Полікарпов Лекції з історії світової культури (2006)
ЛЕКЦІЯ 16. Візантійська культура
Утворення Великої імперії. Особливості візантійської культури. Народження нової ідеології: від язичества до християнства. Реформи Ісаврів. Іконоборство. Влада належить феодальній аристократії. Комнжи між Заходом і Сходом. Розквіт , культури у XI—ХН ст. Зародження раціоналізму. Латинське завоювання. Пізньовізантійська культура: гуманізм проти ісихазму. Побут і нрави пізньої Візантії. Спадщина візантійської культури
Візантійська імперія виникла на рубежі двох епох — забелі пізньої античності та народження середньовічного суспільства—-внаслідок розділення Римської імперії на лідиу і західну частини'. Після падіння Західної Римської імперії концепція всесвітнього римського владарю-шшя, титул імператора і сама ідея світової монархи, також традиції античної освіченості збереглися лише -«.і Сході — у Візантійській імперії. Географічне положення Візантії, що розкинула свої илодіння на двох континентах — в Європі та Азії, а час поширювала свою владу й на області Африки,— ро-Онло цю імперію поєднуючою ланкою між Сходом і Заходом. Постійне роздвоєння між східним і західним святом, схрещення азіатських і європейських впливів з переважанням в окремі епохи то одних, то інших стали історичною долею Візантії. Змішання греко-римських і східних традицій наклало відбиток на суспільне життя, державність і релігійно-філософські ідеї, культуру і мистецтво Візантійського суспільства. Однак Візантія пішла своїм історичним шляхом, багато в чому відмінним від шляхів країн як Сходу, так і Заходу, що детермінувало особливості її культури.
В історії європейської і загалом світової культури візантійській цивілізації належить особливе місце. Для неї характерні урочиста пишність, внутрішня шляхетність, витонченість форми і глибина думки. Протягом всього тисячолітнього існування Візантійська імперія, що увібрала в себе спадщину греко-римського світу і елліністичного Сходу, була центром своєрідної та воістину блискучої культури Крім того, аж до XIII ст. Візантія за рівнем розвитку освіченості, напруження духовного життя і барвистості предметних форм культури, без сумніву, була попереду всіх країн середньовічної Європи.
Особливості візантійської культури полягають у синтезі західних і східних елементів у різних сферах матеріального і духовного життя суспільства за домінуючого становища греко-римських традицій; збереженні в значній мірі традицій античної цивілізації, що стали основою розвитку у Візантії гуманістичних ідей та зародження європейської культури епохи Ренесенсу; Візантійська імперія на відміну від роздрібленої середньовічної Європи зберегла державні політичні доктрини і культ імператора, що наклало відбиток на різномантні сфери культури, а саме: за всезростаючого впливу християнства ніколи не згасала світська художня творчість; відмінності православ'я від католицтва, що проявлялося у своєрідності філософсько-богословських поглядів православних теологів і філософів Сходу, догматиці, літурії, обрядності православної церкви, системі християнських етичних і естетичних цінностей Візантії.
Становлення візантійської культури відбувалося за обставин глибоко протирічного ідейного життя ранньої Візантії. Це був час становлення ідеології візантійського суспільства, оформлення системи християнського світогляду, що стверджувався в гострій боротьбі з філософськими, етичними, естетичними і природознавчими поглядами античного світу. Перші століття існування Візантійської імперії можна розглядати як важливий етап світоглядного перевороту, коли не тільки формувалися основні тенденції мислення візантійського суспільства, а й складалася його образна система, яка спиралася на традиції язичеського еллінізму і християнства, що здобуло офіційний статус.
В патристичній літературі ранньовізантійської доби, працях Василя Кесарійського, Григорія Назіанзіна і Григорія Нисського, промовах Іоаина Златоуста, де закладався фундамент середньовічного християнського богослов'я, ми бачимо поєднання ідей раннього християнства з неоплатонічною філософією, парадоксальне сплетіння античних риторичних форм з мовим ідейним змістом. Ка-падокійські мислителі Василь Кесаршський Григорій Нисський і Григорій Назіанзін закладають фундамент зантШської філософії. їх філософські побудови своїм кооінням сягають в стародавню історію еллінського мис-пення В центрі патристичної філософії є розуміння буття як блага, що дає своєрідне виправдання космосу, отже також світові та людині. У Григорія Нисського ця концепція часом наближується до пантеїзму
В IV—V ст. в імперії розгорнулися запеклі філософсько-богословські суперечки: хрйстологічні — про природу Христа і трииітарні — про його місце в троїці. Суть цих надзвичайно гострих дискусій полягала не тільки в створенні та систематизації християнської догматики. їх філософським змістом була антропологічна проблема: в теологічній формі ставилося питання про сенс людського існування, місце людини у Всесвіті, межі її можливостей. В цих суперечках втілилася ідейна боротьба між антропологічним максималізмом, що вважав можливим розчинення людської природи в божественній і цим піднімав людину до небачених в античному світі висот, і антропологічним мінімалізмом, що цілком підкорював людину божеству і зводив людство до крайнього ступеню самоприниження. У християнській ідеології, що формувалася, в цей період можна виділити дві течії: аристократичну, пов'язану з пануючою церквою та імператорським двором, і плебейсько-народну, що виросла г єресей і корінням tягaлa в релігійно-етичні уявлення народних мас і широких прошарків найбіднішого чернецтва. Придворна аристократія, вище духовенство, освічена інтелігенція великих міст енергійно виступають за використання всього кращого, що було дано людству античною культурою. Християнські богослови, письменники, проповідники все частіше запозичують із скарбниці греко-римської культури імпонуючу простоту і пластичність філософської прози, філігранні методи неоплатонічної діалектики, логіку Арістогеля, практичний психологізм та іскристу красномовність античної риторіки. В ранньовізантійський період християнська наукова література досягає високого ступеня витонченості, з'єднуючи вишукану елегантність форми з глибоким спіритуалізмом змісту.
Все духовне життя суспільства відзначається драматичною напруженістю: у всіх сферах знання, в літературі, мистецтві спостерігається дизовижна суміш язичеських і християнських ідей, образів, уявлень, колоритне поєднання язичеської міфології з християнською містикою. У художню творчість все дужче проникають щирість і емоційність, народна наївність і цільність сприйняття світу, різкість моральних оцінок, несподіване поєднання містицизму з життєвістю побутового колориту, набожної легенди з діловим практицизмом. Посилюється дидактичний елемент у всіх сферах культури: слово і книга, знак і символ, що пронизані релігійними мотивами, посідають значне місце в житті людини ранньовізантійської епохи.
