в значній мірі лірика. Зображення богів і героїв, ілюстрація міфологічних мотивів завжди були найважливішими темами живопису і скульптури. Наскільки Гомер і Гесіод сприяли визначенню особистості, рис, атрибутів і сфер діяльності окремих богів та героїв, настільки Фідій та його послідовники дали нам пластичне бачення їх постав, надали їм визначених фізичних рис, змалювали одяг, навіть відбили характерні риси обличчя.
Деякі міфологічні мотиви мають моральне забарвлення, можуть також містити ілюзію суспільного і політичного життя, більшість міфологічних повістей засуджують кровозмішення, навіть несвідоме (міф про Едіпа), людські жертви та канібалізм (міф про Тезея і чудесне спасіння Фріксоса та Іфигенії з жертовного олтаря), а також підступність злих жінок (міф про жінку Тезея — Федру, яка згубила пасинка, що відмовив їй у коханні).
Особливим, вельми суттєвим фактором, що вплинув на формування грецьких міфів, були зовнішні культурні течії. Вже з мікенських часів численні контакти греків з народами Єгипту, Малої Азії та інших країн стародавнього Близького Сходу, не могли не відбитися на міфотворчій діяльності. Зі Сходу походять такі божества і герої, як Діоніс, Данай, Кадм. Орфічний міф про розірваного Загрея нагадує давньоєгипетську повість про смерть Озіріеа. Поширена тема битви героя з чудовиськами і дикими тваринами має численні аналогії в культурах Сходу. Безсумнівно, східне походження мають фантастичні істоти, як сфінкс чи гриф.
Класична епоха (480—300 pp. до н. є.). Творчо розвиваються старі мотиви й з'являється багато нових. Видатні скульптори того часу — Мірон, Поліклет, Фідій, Пракситель, Скопас, Лісіпп та ін., а також художники, творіння яких безповоротно загинули, повністю перевтілили пластичне бачення богів Еллади. В У ст. до н. є. увага акцентувалася на гідності та недосяжній величі богів; у наступному столітті художники прагнули наблизити божества до людини, і мешканці Олімпу набувають людських рис. Характерними рисами давньогрецької релігії є обожнювання природи і антропоморфізм. Як говорив Гіппократ, все божественно й все людяно. Світ грецьких богів і богинь є тим же людським світом, тільки ідеалізованим — люди є смертними богами, а боги — безсмертними людьми (Геракліт). Релігійні ідеї набули своєї інтерпретації в грецькій філософії, раціональній за своїм характером. Цей перехід від релігії до філософії пов'язаний з інтерактивною технікою, що сприяла новому, раціональному баченню світу. В античній Греції людина жила немов би в двох світах — культури і техніки. І саме техніка стала дійсним предметом філософії у формі теоретико-геометричних конструкцій світув системах Анаксимандра, Парменіда, Піфагора, Демокріта, Арістотеля та інших мислителів. Антична міфологія відігравала певну роль у становленні теоретичної рефлексії, раціонального філософського мислення. Біля початків грецької філософії стоїть Піфагор. Це не означає, що в нього не було попередників, але він по праву вважався одним з наймудріших. До найвизначніших натурфілософів Стародавньої Греції, які зверталися до моральних ідей, слід віднести Геракліта і Демокріта. Піфагор багато років провів у мандрах, причому ЗО — у Єгипті, де пізнавав таїнства і премудрості жрецтва. До батьківщини він повернувся у зрілому віці й став верховним жерцем храму Аполлона в Дельфах — головного храму греків: дельфійські жерці, віщуни та піфії, ворожбити та провісниці долі славилися по всій Елладі. Піфагор не залишив письмового викладу свого вчення. Але, за свідченнями його учнів, саме він назвав , Всесвіт космосом, а будову світу — стройним цілим, підкореним законам гармонії та числа. Природа, суща в космосі, гармонійно утворена з безмежних і визначаючих начал. Так влаштовано увесь космос і все, що в ньому, ось висхідні джерела піфагорської доктрини.
Геракліту, натурфілософу з Ефеса (VI—V ст. до н. є.), основоположнику діалектики, належить відомий вислів; «Не можна двічі увійти в одну й ту ж воду». Творець розгорнутого поняття «логос», співвідношення логоса та космоса, яке відбиває закономірності природи, що діалектично виявляються, та розумну необхідність сущого. Геракліт надавав йому найширшого значення: логос у нього — закон загального, соціального, політичного буття. Звідси й незаперечність і авторитетність закону.
Демокріт— грецький натурфілософ, атоміст. Немає потреби викладати його матеріалістичне (атомістичне) вчення, воно досить широко відоме. Що ж стосується людських відносин, морального і доброчесного життя, то Демокріт сповідав кращі ідеали староеллінської культури, сам їх дотримувався й закликав до цього інших. Збереглися такі вірші Лаберія про нього: «Фізик-філософ Демокріт із Абдер встановив щит проти сонця, щоб виколоти собі очі повітряним блиском. Так сонячним промінням він виколов собі зіркі очі, щоб не бачити, як добре живеться поганим громадянам». Демокріт був останнім із старогрецьких натурфілософів, у кого енциклопе-дійні знання поєднувалися із сбціально-політичними розробками і моральною проповіддю.
Слід звернути увагу також на просвітительську діяльність софістів, яка була значним явищем у житті греків. Саме їх заслуга в тому, що знання стали соціальною і політичною силою у тодішньому афінському суспільстві. Діяльність софістів була міцно пов'язана із зростанням грецької демократії й своєю творчістю сприяла доступу до політичної влади рядових людей. Найвизначнішим софістом, за ствердженням Платона і Арістотеля, був Протагор, друг Перікла. Цей мудрець надбав своєю мудрістю стільки золота, скільки не заробив великий скульптор Фідій.
