Денисенко М.П. Основи інвестиційної діяльності (2003)
5.1. Банківська система і її роль в інвестуванні економіки
Виділимо основні групи проблем, як найактуальніші для формування організаційно-економічного механізму активізації інвестиційної діяльності [52].
Перша група проблем пов'язана з дослідженням макроекономічних умов і чинників зміни характеру інвестиційної діяльності, основних напрямів розвитку банківської системи і кредитного ринку, виявлення причин і наслідків інвестиційної кризи в Україні. Нині макроекономічна ситуація не сприяє активній інвестиційній діяльності. Це зумовлено слабкою конкурентоздатністю вітчизняних підприємств. Інфляція витрат, деформуючи структуру ціни, підвищуючи ресурсну складову, викликає зростання цін. Негативно позначаються на інвестиціях масові неплатежі, що порушують нормальний відтворювальний цикл. Активізація інвестиційної діяльності неможлива без перегляду податкової системи в бік її спрощення і зниження тиску [139].
Аналіз показників структури і динаміки змін промислового виробництва в Україні дає змогу зробити висновок про наявність стійких дезінтеграційних динамічних тенденцій у розвитку головних галузевих сегментів економіки.
Процес дезінтеграції торкнувся і банківської сфери, що виявилося в масовому перетіканні капіталу з реального сектора економіки у сферу обігу, оскільки це стимулюється вищою прибутковістю операцій. Інвестиційна криза і руйнація вітчизняної промисловості, насамперед обробної, блокували перехід від депресії до пожвавлення і вели економіку України шляхом довгострокової стагнації [91, 101].
Вирішальне значення для стимулювання товаровиробників має підвищення платоспроможного попиту. Втрата традиційних зовнішніх ринків збуту, значне скорочення внутрішнього ринку перешкоджає розвитку виробництва. Внутрішній ринок звужувався як у результаті зростання імпорту, так і- через брак фінансових коштів. В Україні рівень монетизації (відношення грошової маси М до ВВП) оцінюється в 15-17%, тоді, як у багатьох економічно розвинутих країнах цей показник сягає 60-80%, у США - понад 100%.
Нестача грошей в економіці може бути компенсована підвищенням швидкості їхнього обігу (показник, обернений рівню монетизації, що звичайно виражається відношенням ВВП до М). Однак в економіці України з її диспропорціями, недостатньо розвинутою фінансовою інфраструктурою, взаємозаліками, бартером, одночасним обігом грошей і доларів C1UA, швидкість грошового обігу не збільшується. Тобто можливість підвищення швидкості монетарного обороту як чинника, що компенсує нестачу грошей в економіці, малоймовірна.
У період існування в Україні галузевих міністерств останні поряд з урядом виконували функцію управління суспільним капіталом, його розподілом на життєво важливі ділянки виробництва. Ефективність розподілу при цьому була вкрай низькою, поглиблювалися монополізм
окремих підприємств та ізольованість галузевих комплексів, знижувалися темпи НТП. Однак загалом «фінансовий насос» працював, дозволяючи акумулювати колосальні засоби виробників і громадян, забезпечуючи тим самим грошима «будови віку».
Відтоді як до грошей підприємств і громадян були допущені комерційні банки, загальний фінансовий потік розділився на окремі струмки: частина коштів залишилася за колишніми держбанками, значні ресурси перехопили нові банки. Гроші середніх і великих підприємців нової хвилі взяли активні молоді банки. Не скривдила себе й держава, зобов'язавши комерційні банки резервувати кошти в Національному банку України.
Таким чином, усі одержали свою частину «пирога». Однак немає того, заради чого існує банківська система. А саме - відсутні фінансові центри, здатні забезпечити необхідну концентрацію коштів і їх скерування на фінансування найбільш ефективних прибуткових інвестиційних проектів.
Ці центри не мають створюватися навколо галузевих міністерств - інакше буде похована сама ідея структурної перебудови економіки. Створення промислово-фінансових груп на базі заводів-гігантів також недоцільно, оскільки підсилить утриманські настрої підприємств і полегшить їхню боротьбу за виділення бюджетних коштів.
Центри слід створювати на базі нових фінансових інститутів, які нагромадили значні капітали, не прив'язані до певного ланцюжка старого технологічного укладу. На погляд Л. Григор'єва, комерційні банки, особливо з числа незалежних універсальних кредитних установ, могли б стати ядром при формуванні холдингових структур [53].
Зараз багато банків уже діють в оточенні компаній, які займають специфічні фінансові ніші, важливі для банків з погляду залучення додаткових ресурсів клієнтів (чекові і пенсійні фонди, фірми, що спеціалізуються на операціях з нерухомістю і цінними паперами, страхуванні та ін.) або здійснюють високоприбуткові торгові операції, використовуючи гроші банку. Такий симбіоз значно підвищує стійкість підприємницької групи в цілому.
Вже сформувалися передумови для залучення в ці процеси і нефінансового сектора економіки. По-перше, кредитування ефективних проектів під заставу акцій позичальників істотно полегшить зрощування банківського та промислового капіталу. Виходячи з кризового анабіозу, підприємства потягнуться в банки за довгостроковими інвестиційними позиками. Уже зараз починають складатися умови для пожвавлення інвестиційного попиту.
По-друге, комерційні банки зацікавлені в діяльності підприємств,
які розпоряджаються значними залишками на рахунках і мають доступ до бюджетних коштів, пільг при оподатковуванні. Включивши до складу промислово-фінансової групи такі структури, банки істотно зміцнюють свої ресурси, мобілізуючи додаткові кошти для інвестування в реальний сектор економіки. Включення до складу групи підприємств, які займають стратегічне положення в українському експорті, міжрегіональних постачаннях чи технологічному ланцюжку, збільшить ресурси банків у геометричній прогресії.
По-третє, окремі групи підприємців, для яких проблема неплатежів і несумлінної конкуренції стоїть особливо гостро, зможуть знайти в холдингу засіб підвищення ефективності свого бізнесу. Багато економістів бачать вихід із ситуації, що склалася з неплатежами, в розвитку вексельного обігу. Серед факторів, які гальмують цей процес, - відсутність механізмів переобліку товарних векселів і застави векселів під видачу кредитів, а також відсутність надійного захисту векселів від підробки. Ряд банків уже нагромадили солідний досвід роботи з банківськими векселями, що значно полегшить процес створення і відпрацьовування нових розрахункових механізмів.
Очевидно, що за всіма параметрами банки відповідають ролі організаторів майбутніх промислово-фінансових груп. Однак за відсутності продуманої системи стимулювання процесів утворення холдингів можливий також інший сценарій, при якому накопичені кошти будуть переведені у вільно конвертовані валюти (ВКВ) і розміщені на іноземних кредитних ринках. Наслідки такого сценарію не потребують коментарів.
Серед найбільш дієвих стимуляторів холдингів могли б стати такі заходи:
- особливий режим оподатковування для прямих інвестицій банків;
- зниження нормативного коефіцієнта ризику по вкладеннях банків в акції підприємств, що входять у холдинг;
- зниження норм резервування залучених банками коштів підприємств, що входять у холдинг.
Закордонний досвід показує, що основою холдингу в більшості випадків є універсальні банки, які не просто обслуговують своїх клієнтів, а ведуть їхні рахунки і керують їх активами за допомогою всіх можливих фінансових операцій.
Створення банківських груп і банків-холдингів дає всі підстави і навіть деякі стимули якщо не до злиття активів, то принаймні до масштабного консолідованого інвестування. Адже відбувається піднесення української промисловості, інфляція стабілізувалася, а ВВП почав зростати. Тепер практично жоден банк не може поодинці про інвестувати серйозний промисловий проект, а банківським холдингам це буде під силу. Все сприятиме залученню інвестицій внаслідок підвищення надійності банківських структур, а для середніх банків з'являється перспектива скласти реальну конкуренцію великим.
Заохочення універсалізації вітчизняних банків - важливе стратегічне завдання державного регулювання фінансового сектора економіки. З огляду на це спеціальні стимули мають бути створені для тих банків, які активно інвестують розвиток власної інфраструктури, створюють нові офіси, впроваджують новітні банківські технології. Саме вони утворять кістяк промислово-фінансових груп України і забезпечать коштами для дальшого поступу.
Теорія і практичне впровадження реформ свідчить про те, що зниження дефіциту бюджету, «ціни» боргових запозичень на внутрішньому ринку, ставки відсотка і рівня інфляції, безумовно, необхідні, але в той же час абсолютно недостатні макроекономічні умови для нормалізації відтворювального процесу і росту інвестиційної активності. Поряд з опорою на внутрішні джерела накопичень (без залучення іноземного капіталу) обов'язковим є комплекс інших умов, серед яких, як мінімум, - забезпечення фінансової стабілізації не тільки на макро-, а й на мікрорівні, перехід національної економіки в стадію пожвавлення виробництва, залучення в інвестиційний процес заощаджень населення.
Аналізуючи стан банківської системи і кредитного ринку, довгострокових інвестицій, можна зробити такі висновки.
По-перше, банківська система вступає в третій етап свого розвитку. Якщо в ході першого було створено інституційні основи банківської справи, які відповідають ринковим відносинам, у ході другого банківська система характеризувалася екстенсивним зростанням, то зараз, після різкого скорочення інфляції високоприбуткових сфер використання фінансів, тенденцією стають концентрація та централізація капіталу. Однак більшість банків не має у своєму розпорядженні достатньої власної бази для великих і надійних позичкових операцій, особливо інвестиційного характеру, а можливості її поповнення у сформованій макроекономічній ситуації дуже обмежені.
По-друге, чинники загальноекономічного характеру в сукупності з організаційними недоліками банківської системи визначають її орієнтацію на переважно короткостроковий режим використання грошових ресурсів.
По-третє, завершення етапу первинного накопичення капіталу і вичерпання умов його нарощування за рахунок високоприбуткових видів короткострокових операцій об'єктивно вимагає розширення сфери банківської діяльності в майбутньому шляхом пожвавлення довгострокового кредитування. Однак перспективи розвитку такого кредитування не визначені ні за можливими масштабами, ні в часових рамках. У цих умовах потрібні цілеспрямовані заходи для поліпшення інвестиційного клімату й удосконалення механізму фінансування інвестицій.
Головна з причин інвестиційної кризи - скорочення державних інвестицій як результат загального спаду виробництва. Не орієнтована на самофінансування суб’єктів економічна система не змогла переключитися на альтернативні джерела коштів і матеріальних ресурсів внаслідок нерозвиненості перетворень і руйнації комплексного адміністративного управління економікою.
Зросли загальні диспропорції відтворювальної структури, які виявилися в зростанні частки у ВВП комерційного фінансового сектора (так званого фінансового капіталу) і в зниженні частки реального сектора, традиційно збиткового Т ненастроєного на підвищення ефективності.
У кризовій економіці поєднати комерційні й державні інтереси не вдалося. Комерційні інвестиції - як вид бізнесу, і державні - як засоби досягнення будь-якими способами певних державних цілей, виявилися різнонаправленими, що, зрештою, позбавило реальний сектор комерційного джерела. Чималу негативну роль у цій ситуації відіграли відсутність ефективного власника і відповідального позичальника кредитних ресурсів.
Серед інших причин виділяються такі:
- інфляція, що призводить до відпливу коштів із виробничої сфери у фінансову і торговельно-посередницьку, втрата амортизацією функції забезпечення простого відтворення;
- надмірне оподатковування прибутку;
- високі ставки за кредит, які набагато перевищують рівень рентабельності виробництва в реальному секторі;
- безкоштовна приватизація, реальним економічним наслідком якої стало відволікання обмежених фінансових ресурсів з інвестиційної сфери;
- нерозвиненість законодавчого захисту приватної власності;
- підвищений ризик для іноземних інвесторів;
- інвестиційна (ощадна) пасивність населення.
Протягом кількох років уряд, розробляючи черговий державний бюджет, прогнозував зростання інвестицій. Однак щоразу прогноз не справджувався. Це пов'язано зі слабкими інвестиційними мотиваціями різних груп економічних агентів, обмеженістю доступних фінансових ресурсів, відсутністю ефективних механізмів трансформації заощаджень
населення в інвестиції, неготовністю банків працювати з інвестиційними проектами, збереження високих інвестиційних ризиків. Негативно впливає на динаміку інвестицій гальмування податкової реформи, нерозвиненість ринку корпоративних цінних паперів і згортання діяльності держави на ринку капіталу.
