Денисенко М.П. Основи інвестиційної діяльності (2003)

6.1. Інвестиційні аспекти приватизації

Світовий досвід свідчить, що рівень впливу на ефективність використання інвестиційних ресурсів залежить від того, хто і на що їх направляє. Кожен власник коштів, що асигнуються, ретельно розраховує прогнозований ефект від їхнього застосування і здійснює належний контроль за їх використанням аж до моменту повної окупності вкладених інвестицій. У більшості випадків кошти інвестора дають можливість підняти ефективність виробництва, поліпшити якість продукції, підвищити рівень наданих послуг, вирішити соціальні проблеми.

Важливе значення для інвестиційного середовища має здійснювана в країні приватизація. Особливий інтерес при цьому викликає розгляд цілей, методів і результатів її проведення в зіставленні з аналогічними процесами і результатами в національних економіках інших держав.

Наприклад, приватизація «Укртелекому» із залученням інвестора, орієнтованого на довгострокові стратегічні інтереси, на думку уряду і Верховної Ради України, дала б «можливість провести перебудову і модернізацію мереж телекомунікацій, досягти європейського рівня зв'язку, привести якість послуг у відповідність до міжнародних стандартів, зрештою, отримати додаткові кошти до бюджету» [58].

Протягом останніх десятиліть приватизація в тій чи іншій формі, у тих чи інших масштабах торкнулася понад 100 національних економік країн з різним економічним укладом, різними політичними і соціальними системами, різними господарськими традиціями.

Мабуть, ніколи раніше за усю історію світової економіки пріоритети економічного курсу в різних країнах не зміщувалися в одному напрямі з такою синхронністю й у таких масштабах, як це відбулося в останні два десятиліття.



Звісно, такий різкий поворот економічної політики не був випадковим. Протягом півстоліття, починаючи зі світової кризи 1929-1933 pp., у країнах з розвинутим ринком чітко виявлялася потреба не у згортанні, а, навпаки, - у посиленні державного втручання в економіку. Основна причина цього полягала в тому, що механізм стихійного ринкового регулювання, підірваний породженою ним самим тенденцією до монополізації, ставав усе менш придатним для підтримки відтворювальних пропорцій в умовах дедалі складнішої структури економічних зв'язків.

У ході кризи стало очевидним, що подальше функціонування капіталістичної системи неможливе без створення ефективного постійно діючого механізму корекції недосконалостей ринку з використанням різних інструментів, які є в розпорядженні держави.

З 1930-х pp. у країнах з ринковою економікою державний капітал став активніше залучатися для заповнення економічних ніш з несприятливими умовами відтворення; залишаючись мало привабливим для приватного капіталу, він був життєво важливим для функціонування економіки в цілому.

Зростання економічної ролі державної власності й державного підприємництва продовжувало залишатися однією з характерних рис у післявоєнній економічній історії країн з розвинутим ринком. Державна власність зміцнювалася насамперед в тих сегментах господарства, які вимагали значних довгострокових інвестицій.

Однак уже приблизно із середини 1970-х pp. у цих країнах намітилася й надалі стала дедалі чіткіше виявлятися тенденція до згортання традиційних форм державного втручання в сферу безпосереднього виробництва товарів і послуг, до звуження економічної зони, охоплюваної державною власністю, і відповідного розповсюдження приватного капіталу. Не можна також не визнати, що ця тенденція вписалася в більш загальний курс на дерегулювання економіки, звільнення її від зайвої державної опіки. Однією з основних причин цього, поряд зі зростанням обсягів соціальних зобов'язань, які змушена була взяти на себе держава, є загострення проблеми неефективних державних підприємств.

Доки технологічний процес мав переважно еволюційний харак

тер, державні підприємства більш-менш благополучно справлялися зі своїми макроекономічними функціями, і їхні відомі дефекти (штучна підтримка цін, обмеження конкуренції, бюрократизація управлінського апарату) не викликали серйозних нарікань. Але коли в середині 1970-х років утворився могутній згусток базисних інновацій, що проривалися на ринок, коли потрібне було рішуче структурне ламання національних економік і виникла необхідність швидко перебудовуватися відповідно до динамічних технологічних обставин, багато державних підприємств виявилися «не на висоті».

Обмежені макроекономічними й соціальними зобов'язаннями і юридичними рамками, позбавлені необхідної підприємницької свободи, багато державних підприємств виявилися не підготовленими до нових умов господарювання, що вимагали більшої гнучкості, оперативності в прийнятті рішень, комерційної динамічності й ініціативи. Структурні зрушення поставили питання про вишукування необхідних інвестицій для розвитку нових галузей, технологій і виробництв. З погляду економічної філософії неолібералізму, що на той час виявилася найбільш затребуваною владними елітами в країнах, які вийшли на передові рубежі технологічного прориву, найприроднішим вирішенням проблеми уявлялося заохочення до зростання приватних заощаджень шляхом проведення відповідної податкової політики.

Загроза скорочення податкових надходжень у бюджет потребувала превентивних заходів для консолідації бюджетної структури, щоб запобігти новому загостренню і без того болючої проблеми бюджетного дефіциту. Але реструкційна політика стосовно видаткової частини бюджету неминуче повинна була призвести до більш жорстких умов надання фінансової допомоги не тільки малорентабельним і збитковим державним підприємствам, а й тим, що мали потребу в бюджетних ресурсах для освоєння нових технологій і просування на нові ринки.

