Яртися Лекції з історії світової та вітчизняної культури (2005)
3. Освіта і наука. Культурно-просвітницька діяльність Києво-Могилянської Академії
Рівень духовної культури будь-якого народу визначається насамперед станом освіти і поширенням наукових знань у суспільстві. Розвиток їх в Україні у другій половині XVII —кінці XVIII ст. — яскраве свідчення духовного прогресу українського народу.
Важливим осередком духовної культури була Києво-Могилянсь-ка академія. Вона мала величезний вплив не лише на українську, а й на культуру слов'янських народів. Водночас діяла широка мережа початкових шкіл, народних училищ, гімназій і середніх спеціальних навчальних закладів (колегіумів), у яких навчалися діти старшин, шляхти і духовенства, а також заможних прошарків міщан, козаків і селян.
У Лівобережній та Слобідській Україні розвиток освіти здійснювався на основі загальноросійської реформи. В 1786 р. був затверджений статут народних училищ, які поділялися на головні та малі. Головні училища з чотирирічним терміном навчання призначалися для дітей дворян. Вони були відкриті у Києві, Чернігові, Харкові, Катеринославі й інших містах. У перших двох класах учні вивчали основи граматики, арифметики, Святого Письма та малювання, в третьому і четвертому — загальні розділи російської та європейської історії, географіії, фізики, архітектури. Малі училища створювалися у повітових містах для дітей купців, заможних міщан, урядовців. їх навчальна програма відповідала першим двом класам головних училищ.
Навчальні програми головних і малих народних училищ передбачали обов'язкове вивчення російської, латинської та однієї західноєвропейської мови. На посади вчителів народних училищ призначали випускників Петербурзької учительської семінарії та Києво-Могилянської академії.
На Правобережжі та західноукраїнських землях, що перебували під пануванням Польщі, діяли братські школи. Однак вони поступово втрачали провідну роль у розвитку освіти порівняно з попереднім періодом. На цих землях уряд Речі Посполитої посилено проводив політику полонізації українського народу.
В Галичині та на Правобережжі існували єзуїтські колегії. Навчання у них проводилось польською і латинською мовами. У 1661 р. грамотою короля Яна Казимира Львівська єзуїтська колегія була реорганізована в університет. Львівська і Луцька братські школи значно ослабли, а Кременецька у 30-х роках XVIII ст. припинила діяльність.
Після занепаду братських шкіл в Галичині справу розвитку шкільництва перейняли ченці-василіяни. Василіянські школи підпорядковувалися Комісії народної едукації (освіти). У їх розпорядження було передано шкільні будинки та майно ліквідованого єзуїтського ордену. Доступ до навчання у таких освітніх закладах мали лише діти шляхти. У школах панувала сувора дисципліна, надзвичайно велика увага приділялася релігійному вихованню. Василіянські школи піддавалися сильному полонізаційному впливу.
Після входження Східної Галичини 1772 р. до складу Австрійської монархії було проведено шкільну реформу. Згідно з нею, встановлювалось три типи державних шкіл. У Львові було засновано трирічну нормальну школу. В ній навчалися діти шляхти, міщан і духовенства. У великих окружних містах діяли головні школи. В маленьких містечках діти навчались у тривіальних школах. Мовами навчання стали німецька та латинська. З 1787 р. у головних і тривіальних школах запроваджено вивчення української мови як місцевої. Однак до кінця століття кількість годин на її вивчення було суттєво зменшено, а нагляд над українським шкільництвом передано польським церковним властям.
Початкові школи при церквах і монастирях існували також у Закарпатті, зокрема в Ужгороді, Тибові, Требитові. Навчання в них велося латинською мовою. Школи з українською мовою
викладання функціонували лише у кількох населених пунктах — Ужгороді, селах Парич, Будевля. В них навчалися діти заможних селян, міських ремісників нижчого духовенства.