Друга група проблем пов’язана з формуванням і розвитком механізму довгострокових інвестицій у промисловості. Кардинальні інституційні зміни, що відбулися за період радикальних економічних реформ (зокрема, зміна форм власності), спричинили неминучу децентралізацію джерел фінансування і кредитування інвестицій, раніше цілком контрольованих державою. Вперше за тривалий період розвитку економіки України було проголошено, а потім і послідовно реалізовано різке скорочення державних інвестицій на розвиток галузей національної економіки, в тому числі промисловості. У зв'язку з цим останніми роками бюджетні кошти на безповоротній і поворотній основі надавалися в основному по лінії цільових програм. Однак на практиці механізм надання і використання бюджетних коштів з ряду причин виявився неефективним. Основні проблеми тут криються в розпорошенні бюджетних коштів, постійних неплатежах, несвоєчасному і неповному надходженні грошей з бюджету. Такий стан дестабілізує ринок інвестицій і призводить до втрати довіри до держави з боку приватних інвесторів.
Проведений аналіз показав: визначальну роль у джерелах фінансового забезпечення інвестицій в основний капітал відіграють власні кошти підприємств. Більшість підприємств не мають власних коштів для довгострокового інвестування. У цілому, навіть у підприємств, де фінансове становище відносно благополучне, не вистачає ресурсів для фінансування інвестиційних проектів, а проведення ними часткової модернізації здійснюється за рахунок погіршення поточного фінансового становища й утворення боргів. Фінансову підтримку іноземних партнерів реально має лише незначна частина підприємств.
Важливим інвестиційним джерелом власних ресурсів підприємств є амортизаційні відрахування. Вони мають бути спрямовані не тільки на формування амортизаційного фонду, використовуваного для заміни зношених основних виробничих фондів, а й на підтримку певної кількості авансованих коштів на рівні, достатньому для здійснення інтенсивних відтворювальних процесів. При цьому процес формування такої амортизаційної політики має, на нашу думку, включати певні етапи і складові елементи. По-перше, виділення основних чинників, які визначають передумови формування амортизаційної політики. По-друге, розробку обґрунтованих норм і методів нарахування амортизації,
що забезпечують, у свою чергу, дієвість амортизаційної системи. По-третє, амортизаційна політика має передбачати чітке використання коштів амортизаційного фонду. Нарешті, по-четверте, вона повинна включати систему самоконтролю і самооцінки ефективності реалізації.
Аналіз показує, що за роки ринкових реформ амортизаційний механізм розладнався. Переоцінка основних фондів відставала від реальної динаміки ринкових цін на інші ресурси і кінцевий продукт, в результаті чого відновлювальна вартість наявних засобів виробництва і частка амортизації у вартості товарної продукції явно занижені. Відбулося нічим не обґрунтоване зростання невідповідності вартісних оцінок основних виробничих фондів у різних, в тому числі й суміжних, галузях і регіонах. Разюче різняться статистичні дані на макрорівні та бухгалтерської звітності про обсяги й структуру виробничих фондів та потужностей і ефективності їхнього використання. Все це не сприяє розробці цілеспрямованої амортизаційної політики, впливу на процеси формування витрат виробництва і -ціноутворення, а також стабілізації системи оподатковування. Суб'єкти господарювання різних форм власності поставлені в різні економічні умови за критеріями формування і використання фонду амортизації.
Вибуття виробничих потужностей тільки внаслідок фізичного зносу, у тому числі через старіння, несвоєчасний і неякісний ремонт, досягло за останні роки 9-12% наявних потужностей, за рахунок маніпулювання номенклатурою виготовленої продукції. За експертними оцінками, списується і продається як металобрухт (в основному закордонним покупцям) значна частина нібито фізично зношених і морально застарілих виробничих потужностей.
У попередні роки за рахунок амортизаційного фонду формувалося близько половини обсягу інвестицій. Скорочення останніх у 3-4 рази означає, що належною мірою не забезпечується просте відтворення основних фондів. Водночас, кошти амортизаційного фонду широко використовуються (за мовчазною згодою держави) на інші цілі, у тому числі на особисте споживання.
У зв'язку з цим для вирішення поточних і стратегічних завдань вкрай важливим є відновлення ролі державної амортизаційної політики.
Слід провести загальну переоцінку відновлювальної вартості діючих засобів праці й привести її у відповідність із рівнем інфляції. Як профілактичні заходи потрібно розробити механізм автоматичного коригування відновлювальної вартості засобів праці, а посилання на те, що період високої інфляції вже переборений, безпідставні. Законодавчими актами необхідно заборонити всім суб'єктам господарювання використовувати фонд амортизації для споживання і будь-яких інших
цілей, крім відтворення основних фондів. Це дозволить мати реальний фонд відшкодування засобів виробництва для проведення активної інвестиційної політики.
Щоб відновити інвестиційний характер амортизаційного фонду, слід провести реформу амортизаційної політики і системи кругообігу й обороту амортизаційного фонду: однозначно визнати капітальний характер амортизаційних відрахувань; поширити на амортизаційний фонд законодавство про власність і гарантувати права власників капіталу на визначення частки амортизаційного фонду; відокремити в системі обліку нарахування і використання амортизаційного фонду; посилити відповідальність керівництва (менеджерів) підприємств за його цілісність і цільове використання; ввести податкові й адміністративні санкції проти розбазарювання, «проїдання» і вивезення амортизаційного фонду за межі країни (припинити вивезення капіталу за рахунок амортизаційних відрахувань).
Необхідно приділити увагу аналізу інвестиційного потенціалу ринку цінних паперів і проблем його розвитку. В останні роки за активної участі держави був зроблений дуже важливий для стимулювання інвестиційного процесу крок - став розвиватися ринок цінних паперів, активно формуються його елементи й інфраструктура. Основне завдання, розв'язуване на ринку цінних паперів - забезпечення взаємодії зацікавлених у позиковому капіталі і тих, хто може його дати, тобто емітентів і інвесторів. Вирішенню цього завдання сприяє перерозподіл ресурсів на найбільш ефективні напрями на основі ринкових механізмів:
- основними проблемами розвитку ринку цінних паперів в Україні є: розширення масштабів ринку за рахунок збільшення числа видів і маси цінних паперів, кількості емітентів і інвесторів, розвитку різноманітних сегментів ринку відповідно до інтересів його учасників; перехід від переважно первинного розміщення цінних паперів до розвитку вторинного ринку при нарощуванні обсягів і частки публічного розміщення цінних паперів порівняно з приватними;
- розвиток професійної діяльності, визначення організаційних форм ринку, формування системи торгівлі акціями, облігаціями й іншими цінними паперами;
- удосконалення інфраструктури фондового ринку, яка забезпечує чітке ведення реєстрів, депозитарні та розрахунково-клірингові послуги, інформаційне й правове забезпечення;
- регулювання ринку цінних паперів на основі взаємодії державних органів і організацій професійних учасників.
Підсумовуючи результати аналізу інвестиційного потенціалу ринку цінних паперів, доводиться констатувати: фондовий ринок ще не
став інструментом залучення коштів у реальний сектор. Переважна частина акцій приватизованих підприємств низьколіквідна, а ціни їх продажу не є дійсно ринковими. Занижені котування акцій підприємств дають змогу купувати їх великі пакети за безцінь. Основні напрями стимулювання такої діяльності - формування єдиної законодавчої і нормативної бази щодо ринку корпоративних цінних паперів, розвиток його інфраструктури і посилення регулювання. За певних умов ринок корпоративних цінних паперів стане тим, чим він є в усьому цивілізованому світі - інструментом переливання капіталу з фінансової сфери в промислову. Значне поширення у різних країнах світу і недостатній досвід практичного розвитку цього перспективного методу залучення інвестицій в Україну дають нам підставу зупинитися на особливостях становлення й розвитку вітчизняного фондового ринку в окремому розділі.
Третя група проблем присвячена аналізу формування економічних умов для організації довгострокового інвестування в промисловості. Виходом з інвестиційної кризи, на нашу думку, може бути тільки реалістична і сильна державна політика. Необхідно активізувати державне регулювання, у тому числі і в сфері інвестицій. Без активної цілеспрямованої допомоги держави, без створення спеціалізованого грошово-кредитного інвестиційного механізму неможливо буде мобілізувати довгострокові заощадження й накопичення і капіталізувати їх на інвестиції в реальний сектор. У зв'язку з цим виникає потреба у координації в масштабах країни всіх видів інвестиційних потоків: як внутрішніх (бюджетні кошти, кошти підприємств, накопичення позабюджетних фінансових фондів, заощадження населення), так і зовнішніх (позики іноземних держав і приватних компаній).
Слабкий вплив держави на інвестиційний процес не компенсується посиленням ролі банківського капіталу і власних коштів підприємств. Необхідно відновити в умовах перехідного періоду заходи багатопланової участі держави в інвестиційному процесі як ініціатора, інвестора, гаранта, органу регулювання і контролю. Основна ідея коригування інвестиційної політики полягає в тому, щоб держава змогла направляти кошти в реальний сектор економіки: відмовитися від ідеї стихійного переливання капіталу і прискореними темпами формувати нормативно-стимулюючий механізм накопичення капіталу.
Єдина державна інвестиційна політика включає управління процесами консолідації великих фінансових коштів, постійного підживлення їхнього джерела; переливання фінансів між секторами, галузями і регіонами, ефективного їх поповнення для цілеспрямованого проведення структурних перетворень; взаємозв'язку інвестиційної політики зі становленням ринкової інфраструктури в країні; взаємозв'язку інвестиційної політики з грошово-кредитною політикою Національного банку України; взаємозв'язку довготермінових інвестицій й короткотермінових вкладень, інвестиційної політики і платіжно-розрахункового механізму в економіці. Своєю фінансово-бюджетною, амортизаційною, ціновою, митною, кредитною й емісійною політикою держава формує економічне середовище і вже цим визначає можливості Й орієнтири структурно-інвестиційних змін. У нинішній економічній ситуації існує єдиний шлях управління інвестиційним процесом без адміністрування - коли підприємствам і інвесторам створюються умови, а не нав’язуються жорсткі обмеження.
Головними завданнями єдиної державної інвестиційної політики стають безпосередня участь держави в інвестуванні і формуванні сприятливого середовища для зростання інвестиційної активності, надання підтримки «життєзабезпечуючувальним» виробництвам, об'єктам інфраструктури і соціальної сфери, заохочення приватних інвестицій у пріоритетні сфери розвитку виробництва. Держава фінансує, як правило, 1/5 (іноді й більше) витрат на реалізацію тільки високоефективних інвестиційних проектів, що відповідають двом вимогам - вони мають окупитися протягом двох років і приносити максимум прибутку. Інше - турбота інвесторів, однак реально на ці цілі з бюджету виділяється набагато коштів менше, ніж заплановано. Інвестиційні проекти, які пройшли процедуру незалежної сертифікації, повинні мати більш високу частку державної підтримки: при виробництві продукції, яка не має аналогів, - до 50%, при виробництві продукції і послуг обробної промисловості на експорт - до 40%, у випадку імпортозаміщення - до 30%. Поряд із прямою пайовою участю необхідно ширше використовувати державні гарантії і державне страхування інвестицій, що забезпечить інвестору ефективність вкладення капіталу і зниження ризиків.
Водночас держава має сприяти стратегічному резервуванню структурної перебудови економіки і посиленню міжгалузевих взаємодій, проводити розподіл інвестиційних ресурсів між традиційними і новітніми галузями національної економіки. При цьому слід враховувати соціально-економічний ефект традиційних галузей і виробництв, їх спроможність стримати споживчий імпорт, забезпечити економічну ефективність на світовому або міжнаціональному ринках, позитивно впливати на інші, особливо фондоутворюючі галузі через забезпечення їх необхідними ресурсами.
Для досягнення реального припливу інвестицій у промисловість потрібна взаємозалежна, керована державою система, яка здатна зробити інвестиційну сферу вигідною, зручною і мінімально ризикованою для довгострокового вкладення капіталу. Створення такої системи вимагає врахування взаємних інтересів учасників інвестиційного процесу, суміщення і взаємодії кількох сфер економіки (фондового ринку, системи бухгалтерського обліку й оподаткування, ринку нерухомості та лізингу, регулювання гарантій, концесій тощо). Тільки так можна створити умови для організації довгострокового кредитування інвестицій у промисловості.