Розподіл бюджетного «пирога» серед держпідприємств, що потребують фінансової підтримки, був часом далеким від оптимального: по-перше, через відсутність, у принципі, надійного економічного механізму, що гарантує оптимальну структуру бюджетних субсидій, і, по- друге, через особливу роль так званих неформальних зв’язків між вищими менеджерами деяких державних підприємств і чиновниками держапарату, причетними до виділення бюджетних коштів. Відомо, що для менеджерів державних підприємств політичні інтереси правлячої еліти завжди слугували головними орієнтирами у прийнятті того чи іншого економічного рішення.

В результаті економічне становище державних підприємств в умовах інтенсивних структурних перетворень ставало дедалі хиткішим: слабкість внутрішніх імпульсів до інновацій, властива багатьом підприємствам держсектора, доповнювалася реальною перспективою посилення фінансової напруженості через зниження маневреності бюджетної політики. Усе це разом і послужило живильним ґрунтом для нових обвинувачень державних підприємств у неефективності.

В умовах, коли маневрування бюджетними витратами доводилось здійснювати в досить тісному фінансовому просторі через зростаючі масштаби бюджетного дефіциту, вимоги звільнення держави від нерентабельних підприємств об'єктивно ставали дедалі настійнішими.

Одночасно помітно зросли масштаби перенагромадження приватного капіталу: він готовий був хлинути не тільки в нові галузі, де розгортання виробництва завжди пов'язане з підвищеним комерційним ризиком, а навіть у ті сфери економічної активності, що традиційно були закріплені за державою і куди колись він проникав дуже неохоче.

Цілі державного регулювання вступили у суперечність із його методами - замість того щоб зм'якшувати, в міру необхідності, накопичувані протиріччя держава, беручи участь у перерозподілі дедалі більшої частки національного доходу, почала «душити» вільну економіку своєю надмірною «вагою».

Ключовим фактором, що оголив до середини 1970-х pp. неспроможність концепції «великої держави», став вихід світового цивілізованого процесу на новий виток технологічного розвитку. Саме революція в технологіях дала в кінцевому рахунку імпульс переоцінці сформованих у попередні десятиліття уявлень про масштаби участі держави в підприємницькій діяльності, у частці сукупного суспільного багатства, відкривши дорогу приватизації, що стала найбільш яскравим символом «нової ринкової динаміки» спочатку в країнах Заходу, а потім і в іншому світі.

Зародившись у Великобританії, «вірус» приватизації став стрімко поширюватися, «заражаючи» все нові національні економічні «організми».

Безпосередні цілі і стимули приватизації формулювалися в кожній країні по-різному: зміцнення фінансової бази центральної і місцевої влади за рахунок звільнення бюджетів від баласту, пов'язаного з необхідністю підтримки неефективних держвиробництв і послуг; поліпшення економічних показників окремих підприємств, які перебували у власності держави, шляхом передачі їх приватному капіталу, підвищення ефективності економіки в цілому, переорієнтація на переважно непрямі методи регулювання ринкових пропорцій; розосередження прав власності з метою розширення соціальної опори політичного курсу. Досягнення цих та інших, у певному розумінні, приватних цілей мало сприяти насамкінець більшій гнучкості, мобільності, пристосованості національних економічних систем до нової відтворювальної динаміки в умовах набутого кумулятивного характеру науково-технологічного розвитку.

Однак поступово, мірою того, як приватизація перетворювалась у феномен глобальної економічної політики, вона набувала нового виміру. До середини 1980-х pp. приватизація стала одним з основних інструментів формування транснаціонального ринкового середовища, яке забезпечує уніфікацію світового економічного простору в інтересах транснаціональних корпорацій і міжнародних фінансових інститутів. Неоліберальна економічна філософія виявилася дуже придатним концептуальним упакуванням для такого «товару», як національні приватизаційні програми, що розроблялися Світовим банком.

Не є таємницею, що в багатьох країнах з низьким рівнем розвитку, активним державним сектором і слабким національним капіталом, приватизація проводилася під тиском могутніх міжнародних структур, за спиною яких проглядаються транснаціональні корпорації. Щодо цих країн вимоги приватизації й забезпечення максимального простору для дії приватного капіталу (не в останню чергу іноземного) були висунуті як обов'язкова попередня умова одержання кредитів та інших видів економічної допомоги.

Соціальна база приватизації в більшості країн, що розвиваються, виявилася досить вузькою через відсутність могутніх соціальних груп, які б наполягали на радикальній реформі бюрократичної економіки. Це, до речі, стало однією з причин серйозних труднощів, на які наштовхнулася приватизація в багатьох країнах з економікою, що розвивається.

Сказане вище багато в чому стосується і характеристик приватизації, що розгорнулася на пострадянському просторі.

До середини 1980-х pp., коли в багатьох країнах світу вже повним ходом здійснювався розпродаж державної власності, в СРСР остаточно оголилися вади системи, побудованої на тотальному одержавленні й придушенні приватнопідприємницької ініціативи. Спочатку реформи другої половини вісімдесятих, а потім лібералізація економіки, що розгорнулась прискореними темпами, підготували до 1991 року сприятливий грунт для проростання в суспільній свідомості ідей приватизації, що прийшли із Заходу, та їх реалізації у законодавчих рішеннях влади.