Софісти поставали проти багатьох існуючих тоді установ, проти всіляких моральних основ і звичаїв, проповідували крайній індивідуалізм. Авторитети ними нехтува-лися, і в народну свідомість потрапляли елементи невір'я і розкладу. Не можна сказати, що в афінському суспільстві не велася боротьба проти спекулятивного скепсису і руйнівної критики софістів. Відомі процеси, в яких проти них висувалися звинувачення в непошані до богів і розбещенні молоді. Такий процес був збуджений І проти Протагора, щоправда, той втік з Афін, уникнувши покарання, але загинув під час втечі.
Проти руйнації моральності та правосвідомості софістів виступив Сократ. Саме він заклав міцну основу моральної філософії, створив ту школу в філософії, етиці, політиці та праві, що позбавила давньогрецьку політичну свідомість від крайнього індивідуалізму з його релятивізмом і скепсисом. Життя Сократа узгоджувалося з його
вченням.
Необхідно враховувати також той момент, що свій внесок у розквіт класичної культури Греції зробили носії великої культури Мікен, що знайшли притулок від дорійців у Афінах. Збережені ними елементи блискучої минулої культури вплинули на виникнення «грецького чуда», яке так яскраво виявилося в Золотому віці Перікла. Феномен «грецького чуда» полягає в незвичайному розквіті грецької культури в колі давньосхідних сакральних цивілізацій: епосу (античні греки ніби-то не знали багатої давньосхідної літератури), філософії, театру, скульптури. Деякі зарубіжні вчені розглядають феномен «грецького чуда» як «приклад шизоїдного розвитку всього людства, що дає сплески геніальності (еллінський світ), то парадокси розумового безумства, що тривало багато століть (епоха європейського середньовіччя)» (А. Кюст-лер). Мовляв, це й пояснює наявність «славної плеяди» мислителів і вчених із Елеї, Мілета і Самоса. Саме мілет-ці, піфагорейці, елеати протиставили теоретичні знання емпіричному досвіду. Згідно з науковою методологією висхідним моментом дослідження цього феномену є засіб життєдіяльності античного суспільства. Саме в давньогрецькому суспільстві сталися помітні зрушення в матеріальному і духовному житті, що зумовили руйнування традиційної організації виробництва, характерної для давньосхідних цивілізацій, а також виникнення науки.
В основі унікального грецького культурного «чуда» лежать такі фактори: приватна власність, рабство, полісна демократія, відсутність чиновницько-бюрократичної еліти і касти жерців десакралізація політичного і культурного життя (специфічне античне явище), виникнення грецько го літературного письма, ідеал безкорисливого споглядання, що сповідався людьми, які займалися духовним виробництвом, створенням грецької культури.
Антична культура Еллади пронизана мнстецтвоМі на що вказував ще Вінкельман. Грецька філософія міцно пов'язана з естетикою, і без неї, як переконливо довів А. Ф. Лосев, не можуть бути зрозумілі грецька математика, філософія, фізика, астрономія, релігія — «скульптурні та дотикові».
Грецька поезія «пластична». Пластичність і споглядальність — основа грецького світосприймання. Адже пластика створена для споглядання, а воно перш за все тілесне. Зір — основа давньогрецького пізнання, тому й відіграє важливу роль у давньогрецькій гносеології: «ідея» та «ейдос» (картина) походять у грецькій мові від дієслоаа «бачити». Звідси — любов еллінів до пластичних статичних форм мистецтва, архітектури і скульптури. їх твори можна спокійно розглядати. Вони незмінні, просторові й не залежать, в усякому разі — протягом людського життя, від плину часу. Це рівноправні члени космосу, хоча й нерівноцінні природі. В цьому полягає онтологіч-ність основних категорій грецької естетики: хороша пластика прекрасна. Краса пов'язана з непорушним, незмінним. Структурними принципами краси є гармонія, міра, розмірність. Найповніше ці принципи втілені в ансамблі Афінського Акрополя з його відомими храмами Парфенона, Ерехтейона, Пропілеїв. Акрополь також був населений численними скульптурами (чудова скульптурна група, що зображує народження Афіни з голови Зевса, прекрасна група Мойр та ін.), уподоблюючись мармуровому Олімпу.
В стародавній Греції, а пізніше й Римі, великого значення надавали формам людського тіла. Про це свідчать твори мистецтва, що збереглися, скульптура, малюнки на вазах, кераміка, на яких зображено багато різноманітних, часто стилізованих людських типів.
Із документів епохи, що дійшли до нас, вони найдостовірніші, хоча ідеал людського тіла описаний і в поезії Гомера, і в драматичних творах Евріпіда, Аристофана, Есхіла. Багатий матеріал ми знаходимо також в працях філософів, істориків і літописців, які розкривають значення краси людського тіла в культурі Давньої Греції, хоч це питання було для них другорядним. Красі в Стародавній Греції відводилося таке велике значення, що вона могла стати причиною збройних конфліктів (троянська війна, що розгорілася через викрадення прекрасної Олени, стала- легендарною). Загальновідома також розповідь про прекрасну куртизанку Фріну, яку краса врятувала від судового вироку.
Прекрасне греки розуміли дуже широко: ним було все, що цінне, що подобається, що гідне визнання і вибору.
Прекрасне в їх уявленні прирівнювалося до добра. Ця ідентифікація прекрасного і добра, взаємопереплетіння естетичних та етичних критеріїв були тим важливим фактором, завдяки якому прекрасне зайняло виключне місце серед інших критеріїв цінності людини. Уявлення про красу людини перш за все асоціювалося з її позитивними моральними якостями. Прекрасний чоловік був'втіленням мужності, розумної сили та.зосередженості, прекрасний юнак — символом спритності, чарівності та різних інших чеснот, властивих його вікові. Зовнішній вигляд людини немов би символізував перший рівень його внутрішнього світу.