Значна роль тут належить комерційним банкам. Модель взаємовідносин банків з учасниками інвестиційного процесу наведено на рис. 5.1.
Однією з основних функцій банківської системи є стимулювання накопичень та інвестицій. Здійснення структурної перебудови економіки має спиратися на використання насамперед внутрішніх накопичень господарств. Тим часом усі проведені дотепер заходи не створювали для безпосередніх виробників та інших суб'єктів господарського життя, включаючи населення, достатніх стимулів до заощадження і нагромадження ресурсів.
Що ж не дозволяє нині комерційним банкам здійснювати активнішу інвестиційну політику, сміливіше брати участь у фінансуванні інвестиційних проектів?
Насамперед, це порівняно невеликий розмір власного капіталу, його низька питома вага в активах, перевага короткострокових пасивів, які обмежують можливості довгострокових вкладень. Крім того, слід зазначити малу частку депозитів у пасивах і високу - залишків на рахунках підприємств і організацій, розбіжність структури пасивів і активів, а також гостроту проблеми ліквідності активів. Відзначимо, що за середнім розміром активів українські кредитні організації відстають від банків більшості країн: від десяти (США) до тисячі разів (Японія).
Інвестиційне фінансування сьогодні страждає і від того, що: рівень ціни кредиту перевищує його віддачу у виробництві всіх видів продукції. Виробники виявилися відрізаними від ринків грошових капіталів. В економіці відбулися структурні зміни: падіння виробництва у галузях, орієнтованих на інвестиційний попит (особливо в машинобудуванні), значно глибше, ніж у споживчих (харчова промисловість).
Спрямувати банки на перспективний шлях інвестування коштів у розвиток виробництва можна тільки через здійснення єдиної державної політики щодо формування умов, сприятливих для його розвитку. Ці умови мають бути такими, щоб інвестиції стали вигідними насамперед на рівні підприємств. Без перспективних орієнтирів структурної перебудови і довгострокової інвестиційної політики уряду банки не будуть прагнути до довгострокового кредитування економіки.
Державі необхідно переломити наростання негативних тенденцій і спрямувати капітал у виробництво, включити жорсткі економічні важелі, що обмежать відволікання ресурсів потенційних інвесторів від постійного використання їх у фінансовій сфері. Тільки за цих умов з'явиться пряма залежність прибутку капіталу, реально спрямованого у виробництво.
Необхідно відзначити, що в умовах гострої інвестиційної кризи і дефіциту накопичень країна все ж має у своєму розпорядженні досить значні джерела для інвестицій. Водночас проблема залучення інвестицій в економіку не зводиться тільки до забезпечення вливання певної суми грошей. Важливо створити сприятливі економічні умови, які стимулюють взаємодію фінансового, промислового, венчурного й інших капіталів у цій сфері, й забезпечити формування та розвиток ринкових механізмів їх дії.
Інвестор вкладе кошти в розвиток виробництва тільки в тому випадку, якщо буде мати право і можливість контролювати витрачання своїх грошей. Тим більше що підприємства, які необхідно відновлювати, близькі до банкрутства і мають здебільшого застарілу техніку й технологію.
Слід зазначити, що після кількох інфляційних років і відомої кризи, у населення значно зменшилось бажання вкладати кошти в ризикові проекти. Виникло певне упередження щодо надійності недержавних фінансових структур, включаючи і деякі комерційні банки.
Для формування й розвитку ринкових відносин в інвестиційній діяльності потрібно підвищити надійність однієї зі складових ринкової інфраструктури - банківської системи та відновити довіру до неї населення України. Це також стосується фірм, які здійснюють страхування господарського ризику в інвестиційній діяльності, а також системи аудиторських організацій з комерційного, фінансового консультування, експертизи господарської діяльності товаровиробника.
Крім мобілізації внутрішніх резервів для інвестування через упорядкування приватизаційного процесу, існують ще й інші реальні грошові ресурси - вклади населення в комерційних банках і в Ощадному банку України.
За рахунок додаткового розміщення державних цінних паперів та інших джерел фінансування можна створити спеціальний фонд централізованих державних інвестицій. Найдоцільніше інвестувати кошти із зазначеного фонду на конкурентній кредитній основі через уповноважені банки з частковим залученням приватного капіталу. Ці інвестиції повинні бути спрямовані перш за все на підтримку реконструкції підприємств, які мають перспективи загальноекономічного зростання.
Протягом двох останніх років значні сподівання на фондовому ринку цінних паперів були пов'язані з приватизацією енергетичних та машинобудівних підприємств, що викликають найбільшу зацікавленість як у вітчизняних, так і в іноземних інвесторів. Зростання макроекономічних показників має сприяти подальшому пожвавленню виробництва, підвищенню ефективності роботи українських підприємств, а залучення нових нетрадиційних джерел фінансування інвестицій в основний капітал активізують інвестиційну діяльність в Україні.
Підкреслимо, що починаючи з 1998 p., інвестиції в економіку
України зростають. Але діють і негативні фактори, що стримують інвестиційну активність.
На макрорівні до негативних факторів, які призводять до спаду інвестиційної діяльності, належать незадовільне фінансування державних інвестиційних програм та нерозвинутий фондовий ринок, недостатній платоспроможний попит, податкова система.
Триває в Україні і така негативна тенденція, коли визначені стратегією ринкових реформ пріоритети не підкріплюються конкретними джерелами інвестування. Неналежно здійснюється стимулювання інвестиційної діяльності за рахунок залучення таких джерел фінансування, як кредити комерційних банків, ресурси страхових компаній та інших фондів. Галузевими міністерствами і замовниками недостатньо ефективно використовуються інвестиції.
Пристосувалися до нової ситуації на ринку капіталу, подолали перешкоди лише ті підприємства та галузі економіки, які випускають технологічно просту продукцію. В той же час продовження виробництва технологічно складних виробів вимагає комплексної модернізації й економічної підтримки підприємств. Однак більша частина підприємств поки що не має можливості накопичувати власні кошти для розширення чи модернізації виробництва або одержувати довгострокові кредити від комерційних банків. На уповільнення інвестиційної активності впливає жорстка фіскальна політика.
Державні інвестиції необхідно спрямувати на вирішення найгостріших проблем економіки країни, на підтримку розвитку підприємств пріоритетних галузей економіки, що має, крім того, важливе соціальне значення.
З метою підвищення ефективності використання державних інвестицій доцільно:
- запровадити порядок укладання контрактів на спорудження об’єктів тільки за результатами конкурсів (тендерів);
- запровадити відповідальність за порушення умов контракту (договору підряду) на будівництво об'єктів, що здійснюється за
рахунок Державного бюджету;
- значно зменшити питому вагу безповоротного бюджетного фінансування інвестицій у виробничій сфері на користь кредитування.
Збереження пожвавлення інвестиційної діяльності на перспективний період залежить від поліпшення макроекономічної ситуації. Необхідно продовжувати зменшувати обсяги неплатежів, зміцнити грошово-кредитну систему, створити умови для активізації діяльності приватизованих підприємств. Якщо цього не буде, то державна інвестиційна політика розв'язуватиме лише поточні завдання соціально-економічного виживання країни, а не створюватиме умови для активізації інвестиційної діяльності.
Головними чинниками зростання інвестицій в основний капітал було зростання попиту на продукцію вітчизняного виробника у зв'язку з процесом імпортозаміщення та підвищення реальних грошових доходів населення. У 2000 р. приріст роздрібного товарообороту становив 6,9%, при цьому частка споживчих товарів вітчизняного виробника у торговій мережі становить понад три четверті загального обсягу реалізації. Підвищення реальних грошових доходів населення зросло за цей період на 6,3%. Позитивні тенденції у динаміці виробництва та споживання були зумовлені, зокрема, сприятливою зовнішньоекономічною кон’юнктурою (зростання експорту товарів у 2000 р. становило 25,8%).
Заходи уряду щодо підтримки вітчизняних виробників, зменшення податкового тиску на суб'єктів господарювання, а також заходи Національного банку України в грошово-кредитній політиці, у тому числі підтримка стабільного курсу гривні протягом року економічними методами, політика здешевлення кредитних ресурсів банків шляхом послідовного зменшення облікової ставки Національного банку України, а також скорочення зовнішнього державного боргу сприяли у 2000 р. покращенню інвестиційного клімату в Україні. Так, обсяги кредитів комерційних банків у реальний сектор економіки зросли у 2000 р. на 62%.
Незважаючи на появу позитивних тенденцій, сучасний стан справ в інвестиційній сфері України залишається складним, насамперед через нестабільну політичну ситуацію, а також внаслідок кризових явищ в економіці, зниження господарської активності переважної більшості суб'єктів господарювання. Особливо негативно реагують на політичні кризи приватні й іноземні інвестори. В різних сферах народного господарства ще діють негативні фактори, що істотно впливають на ефективність інвестицій в основний капітал.
На макрорівні - це довгострокова інфляція (у 2000 р. емісія грошей зросла на 35%, інфляція - на 25,8%), що прямо впливає на зростання вартості будівництва і стримує інвестиційну активність. На спад інвестиційної активності впливає також зменшення сукупного попиту, що породжує невизначеність в оцінках ринкових перспектив. Відповідно це знаходить відображення в непривабливості застосування капіталу в сфері матеріального виробництва. Крім того, до негативних факторів, що впливають на інвестиційну діяльність на макрорівні, належать незадовільне фінансування державних інвестиційних програм та нерозвинутий фондовий ринок, коливання платоспроможного попиту.
На мікрорівні на інвестиційну діяльність додатково діють інші негативні фактори. Так, на багатьох підприємствах виявляється невміння працювати на ринок, низька якість оцінок потенційного попиту, нестача відповідної інформації, жорстка фіскальна політика.
Одним з головних дестабілізуючих факторів в інвестиційній сфері є прогресуюче зростання вартості капітального будівництва. Істотно впливає на інвестиційну активність і такий фактор, як значний рівень процентних ставок за користування кредитами, що робить невигідними довгострокові інвестиційні кредити.
Аналіз прибутків комерційних банків свідчить про те, що все ще досить значну частку в структурі прибутків становлять прибутки від валютної діяльності та доходи і комісійні за надані послуги. Основних збитків комерційним банкам завдає безпосередньо кредитна діяльність за рахунок залучення надто дорогих кредитних ресурсів і неможливість їх рентабельного розміщення.
Через неможливість отримувати сьогодні пристойні прибутки комерційні банки зіткнулися з проблемою якості своїх кредитних портфелів.
Економічна ситуація, що склалася в країні, вимагає збільшення обсягів довгострокового вітчизняного товаровиробництва з боку внутрішніх інвесторів у 2,5 рази. Розрахунки свідчать, що тільки шляхом залучення до кредитного обігу додаткових коштів, які зберігаються у домашніх господарствах, можна подвоїти інвестиційний ресурс.
Україна має власні ресурси, які необхідно повністю використовувати. Це, перш за все, кошти домогосподарств та тіньової економіки. За станом на 1 січня 2001 року обсяг залучених банками коштів громадян становив близько 3 млрд грн, це лише незначна частина від усіх залучених банками ресурсів. За деякими даними, на руках населення знаходиться біля 10 млрд грн та майже така ж сума в американських доларах.
Однією з причин обмеження банками кредитних вкладень є невирішеність питання зменшення банківських ризиків. Про це свідчать залишки резервів комерційних банків, які майже вдвічі перевищують нормативні. Звуження кредитних операцій, у свою чергу, призводить до подорожчання вартості інших банківських операцій та послуг і ще більше ускладнює фінансове становище клієнтів.
Класичні противаги ризикам неповернення кредитів (застава майна, в тому числі земельних ділянок, гарантії, поручительства, страхування) практично не спрацьовують, неповернення кредитів стало причиною неплатоспроможності й банкрутства понад десяти українських банків, це може призвести до ланцюгової реакції фінансових крахів. Однак серед підприємств банкрутств мало, що свідчить про явні негаразди в економічному середовищі.
