Мороз Національний банк і грошово-кредитна політика (1999)
Політика обов'язкових резервних вимог
Політика обов'язкових резервних вимог — один із класичних інструментів, за допомогою якого центральні банки регулюють грошовий ринок, управляють кількістю грошей, підтримуючи темпи зростання грошової маси в заздалегідь установлених межах збільшення сукупної грошової маси й окремих її агрегатів. Дія цього методу полягає у зміні центральним банком норми, в межах якої комерційні банки зобов'язані частину залучених коштів зберігати на рахунках у центральному банку.
Обов'язкові резервні вимоги вперше були застосовані у Сполучених Штатах Америки. Створена у 1913 р. Федеральна резервна система передбачала, що банки резервують частину залучених коштів (депозитів) у встановленій нормі на рахунках у федеральних резервних банках. Спочатку обов'язкове резервування мало досить вузьку мету — формування страхового фонду для виплати депозитів. Ураховуючи функціональне призначення резервних вимог, Рада керуючих Федеральною резервною системою не змінювала норму обов'язкового резервування до середини 30-х років. Зі створенням у різних країнах розвинутої системи страхування (гарантування) депозитів страхова функція обов'язкових резервних вимог поступово втрачає своє значення.
Сучасне трактування обов'язкових резервних вимог передбачає їх використання центральними банками у кількох напрямах.
Резервні вимоги використовуються центральними банками для розв'язання макроекономічних довгострокових завдань стабілізації грошового обігу та регулювання обсягів грошової пропозиції (маси), тобто як інструмент монетарної політики. Резервування частини коштів, залучених банками, спрямоване на обмеження їхньої можливості збільшувати грошову пропозицію.
Однією із функцій банків є створення грошей. Центральний банк створює так звані сильні гроші, або грошову базу, через готівкову та кредитну емісію. Грошова база складається з готівки, що перебуває в обігу поза банківською системою, а також із резервів комерційних банків (резерви на рахунках у центральному банку й готівка в касах банків). Грошову базу (МВ) можна визначити так:
МВ = С+R
де С — готівка в обігу; R — банківські резерви.
Комерційні банки створюють гроші в процесі депозитно-кредитної експансії, коли приріст депозитів в одному з банків призводить до мультиплікативного збільшення сукупної грошової пропозиції (маси) в масштабах всієї економіки. Складовими грошової пропозиції є депозити економічних суб'єктів (підприємств, організацій, населення) в комерційних банках, якими вони у разі необхідності можуть користуватися, й готівка, що перебуває в обігу поза банківською системою. Грошову пропозицію (масу) (МS) можна визначити за формулою:
Мs = С + D (2)
де С — готівка в обігу; D — депозити в комерційних банках.
Як видно із наведених формул (1 і 2), готівка в обігу є безпосередньою частиною і грошової бази і грошової пропозиції, тоді як банківські резерви тільки впливають на здатність банків створювати нові депозити, збільшуючи пропозицію грошей.
Коефіцієнт депонування грошей (cr), тобто величина співвідношення готівки і депозитів, визначається головно поведінкою населення, котре вирішує, в якій пропорції воно триматиме гроші готівкою і на депозитах.
Норма резервування (rr), тобто величина співвідношення банківських резервів і депозитів, визначається двома чинниками. По-перше, вона залежить від норми обов'язкових резервів, яка встановлюється для комерційних банків центральним банком. По-друге, вона залежить від величини надлишкових резервів, тобто резервів, що їх комерційні банки мають намір тримати понад обов'язкові резерви. Надлишкові резерви необхідні банкам для того, щоб задовольняти потреби клієнтів у готівці та бути спроможними здійснювати платежі між банками, розширювати свої активні операції*.
Вирішуючи питання щодо обсягу надлишкових резервів, банки мають враховувати вплив принаймні трьох факторів. Перший фактор — це невизначеність коливання залишків за депозитами. Чим мінливіший приплив і відплив депозитів, тим більше резервів треба тримати. Другий фактор — це вартість кредиту, який потрібно взяти для задоволення обов'язкових резервних вимог у разі недостатньої кількості резервів. Можна вважати, що вартість кредиту визначається рівнем офіційної (облікової) ставки центрального банку. Зростання офіційної ставки збільшує співвідношення (резервне) між надлишковими й обов'язковими резервами, бо кредити для тимчасового поповнення резервів стають дорожчими. Третій фактор пов'язаний із процентним доходом, який банки втрачають, тримаючи резерви" . Можна вважати, що процент такого доходу визначається ринковою процентною ставкою. Зростання ставки зменшує резервне співвідношення, бо це призводить до подорожчання резервів.
Підсумовуючи, можна зробити висновок, що грошовий мультиплікатор не є сталою величиною. Він залежить від багатьох факторів, і його неможливо точно передбачити.
Центральні банки, як правило, не сплачують комерційним банкам процентний дохід за рахунками, на яких зберігаються обов'язкові та надлишкові резерви.
Отже, пропозиція грошей залежить від величини грошової бази і грошового мультиплікатора. Центральний банк, використовуючи різні інструменти регулювання грошової пропозиції, впливає безпосередньо або на грошову базу або на мультиплікатор. Політика резервних вимог передбачає насамперед вплив банку на грошовий мультиплікатор, оскільки норма резервних вимог є важливою компонентою мультиплікатора. Якщо центральний банк збільшує норму, то це призводить до зменшення грошового мультиплікатора, відповідно змінюється і пропозиція грошей, і навпаки. Використовуючи політику резервних вимог, центральний банк не може повністю контролювати пропозицію грошей, оскільки, як уже зазначалося, він не може точно передбачити величину грошового мультиплікатора, що перебуває під впливом факторів, не пов'язаних із діями центрального банку.