У розвитку освіти в Україні важлива роль належала колегіумам — середнім навчальним закладам, що здійснювали підготовку служителів релігійного культу, службовців державних установ, учителів початкових класів. У колегіумах навчалися переважно діти старшин, духовенства, заможних міщан і козаків.
У Чернігові 1700 р. було відкрито Малоросійський колегіум, навчання в якому тривало шість років. Викладання у колегіумі велося слов'янською, польською та латинською мовами, вивчали також грецьку. Переяславський колегіум почав працювати 1738 р. Його завдання зводилось до підготовки духовенства для церков Правобережної України. У 1751 р. тут певний час викладав поетику славетний український мандрівний філософ і поет Г.Сковорода. Однак складений ним курс лекцій суперечив канонам церкви. Його заборонив місцевий єпископ, тому філософ змушений був залишити викладацьку роботу.
Важливим освітнім і науковим осередком на Слобожанщині став Харківський колегіум, заснований 1721 р. Навчальна програма колегіуму, подібно до програм Московського університету і Петербурзької академії, містила граматику, піїтику, риторику, філософію, класичні мови, теологію, німецьку і французьку мови. В 1765 р. при Харківському колегіумі були відкриті додаткові класи, де викладались географія, інженерна й артилерійська справа.
Важливим центром освіти і науки, суспільного і культурного життя в Україні (друга половина XVII —XVIII ст.) стала Києво-Мо-гилянська колегія, яка грамотою Петра І від 26 вересня 1701 р. дістала статус академії. Запозичивши досвід братських шкіл, вона виробила струнку систему організації навчання, що за змістом не поступалася навчальному процесові тодішніх університетів країн Центральної Європи. Курс навчання в академії тривав 12 років. У підготовчий або елементарний клас поступали учні з певним обсягом знань, навичками читання і письма. У трьох молодших класах вивчали латинську, старослов'янську, українську книжну, грецьку та польську мови. В наступних двох середніх класах учні навчалися складати вірші, опановували теорію ораторського мистецтва.
Вища частина навчального процесу академії складалася з двох класів: вивчення філософії тривало три роки, а богослов'я — чотири. Вихованці академії оволодівали також знаннями з математики, географії, астрономії, архітектури. Відомості з історії культури викладалися в курсах піїтики, риторики, філософії, богослов'я.
Завдяки потужній фінансовій підтримці гетьмана Мазепи Киє-во-Могилянська академія на початку XVIII ст. стала одним із провідних науково-освітніх центрів православного світу. В цей період в ній щороку навчалося 2 тис. студентів, переважно діти української шляхти, старшини, духовенства, заможних міщан і козаків. Іноді до неї потрапляли діти селян та міської бідноти.
Навколо академії згуртувалися відомі науковці того часу — Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Лазар Баранович, Анто-ній Радиловський, Феодосій Сафонович, Араній Сатановський, Варлаам Ясинський, Симеон Полоцький, Епіфаній Славинецький та ін. Науково-просвітницькою діяльністю вони об'єктивно сприяли розвиткові духовної культури українського народу. Зокрема, деякі дослідники вважають, що відомий "Синопсис" (1674 р.) — короткий нарис історії України і Росії від найдавніших часів до останньої чверті XVII ст., що мав велику популярність, використовувався як офіційний підручник, створив Інокентій Гізель (1600—1683 pp.). Книга розповсюджувалась не лише в Україні та Росії, а й за кордоном, зокрема в грецькому і латинському перекладах.
Поважною науковою інституцією була бібліотека Києво-Мо-гилянської академії. Широкі міжнародні контакти дали змогу на високому рівні вкомплектувати її книгозбірню. У XVIII ст. тут фонди налічували 12 тис. томів, чимало рукописних матеріалів. Значну частину книгозбірні становили також власні видання викладачів академії, а також праці відомих церковних діячів і вчених.
