Мороз Національний банк і грошово-кредитна політика (1999)

Основними методами валютного регулювання, якими користуються центральні банки, є:

— валютні інтервенції;

— девальвація та ревальвація валют;

— дисконтна (облікова) політика;

— управління валютними резервами (диверсифікація);

— валютні обмеження.

Валютна інтервенція — це пряме втручання центрального банку країни у функціонування валютного ринку через купівлю-про-даж іноземної валюти з метою впливу на курс національної грошової одиниці. Банк скуповує іноземну валюту, коли існує надлишкова пропозиція і валютний курс перебуває на достатньо низькому рівні, та продає її, коли пропозиція іноземної валюти недостатня і валютний курс високий. При цьому відбувається урівноваження попиту та пропозиції на іноземну валюту та обмежуються рівні коливань курсу національної грошової одиниці.

Валютна інтервенція як засіб державного втручання у валютну сферу почала широко застосовуватися в 30-ті роки після краху золотого стандарту. За Бреттон-вудської системи валютні інтервенції були інструментом підтримання фіксованих валютних паритетів та курсів. За плаваючих курсів валютні інтервенції використовуються для згладжування коливань курсу національної грошової одиниці.

Вибір валюти, що її використовують під час валютної інтервенції, залежить від мети інтервенції, інституціонального середовища, в межах якого вона проводиться, та від ролі валюти, яку використовують для інтервенції, в міжнародній або регіональній валютній системі. Так, долар США традиційно використовується для цього в багатьох країнах світу, водночас в європейських державах інтервенційною валютою є німецька марка.

Центральні банки, як правило, проводять інтервенції на валютному ринку у готівковій формі, що забезпечує прямий та ефективний вплив на валютний курс. Форвардні угоди використовуються лише у разі необхідності конфіденційності угоди, щоб відстрочити її вплив на внутрішню ліквідність. Похідні фінансові інстру-

менти— «деривативи» (фьючерси та опціони) використовуються дуже рідко.



Використання валютних інтервенцій має певні межі, адже вони ефективні лише за незначної неврівноваженості платіжних балансів, яка характеризується періодичною зміною активного та пасивного сальдо. Через обмеженість розмірів офіційних валютних резервів продаж іноземної валюти має чергуватися з її купівлею, бо інакше резерви можуть бути вичерпані. У зв'язку з цим країни, які мають хронічний дефіцит платіжного балансу (зокрема Україна), нерідко замість валютних інтервенцій застосовують різні форми валютних обмежень. Однак можливе паралельне використання валютних інтервенцій та валютних обмежень.

В умовах фіксованого валютного курсу проведення валютних інтервенцій обмежене інфляційним знеціненням національної грошової одиниці. У разі значного падіння курсу валюти внаслідок інфляції проведення валютної інтервенції передбачає девальвацію валюти цієї країни або ревальвацію валют інших держав.

Досить часто валютні інтервенції використовуються не тільки з метою забезпечення стабільності валютного курсу, а й для підтримування його на штучно заниженому рівні з метою підвищення конкурентоспроможності експорту. Це дає змогу експортерам отримувати від центрального банку в обмін на іноземну валюту більшу кількість національної валюти та зберігати попередню норму прибутку, продаючи товари за демпінговими цінами.

Недостатня ефективність регулювання валютних курсів засобами валютних інтервенцій може викликати валютні кризи.

Девальвація — офіційне зниження курсу національної грошової одиниці відносно іноземних валют або міжнародних розрахункових одиниць. За умов золотого стандарту, коли законодавчо фіксувався золотий вміст валют та був прямий чи опосередкований їх обмін на золото, девальвація виявлялася в зменшенні їхнього золотого вмісту та зростанні ціни на золото.

Девальвація може відбуватися стихійно або проводитися цілеспрямовано як елемент валютної політики держави з метою впливу на розвиток економіки, передусім на розвиток зовнішньоекономічних відносин через підвищення конкурентоспроможності експорту та поліпшення стану платіжного балансу.

Ревальвація — офіційне підвищення курсу національної грошової одиниці відносно іноземних валют та міжнародних розрахункових одиниць. В умовах золотого стандарту ревальвація виявлялася в збільшенні офіційного золотого вмісту грошової одиниці. З відмовою від золотого стандарту ревальвація стала виявлятися в підвищенні курсу національної грошової одиниці відносно іноземних чи міжнародних валют.