Політика обов'язкових резервних вимог використовується центральними банками як засіб антициклічної або антиінфляційної політики. Резервні вимоги, звичайно, насамперед пов'язані з показниками грошової маси, і їхня взаємодія з іншими макроекономічними показниками відбувається через трансмісійний механізм впливу змін грошової пропозиції на реальний сектор економіки — на ринок інвестицій, рівень цін тощо. Враховуючи такі властивості резервних вимог, центральний банк із метою стимулювання, наприклад, інвестиційної активності проводить політику, спрямовану на зниження норм резервних вимог, а тимчасове збільшення норми обов'язкового резервування за певних умов спричинює зниження інфляційного тиску, сприяє стабільності курсу національної валюти.
Резервні вимоги використовуються центральними банками як інструмент регулювання банківської ліквідності. Одним із показників, що характеризує ліквідність, є залишки коштів (резервів) на рахунках комерційних банків у центральному банку. Регулюючи стан банківських рахунків, центральний банк своїми діями намагається підтримувати оптимальну суму коштів на цих рахунках. Він вилучає надлишкові або надає додаткові резерви, використовуючи різні засоби монетарної політики. Так, підвищення центральним банком норми резервування призводить до скорочення надлишкових резервів у розпорядженні банків, тобто до скорочення їхньої вільної ліквідності, а зниження — навпаки, збільшує вільну ліквідність, розширює можливості банків щодо проведення активних операцій.
Політика резервних вимог може мати стимулювальну спрямованість. Маневруючи окремими елементами механізму обов'язкового резервування, центральний банк може стимулювати розвиток окремих видів банків (малі та середні банки, банки, що надають довгострокові кредити), операцій (залучення строкових депозитів), фінансових інструментів тощо.
Механізм використання резервних вимог характеризується цілою низкою параметрів. Розглянемо основні з них.
1. Порядок визначення норми обов'язкових резервних вимог. У деяких країнах верхня межа норми резервних вимог установлюється спеціальними законодавчими актами . Центральний банк, врахову ючи це обмеження, визначає фактичну норму, відповідно до стану грошового ринку і завдань поточної монетарної політики. В інших країнах установлення норм обов'язкового резервування є прерогативою центрального банку.
2. База, що використовується для обчислення обов'язкових резервів. Норма резервів може встановлюватись у певному процентному відношенні до банківських пасивів або активів, узагальнено або вибірково, тобто до загальної суми пасивів чи активів або до окремих їхніх статей. Як правило, резервні вимоги орієнтуються на стан і зростання залучених коштів, тобто пасивів, і передусім депозитів небанківського сектора.
3. Банківські активи, які центральні банки дозволяють використовувати для задоволення резервних вимог. Насамперед це кошти комерційних банків на рахунках у центральному банку (кореспондентському або окремому, безпроцентному або з виплатою процентів), готівка в касах банків, у деяких випадках державні цінні паперів портфелях банків.
4. Величина норми резервування та критерії її диференціації. Існують значні розбіжності у нормах резервування в різних країнах. Наприклад, у США норма резервів щодо трансакційних депозитів (поточних депозитів) від 0 до 54 млн. дол. становить 3 %, а понад 54 млн дол. — 10 %, у Великобританії норма резервування дорівнює 0,35 %. Основний критерій диференціації — це вид депозитів, а саме: термін (трансакційні чи строкові депозити), валюти (національна чи іноземна), джерело (банківські депозити чи небанківських установ), власник депозиту (резидент чи нерезидент) тощо.
5. Розрахунковий період дотримання резервних вимог (як правило, від двох тижнів до одного місяця) і порядок регулювання резервних вимог. Центральні банки звичайно вимагають додержання резервних вимог не щоденно, а в середньому за встановлений період.
Політика резервних вимог — потенційно надзвичайно потужний засіб грошово-кредитного регулювання. Навіть невеликі зміни норми резервів призводять до значних змін в обсягах кредитних вкладень комерційних банків і відчутно впливають на грошову масу. Це досить жорсткий інструмент макроекономічного регулювання, тому що механізм резервних вимог є обов'язковим для виконання. Застосування цього методу вимагає обережності, і тому його не використовують як єдиний або головний інструмент регулювання грошового ринку, а найчастіше як додаток до сукупності інших, гнучкіших засобів регулювання. Слід також відзначити, що обов'язок банків виконувати резервні вимоги веде до природного з їхнього боку прагнення ухилитися в межах закону від дотримання резервних вимог. Використання політики обов'язкових резервів потребує постійної її адаптації до умов, що змінюються.
Політика резервних вимог не є інструментом, який центральні банки в країнах із розвинутою економікою нерідко використовують. Часті зміни механізму обов'язкового резервування можуть мати дестабілізуючий вплив на економіку, вони ускладнюють банківські фінанси. Розвинута ринкова економіка віддає перевагу гнучким інструментам грошово-кредитного регулювання, які впливають на грошову пропозицію не прямо, а через формування певних умов на ринку.
У світовій практиці спостерігається тенденція відходу від активного використання центральними банками резервних вимог як регулятивного методу. Про це свідчать досить рідкі зміни механізму резервування в країнах із розвинутою ринковою економікою, зменшення норми резервних вимог у 80 — 90-ті роки, відмова деяких країн від установлення для банків обов'язкових резервних вимог. Так, Канада взагалі відмовилася від використання цього інструменту монетарної політики, США, Франція відмовилися від резервування за строковими депозитами, а також зменшили норму резервів за трансакційними депозитами. Істотне зменшення норми характерне і для Німеччини.
В Україні в умовах трансформації економіки Національний банк поступово освоює методи регулювання грошового ринку, що притаманні ринковій економіці. У перші роки свого функціонування, коли ринок державних цінних паперів тільки формувався, процентні ставки центрального банку у зв'язку з інфляцією були від'ємними і не могли мати регулятивного впливу, а редисконтні операції банк не міг здійснювати, тому що вексельний обіг і досі не розвинутий в Україні, Національному банку доводилося робити основний акцент у грошово-кредитному регулюванні на політику резервних вимог.