Реформа визрівала в надрах радянського економічного організму довго й болісно. Колапс радянської економічної системи споконвічно закладався не тільки на мікро-, а й на макрорівні. За порівняно недовгу економічну історію соціалізму формальні правила й процедури централізованого планування встигли продемонструвати свою неефективність. Для компенсації недосконалостей економічного управління з самого початку були задіяні додаткові важелі політичного тиску партійними організаціями та профспілками.

У рамках традиційного структурного простору така регуляція до певного часу давала змогу досить успішно вирішувати одномірні завдання. Навіть здавалося, що централізованій економіці, керованій плановими рішеннями, до снаги чимало завдань, недоступних децентралізованому, стихійному ринку.

Системі, побудованій на базі абсолютизації державної власності, вдавалося вириватися вперед на деяких визнаних пріоритетних напрямах, використовуючи свої можливості концентрації колосальних ресурсів для досягнення поставленої мети (амбіційні космічні проекти, створення нових систем озброєнь, ядерна енергетика й т. ін.).

Однак для вирішення складніших завдань, пов'язаних з проблемою вибору із кількох альтернатив і пошуком оптимальної стратегії розвитку в умовах швидкої зміни модернізованих моделей, радянська система виявилася малопридатною.

Темпи інноваційного відновлення радянської економіки залишалися неприпустимо низькими для країни, що претендує на роль великої економічної держави, а галузева структура - відсталою навіть порівняно з не дуже розвинутими країнами світу. Економіка не сприймала технологічних новинок - і це при тому, що за своїми якісними й кількісними характеристиками людський капітал, накопичений в СРСР завдяки могутній системі освіти, за багатьма характеристиками не тільки не поступався, а й перевершував той, що був на Заході.

Корені слабкої сприйнятливості радянської економіки до інновацій варто шукати у відсталості й неповороткості системи централізовано-бюрократичного управління гігантською за масштабами державною власністю, відсутності «вогнищ інноваційного збудження» у єдиному регулюючому центрі планової системи. В умовах революційного стрибка в розвитку технологій, що вимагав різкого розширення національних і транснаціональних меж економічної свободи, виявилося, що в жорстко регульованій, замкнутій економіці неринкового типу відсутній механізм, здатний «переварювати» нові технології і асимілювати їх для виробничих цілей у необхідному обсязі.

В основі сформованого в СРСР механізму управління (незалежно від того, як його називати - адміністративно-командною системою - за визначенням, даним російським вченим Поповим, адміністративним ринком - у термінах Найшуля) лежала не стільки економічна чи бюрократична доцільність, скільки владний потенціал тієї чи іншої управлінської структури (партійної, господарчої, планувальної). Саме це в

кінцевому рахунку і стало головним фактором неефективності радянської економіки, що врешті і призвело до розпаду системи, керованої командами з центру.

Неодноразові спроби пізнього радянського періоду раціоналізувати цей механізм, не руйнуючи сформованої системи відносин власності, як правило, були безуспішними.

Так, застосування інструментів. госпрозрахунку і самофінансування в період пізнього соціалізму не привело до реального підвищення рівня фінансової відповідальності підприємств: збитки, породжені неефективністю використання факторів виробництва або управління, як і раніше, покривалися з бюджету або у формі прямих субсидій чи за рахунок практично безпроцентних позик. У той же час паліативна «маркетизація», розпочата на злеті горбачовської перебудови, яка супроводжувалась передачею частини прав власності від держави директорату, не тільки не допомогла вирішити проблему фінансової відповідальності держпідприємств, а й породила серйозні деформації в економічній поведінці радянського менеджменту, що згодом стало однією з причин неефективності номенклатурної приватизації.

Однак ерозія інституту державної власності в СРСР почалася задовго до того, як у період горбачовської перебудови з’явились перші боязкі спроби системного реформування економіки. І найочевиднішою ознакою такої ерозії стало розширення економічного простору, на якому господарював тіньовий капітал. Як у всіх колишніх соціалістичних країнах, в СРСР утворилися великі зони недержавної (альтернативної) економіки, що в умовах абсолютного господарського диктату держави могли вижити, тільки залишаючись на нелегальному становищі.

У так званому тіньовому секторі, що функціонував під негласним заступництвом корумпованих державних чиновників, були акумульовані величезні фінансові й матеріальні ресурси; вже в 1970-1980-ті роки вони досягли таких масштабів, що почали задихатися в тісному тіньовому просторі і тому шукали можливості легалізації.

Партійно-господарська номенклатура, що фактично була свого роду колективним власником формально державних підприємств, являла собою могутню силу, економічні інтереси якої чим далі, тим більше виявлялися в прагненні спочатку до переоформлення, а потім до перерозподілу сформованої структури прав стосовно власності. В міру нагромадження національного багатства номенклатурі ставало усе тісніше в рамках «колективного власника», і тільки збережена ідеологічна шкаралупа заважала її представникам стати самостійними інституційно оформленими суб'єктами цивільно-правових відносин.

Номенклатурі досить було звільнитися від цієї шкаралупи, яка стала вже непотрібною, щоб конституювати й реалізувати свої майнові інтереси. Тому значна частина номенклатури була особливо зацікавлена в розвінчуванні тотальної державної власності і доклала чимало зусиль, аби не тільки ініціювати процес реформування відносин власності, а й очолити його.

