Яртися Лекції з історії світової та вітчизняної культури (2005)
2. Ранньовізантійська культура
В столиці Візантійської імперії Константинополі, вдало розташованій на кордоні європейських і азійських володінь цієї держави, перетиналися сухопутні та морські шляхи, що з'єднували Захід зі Сходом. Все це позитивно позначилося на піднесенні політичного становища Константинополя, його економіки, культури.
Візантійський імператор Константин І (285 — 337 pp.) не розглядав резиденцію в Константинополі як "нову християнську столицю" імперії і не протиставляв її "язичницькому" Риму. Однак він усвідомив роль і значення християнства для зміцнення єдності держави, а тому проголосив його державною релігією, рівноправною з іншими (язичницькими) культами. Водночас імператор сприяв формуванню християнської церкви, утвердженню її привілеїв. Лише після того християнство поступово набуло статусу офіційної візантійської ідеології, а Константинополь став не лише адміністративним, а й культурно-релігійним центром Візантії. Утвердження Константинополя як "християнської столиці" Сходу було прискорене завершенням відособлення Візантії у 395 p., коли відбувся остаточний поділ Римської держави на Західну Римську і Східну Римську (Візантійську) імперії.
Наприкінці IV ст. Константинополь перетворився на найбільший торгово-ремісничий центр Візантійської імперії, став своєрідною "майстернею Всесвіту", що приваблювала купців з усього світу. На початку V ст. були побудовані його нові стіни ("стіни Феодосія") — вершина військово-інженерного будівництва. Близько 500 башт, три ряди сухопутних та ряд морських мурів зробили столицю Візантії неприступною фортецею.
Візантійці не випадково залишили стару назву своєї держави. Саме в цьому виявилось усвідомлення своєї спадкоємності з Римом. Після падіння Західної Римської імперії 476 р. титул імператора, ідея світової монархії, а також традиції античної освіченості збереглися лише у Візантії. Вона об'єктивно постала з "римського кореня" і римських античних традицій.
Освіта у ранній Візантії підтримувала прямий спадкоємний зв'язок з античністю. Існувала її розгалужена міська система від муніципальних, приватних і монастирських шкіл до професійних носіїв вищої античної освіти: риторів, педагогів, філософів, лікарів та юристів. Продовжували діяти старі центри античної освіченості — Александрія, Афіни, Антіохія. Згодом ці центри занепали: Александрійська бібліотека згоріла, а Платонівська Академія в Афінах закрилася за наказом імператора Юстиніана.
Візантійське суспільство, як і римське, було правовим суспільством. В основі його законодавства містилися кращі досягнення римської юридичної думки, де отримали теоретичне оформлення такі поняття юриспруденції, як закон і звичай, визначені норми карного права і процесу.
Візантія, як і римське суспільство, залишалась громадянським суспільством. Форми політичної активності її населення були зв'язані зі старою полісною традицією народних зборів, збереженням залишків античної демократії у вигляді права громадян висловлювати думку владі. "Конституційні" права, характерні для римських традицій, мав "народ" (населення) Константинополя, який формально брав участь у виборах імператора. Існували його своєрідні політичні об'єднання ("партії цирку").
Візантійська державність також продовжувала, хоч і неадекватно, римські традиції. Візантія перетворилася на необмежену бюрократичну монархію. Центром державного управління став "двір" (імператорський палац). Імператор як верховний правитель мав вищу законодавчу, виконавську і судову владу. Із сенаторів, які обіймали вищі державні посади, складався консультативний орган при імператорові — консисторій (Державна рада).
Основу політичної доктрини візантійського самодержавства становила християнська концепція богообраності імператорської влади. Вона продовжила римсько-елліністичу традицію "священства" влади, її благословення "милістю Божою". Церква з V ст. була залучена до церемонії коронації новообраних імператорів, символізуючи божественне освячення їх влади. Склався пишний імператорський культ. Однак візантійські імператори не обожнювались, як східні царі-деспоти. Священною була не особа імператора, а його державна влада.