Ревальвація вигідна для імпортерів та кредиторів, проте не вигідна для експортерів. Після ревальвації імпортер може купити на внутрішньому ринку необхідну для оплати імпорту суму іноземної валюти за меншу кількість національної валюти. Якщо він продасть ввезені товари за попередніми цінами, то його прибутки зростуть відповідно до ревальвації. Кредитори, що надають позики іноземцям у національній валюті, після її ревальвації одержують погашення на ту саму суму, а ринкова її ціна в іноземній валюті зростатиме у міру ревальвації.

Експортер, продаючи після ревальвації свою продукцію в інших країнах за попередніми цінами в іноземній валюті, за одержану суму зможе купити меншу суму національної валюти, і його прибутки знизяться відповідно до ревальвації. Щоб не допустити цього, він змушений буде підвищувати ціни на експортну продукцію в іноземній валюті, що негативно впливає на його конкурентоспроможність.

Дисконтна політика є традиційним інструментом центрального банку для регулювання валютного курсу та для збереження валютних резервів. Регулювання рівня ставки рефінансування (облікової ставки) центрального банку належить до ринкових інструментів і здійснюється з метою впливу на міжнародний рух капіталу, динаміку внутрішніх кредитів, структуру грошової маси, рівень цін.

Змінюючи розмір облікової ставки, центральний банк здійснює певний вплив на приплив чи відплив капіталів, а відтак і на валютний курс. Підвищення ставки сприяє підтриманню курсу, оскільки стимулює попит на дану валюту, а її зниження призводить до послаблення валюти.

Умовою ефективності дисконтної політики є переміщення капіталів між країнами, яке викликане пошуком найприбутковішого їх розміщення. Якщо відплив капіталів зумовлений економічною та політичною нестабільністю, то підвищення облікової ставки не може навіть призупинити цю втечу капіталів, не говорячи вже про сприяння новому їхньому припливу в країну. У зв'язку з цим даний інструмент далеко не завжди є ефективним. Негативним моментом використання дисконтної політики за цієї умови є також збільшення вартості кредитів у самій країні внаслідок підвищення облікової ставки, що негативно впливає на розвиток виробництва.

Важливим методом валютного регулювання є управління офіційними валютними резервами. Валютні резерви — це запаси резервних активів, які перебувають на рахунках у центральному банку та в банках за кордоном і використовуються для сплати боргових зобов 'я-зань, а також, уразі необхідності, для проведення валютних інтервенцій з метою регулювання курсу національної грошової одиниці.

Офіційні валютні резерви складаються із золота, іноземних валют, спеціальних прав запозичення (СПЗ), а також із внеску країни до капіталу Міжнародного валютного фонду, тобто з її квоти.

Рівень офіційних валютних резервів залежить від таких факторів:

— стану зовнішньої торгівлі. За сприятливої кон'юнктури на світових ринках, яка зумовлює зростання прибутків від експорту та падіння цін на імпорт, а відповідно і падіння імпортних витрат, спостерігається збільшення обсягу офіційних валютних резервів країни. За протилежної ситуації, коли знижуються ціни на експорт, відповідно дорожчає імпорт та з'являється негативне сальдо торговельного балансу, що призводить до скорочення валютних резервів через необхідність витрачати значні кошти в іноземній валюті для фінансу

вання імпорту;

— урівноваженості платіжного балансу. Погіршення платіжного балансу призводить до падіння курсу національної грошової одиниці, збільшення потреб країни у валютних резервах, які використовуються для регулювання курсу;

— режиму валютних обмежень. В окремих країнах обмін національної грошової одиниці на іноземну валюту без обмежень може призводити до зменшення обсягів валютних резервів;

— інвестиційного клімату. За сприятливого інвестиційного клімату спостерігається приплив у країну іноземного капіталу та зростання масштабів купівлі національної валюти за іноземну, що сприяє збільшенню валютних резервів;

— характеру політики інтервенцій. З метою стримування падіння або зростання курсу національної грошової одиниці центральний банк може здійснювати значні валютні інтервенції, що призводить до скорочення обсягів валютних резервів;

— режиму валютних курсів (плаваючий, фіксований). Плаваючий валютний курс зменшує потребу країни у валютних резервах, тому що вільні коливання курсу автоматично ліквідують дисбаланси платежів та перешкоджають рухові спекулятивних потоків капіталів. Фіксований курс може стати причиною підвищення потреби країни у валютних резервах, оскільки його підтримування на певному рівні потребує значних коштів в іноземній валюті на проведення валютних інтервенцій.

Управління валютними резервами включає формування їхньої оптимальної структури та раціональне розміщення активів країни за кордоном, зокрема через визначення строкової структури валютних резервів та валютного кошика, з чим пов'язаний вибір інструментарію. Будь-який центральний банк, оцінюючи інструментарій управління валютними резервами, керується такими основними критеріями: ліквідність, наявність державних гарантій, рентабельність.

