Курило Т.В. Митне право України (2007)
Нетарифне регулювання експорту та імпорту в зарубіжних країнах
До категорій нетарифних заходів регулювання експортно-імпортної діяльності належать різні заходи фінансової, технічної, адміністративної, кредитної і торговельної політики, які можуть свідомо спрямовуватись на регулювання зовнішньої торгівлі (заборони, квоти, ліцензії") і виникати у результаті проведення технічної політики, реалізації норм охорони здоров'я, вжиття адміністративних і фінансових заходів. Побічна дія цих заходів створює перешкоди для зовнішньої торгівлі і перетворює їх на нетарифні обмеження, часто свідоме перетворення.
Використання першої групи нетарифних обмежень базується на розвинутій законодавчій та адміністративній базі, а їх здійснення доручається відповідним органам виконавчої влади, як правило, центральним урядовим органам. Стосовно заходів другої групи, то більшість країн прагне розробити міжнародні угоди про правила використання засобів технічної та екологічної політики, правила і норми (стандарти) щодо охорони здоров'я, стандарти сертифікації з метою визнання національних заходів у цій галузі для мінімізації їх обмежувальної дії в міжнародній торгівлі [8].
Класифікаційні схеми нараховують понад 600 конкретних видів нетарифних обмежень, об'єднаних у п'ять (ГАТТ) чи більшу кількість груп (схеми МБРР, ЮНКТАД, Міжнародної торговельної палати). За даними ГАТТ, нетарифними обмеженнями охоплено близько 18 % світової торгівлі. За даними Світового Банку, це значення сягає 27 %.
Квотування і ліцензування — досить жорсткі заходи торговельної політики, яким були присвячені два останні раунди переговорів у рамках ГАТТ. На цих зустрічах розроблено правила використання окремих видів нетарифних обмежень. Дані інструменти досить широко використовуються в світовій практиці. В Угорщині для захисту ринку від іноземної конкуренції діє система глобальних квот на окремі види товарів. В Естонії ліцензування імпорту відбувається з метою захисту національних виробників, тож ліцензуванню підлягають текстильні вироби і металопродукція. у В'єтнамі використовується система мінімальних імпортних цін і централізований розподіл квот на експортно-імпортні операції. В Індії у списку Спеціальної імпортної ліцензії 3 000 позицій імпортних товарів, які, відповідно до вимог ВТО, поступово переводяться у розряд Відкритої генеральної ліцензії. Ліцензії можуть видаватися не лише центральними, а й місцевими органами. Основні засоби виробництва ввозяться без сплати мита за умов зворотного вивезення продукції, що виготовляється на цьому обладнанні. В Лаосі існує державна монополія на експорт/імпорт стратегічних товарів - нафтопродуктів, деревини, рису, кави, електроенергії, олова, дорогоцінних металів. Заборонені до вивозу золото і срібло. Сінгапур виступає бенефіціаром загальної системи преференцій; ліцензуванню в разі імпорту підлягають тварини, зброя, друкована, аудіо-, відеопродукція, медикаменти; на експорт - зброя, хімічні небезпечні речовини. В Колумбії ліцензуванню підлягають зброя, хімічні товари та наркотичні речовини. В Нікарагуа автоматичне ліцензування імпорту, проте на цукор необхідно отримати спеціальний дозвіл. У Бразилії також здійснюється автоматичне ліцензування всього імпорту. B Пepy режим ліцензування застосовується до рідкісних рослин і тварин, антикваріату, наркотичних засобів, зброї та вибухівки. В Іраку обов'язковому ліцензуванню підлягає імпорт [11].