Римські традиції виявилися не тільки в ідеї божественного походження імператорської влади, а й у визнанні "богообраності" самого візантійського народу. Формула: "Глас народу — глас Божий" стала християнським обґрунтуванням права висловлення "богообраним народом" своєї думки "богообраному імператорові". Не утвердились у Візантії абсолютна необмеженість і спадковість імператорської влади. Візантійських імператорів формально обирали представники держави за класичною формулою: "За згодою і загальною волею армії, сенату і народу".
Формування ранньовізантійської культури відбувалося в умовах гострої боротьби християнського віровчення з філософськими, етичними, естетичними та природознавчими поглядами пізньоантичного світу. Тому перші століття існування Візантії були важливим етапом становлення світогляду візантійського суспільства, що дотримувався традицій язичницького еллінізму, а також християнства. Цей період історії Візантії характерний ідеологічним обґрунтуванням християнством боговстановленос-ті своєї церковної організації, популяризацією християнського способу життя та боротьбою проти єретичних течій всередині самого християнства. Помітна роль у цьому належала відомим християнським проповідникам Григорієві Богослову та Іоанну Златоусту, які здійснили систематизацію християнського богослов'я, заклавши основи його спеціального розділу — гомілетики (теорії і практики проповідницької діяльності). Водночас у патристичній літературі ранньовізантійської доби, працях Ва-силія Кесарійського, Григорія Назіанзина і Григорія Нисського був закладений фундамент середньовічної візантійської філософії, яка корінням сягала в історію еллінського мислення.
Запеклі філософсько-богословські суперечки, що точилися у IV — V ст. навколо проблеми природи Христа та його місця в Святій Трійці, сприяли не лише систематизації християнської догматики, філософським змістом цих суперечок стала й антропологічна проблема про сенс людського існування, місце людини у Всесвіті та про межу її пізнавальних можливостей.
У IV — V ст. не відбулося глибокої християнізації свідомості візантійців. Релігійний фанатизм, суворі форми аскетизму та по-слушництва, віра у чудеса ще не стали масовим явищем. При всьому захопленні візантійців релігійними проблемами вони зберігали філософсько-споглядальне сприйняття релігії. Це підтримувало збереження язичництва й існування різноманітних християнських течій. Достатньо поширеною була і стара антична (язичницька) критика християнства. Для освічених верств населення характерними були релігійний індиферентизм, формальне сприйняття християнства як офіційно-обов'язкового державного культу. Міська інтелігенція енергійно виступала за використання всього кращого з античної культури. Християнські богослови і письменники запозичували зі скарбниці греко-римської філософської прози філігранні методи неоплатонівської діалектики, логіку Аристотеля, іскристу красномовність античної риторики.
Духовне життя ранньевізантійського суспільства вирізнялося драматичною напруженістю. В літературі та мистецтві спостерігалась еклектична суміш язичницьких і християнських ідей, різноманітних образів і уявлень, колоритне поєднання язичницької міфології з християнською містикою. Незважаючи на це, художня творчість досягла високої витонченості, поєднуючи вишукану елегантність форми з глибоким спіритуалізмом змісту.
В ранній період історії Візантія, як уже зазначалося, досягла найвищого розквіту за імператора Юстиніана І, котрий в умовах соціальної кризи і розкладу пізньоантичного суспільства у VI ст. прагнув зберегти "велич" імперії. Побудована ним на Балканах колосальна лінія фортець була останньою спробою закріпитися на "старих кордонах". За цих умов ще більше зросло значення Константинополя, що перетворився на найбільше місто імперії з населенням близько 350 тис, головний центр торгівлі, суднобудування, виробництва зброї і предметів розкоші.
За Юстиніана у культурі Візантії сформувалося багато з того, що стало типово "візантійським" в ідеології, естетиці, архітектурі, живописі. Саме тоді була здійснена знаменита Юстиніанівська кодифікація римського права, яку сучасники називали "храмом правової науки". Завдяки цьому кодексу громадянського права досягнення римської юридичної науки змогли дійти до юристів середніх віків.
З небаченою пишністю у 532 — 537 pp. збудовано храм Св.Софії, що впродовж віків став головною церквою всього східнохристиян-ського світу, чудом церковного будівництва. З ним утвердився основний тип купольного храму, характерний для візантійської архітектури. Він уособлював союз держави і церкви, значення Константинополя як центру східного християнства. Його внутрішнє оформ- ! лення та високий 55-метровий купол (31 м у діаметрі) символічно підкреслювали органічну єдність земного та небесного порядку.