До кінця 1980-х pp. адміністративні важелі управління в радянській економіці вже практично не працювали, колись жорстка система була цілком дезорганізована й розсипалася буквально на очах під дією закладених у неї в роки перебудови відцентрових сил [59].

Залишалася, щоправда, проблема забезпечення соціальної підтримки нового курсу. І вирішити її повинна була масова приватизація.

У світлі сказаного приватизацію в Україні варто розглядати не тільки як найважливішу складову комплексу заходів державної політики, які мають на меті формування ринкового середовища в країні, що десятиліттями розвивалась поза конкурентним ринковим простором. Українська приватизація цілком вписується в контекст глобальної системної трансформації відносин власності, що розгорнулася в 1980— 1990-ті pp., і означала перегляд місця і ролі держави в економіці.

Незважаючи на багато принципово важливих розходжень у наборі факторів, що зумовили рух до приватизації в країнах з ринковою, квазіринковою і неринковою економікою (в останньому випадку йдеться про економіку радянського типу), генетичні корені повороту до пріоритетів приватної власності й вільного підприємництва всюди у світі виявилися тими самими. Імпульсом до формування нової структури відносин власності послужила криза уявлень про економічні функції й можливості держави, спровокована глибинними змінами в технологічному базисі сучасного суспільства.

Очевидно, що саморозвиток світової економічної системи вступив у нову фазу. На мінливій технологічній і інформаційній основі відбувається формування якісно нової системи відносин держави й ринку, що складається в просторі інтересів транснаціональних корпорацій. Усе це торкнулося й економіки України.

В очах багатьох іноземців Україна дотепер - щось особливе, країна-феномен, де світові закони не можуть працювати в принципі, а якщо і можуть, то лише будучи адаптованими до неповторних українських умов.

Сучасні умови для бізнесу формувалися в 1991-1993 pp., причому вони суттєво відрізнялися від міжнародних традицій і стандартів. Було багато перекручень, відхилень від прийнятих на Заході принципів ведення й організації бізнесу. Це не значить, що Україна мала цілком і повністю переймати досвід тієї чи іншої західної країни, сліпо копію

вати ту чи іншу реформу і вести справи, як увесь інший світ. Однак навіть вибираючи свій особливий шлях, Україні вигідніше, щоб її сприймали і легко розуміли, а для цього необхідно розмовляти з іншим світом однією мовою, переходити до деяких єдиних стандартів. Для економіки, що тривалий час розвивалася за своїми особливими законами і перейшла до таких стандартів, процес не може бути простим і швидким, але те, що цей процес відбувається, і причому у багатьох сферах досить успішно, очевидно. Навіть політична криза початку 2001 року виступила як каталізатор позитивних змін. Скажімо, та ж горбачовська перебудова була перебудовою Союзу, а не нашою. Україні потрібна своя власна перебудова. Незалежність ми одержали спонтанно. Не було періоду «солідарності», як, скажімо, у Польщі, не було можливості формувати громадянське суспільство. Є надія, що історія дасть нам шанс вийти з кризи кращими, ніж ми були до неї.

Інвестору необхідні гарантії того, що завтра для нього не стане чимось непередбаченим, що його права будуть надійно захищені законом. Нехай і законом, що відрізняється від тих, до яких він звик у себе в країні, але все-таки законом. Слабкість і недосконалість законодавчої бази, як і раніше, - проблема номер один у сфері інвестицій. І справа не стільки у відсутності законів, скільки, найчастіше, в їхньому невиконанні. Якщо в минулі роки головними для інвесторів були ризики політичні, то на сьогоднішній день основні ризики лежать у правоохоронній сфері й пов'язані насамперед із беззаконням і корупцією, високим ступенем криміналізації бізнесу. Ця проблема невіддільна від іншої - в Україні недостатньо розроблена інфраструктура бізнесу, і через те несповна реалізуються принципи вільної і справедливої конкуренції. Є підстава думати, що оздоровлення бізнес-середовища відбуватиметься мірою реалізації економічної програми уряду, де визначено пріоритети для формування в Україні інвестиційного клімату. Аналогічна програма була взята за основу, наприклад, у Туреччині в 1980 році. До цього часу економіка Туреччини була досить закритою, однак після того, як уряд реалізував цю знамениту програму, в країні було впроваджено міжнародні принципи ведення бізнесу, відбулися необхідні структурні реформи, реформи в сфері оподаткування, фінансового законодавства, було розроблено стимули для іноземних інвесторів і для інвестицій взагалі [60, с. 17].

Починати формування сприятливого інвестиційного клімату необхідно з добре спланованої кампанії, метою якої буде донести до всіх потенційних інвесторів, що такий клімат дійсно налагоджується. Уряду необхідно оголошувати, які кроки вже здійснено, які будуть починатися, постійно пропагувати ці ідеї, демонструвати реальні приклади інвестиційних проектів за участю нерезидентів.

Що стосується реформаторських дій в економіці, то насамперед необхідно здійснити реструктуризацію промисловості. 20-40% діючих підприємств сьогодні є неплатоспроможними компаніями. Постає питання - чому вони продовжують вести свій бізнес? Мабуть, ні кредитори, ні держава не подають до суду, не проводять правових дій проти них, і тому вони залишаються в бізнесі.