Одна з проблем - відсутність необхідних умов для створення правового поля щодо надання і своєчасного повернення кредитів. Часто клієнти беруть кредити, «забуваючи» їх повертати. Це, в першу чергу, стосується боргів за так званими проблемними кредитами, наданими на вимогу уряду чи під його гарантію.
Стан простроченої заборгованості позичальників перед державою за позиками, наданими державою або під державні гарантії, наведено в табл. 5.1.
За даними Мінфіну України, загальна сума іноземних кредитів, залучених державою або під державні гарантії (за станом на 01.07.2001) по колу стратегічно важливих підприємств та підприємств-монополістів становила 1523 млн дол. США в тому числі заборгованість підприємств перед державою, що виникла внаслідок невиконання ними зобов'язань за іноземними експортними кредитами, становить 1024,732 млн дол. США (табл. 5.1).
Із загального обсягу простроченої заборгованості 451,901 млн дол. США (або 44,1%) припадає на підприємства системи Міністерства аграрної політики, 356,039 млн дол. США (34,7%) - Міністерства промислової політики, 115,242 млн дол. США (11,2%) - Міністерства охорони здоров'я, 33,447 млн дол. США (3,3%) - Міністерства палива та енергетики. Протягом І півріччя 2001 року відшкодовано витрат державного бюджету у розмірі 31,52 млн грн.
Слід зазначити, що аналіз стану розрахунків суб'єктів підприємницької діяльності за іноземні кредити, одержані під гарантії Кабінету Міністрів України, вказує, що основними причинами неплатежів є такі.
1. Частину кредитів (корпорація «Украгропромбіржа», концерн «Украгротехсервіс», «Украгробіржа») надано без зустрічних зобов'язань щодо їх погашення та обслуговування на умовах виконання функцій так званих державних агентів, які відмовляються від зобов'язань погашати і обслуговувати надані їм кредити (24% від суми заборгованості перед державним бюджетом).
2. При реорганізації або ліквідації підприємства-боржника не передбачено правонаступництва зобов'язань за іноземними кредитами (реорганізація і ліквідація Головхлібопродукту, Головкомбікорму, Укрфармації, ЛПО «Прикарпатліс»),
Таблиця 5.1
Стан простроченої заборгованості позичальників перед державою за позиками, наданими державою або під державні гаранти (за станом на 01.07.2001 за даними Мінфіну України)
3. Частина рішень про надання державних гарантій в забезпечення зобов'язань підприємств-позичальників за іноземними експортними кредитами, за рахунок яких здійснювалось фінансування кредитних проектів, приймалась відповідно до галузевих програм розвитку, програм дій Кабінету Міністрів України та відповідно до планів реконструкції підприємств, схвалених ще за часів СРСР. Понад 60% суми заборгованості припадає на заборгованість за кредитами, залученими у 1991-1993 роках. Підприємства-позичальники мали в той період стабільне економічне становище та значний експортний потенціал, пов'язаний з різницею внутрішніх та зовнішніх цін, низькою вартістю енергоносіїв. Плани реалізації таких кредитних проектів не передбачали зміни економічних умов господарювання, приватизації, скорочення прибутковості від експорту та інфляційних процесів.
4. Рішення про надання державних гарантій за деякими кредитними проектами приймалися з порушенням встановленої процедури, без проведення експертизи проектів та їх розгляду Кабінетом Міністрів України. Саме так були надані державні гарантії за кредитами, що залучені асоціацією «Земля і люди», AT «ЛиНОС», ВАТ «Оріана» (10% суми заборгованості перед державним бюджетом).
5. Іноземні кредити під державні гарантії, як правило, залучались для фінансування закупівлі обладнання. Фінансування капітальних вкладень проектами не передбачалось і мало здійснюватися за рахунок власних коштів позичальників та коштів державного бюджету. В умовах значної інфляції, введення фіксованого курсу національної валюти до долара США, непрогнозованого зростання процентних ставок за банківськими кредитами підприємства-позичальники втратили обігові кошти і, відповідно, інвестиційні можливості. В зв'язку з цим головне джерело погашення та обслуговування кредитів - виробництво - в деяких проектах відсутнє (Макіївський металургійний комбінат і ВАТ «ЗАлК»),
6. Відповідно до рішень Кабінету Міністрів України більше половини іноземних кредитів мають погашатися за рахунок коштів державного бюджету з наступним відшкодуванням цих витрат, у тому числі шляхом поставок зерна, цукру, медичних препаратів. Насамперед це кредити, які залучалися для закупівлі сільськогосподарської техніки та обладнання для медичної промисловості. Упродовж останніх трьох років державні бюджети на відповідні роки не передбачають коштів на таку закупівлю.
7. Прийняття Кабінетом Міністрів України рішень, на підставі яких до боржників не застосовуються санкції безспірного стягнення заборгованості. Так, КДГМК «Криворіжсталь» у 1999 році не погашав
заборгованості перед державним бюджетом (понад 65 млн нім. марок за станом на 01.01.1999), що виникла внаслідок виконання державою гарантійних зобов'язань за іноземним кредитом, наданим комбінату, і не здійснював поточних платежів у 1999 році іноземному банку (29 млн. нім. марок) в зв'язку з тим, що згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 18.01.1999 № 39-р прийнято рішення надати комбінату відстрочку до 30.12.1999 погашення зазначеної заборгованості.
До заходів щодо забезпечення погашення і обслуговування підприємствами-позичальниками іноземних кредитів, залучених державою або під державні гарантії, що мають вживатися органами державної податкової служби, належать такі:
- безспірне стягнення заборгованості;
- звернення стягнення на предмет застави боржника;
- звернення стягнення на майно боржника, що перебуває у податковій заставі;
- звернення стягнення на кошти і майно дебіторів боржника.
Слід зазначити, що у більшості випадків господарськими судами
не визнаються права держави щодо відшкодування витрат державного бюджету на виконання гарантійних і кредитних зобов'язань держави. Тому необхідно, по-перше, забезпечити техніко-економічне обґрунтування надання підприємствам-позичальникам іноземних кредитів, залучених державою або під державні гарантії; по-друге, законодавчо врегулювати питання майнової відповідальності позичальників та переглянути випадки їх звільнення від зобов’язань щодо відшкодування витрат державного бюджету.
Як показав аналіз, навіть за наявності ресурсів комерційні банки не квапились фінансувати державні програми. Справа в тому, що більше половини саме таких кредитів - безнадійні до повернення. Тому необхідно якнайшвидше вирішити питання реструктуризації боргів за позичками банків, які надано за рішенням уряду та під його гарантії. Неповернення кредиту веде до банкрутства банків.
Крім того, в Україні взагалі не існує правового захисту кредитора, утвердився насамперед пріоритет позичальника над кредитором. Підтвердженням цього є те, що жодного злісного неплатіжника не притягнуто до кримінальної відповідальності.
Для подолання цієї негативної тенденції варто було б ширше використовувати світову практику фінансування комерційних банків Національним банком України під заставу векселів, одержуваних при кредитуванні промислових підприємств. Йдеться не про безконтрольний процес, а про те, що фінансування комунальних банків під заставу корпоративних векселів може бути цілком надійним, адже банки не
жертвуватимуть своєю репутацією, закладаючи в НБУ ненадійні векселі. Реальним результатом запровадження такої практики стало б підвищення інтенсивності кредитування реального сектора.
Деякі позитивні зрушення в грошово-кредитній політиці відбулися в 2000 році.
Протягом 2000 року загальний обсяг банківських кредитних вкладень зріс на 91%, у тому числі довгострокові кредити збільшилися на 44,7%. Це вселяє особливу надію, позаяк свідчить про те, що комерційні банки переорієнтовують свою діяльність на отримання доходів від кредитування реального сектора економіки, почали заробляти реальні гроші, а не займатися спекулятивними операціями на торгівлі валютою та цінними паперами. Розвиток кредитних взаємовідносин залишився пріоритетним і в 2001 році. Занепокоєння викликає прірва між кредитами та депозитними механізмами діяльності комерційних банків, а також проблема повернення кредитів. Протягом року комерційні банки змушені були витратити 1,264 млн грн на покриття збитків від недобросовісних позичальників.
НБУ вдалося значно зменшити частку бартерних розрахунків і різного роду заліків, що збільшило надходження «живих» грошей. Так, за
11 місяців 2000 року валовий внутрішній продукт в Україні зріс на 32,2%, а грошова маса в розрахунках на 36%.
Для дальшого закріплення цих позитивних зрушень потрібно досягти повного виконання чинного законодавства, яке передбачає заборону здійснення розрахунків з бюджетом у негрошовій формі, у тому числі шляхом взаємозаліків, застосування векселів, бартерних операцій та зарахування зустрічних платіжних вимог у фінансових установах, за винятком операцій, пов'язаних з державним боргом України.
Вирішальним чинником у розвитку будь-якої країни є насамперед внутрішні інвестиції, для залучення яких потрібно створити сприятливий інвестиційний клімат. Активна мотивація внутрішнього інвестування є своєрідним фундаментом для зростання ВВП. Звичайно, розвиток держави неможливий і без зовнішнього інвестування, але потрібно передусім зупинити відтік фінансових ресурсів з України, знайти механізми, які б сприяли вкладенню коштів у реальний сектор економіки.
Поки що залишається незадовільним функціонування грошово- кредитної системи України, що призводить до переміщення грошей у позабанківський тіньовий обіг, сприяє тінізації і криміналізації національної економіки та відпливу капіталів за межі України, чим створюється значна загроза для національної безпеки.
За даними НБУ, на початок 2001 року за межами банківської системи знаходилося 52% грошової маси в національній валюті. Ці кошти
широко використовуються для розрахунків у тіньовому секторі економіки, перетворившись на постійний інструмент незаконних валютних операцій. Позабанківський обіг грошових коштів суттєво знижує ресурсні можливості вітчизняної банківської системи, позначається на кредитних та інвестиційних пропозиціях. Іноземна валюта визначається тіньовою економікою як основний засіб обіду, а гривня використовується лише для легалізації коштів, здобутих злочинним шляхом. Варто зауважити, що тіньовий грошовий обіг є сприятливим середовищем для утворення і панування кримінальних капіталів, причому в цьому процесі бере активну участь і легальна банківська система. За деякими даними, обсяг «тіньової» складової банківської сфери становить близько 67% її чистого прибутку. За останні 10 років з України вивезено від $20 до $40 млрд., які здебільшого легалізовані в офшорних зонах. В кращому разі, вивезені капітали повертаються в Україну як іноземні інвестиції і кредити.
Спрямуванню грошових потоків поза реальний сектор національної економіки сприяла й економічно невиважена грошово-кредитна політика. Головним її недоліком експерти вважають те, що впродовж тривалого часу параметри грошової маси узгоджуються не з обсягом ВВП і товарної маси, а з надходженням кредитів і позичок ззовні.
Дуже сумнівною є підтримка стабільності гривні за будь-яку ціну. Така політика унеможливила використання внутрішніх резервів, спровокувала появу феномена так званої боргової економіки.
Поповнюють тіньовий позабанківський обіг також і неповернені кредити. За даними НБУ, на початок 2001 року заборгованість за ними становила 2,52 млрд. грн.. (15,8% у загальному обсязі кредитів, наданих суб'єктам господарської діяльності та населенню). Значного поширення набуло переведення безготівкових коштів у невраховану готівку. Такі операції є суттєвою статтею неконтрольованого прибутку більшості комерційних банків, а з кінця 1996 р. вони набули лавиноподібного характеру.
У ключових галузях економіки України сформувалася мережа посередницьких фірм, які обслуговують великі, переважно державні, підприємства, що виробляють ліквідну продукцію. Ці структури стали своєрідною «пуповиною» між вмираючою легальною і процвітаючою нелегальною економікою, і саме вони повернули грошові потоки у позабанківський обіг, в тому числі шляхом тінізації експортно-імпортних операцій. За даними НБУ, тільки в останні три роки фактичне неповернення в Україну валютних коштів від здійснених експортно-імпортних операцій досягло 7,5 млрд грн [54].
Однією з головних проблем є податковий тиск на доходи працюючого населення. Через це підприємці та працівники вимушені приховувати справжні розміри заробітної плати, виводити її в «тінь». В результаті левову частку доходів працівників, зайнятих у небюджетній сфері, становить «чорний нал».
Саме життя потребує правових, організаційних та економічних заходів, спрямованих на усунення недоліків в управлінні фінансовою сферою, забезпечення ефективного грошового обігу, щоб грошова система працювала для економічного зростання України.