Академія підтримувала тісні контакти з багатьма навчальними закладами Європи. її учні часто продовжували навчання в західноєвропейських університетах. Багато українських письменників та вчених, що виховувались і здобули освіту в Києво-Могилянсь-кій академії, переїхали до Росії і працювали там на ниві духовної культури. З-поміж них — відомі діячі української культури і науки Єпифаній Славинецький, один з найвідоміших учених того часу, автор греко-слов'яно-латинського Лексикону та словника малозрозумілих слів у Святому Письмі; викладач у патріаршій школі Симеон Полоцький (1629—1680 pp.); вихованець і діяч Київської академії, який 1687 р. заснував у Москві Слов'яно-греко-латинську академію, вчитель царських дітей; Данило Туптало (1651 — 1709 pp.), син київського сотника Сави, якого часто називали Тупталенко, видатний проповідник, з 1702 р. Ростовський митрополит (Димит-рій Ростовський), автор оповідань про чудеса пресвятої Богородиці у Чернігівському монастирі, нової редакції збірні "Четьї Мінеї", окремих літописних і драматичних творів; Стефан Явор-ський (1658—1722 pp., уродженець Галичини), вихованець і вчитель Києво-Могилянської академії, який 1700 р. став митрополитом; Феофан Прокопович (1681 — 1736 pp.), викладач піїтики та риторики в Києво-Могилянській академії (її ректор з 1710 p.), з переїздом до Москви — помічник Петра І в його реформаторській діяльності; Георгій Крниський (1717—1795 pp.), викладач академії, автор курсу "Правила поетичного мистецтва", згодом Білоруський архієпископ та член Московського синоду.
Вихованці Києво-Могилянської академії стали організаторами багатьох духовних училищ у Росії — в Москві, Архангельську, В'ятці, Рязані, Костромі, Суздалі. В другій половині XVII —першій половині XVIII ст. відчувався дуже сильний вплив української думки, літератури і взагалі культури на процес європеїзації російської культури. Києво-Могилянська академія навчальною та науковою діяльністю піднесла українську науково-освітню традицію того часу на європейський рівень.
У другій половині XVIII ст. було зроблено спробу заснувати український світський університет у Батурині. За зразком західноєвропейських університетів проект такого навчального закладу 1764 р. за дорученням гетьмана Розумовського розробив його секретар Теплов. Згодом планувалось створення двох університетів у Києві та Чернігові. Однак після зречення Розумовського ідея українського університету вже не могла бути реалізована. Наприкінці XVIII ст. у стані занепаду опинилась і Києво-Могилянська академія (стала фактично вищим духовним навчальним закладом для підготовки духовенства), і колегіум, які було перетворено на духовні семінарії.
Важливим осередком освіти і науки в Західній Україні був Львівський університет, відкритий 1661 р. грамотою короля Яна II Казимира. В університеті діяли чотири факультети: філософський, теологічний, юридичний і медичний. Викладання велося латинською мовою. Зі встановленням у Галичині австрійського панування (1772 р.) в університеті відбулися певні зміни. Австрійський уряд дозволив існування в ньому окремих кафедр, які увійшли до так званого Українського інституту (Студіум Рутенум). Діяльність цієї структури суворо регламентувалася. У навчальний процес 1787 р. було запроваджено викладання української мови. Однак викладання всіх предметів в університеті проводилося лише німецькою або польською мовами. З 1790 р. його діяльність підпорядковувалась консенсу — австрійській урядовій установі, що відала питаннями освіти. Проіснував інститут до 1805 р.
У Львівському університеті працювали відомі на той час вчені — історик К.Несєцький, математики Ф.Гродзіцький і Т.Секер-жинський, відомий діяч освіти і письменник Р.Пірамович, громадський діяч, письменник, філософ І.Красіцький. Чимало вихованців університету й інших львівських шкіл навчалися в Києво-Моги-лянській академії. Окремі з них — Ф.Лопатинський, Я.Заблоцький, М.Слотвинський, Я.Богомоловський, А.Зертіс-Каменський згодом викладали у Московській академії та Петербурзькій семінарії. Університет підтримував зв'язки з науковими і культурними закладами України, зокрема з Києво-Могилянською академією, Чернігівським, Харківським і Переяславським колегіумами.