Основу розвитку візантійського мистецтва та літератури VI ст. становить відображення пізньоантичного бачення художніх цінностей. Ґрунтуючись більше на роздумах, аніж на емоційно-чуттєвому сприйнятті, воно засвідчувало не лише глибину християнської духовності а й світське розуміння духовних цінностей. Це виявилось у багатому за символікою "юстиніанівському класицизмі", що відображав офіційний характер одержавленого християнства юстиніанівської епохи. Вона підсумовувала розвиток візантійської культури в період, коли були вичерпані можливості реформ у всіх сферах життя пізньоантичного суспільства.
Візантійський імператор Константин І (285 — 337 pp.) не розглядав резиденцію в Константинополі як "нову християнську столицю" імперії і не протиставляв її "язичницькому" Риму. Однак він усвідомив роль і значення християнства для зміцнення єдності держави, а тому проголосив його державною релігією, рівноправною з іншими (язичницькими) культами. Водночас імператор сприяв формуванню християнської церкви, утвердженню її привілеїв. Лише після того християнство поступово набуло статусу офіційної візантійської ідеології, а Константинополь став не лише адміністративним, а й культурно-релігійним центром Візантії. Утвердження Константинополя як "християнської столиці" Сходу було прискорене завершенням відособлення Візантії у 395 p., коли відбувся остаточний поділ Римської держави на Західну Римську і Східну Римську (Візантійську) імперії.
Наприкінці IV ст. Константинополь перетворився на найбільший торгово-ремісничий центр Візантійської імперії, став своєрідною "майстернею Всесвіту", що приваблювала купців з усього світу. На початку V ст. були побудовані його нові стіни ("стіни Феодосія") — вершина військово-інженерного будівництва. Близько 500 башт, три ряди сухопутних та ряд морських мурів зробили столицю Візантії неприступною фортецею.
Візантійці не випадково залишили стару назву своєї держави. Саме в цьому виявилось усвідомлення своєї спадкоємності з Римом. Після падіння Західної Римської імперії 476 р. титул імператора, ідея світової монархії, а також традиції античної освіченості збереглися лише у Візантії. Вона об'єктивно постала з "римського кореня" і римських античних традицій.
Освіта у ранній Візантії підтримувала прямий спадкоємний зв'язок з античністю. Існувала її розгалужена міська система від муніципальних, приватних і монастирських шкіл до професійних носіїв вищої античної освіти: риторів, педагогів, філософів, лікарів та юристів. Продовжували діяти старі центри античної освіченості — Александрія, Афіни, Антіохія. Згодом ці центри занепали: Александрійська бібліотека згоріла, а Платонівська Академія в Афінах закрилася за наказом імператора Юстиніана.
Візантійське суспільство, як і римське, було правовим суспільством. В основі його законодавства містилися кращі досягнення римської юридичної думки, де отримали теоретичне оформлення такі поняття юриспруденції, як закон і звичай, визначені норми карного права і процесу.
Візантія, як і римське суспільство, залишалась громадянським суспільством. Форми політичної активності її населення були зв'язані зі старою полісною традицією народних зборів, збереженням залишків античної демократії у вигляді права громадян висловлювати думку владі. "Конституційні" права, характерні для римських традицій, мав "народ" (населення) Константинополя, який формально брав участь у виборах імператора. Існували його своєрідні політичні об'єднання ("партії цирку").
Візантійська державність також продовжувала, хоч і неадекватно, римські традиції. Візантія перетворилася на необмежену бюрократичну монархію. Центром державного управління став "двір" (імператорський палац). Імператор як верховний правитель мав вищу законодавчу, виконавську і судову владу. Із сенаторів, які обіймали вищі державні посади, складався консультативний орган при імператорові — консисторій (Державна рада).
Основу політичної доктрини візантійського самодержавства становила християнська концепція богообраності імператорської влади. Вона продовжила римсько-елліністичу традицію "священства" влади, її благословення "милістю Божою". Церква з V ст. була залучена до церемонії коронації новообраних імператорів, символізуючи божественне освячення їх влади. Склався пишний імператорський культ. Однак візантійські імператори не обожнювались, як східні царі-деспоти. Священною була не особа імператора, а його державна влада.