Опісля імперія вступила в новий період свого розквіту — становлення й перемоги феодального ладу. Не дивно, що імператори Ісаврійеької династії (Лев III, Костянтин V та ін.) не тільки вели війни з арабським халіфатом, але й здійснювали важливі реформи в сфері права, суспільних відносин і церковної політики. За часів Лева III була видана коротка законодавча збірка «Ек-логи», основною задачею якої було зміцнення центральної влади і захист інтересів військово-службового панства, що було опорою Ісаврам. У ньому є ряд нових методів, в тому числі посилення репресій проти єресей.
Особливо широкий політичний та ідеологічний резонанс у Візантії викликали церковні реформи перших Ісав-рів. Вперше в історії Візантії сталося відкрите зіткнення держави і церкви, коли нанесений потужний удар по культу ікон, що надав церкві можливості міцного ідеологічного впливу на широкі прошарки населення країни і приніс їй значні прибутки. Іконоборство — це боротьба військового землевласницького панства і частини торгово-ремісничих кіл Константинополю за обмеження могутності церкви і поділ її майна. Загалом боротьба завершилася ідейною перемогою іконошанувальників, але фактично досягнуто компромісу між державою і церквою. Церковно-монастирське землеволодіння було дуже обмежене, багато церковних скарбів конфісковано, а церковні ієрархії як у столиці, так і на місцях фактично підкорені імператорській владі. Візантійський імператор став визваним главрю православної церкви.
У цій боротьбі, знищуючи пам'ятники людської думки і витвори мистецтва, іконоборці, як і іконошануваль-ники, нанесли значну шкоду культурному розвиткові Вїзантії VIII—IX ст. Але одночасно не можна заперечувати, що іконоборча — доктрина і естетичне мислення іконоборців внесли новий свіжий струмінь в образне бачення світу — візантійців — вишукану абстрактну символіку в поєднанні з рафінованою і естетично привабливою декоративною орнаментикою.
Необхідно відзначити і той істотний момент, що іконоборчий вух призвів до нового злету світського образотворчого мистецтва і архітектури Візантії. За іконобор-ських імператорів до архітектури проникає вплив мусульманського зодчества. Всі палаци були оточені парками з фонтанами, екзотичними квітами і деревами. В Константинополі, Ні-кеї, інших містах Греції та іМалої Азії зводилися міські стіни, суспільні споруди, приватні будови. В світському мистецтві іконоборського періоду перемогли принципи репрезентативної урочистості, архітектурної монуме«-тальності та барвистої багатофігурної декоративності, що надалі стали основою розвитку світської художньої творчості.
В період розвитку феодалізму серйозні зміни відбуваються в структурі державної влади і адміністративному управлінні імперією. Саме в цей час відбулася чітка кристалізація всіх форм державності. Імперія нині управлялася із імператорської канцелярії, а провінційні намісники, що отримували платню з казни, залежали від центру. Величезну роль у житті візантійського суспільства відігравав централізований бюрократичний апарат; державні чиновники об'єднувалися у замкнену касту, в котрій панувала сувора ієрархія згідно з табелем пре ранги.
Правління імператорів Македонської династії часте називають золотим віком візантійської державності. Дійсно, за них оформлюється пишний етикет візантійського двору, суворий церемоніал прийому зарубіжних послів, зміцнюється принцип легітимності влади через інститут співправителів. Звичайно, імператор робив свого сина співправителем і тим самим закріплював за своєю династією. Жоден з імператорів Македонської династії не втратив влади внаслідок палацового перевороту або заколоту.
Протягом усього цього періоду соціальна опора центральної влади нерідко значно зміцнювалася. На престолі змінювалися імператори — ставленики то могутньої столичної палацової аристократії та вищого чиновництва, то провінційної феодальної знаті. Недарма вся політична історія Візантії наповнена постійними зіткненнями константинопольської чиновної знаті з місцевими феодальними землевласниками. Це була по суті постійна боротьба доцентрових і відцентрових сил у Візантійській імперії, що все посилювалася в міру феодалізації країни.
Після одного з тривалих періодів внутрішніх смут і зовнішніх невдач знову відбувається консолідація всіх сил імперії навколо нової династії КОХМІІІНІВ. Завдяки діяльності трьох здібних імператорів цієї династії (Олексія І, Іоанна II, Мануїла І), що знайшли підтримку в провінціях, Візантія XI—XII ст. знову виступила на міжнародній арені великою європейською державою. Правління К.омнінів було блискучим періодом в історії Візантії, коли імперія в останній раз не тільки повернула собі минулу велич, але й відродила колишню централізацію візантійської держави. Нову централізацію Комніни утверджували, як це не парадоксально, спираючись на сили децентралізації — військово-феодальну знать і розквітлі провінційні міста. В XI—XII ст. відбувається економічне посилення і політична консолідація феодальної знаті.
В цей період все ясніше кристалізувалися основні відмінності між православною і католицькою церквами. Ці розходження соціально-економічного, політичного і релігійно-догматичного характеру в цілому відображували відмінності в суспільній структурі та культурі Візантії і Заходу. Поряд з цими розходженнями східну і західну церкви розділяли стійкі соціально-психологічні відмінності, що укорїнилися в широких колах середньовічного суспільства Заходу і Сходу. Західній релігійності була властива глибока емоційна напруженість, що межувала ' з релігійною екзальтацією. Для вірувань греків була характерна абстрактна філософська розсудливість, прихильність до трансцендентних ідей. Схвильована уява латинян постійно спрямовувалася до страждань Христа, страшних мук грішників у пеклі. В православній церкві на перший план висувалися радісно-просвітлені моменти життя Христа, його втілення і воскресіння; душі віруючих підносилися до божественного світла, до перемоги добра над злом. Ця відмінність знайшла відображення у візантійській і західноєвропейських культурах. З X ст. настає новий етап в історії візантійської культури — відбуваються узагальнення і класифікація всього досягнутого в науці, богослов'ї, філософії, літературі. У візантійській культурі цей вік пов'язаний із створенням творів узагальнюючого характеру — складені енциклопедії з історії, сільського господарства, медицини. Трактати імператора Костянтина Багрянородного (913—959 pp.) «Про управління державою», «Про феми», «Про церемонії візантійського двору» — обширна енциклопедія цінних відомостей про політичну і адміністративну структуру візантійської держави. В цей час тут був зібраний барвистий матеріал етнографічного та історико-геогра-фічного характеру про суміжні з імперією країни і народи, в тому числі й про слов'ян. В культурі повністю торжествують {узагальнено-спіритуалітичні | принципи; суспільна думка, література, мистецтво неначе відриваються від реальної дійсності та замикаються в колі вищих, абстрактних ідей. Остаточно складаються і основні принципи візантійської естетики. Ідеальний естетичний об'єкт переноситься в духовну сферу, яка описується тепер за допомогою таких естетичних категорій, як прекрасне, світло, колір, образ, знак, символ. Ці категорії допомагають висвітленню глобальних проблем мистецтва та інших сфер культури. В художній творчості переважають традиціоналізм, канонічність. Мистецтво тепер не протирічить догматам офіційної релігії, а активно служить їм. Але двоїстість візантійської культури, протиборство в ній аристократичної та народної течій не зникають навіть в періоди найбільш повного панування догматизованої церковної ідеології.