Перша група проблем пов'язана з дослідженням макроекономічних умов і чинників зміни характеру інвестиційної діяльності, основних напрямів розвитку банківської системи і кредитного ринку, виявлення причин і наслідків інвестиційної кризи в Україні. Нині макроекономічна ситуація не сприяє активній інвестиційній діяльності. Це зумовлено слабкою конкурентоздатністю вітчизняних підприємств. Інфляція витрат, деформуючи структуру ціни, підвищуючи ресурсну складову, викликає зростання цін. Негативно позначаються на інвестиціях масові неплатежі, що порушують нормальний відтворювальний цикл. Активізація інвестиційної діяльності неможлива без перегляду податкової системи в бік її спрощення і зниження тиску [139].
Аналіз показників структури і динаміки змін промислового виробництва в Україні дає змогу зробити висновок про наявність стійких дезінтеграційних динамічних тенденцій у розвитку головних галузевих сегментів економіки.
Процес дезінтеграції торкнувся і банківської сфери, що виявилося в масовому перетіканні капіталу з реального сектора економіки у сферу обігу, оскільки це стимулюється вищою прибутковістю операцій. Інвестиційна криза і руйнація вітчизняної промисловості, насамперед обробної, блокували перехід від депресії до пожвавлення і вели економіку України шляхом довгострокової стагнації [91, 101].
Вирішальне значення для стимулювання товаровиробників має підвищення платоспроможного попиту. Втрата традиційних зовнішніх ринків збуту, значне скорочення внутрішнього ринку перешкоджає розвитку виробництва. Внутрішній ринок звужувався як у результаті зростання імпорту, так і- через брак фінансових коштів. В Україні рівень монетизації (відношення грошової маси М до ВВП) оцінюється в 15-17%, тоді, як у багатьох економічно розвинутих країнах цей показник сягає 60-80%, у США - понад 100%.
Нестача грошей в економіці може бути компенсована підвищенням швидкості їхнього обігу (показник, обернений рівню монетизації, що звичайно виражається відношенням ВВП до М). Однак в економіці України з її диспропорціями, недостатньо розвинутою фінансовою інфраструктурою, взаємозаліками, бартером, одночасним обігом грошей і доларів C1UA, швидкість грошового обігу не збільшується. Тобто можливість підвищення швидкості монетарного обороту як чинника, що компенсує нестачу грошей в економіці, малоймовірна.
У період існування в Україні галузевих міністерств останні поряд з урядом виконували функцію управління суспільним капіталом, його розподілом на життєво важливі ділянки виробництва. Ефективність розподілу при цьому була вкрай низькою, поглиблювалися монополізм
окремих підприємств та ізольованість галузевих комплексів, знижувалися темпи НТП. Однак загалом «фінансовий насос» працював, дозволяючи акумулювати колосальні засоби виробників і громадян, забезпечуючи тим самим грошима «будови віку».
Відтоді як до грошей підприємств і громадян були допущені комерційні банки, загальний фінансовий потік розділився на окремі струмки: частина коштів залишилася за колишніми держбанками, значні ресурси перехопили нові банки. Гроші середніх і великих підприємців нової хвилі взяли активні молоді банки. Не скривдила себе й держава, зобов'язавши комерційні банки резервувати кошти в Національному банку України.
Ці центри не мають створюватися навколо галузевих міністерств - інакше буде похована сама ідея структурної перебудови економіки. Створення промислово-фінансових груп на базі заводів-гігантів також недоцільно, оскільки підсилить утриманські настрої підприємств і полегшить їхню боротьбу за виділення бюджетних коштів.
Центри слід створювати на базі нових фінансових інститутів, які нагромадили значні капітали, не прив'язані до певного ланцюжка старого технологічного укладу. На погляд Л. Григор'єва, комерційні банки, особливо з числа незалежних універсальних кредитних установ, могли б стати ядром при формуванні холдингових структур [53].
Зараз багато банків уже діють в оточенні компаній, які займають специфічні фінансові ніші, важливі для банків з погляду залучення додаткових ресурсів клієнтів (чекові і пенсійні фонди, фірми, що спеціалізуються на операціях з нерухомістю і цінними паперами, страхуванні та ін.) або здійснюють високоприбуткові торгові операції, використовуючи гроші банку. Такий симбіоз значно підвищує стійкість підприємницької групи в цілому.
Вже сформувалися передумови для залучення в ці процеси і нефінансового сектора економіки. По-перше, кредитування ефективних проектів під заставу акцій позичальників істотно полегшить зрощування банківського та промислового капіталу. Виходячи з кризового анабіозу, підприємства потягнуться в банки за довгостроковими інвестиційними позиками. Уже зараз починають складатися умови для пожвавлення інвестиційного попиту.
По-друге, комерційні банки зацікавлені в діяльності підприємств,
які розпоряджаються значними залишками на рахунках і мають доступ до бюджетних коштів, пільг при оподатковуванні. Включивши до складу промислово-фінансової групи такі структури, банки істотно зміцнюють свої ресурси, мобілізуючи додаткові кошти для інвестування в реальний сектор економіки. Включення до складу групи підприємств, які займають стратегічне положення в українському експорті, міжрегіональних постачаннях чи технологічному ланцюжку, збільшить ресурси банків у геометричній прогресії.
По-третє, окремі групи підприємців, для яких проблема неплатежів і несумлінної конкуренції стоїть особливо гостро, зможуть знайти в холдингу засіб підвищення ефективності свого бізнесу. Багато економістів бачать вихід із ситуації, що склалася з неплатежами, в розвитку вексельного обігу. Серед факторів, які гальмують цей процес, - відсутність механізмів переобліку товарних векселів і застави векселів під видачу кредитів, а також відсутність надійного захисту векселів від підробки. Ряд банків уже нагромадили солідний досвід роботи з банківськими векселями, що значно полегшить процес створення і відпрацьовування нових розрахункових механізмів.
Очевидно, що за всіма параметрами банки відповідають ролі організаторів майбутніх промислово-фінансових груп. Однак за відсутності продуманої системи стимулювання процесів утворення холдингів можливий також інший сценарій, при якому накопичені кошти будуть переведені у вільно конвертовані валюти (ВКВ) і розміщені на іноземних кредитних ринках. Наслідки такого сценарію не потребують коментарів.
Серед найбільш дієвих стимуляторів холдингів могли б стати такі заходи:
- особливий режим оподатковування для прямих інвестицій банків;
- зниження нормативного коефіцієнта ризику по вкладеннях банків в акції підприємств, що входять у холдинг;
- зниження норм резервування залучених банками коштів підприємств, що входять у холдинг.
Закордонний досвід показує, що основою холдингу в більшості випадків є універсальні банки, які не просто обслуговують своїх клієнтів, а ведуть їхні рахунки і керують їх активами за допомогою всіх можливих фінансових операцій.
Створення банківських груп і банків-холдингів дає всі підстави і навіть деякі стимули якщо не до злиття активів, то принаймні до масштабного консолідованого інвестування. Адже відбувається піднесення української промисловості, інфляція стабілізувалася, а ВВП почав зростати. Тепер практично жоден банк не може поодинці про інвестувати серйозний промисловий проект, а банківським холдингам це буде під силу. Все сприятиме залученню інвестицій внаслідок підвищення надійності банківських структур, а для середніх банків з'являється перспектива скласти реальну конкуренцію великим.
Теорія і практичне впровадження реформ свідчить про те, що зниження дефіциту бюджету, «ціни» боргових запозичень на внутрішньому ринку, ставки відсотка і рівня інфляції, безумовно, необхідні, але в той же час абсолютно недостатні макроекономічні умови для нормалізації відтворювального процесу і росту інвестиційної активності. Поряд з опорою на внутрішні джерела накопичень (без залучення іноземного капіталу) обов'язковим є комплекс інших умов, серед яких, як мінімум, - забезпечення фінансової стабілізації не тільки на макро-, а й на мікрорівні, перехід національної економіки в стадію пожвавлення виробництва, залучення в інвестиційний процес заощаджень населення.
Аналізуючи стан банківської системи і кредитного ринку, довгострокових інвестицій, можна зробити такі висновки.
По-перше, банківська система вступає в третій етап свого розвитку. Якщо в ході першого було створено інституційні основи банківської справи, які відповідають ринковим відносинам, у ході другого банківська система характеризувалася екстенсивним зростанням, то зараз, після різкого скорочення інфляції високоприбуткових сфер використання фінансів, тенденцією стають концентрація та централізація капіталу. Однак більшість банків не має у своєму розпорядженні достатньої власної бази для великих і надійних позичкових операцій, особливо інвестиційного характеру, а можливості її поповнення у сформованій макроекономічній ситуації дуже обмежені.
По-друге, чинники загальноекономічного характеру в сукупності з організаційними недоліками банківської системи визначають її орієнтацію на переважно короткостроковий режим використання грошових ресурсів.
По-третє, завершення етапу первинного накопичення капіталу і вичерпання умов його нарощування за рахунок високоприбуткових видів короткострокових операцій об'єктивно вимагає розширення сфери банківської діяльності в майбутньому шляхом пожвавлення довгострокового кредитування. Однак перспективи розвитку такого кредитування не визначені ні за можливими масштабами, ні в часових рамках. У цих умовах потрібні цілеспрямовані заходи для поліпшення інвестиційного клімату й удосконалення механізму фінансування інвестицій.
Головна з причин інвестиційної кризи - скорочення державних інвестицій як результат загального спаду виробництва. Не орієнтована на самофінансування суб’єктів економічна система не змогла переключитися на альтернативні джерела коштів і матеріальних ресурсів внаслідок нерозвиненості перетворень і руйнації комплексного адміністративного управління економікою.
Зросли загальні диспропорції відтворювальної структури, які виявилися в зростанні частки у ВВП комерційного фінансового сектора (так званого фінансового капіталу) і в зниженні частки реального сектора, традиційно збиткового Т ненастроєного на підвищення ефективності.
У кризовій економіці поєднати комерційні й державні інтереси не вдалося. Комерційні інвестиції - як вид бізнесу, і державні - як засоби досягнення будь-якими способами певних державних цілей, виявилися різнонаправленими, що, зрештою, позбавило реальний сектор комерційного джерела. Чималу негативну роль у цій ситуації відіграли відсутність ефективного власника і відповідального позичальника кредитних ресурсів.
Серед інших причин виділяються такі:
- інфляція, що призводить до відпливу коштів із виробничої сфери у фінансову і торговельно-посередницьку, втрата амортизацією функції забезпечення простого відтворення;
- надмірне оподатковування прибутку;
- високі ставки за кредит, які набагато перевищують рівень рентабельності виробництва в реальному секторі;
- безкоштовна приватизація, реальним економічним наслідком якої стало відволікання обмежених фінансових ресурсів з інвестиційної сфери;
- нерозвиненість законодавчого захисту приватної власності;
- підвищений ризик для іноземних інвесторів;
- інвестиційна (ощадна) пасивність населення.
Протягом кількох років уряд, розробляючи черговий державний бюджет, прогнозував зростання інвестицій. Однак щоразу прогноз не справджувався. Це пов'язано зі слабкими інвестиційними мотиваціями різних груп економічних агентів, обмеженістю доступних фінансових ресурсів, відсутністю ефективних механізмів трансформації заощаджень
населення в інвестиції, неготовністю банків працювати з інвестиційними проектами, збереження високих інвестиційних ризиків. Негативно впливає на динаміку інвестицій гальмування податкової реформи, нерозвиненість ринку корпоративних цінних паперів і згортання діяльності держави на ринку капіталу.
Друга група проблем пов’язана з формуванням і розвитком механізму довгострокових інвестицій у промисловості. Кардинальні інституційні зміни, що відбулися за період радикальних економічних реформ (зокрема, зміна форм власності), спричинили неминучу децентралізацію джерел фінансування і кредитування інвестицій, раніше цілком контрольованих державою. Вперше за тривалий період розвитку економіки України було проголошено, а потім і послідовно реалізовано різке скорочення державних інвестицій на розвиток галузей національної економіки, в тому числі промисловості. У зв'язку з цим останніми роками бюджетні кошти на безповоротній і поворотній основі надавалися в основному по лінії цільових програм. Однак на практиці механізм надання і використання бюджетних коштів з ряду причин виявився неефективним. Основні проблеми тут криються в розпорошенні бюджетних коштів, постійних неплатежах, несвоєчасному і неповному надходженні грошей з бюджету. Такий стан дестабілізує ринок інвестицій і призводить до втрати довіри до держави з боку приватних інвесторів.