Під час розміщення валютних резервів центральні банки, як правило, використовують такі форми:

— розміщення валютних коштів у депозити в закордонних банках;

— здійснення валютообмінних (форексних) операцій;

— розміщення вільних валютних коштів у цінні папери.

Вибір стратегічних напрямів управління валютними резервами залежить від конкретної економічної ситуації та цілого ряду факторів: напрямів грошово-кредитної політики, рівня інфляції, стану державної заборгованості тощо.

Валютні обмеження являють собою сукупність заходів та нормативних правил, установлених у законодавчому або адміністративному порядку та спрямованих на досягнення рівноваги в платіжному балансі, підтримання стабільності курсу національної грошової одиниці та досягнення інших цілей. Валютні обмеження застосовуються, зокрема, за умов хронічних і досить великих дефіцитів торговельних балансів, що характерне на даний час для України. За таких умов країна змушена вводити певні валютні обмеження з метою досягнення збалансованості зовнішніх платежів та надходжень.

Форми валютних обмежень досить різноманітні. Вони виявляються у встановленні певного розміру продажу валютних надходжень експортерів, іноді в ліцензуванні продажу іноземної валюти імпортерам, а також у формі заборони на ввіз та вивіз валютних цінностей без спеціальних дозволів, в обмеженні прав фізичних осіб на володіння та розпорядження іноземною валютою. У сфері руху капіталів та кредитів регулюванню підлягають іноземні інвестиції, вивіз прибутків, а також залучення приватними компаніями зовнішніх позик і кредитів, переведення останніх у національну валюту.

Одним із методів валютного регулювання є обов'язковий продаж валютних надходжень резидентів від здійснення експортних операцій.

Вимога обов'язкового продажу валютних надходжень резидентами — одна із форм організації валютного ринку, яка значною мірою залежить від рівня розвитку ринкових відносин та форм організації валютного ринку країни і має на меті підтримати стабільність обмінного курсу національної грошової одиниці та захистити офіційні золотовалютні резерви.

Правила обов'язкового продажу валютних надходжень на користь резидентів тісно пов'язані з механізмом курсоутворення та є однією зі складових системи валютних обмежень. Період реформування економіки України за обмежених ресурсів держави, створення ефективного й керованого валютного ринку потребує на певному етапі збереження системи валютних обмежень, які б виконували функції інструментів для впливу на стан валютного ринку.

Обов'язковий продаж валюти може мати різний вплив на стан валютного ринку залежно від застосування того чи іншого режиму валютних курсів на різних етапах розвитку економіки. Оптимальний рівень обов'язкового продажу валютних надходжень для створення ефективного валютного ринку має відповідати в кожний певний період часу рівновазі між готовністю експортерів продавати валюту і готовністю імпортерів її купувати.

Валютна політика, що проводиться в Україні, базується на поєднанні часткової лібералізації валютних операцій зі збереженням певних валютних обмежень. Ця політика передбачає:

1) обмеження (навіть заборону) надання резидентами комерційних кредитів іноземним клієнтам;

2) заборону на фінансові позики, які надаються за кордон. Конкретно це передбачає (стосується і комерційних кредитів) заборону

надавати позики в національній валюті, одержані банком за рахунок вітчизняних ресурсів. Банки повинні позичати за кордоном всю іноземну валюту, яку хочуть надавати в інші країни;

3) контроль за прямими інвестиціями, тобто дотримання суворої рівноваги між прямими інвестиціями, здійсненими резидентами (купівля підприємств у інших країнах), і прямими інвестиціями іноземців у країну (купівля вітчизняних підприємств нерезидентами);

4) дотримання валютної позиції банків-резидентів. Валютна позиція банку — це співвідношення між вартістю активів та пасивів,

які формують вимоги та зобов'язання у кожній іноземній валюті (з урахуванням позабалансових вимог та зобов'язань за незавершеними операціями). Відкрита валютна позиція — різниця між вартістю залишків коштів в іноземній валюті, що формують активи та пасиви (з урахуванням позабалансових вимог та зобов'язань за незавершеними операціями) у будь-якій іноземній валюті, внаслідок якої з'являється можливість отримання додаткових прибутків або ризик додаткових збитків у результаті зміни обмінних курсів валют.

Стан валютної позиції є головним фактором валютного ризику. Центральний банк установлює для уповноваженого банку ліміт відкритої валютної позиції з метою мінімізації валютних ризиків кожного з банків, а також банківської системи загалом та запобігання спекулятивного тиску на валютний курс.