В XI—XII ст. у візантійській культурі відбуваються серйозні світоглядні зрушення. Зростання провінційних міст, підйом ремесла й торгівлі, кристалізація політичної та інтелектуальної самосвідомості жителів міст, феодальна консолідація пануючого класу при збереженні централізованої держави, зближення з Заходом при Комнінах не могли не відбитися і на культурі. Значні надбання позитивних знань, зростання природничих наук, розширення уявлень людини про Землю та Всесвіт, потреби в мореплаванні, торгівлі, дипломатії, юриспруденції, розвиток культурного спілкування з країнами Європи і арабським світом — все це призводить до збагачення Візантійської культури та значних змін у світогляді візантійського суспільства. Це був час підйому наукових знань і зародження раціоналізму в філософській думці Візантії.
Раціоналістичні тенденції у візантійських філософів і богословів, як і в західноєвропейських схоластів XI— XII ст., проявлялися насамперед у прагненні поєднати віру з розумом, а часом і поставити розум вище віри. Найважливішою передумовою розвитку раціоналізму у Візантії був новий етап відродження античної культури, осмислення античної спадщини як єдиної, цілісної філософсько-естетичної системи. Візантійські мислителі XI—XII ст. сприймають від античних філософів повагу До розуму; на зміну сліпій вірі, заснованій на авторитеті, приходить дослідження причинності явищ природи І суспільства. Але на відміну від західноєвропейської схоластики візантійська філософія XI—XII ст. будувалася на основі античних філософських вчень різних шкіл, а не лише на працях Арістотеля, як це було на Заході. Виразниками раціоналістичних віянь у візантійській філософії були Михайло Псьол, Іоанн Італ та їх послідовники. Однак усі ці представники раціоналізму і релігійного вільнодумства були засуджені церквою, а їх праці покарані вогнем. І нехай вони потерпіли поразку, їх діяльність не про.йшла марно — вона підготувала грунт для гуманістичних ідей у Візантії.
Підбиваючи підсумки розвитку візантійської культури в XI—-XII ст., ми можемо відзначити певні важливі нові риси художньої творчості Візантії тієї епохи. Безумовно, культура візантійської імперії в цей час ще залишалася середньовічною, традиційною, багато в чому канонічною. Але в художньому житті суспільства, не дивлячись на силу традицій, починають пробивати собі шлях передре-несаисні явища. Вони виявлялися не тільки і не стільки в відродженні інтересу до античності, що ніколи не вмирав у Візантії, а і в появленні паростків раціоналізму та вільнодумства, посиленні боротьби різноманітних угрупувань в сфері культури, зростанні соціального невдоволення.
В літературі виявляються тенденції до демократизації мови і сюжету, індивідуалізації авторського обличчя, виявлення авторської позиції. В ній зароджується критичне ставлення до аскетичного чернецького ідеалу і проскакують релігійні сумніви. Літературне життя стає більш інтенсивним, виникають літературні гуртки. Значного розквіту досягає в цей період і візантійське мистецтво. Не дивлячись на його канонічність і уніфікацію естетичних цінностей, в ньому пробиваються паростки нових передренесансних віянь, що знайшли дальший розвиток у візантійському мистецтві епохи Палеологів. Захоплення Константинополя хрестоносцями в 1204 р. привело до ослаблення Візантійської імперії та короткочасного існування Латинської імперії (1204—1261 pp.) і во-лодіаь латинських баронів на землі Візантії. У сфері культури цей епізод знаменує культурну взаємодію грецької та західної цивілізацій. Католицька церква доклала багато зусиль для розповсюдження серед греків латинської культури і католицького віровчення. Вже в 1205 р. була зроблена спроба заснувати в Константинополі католицький університет. Центром розповсюдження католицизму в Латинській імперії став монастир св. Домініка в Константинополі, д в 1252 р. чернець Бартоломей склав полемічний твір «Проти помилок греків». Одночасно візантійська культура стала впливати й на освічених людей, які прибували з Заходу. Так, католицький архієпіскоп Коринфу Гійом де Мербеке, людина широко освічена, котра знала латинську і грецьку філософії, переклала на латинь праці Арістотеля, Гіпократа, Архімеда і Прокла. Ці переклади, мабуть, вплинули на формування філософських поглядів Фоми Аквінського. При дворі латинських імператорів, князів і баронів розповсюджувалися західні звичаї та розваги, турніри, пісні трубадурів, свята й театральні вистави. Помітним явищем у культурі Латинської імперії була творчість трубадурів, що в більшості були учасниками IV Хрестового походу. Так, Конон де Битюн досяг зеніту своєї слави саме в Константинополі. Красномовство, поетичний дар, твердість і мужність зробили його другою особою в державі після імператора, у відсутність котрого він нерідко правив Константинополем. Труверами імперії були знатні лицарі Робер де Блуа, Гуто де Сен-Кантен, граф Жан де Брісн й менш знатні, як Гуго де Брежиль.
Певна річ, спроби введення католицького віросповідання і розповсюдження західної культури в Латинській імперії зустрічали постійний стійкий опір з боку православного духовенства, так і широких верств населення. Серед інтелектуалів росли і зміцнювалися ідеї еллінського патріотизму і еллінської самосвідомості. Але зустріч і взаємний вплив західної та візантійської культур в той період підготували їх подальше зближення в пізній Ві-Зантїт.
Для культури пізньої Візантії характерне ідейне спілкування візантійських ерудитів з італійськими вченими, письменниками, поетами, що вплинуло на формування ранньоіталійського гуманізму. Саме візантійським ерудитам судилося відкрити західним гуманістам прекрасний світ греко-римської давнини, познайомити їх з класичною античною літературою, філософією Платона й Арістотеля. Необхідно відзначити, що поняття «візантійський гуманізм» позначає той культурний, духовно інтелектуальний, психологічний і естетичний комплекс, що був характерним для світогляду ерудитів XIV—XV ст. і за своїми ознаками може вважатися аналогом італійського гуманізму. Річ при цьому йде не стільки про завершену культуру гуманізму, скільки про гуманістичні тенденції, не стільки про відродження античності, скільки про відоме переосмислення античної спадщини,
язичества як системи поглядів, про перетворення його в фактор світогляду.