Обов'язкові резервні вимоги до банків почали застосовуватися в Україні з кінця 80-х років. Держбанк СРСР установив у 1989 р. норму обов'язкових резервів у розмірі 5 % від суми залучених банками коштів. Згідно із Законом України «Про банки і банківську діяльність» Національний банк самостійно встановлює норми резервних вимог і види банківських зобов'язань, на які ці вимоги поширюються. Крім того, згідно із законом він має право підвищувати норми обов'язкових резервів для банків, що порушили банківське законодавство. Істотних змін щодо визначення резервних вимог не передбачається і в законопроекті «Про Національний банк України», що був прийнятий Верховною Радою України у першому читанні в 1997 р.
Протягом 1991—1993 р. норма резервних вимог була встановлена для банків України на рівні 10—15 % від суми залучених коштів у національній валюті, і зберігалися резерви на окремих рахунках комерційних банків у Національному банку. Диференціація норми передбачалася залежно від строків вкладів:
за депозитами до запитання — 15%;
за депозитами, залученими строком до одного року, — 12 %;
за депозитами, залученими на строк від одного до трьох років,—10%;
за депозитами строком вищим від трьох років — норма не встановлювалася взагалі.
Диференціація норми резервних вимог була спрямована на те, щоб стимулювати підвищення якості банківських пасивів, зокрема залучення коштів банками на триваліші строки. Проте в умовах гіперінфляції (в 1992 р. індекс цін споживчого ринку становив 2100 %, у 1993 р. — 10256 %) і від'ємних процентних ставок (процентні ставки комерційних банків на кінець 1992 р. становили за кредитами — 76 %, за депозитами — 68 % річних, на кінець 1993 р. — 295,1 % і 215,8 % відповідно) така диференціація не могла сприяти одержанню очікуваного ефекту.
Восени 1993 р. темпи інфляції підвищуються. Так, за середньомісячного індексу цін споживчого ринку 147,1 % індекс цін у вересні становив 180,3 %, у жовтні — 166,1 %. Національний банк у грудні 1993 р. із метою уповільнення темпів інфляції приймає рішення про різке підвищення рівня обов'язкових резервних вимог до 20—60 % від суми залучених банками коштів. Жорстка рестрикційна політика центрального банку призвела до стрімкого скорочення резервів на коррахунках комерційних банків, до погіршення їхньої ліквідності. Міжбанківські розрахунки виявилися заблокованими, що унеможливило виконання банками розрахункової функції.
З метою пом'якшення кризової ситуації Національний банк на початку 1994 р. вніс зміни в механізм обов'язкових резервних вимог. Норма резервних вимог була знижена до 15 % від суми залучених банками коштів. До складу обов'язкових резервів були зараховані залишки готівки в касах комерційних банків, тобто такі самі високоліквідні бездохідні активи, як і кошти на коррахунках банків. Обов'язкові резерви комерційних банків були переведені з окремих рахунків, відкритих комерційним банкам у Національному банку, на їхні кореспондентські рахунки, що дало банкам можливість маневрувати коштами на коррахунку в межах декади, гнучкіше управляти своєю ліквідністю.
Кінець 1994 р. знову був позначений інфляційним сплеском. За середньомісячного індексу цін споживчого ринку в 1994 р. 114,7 % індекс цін становив у жовтні 122,6 %, у листопаді — 172,3 %. З метою уповільнення темпів інфляції Національний банк вживає низку рестрикційних заходів: установлює найвищу за весь час свого існування офіційну облікову процентну ставку — 300 % річних, уводить для комерційних банків «кредитні стелі», які обмежують їхню кредитну діяльність на рівні заборгованості за позичками станом на 25 жовтня, й одночасно зобов'язує комерційні банки сформувати додаткові обов'язкові резерви у розмірі 20 % від суми пролонгованих та прострочених позичок. Отже, НБУ одночасно намагається через механізм резервних вимог ще й стимулювати підвищення якості кредитного портфеля банків.
Жорстка монетарна політика НБУ дала змогу вже на початку 1995 р. знизити індекс цін споживчого ринку у січні до 121,2 %, у березні — до 111,4%, а також відмовитися від використання надзвичайних заходів монетарної політики, зокрема від додаткових резервних вимог.
У 1995 р. до механізму обов'язкових резервних вимог вносяться деякі зміни. З метою розвитку ринку державних цінних паперів Національний банк дозволяє комерційним банкам, які на той час були єдиними покупцями на цьому ринку, скорочувати суму обов'язкових резервів на суму придбаних облігацій внутрішньої державної позики. В Україні швидкими темпами розвивається ринок державних цінних паперів. Ураховуючи високий рівень дохідності облігацій, своєчасне погашення емітентом боргових зобов'язань, державні цінні папери перетворюються в один із найпривабливіших банківських активів. Усе це дало змогу Національному банку поступово відмовитися від пільг, пов'язаних з облігаціями, у формуванні резервних вимог. Одночасно Національний банк, намагаючись стимулювати інвестиційну активність банків, дозволяє їм зменшувати обов'язкові резерви на суму довгострокових інвестиційних кредитів, наданих за рахунок самостійно мобілізованих ресурсів. Проте, як показала практика, для активізації інвестиційної діяльності банків такої пільги недостатньо.
Індекс цін споживчого ринку у 1995 р. становить 286,6 %, що визначає і відповідний рівень процентних ставок, і структуру залучених банками коштів за строками, і тривалість строків залучення коштів. Середньозважені процентні ставки комерційних банків на кінець 1995 р. становили за кредитами 105 %, а за депозитами — 49,5 %, частка строкових депозитів у національній валюті у сукупній грошовій масі дорівнювала 8,5 %, а довгострокових кредитів, наданих комерційними банками суб'єктам господарювання, — 10,5 %.
Установлені для комерційних банків пільги щодо інвестиційних кредитів призвели навіть до деяких негативних наслідків. Зокрема, банки почали маніпулювати складом своїх кредитів, прагнучи деяку частину виданих кредитів перевести до категорії пільгових, за якою Національний банк надавав пільги з резервних вимог. Усе це спричинило значне збільшення контрольної роботи з боку Національного банку.