Важливим інвестиційним джерелом власних ресурсів підприємств є амортизаційні відрахування. Вони мають бути спрямовані не тільки на формування амортизаційного фонду, використовуваного для заміни зношених основних виробничих фондів, а й на підтримку певної кількості авансованих коштів на рівні, достатньому для здійснення інтенсивних відтворювальних процесів. При цьому процес формування такої амортизаційної політики має, на нашу думку, включати певні етапи і складові елементи. По-перше, виділення основних чинників, які визначають передумови формування амортизаційної політики. По-друге, розробку обґрунтованих норм і методів нарахування амортизації,
що забезпечують, у свою чергу, дієвість амортизаційної системи. По-третє, амортизаційна політика має передбачати чітке використання коштів амортизаційного фонду. Нарешті, по-четверте, вона повинна включати систему самоконтролю і самооцінки ефективності реалізації.
Аналіз показує, що за роки ринкових реформ амортизаційний механізм розладнався. Переоцінка основних фондів відставала від реальної динаміки ринкових цін на інші ресурси і кінцевий продукт, в результаті чого відновлювальна вартість наявних засобів виробництва і частка амортизації у вартості товарної продукції явно занижені. Відбулося нічим не обґрунтоване зростання невідповідності вартісних оцінок основних виробничих фондів у різних, в тому числі й суміжних, галузях і регіонах. Разюче різняться статистичні дані на макрорівні та бухгалтерської звітності про обсяги й структуру виробничих фондів та потужностей і ефективності їхнього використання. Все це не сприяє розробці цілеспрямованої амортизаційної політики, впливу на процеси формування витрат виробництва і -ціноутворення, а також стабілізації системи оподатковування. Суб'єкти господарювання різних форм власності поставлені в різні економічні умови за критеріями формування і використання фонду амортизації.
Вибуття виробничих потужностей тільки внаслідок фізичного зносу, у тому числі через старіння, несвоєчасний і неякісний ремонт, досягло за останні роки 9-12% наявних потужностей, за рахунок маніпулювання номенклатурою виготовленої продукції. За експертними оцінками, списується і продається як металобрухт (в основному закордонним покупцям) значна частина нібито фізично зношених і морально застарілих виробничих потужностей.
У попередні роки за рахунок амортизаційного фонду формувалося близько половини обсягу інвестицій. Скорочення останніх у 3-4 рази означає, що належною мірою не забезпечується просте відтворення основних фондів. Водночас, кошти амортизаційного фонду широко використовуються (за мовчазною згодою держави) на інші цілі, у тому числі на особисте споживання.
У зв'язку з цим для вирішення поточних і стратегічних завдань вкрай важливим є відновлення ролі державної амортизаційної політики.
Слід провести загальну переоцінку відновлювальної вартості діючих засобів праці й привести її у відповідність із рівнем інфляції. Як профілактичні заходи потрібно розробити механізм автоматичного коригування відновлювальної вартості засобів праці, а посилання на те, що період високої інфляції вже переборений, безпідставні. Законодавчими актами необхідно заборонити всім суб'єктам господарювання використовувати фонд амортизації для споживання і будь-яких інших
цілей, крім відтворення основних фондів. Це дозволить мати реальний фонд відшкодування засобів виробництва для проведення активної інвестиційної політики.
Щоб відновити інвестиційний характер амортизаційного фонду, слід провести реформу амортизаційної політики і системи кругообігу й обороту амортизаційного фонду: однозначно визнати капітальний характер амортизаційних відрахувань; поширити на амортизаційний фонд законодавство про власність і гарантувати права власників капіталу на визначення частки амортизаційного фонду; відокремити в системі обліку нарахування і використання амортизаційного фонду; посилити відповідальність керівництва (менеджерів) підприємств за його цілісність і цільове використання; ввести податкові й адміністративні санкції проти розбазарювання, «проїдання» і вивезення амортизаційного фонду за межі країни (припинити вивезення капіталу за рахунок амортизаційних відрахувань).
Необхідно приділити увагу аналізу інвестиційного потенціалу ринку цінних паперів і проблем його розвитку. В останні роки за активної участі держави був зроблений дуже важливий для стимулювання інвестиційного процесу крок - став розвиватися ринок цінних паперів, активно формуються його елементи й інфраструктура. Основне завдання, розв'язуване на ринку цінних паперів - забезпечення взаємодії зацікавлених у позиковому капіталі і тих, хто може його дати, тобто емітентів і інвесторів. Вирішенню цього завдання сприяє перерозподіл ресурсів на найбільш ефективні напрями на основі ринкових механізмів:
- основними проблемами розвитку ринку цінних паперів в Україні є: розширення масштабів ринку за рахунок збільшення числа видів і маси цінних паперів, кількості емітентів і інвесторів, розвитку різноманітних сегментів ринку відповідно до інтересів його учасників; перехід від переважно первинного розміщення цінних паперів до розвитку вторинного ринку при нарощуванні обсягів і частки публічного розміщення цінних паперів порівняно з приватними;
- розвиток професійної діяльності, визначення організаційних форм ринку, формування системи торгівлі акціями, облігаціями й іншими цінними паперами;
- удосконалення інфраструктури фондового ринку, яка забезпечує чітке ведення реєстрів, депозитарні та розрахунково-клірингові послуги, інформаційне й правове забезпечення;
- регулювання ринку цінних паперів на основі взаємодії державних органів і організацій професійних учасників.
Підсумовуючи результати аналізу інвестиційного потенціалу ринку цінних паперів, доводиться констатувати: фондовий ринок ще не
став інструментом залучення коштів у реальний сектор. Переважна частина акцій приватизованих підприємств низьколіквідна, а ціни їх продажу не є дійсно ринковими. Занижені котування акцій підприємств дають змогу купувати їх великі пакети за безцінь. Основні напрями стимулювання такої діяльності - формування єдиної законодавчої і нормативної бази щодо ринку корпоративних цінних паперів, розвиток його інфраструктури і посилення регулювання. За певних умов ринок корпоративних цінних паперів стане тим, чим він є в усьому цивілізованому світі - інструментом переливання капіталу з фінансової сфери в промислову. Значне поширення у різних країнах світу і недостатній досвід практичного розвитку цього перспективного методу залучення інвестицій в Україну дають нам підставу зупинитися на особливостях становлення й розвитку вітчизняного фондового ринку в окремому розділі.
Третя група проблем присвячена аналізу формування економічних умов для організації довгострокового інвестування в промисловості. Виходом з інвестиційної кризи, на нашу думку, може бути тільки реалістична і сильна державна політика. Необхідно активізувати державне регулювання, у тому числі і в сфері інвестицій. Без активної цілеспрямованої допомоги держави, без створення спеціалізованого грошово-кредитного інвестиційного механізму неможливо буде мобілізувати довгострокові заощадження й накопичення і капіталізувати їх на інвестиції в реальний сектор. У зв'язку з цим виникає потреба у координації в масштабах країни всіх видів інвестиційних потоків: як внутрішніх (бюджетні кошти, кошти підприємств, накопичення позабюджетних фінансових фондів, заощадження населення), так і зовнішніх (позики іноземних держав і приватних компаній).
Слабкий вплив держави на інвестиційний процес не компенсується посиленням ролі банківського капіталу і власних коштів підприємств. Необхідно відновити в умовах перехідного періоду заходи багатопланової участі держави в інвестиційному процесі як ініціатора, інвестора, гаранта, органу регулювання і контролю. Основна ідея коригування інвестиційної політики полягає в тому, щоб держава змогла направляти кошти в реальний сектор економіки: відмовитися від ідеї стихійного переливання капіталу і прискореними темпами формувати нормативно-стимулюючий механізм накопичення капіталу.
Єдина державна інвестиційна політика включає управління процесами консолідації великих фінансових коштів, постійного підживлення їхнього джерела; переливання фінансів між секторами, галузями і регіонами, ефективного їх поповнення для цілеспрямованого проведення структурних перетворень; взаємозв'язку інвестиційної політики зі становленням ринкової інфраструктури в країні; взаємозв'язку інвестиційної політики з грошово-кредитною політикою Національного банку України; взаємозв'язку довготермінових інвестицій й короткотермінових вкладень, інвестиційної політики і платіжно-розрахункового механізму в економіці. Своєю фінансово-бюджетною, амортизаційною, ціновою, митною, кредитною й емісійною політикою держава формує економічне середовище і вже цим визначає можливості Й орієнтири структурно-інвестиційних змін. У нинішній економічній ситуації існує єдиний шлях управління інвестиційним процесом без адміністрування - коли підприємствам і інвесторам створюються умови, а не нав’язуються жорсткі обмеження.
Головними завданнями єдиної державної інвестиційної політики стають безпосередня участь держави в інвестуванні і формуванні сприятливого середовища для зростання інвестиційної активності, надання підтримки «життєзабезпечуючувальним» виробництвам, об'єктам інфраструктури і соціальної сфери, заохочення приватних інвестицій у пріоритетні сфери розвитку виробництва. Держава фінансує, як правило, 1/5 (іноді й більше) витрат на реалізацію тільки високоефективних інвестиційних проектів, що відповідають двом вимогам - вони мають окупитися протягом двох років і приносити максимум прибутку. Інше - турбота інвесторів, однак реально на ці цілі з бюджету виділяється набагато коштів менше, ніж заплановано. Інвестиційні проекти, які пройшли процедуру незалежної сертифікації, повинні мати більш високу частку державної підтримки: при виробництві продукції, яка не має аналогів, - до 50%, при виробництві продукції і послуг обробної промисловості на експорт - до 40%, у випадку імпортозаміщення - до 30%. Поряд із прямою пайовою участю необхідно ширше використовувати державні гарантії і державне страхування інвестицій, що забезпечить інвестору ефективність вкладення капіталу і зниження ризиків.
Водночас держава має сприяти стратегічному резервуванню структурної перебудови економіки і посиленню міжгалузевих взаємодій, проводити розподіл інвестиційних ресурсів між традиційними і новітніми галузями національної економіки. При цьому слід враховувати соціально-економічний ефект традиційних галузей і виробництв, їх спроможність стримати споживчий імпорт, забезпечити економічну ефективність на світовому або міжнаціональному ринках, позитивно впливати на інші, особливо фондоутворюючі галузі через забезпечення їх необхідними ресурсами.
Для досягнення реального припливу інвестицій у промисловість потрібна взаємозалежна, керована державою система, яка здатна зробити інвестиційну сферу вигідною, зручною і мінімально ризикованою для довгострокового вкладення капіталу. Створення такої системи вимагає врахування взаємних інтересів учасників інвестиційного процесу, суміщення і взаємодії кількох сфер економіки (фондового ринку, системи бухгалтерського обліку й оподаткування, ринку нерухомості та лізингу, регулювання гарантій, концесій тощо). Тільки так можна створити умови для організації довгострокового кредитування інвестицій у промисловості.
Значна роль тут належить комерційним банкам. Модель взаємовідносин банків з учасниками інвестиційного процесу наведено на рис. 5.1.
Однією з основних функцій банківської системи є стимулювання накопичень та інвестицій. Здійснення структурної перебудови економіки має спиратися на використання насамперед внутрішніх накопичень господарств. Тим часом усі проведені дотепер заходи не створювали для безпосередніх виробників та інших суб'єктів господарського життя, включаючи населення, достатніх стимулів до заощадження і нагромадження ресурсів.
Що ж не дозволяє нині комерційним банкам здійснювати активнішу інвестиційну політику, сміливіше брати участь у фінансуванні інвестиційних проектів?
Насамперед, це порівняно невеликий розмір власного капіталу, його низька питома вага в активах, перевага короткострокових пасивів, які обмежують можливості довгострокових вкладень. Крім того, слід зазначити малу частку депозитів у пасивах і високу - залишків на рахунках підприємств і організацій, розбіжність структури пасивів і активів, а також гостроту проблеми ліквідності активів. Відзначимо, що за середнім розміром активів українські кредитні організації відстають від банків більшості країн: від десяти (США) до тисячі разів (Японія).