Обширні знання таких уславлених візантійських філософів, богословів, філологів, риториків, як Георгій Ге-міст, Плифон, Димитрій Кидоніс, Мануїл Хрисолор, Віс-саріон Нікейський та ін., викликали безмірне захоплення італійських гуманістів, багато яких стали учнями й послі-довниками візантійських вчених. Однак суперечність суспільних відносин пізньої Візантії, слабкість паростків передкапіталістичних відносин, натиск турків і гостра ідейна боротьба, що завершилася перемогою містичних течій, призвели до того, що новий напрямок в художній творчості, який там виник, подібний ранньоіталійському Ренесансу, не дістав завершення.
Одночасно з розвитком гуманістичних ідей пізньої Візантії відбувається незвичний зліт містицизму. Неначе всі сили спіритуалізму й містики, аскетизму й відчуженості від життя, що тимчасово причаїлися, консолідувалися тепер в ісихаському русі, у вченні Григорія Палами, і почали наступ на ідеали Ренесансу. В атмосфері безнадії, породженій смертельною військовою небезпекою, феодальними чварами та розгромом народних рухів, в тому числі повстання зелотів, серед візантійського духовенства і чернецтва росло переконання, що спасіння від земних бід можна знайти лише в світі пасивної споглядальності, повного заспокоєння — ісихії, самозаглибле-ному екстазі, що ніби-то дарує містичне злиття з божеством і осяяння божественним світлом. Вчення ісихастів, що підтримувалося пануючою церквою і феодальною аристократією, отримало перемогу, завороживши містичними ідеями широкі народні маси імперії. Перемога ісихізму багато в чому була фатальною для культурного розвитку Візантії, як і для долі візантійської держави: ісихізм задушив паростки гуманістичних ідей в літературі та мистецтві, послабив волю народних мас до опору у боротьбі із зовнішніми завойовниками.
Викликають інтерес спосіб життя і звичаї пізньовізан-тійської аристократії, для якої найбільш характерними рисами стають прагнення до розкошу і комфорту. Догідництво, підлесливість нижчих санів до тих, хто досяг соціальних вершин, виділяються як риси, що визначали характер моралі придвірних кіл. Один із авторів того часу писав, що будинки багатіїв повні слуг, на вулиці ж вони з'являються в оточенні гурту підлесників. За Георгієм Пахимером, «підлесники можуть почути гармонію навіть у кашлі хворого царственного дитяти».
При характеристиці звичаїв придворних і ділових кіл сучасники виділяли перш за все хабарництво, наклепни-цтво, наговори. Імператорський двір уявлявся їм «взірцем балакливості та підлабузництва». Твір «Плодослів» висміює догідливість, що проявляється у ставленні до государя з приводу кожного висловленого ним рішення (у байці — до Айви): «Многая лета, владико государ Айва, многая лета! Яко тобі подобає царствіє, єдиному з усіх благородному воістину!» Задушливою була атмосфера двору і чиновницького апарату: вичікування санів, посад і подачок, прагнення висунутися, бути поміченим.
Хабарництво вважалося нормою ділових відношень. Стефан Сахікіс, що напочатку своєї адвокатської діяльності звільнив від платні бідних і не брав хабарів, викликав невдоволення колег, оскільки хабарництво в суді було нормою. Набір тих моральних рис, що за традицією прийнято називати «візантінізмом», зберігся до останніх днів існування імперії.
У пізній Візантії процвітали забобони. Суспільне безладдя викликало думки про наближення кінця світу. Навіть серед освічених людей були поширені ворожіння, віщування, а іноді й магія. Візантійські автори не раз зверталися до сюжету про віщування Сивілли, котра нібито вірно визначила число візантійських імператорів та патріархів і тим провістила час загибелі імперії. Існували спеціальні книги ворожби (бібліа хрисмалогіка), що пророкували майбутнє. Часто погане почуття або ж невдача у справах пояснювалася впливом чаклунських сил. Імператор Феодор Ласкаріс вважав свою епілепсію результатом чаклунства. Людей, які використовували різноманітні форми ворожіння, побоювалися, не бажаючи випробувати на собі силу їх впливу. Іноді чаклунів переслідували з тим, щоб пізнати мету їх таємничих дій проти якої-небудь персони. Одного разу запідозрену в чародійстві старуху, щоб вивідати ціль її ворожби, оголеною посадили в мішок разом з кішками. Кішок через тканину кололи шипшиною, щоб вони встромляли кігті в тіло старої. Випадки застосування магії траплялися й у колах духовенства, хоча це н переслідувалося церквою.
Деякі рецепти лікування хвороб засвідчували, що у Візантії поряд із знаннями астрономії, фармакології, умінням використовувати наркоз уживалися наївні забобони відносно позбавлення від хвороб.
Забобони залишалися й у сфері правосуддя, хоча й не були явищем постійним. Деінде в селах ще вживався «божий суд». Іноді обвинувачений в тяжкому злочині випробувався вогнем, ступаючи босими ногами на розпечене вугілля або беручи в руки розпечене залізо. Навіть спірні питання теології часом вирішувалися подібним чином. Так, богослови намагалися розв'язати догматичні суперечки двох церковних напрямів, піддавши вогню два манускрипти, що містили в собі релігійне кредо цих напрямків. Часом у суді для визначення правої сторони вдавалися до поєдинку між обвинувачуваним і звину-вачем.
Релігійна настроєність була у вищій мірі характерна для пізньовізантійського суспільства. Звернуті до народу проповіді аскези та анахоретства не могли не залишити сліду. Прагненням до самотності, до молитви було помічено життя багатьох людей, як вихідців з аристократії, так і представників низів. Слова Георгія Акрополіта могли характеризувати не лише деспота Іоана: «Проводив цілі ночі в молитві... було у нього піклування про те, щоб більше проводити часу в самотності і насолоджуватися спокоєм, або, в крайньому випадку, знаходитися в близькому спілкуванні з особами, котрі ведуть та-ке життя». Вихід із політичного життя в монастир — далеко не одиничний. Прагнення відійти від суспільних справ пояснювалося насамперед тим, що сучасники не бачили виходу з тих несприятливих колізій внутрішнього і міжнародного плану, що свідчили про падіння авторитету імперії та наближення її катастрофи.