У світі, де гармонійність тіла розумілася як висловлення гармонії духу, потворність означала нестачу розуму, сили, характеру, благородства, виступала як заперечення позитивних цінностей. В цілому ж можна сказати, що найпрекраснішим твором давньогрецького мистецтва була людина і самовпевнена краса та вивершеиість форм, якими ми не можемо не дивуватися, є ви,явом суто еллінського розуміння прекрасного.
Повсякденне життя стародавнього грека епохи класичної культури пронизане мистецтвом: не лише в багатих, а й у бідних оселях було немало живописних фресок, статуй, килимів, художньо прикрашених меблів, посуду, живопис якого являє собою весь стародавній світ — від міфічних сцен до турбот плинного життя. Чималий інтерес являє повсякденне життя вільних громадян. Найкраще його розглянути на прикладі афінян.
Прокидався афінянин вдосвіта й молитвою вітав схід сонця, потім пригощався кубком вина і шматочком хліба й виходив з дому. За винятком ремісників, які працювали в своїх майстернях, і купців, які'торгували в крамницях, кожний вільний громадянин зранку був на вулиці. Його вів туди інтерес до того, що відбувається в світі. Питання: «Що чути?», яке для нас є безглуздою і надокучливою звичкою, в ті часи мало свій істинний смисл, адже не було ні газет, ні журналів, ні будь-яких інших засобів масової інформації. Люди цікавилися не лише плітками про знайомих і сусідів, а й політичними новинами, подіями минулої ночі, життям інших країн, про що повідомляли мандрівники, купці, моряки. Спілкування проходило на вулицях, у майстернях ремісників, а найчастіше—в перукарнях, де підчас стрижки волосся та борід цілими годинами обговорювалися всі події. Звичаї того часу дозволяли людям легко вступати в спілкування, всі зверталися один до одного на «ти», різницю в суспільному становищі немовби згладжував демократичний лад, за якого всі громадяни брали участь у вирішенні державних справ.
Багато хто з громадян серйозно виконував державні обов'язки і половину дня проводив у народних зборах, судах та інших установах. Слухали ораторів, яким належала значна роль у житті полісу, виступали проти того, що не подобається, втіху афінянину давала також можливість самому вийти на трибуну й виступити з промовою, голосувати, задовольнятися участю в прийнятті рішень. Ополудні, що називався в Афінах «час, коли ринок повний», громадянин, влаштувавши свої справи, ішов на базар, аби купити щось на обід. Він. на свій смак добирав рибу, сири, зернові, плоди, а потім все куплене відносив додому самостійно, якщо не мав раба. На ринок ходили тільки чоловіки, жінки рідко зустрічалися на вулицях Афін. Вони, як правило, сиділи вдома на жіночій половині. Відпочивши після обіду, афінянин ішов до гімназії або палестри, які виконували функції наших клубів і кафе, де займалися спортом, вели філософські дискусії, обговорювали політичні події та ін. Саме в цих місцях і були засновані відомі академії, де виступали Сократ, Платон, Арістотель.
Увечері влаштовувалася дружня вечірка — симпозіум. Були тут лише чоловіки, з жінок приходила тільки флейтистка, яка супроводжувала бесіди музикою. Гості пили, розбавляючи вино, співали, іноді перед ними виступали мім або ж танцюристка, і присутні насолоджувалися цим видовищем. Із симпозіума поверталися з початком темряви, коли зачинялися ворота Афін. На вулицях вартували скіфські лучники. Повернувшись додому, афінянин лягав спати, щоб зранку все повторити спочатку,
Все має початок і кінець. Наприкінці IV ст. до н. є. настав кінець класичної культури Еллади, розпочалися розклад і загибель полісної демократії. Сприяли цьому загарбання всієї Греції Македонією і завойовницькі походи Олександра Македонського, який заснував величезну імперію — від Дунаю до Інду, Олександр ще замолоду відчув всю велич грецької культури: його вихователем був Арістотель, а «придворним» художником — останній великий скульптор класики Лісіпп. Все це не завадило йому, захопивши персидську державу і посівшії трон єгипетських фараонів, оголосити себе богом і зажадати, щоб і в Греції йому віддавали божественні почесті. «Орієнталізація», насаджувана Олександром Македонським, була симптомом історичного повороту античного суспільства від рабовласницької демократії до рабовласницької монархії. Настала епоха еллінізму — синтез, під егідою імперської влади, еллінської та схід, ної культур. Завдяки цього синтезу виникає спільна культурна мова, що лягає в основу всієї наступної європейської культури.
В епоху еллінізму рядовий громадянин уже не може займатися політикою, це привілей сильних світу цього, тому він фокусує увагу на самому собі та своїх потребах. Пробудження індивідуалізму відповідає зростанню інтересу до психології, що знаходить свій вираз у філософи, яка займається насамперед проблемами етики і щастя індивіда в літературі, мистецтві і навіть в монетах з їх реалістичними портретами володарів.
Портретному мистецтву поклав початок Лісіпп. Нове, внесене ним до цього мистецтва, є висока індивідуалізація, прагнення до глибоких психологічних характеристик'. З'являється і декоративна скульптура для прикрашення парків. В цю ж епоху народжується один з най-славетніших творів давньогрецької скульптури — Венера Мілоська. Скульптурний твір, в якому патетика, трагізм і емоції елліністичного мистецтва досягають вершини й межі, коли драматизм може перейти в шарж і гримасу, є группа «Лаокоон та його сини».
В поезії олександрійської школи останнім відблиском спалахує архаічна іонійська лірика, а в титанічних образах, створених елліністичною епохою, оживають природні сили древніх гіганто- та титаномахій, що звільнилися від етичної стриманості творінь строгої класики. Значел-ня мистецтва еллінізму досить велике, оскільки воно лягло в основу римського мистецтва, а також мистецтва Візантії та Близького Сходу. В епоху еллінізму виникла Олександрія — справжній освічений центр античної культури, де розквітають і точні, і гуманітарні науки, і філософські школи, де перехрещуються шляхи власне грецьких і давньосхідних культурних традицій. Характеризуючи культуру еллінізму в цілому, слід відзначити, що в політиці та науці був зроблений значний крок вперед, а в мистецтві вона залишилася учнем класичної Греції.