Інвестиційне фінансування сьогодні страждає і від того, що: рівень ціни кредиту перевищує його віддачу у виробництві всіх видів продукції. Виробники виявилися відрізаними від ринків грошових капіталів. В економіці відбулися структурні зміни: падіння виробництва у галузях, орієнтованих на інвестиційний попит (особливо в машинобудуванні), значно глибше, ніж у споживчих (харчова промисловість).
Спрямувати банки на перспективний шлях інвестування коштів у розвиток виробництва можна тільки через здійснення єдиної державної політики щодо формування умов, сприятливих для його розвитку. Ці умови мають бути такими, щоб інвестиції стали вигідними насамперед на рівні підприємств. Без перспективних орієнтирів структурної перебудови і довгострокової інвестиційної політики уряду банки не будуть прагнути до довгострокового кредитування економіки.
Державі необхідно переломити наростання негативних тенденцій і спрямувати капітал у виробництво, включити жорсткі економічні важелі, що обмежать відволікання ресурсів потенційних інвесторів від постійного використання їх у фінансовій сфері. Тільки за цих умов з'явиться пряма залежність прибутку капіталу, реально спрямованого у виробництво.
Необхідно відзначити, що в умовах гострої інвестиційної кризи і дефіциту накопичень країна все ж має у своєму розпорядженні досить значні джерела для інвестицій. Водночас проблема залучення інвестицій в економіку не зводиться тільки до забезпечення вливання певної суми грошей. Важливо створити сприятливі економічні умови, які стимулюють взаємодію фінансового, промислового, венчурного й інших капіталів у цій сфері, й забезпечити формування та розвиток ринкових механізмів їх дії.
Інвестор вкладе кошти в розвиток виробництва тільки в тому випадку, якщо буде мати право і можливість контролювати витрачання своїх грошей. Тим більше що підприємства, які необхідно відновлювати, близькі до банкрутства і мають здебільшого застарілу техніку й технологію.
Слід зазначити, що після кількох інфляційних років і відомої кризи, у населення значно зменшилось бажання вкладати кошти в ризикові проекти. Виникло певне упередження щодо надійності недержавних фінансових структур, включаючи і деякі комерційні банки.
Для формування й розвитку ринкових відносин в інвестиційній діяльності потрібно підвищити надійність однієї зі складових ринкової інфраструктури - банківської системи та відновити довіру до неї населення України. Це також стосується фірм, які здійснюють страхування господарського ризику в інвестиційній діяльності, а також системи аудиторських організацій з комерційного, фінансового консультування, експертизи господарської діяльності товаровиробника.
Крім мобілізації внутрішніх резервів для інвестування через упорядкування приватизаційного процесу, існують ще й інші реальні грошові ресурси - вклади населення в комерційних банках і в Ощадному банку України.
За рахунок додаткового розміщення державних цінних паперів та інших джерел фінансування можна створити спеціальний фонд централізованих державних інвестицій. Найдоцільніше інвестувати кошти із зазначеного фонду на конкурентній кредитній основі через уповноважені банки з частковим залученням приватного капіталу. Ці інвестиції повинні бути спрямовані перш за все на підтримку реконструкції підприємств, які мають перспективи загальноекономічного зростання.
Протягом двох останніх років значні сподівання на фондовому ринку цінних паперів були пов'язані з приватизацією енергетичних та машинобудівних підприємств, що викликають найбільшу зацікавленість як у вітчизняних, так і в іноземних інвесторів. Зростання макроекономічних показників має сприяти подальшому пожвавленню виробництва, підвищенню ефективності роботи українських підприємств, а залучення нових нетрадиційних джерел фінансування інвестицій в основний капітал активізують інвестиційну діяльність в Україні.
Підкреслимо, що починаючи з 1998 p., інвестиції в економіку
України зростають. Але діють і негативні фактори, що стримують інвестиційну активність.
На макрорівні до негативних факторів, які призводять до спаду інвестиційної діяльності, належать незадовільне фінансування державних інвестиційних програм та нерозвинутий фондовий ринок, недостатній платоспроможний попит, податкова система.
Триває в Україні і така негативна тенденція, коли визначені стратегією ринкових реформ пріоритети не підкріплюються конкретними джерелами інвестування. Неналежно здійснюється стимулювання інвестиційної діяльності за рахунок залучення таких джерел фінансування, як кредити комерційних банків, ресурси страхових компаній та інших фондів. Галузевими міністерствами і замовниками недостатньо ефективно використовуються інвестиції.
Пристосувалися до нової ситуації на ринку капіталу, подолали перешкоди лише ті підприємства та галузі економіки, які випускають технологічно просту продукцію. В той же час продовження виробництва технологічно складних виробів вимагає комплексної модернізації й економічної підтримки підприємств. Однак більша частина підприємств поки що не має можливості накопичувати власні кошти для розширення чи модернізації виробництва або одержувати довгострокові кредити від комерційних банків. На уповільнення інвестиційної активності впливає жорстка фіскальна політика.
Державні інвестиції необхідно спрямувати на вирішення найгостріших проблем економіки країни, на підтримку розвитку підприємств пріоритетних галузей економіки, що має, крім того, важливе соціальне значення.
З метою підвищення ефективності використання державних інвестицій доцільно:
- запровадити порядок укладання контрактів на спорудження об’єктів тільки за результатами конкурсів (тендерів);
- запровадити відповідальність за порушення умов контракту (договору підряду) на будівництво об'єктів, що здійснюється за
рахунок Державного бюджету;
- значно зменшити питому вагу безповоротного бюджетного фінансування інвестицій у виробничій сфері на користь кредитування.
Збереження пожвавлення інвестиційної діяльності на перспективний період залежить від поліпшення макроекономічної ситуації. Необхідно продовжувати зменшувати обсяги неплатежів, зміцнити грошово-кредитну систему, створити умови для активізації діяльності приватизованих підприємств. Якщо цього не буде, то державна інвестиційна політика розв'язуватиме лише поточні завдання соціально-економічного виживання країни, а не створюватиме умови для активізації інвестиційної діяльності.
Головними чинниками зростання інвестицій в основний капітал було зростання попиту на продукцію вітчизняного виробника у зв'язку з процесом імпортозаміщення та підвищення реальних грошових доходів населення. У 2000 р. приріст роздрібного товарообороту становив 6,9%, при цьому частка споживчих товарів вітчизняного виробника у торговій мережі становить понад три четверті загального обсягу реалізації. Підвищення реальних грошових доходів населення зросло за цей період на 6,3%. Позитивні тенденції у динаміці виробництва та споживання були зумовлені, зокрема, сприятливою зовнішньоекономічною кон’юнктурою (зростання експорту товарів у 2000 р. становило 25,8%).
Заходи уряду щодо підтримки вітчизняних виробників, зменшення податкового тиску на суб'єктів господарювання, а також заходи Національного банку України в грошово-кредитній політиці, у тому числі підтримка стабільного курсу гривні протягом року економічними методами, політика здешевлення кредитних ресурсів банків шляхом послідовного зменшення облікової ставки Національного банку України, а також скорочення зовнішнього державного боргу сприяли у 2000 р. покращенню інвестиційного клімату в Україні. Так, обсяги кредитів комерційних банків у реальний сектор економіки зросли у 2000 р. на 62%.
Незважаючи на появу позитивних тенденцій, сучасний стан справ в інвестиційній сфері України залишається складним, насамперед через нестабільну політичну ситуацію, а також внаслідок кризових явищ в економіці, зниження господарської активності переважної більшості суб'єктів господарювання. Особливо негативно реагують на політичні кризи приватні й іноземні інвестори. В різних сферах народного господарства ще діють негативні фактори, що істотно впливають на ефективність інвестицій в основний капітал.
На макрорівні - це довгострокова інфляція (у 2000 р. емісія грошей зросла на 35%, інфляція - на 25,8%), що прямо впливає на зростання вартості будівництва і стримує інвестиційну активність. На спад інвестиційної активності впливає також зменшення сукупного попиту, що породжує невизначеність в оцінках ринкових перспектив. Відповідно це знаходить відображення в непривабливості застосування капіталу в сфері матеріального виробництва. Крім того, до негативних факторів, що впливають на інвестиційну діяльність на макрорівні, належать незадовільне фінансування державних інвестиційних програм та нерозвинутий фондовий ринок, коливання платоспроможного попиту.
На мікрорівні на інвестиційну діяльність додатково діють інші негативні фактори. Так, на багатьох підприємствах виявляється невміння працювати на ринок, низька якість оцінок потенційного попиту, нестача відповідної інформації, жорстка фіскальна політика.
Одним з головних дестабілізуючих факторів в інвестиційній сфері є прогресуюче зростання вартості капітального будівництва. Істотно впливає на інвестиційну активність і такий фактор, як значний рівень процентних ставок за користування кредитами, що робить невигідними довгострокові інвестиційні кредити.
Аналіз прибутків комерційних банків свідчить про те, що все ще досить значну частку в структурі прибутків становлять прибутки від валютної діяльності та доходи і комісійні за надані послуги. Основних збитків комерційним банкам завдає безпосередньо кредитна діяльність за рахунок залучення надто дорогих кредитних ресурсів і неможливість їх рентабельного розміщення.
Через неможливість отримувати сьогодні пристойні прибутки комерційні банки зіткнулися з проблемою якості своїх кредитних портфелів.
Економічна ситуація, що склалася в країні, вимагає збільшення обсягів довгострокового вітчизняного товаровиробництва з боку внутрішніх інвесторів у 2,5 рази. Розрахунки свідчать, що тільки шляхом залучення до кредитного обігу додаткових коштів, які зберігаються у домашніх господарствах, можна подвоїти інвестиційний ресурс.
Україна має власні ресурси, які необхідно повністю використовувати. Це, перш за все, кошти домогосподарств та тіньової економіки. За станом на 1 січня 2001 року обсяг залучених банками коштів громадян становив близько 3 млрд грн, це лише незначна частина від усіх залучених банками ресурсів. За деякими даними, на руках населення знаходиться біля 10 млрд грн та майже така ж сума в американських доларах.
Однією з причин обмеження банками кредитних вкладень є невирішеність питання зменшення банківських ризиків. Про це свідчать залишки резервів комерційних банків, які майже вдвічі перевищують нормативні. Звуження кредитних операцій, у свою чергу, призводить до подорожчання вартості інших банківських операцій та послуг і ще більше ускладнює фінансове становище клієнтів.
Класичні противаги ризикам неповернення кредитів (застава майна, в тому числі земельних ділянок, гарантії, поручительства, страхування) практично не спрацьовують, неповернення кредитів стало причиною неплатоспроможності й банкрутства понад десяти українських банків, це може призвести до ланцюгової реакції фінансових крахів. Однак серед підприємств банкрутств мало, що свідчить про явні негаразди в економічному середовищі.
Одна з проблем - відсутність необхідних умов для створення правового поля щодо надання і своєчасного повернення кредитів. Часто клієнти беруть кредити, «забуваючи» їх повертати. Це, в першу чергу, стосується боргів за так званими проблемними кредитами, наданими на вимогу уряду чи під його гарантію.
Стан простроченої заборгованості позичальників перед державою за позиками, наданими державою або під державні гарантії, наведено в табл. 5.1.
За даними Мінфіну України, загальна сума іноземних кредитів, залучених державою або під державні гарантії (за станом на 01.07.2001) по колу стратегічно важливих підприємств та підприємств-монополістів становила 1523 млн дол. США в тому числі заборгованість підприємств перед державою, що виникла внаслідок невиконання ними зобов'язань за іноземними експортними кредитами, становить 1024,732 млн дол. США (табл. 5.1).
Із загального обсягу простроченої заборгованості 451,901 млн дол. США (або 44,1%) припадає на підприємства системи Міністерства аграрної політики, 356,039 млн дол. США (34,7%) - Міністерства промислової політики, 115,242 млн дол. США (11,2%) - Міністерства охорони здоров'я, 33,447 млн дол. США (3,3%) - Міністерства палива та енергетики. Протягом І півріччя 2001 року відшкодовано витрат державного бюджету у розмірі 31,52 млн грн.
Слід зазначити, що аналіз стану розрахунків суб'єктів підприємницької діяльності за іноземні кредити, одержані під гарантії Кабінету Міністрів України, вказує, що основними причинами неплатежів є такі.