Згідно зі світовим досвідом основою для розвитку інвестиційних процесів є стійке зниження інфляційних очікувань. Проте монетарна (фінансова) стабільність не є єдиною і достатньою умовою для зростання інвестиційної активності. Вирішальна роль належить ефекту взаємодії монетарної, бюджетної, податкової та структурної політики.
Упродовж 1995—1996 рр. НБУ не вносив кардинальних змін у механізм резервних вимог. Норма залишалася на рівні 15 % від суми коштів, залучених комерційними банками у національній валюті. Водночас із метою підтримання української валюти, підвищення привабливості заощаджень у національній валюті Національний банк поступово вводить обов'язкове резервування коштів, залучених в іноземній валюті: поступово розширюється коло залучених коштів, на які поширюються резервні вимоги, підвищується норма резервування. За депозитами в іноземній валюті дозволяється створювати резерви в іноземній валюті і зберігати на коррахунку Національного банку України в одному з банків Нідерландів.
Згідно із механізмом резервних вимог, який було затверджено Національним банком наприкінці 1996 р., для банків з 1 квітня 1997 р. була встановлена єдина норма резервних вимог у розмірі 11 % від суми залучених коштів як у національній, так і в іноземній валюті незалежно від джерел та строків залучення. Новим було й те, що банки створюють обов'язкові резерви тільки в національній валюті й зберігають їх на коррахунку в Національному банку. Формування обов'язкових резервів тільки у національній валюті спрямоване на те, щоб загальмувати небажане зростання вкладення грошей в іноземну валюту.
До прийняття Закону України «Про фонд гарантування вкладів фізичних осіб» і до впровадження системи гарантування вкладів у банківську практику НБУ зобов'язав комерційні банки створювати резерви коштів за вкладами фізичних осіб через придбання державних цінних паперів (ОВДП) із передаванням їх Національному банку на зберігання й блокування в депозитарії. У разі ліквідації комерційного банку кошти від реалізації (погашення) розблокованих цінних паперів спрямовуються на виплату відшкодування вкладни-кам ліквідованого банку. Крім того, було передбачено скорочення обов'язкових резервів частково на суму готівки в касах комерційних банків, що є загальновизнаним засобом у світовій банківській справі, адже касова готівка є чистим резервом. Формування обов'язкових резервів здійснюється в цілому за консолідованим балансом комерційного банку, що дає змогу банкам підвищити оперативність управління ресурсними потоками. З цією самою метою період регулювання було подовжено з 10 до 15 календарних днів.
Якщо фактична середньоарифметична сума залишків коштів на кореспондентському рахунку комерційного банку за звітний період буде меншою від середньоарифметичної суми залучених банком коштів у межах установленої норми обов'язкових резервів, то з банку стягується штраф. Розмір штрафу визначається залежно від суми неправомірно одержаного доходу від недозарезервованої' суми залучених коштів. У свою чергу, сума неправомірно одержаного доходу визначається на основі діючої у відповідному періоді облікової ставки Національного банку. При цьому одноденна сума недозарезервованих банком коштів помножується на одноденну облікову ставку та на кількість днів періоду регулювання.
У разі збиткової діяльності комерційного банку або переведення його в режим фінансового оздоровлення до нього не може застосовуватися такий захід впливу, як стягнення штрафу в розмірі неправомірно отриманого доходу, а застосовуються інші заходи впливу передбачені законодавчими та нормативними документами
Національний банк України в 1997 р. у складних економічних і соціально-політичних умовах дотримувався основних орієнтирів монетарної політики, узгоджених із Міжнародним валютним фондом. У першому півріччі 1997 р. інфляція становила 5,3 % проти 24,9 % за відповідний період 1996 р. Спостерігалася поступова ревальвація гривні. У другому півріччі 1997 р. ситуація дещо змінилася. Зростання бюджетного дефіциту в умовах відсутності зовнішнього фінансування, спад активності на ринку корпоративних цінних паперів, падіння обсягів розміщення державних цінних паперів, кризові події на фінансових ринках світу спричинили падіння курсу гривні. Кабінет Міністрів і Національний банк восени 1997 р. розробили систему заходів, спрямованих на підтримання гривні. Цільова спрямованість монетарної політики НБУ — це обмеження попиту на іноземну валюту і скорочення пропозиції національних грошей. Що стосується політики резервних вимог, то вона, природно, також була підпорядкована загальній спрямованості монетарної політики центрального банку. Національний банк підвищив норму резервних вимог до 15 % від суми залучених банками коштів, зменшив частку резервів, яка може бути покрита готівкою в касах комерційних банків. Одночасно з метою активізації діяльності комерційних банків на ринку розміщення облігацій внутрішньої Державної позики їм було дозволено зараховувати облігації, куплені на первинному ринку, як виконання обов'язкових резервних вимог.
У 1998 р. ситуація на грошовому ринку України продовжувала погіршуватися. Уряд проводив недостатньо виважену політику відносно розвитку ринку державних цінних паперів. У зв'язку з поглибленням кризи на світових грошових ринках продовжувався відплив капіталу з України. Країна не отримувала зовнішнього фінансування (кредитів МВФ і Світового банку). Наприкінці літа почалася стрімка девальвація гривні, поштовхом для якої стала криза на російському грошовому ринку.
Кабінет Міністрів і Національний банк України вжили ряд заходів щодо стабілізації ситуації на грошовому ринку. Зокрема, була проведена конверсія облігацій внутрішньої державної позики, встановлені нові параметри валютного коридору, внесені зміни у порядок здійснення банківських операцій, у тому числі на валютному ринку. Крім того, НБУ використовував інструменти грошово-кредитної політики з метою регулювання банківської ліквідності. Так, щоб зменшити обсяг гривневої маси на валютному ринку, НБУ підвищив у вересні норму обов'язкових резервних вимог з 15 до 16,5 % і вніс деякі зміни у механізм резервування. По-перше, НБУ зобов'язав комерційні банки тримати суму обов'язкових резервів у визначеному розмірі на коррахунках не у середньому за розрахунковий період, а щоденно. По-друге, НБУ заборонив комерційним банкам зараховувати на покриття обов'язкових резервних вимог готівку в касі і облігації внутрішньої державної позики.