Який же внесок візантійської цивілізації у світову культуру? Насамперед слід відзначити, що Візантія була золотим мостом між західною і східною культурами. Вона зробила глибокий і стійкий вплив на розвиток культур багатьох країн середньовічної Європи. Ареал розповсюдження впливу візантійської культури був вельми широким: Сіцілія, Південна Італія, Далмація, країни Балканського півострова, Древня Русь, народи Закавказзя, Північного Кавказу і Криму — усі вони в тій чи іншій мірі зіткнулися з візантійською освітою. Найінтен-сишгіше візантійський культурний вплив, природно, виявився в країнах, де утвердилося православ'я, пов'язане міцними зв'язками з константинопольською церквою. Візантійський вплив виявлявся у сфері релігії та філософії, суспільної думки та космології, писемності та освіти, політичних ідей та права. Він проникав у всі сфери мистецтва. Через Візантію антична і елліністична культурна спадщина, духовні цінності, створені не лише в самій Греції, але й у Єгипті та Сірії, Палестині та Італії, передавалися іншим народам. Сприйняття традицій візантійської культури у Болгарії та Сербії, Грузії та Вірменії, Древній Русі сприяло подальшому прогресивному розвиткові їх культур.
Візантійська імперія виникла на рубежі двох епох — забелі пізньої античності та народження середньовічного суспільства—-внаслідок розділення Римської імперії на лідиу і західну частини'. Після падіння Західної Римської імперії концепція всесвітнього римського владарю-шшя, титул імператора і сама ідея світової монархи, також традиції античної освіченості збереглися лише -«.і Сході — у Візантійській імперії. Географічне положення Візантії, що розкинула свої илодіння на двох континентах — в Європі та Азії, а час поширювала свою владу й на області Африки,— ро-Онло цю імперію поєднуючою ланкою між Сходом і Заходом. Постійне роздвоєння між східним і західним святом, схрещення азіатських і європейських впливів з переважанням в окремі епохи то одних, то інших стали історичною долею Візантії. Змішання греко-римських і східних традицій наклало відбиток на суспільне життя, державність і релігійно-філософські ідеї, культуру і мистецтво Візантійського суспільства. Однак Візантія пішла своїм історичним шляхом, багато в чому відмінним від шляхів країн як Сходу, так і Заходу, що детермінувало особливості її культури.
В історії європейської і загалом світової культури візантійській цивілізації належить особливе місце. Для неї характерні урочиста пишність, внутрішня шляхетність, витонченість форми і глибина думки. Протягом всього тисячолітнього існування Візантійська імперія, що увібрала в себе спадщину греко-римського світу і елліністичного Сходу, була центром своєрідної та воістину блискучої культури Крім того, аж до XIII ст. Візантія за рівнем розвитку освіченості, напруження духовного життя і барвистості предметних форм культури, без сумніву, була попереду всіх країн середньовічної Європи.
Особливості візантійської культури полягають у синтезі західних і східних елементів у різних сферах матеріального і духовного життя суспільства за домінуючого становища греко-римських традицій; збереженні в значній мірі традицій античної цивілізації, що стали основою розвитку у Візантії гуманістичних ідей та зародження європейської культури епохи Ренесенсу; Візантійська імперія на відміну від роздрібленої середньовічної Європи зберегла державні політичні доктрини і культ імператора, що наклало відбиток на різномантні сфери культури, а саме: за всезростаючого впливу християнства ніколи не згасала світська художня творчість; відмінності православ'я від католицтва, що проявлялося у своєрідності філософсько-богословських поглядів православних теологів і філософів Сходу, догматиці, літурії, обрядності православної церкви, системі християнських етичних і естетичних цінностей Візантії.
Становлення візантійської культури відбувалося за обставин глибоко протирічного ідейного життя ранньої Візантії. Це був час становлення ідеології візантійського суспільства, оформлення системи християнського світогляду, що стверджувався в гострій боротьбі з філософськими, етичними, естетичними і природознавчими поглядами античного світу. Перші століття існування Візантійської імперії можна розглядати як важливий етап світоглядного перевороту, коли не тільки формувалися основні тенденції мислення візантійського суспільства, а й складалася його образна система, яка спиралася на традиції язичеського еллінізму і християнства, що здобуло офіційний статус.
В патристичній літературі ранньовізантійської доби, працях Василя Кесарійського, Григорія Назіанзіна і Григорія Нисського, промовах Іоаина Златоуста, де закладався фундамент середньовічного християнського богослов'я, ми бачимо поєднання ідей раннього християнства з неоплатонічною філософією, парадоксальне сплетіння античних риторичних форм з мовим ідейним змістом. Ка-падокійські мислителі Василь Кесаршський Григорій Нисський і Григорій Назіанзін закладають фундамент зантШської філософії. їх філософські побудови своїм кооінням сягають в стародавню історію еллінського мис-пення В центрі патристичної філософії є розуміння буття як блага, що дає своєрідне виправдання космосу, отже також світові та людині. У Григорія Нисського ця концепція часом наближується до пантеїзму
В IV—V ст. в імперії розгорнулися запеклі філософсько-богословські суперечки: хрйстологічні — про природу Христа і трииітарні — про його місце в троїці. Суть цих надзвичайно гострих дискусій полягала не тільки в створенні та систематизації християнської догматики. їх філософським змістом була антропологічна проблема: в теологічній формі ставилося питання про сенс людського існування, місце людини у Всесвіті, межі її можливостей. В цих суперечках втілилася ідейна боротьба між антропологічним максималізмом, що вважав можливим розчинення людської природи в божественній і цим піднімав людину до небачених в античному світі висот, і антропологічним мінімалізмом, що цілком підкорював людину божеству і зводив людство до крайнього ступеню самоприниження. У християнській ідеології, що формувалася, в цей період можна виділити дві течії: аристократичну, пов'язану з пануючою церквою та імператорським двором, і плебейсько-народну, що виросла г єресей і корінням tягaлa в релігійно-етичні уявлення народних мас і широких прошарків найбіднішого чернецтва. Придворна аристократія, вище духовенство, освічена інтелігенція великих міст енергійно виступають за використання всього кращого, що було дано людству античною культурою. Християнські богослови, письменники, проповідники все частіше запозичують із скарбниці греко-римської культури імпонуючу простоту і пластичність філософської прози, філігранні методи неоплатонічної діалектики, логіку Арістогеля, практичний психологізм та іскристу красномовність античної риторіки. В ранньовізантійський період християнська наукова література досягає високого ступеня витонченості, з'єднуючи вишукану елегантність форми з глибоким спіритуалізмом змісту.