Культура, створена в епоху античного рабовласницького суспільства, зайняла особливе місце в тій спадщині, на яку сприяється в своєму наступному розвиткові людська цивілізація в цілому. Не випадково, як зауважував Ф. Енгельс, ми змушені будемо в філософії, як і в багатьох інших галузях культури, постійно звертатися до подвигів того маленького народу, універсальна обдарованість і діяльність якого забезпечили йому таке місце в історії розвитку людства.
В епоху розквіту класичної культури виникла й історія, як раціональна, а не казково-міфічна або літописно-описова, форма пізнання суспільства. В цьому й знаходимо ми основоположне значення праць «батька історії» Геродота і Фукідіда. Соціологічна думка, опрацьовуючії власне поняття і теорію держави як «політичної спілки» людей, породила «Політику» Арістотеля. Оцінюючи внесок греків у науку, можна було б згадати й те, що майже до середини XX ст. ми вивчали геометрію за Евклі-дом, що Архімед заклав підвалини механіки та ін. В соціальному житті сформувався критерій дійсної людини — в Стародавній Елладі склалися такі поняття духовних цінностей, як громадська свобода і громадський обов'язок, як людяність, гармонійність розвитку особистості, як проблема співвідношення особистого і суспільного та багато іншого.
Віками класична культура Стародавньої Греції вражала й чарувала уяву людей. Адже вона — спадкоємниця блискучих мінойської та мікенської палацових культур, які нічим не відрізнялися від давньосхідиих культур, однак набула нових рис і стала колискою європейської культури. Однією з найвизначніших рис давньогрецької культури є її інтерактивний (від слова інтеракція — взаємодія) характер. Дійсно, до Греції ахейці прибули у XX ст. до н. є. з півночі та північного заходу й заснували в Афінах, Мікенах, Тирінфі, Пілосі та Фівах свої царства, а близько XVI ст. до н. є. завоювали Кріт. Саме на Кріті та в Пілосі знайдено і розшифровано лінійне письмо В, що є вже грецьким письмом, однак культура ахейців все ще була дуже залежна від крітської культури, пов'язаної з і досі не розшифрованим лінійним письмом А, і від культури Киклад. В результаті дифузії (взаємопроникнення) виникла культура, що являє собою своєрідне змішання крітської та ахейської культури, рештки якої ще можна побачити при розкопках палаців у Пілосі, Мікенах і Тирінфі.
Дифузія культур продовжувалася в силу історичних причин. Насамперед відіграло свою роль вторгнення дорійців, які володіли менш розвиненою культурою, але це — зовнішня причина. Значна роль належала ситуації, що складалася в Середземномор'ї. Антична Греція не могла прогодувати все своє населення, а мікенська культура розквітла завдяки пожвавленій морській торгівлі. В XIII—XII ст. до н. є. басейн Східного Середземномор'я був ареною складних міграцій, про що свідчать давньоєгипетські документи, в яких неодноразово згадується про напади морських народів. Ці напади порушили політичну рівновагу на Близькому Сході: Хетська держава впала, Єгипет втратив свої азіатські володіння, що призвело до завмирання морської торгівлі. І тоді серёд мі-кенських царств, стиснутих лещатами нужди, почалися міжусобиці, що призвели до повного руйнування, а одночасно й до занепаду високорозвиненої палацової культури. Збереглися опалені вогнем глиняні таблиці, з яких зрозуміло, як завойовані ахейці замість того, щоб протистояти дорійцям, підкорилися їх культурі. Весь цей процес взаємодії двох культур є історичною основою для відтворення картини інтерактивних елементів двох культур, що боролися між собою: мистецтва, моралі та релігії.
Інтерактивна культура греків породила інтерактивну техніку, першим втіленням якої стало військове мистецтво та його тактика, завдяки чому греки провели ряд битв і здійснили переможні персидські війни. Першим використав цю техніку афінянин Мільтіад під Марафоном, потім спартанець Леонід під Фермопілами. Якщо у війнах Гомера головну роль відігравали сила і спритність окремих героїв типу Ахіла, то грецька фаланга мала замкнену структуру, непроникливу для окремого воїна. Ця фаланга не просто була військовим винаходом, а духовним відбиттям інтерактивної культури грецьких міст-держав (полісів). У цих полісах не було ні монархів, ні каст жерців, а здійснювалася антична рабовласницька демократія.
Демократизм—друга риса класичної старогрецької культури. Держава не існувала «зовні» й «над» громадянами, вони в своїй живій сукупності й були державою з усіма її культовими, громадянськими і естетичними установами. Звідси й народилося в значній мірі вільне від відтінку офіційності життя і діяльність античного Грека. Це визначало те почуття єдності особистого і суспільного, етичного і естетичного, конкретного і загального, інтимного і монументального, що досягає свого кульмінаційного вираження саме в класичній культурі. Зрозуміло, існування такого виду культури було можливим лише у порівняно невеликих полісах. В елліністичних монархіях ми маємо справу вже з іншою культурою.
Ще однією характерною рисою класичної грецької культури є пронизуюча весь уклад поліса боротьба (агон), змагання, що походили від культових ігрищ колишньої общини. Такий і спір-агон двох напівхорій в класичній комедії, пов'язаний з сільськими танцями з їх жартівливими танками-хорами. Така й форма філософського трактату, розробленого у вигляді діалогу. Такий момент відзначається і в постановках трагедій, пов'язаних з культом Діонісу, які проходили як змагання між трьома колективами і складалися з хору, акторів і дра-хматурга. Особливого значення спір-агон набув у спортивних змаганнях, що знайшли своє класичне відображення в Олімпійських іграх.