Метою монетарної політики НБУ на перспективу є забезпечення внутрішньої та зовнішньої стабільності гривні як необхідної (але не єдиної і недостатньої) умови для відновлення безінфляційного економічного зростання. Монетизація економіки, тобто насиченість економіки грошима, в майбутньому неминуче збільшуватиметься. Із зростанням попиту на гроші Національний банк поступово зменшуватиме норму резервних вимог, що сприятиме активізації кредитно-інвестиційної діяльності комерційних банків, дасть змогу їм інтенсивніше підтримувати реальний сектор економіки.
Обов'язкові резервні вимоги вперше були застосовані у Сполучених Штатах Америки. Створена у 1913 р. Федеральна резервна система передбачала, що банки резервують частину залучених коштів (депозитів) у встановленій нормі на рахунках у федеральних резервних банках. Спочатку обов'язкове резервування мало досить вузьку мету — формування страхового фонду для виплати депозитів. Ураховуючи функціональне призначення резервних вимог, Рада керуючих Федеральною резервною системою не змінювала норму обов'язкового резервування до середини 30-х років. Зі створенням у різних країнах розвинутої системи страхування (гарантування) депозитів страхова функція обов'язкових резервних вимог поступово втрачає своє значення.
Сучасне трактування обов'язкових резервних вимог передбачає їх використання центральними банками у кількох напрямах.
Резервні вимоги використовуються центральними банками для розв'язання макроекономічних довгострокових завдань стабілізації грошового обігу та регулювання обсягів грошової пропозиції (маси), тобто як інструмент монетарної політики. Резервування частини коштів, залучених банками, спрямоване на обмеження їхньої можливості збільшувати грошову пропозицію.
Однією із функцій банків є створення грошей. Центральний банк створює так звані сильні гроші, або грошову базу, через готівкову та кредитну емісію. Грошова база складається з готівки, що перебуває в обігу поза банківською системою, а також із резервів комерційних банків (резерви на рахунках у центральному банку й готівка в касах банків). Грошову базу (МВ) можна визначити так:
МВ = С+R
де С — готівка в обігу; R — банківські резерви.
Комерційні банки створюють гроші в процесі депозитно-кредитної експансії, коли приріст депозитів в одному з банків призводить до мультиплікативного збільшення сукупної грошової пропозиції (маси) в масштабах всієї економіки. Складовими грошової пропозиції є депозити економічних суб'єктів (підприємств, організацій, населення) в комерційних банках, якими вони у разі необхідності можуть користуватися, й готівка, що перебуває в обігу поза банківською системою. Грошову пропозицію (масу) (МS) можна визначити за формулою:
Мs = С + D (2)
Як видно із наведених формул (1 і 2), готівка в обігу є безпосередньою частиною і грошової бази і грошової пропозиції, тоді як банківські резерви тільки впливають на здатність банків створювати нові депозити, збільшуючи пропозицію грошей.
Коефіцієнт депонування грошей (cr), тобто величина співвідношення готівки і депозитів, визначається головно поведінкою населення, котре вирішує, в якій пропорції воно триматиме гроші готівкою і на депозитах.
Норма резервування (rr), тобто величина співвідношення банківських резервів і депозитів, визначається двома чинниками. По-перше, вона залежить від норми обов'язкових резервів, яка встановлюється для комерційних банків центральним банком. По-друге, вона залежить від величини надлишкових резервів, тобто резервів, що їх комерційні банки мають намір тримати понад обов'язкові резерви. Надлишкові резерви необхідні банкам для того, щоб задовольняти потреби клієнтів у готівці та бути спроможними здійснювати платежі між банками, розширювати свої активні операції*.
Вирішуючи питання щодо обсягу надлишкових резервів, банки мають враховувати вплив принаймні трьох факторів. Перший фактор — це невизначеність коливання залишків за депозитами. Чим мінливіший приплив і відплив депозитів, тим більше резервів треба тримати. Другий фактор — це вартість кредиту, який потрібно взяти для задоволення обов'язкових резервних вимог у разі недостатньої кількості резервів. Можна вважати, що вартість кредиту визначається рівнем офіційної (облікової) ставки центрального банку. Зростання офіційної ставки збільшує співвідношення (резервне) між надлишковими й обов'язковими резервами, бо кредити для тимчасового поповнення резервів стають дорожчими. Третій фактор пов'язаний із процентним доходом, який банки втрачають, тримаючи резерви" . Можна вважати, що процент такого доходу визначається ринковою процентною ставкою. Зростання ставки зменшує резервне співвідношення, бо це призводить до подорожчання резервів.
Підсумовуючи, можна зробити висновок, що грошовий мультиплікатор не є сталою величиною. Він залежить від багатьох факторів, і його неможливо точно передбачити.
Центральні банки, як правило, не сплачують комерційним банкам процентний дохід за рахунками, на яких зберігаються обов'язкові та надлишкові резерви.
Отже, пропозиція грошей залежить від величини грошової бази і грошового мультиплікатора. Центральний банк, використовуючи різні інструменти регулювання грошової пропозиції, впливає безпосередньо або на грошову базу або на мультиплікатор. Політика резервних вимог передбачає насамперед вплив банку на грошовий мультиплікатор, оскільки норма резервних вимог є важливою компонентою мультиплікатора. Якщо центральний банк збільшує норму, то це призводить до зменшення грошового мультиплікатора, відповідно змінюється і пропозиція грошей, і навпаки. Використовуючи політику резервних вимог, центральний банк не може повністю контролювати пропозицію грошей, оскільки, як уже зазначалося, він не може точно передбачити величину грошового мультиплікатора, що перебуває під впливом факторів, не пов'язаних із діями центрального банку.