Як приклад можна навести дії енергетиків, спрямовані на боротьбу з хронічними неплатниками: коли почали припиняти подачу електроенергії тим компаніям, що роками не платили через деякі об'єктивні фінансові труднощі, відразу ж виявилося, що багато з них усе-таки зможуть заплатити, відшукавши необхідні кошти. Можливо, причина тут у тому, що склалася історична традиція не платити. Таким чином, у ході промислової реструктуризації необхідно чітко розмежувати життєздатні підприємства, що можуть нормально вести бізнесі такі що є неплатоспроможними і лише генерують боргові ланцюжки по всій економіці. Відповідно, першим необхідно створити нормальні умови для бізнесу, а другим дати можливість благополучно «вмерти».

На сьогоднішній день інвестори дедалі більше переконуються, що влада не просто декларує свої наміри щось змінювати, реформувати в економіці, а й приступила до реальних дій, а це не може не позначитися на результатах її діяльності. У 2000 році іноземні інвестори вклали в економіку України $792,2 млн, що на 5% більше, ніж роком раніше. Загальний обсяг прямих іноземних інвестицій в Україну за станом на 1 січня 2001 року досяг $3865,5 млн, або $78 на одного жителя. Річний приріст інвестицій у 2000 році становив $583,7 млн, що на 23,9% перевищує аналогічний показник 1999 року. Інвестиції надійшли зі 110 країн світу. Найбільші обсяги внесено нерезидентами: зі США - $635,8 млн (16,4% загального обсягу), Кіпру - $372,6 млн (9,6%), Нідерландів - $361,8 млн (9,4%), Російської Федерації - $314,3 млн (8,1%), Великобританії - $299,4 млн (7,7%), Німеччини - $ 237,9 млн (6,2%).

Найбільш інвестиційно привабливими в Україні є: харчова промисловість - $ 775,5 млн (20,1 % загального обсягу інвестицій), внутрішня торгівля - $ 727,8 млн (18,8%), машинобудування і металообробка

- $347,6 млн (9,0%), фінанси, кредит і страхування - $248,1 млн (6,4%), паливно-енергетична промисловість $227,0 млн (5,9%) [61].

Особливий інтерес для вирішення проблеми приватизації в Україні становлять транснаціональні корпорації, рівень менеджменту в яких на порядок вищий, ніж у вітчизняних. Це значить, що на порядок більші обсяги залучених коштів і триваліші терміни кредитування. Візьмемо для прикладу Кременчуцький, Херсонський, Лисичанський, Одеський НПЗ, що простояли п'ять років - і з боку західних інвесторів ніякої уваги до них не спостерігалося. І лише з приходом в Україну

таких компаній, як «Лукойл», що є сьогодні не стільки російськими, скільки транснаціональними корпораціями, українські НПЗ змогли переробляти 65 млн тонн нафти в рік, тоді як раніше завантаження ледь досягало 12 млн тонн [62, с. 7].

Або ще такий приклад. Після розпаду СРСР і втрати ринку підшипникового металу Донецький металургійний завод опинився в дуже скрутному становищі, і лише тверда позиція заводського керівництва дозволила зберегти і підприємство, і його колектив. Люди мислили стратегічно. Комплекс заводу було поділено навпіл - створено ВАТ «Донецький металургійний завод» і приватизоване іноземними інвесторами сучасне підприємство для випуску спеціальних сталей «Істил-ДМЗ». Оскільки ці структури мають спільне енергопостачання, залізничний транспорт, більшість технічних служб, то вони і працюють у найтіснішому зв'язку. Після такої реорганізації вперше за останні п'ять років металурги не тільки працювали без збитків, а й одержали 85,5 млн грн балансового прибутку. У 2000 році виплавлено понад 460 тис. тонн чавуну, 810 тис. тонн сталі, споживачам відвантажено 686 тис. тонн прокату. Обсяг реалізованої продукції проти попереднього року зріс на 65,3 відсотка і становив 565,5 млн. грн.

У рамках спільної діяльності за 86 мільйонів інвестиційних доларів на заводі протягом останніх чотирьох років було створено найсучасніший у Європі металургійний мінікомплекс. Модернізовано увесь електросталеливарний цех - дві електропечі, піч-ківш, машину безперервного литва заготовок, вакуумну систему газоочистки. Остання новинка - установка рафінування сталі. Вона на 100 відсотків забезпечить потреби внутрішнього ринку у високоякісному металі. Незважаючи на те, що на підприємстві в 2001 році йшла реконструкція, воно вже давало по 40 тис. тонн сталі щомісяця. А взагалі планується розвинути потужності до 1,5 млн тонн на рік. Інвестиції вкладає зареєстрована в США транснаціональна група «Істил», зокрема її дочірня компанія «Металзраша», яка вже десять років працює на ринках колишнього СРСР. Сьогодні донецький метал охоче купують фактично всі країни західної Європи та США.

Інвестори у Донецьку працюють дуже плідно. Вони планують і подальше розширення виробництва і відповідні екологічні заходи, які поліпшать санітарний стан підприємства. Державі такі партнери вигідні. Щомісяця «Істил-ДМЗ» виплачує податків понад 1 млн грн, майже 4 млн перераховується за електроенергію і 2 млн за газ. 1850 працівників мають на цьому підприємстві постійну роботу і високу зарплатню [63].