Ситуацію в освітньому житті галичан суттєво змінило заснування австрійською імператрицею Марією Терезією в 1776 р. у Відні Греко-католицької генеральної семінарії (так званий Барба-рерум — заснований при церкві св.Варвари); 29 юнаків з Галичини отримали змогу навчатися у Барбарерумі щорічно. Згодом випускниками семінарії стало чимало церковних ієрархів, учених, письменників.
Відкриття у Львові 1783 р. Греко-католицької духовної семінарії знаменувало початок створення першої вищої теологічної школи для галицьких українців. Згодом цей навчальний заклад став осередком навчально-культурного відродження українства Галичини. В Мукачево на Закарпатті 1744 р. теж було відкрито Греко-католицьку духовну семінарію. Пізніше її перенесли в Ужгород і на її основі утворили навчальний заклад для підготовки вчителів (60-ті роки XVIII ст.).
Поряд з історичними дослідженнями вчені України зосереджували увагу на складних питаннях астрономії, математики, медицини, географії. Зокрема, Іоаникій Галятовський намагався розкрити причину таких природних явищ, як сонячне і місячне затемнення, хмарність, дощ, вітер, блискавка тощо. Єпифаній Сла-винецький здійснив переклади слов'янською мовою посібників з астрономії Везалія, зокрема його книгу "Космографія", яку вивчали в медичних колегіумах. У 1707— 1708 pp. Ф.Прокопович уклав курс лекцій з арифметики та геометрії для слухачів Києво-Моги-лянської академії.
В XVIII ст. поширилися медичні знання. З'явилася низка ліка-рів-українців, які отримали вчений ступінь доктора медицини: І.Полетика, М.Кружень, П.Погорецький, Н.Максимович, І.Руцький, О.Шумлянський, М.Тереховський, І.Данилевський та ін. У м.Лубни 1707 р. відкрилася перша в Україні польова аптека, а 1787 р. в Єлисаветграді — перша медична школа, де лікування у госпіталі поєднували з вивченням медицини.
Діяльність українських лікарів була спрямована на пошуки засобів і методів боротьби з епідемічними захворюваннями. Зокрема, Є.Мухін запровадив віспощеплення та різні запобіжні засоби боротьби з холерою. Знаменитий епідеміолог Д.Самойлович не лише описав епідемію чуми, що спалахнула у Херсоні та Кременчуці 1784 р., а й виклав методи її запобігання, що схвально сприйняли іноземні академії.
У 1795 р. Амбодик-Максимович опублікував перший вітчизняний підручник з ботаніки. Він був також автором першого класичного спеціалізованого посібника "Врачебное веществословие, или описание целительных растений".
У розвитку освіти й культури в Україні важлива роль належала книгодрукуванню. В другій половині XVII — середині XVIII ст. в Україні функціонувало 13 друкарень. Провідна роль належала друкарні Києво-Печерського монастиря, її видання розповсюджувалися не лише в Україні, Росії, Білорусі, а й у Молдові, Болгарії, Сербії, інших країнах. Одночасно діяли друкарні у Новгороді Сівер-ському, Чернігові. Однак, згідно з указом Петра І 5 жовтня 1720 p., друк у Києво-Печерській і Чернігівській монастирських друкарнях мав відповідати російським вимогам. Було заборонено книгодрукування "особливим наріччям", мала виправлятися різниця між місцевим діалектом та текстами російською мовою.
Кілька друкарень існувало на західноукраїнських землях. Найпотужнішою з-поміж них була друкарня А.Пілєра. Вона видавала літературу німецькою, латинською, французькою, українською, польською, грецькою, єврейською мовами. До 1800 р. тут було видано понад 250 книжок, французькою мовою друкувалася "Львівська газета", що призначалася для урядових службовців та аристократичних кіл.