Політика обов'язкових резервних вимог використовується центральними банками як засіб антициклічної або антиінфляційної політики. Резервні вимоги, звичайно, насамперед пов'язані з показниками грошової маси, і їхня взаємодія з іншими макроекономічними показниками відбувається через трансмісійний механізм впливу змін грошової пропозиції на реальний сектор економіки — на ринок інвестицій, рівень цін тощо. Враховуючи такі властивості резервних вимог, центральний банк із метою стимулювання, наприклад, інвестиційної активності проводить політику, спрямовану на зниження норм резервних вимог, а тимчасове збільшення норми обов'язкового резервування за певних умов спричинює зниження інфляційного тиску, сприяє стабільності курсу національної валюти.
Резервні вимоги використовуються центральними банками як інструмент регулювання банківської ліквідності. Одним із показників, що характеризує ліквідність, є залишки коштів (резервів) на рахунках комерційних банків у центральному банку. Регулюючи стан банківських рахунків, центральний банк своїми діями намагається підтримувати оптимальну суму коштів на цих рахунках. Він вилучає надлишкові або надає додаткові резерви, використовуючи різні засоби монетарної політики. Так, підвищення центральним банком норми резервування призводить до скорочення надлишкових резервів у розпорядженні банків, тобто до скорочення їхньої вільної ліквідності, а зниження — навпаки, збільшує вільну ліквідність, розширює можливості банків щодо проведення активних операцій.
Політика резервних вимог може мати стимулювальну спрямованість. Маневруючи окремими елементами механізму обов'язкового резервування, центральний банк може стимулювати розвиток окремих видів банків (малі та середні банки, банки, що надають довгострокові кредити), операцій (залучення строкових депозитів), фінансових інструментів тощо.
Механізм використання резервних вимог характеризується цілою низкою параметрів. Розглянемо основні з них.
1. Порядок визначення норми обов'язкових резервних вимог. У деяких країнах верхня межа норми резервних вимог установлюється спеціальними законодавчими актами . Центральний банк, врахову ючи це обмеження, визначає фактичну норму, відповідно до стану грошового ринку і завдань поточної монетарної політики. В інших країнах установлення норм обов'язкового резервування є прерогативою центрального банку.
2. База, що використовується для обчислення обов'язкових резервів. Норма резервів може встановлюватись у певному процентному відношенні до банківських пасивів або активів, узагальнено або вибірково, тобто до загальної суми пасивів чи активів або до окремих їхніх статей. Як правило, резервні вимоги орієнтуються на стан і зростання залучених коштів, тобто пасивів, і передусім депозитів небанківського сектора.
3. Банківські активи, які центральні банки дозволяють використовувати для задоволення резервних вимог. Насамперед це кошти комерційних банків на рахунках у центральному банку (кореспондентському або окремому, безпроцентному або з виплатою процентів), готівка в касах банків, у деяких випадках державні цінні паперів портфелях банків.
5. Розрахунковий період дотримання резервних вимог (як правило, від двох тижнів до одного місяця) і порядок регулювання резервних вимог. Центральні банки звичайно вимагають додержання резервних вимог не щоденно, а в середньому за встановлений період.
Політика резервних вимог — потенційно надзвичайно потужний засіб грошово-кредитного регулювання. Навіть невеликі зміни норми резервів призводять до значних змін в обсягах кредитних вкладень комерційних банків і відчутно впливають на грошову масу. Це досить жорсткий інструмент макроекономічного регулювання, тому що механізм резервних вимог є обов'язковим для виконання. Застосування цього методу вимагає обережності, і тому його не використовують як єдиний або головний інструмент регулювання грошового ринку, а найчастіше як додаток до сукупності інших, гнучкіших засобів регулювання. Слід також відзначити, що обов'язок банків виконувати резервні вимоги веде до природного з їхнього боку прагнення ухилитися в межах закону від дотримання резервних вимог. Використання політики обов'язкових резервів потребує постійної її адаптації до умов, що змінюються.
Політика резервних вимог не є інструментом, який центральні банки в країнах із розвинутою економікою нерідко використовують. Часті зміни механізму обов'язкового резервування можуть мати дестабілізуючий вплив на економіку, вони ускладнюють банківські фінанси. Розвинута ринкова економіка віддає перевагу гнучким інструментам грошово-кредитного регулювання, які впливають на грошову пропозицію не прямо, а через формування певних умов на ринку.
У світовій практиці спостерігається тенденція відходу від активного використання центральними банками резервних вимог як регулятивного методу. Про це свідчать досить рідкі зміни механізму резервування в країнах із розвинутою ринковою економікою, зменшення норми резервних вимог у 80 — 90-ті роки, відмова деяких країн від установлення для банків обов'язкових резервних вимог. Так, Канада взагалі відмовилася від використання цього інструменту монетарної політики, США, Франція відмовилися від резервування за строковими депозитами, а також зменшили норму резервів за трансакційними депозитами. Істотне зменшення норми характерне і для Німеччини.
В Україні в умовах трансформації економіки Національний банк поступово освоює методи регулювання грошового ринку, що притаманні ринковій економіці. У перші роки свого функціонування, коли ринок державних цінних паперів тільки формувався, процентні ставки центрального банку у зв'язку з інфляцією були від'ємними і не могли мати регулятивного впливу, а редисконтні операції банк не міг здійснювати, тому що вексельний обіг і досі не розвинутий в Україні, Національному банку доводилося робити основний акцент у грошово-кредитному регулюванні на політику резервних вимог.
Обов'язкові резервні вимоги до банків почали застосовуватися в Україні з кінця 80-х років. Держбанк СРСР установив у 1989 р. норму обов'язкових резервів у розмірі 5 % від суми залучених банками коштів. Згідно із Законом України «Про банки і банківську діяльність» Національний банк самостійно встановлює норми резервних вимог і види банківських зобов'язань, на які ці вимоги поширюються. Крім того, згідно із законом він має право підвищувати норми обов'язкових резервів для банків, що порушили банківське законодавство. Істотних змін щодо визначення резервних вимог не передбачається і в законопроекті «Про Національний банк України», що був прийнятий Верховною Радою України у першому читанні в 1997 р.