Згідно з даними Фонду державного майна України приватизація 2000 року пройшла під егідою Закону України «Про програму приватизації на 2000-2002 pp.», що дало можливість досягти значних результа

тів. Завдання, які були поставлені перед ФДМУ, полягали в надходженні безпрецедентних (3 млрд грн) коштів від продажу майна до держбюджету та в залученні на підприємства ефективних власників. Це надзвичайно складне і в той же час відповідальне завдання, якщо врахувати, що з початку року на приватизацію вийшли найбільш привабливі, стратегічно важливі для економіки та безпеки країни підприємства. До держбюджету на кінець року надійшло близько 2 млрд 70 млн грн - такого попиту на українські підприємства ще не спостерігалося в Україні, і цьому сприяли саме нові підходи до приватизації, одним з яких є інформаційна відкритість процесу приватизації. Вперше за всю її історію уряд і ФДМУ презентували енергокомпанії за кордоном. Найдорожчим продажем року, та й, власне, всієї української приватизації, став продаж Миколаївського глиноземного заводу - спочатку було продано на конкурсі 30% акцій за 100 млн доларів США, а пізніше уже на біржі ФДМУ продав ще 15% двома пакетами за близько 25 млн доларів США. Зазначимо, щсгчітка та послідовна позиція відносно процесу приватизації гарантує стабільність інвесторам і сприяє їх залученню їх до цього процесу. До речі, після приходу нового господаря, це підприємство, навколо якого кілька років точилися скандали, сьогодні почало спокійно працювати, знято соціальну напруженість.

Перелік підприємств, які були успішно продані за новими правилами, доповнюють «Океан», «Волиньцемент», Малинська паперова фабрика, ЛиНОС, Херсонський нафтопереробний завод. Продаж не всіх цих пакетів акцій приніс значні надходження до бюджету, зате вирішено й іншу проблему приватизації - залучення ефективного власника з сучасним менеджментом і ринковими планами розвитку підприємств.

Показово, що за рік в українську приватизацію повірили крупні іноземні інвестори. Це і голландська Дамен, і швейцарський концерн Вігор Холдінг, і німецька компанія Дікергоф. Окрім того, що вони прийшли на українські підприємства, причому з серйозними інвестиційними планами, обнадійливим є той факт, що участь у приватизації вони брали прямо, а не через посередників. Тобто вони публічно заявили про те, що йдуть в Україну.

2000 рік став роком становлення нової приватизації, і тому не дивно, що на цьому етапі не вдалося уникнути прикрих ситуацій (як, наприклад, ситуація навколо ЗАлКУ чи Кримського содового заводу). Подібні непорозуміння не виникатимуть, коли буде чітко визначено, яка мета стоїть перед приватизацією кожного з підприємств: потрібні гроші в бюджет від будь-кого чи прихід справді промислового інвестора. Однак такі ситуації є ще результатом упередженого ставлення до

самої приватизації з боку багатьох із тих, хто в ній задіяний, насамперед місцевих органів влади. Але, ще й досі не вдалося переконати, що саме приватизація є рушійною силою реформ, а більшість з тих, хто купує підприємства, сприяють їх проведенню. Значним внеском у приватизацію стратегічних об'єктів з послуги іноземних радників. Тендери з приватизації названих об'єктів відбувалися з їх участю. Іноземні радники - це високоосвічені фахівці в галузі приватизації, але вони недостатньо знають українську специфіку - нормативну, законодавчу бази ринку і найголовніше - необізнані з технологією підготовки, прийняття і реалізації рішень у вищих органах державної влади України.

Основу приватизації 2001 р. становили, в основному, великі стратегічні підприємства машинобудування і металургійного комплексу. У 2001 p., за даними Фонду Держмайна України, змінили форму власності в процесі приватизації 6048 об'єктів, що на 15,8% більше, ніж у 2000 р. Від продажу об'єктів державної власності отримано близько 2,2 млрд грн. Протягом року було приватизовано 6 Обленерго, істотно підвищено якість і прозорість проведення конкурсів і міжнародних тендерів. Всього за 1992-2001рр. форму власності змінили понад 79 тис. об'єктів (табл. 6.1, 6.2).

За 5 місяців 2002 р. у загальний фонд Державного бюджету України перераховано 328,3 млн грн, що становить блізько 44% запланованого обсягу надходжень. Це наслідок насамперед загальних недоліків управління державною власністю і приватизаційним процесом, зокрема необгрунтовано великого переліку підприємств, приватизацію яких заборонено, недосконалості законодавчої бази приватизації, великої кількості збиткових державних підприємств, реалізації майна, що знаходиться в податковій заставі, без застосування прозорих схем приватизації й ін.

Незавершене розв’язання низки проблем створює величезний ризик для економіки України, заважає утвердженню повноцінних ринкових відносин, породжує умови для порушення законодавства у процесу приватизації.