В Японії діють імпортні квоти на продукцію сільського господарства, рибопродукти, фармацевтичну продукцію, органічні хімікати, вибухові речовини. На імпорт продукції аграрного сектора встановлюються щорічно тарифні квоти, які визначаються таким
чином: обсяг попиту мінус обсяг внутрішнього виробництва. Єдиний монопольний державний канал - рис, пшениця, згущене молоко, сіль, опіум, спирт, тютюн. Попередні ухвалення Міністерства зовнішньої торгівлі та промисловості необхідно отримати на імпорт червоної риби, китової продукції, ікри, товарів з Іраку, дозвіл на здійснення передплати за імпорт більше ніж на 2 роки. До того ж, в Японії суворі технічні вимоги. Також нетарифне регулювання експорту здійснюється за списками КОКОМ, згідно з якими забороняється експорт 175 позицій. Обов'язковій реєстрації підлягають контракти для проведення експертної оцінки рентабельності операції, експортного страхування. У США на експорт продукції стратегічного призначення необхідна (окрім Канади) ліцензія Мінфіну. Отже, національні вимоги до обов'язкового ліцензування експорту та імпорту дуже різноманітні. Прикладами використання заборонних та обмежувальних заходів є система експортного контролю Великобританії щодо товарів, які мають подвійне призначення, нових технологій тощо, використання індивідуальних ліцензій на конкретні товари та відкрита генеральна експортна ліцензія на експорт в Західну Європу, Північну Америку, Японію та Австралію. Імпорт більшості товарів здійснюється на підставі відкритої імпортної ліцензії. У Сінгапурі повністю заборонено імпорт жувальної гумки, імітаторів тютюну, феєрверків та хлопавок, зброї, наркотиків. До Кувейту заборонено ввозити алкоголь, безалкогольне пиво, свинину та предмети зі свинної шкіри, обладнання для виробництва алкоголю, зброю, військову амуніцію тощо. В Ірані заборонено імпорт предметів розкоші, до яких належать кондитерські вироби, алкоголь, легкові автомобілі, меблі. У Катарі діє заборона на ввезення зброї, наркотиків, свинини, радіоактивних речовин, антирелігійної преси, товарів з Ізраїлю, апаратів для азартних ігор, військової форми, музичних вітальних листівок, реклами сигарет. Ембарго як повна (чи майже повна) заборона на зовнішньоекономічні операції з визначеною країною в світовій практиці використовується з метою політичного та економічного тиску, і, на перший погляд, не є досить поширеним явищем. Однак такі випадки проведення обмежувальної політики далеко не поодинокі. Іран встановив ембарго до товарів з Ізраїлю та ПАР, Бахрейн встановлює, що країною походження товарів не може бути Ізраїль, а стосовно Іраку введено ембарго з боку світового співтовариства [11].
Єгипет встановлює антидемпінгове мито на сталь з України, Литви. В Японії заборонено експорт рису, кольорових металів. Для США є характерним широке практикування антидемпінгових процедур (до ЄС, багатьох інших країн, зокрема України). Індивідуальне ліцензування експорту існує щодо Куби, Кампучії, Лівії, В'єтнаму, Нікарагуа, в ПАР - сирої нафти. У деяких країнах забороняють ввезення в країну одягу та взуття, які були у використанні. Такий досвід було б доцільно використати і в Україні.
Використана література: Курило, Т.В. Митне право України: Навчальний посібник. / Т В Курило. — Львів: Новий світ-2000, 2007. — 240 с
Використання першої групи нетарифних обмежень базується на розвинутій законодавчій та адміністративній базі, а їх здійснення доручається відповідним органам виконавчої влади, як правило, центральним урядовим органам. Стосовно заходів другої групи, то більшість країн прагне розробити міжнародні угоди про правила використання засобів технічної та екологічної політики, правила і норми (стандарти) щодо охорони здоров'я, стандарти сертифікації з метою визнання національних заходів у цій галузі для мінімізації їх обмежувальної дії в міжнародній торгівлі [8].
Класифікаційні схеми нараховують понад 600 конкретних видів нетарифних обмежень, об'єднаних у п'ять (ГАТТ) чи більшу кількість груп (схеми МБРР, ЮНКТАД, Міжнародної торговельної палати). За даними ГАТТ, нетарифними обмеженнями охоплено близько 18 % світової торгівлі. За даними Світового Банку, це значення сягає 27 %.