Протягом 1991—1993 р. норма резервних вимог була встановлена для банків України на рівні 10—15 % від суми залучених коштів у національній валюті, і зберігалися резерви на окремих рахунках комерційних банків у Національному банку. Диференціація норми передбачалася залежно від строків вкладів:
за депозитами до запитання — 15%;
за депозитами, залученими строком до одного року, — 12 %;
за депозитами, залученими на строк від одного до трьох років,—10%;
за депозитами строком вищим від трьох років — норма не встановлювалася взагалі.
Диференціація норми резервних вимог була спрямована на те, щоб стимулювати підвищення якості банківських пасивів, зокрема залучення коштів банками на триваліші строки. Проте в умовах гіперінфляції (в 1992 р. індекс цін споживчого ринку становив 2100 %, у 1993 р. — 10256 %) і від'ємних процентних ставок (процентні ставки комерційних банків на кінець 1992 р. становили за кредитами — 76 %, за депозитами — 68 % річних, на кінець 1993 р. — 295,1 % і 215,8 % відповідно) така диференціація не могла сприяти одержанню очікуваного ефекту.
Восени 1993 р. темпи інфляції підвищуються. Так, за середньомісячного індексу цін споживчого ринку 147,1 % індекс цін у вересні становив 180,3 %, у жовтні — 166,1 %. Національний банк у грудні 1993 р. із метою уповільнення темпів інфляції приймає рішення про різке підвищення рівня обов'язкових резервних вимог до 20—60 % від суми залучених банками коштів. Жорстка рестрикційна політика центрального банку призвела до стрімкого скорочення резервів на коррахунках комерційних банків, до погіршення їхньої ліквідності. Міжбанківські розрахунки виявилися заблокованими, що унеможливило виконання банками розрахункової функції.
З метою пом'якшення кризової ситуації Національний банк на початку 1994 р. вніс зміни в механізм обов'язкових резервних вимог. Норма резервних вимог була знижена до 15 % від суми залучених банками коштів. До складу обов'язкових резервів були зараховані залишки готівки в касах комерційних банків, тобто такі самі високоліквідні бездохідні активи, як і кошти на коррахунках банків. Обов'язкові резерви комерційних банків були переведені з окремих рахунків, відкритих комерційним банкам у Національному банку, на їхні кореспондентські рахунки, що дало банкам можливість маневрувати коштами на коррахунку в межах декади, гнучкіше управляти своєю ліквідністю.
Кінець 1994 р. знову був позначений інфляційним сплеском. За середньомісячного індексу цін споживчого ринку в 1994 р. 114,7 % індекс цін становив у жовтні 122,6 %, у листопаді — 172,3 %. З метою уповільнення темпів інфляції Національний банк вживає низку рестрикційних заходів: установлює найвищу за весь час свого існування офіційну облікову процентну ставку — 300 % річних, уводить для комерційних банків «кредитні стелі», які обмежують їхню кредитну діяльність на рівні заборгованості за позичками станом на 25 жовтня, й одночасно зобов'язує комерційні банки сформувати додаткові обов'язкові резерви у розмірі 20 % від суми пролонгованих та прострочених позичок. Отже, НБУ одночасно намагається через механізм резервних вимог ще й стимулювати підвищення якості кредитного портфеля банків.
Жорстка монетарна політика НБУ дала змогу вже на початку 1995 р. знизити індекс цін споживчого ринку у січні до 121,2 %, у березні — до 111,4%, а також відмовитися від використання надзвичайних заходів монетарної політики, зокрема від додаткових резервних вимог.
У 1995 р. до механізму обов'язкових резервних вимог вносяться деякі зміни. З метою розвитку ринку державних цінних паперів Національний банк дозволяє комерційним банкам, які на той час були єдиними покупцями на цьому ринку, скорочувати суму обов'язкових резервів на суму придбаних облігацій внутрішньої державної позики. В Україні швидкими темпами розвивається ринок державних цінних паперів. Ураховуючи високий рівень дохідності облігацій, своєчасне погашення емітентом боргових зобов'язань, державні цінні папери перетворюються в один із найпривабливіших банківських активів. Усе це дало змогу Національному банку поступово відмовитися від пільг, пов'язаних з облігаціями, у формуванні резервних вимог. Одночасно Національний банк, намагаючись стимулювати інвестиційну активність банків, дозволяє їм зменшувати обов'язкові резерви на суму довгострокових інвестиційних кредитів, наданих за рахунок самостійно мобілізованих ресурсів. Проте, як показала практика, для активізації інвестиційної діяльності банків такої пільги недостатньо.
Індекс цін споживчого ринку у 1995 р. становить 286,6 %, що визначає і відповідний рівень процентних ставок, і структуру залучених банками коштів за строками, і тривалість строків залучення коштів. Середньозважені процентні ставки комерційних банків на кінець 1995 р. становили за кредитами 105 %, а за депозитами — 49,5 %, частка строкових депозитів у національній валюті у сукупній грошовій масі дорівнювала 8,5 %, а довгострокових кредитів, наданих комерційними банками суб'єктам господарювання, — 10,5 %.
Установлені для комерційних банків пільги щодо інвестиційних кредитів призвели навіть до деяких негативних наслідків. Зокрема, банки почали маніпулювати складом своїх кредитів, прагнучи деяку частину виданих кредитів перевести до категорії пільгових, за якою Національний банк надавав пільги з резервних вимог. Усе це спричинило значне збільшення контрольної роботи з боку Національного банку.
Упродовж 1995—1996 рр. НБУ не вносив кардинальних змін у механізм резервних вимог. Норма залишалася на рівні 15 % від суми коштів, залучених комерційними банками у національній валюті. Водночас із метою підтримання української валюти, підвищення привабливості заощаджень у національній валюті Національний банк поступово вводить обов'язкове резервування коштів, залучених в іноземній валюті: поступово розширюється коло залучених коштів, на які поширюються резервні вимоги, підвищується норма резервування. За депозитами в іноземній валюті дозволяється створювати резерви в іноземній валюті і зберігати на коррахунку Національного банку України в одному з банків Нідерландів.