І нарешті, слід відзначити таку яскраву рису класичної грецької культури як антропоцентризм. Саме в Афінах філософ Протагор із Абдер проголошує відомий вислів: «Людина є мірою всіх речей», а в софоклівській «Антигоні» найкраще показано захоплення звершеннями людини.
Для греків людина була втіленням всього сущого, прообразом усього створеного й творимого. Саме тому образ людини, зведений до прекрасної норми, був не тільки провідною, а й майже єдиною темою класичного мистецтва, а її оточення передавалося скупими натяками. Ландшафт став з'являтися лише в елліністичному живописі.
Антропоцентризм був характерним і для інших сфер класичної грецької культури.
Призначення культури в стародавніх греків — це сприяння гармонійному розвиткові: духовному і фізичному, розумовому і професійно-трудовому (мистецтво, майстерність) —людини, політичному і морально-духовному— громадянина. В таких спеціалізованих сферах культури, як політична і правова, вони вбачали розумну протидію різного роду соціальним конфліктам і потрясінням, що загрожували соціальній і державній цілісності. Заслуговує уваги той факт, що широкими політичними та іншими правами за відсутність рівності користувалися вільні громадяни, політично достатньо організовані та згуртовані. Саме це й забезпечувало необхідну міцність полісу, його здатність протистояти числом переважаючим
У ставленні до рабів афінська держава вела досить діяльну політику. її органи не тільки здійснювали постійний -нагляд і охорону рабовласників від будь-яких посягань рабів, а й самі широко використовували рабську працю і послуги, вживали не тільки міри покарання і примушення, а й заохочення. Кожний раб знав, що за особливі заслуги перед державою його буде відпущено на волю й він може одержати нагороду. Наскільки державний контроль і політика стосовно рабів були ефективними і для держави і для рабовласника, свідчить той факт, що історія Афін не знала повстань рабів або ж їх активної участі у безпорядках і зіткненнях ворогуючих партій.
Картина афінської демократії буде неповною, якщо з неї виключити закон, засоби і методи утримання правопорядку. Це була демократія, яка поставила закон над владою і не допускала в політиці, управлінні, судовій практиці інших дій, окрім закону, поза законом або без дотримання суворо усталених звичаєм і законом процедур. Все це забезпечувало внутрішню захищеність громадської общини і держави.
Структура органів державної влади, умови і порядок виконання державних і суспільних обов'язків, включаючи службу в армії, права громадян, порядок їх захисту, а також порядок відправлення правосуддя, як правило, були законодавчо оформленими. При цьому правотворчість здійснювалася за принципом широкої гласності та активної участі всіх громадян. Обговорення законів методом загального процесу з аналізом всіх міркувань «за» та «проти» під час прийняття нових законів сприяло тому, що законодавство у допустимих межах відповідало інтересам більшості громадян.
Система покарань в Афінах була вельми різноманітною. При найсерйозніших злочинах (вбивство, державна зрада, безбожжя) призначалася смертна кара, причому засудженому пропонували самому здійснити вирок, прийнявши отруту. Іноді на вибір пропонувалися меч чи мотузка. В багатьох випадках засуджених продавали в рабство: так чинили з розбійниками і грабіжниками. При крадіжках покарання залежало від того, чи застигли злодія на місці злочину. Якщо так, його можна було схопити й заточити, а нічного — навіть убити. Але відомі й випадки, коли винуватого зобов'язували виплатити штраф у розмірі, що вдвічі перевищував вартість украденого майна. Міри покарання для рабів і вільних громадян були різними.
Правосвідомість грека-громадянина була в значній мірі гуманною до рівного собі. Чимала заслуга в розвитку правосвідомості належала філософам, платним і безплатним учителям-софістам, чиє мистецтво в умовах гласності було невід'ємною частиною освіченого суспільного життя. Театр, поезія, образотворче мистецтво були в Афінах не удаваним, а дійсним надбанням народу, яке облагороджувало його вдачу. Гуманності правосвідомості служила й релігійна свідомість, орієнтована на пантеон богів Олімпу.
Суттєву, інтегральну частину старогрецької релігії складали міфи, що відіграли виключну роль в античній культурі. Еллінам у принципі було чужим поняття релігії одкровення, кодифікованої в повсюдно визнаних священних книгах. Початкові релігійні уявлення розвивали поети і письменники, котрі надавали їм художньої форми, морального смислу, а часто й політичного значення. Міфи постійно супроводжували розвиток грецької літератури, даруючи їй протягом багатьох віків існування найважливіші мотиви. Особливо щедро користувалися міфологічною тематикою епос, трагедія і в значній мірі лірика. Зображення богів і героїв, ілюстрація міфологічних мотивів завжди були найважливішими темами живопису і скульптури. Наскільки Гомер і Гесіод сприяли визначенню особистості, рис, атрибутів і сфер діяльності окремих богів та героїв, настільки Фідій та його послідовники дали нам пластичне бачення їх постав, надали їм визначених фізичних рис, змалювали одяг, навіть відбили характерні риси обличчя.
Деякі міфологічні мотиви мають моральне забарвлення, можуть також містити ілюзію суспільного і політичного життя, більшість міфологічних повістей засуджують кровозмішення, навіть несвідоме (міф про Едіпа), людські жертви та канібалізм (міф про Тезея і чудесне спасіння Фріксоса та Іфигенії з жертовного олтаря), а також підступність злих жінок (міф про жінку Тезея — Федру, яка згубила пасинка, що відмовив їй у коханні).
Особливим, вельми суттєвим фактором, що вплинув на формування грецьких міфів, були зовнішні культурні течії. Вже з мікенських часів численні контакти греків з народами Єгипту, Малої Азії та інших країн стародавнього Близького Сходу, не могли не відбитися на міфотворчій діяльності. Зі Сходу походять такі божества і герої, як Діоніс, Данай, Кадм. Орфічний міф про розірваного Загрея нагадує давньоєгипетську повість про смерть Озіріеа. Поширена тема битви героя з чудовиськами і дикими тваринами має численні аналогії в культурах Сходу. Безсумнівно, східне походження мають фантастичні істоти, як сфінкс чи гриф.