Так, в 2001 році за фактами застосування позаприватизаційних механізмів реалізації майна Департамент державної служби боротьби з економічною злочинністю МВС України порушив понад 200 кримінальних справ. До відповідальності притягнуто 172 особи, 89 з яких - керівники підприємств та організацій, що займалися примусовою реалізацією державного майна. Досить актуальною залишається ця проблема й сьогодні. Добре відомі й комерційні структури, за допомогою яких здійснюється незаконна реалізація майна («Професіонал», «Укрконтракт», «Рікон», «Укрспец'юст» та інші), і найпоширеніші види правопорушень у цій сфері.

Регіональне відділення ФДМУ1992-2001рр.
На державну
По області:
Вінницькій898
Волинській555
Дніпропетровській1594
Донецькій3492
Житомирській849
Закарпатській312
Запорізькій974
Івано-Франківській414
Київській884
Кіровоградській590
Луганській1237
Львівській1225
Миколаївській822
Одеській1125
Полтавській614
Рівненській631
Сумській647
Тернопільській618
Харківській1178
Херсонській392
Хмельницькій465
Черкаській585
Чернівецькій435
Чернігівській473
м. Києву913
м. Севастополю122
По Автономній Республіці Крим261
Всього22305
Регіональне відділення ФДМУ1992-2001рр.
На комунальну
По області:
Вінницькій1320
Волинській1332
Дніпропетровській4015
Донецькій5085
Житомирській1108
Закарпатській1647
Запорізькій1995
Івано-Франківській2164
Київській1530
Кіровоградській1129
Луганській2210
Львівській6618
Миколаївській1432
Одеській2565
Полтавській1475
Рівненській1021
Сумській1315
Тернопільській1500
Харківській3018
Херсонській1084
Хмельницькій1370
Черкаській1124
Чернівецькій1358
Чернігівській816
м. Києву5031
м. Севастополю256
По Автономній Республіці Крим3427
Всього56945
Звичайно, виникнення нових незаконних форм відчуження власності в державі вимагає розроблення чітких напрямів оперативного супроводу «тіньових» способів заволодіння правами на державну власність. Тому так важливо відпрацювати єдині підходи правоохоронних органів до кваліфікації злочинних діянь, при провадженні процесів корпоративного управління державними частками і державним майном, переданим до статутних фондів господарських товариств, а також під час примусового продажу майна та процедур банкрутства.

Дуже важливо спрогнозувати мету й оцінити наміри тих інвесторів, що стануть власниками або співвласниками підприємств, що приватизуються. Однією з таких цілей має бути бажання інвестора розвивати виробництво на підприємстві, в яке інвестор вкладає кошти. Світова практика, у тому числі на пострадянському просторі, знає чимало випадків, коли нові власники прагнуть забезпечити повернення вкладених грошей з «наваром» за рахунок інтенсивного використання діючих потужностей, не думаючи про їхнє нарощування й модернізацію, а в ряді випадків - щоб загальмувати розвиток своєї нової власності, яка є конкурентом раніше «розкручених» виробництв «за кордоном».

Наприклад, акціонерне товариство «Івано-Франківськцемент» останнім часом, незважаючи на всі перипетії розвитку економіки в Україні, нарощує обсяги виробництва будівельних матеріалів, завдяки чому стало незаперечним лідером серед споріднених підприємств галузі. В основу діяльності тут покладено випуск якісної і дешевої продукції, який здійснюється у чотирьох виробництвах - цементному, азбестоцементному, залізобетонних виробів і конструкцій, а також у сільському господарстві. Проте головний напрям спеціалізації підприємства - це виробництво покрівельних матеріалів, азбоцементних труб і залізобетонних конструкцій.

Тож не випадково підприємство приваблює багатьох іноземних інвесторів і особливо сильних конкурентів. Стратегічним партнером прикарпатців бажає, зокрема, стати транснаціональна компанія «Ляфарж» - світовий лідер випуску цементу, річний обсяг реалізації продукції якої становить 10,5 млрд євро. Умови співпраці компанія диктує такі: 75 відсотків акцій цементного виробництва має належати їй, 25 - акціонерам.

Члени правління товариства вважають, що тут йдеться не про співпрацю, а про розвал підприємства і знищення його як конкурента. Адже французи ставлять в коло своїх інтересів лише цементне виробництво. Азбестоцементне їх не цікавить (вони цим не займаються), залізобетонне - теж, а про сільське господарство годі й говорити. А це

означає зруйнувати стрижень, довкола якого тримаються всі виробництва. Адже 350 тисяч тонн цементу (з 470), які за рік виробляють у ВАТ, йде на внутрішні потреби. Без цементу могло б зупинитись все азбестоцементне виробництво.

Найбільш вразила прикарпатців пропозиція «Ляфаржу» «розірвати» завод на дві частини. Тож постали справедливі запитання: для чого продавати прибуткове підприємство іноземцям і тим самим ставати сировинно залежним від французів. Адже всі виробництва взаємопов'язані й органічно підтримують та доповнюють одне одного. Цілісний майновий комплекс з багатогалузевою структурою дає змогу маневрувати на ринках збуту продукції. Приміром, медичні бинти, які випускає гіпсове виробництво, краще реалізуються зимою, цемент - ранньою весною, азбестоцементні листи - восени, а залізобетон - впродовж усього року. Колектив побоюється: якщо віддати французам цемент, тоді комбінат не зможе працювати як єдине ціле у замкнутому циклі, де дві третини підприємства становить виробництво шиферу та азбестоцементних виробів. Та й зрештою, нема гарантій, що згодом виробництво не скоротять, а понад дві тисячі робітників не опиняються за прохідною. Прикарпатців, зокрема, турбує, чи будуть іноземці вкладати кошти в реконструкцію інженерних комунікацій, які експлуатуються понад 25 років, чи працюватимуть над зменшенням енергомісткості виробництв тощо.