Згідно із механізмом резервних вимог, який було затверджено Національним банком наприкінці 1996 р., для банків з 1 квітня 1997 р. була встановлена єдина норма резервних вимог у розмірі 11 % від суми залучених коштів як у національній, так і в іноземній валюті незалежно від джерел та строків залучення. Новим було й те, що банки створюють обов'язкові резерви тільки в національній валюті й зберігають їх на коррахунку в Національному банку. Формування обов'язкових резервів тільки у національній валюті спрямоване на те, щоб загальмувати небажане зростання вкладення грошей в іноземну валюту.
До прийняття Закону України «Про фонд гарантування вкладів фізичних осіб» і до впровадження системи гарантування вкладів у банківську практику НБУ зобов'язав комерційні банки створювати резерви коштів за вкладами фізичних осіб через придбання державних цінних паперів (ОВДП) із передаванням їх Національному банку на зберігання й блокування в депозитарії. У разі ліквідації комерційного банку кошти від реалізації (погашення) розблокованих цінних паперів спрямовуються на виплату відшкодування вкладни-кам ліквідованого банку. Крім того, було передбачено скорочення обов'язкових резервів частково на суму готівки в касах комерційних банків, що є загальновизнаним засобом у світовій банківській справі, адже касова готівка є чистим резервом. Формування обов'язкових резервів здійснюється в цілому за консолідованим балансом комерційного банку, що дає змогу банкам підвищити оперативність управління ресурсними потоками. З цією самою метою період регулювання було подовжено з 10 до 15 календарних днів.
Якщо фактична середньоарифметична сума залишків коштів на кореспондентському рахунку комерційного банку за звітний період буде меншою від середньоарифметичної суми залучених банком коштів у межах установленої норми обов'язкових резервів, то з банку стягується штраф. Розмір штрафу визначається залежно від суми неправомірно одержаного доходу від недозарезервованої' суми залучених коштів. У свою чергу, сума неправомірно одержаного доходу визначається на основі діючої у відповідному періоді облікової ставки Національного банку. При цьому одноденна сума недозарезервованих банком коштів помножується на одноденну облікову ставку та на кількість днів періоду регулювання.
У разі збиткової діяльності комерційного банку або переведення його в режим фінансового оздоровлення до нього не може застосовуватися такий захід впливу, як стягнення штрафу в розмірі неправомірно отриманого доходу, а застосовуються інші заходи впливу передбачені законодавчими та нормативними документами
Національний банк України в 1997 р. у складних економічних і соціально-політичних умовах дотримувався основних орієнтирів монетарної політики, узгоджених із Міжнародним валютним фондом. У першому півріччі 1997 р. інфляція становила 5,3 % проти 24,9 % за відповідний період 1996 р. Спостерігалася поступова ревальвація гривні. У другому півріччі 1997 р. ситуація дещо змінилася. Зростання бюджетного дефіциту в умовах відсутності зовнішнього фінансування, спад активності на ринку корпоративних цінних паперів, падіння обсягів розміщення державних цінних паперів, кризові події на фінансових ринках світу спричинили падіння курсу гривні. Кабінет Міністрів і Національний банк восени 1997 р. розробили систему заходів, спрямованих на підтримання гривні. Цільова спрямованість монетарної політики НБУ — це обмеження попиту на іноземну валюту і скорочення пропозиції національних грошей. Що стосується політики резервних вимог, то вона, природно, також була підпорядкована загальній спрямованості монетарної політики центрального банку. Національний банк підвищив норму резервних вимог до 15 % від суми залучених банками коштів, зменшив частку резервів, яка може бути покрита готівкою в касах комерційних банків. Одночасно з метою активізації діяльності комерційних банків на ринку розміщення облігацій внутрішньої Державної позики їм було дозволено зараховувати облігації, куплені на первинному ринку, як виконання обов'язкових резервних вимог.
У 1998 р. ситуація на грошовому ринку України продовжувала погіршуватися. Уряд проводив недостатньо виважену політику відносно розвитку ринку державних цінних паперів. У зв'язку з поглибленням кризи на світових грошових ринках продовжувався відплив капіталу з України. Країна не отримувала зовнішнього фінансування (кредитів МВФ і Світового банку). Наприкінці літа почалася стрімка девальвація гривні, поштовхом для якої стала криза на російському грошовому ринку.
Кабінет Міністрів і Національний банк України вжили ряд заходів щодо стабілізації ситуації на грошовому ринку. Зокрема, була проведена конверсія облігацій внутрішньої державної позики, встановлені нові параметри валютного коридору, внесені зміни у порядок здійснення банківських операцій, у тому числі на валютному ринку. Крім того, НБУ використовував інструменти грошово-кредитної політики з метою регулювання банківської ліквідності. Так, щоб зменшити обсяг гривневої маси на валютному ринку, НБУ підвищив у вересні норму обов'язкових резервних вимог з 15 до 16,5 % і вніс деякі зміни у механізм резервування. По-перше, НБУ зобов'язав комерційні банки тримати суму обов'язкових резервів у визначеному розмірі на коррахунках не у середньому за розрахунковий період, а щоденно. По-друге, НБУ заборонив комерційним банкам зараховувати на покриття обов'язкових резервних вимог готівку в касі і облігації внутрішньої державної позики.
Метою монетарної політики НБУ на перспективу є забезпечення внутрішньої та зовнішньої стабільності гривні як необхідної (але не єдиної і недостатньої) умови для відновлення безінфляційного економічного зростання. Монетизація економіки, тобто насиченість економіки грошима, в майбутньому неминуче збільшуватиметься. Із зростанням попиту на гроші Національний банк поступово зменшуватиме норму резервних вимог, що сприятиме активізації кредитно-інвестиційної діяльності комерційних банків, дасть змогу їм інтенсивніше підтримувати реальний сектор економіки.