Класична епоха (480—300 pp. до н. є.). Творчо розвиваються старі мотиви й з'являється багато нових. Видатні скульптори того часу — Мірон, Поліклет, Фідій, Пракситель, Скопас, Лісіпп та ін., а також художники, творіння яких безповоротно загинули, повністю перевтілили пластичне бачення богів Еллади. В У ст. до н. є. увага акцентувалася на гідності та недосяжній величі богів; у наступному столітті художники прагнули наблизити божества до людини, і мешканці Олімпу набувають людських рис. Характерними рисами давньогрецької релігії є обожнювання природи і антропоморфізм. Як говорив Гіппократ, все божественно й все людяно. Світ грецьких богів і богинь є тим же людським світом, тільки ідеалізованим — люди є смертними богами, а боги — безсмертними людьми (Геракліт). Релігійні ідеї набули своєї інтерпретації в грецькій філософії, раціональній за своїм характером. Цей перехід від релігії до філософії пов'язаний з інтерактивною технікою, що сприяла новому, раціональному баченню світу. В античній Греції людина жила немов би в двох світах — культури і техніки. І саме техніка стала дійсним предметом філософії у формі теоретико-геометричних конструкцій світув системах Анаксимандра, Парменіда, Піфагора, Демокріта, Арістотеля та інших мислителів. Антична міфологія відігравала певну роль у становленні теоретичної рефлексії, раціонального філософського мислення. Біля початків грецької філософії стоїть Піфагор. Це не означає, що в нього не було попередників, але він по праву вважався одним з наймудріших. До найвизначніших натурфілософів Стародавньої Греції, які зверталися до моральних ідей, слід віднести Геракліта і Демокріта. Піфагор багато років провів у мандрах, причому ЗО — у Єгипті, де пізнавав таїнства і премудрості жрецтва. До батьківщини він повернувся у зрілому віці й став верховним жерцем храму Аполлона в Дельфах — головного храму греків: дельфійські жерці, віщуни та піфії, ворожбити та провісниці долі славилися по всій Елладі. Піфагор не залишив письмового викладу свого вчення. Але, за свідченнями його учнів, саме він назвав , Всесвіт космосом, а будову світу — стройним цілим, підкореним законам гармонії та числа. Природа, суща в космосі, гармонійно утворена з безмежних і визначаючих начал. Так влаштовано увесь космос і все, що в ньому, ось висхідні джерела піфагорської доктрини.
Геракліту, натурфілософу з Ефеса (VI—V ст. до н. є.), основоположнику діалектики, належить відомий вислів; «Не можна двічі увійти в одну й ту ж воду». Творець розгорнутого поняття «логос», співвідношення логоса та космоса, яке відбиває закономірності природи, що діалектично виявляються, та розумну необхідність сущого. Геракліт надавав йому найширшого значення: логос у нього — закон загального, соціального, політичного буття. Звідси й незаперечність і авторитетність закону.
Демокріт— грецький натурфілософ, атоміст. Немає потреби викладати його матеріалістичне (атомістичне) вчення, воно досить широко відоме. Що ж стосується людських відносин, морального і доброчесного життя, то Демокріт сповідав кращі ідеали староеллінської культури, сам їх дотримувався й закликав до цього інших. Збереглися такі вірші Лаберія про нього: «Фізик-філософ Демокріт із Абдер встановив щит проти сонця, щоб виколоти собі очі повітряним блиском. Так сонячним промінням він виколов собі зіркі очі, щоб не бачити, як добре живеться поганим громадянам». Демокріт був останнім із старогрецьких натурфілософів, у кого енциклопе-дійні знання поєднувалися із сбціально-політичними розробками і моральною проповіддю.
Слід звернути увагу також на просвітительську діяльність софістів, яка була значним явищем у житті греків. Саме їх заслуга в тому, що знання стали соціальною і політичною силою у тодішньому афінському суспільстві. Діяльність софістів була міцно пов'язана із зростанням грецької демократії й своєю творчістю сприяла доступу до політичної влади рядових людей. Найвизначнішим софістом, за ствердженням Платона і Арістотеля, був Протагор, друг Перікла. Цей мудрець надбав своєю мудрістю стільки золота, скільки не заробив великий скульптор Фідій.
Софісти поставали проти багатьох існуючих тоді установ, проти всіляких моральних основ і звичаїв, проповідували крайній індивідуалізм. Авторитети ними нехтува-лися, і в народну свідомість потрапляли елементи невір'я і розкладу. Не можна сказати, що в афінському суспільстві не велася боротьба проти спекулятивного скепсису і руйнівної критики софістів. Відомі процеси, в яких проти них висувалися звинувачення в непошані до богів і розбещенні молоді. Такий процес був збуджений І проти Протагора, щоправда, той втік з Афін, уникнувши покарання, але загинув під час втечі.
Проти руйнації моральності та правосвідомості софістів виступив Сократ. Саме він заклав міцну основу моральної філософії, створив ту школу в філософії, етиці, політиці та праві, що позбавила давньогрецьку політичну свідомість від крайнього індивідуалізму з його релятивізмом і скепсисом. Життя Сократа узгоджувалося з його
Необхідно враховувати також той момент, що свій внесок у розквіт класичної культури Греції зробили носії великої культури Мікен, що знайшли притулок від дорійців у Афінах. Збережені ними елементи блискучої минулої культури вплинули на виникнення «грецького чуда», яке так яскраво виявилося в Золотому віці Перікла. Феномен «грецького чуда» полягає в незвичайному розквіті грецької культури в колі давньосхідних сакральних цивілізацій: епосу (античні греки ніби-то не знали багатої давньосхідної літератури), філософії, театру, скульптури. Деякі зарубіжні вчені розглядають феномен «грецького чуда» як «приклад шизоїдного розвитку всього людства, що дає сплески геніальності (еллінський світ), то парадокси розумового безумства, що тривало багато століть (епоха європейського середньовіччя)» (А. Кюст-лер). Мовляв, це й пояснює наявність «славної плеяди» мислителів і вчених із Елеї, Мілета і Самоса. Саме мілет-ці, піфагорейці, елеати протиставили теоретичні знання емпіричному досвіду. Згідно з науковою методологією висхідним моментом дослідження цього феномену є засіб життєдіяльності античного суспільства. Саме в давньогрецькому суспільстві сталися помітні зрушення в матеріальному і духовному житті, що зумовили руйнування традиційної організації виробництва, характерної для давньосхідних цивілізацій, а також виникнення науки.