Важливою подією в історії видавничої справи стало запровадження "гражданського" шрифту, що сприяло збільшенню публікацій офіційних паперів і світських видань. Першу в Україні друкарню з таким шрифтом було засновано 1764 р. в Єлисавет-граді. Друкарні з "гражданським" шрифтом згодом були засновані в Києві, Харкові, Катеринославі, Миколаєві, Чернігові,. Житомирі, Кам'янці-Подільському, Бердичеві.
Запровадження Нового шрифту в книгодрукуванні різко розмежувало церковну і світську літературу. Кирилиця призначалася для друкування лише церковних книг, а "гражданка" — для світських видань. Таке розмежування звільнило світську літературу з-під впливу церкви і сприяло розвиткові народної літератури і мови. Натомість в Західній Україні введення кирилиці для світських друків затрималося аж до середини XIX ст.
Важливим осередком духовної культури була Києво-Могилянсь-ка академія. Вона мала величезний вплив не лише на українську, а й на культуру слов'янських народів. Водночас діяла широка мережа початкових шкіл, народних училищ, гімназій і середніх спеціальних навчальних закладів (колегіумів), у яких навчалися діти старшин, шляхти і духовенства, а також заможних прошарків міщан, козаків і селян.
У Лівобережній та Слобідській Україні розвиток освіти здійснювався на основі загальноросійської реформи. В 1786 р. був затверджений статут народних училищ, які поділялися на головні та малі. Головні училища з чотирирічним терміном навчання призначалися для дітей дворян. Вони були відкриті у Києві, Чернігові, Харкові, Катеринославі й інших містах. У перших двох класах учні вивчали основи граматики, арифметики, Святого Письма та малювання, в третьому і четвертому — загальні розділи російської та європейської історії, географіії, фізики, архітектури. Малі училища створювалися у повітових містах для дітей купців, заможних міщан, урядовців. їх навчальна програма відповідала першим двом класам головних училищ.
Навчальні програми головних і малих народних училищ передбачали обов'язкове вивчення російської, латинської та однієї західноєвропейської мови. На посади вчителів народних училищ призначали випускників Петербурзької учительської семінарії та Києво-Могилянської академії.
На Правобережжі та західноукраїнських землях, що перебували під пануванням Польщі, діяли братські школи. Однак вони поступово втрачали провідну роль у розвитку освіти порівняно з попереднім періодом. На цих землях уряд Речі Посполитої посилено проводив політику полонізації українського народу.
В Галичині та на Правобережжі існували єзуїтські колегії. Навчання у них проводилось польською і латинською мовами. У 1661 р. грамотою короля Яна Казимира Львівська єзуїтська колегія була реорганізована в університет. Львівська і Луцька братські школи значно ослабли, а Кременецька у 30-х роках XVIII ст. припинила діяльність.
Після занепаду братських шкіл в Галичині справу розвитку шкільництва перейняли ченці-василіяни. Василіянські школи підпорядковувалися Комісії народної едукації (освіти). У їх розпорядження було передано шкільні будинки та майно ліквідованого єзуїтського ордену. Доступ до навчання у таких освітніх закладах мали лише діти шляхти. У школах панувала сувора дисципліна, надзвичайно велика увага приділялася релігійному вихованню. Василіянські школи піддавалися сильному полонізаційному впливу.
Після входження Східної Галичини 1772 р. до складу Австрійської монархії було проведено шкільну реформу. Згідно з нею, встановлювалось три типи державних шкіл. У Львові було засновано трирічну нормальну школу. В ній навчалися діти шляхти, міщан і духовенства. У великих окружних містах діяли головні школи. В маленьких містечках діти навчались у тривіальних школах. Мовами навчання стали німецька та латинська. З 1787 р. у головних і тривіальних школах запроваджено вивчення української мови як місцевої. Однак до кінця століття кількість годин на її вивчення було суттєво зменшено, а нагляд над українським шкільництвом передано польським церковним властям.
Початкові школи при церквах і монастирях існували також у Закарпатті, зокрема в Ужгороді, Тибові, Требитові. Навчання в них велося латинською мовою. Школи з українською мовою
викладання функціонували лише у кількох населених пунктах — Ужгороді, селах Парич, Будевля. В них навчалися діти заможних селян, міських ремісників нижчого духовенства.