Все духовне життя суспільства відзначається драматичною напруженістю: у всіх сферах знання, в літературі, мистецтві спостерігається дизовижна суміш язичеських і християнських ідей, образів, уявлень, колоритне поєднання язичеської міфології з християнською містикою. У художню творчість все дужче проникають щирість і емоційність, народна наївність і цільність сприйняття світу, різкість моральних оцінок, несподіване поєднання містицизму з життєвістю побутового колориту, набожної легенди з діловим практицизмом. Посилюється дидактичний елемент у всіх сферах культури: слово і книга, знак і символ, що пронизані релігійними мотивами, посідають значне місце в житті людини ранньовізантійської епохи.
Опісля імперія вступила в новий період свого розквіту — становлення й перемоги феодального ладу. Не дивно, що імператори Ісаврійеької династії (Лев III, Костянтин V та ін.) не тільки вели війни з арабським халіфатом, але й здійснювали важливі реформи в сфері права, суспільних відносин і церковної політики. За часів Лева III була видана коротка законодавча збірка «Ек-логи», основною задачею якої було зміцнення центральної влади і захист інтересів військово-службового панства, що було опорою Ісаврам. У ньому є ряд нових методів, в тому числі посилення репресій проти єресей.
Особливо широкий політичний та ідеологічний резонанс у Візантії викликали церковні реформи перших Ісав-рів. Вперше в історії Візантії сталося відкрите зіткнення держави і церкви, коли нанесений потужний удар по культу ікон, що надав церкві можливості міцного ідеологічного впливу на широкі прошарки населення країни і приніс їй значні прибутки. Іконоборство — це боротьба військового землевласницького панства і частини торгово-ремісничих кіл Константинополю за обмеження могутності церкви і поділ її майна. Загалом боротьба завершилася ідейною перемогою іконошанувальників, але фактично досягнуто компромісу між державою і церквою. Церковно-монастирське землеволодіння було дуже обмежене, багато церковних скарбів конфісковано, а церковні ієрархії як у столиці, так і на місцях фактично підкорені імператорській владі. Візантійський імператор став визваним главрю православної церкви.
Необхідно відзначити і той істотний момент, що іконоборчий вух призвів до нового злету світського образотворчого мистецтва і архітектури Візантії. За іконобор-ських імператорів до архітектури проникає вплив мусульманського зодчества. Всі палаци були оточені парками з фонтанами, екзотичними квітами і деревами. В Константинополі, Ні-кеї, інших містах Греції та іМалої Азії зводилися міські стіни, суспільні споруди, приватні будови. В світському мистецтві іконоборського періоду перемогли принципи репрезентативної урочистості, архітектурної монуме«-тальності та барвистої багатофігурної декоративності, що надалі стали основою розвитку світської художньої творчості.
В період розвитку феодалізму серйозні зміни відбуваються в структурі державної влади і адміністративному управлінні імперією. Саме в цей час відбулася чітка кристалізація всіх форм державності. Імперія нині управлялася із імператорської канцелярії, а провінційні намісники, що отримували платню з казни, залежали від центру. Величезну роль у житті візантійського суспільства відігравав централізований бюрократичний апарат; державні чиновники об'єднувалися у замкнену касту, в котрій панувала сувора ієрархія згідно з табелем пре ранги.
Правління імператорів Македонської династії часте називають золотим віком візантійської державності. Дійсно, за них оформлюється пишний етикет візантійського двору, суворий церемоніал прийому зарубіжних послів, зміцнюється принцип легітимності влади через інститут співправителів. Звичайно, імператор робив свого сина співправителем і тим самим закріплював за своєю династією. Жоден з імператорів Македонської династії не втратив влади внаслідок палацового перевороту або заколоту.
Протягом усього цього періоду соціальна опора центральної влади нерідко значно зміцнювалася. На престолі змінювалися імператори — ставленики то могутньої столичної палацової аристократії та вищого чиновництва, то провінційної феодальної знаті. Недарма вся політична історія Візантії наповнена постійними зіткненнями константинопольської чиновної знаті з місцевими феодальними землевласниками. Це була по суті постійна боротьба доцентрових і відцентрових сил у Візантійській імперії, що все посилювалася в міру феодалізації країни.
Після одного з тривалих періодів внутрішніх смут і зовнішніх невдач знову відбувається консолідація всіх сил імперії навколо нової династії КОХМІІІНІВ. Завдяки діяльності трьох здібних імператорів цієї династії (Олексія І, Іоанна II, Мануїла І), що знайшли підтримку в провінціях, Візантія XI—XII ст. знову виступила на міжнародній арені великою європейською державою. Правління К.омнінів було блискучим періодом в історії Візантії, коли імперія в останній раз не тільки повернула собі минулу велич, але й відродила колишню централізацію візантійської держави. Нову централізацію Комніни утверджували, як це не парадоксально, спираючись на сили децентралізації — військово-феодальну знать і розквітлі провінційні міста. В XI—XII ст. відбувається економічне посилення і політична консолідація феодальної знаті.
В цей період все ясніше кристалізувалися основні відмінності між православною і католицькою церквами. Ці розходження соціально-економічного, політичного і релігійно-догматичного характеру в цілому відображували відмінності в суспільній структурі та культурі Візантії і Заходу. Поряд з цими розходженнями східну і західну церкви розділяли стійкі соціально-психологічні відмінності, що укорїнилися в широких колах середньовічного суспільства Заходу і Сходу. Західній релігійності була властива глибока емоційна напруженість, що межувала ' з релігійною екзальтацією. Для вірувань греків була характерна абстрактна філософська розсудливість, прихильність до трансцендентних ідей. Схвильована уява латинян постійно спрямовувалася до страждань Христа, страшних мук грішників у пеклі. В православній церкві на перший план висувалися радісно-просвітлені моменти життя Христа, його втілення і воскресіння; душі віруючих підносилися до божественного світла, до перемоги добра над злом. Ця відмінність знайшла відображення у візантійській і західноєвропейських культурах. З X ст. настає новий етап в історії візантійської культури — відбуваються узагальнення і класифікація всього досягнутого в науці, богослов'ї, філософії, літературі. У візантійській культурі цей вік пов'язаний із створенням творів узагальнюючого характеру — складені енциклопедії з історії, сільського господарства, медицини. Трактати імператора Костянтина Багрянородного (913—959 pp.) «Про управління державою», «Про феми», «Про церемонії візантійського двору» — обширна енциклопедія цінних відомостей про політичну і адміністративну структуру візантійської держави. В цей час тут був зібраний барвистий матеріал етнографічного та історико-геогра-фічного характеру про суміжні з імперією країни і народи, в тому числі й про слов'ян. В культурі повністю торжествують {узагальнено-спіритуалітичні | принципи; суспільна думка, література, мистецтво неначе відриваються від реальної дійсності та замикаються в колі вищих, абстрактних ідей. Остаточно складаються і основні принципи візантійської естетики. Ідеальний естетичний об'єкт переноситься в духовну сферу, яка описується тепер за допомогою таких естетичних категорій, як прекрасне, світло, колір, образ, знак, символ. Ці категорії допомагають висвітленню глобальних проблем мистецтва та інших сфер культури. В художній творчості переважають традиціоналізм, канонічність. Мистецтво тепер не протирічить догматам офіційної релігії, а активно служить їм. Але двоїстість візантійської культури, протиборство в ній аристократичної та народної течій не зникають навіть в періоди найбільш повного панування догматизованої церковної ідеології.