В основі унікального грецького культурного «чуда» лежать такі фактори: приватна власність, рабство, полісна демократія, відсутність чиновницько-бюрократичної еліти і касти жерців десакралізація політичного і культурного життя (специфічне античне явище), виникнення грецько го літературного письма, ідеал безкорисливого споглядання, що сповідався людьми, які займалися духовним виробництвом, створенням грецької культури.
Антична культура Еллади пронизана мнстецтвоМі на що вказував ще Вінкельман. Грецька філософія міцно пов'язана з естетикою, і без неї, як переконливо довів А. Ф. Лосев, не можуть бути зрозумілі грецька математика, філософія, фізика, астрономія, релігія — «скульптурні та дотикові».
Грецька поезія «пластична». Пластичність і споглядальність — основа грецького світосприймання. Адже пластика створена для споглядання, а воно перш за все тілесне. Зір — основа давньогрецького пізнання, тому й відіграє важливу роль у давньогрецькій гносеології: «ідея» та «ейдос» (картина) походять у грецькій мові від дієслоаа «бачити». Звідси — любов еллінів до пластичних статичних форм мистецтва, архітектури і скульптури. їх твори можна спокійно розглядати. Вони незмінні, просторові й не залежать, в усякому разі — протягом людського життя, від плину часу. Це рівноправні члени космосу, хоча й нерівноцінні природі. В цьому полягає онтологіч-ність основних категорій грецької естетики: хороша пластика прекрасна. Краса пов'язана з непорушним, незмінним. Структурними принципами краси є гармонія, міра, розмірність. Найповніше ці принципи втілені в ансамблі Афінського Акрополя з його відомими храмами Парфенона, Ерехтейона, Пропілеїв. Акрополь також був населений численними скульптурами (чудова скульптурна група, що зображує народження Афіни з голови Зевса, прекрасна група Мойр та ін.), уподоблюючись мармуровому Олімпу.
В стародавній Греції, а пізніше й Римі, великого значення надавали формам людського тіла. Про це свідчать твори мистецтва, що збереглися, скульптура, малюнки на вазах, кераміка, на яких зображено багато різноманітних, часто стилізованих людських типів.
Із документів епохи, що дійшли до нас, вони найдостовірніші, хоча ідеал людського тіла описаний і в поезії Гомера, і в драматичних творах Евріпіда, Аристофана, Есхіла. Багатий матеріал ми знаходимо також в працях філософів, істориків і літописців, які розкривають значення краси людського тіла в культурі Давньої Греції, хоч це питання було для них другорядним. Красі в Стародавній Греції відводилося таке велике значення, що вона могла стати причиною збройних конфліктів (троянська війна, що розгорілася через викрадення прекрасної Олени, стала- легендарною). Загальновідома також розповідь про прекрасну куртизанку Фріну, яку краса врятувала від судового вироку.
Прекрасне греки розуміли дуже широко: ним було все, що цінне, що подобається, що гідне визнання і вибору.
Прекрасне в їх уявленні прирівнювалося до добра. Ця ідентифікація прекрасного і добра, взаємопереплетіння естетичних та етичних критеріїв були тим важливим фактором, завдяки якому прекрасне зайняло виключне місце серед інших критеріїв цінності людини. Уявлення про красу людини перш за все асоціювалося з її позитивними моральними якостями. Прекрасний чоловік був'втіленням мужності, розумної сили та.зосередженості, прекрасний юнак — символом спритності, чарівності та різних інших чеснот, властивих його вікові. Зовнішній вигляд людини немов би символізував перший рівень його внутрішнього світу.
У світі, де гармонійність тіла розумілася як висловлення гармонії духу, потворність означала нестачу розуму, сили, характеру, благородства, виступала як заперечення позитивних цінностей. В цілому ж можна сказати, що найпрекраснішим твором давньогрецького мистецтва була людина і самовпевнена краса та вивершеиість форм, якими ми не можемо не дивуватися, є ви,явом суто еллінського розуміння прекрасного.
Повсякденне життя стародавнього грека епохи класичної культури пронизане мистецтвом: не лише в багатих, а й у бідних оселях було немало живописних фресок, статуй, килимів, художньо прикрашених меблів, посуду, живопис якого являє собою весь стародавній світ — від міфічних сцен до турбот плинного життя. Чималий інтерес являє повсякденне життя вільних громадян. Найкраще його розглянути на прикладі афінян.
Прокидався афінянин вдосвіта й молитвою вітав схід сонця, потім пригощався кубком вина і шматочком хліба й виходив з дому. За винятком ремісників, які працювали в своїх майстернях, і купців, які'торгували в крамницях, кожний вільний громадянин зранку був на вулиці. Його вів туди інтерес до того, що відбувається в світі. Питання: «Що чути?», яке для нас є безглуздою і надокучливою звичкою, в ті часи мало свій істинний смисл, адже не було ні газет, ні журналів, ні будь-яких інших засобів масової інформації. Люди цікавилися не лише плітками про знайомих і сусідів, а й політичними новинами, подіями минулої ночі, життям інших країн, про що повідомляли мандрівники, купці, моряки. Спілкування проходило на вулицях, у майстернях ремісників, а найчастіше—в перукарнях, де підчас стрижки волосся та борід цілими годинами обговорювалися всі події. Звичаї того часу дозволяли людям легко вступати в спілкування, всі зверталися один до одного на «ти», різницю в суспільному становищі немовби згладжував демократичний лад, за якого всі громадяни брали участь у вирішенні державних справ.