Римські традиції виявилися не тільки в ідеї божественного походження імператорської влади, а й у визнанні "богообраності" самого візантійського народу. Формула: "Глас народу — глас Божий" стала християнським обґрунтуванням права висловлення "богообраним народом" своєї думки "богообраному імператорові". Не утвердились у Візантії абсолютна необмеженість і спадковість імператорської влади. Візантійських імператорів формально обирали представники держави за класичною формулою: "За згодою і загальною волею армії, сенату і народу".
Запеклі філософсько-богословські суперечки, що точилися у IV — V ст. навколо проблеми природи Христа та його місця в Святій Трійці, сприяли не лише систематизації християнської догматики, філософським змістом цих суперечок стала й антропологічна проблема про сенс людського існування, місце людини у Всесвіті та про межу її пізнавальних можливостей.
У IV — V ст. не відбулося глибокої християнізації свідомості візантійців. Релігійний фанатизм, суворі форми аскетизму та по-слушництва, віра у чудеса ще не стали масовим явищем. При всьому захопленні візантійців релігійними проблемами вони зберігали філософсько-споглядальне сприйняття релігії. Це підтримувало збереження язичництва й існування різноманітних християнських течій. Достатньо поширеною була і стара антична (язичницька) критика християнства. Для освічених верств населення характерними були релігійний індиферентизм, формальне сприйняття християнства як офіційно-обов'язкового державного культу. Міська інтелігенція енергійно виступала за використання всього кращого з античної культури. Християнські богослови і письменники запозичували зі скарбниці греко-римської філософської прози філігранні методи неоплатонівської діалектики, логіку Аристотеля, іскристу красномовність античної риторики.
Духовне життя ранньевізантійського суспільства вирізнялося драматичною напруженістю. В літературі та мистецтві спостерігалась еклектична суміш язичницьких і християнських ідей, різноманітних образів і уявлень, колоритне поєднання язичницької міфології з християнською містикою. Незважаючи на це, художня творчість досягла високої витонченості, поєднуючи вишукану елегантність форми з глибоким спіритуалізмом змісту.
В ранній період історії Візантія, як уже зазначалося, досягла найвищого розквіту за імператора Юстиніана І, котрий в умовах соціальної кризи і розкладу пізньоантичного суспільства у VI ст. прагнув зберегти "велич" імперії. Побудована ним на Балканах колосальна лінія фортець була останньою спробою закріпитися на "старих кордонах". За цих умов ще більше зросло значення Константинополя, що перетворився на найбільше місто імперії з населенням близько 350 тис, головний центр торгівлі, суднобудування, виробництва зброї і предметів розкоші.
За Юстиніана у культурі Візантії сформувалося багато з того, що стало типово "візантійським" в ідеології, естетиці, архітектурі, живописі. Саме тоді була здійснена знаменита Юстиніанівська кодифікація римського права, яку сучасники називали "храмом правової науки". Завдяки цьому кодексу громадянського права досягнення римської юридичної науки змогли дійти до юристів середніх віків.
З небаченою пишністю у 532 — 537 pp. збудовано храм Св.Софії, що впродовж віків став головною церквою всього східнохристиян-ського світу, чудом церковного будівництва. З ним утвердився основний тип купольного храму, характерний для візантійської архітектури. Він уособлював союз держави і церкви, значення Константинополя як центру східного християнства. Його внутрішнє оформ- ! лення та високий 55-метровий купол (31 м у діаметрі) символічно підкреслювали органічну єдність земного та небесного порядку.
Основу розвитку візантійського мистецтва та літератури VI ст. становить відображення пізньоантичного бачення художніх цінностей. Ґрунтуючись більше на роздумах, аніж на емоційно-чуттєвому сприйнятті, воно засвідчувало не лише глибину християнської духовності а й світське розуміння духовних цінностей. Це виявилось у багатому за символікою "юстиніанівському класицизмі", що відображав офіційний характер одержавленого християнства юстиніанівської епохи. Вона підсумовувала розвиток візантійської культури в період, коли були вичерпані можливості реформ у всіх сферах життя пізньоантичного суспільства.