Квотування і ліцензування — досить жорсткі заходи торговельної політики, яким були присвячені два останні раунди переговорів у рамках ГАТТ. На цих зустрічах розроблено правила використання окремих видів нетарифних обмежень. Дані інструменти досить широко використовуються в світовій практиці. В Угорщині для захисту ринку від іноземної конкуренції діє система глобальних квот на окремі види товарів. В Естонії ліцензування імпорту відбувається з метою захисту національних виробників, тож ліцензуванню підлягають текстильні вироби і металопродукція. у В'єтнамі використовується система мінімальних імпортних цін і централізований розподіл квот на експортно-імпортні операції. В Індії у списку Спеціальної імпортної ліцензії 3 000 позицій імпортних товарів, які, відповідно до вимог ВТО, поступово переводяться у розряд Відкритої генеральної ліцензії. Ліцензії можуть видаватися не лише центральними, а й місцевими органами. Основні засоби виробництва ввозяться без сплати мита за умов зворотного вивезення продукції, що виготовляється на цьому обладнанні. В Лаосі існує державна монополія на експорт/імпорт стратегічних товарів - нафтопродуктів, деревини, рису, кави, електроенергії, олова, дорогоцінних металів. Заборонені до вивозу золото і срібло. Сінгапур виступає бенефіціаром загальної системи преференцій; ліцензуванню в разі імпорту підлягають тварини, зброя, друкована, аудіо-, відеопродукція, медикаменти; на експорт - зброя, хімічні небезпечні речовини. В Колумбії ліцензуванню підлягають зброя, хімічні товари та наркотичні речовини. В Нікарагуа автоматичне ліцензування імпорту, проте на цукор необхідно отримати спеціальний дозвіл. У Бразилії також здійснюється автоматичне ліцензування всього імпорту. B Пepy режим ліцензування застосовується до рідкісних рослин і тварин, антикваріату, наркотичних засобів, зброї та вибухівки. В Іраку обов'язковому ліцензуванню підлягає імпорт [11].
В Японії діють імпортні квоти на продукцію сільського господарства, рибопродукти, фармацевтичну продукцію, органічні хімікати, вибухові речовини. На імпорт продукції аграрного сектора встановлюються щорічно тарифні квоти, які визначаються таким
чином: обсяг попиту мінус обсяг внутрішнього виробництва. Єдиний монопольний державний канал - рис, пшениця, згущене молоко, сіль, опіум, спирт, тютюн. Попередні ухвалення Міністерства зовнішньої торгівлі та промисловості необхідно отримати на імпорт червоної риби, китової продукції, ікри, товарів з Іраку, дозвіл на здійснення передплати за імпорт більше ніж на 2 роки. До того ж, в Японії суворі технічні вимоги. Також нетарифне регулювання експорту здійснюється за списками КОКОМ, згідно з якими забороняється експорт 175 позицій. Обов'язковій реєстрації підлягають контракти для проведення експертної оцінки рентабельності операції, експортного страхування. У США на експорт продукції стратегічного призначення необхідна (окрім Канади) ліцензія Мінфіну. Отже, національні вимоги до обов'язкового ліцензування експорту та імпорту дуже різноманітні. Прикладами використання заборонних та обмежувальних заходів є система експортного контролю Великобританії щодо товарів, які мають подвійне призначення, нових технологій тощо, використання індивідуальних ліцензій на конкретні товари та відкрита генеральна експортна ліцензія на експорт в Західну Європу, Північну Америку, Японію та Австралію. Імпорт більшості товарів здійснюється на підставі відкритої імпортної ліцензії. У Сінгапурі повністю заборонено імпорт жувальної гумки, імітаторів тютюну, феєрверків та хлопавок, зброї, наркотиків. До Кувейту заборонено ввозити алкоголь, безалкогольне пиво, свинину та предмети зі свинної шкіри, обладнання для виробництва алкоголю, зброю, військову амуніцію тощо. В Ірані заборонено імпорт предметів розкоші, до яких належать кондитерські вироби, алкоголь, легкові автомобілі, меблі. У Катарі діє заборона на ввезення зброї, наркотиків, свинини, радіоактивних речовин, антирелігійної преси, товарів з Ізраїлю, апаратів для азартних ігор, військової форми, музичних вітальних листівок, реклами сигарет. Ембарго як повна (чи майже повна) заборона на зовнішньоекономічні операції з визначеною країною в світовій практиці використовується з метою політичного та економічного тиску, і, на перший погляд, не є досить поширеним явищем. Однак такі випадки проведення обмежувальної політики далеко не поодинокі. Іран встановив ембарго до товарів з Ізраїлю та ПАР, Бахрейн встановлює, що країною походження товарів не може бути Ізраїль, а стосовно Іраку введено ембарго з боку світового співтовариства [11].
Єгипет встановлює антидемпінгове мито на сталь з України, Литви. В Японії заборонено експорт рису, кольорових металів. Для США є характерним широке практикування антидемпінгових процедур (до ЄС, багатьох інших країн, зокрема України). Індивідуальне ліцензування експорту існує щодо Куби, Кампучії, Лівії, В'єтнаму, Нікарагуа, в ПАР - сирої нафти. У деяких країнах забороняють ввезення в країну одягу та взуття, які були у використанні. Такий досвід було б доцільно використати і в Україні.
Використана література: Курило, Т.В. Митне право України: Навчальний посібник. / Т В Курило. — Львів: Новий світ-2000, 2007. — 240 с