Багато хто з громадян серйозно виконував державні обов'язки і половину дня проводив у народних зборах, судах та інших установах. Слухали ораторів, яким належала значна роль у житті полісу, виступали проти того, що не подобається, втіху афінянину давала також можливість самому вийти на трибуну й виступити з промовою, голосувати, задовольнятися участю в прийнятті рішень. Ополудні, що називався в Афінах «час, коли ринок повний», громадянин, влаштувавши свої справи, ішов на базар, аби купити щось на обід. Він. на свій смак добирав рибу, сири, зернові, плоди, а потім все куплене відносив додому самостійно, якщо не мав раба. На ринок ходили тільки чоловіки, жінки рідко зустрічалися на вулицях Афін. Вони, як правило, сиділи вдома на жіночій половині. Відпочивши після обіду, афінянин ішов до гімназії або палестри, які виконували функції наших клубів і кафе, де займалися спортом, вели філософські дискусії, обговорювали політичні події та ін. Саме в цих місцях і були засновані відомі академії, де виступали Сократ, Платон, Арістотель.
Увечері влаштовувалася дружня вечірка — симпозіум. Були тут лише чоловіки, з жінок приходила тільки флейтистка, яка супроводжувала бесіди музикою. Гості пили, розбавляючи вино, співали, іноді перед ними виступали мім або ж танцюристка, і присутні насолоджувалися цим видовищем. Із симпозіума поверталися з початком темряви, коли зачинялися ворота Афін. На вулицях вартували скіфські лучники. Повернувшись додому, афінянин лягав спати, щоб зранку все повторити спочатку,
Все має початок і кінець. Наприкінці IV ст. до н. є. настав кінець класичної культури Еллади, розпочалися розклад і загибель полісної демократії. Сприяли цьому загарбання всієї Греції Македонією і завойовницькі походи Олександра Македонського, який заснував величезну імперію — від Дунаю до Інду, Олександр ще замолоду відчув всю велич грецької культури: його вихователем був Арістотель, а «придворним» художником — останній великий скульптор класики Лісіпп. Все це не завадило йому, захопивши персидську державу і посівшії трон єгипетських фараонів, оголосити себе богом і зажадати, щоб і в Греції йому віддавали божественні почесті. «Орієнталізація», насаджувана Олександром Македонським, була симптомом історичного повороту античного суспільства від рабовласницької демократії до рабовласницької монархії. Настала епоха еллінізму — синтез, під егідою імперської влади, еллінської та схід, ної культур. Завдяки цього синтезу виникає спільна культурна мова, що лягає в основу всієї наступної європейської культури.
В епоху еллінізму рядовий громадянин уже не може займатися політикою, це привілей сильних світу цього, тому він фокусує увагу на самому собі та своїх потребах. Пробудження індивідуалізму відповідає зростанню інтересу до психології, що знаходить свій вираз у філософи, яка займається насамперед проблемами етики і щастя індивіда в літературі, мистецтві і навіть в монетах з їх реалістичними портретами володарів.
Портретному мистецтву поклав початок Лісіпп. Нове, внесене ним до цього мистецтва, є висока індивідуалізація, прагнення до глибоких психологічних характеристик'. З'являється і декоративна скульптура для прикрашення парків. В цю ж епоху народжується один з най-славетніших творів давньогрецької скульптури — Венера Мілоська. Скульптурний твір, в якому патетика, трагізм і емоції елліністичного мистецтва досягають вершини й межі, коли драматизм може перейти в шарж і гримасу, є группа «Лаокоон та його сини».
В поезії олександрійської школи останнім відблиском спалахує архаічна іонійська лірика, а в титанічних образах, створених елліністичною епохою, оживають природні сили древніх гіганто- та титаномахій, що звільнилися від етичної стриманості творінь строгої класики. Значел-ня мистецтва еллінізму досить велике, оскільки воно лягло в основу римського мистецтва, а також мистецтва Візантії та Близького Сходу. В епоху еллінізму виникла Олександрія — справжній освічений центр античної культури, де розквітають і точні, і гуманітарні науки, і філософські школи, де перехрещуються шляхи власне грецьких і давньосхідних культурних традицій. Характеризуючи культуру еллінізму в цілому, слід відзначити, що в політиці та науці був зроблений значний крок вперед, а в мистецтві вона залишилася учнем класичної Греції.
Культура, створена в епоху античного рабовласницького суспільства, зайняла особливе місце в тій спадщині, на яку сприяється в своєму наступному розвиткові людська цивілізація в цілому. Не випадково, як зауважував Ф. Енгельс, ми змушені будемо в філософії, як і в багатьох інших галузях культури, постійно звертатися до подвигів того маленького народу, універсальна обдарованість і діяльність якого забезпечили йому таке місце в історії розвитку людства.
В епоху розквіту класичної культури виникла й історія, як раціональна, а не казково-міфічна або літописно-описова, форма пізнання суспільства. В цьому й знаходимо ми основоположне значення праць «батька історії» Геродота і Фукідіда. Соціологічна думка, опрацьовуючії власне поняття і теорію держави як «політичної спілки» людей, породила «Політику» Арістотеля. Оцінюючи внесок греків у науку, можна було б згадати й те, що майже до середини XX ст. ми вивчали геометрію за Евклі-дом, що Архімед заклав підвалини механіки та ін. В соціальному житті сформувався критерій дійсної людини — в Стародавній Елладі склалися такі поняття духовних цінностей, як громадська свобода і громадський обов'язок, як людяність, гармонійність розвитку особистості, як проблема співвідношення особистого і суспільного та багато іншого.