В XI—XII ст. у візантійській культурі відбуваються серйозні світоглядні зрушення. Зростання провінційних міст, підйом ремесла й торгівлі, кристалізація політичної та інтелектуальної самосвідомості жителів міст, феодальна консолідація пануючого класу при збереженні централізованої держави, зближення з Заходом при Комнінах не могли не відбитися і на культурі. Значні надбання позитивних знань, зростання природничих наук, розширення уявлень людини про Землю та Всесвіт, потреби в мореплаванні, торгівлі, дипломатії, юриспруденції, розвиток культурного спілкування з країнами Європи і арабським світом — все це призводить до збагачення Візантійської культури та значних змін у світогляді візантійського суспільства. Це був час підйому наукових знань і зародження раціоналізму в філософській думці Візантії.
Раціоналістичні тенденції у візантійських філософів і богословів, як і в західноєвропейських схоластів XI— XII ст., проявлялися насамперед у прагненні поєднати віру з розумом, а часом і поставити розум вище віри. Найважливішою передумовою розвитку раціоналізму у Візантії був новий етап відродження античної культури, осмислення античної спадщини як єдиної, цілісної філософсько-естетичної системи. Візантійські мислителі XI—XII ст. сприймають від античних філософів повагу До розуму; на зміну сліпій вірі, заснованій на авторитеті, приходить дослідження причинності явищ природи І суспільства. Але на відміну від західноєвропейської схоластики візантійська філософія XI—XII ст. будувалася на основі античних філософських вчень різних шкіл, а не лише на працях Арістотеля, як це було на Заході. Виразниками раціоналістичних віянь у візантійській філософії були Михайло Псьол, Іоанн Італ та їх послідовники. Однак усі ці представники раціоналізму і релігійного вільнодумства були засуджені церквою, а їх праці покарані вогнем. І нехай вони потерпіли поразку, їх діяльність не про.йшла марно — вона підготувала грунт для гуманістичних ідей у Візантії.
Підбиваючи підсумки розвитку візантійської культури в XI—-XII ст., ми можемо відзначити певні важливі нові риси художньої творчості Візантії тієї епохи. Безумовно, культура візантійської імперії в цей час ще залишалася середньовічною, традиційною, багато в чому канонічною. Але в художньому житті суспільства, не дивлячись на силу традицій, починають пробивати собі шлях передре-несаисні явища. Вони виявлялися не тільки і не стільки в відродженні інтересу до античності, що ніколи не вмирав у Візантії, а і в появленні паростків раціоналізму та вільнодумства, посиленні боротьби різноманітних угрупувань в сфері культури, зростанні соціального невдоволення.
В літературі виявляються тенденції до демократизації мови і сюжету, індивідуалізації авторського обличчя, виявлення авторської позиції. В ній зароджується критичне ставлення до аскетичного чернецького ідеалу і проскакують релігійні сумніви. Літературне життя стає більш інтенсивним, виникають літературні гуртки. Значного розквіту досягає в цей період і візантійське мистецтво. Не дивлячись на його канонічність і уніфікацію естетичних цінностей, в ньому пробиваються паростки нових передренесансних віянь, що знайшли дальший розвиток у візантійському мистецтві епохи Палеологів. Захоплення Константинополя хрестоносцями в 1204 р. привело до ослаблення Візантійської імперії та короткочасного існування Латинської імперії (1204—1261 pp.) і во-лодіаь латинських баронів на землі Візантії. У сфері культури цей епізод знаменує культурну взаємодію грецької та західної цивілізацій. Католицька церква доклала багато зусиль для розповсюдження серед греків латинської культури і католицького віровчення. Вже в 1205 р. була зроблена спроба заснувати в Константинополі католицький університет. Центром розповсюдження католицизму в Латинській імперії став монастир св. Домініка в Константинополі, д в 1252 р. чернець Бартоломей склав полемічний твір «Проти помилок греків». Одночасно візантійська культура стала впливати й на освічених людей, які прибували з Заходу. Так, католицький архієпіскоп Коринфу Гійом де Мербеке, людина широко освічена, котра знала латинську і грецьку філософії, переклала на латинь праці Арістотеля, Гіпократа, Архімеда і Прокла. Ці переклади, мабуть, вплинули на формування філософських поглядів Фоми Аквінського. При дворі латинських імператорів, князів і баронів розповсюджувалися західні звичаї та розваги, турніри, пісні трубадурів, свята й театральні вистави. Помітним явищем у культурі Латинської імперії була творчість трубадурів, що в більшості були учасниками IV Хрестового походу. Так, Конон де Битюн досяг зеніту своєї слави саме в Константинополі. Красномовство, поетичний дар, твердість і мужність зробили його другою особою в державі після імператора, у відсутність котрого він нерідко правив Константинополем. Труверами імперії були знатні лицарі Робер де Блуа, Гуто де Сен-Кантен, граф Жан де Брісн й менш знатні, як Гуго де Брежиль.
Певна річ, спроби введення католицького віросповідання і розповсюдження західної культури в Латинській імперії зустрічали постійний стійкий опір з боку православного духовенства, так і широких верств населення. Серед інтелектуалів росли і зміцнювалися ідеї еллінського патріотизму і еллінської самосвідомості. Але зустріч і взаємний вплив західної та візантійської культур в той період підготували їх подальше зближення в пізній Ві-Зантїт.
Для культури пізньої Візантії характерне ідейне спілкування візантійських ерудитів з італійськими вченими, письменниками, поетами, що вплинуло на формування ранньоіталійського гуманізму. Саме візантійським ерудитам судилося відкрити західним гуманістам прекрасний світ греко-римської давнини, познайомити їх з класичною античною літературою, філософією Платона й Арістотеля. Необхідно відзначити, що поняття «візантійський гуманізм» позначає той культурний, духовно інтелектуальний, психологічний і естетичний комплекс, що був характерним для світогляду ерудитів XIV—XV ст. і за своїми ознаками може вважатися аналогом італійського гуманізму. Річ при цьому йде не стільки про завершену культуру гуманізму, скільки про гуманістичні тенденції, не стільки про відродження античності, скільки про відоме переосмислення античної спадщини,
язичества як системи поглядів, про перетворення його в фактор світогляду.