У Чернігові 1700 р. було відкрито Малоросійський колегіум, навчання в якому тривало шість років. Викладання у колегіумі велося слов'янською, польською та латинською мовами, вивчали також грецьку. Переяславський колегіум почав працювати 1738 р. Його завдання зводилось до підготовки духовенства для церков Правобережної України. У 1751 р. тут певний час викладав поетику славетний український мандрівний філософ і поет Г.Сковорода. Однак складений ним курс лекцій суперечив канонам церкви. Його заборонив місцевий єпископ, тому філософ змушений був залишити викладацьку роботу.
Важливим освітнім і науковим осередком на Слобожанщині став Харківський колегіум, заснований 1721 р. Навчальна програма колегіуму, подібно до програм Московського університету і Петербурзької академії, містила граматику, піїтику, риторику, філософію, класичні мови, теологію, німецьку і французьку мови. В 1765 р. при Харківському колегіумі були відкриті додаткові класи, де викладались географія, інженерна й артилерійська справа.
Важливим центром освіти і науки, суспільного і культурного життя в Україні (друга половина XVII —XVIII ст.) стала Києво-Мо-гилянська колегія, яка грамотою Петра І від 26 вересня 1701 р. дістала статус академії. Запозичивши досвід братських шкіл, вона виробила струнку систему організації навчання, що за змістом не поступалася навчальному процесові тодішніх університетів країн Центральної Європи. Курс навчання в академії тривав 12 років. У підготовчий або елементарний клас поступали учні з певним обсягом знань, навичками читання і письма. У трьох молодших класах вивчали латинську, старослов'янську, українську книжну, грецьку та польську мови. В наступних двох середніх класах учні навчалися складати вірші, опановували теорію ораторського мистецтва.
Вища частина навчального процесу академії складалася з двох класів: вивчення філософії тривало три роки, а богослов'я — чотири. Вихованці академії оволодівали також знаннями з математики, географії, астрономії, архітектури. Відомості з історії культури викладалися в курсах піїтики, риторики, філософії, богослов'я.
Завдяки потужній фінансовій підтримці гетьмана Мазепи Киє-во-Могилянська академія на початку XVIII ст. стала одним із провідних науково-освітніх центрів православного світу. В цей період в ній щороку навчалося 2 тис. студентів, переважно діти української шляхти, старшини, духовенства, заможних міщан і козаків. Іноді до неї потрапляли діти селян та міської бідноти.
Навколо академії згуртувалися відомі науковці того часу — Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Лазар Баранович, Анто-ній Радиловський, Феодосій Сафонович, Араній Сатановський, Варлаам Ясинський, Симеон Полоцький, Епіфаній Славинецький та ін. Науково-просвітницькою діяльністю вони об'єктивно сприяли розвиткові духовної культури українського народу. Зокрема, деякі дослідники вважають, що відомий "Синопсис" (1674 р.) — короткий нарис історії України і Росії від найдавніших часів до останньої чверті XVII ст., що мав велику популярність, використовувався як офіційний підручник, створив Інокентій Гізель (1600—1683 pp.). Книга розповсюджувалась не лише в Україні та Росії, а й за кордоном, зокрема в грецькому і латинському перекладах.
Поважною науковою інституцією була бібліотека Києво-Мо-гилянської академії. Широкі міжнародні контакти дали змогу на високому рівні вкомплектувати її книгозбірню. У XVIII ст. тут фонди налічували 12 тис. томів, чимало рукописних матеріалів. Значну частину книгозбірні становили також власні видання викладачів академії, а також праці відомих церковних діячів і вчених.