Турбує правління акціонерів і майбутнє спільних транспортних розв'язок цементно-шиферного комбінату, залізничних магістралей і автодоріг, комунікацій і каналізаційних установок. Проте від французької сторони чітких відповідей не почули.

Не сприяє партнерству прикарпатців з французами й діяльність Миколаївського цементного заводу (Львівська область), де французька фірма «Ляфарж» володіє 82 відсотками акцій. Там підприємство з річною потужністю 3,5 млн тонн цементу (в сім разів більше, ніж у прикарпатців) випускає його лише близько 250 тисяч тонн (удвоє менше, ніж ВАТ «Івано-ранківськцемент»).

Проте у працівників «Івано-Франківськцементу» інша ситуація. Тому правління акціонерного товариства одноголосно визнало умови «стратегічного партнерства» транснаціональної фірми «абсолютно неприйнятними».

Прикарпатці мали що продемонструвати гостям. За твердженням фахівців, 50 відсотків прибутків цементної галузі в Україні дає саме це підприємство (хоч воно й невелике), бо інші працюють неефективно. Вартість основних фондів оцінюється в 250 млн доларів США. Зберегли тут виробничий і людський потенціал (на відміну від інших суміжних підприємств країни).

Акціонери розуміють, що Україні інвестиції потрібні. Але підхід до вибору інвесторів має бути диференційований.

Якщо підприємство «не лежаче» і дає собі раду, то його не потрібно віддавати у чужі руки. Якщо не діє - варто віддавати. Нинішній підхід, де все обов'язково треба продати, роздати і вважати, що лише інвестор нас порятує, є помилковим.

Члени правління ВАТ запропонували свої умови співпраці з «Ля- фаржем». Зокрема, вони хочуть спільно обговорювати цінову політику, шукати нові ринки збуту продукції, обмінюватися делегаціями, допомагати у разі виробничої потреби. А французам дипломатично дали зрозуміти: аби ті не заважали працювати, а партнерські відносини з «Ляфаржем» будуть здійснювати через ВАТ «Миколаївцемент».

«Івано-Франківськцемент» бачить свою перспективу у самостійному розвитку. У планах підприємства - удосконалення діючого виробництва за рахунок власних коштів і кредитів вітчизняних банків. Прикарпатці мають намір в найближчі роки вийти на технологічний рівень європейських країн і почати випуск конкурентоздатної продукції [64].

Вони першими в Україні та СНД перейшли на використання у виробничому процесі вугілля замість газу. Тут успішно введено в дію новий вуглепідготовчий комплекс з випалювання клінкеру, який є основою для виробництва цементу. Перебої постачання газу і постійне збільшення його ціни спонукало правління акціонерного товариства шукати альтернативне паливо. Адже щомісяця підприємство споживало газу на 3,2 мільйона гривень.

Практика використання вугілля у цементному виробництві широко застосовується у європейських країнах. Комплекс із підготовки вугілля для спалювання в обертових печах споруджували за допомогою партнерів - чеської фірми «PSP Engineering a.s.» та німецької «Шенк». Нововведення дасть можливість нашій державі вивільнити близько 80 мільйонів кубометрів газу, знизити собівартість продукції майже на 30 відсотків і стабілізувати забезпечення енергоносіїв. Зекономлені кошти планують скерувати на зарплату працівникам.

Цей проект дістав схвальну оцінку щодо впливу на навколишнє середовище державного управління екоресурсів, де стверджують, що викиди в атмосферу твердих частинок навіть удвічі менші, ніж це передбачають нинішні європейські нормативи. Успішне введення в експлуатацію нового виробничого комплексу дає підстави модернізувати все цементне виробництво. Зокрема, вже затверджено програму реконструкції усіх підрозділів підприємства.

Нині ВАТ «Івано-Франківськ цемент» стабільно працює та дає

роботу і зарплату трьом тисячам прикарпатців. Крім того, за даними концерну «Укрцемент», у першому півріччі 2002 року на підприємство припадало близько 23 відсотків випуску товарної продукції у грошовому виразі, що найбільше серед підприємств галузі.

Іноземний капітал вимагає не тільки державних гарантій, йому потрібен також партнер в особі приватного українського інвестора. Тому не можна відокремлювати проблеми приватних вітчизняних інвесторів від іноземних. Вітчизняне підприємництво зосереджене зараз, в основному, в сфері торговельно-посередницької та банківської діяльності. Приватний вітчизняний інвестор не має досвіду і достатньої кваліфікації в розробленні й реалізації проектів виробничого профілю. В той же час вкладення українського капіталу в іноземні банки, нерухомість, цінності тощо свідчать про наявність надмірних інвестиційних ресурсів, що не знаходять безпечного прибуткового вкладення в самій країні. З України вивозять значні грошові ресурси, котрі могли б брати участь у забезпеченні піднесення національної економіки. Лише плідна співпраця вітчизняних та іноземних інвесторів дасть змогу вирішити цілу низку проблем.