Обширні знання таких уславлених візантійських філософів, богословів, філологів, риториків, як Георгій Ге-міст, Плифон, Димитрій Кидоніс, Мануїл Хрисолор, Віс-саріон Нікейський та ін., викликали безмірне захоплення італійських гуманістів, багато яких стали учнями й послі-довниками візантійських вчених. Однак суперечність суспільних відносин пізньої Візантії, слабкість паростків передкапіталістичних відносин, натиск турків і гостра ідейна боротьба, що завершилася перемогою містичних течій, призвели до того, що новий напрямок в художній творчості, який там виник, подібний ранньоіталійському Ренесансу, не дістав завершення.
Викликають інтерес спосіб життя і звичаї пізньовізан-тійської аристократії, для якої найбільш характерними рисами стають прагнення до розкошу і комфорту. Догідництво, підлесливість нижчих санів до тих, хто досяг соціальних вершин, виділяються як риси, що визначали характер моралі придвірних кіл. Один із авторів того часу писав, що будинки багатіїв повні слуг, на вулиці ж вони з'являються в оточенні гурту підлесників. За Георгієм Пахимером, «підлесники можуть почути гармонію навіть у кашлі хворого царственного дитяти».
При характеристиці звичаїв придворних і ділових кіл сучасники виділяли перш за все хабарництво, наклепни-цтво, наговори. Імператорський двір уявлявся їм «взірцем балакливості та підлабузництва». Твір «Плодослів» висміює догідливість, що проявляється у ставленні до государя з приводу кожного висловленого ним рішення (у байці — до Айви): «Многая лета, владико государ Айва, многая лета! Яко тобі подобає царствіє, єдиному з усіх благородному воістину!» Задушливою була атмосфера двору і чиновницького апарату: вичікування санів, посад і подачок, прагнення висунутися, бути поміченим.
Хабарництво вважалося нормою ділових відношень. Стефан Сахікіс, що напочатку своєї адвокатської діяльності звільнив від платні бідних і не брав хабарів, викликав невдоволення колег, оскільки хабарництво в суді було нормою. Набір тих моральних рис, що за традицією прийнято називати «візантінізмом», зберігся до останніх днів існування імперії.
У пізній Візантії процвітали забобони. Суспільне безладдя викликало думки про наближення кінця світу. Навіть серед освічених людей були поширені ворожіння, віщування, а іноді й магія. Візантійські автори не раз зверталися до сюжету про віщування Сивілли, котра нібито вірно визначила число візантійських імператорів та патріархів і тим провістила час загибелі імперії. Існували спеціальні книги ворожби (бібліа хрисмалогіка), що пророкували майбутнє. Часто погане почуття або ж невдача у справах пояснювалася впливом чаклунських сил. Імператор Феодор Ласкаріс вважав свою епілепсію результатом чаклунства. Людей, які використовували різноманітні форми ворожіння, побоювалися, не бажаючи випробувати на собі силу їх впливу. Іноді чаклунів переслідували з тим, щоб пізнати мету їх таємничих дій проти якої-небудь персони. Одного разу запідозрену в чародійстві старуху, щоб вивідати ціль її ворожби, оголеною посадили в мішок разом з кішками. Кішок через тканину кололи шипшиною, щоб вони встромляли кігті в тіло старої. Випадки застосування магії траплялися й у колах духовенства, хоча це н переслідувалося церквою.
Деякі рецепти лікування хвороб засвідчували, що у Візантії поряд із знаннями астрономії, фармакології, умінням використовувати наркоз уживалися наївні забобони відносно позбавлення від хвороб.
Забобони залишалися й у сфері правосуддя, хоча й не були явищем постійним. Деінде в селах ще вживався «божий суд». Іноді обвинувачений в тяжкому злочині випробувався вогнем, ступаючи босими ногами на розпечене вугілля або беручи в руки розпечене залізо. Навіть спірні питання теології часом вирішувалися подібним чином. Так, богослови намагалися розв'язати догматичні суперечки двох церковних напрямів, піддавши вогню два манускрипти, що містили в собі релігійне кредо цих напрямків. Часом у суді для визначення правої сторони вдавалися до поєдинку між обвинувачуваним і звину-вачем.
Релігійна настроєність була у вищій мірі характерна для пізньовізантійського суспільства. Звернуті до народу проповіді аскези та анахоретства не могли не залишити сліду. Прагненням до самотності, до молитви було помічено життя багатьох людей, як вихідців з аристократії, так і представників низів. Слова Георгія Акрополіта могли характеризувати не лише деспота Іоана: «Проводив цілі ночі в молитві... було у нього піклування про те, щоб більше проводити часу в самотності і насолоджуватися спокоєм, або, в крайньому випадку, знаходитися в близькому спілкуванні з особами, котрі ведуть та-ке життя». Вихід із політичного життя в монастир — далеко не одиничний. Прагнення відійти від суспільних справ пояснювалося насамперед тим, що сучасники не бачили виходу з тих несприятливих колізій внутрішнього і міжнародного плану, що свідчили про падіння авторитету імперії та наближення її катастрофи.
Який же внесок візантійської цивілізації у світову культуру? Насамперед слід відзначити, що Візантія була золотим мостом між західною і східною культурами. Вона зробила глибокий і стійкий вплив на розвиток культур багатьох країн середньовічної Європи. Ареал розповсюдження впливу візантійської культури був вельми широким: Сіцілія, Південна Італія, Далмація, країни Балканського півострова, Древня Русь, народи Закавказзя, Північного Кавказу і Криму — усі вони в тій чи іншій мірі зіткнулися з візантійською освітою. Найінтен-сишгіше візантійський культурний вплив, природно, виявився в країнах, де утвердилося православ'я, пов'язане міцними зв'язками з константинопольською церквою. Візантійський вплив виявлявся у сфері релігії та філософії, суспільної думки та космології, писемності та освіти, політичних ідей та права. Він проникав у всі сфери мистецтва. Через Візантію антична і елліністична культурна спадщина, духовні цінності, створені не лише в самій Греції, але й у Єгипті та Сірії, Палестині та Італії, передавалися іншим народам. Сприйняття традицій візантійської культури у Болгарії та Сербії, Грузії та Вірменії, Древній Русі сприяло подальшому прогресивному розвиткові їх культур.