Академія підтримувала тісні контакти з багатьма навчальними закладами Європи. її учні часто продовжували навчання в західноєвропейських університетах. Багато українських письменників та вчених, що виховувались і здобули освіту в Києво-Могилянсь-кій академії, переїхали до Росії і працювали там на ниві духовної культури. З-поміж них — відомі діячі української культури і науки Єпифаній Славинецький, один з найвідоміших учених того часу, автор греко-слов'яно-латинського Лексикону та словника малозрозумілих слів у Святому Письмі; викладач у патріаршій школі Симеон Полоцький (1629—1680 pp.); вихованець і діяч Київської академії, який 1687 р. заснував у Москві Слов'яно-греко-латинську академію, вчитель царських дітей; Данило Туптало (1651 — 1709 pp.), син київського сотника Сави, якого часто називали Тупталенко, видатний проповідник, з 1702 р. Ростовський митрополит (Димит-рій Ростовський), автор оповідань про чудеса пресвятої Богородиці у Чернігівському монастирі, нової редакції збірні "Четьї Мінеї", окремих літописних і драматичних творів; Стефан Явор-ський (1658—1722 pp., уродженець Галичини), вихованець і вчитель Києво-Могилянської академії, який 1700 р. став митрополитом; Феофан Прокопович (1681 — 1736 pp.), викладач піїтики та риторики в Києво-Могилянській академії (її ректор з 1710 p.), з переїздом до Москви — помічник Петра І в його реформаторській діяльності; Георгій Крниський (1717—1795 pp.), викладач академії, автор курсу "Правила поетичного мистецтва", згодом Білоруський архієпископ та член Московського синоду.
Вихованці Києво-Могилянської академії стали організаторами багатьох духовних училищ у Росії — в Москві, Архангельську, В'ятці, Рязані, Костромі, Суздалі. В другій половині XVII —першій половині XVIII ст. відчувався дуже сильний вплив української думки, літератури і взагалі культури на процес європеїзації російської культури. Києво-Могилянська академія навчальною та науковою діяльністю піднесла українську науково-освітню традицію того часу на європейський рівень.
У другій половині XVIII ст. було зроблено спробу заснувати український світський університет у Батурині. За зразком західноєвропейських університетів проект такого навчального закладу 1764 р. за дорученням гетьмана Розумовського розробив його секретар Теплов. Згодом планувалось створення двох університетів у Києві та Чернігові. Однак після зречення Розумовського ідея українського університету вже не могла бути реалізована. Наприкінці XVIII ст. у стані занепаду опинилась і Києво-Могилянська академія (стала фактично вищим духовним навчальним закладом для підготовки духовенства), і колегіум, які було перетворено на духовні семінарії.
Важливим осередком освіти і науки в Західній Україні був Львівський університет, відкритий 1661 р. грамотою короля Яна II Казимира. В університеті діяли чотири факультети: філософський, теологічний, юридичний і медичний. Викладання велося латинською мовою. Зі встановленням у Галичині австрійського панування (1772 р.) в університеті відбулися певні зміни. Австрійський уряд дозволив існування в ньому окремих кафедр, які увійшли до так званого Українського інституту (Студіум Рутенум). Діяльність цієї структури суворо регламентувалася. У навчальний процес 1787 р. було запроваджено викладання української мови. Однак викладання всіх предметів в університеті проводилося лише німецькою або польською мовами. З 1790 р. його діяльність підпорядковувалась консенсу — австрійській урядовій установі, що відала питаннями освіти. Проіснував інститут до 1805 р.
У Львівському університеті працювали відомі на той час вчені — історик К.Несєцький, математики Ф.Гродзіцький і Т.Секер-жинський, відомий діяч освіти і письменник Р.Пірамович, громадський діяч, письменник, філософ І.Красіцький. Чимало вихованців університету й інших львівських шкіл навчалися в Києво-Моги-лянській академії. Окремі з них — Ф.Лопатинський, Я.Заблоцький, М.Слотвинський, Я.Богомоловський, А.Зертіс-Каменський згодом викладали у Московській академії та Петербурзькій семінарії. Університет підтримував зв'язки з науковими і культурними закладами України, зокрема з Києво-Могилянською академією, Чернігівським, Харківським і Переяславським колегіумами.