1. Частину кредитів (корпорація «Украгропромбіржа», концерн «Украгротехсервіс», «Украгробіржа») надано без зустрічних зобов'язань щодо їх погашення та обслуговування на умовах виконання функцій так званих державних агентів, які відмовляються від зобов'язань погашати і обслуговувати надані їм кредити (24% від суми заборгованості перед державним бюджетом).
2. При реорганізації або ліквідації підприємства-боржника не передбачено правонаступництва зобов'язань за іноземними кредитами (реорганізація і ліквідація Головхлібопродукту, Головкомбікорму, Укрфармації, ЛПО «Прикарпатліс»),
Таблиця 5.1
Стан простроченої заборгованості позичальників перед державою за позиками, наданими державою або під державні гаранти (за станом на 01.07.2001 за даними Мінфіну України)
| Міністерство, Основні позичальники | Сума оформленого кредиту, млн дол. США | Цільове призначення кредиту | Заборгованість перед державою | Відшкодовано витрат державного бюджету, млн грн | |
| % | |||||
| Усього по позичальниках | 1523,022 | X | 1024,732 | 100 | 31,52 |
| в тому числі: | |||||
| Міністерство аграрної політики - всього | 632,181 | сільгосптехніка | 451,901 | 44,1 | 24,171 |
| в тому числі: | |||||
| Корпорація «Украгро-промбіржа» | 199,58 | сільгосптехніка | 139,416 | 13,6 | 2,567 |
| Украгробіржа | 77,142 | 58,333 | 5,7 | 7,706 | |
| Асоціація «Земля і люди» | 70,0 | сільгосптехніка, запчастини | 55,916 | 5,5 | 0,372 |
| Державний комітет промислової політики | 486,036 | техніка, сировина | 356,039 | 34,7 | 7,340 |
| в тому числі: | |||||
| Макіївський металургійний комбінат | 87,863 | обладнання | 90,722 | 8,9 | - |
| ВАТ «Оріана» | 93,678 | будівництво заводу з виробництва поліетилену | 31,428 | 3,1 | - |
| ВАТ «ЗалК» | 60,916 | обладнання | 43,664 | 4,3 | |
| Міністерство охорони здоров’я - всього | 174,005 | обладнання, медпрепарати | 115,242 | 11,2 | 7,340 |
| в тому числі: | |||||
| УЗТФ «Біомед» | 58,379 | обладнання | 81,760 | 8,0 | - |
| УХ «Укрфармація» | 81,434 | обладнання, медпрепарати | 11,894 | 1,2 | 0,009 |
| Міністерство палива та енергетики - всього | 120,354 | нафтопродукти, будівництво | 33,447 | 3,3 | - |
| в тому числі: | |||||
| АХК «Укрнафтопродукт» | 60,0 | нафтопродукти | 17,042 | 1,7 | - |
| Інші галузі | 110,446 | обладнання | 68,103 | 6,7 | - |
4. Рішення про надання державних гарантій за деякими кредитними проектами приймалися з порушенням встановленої процедури, без проведення експертизи проектів та їх розгляду Кабінетом Міністрів України. Саме так були надані державні гарантії за кредитами, що залучені асоціацією «Земля і люди», AT «ЛиНОС», ВАТ «Оріана» (10% суми заборгованості перед державним бюджетом).
5. Іноземні кредити під державні гарантії, як правило, залучались для фінансування закупівлі обладнання. Фінансування капітальних вкладень проектами не передбачалось і мало здійснюватися за рахунок власних коштів позичальників та коштів державного бюджету. В умовах значної інфляції, введення фіксованого курсу національної валюти до долара США, непрогнозованого зростання процентних ставок за банківськими кредитами підприємства-позичальники втратили обігові кошти і, відповідно, інвестиційні можливості. В зв'язку з цим головне джерело погашення та обслуговування кредитів - виробництво - в деяких проектах відсутнє (Макіївський металургійний комбінат і ВАТ «ЗАлК»),
6. Відповідно до рішень Кабінету Міністрів України більше половини іноземних кредитів мають погашатися за рахунок коштів державного бюджету з наступним відшкодуванням цих витрат, у тому числі шляхом поставок зерна, цукру, медичних препаратів. Насамперед це кредити, які залучалися для закупівлі сільськогосподарської техніки та обладнання для медичної промисловості. Упродовж останніх трьох років державні бюджети на відповідні роки не передбачають коштів на таку закупівлю.
7. Прийняття Кабінетом Міністрів України рішень, на підставі яких до боржників не застосовуються санкції безспірного стягнення заборгованості. Так, КДГМК «Криворіжсталь» у 1999 році не погашав
заборгованості перед державним бюджетом (понад 65 млн нім. марок за станом на 01.01.1999), що виникла внаслідок виконання державою гарантійних зобов'язань за іноземним кредитом, наданим комбінату, і не здійснював поточних платежів у 1999 році іноземному банку (29 млн. нім. марок) в зв'язку з тим, що згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 18.01.1999 № 39-р прийнято рішення надати комбінату відстрочку до 30.12.1999 погашення зазначеної заборгованості.
До заходів щодо забезпечення погашення і обслуговування підприємствами-позичальниками іноземних кредитів, залучених державою або під державні гарантії, що мають вживатися органами державної податкової служби, належать такі:
- безспірне стягнення заборгованості;
- звернення стягнення на предмет застави боржника;
- звернення стягнення на майно боржника, що перебуває у податковій заставі;
- звернення стягнення на кошти і майно дебіторів боржника.
Слід зазначити, що у більшості випадків господарськими судами
не визнаються права держави щодо відшкодування витрат державного бюджету на виконання гарантійних і кредитних зобов'язань держави. Тому необхідно, по-перше, забезпечити техніко-економічне обґрунтування надання підприємствам-позичальникам іноземних кредитів, залучених державою або під державні гарантії; по-друге, законодавчо врегулювати питання майнової відповідальності позичальників та переглянути випадки їх звільнення від зобов’язань щодо відшкодування витрат державного бюджету.
Як показав аналіз, навіть за наявності ресурсів комерційні банки не квапились фінансувати державні програми. Справа в тому, що більше половини саме таких кредитів - безнадійні до повернення. Тому необхідно якнайшвидше вирішити питання реструктуризації боргів за позичками банків, які надано за рішенням уряду та під його гарантії. Неповернення кредиту веде до банкрутства банків.
Крім того, в Україні взагалі не існує правового захисту кредитора, утвердився насамперед пріоритет позичальника над кредитором. Підтвердженням цього є те, що жодного злісного неплатіжника не притягнуто до кримінальної відповідальності.
Для подолання цієї негативної тенденції варто було б ширше використовувати світову практику фінансування комерційних банків Національним банком України під заставу векселів, одержуваних при кредитуванні промислових підприємств. Йдеться не про безконтрольний процес, а про те, що фінансування комунальних банків під заставу корпоративних векселів може бути цілком надійним, адже банки не
жертвуватимуть своєю репутацією, закладаючи в НБУ ненадійні векселі. Реальним результатом запровадження такої практики стало б підвищення інтенсивності кредитування реального сектора.
Деякі позитивні зрушення в грошово-кредитній політиці відбулися в 2000 році.
Протягом 2000 року загальний обсяг банківських кредитних вкладень зріс на 91%, у тому числі довгострокові кредити збільшилися на 44,7%. Це вселяє особливу надію, позаяк свідчить про те, що комерційні банки переорієнтовують свою діяльність на отримання доходів від кредитування реального сектора економіки, почали заробляти реальні гроші, а не займатися спекулятивними операціями на торгівлі валютою та цінними паперами. Розвиток кредитних взаємовідносин залишився пріоритетним і в 2001 році. Занепокоєння викликає прірва між кредитами та депозитними механізмами діяльності комерційних банків, а також проблема повернення кредитів. Протягом року комерційні банки змушені були витратити 1,264 млн грн на покриття збитків від недобросовісних позичальників.
НБУ вдалося значно зменшити частку бартерних розрахунків і різного роду заліків, що збільшило надходження «живих» грошей. Так, за
11 місяців 2000 року валовий внутрішній продукт в Україні зріс на 32,2%, а грошова маса в розрахунках на 36%.
Для дальшого закріплення цих позитивних зрушень потрібно досягти повного виконання чинного законодавства, яке передбачає заборону здійснення розрахунків з бюджетом у негрошовій формі, у тому числі шляхом взаємозаліків, застосування векселів, бартерних операцій та зарахування зустрічних платіжних вимог у фінансових установах, за винятком операцій, пов'язаних з державним боргом України.
Вирішальним чинником у розвитку будь-якої країни є насамперед внутрішні інвестиції, для залучення яких потрібно створити сприятливий інвестиційний клімат. Активна мотивація внутрішнього інвестування є своєрідним фундаментом для зростання ВВП. Звичайно, розвиток держави неможливий і без зовнішнього інвестування, але потрібно передусім зупинити відтік фінансових ресурсів з України, знайти механізми, які б сприяли вкладенню коштів у реальний сектор економіки.
Поки що залишається незадовільним функціонування грошово- кредитної системи України, що призводить до переміщення грошей у позабанківський тіньовий обіг, сприяє тінізації і криміналізації національної економіки та відпливу капіталів за межі України, чим створюється значна загроза для національної безпеки.
За даними НБУ, на початок 2001 року за межами банківської системи знаходилося 52% грошової маси в національній валюті. Ці кошти
широко використовуються для розрахунків у тіньовому секторі економіки, перетворившись на постійний інструмент незаконних валютних операцій. Позабанківський обіг грошових коштів суттєво знижує ресурсні можливості вітчизняної банківської системи, позначається на кредитних та інвестиційних пропозиціях. Іноземна валюта визначається тіньовою економікою як основний засіб обіду, а гривня використовується лише для легалізації коштів, здобутих злочинним шляхом. Варто зауважити, що тіньовий грошовий обіг є сприятливим середовищем для утворення і панування кримінальних капіталів, причому в цьому процесі бере активну участь і легальна банківська система. За деякими даними, обсяг «тіньової» складової банківської сфери становить близько 67% її чистого прибутку. За останні 10 років з України вивезено від $20 до $40 млрд., які здебільшого легалізовані в офшорних зонах. В кращому разі, вивезені капітали повертаються в Україну як іноземні інвестиції і кредити.
Спрямуванню грошових потоків поза реальний сектор національної економіки сприяла й економічно невиважена грошово-кредитна політика. Головним її недоліком експерти вважають те, що впродовж тривалого часу параметри грошової маси узгоджуються не з обсягом ВВП і товарної маси, а з надходженням кредитів і позичок ззовні.
Дуже сумнівною є підтримка стабільності гривні за будь-яку ціну. Така політика унеможливила використання внутрішніх резервів, спровокувала появу феномена так званої боргової економіки.
Поповнюють тіньовий позабанківський обіг також і неповернені кредити. За даними НБУ, на початок 2001 року заборгованість за ними становила 2,52 млрд. грн.. (15,8% у загальному обсязі кредитів, наданих суб'єктам господарської діяльності та населенню). Значного поширення набуло переведення безготівкових коштів у невраховану готівку. Такі операції є суттєвою статтею неконтрольованого прибутку більшості комерційних банків, а з кінця 1996 р. вони набули лавиноподібного характеру.
У ключових галузях економіки України сформувалася мережа посередницьких фірм, які обслуговують великі, переважно державні, підприємства, що виробляють ліквідну продукцію. Ці структури стали своєрідною «пуповиною» між вмираючою легальною і процвітаючою нелегальною економікою, і саме вони повернули грошові потоки у позабанківський обіг, в тому числі шляхом тінізації експортно-імпортних операцій. За даними НБУ, тільки в останні три роки фактичне неповернення в Україну валютних коштів від здійснених експортно-імпортних операцій досягло 7,5 млрд грн [54].
Однією з головних проблем є податковий тиск на доходи працюючого населення. Через це підприємці та працівники вимушені приховувати справжні розміри заробітної плати, виводити її в «тінь». В результаті левову частку доходів працівників, зайнятих у небюджетній сфері, становить «чорний нал».
Саме життя потребує правових, організаційних та економічних заходів, спрямованих на усунення недоліків в управлінні фінансовою сферою, забезпечення ефективного грошового обігу, щоб грошова система працювала для економічного зростання України.