Ситуацію в освітньому житті галичан суттєво змінило заснування австрійською імператрицею Марією Терезією в 1776 р. у Відні Греко-католицької генеральної семінарії (так званий Барба-рерум — заснований при церкві св.Варвари); 29 юнаків з Галичини отримали змогу навчатися у Барбарерумі щорічно. Згодом випускниками семінарії стало чимало церковних ієрархів, учених, письменників.
Відкриття у Львові 1783 р. Греко-католицької духовної семінарії знаменувало початок створення першої вищої теологічної школи для галицьких українців. Згодом цей навчальний заклад став осередком навчально-культурного відродження українства Галичини. В Мукачево на Закарпатті 1744 р. теж було відкрито Греко-католицьку духовну семінарію. Пізніше її перенесли в Ужгород і на її основі утворили навчальний заклад для підготовки вчителів (60-ті роки XVIII ст.).
В XVIII ст. поширилися медичні знання. З'явилася низка ліка-рів-українців, які отримали вчений ступінь доктора медицини: І.Полетика, М.Кружень, П.Погорецький, Н.Максимович, І.Руцький, О.Шумлянський, М.Тереховський, І.Данилевський та ін. У м.Лубни 1707 р. відкрилася перша в Україні польова аптека, а 1787 р. в Єлисаветграді — перша медична школа, де лікування у госпіталі поєднували з вивченням медицини.
Діяльність українських лікарів була спрямована на пошуки засобів і методів боротьби з епідемічними захворюваннями. Зокрема, Є.Мухін запровадив віспощеплення та різні запобіжні засоби боротьби з холерою. Знаменитий епідеміолог Д.Самойлович не лише описав епідемію чуми, що спалахнула у Херсоні та Кременчуці 1784 р., а й виклав методи її запобігання, що схвально сприйняли іноземні академії.
У 1795 р. Амбодик-Максимович опублікував перший вітчизняний підручник з ботаніки. Він був також автором першого класичного спеціалізованого посібника "Врачебное веществословие, или описание целительных растений".
У розвитку освіти й культури в Україні важлива роль належала книгодрукуванню. В другій половині XVII — середині XVIII ст. в Україні функціонувало 13 друкарень. Провідна роль належала друкарні Києво-Печерського монастиря, її видання розповсюджувалися не лише в Україні, Росії, Білорусі, а й у Молдові, Болгарії, Сербії, інших країнах. Одночасно діяли друкарні у Новгороді Сівер-ському, Чернігові. Однак, згідно з указом Петра І 5 жовтня 1720 p., друк у Києво-Печерській і Чернігівській монастирських друкарнях мав відповідати російським вимогам. Було заборонено книгодрукування "особливим наріччям", мала виправлятися різниця між місцевим діалектом та текстами російською мовою.
Кілька друкарень існувало на західноукраїнських землях. Найпотужнішою з-поміж них була друкарня А.Пілєра. Вона видавала літературу німецькою, латинською, французькою, українською, польською, грецькою, єврейською мовами. До 1800 р. тут було видано понад 250 книжок, французькою мовою друкувалася "Львівська газета", що призначалася для урядових службовців та аристократичних кіл.
Важливою подією в історії видавничої справи стало запровадження "гражданського" шрифту, що сприяло збільшенню публікацій офіційних паперів і світських видань. Першу в Україні друкарню з таким шрифтом було засновано 1764 р. в Єлисавет-граді. Друкарні з "гражданським" шрифтом згодом були засновані в Києві, Харкові, Катеринославі, Миколаєві, Чернігові,. Житомирі, Кам'янці-Подільському, Бердичеві.
Запровадження Нового шрифту в книгодрукуванні різко розмежувало церковну і світську літературу. Кирилиця призначалася для друкування лише церковних книг, а "гражданка" — для світських видань. Таке розмежування звільнило світську літературу з-під впливу церкви і сприяло розвиткові народної літератури і мови. Натомість в Західній Україні введення кирилиці для світських друків затрималося аж до середини XIX ст.
