Булгакова C.O. Казначейська система виконання бюджету (2000)
2.2. Державна казна великокнязівського двору
Великокняжий двір, за свідченням літописців, являв собою справжню державну казну. Дворецький здійснював нагляд за княжим двором, княжими маєтками та завідував княжим скарбом. Розпоряджався скарбом тільки сам князь.
У Київській Русі в період раннього феодалізму (ІХ-ХІІ ст.) основним джерелом доходів казни була данина від населення. Данину платили найчастіше натурою: хутром, шкірами, медом, збіжжям, худобою, а пізніше - грошима.
Одна з особливостей такого виду платежу - його обов'язковість. Такої думки дотримувалися й наші далекі пращури, коли збирали данину із власного люду, з підкорених у війнах народів. Збирали її з усього, з чого тільки можна було: з кожної душі податного стану (подушне), землі, диму, рала (плуга) тощо. Залюбки брали натуроплатою: пшеницею, медом, воском, шкурами худоби, хутром дикого звіра та ін. Варто вдатися до історичних фактів, аби пересвідчитися, що в далекі часи народ ніс на собі важке ярмо данини.
Деякі слов'янські племена, що жили у сусідстві з сильними й войовничими народами, ще задовго до заснування держави руської перебували від впливом цих сусідів: на півдні - хозар, на півночі -
норманів - і платили їм данину. Звичайно, ця тимчасова данина не може бути названа фінансовою операцією, але вона важлива тим, що спосіб стягнення цієї данини слугує підґрунтям для пізніших подій. Так, у полян, які вже землеробили і скотарювали, знаходимо перші сліди земельної податі: вони платили данину хозарам від рала (плуга) по шелягу за рало. Інші племена, що переважно полювали на звірину та ловили рубу, що мандрували лісами, берегами річок і озер, що жили в печерах і землянках, платили данину то з людини, то з диму.
За свідченням Нестора, в IX столітті деякі слов'янські племена мандрували лісами, берегами річок та озер, жили в бідних хижах, землянках і печерах; тільки дим, що підіймався з отворів, свідчив про існування людського житла. Що могло бути натуральнішим і зручнішим, ніж стягнення данини з цих племен із диму? Стягнення данини з диму в давні часи суттєво не відрізняється від дворових податків, що збирали пізніше.
За часів первинного утворення суспільства ніхто не платив ніяких податей. Члени родини несли для домоначальника особисту службу й отримували за те харчі, а домоначальник у свою чергу ніс службу на користь держави, яка захищала його родину. Верховний володар держави - князь - існував за рахунок власного натурального господарства. Тільки переможені народи платили данину, тобто ціну, якою відкуплялися від рабства.
Варязькі князі, покликані деякими слов'янськими племенами, не вимагали данини, але в нагороду за наданий захист отримували дари, поклони; інші ж слов'янські племена, підкорені силою зброї, платили данину (легшу або важчу).
Дари, поклони... Добровільні дарунки підданих незабаром почали скидатися на податі, однак суттєво різнилися від данини. Про Це свідчать уже накази Олега. Так, літописець пише "... сей же Олег начать городы ставити и уставы дары по всей Русской земли, Словеном и Кривичем и Марьяном даяти варягам; а от Новгорода гривен 500 мира опля". Крім того, слово "дар" означало також випадкову подать, що стягувалась князем під час в'їзду до будь-якого міста або будь-якого місця і під час виїзду, а ще воно означало Дарунки підданих під час вступу нового князя на престол.
Головною особливістю раннього етапу феодалізму було планування данинної форми експлуатації - полюддя. Князь з дружиною об'їжджають свої-землі й кожна околиця зобов'язана була деякий час утримувати його двір і давати данину лише шкірами диких звірів, воском і медом. Пізніше всі мешканці платили данину від "диму", тобто двору, сім'ї або "рала" - від кількості управленої землі. Існували ще й окремі податки: ловче, тобто утримання княжого двору під час ловів; повіз - від перевозу, мито - від торгів у місті тощо.
Деколи князі назначали нові види данини, щоб покарати населення за якісь провини. Коли у 1289 р. місто Бересть підняло бунт проти володимирського князя Мстислава, він проголосив такий наказ: "Це я, син короля, внук Романа, установлюю ловче на берестян навіки за їх бунт: від сотки по два відри меду, по дві вівці, по 15 десятків лену, по 100 хлібів, по 5 цебрів вівса, по 5 цебрів жита й по 20 курей - по стільки з кожного ста, а з горожан 4 гривні кун. А хто моє слово порушить, стане із мною на суд перед Богом".
Організацією збору данини займалися самі князі або їх підлеглі. У підпорядкованих областях князі призначали своїх намісників (посадників), якими були або дружинники, або сини, або дальні родичі князя. Ці намісники мали свої дружини, озброєні загони і були адміністрацією князя, основними обов'язками якої був збір данини.
Перші українські князі Олег, Ігор, а також княгиня Ольга об'їжджали підвладні землі та вводили устави й оброки данини, становища і погости, тобто створювали судово-податкові округи.
Становища і погости - це окремі місця збирання данини. Величина податків залежала від різних умов. Плетмена або селища, що завинили перед князем, платили більші податки.
Данина до Киева надходила двома шляхами: або підвладні племена привозили її до Киева, або князі самі їздили за даниною до племен. Перший шлях збору данини називався повозом, другий -полюддям.
Поїздки князя (князів) до підвладних племен називалися кружлянням, бо князь об'їжджав свої володіння по кордонах. Ці поїздки (полюддя) були тривалими: з кінця осені (листопад) і до весни (квітень).
Історія залишила чимало прикладів непокори платників данини, коли розміри її виходили за межі здорового глузду. Один із них наводить у праці "Історія Києва" Ю.Ю. Кондуфор, зазначаючи, що політика князя, спрямована на посилення експлуатації народних мас шляхом підвищення розмірів стягненої данини, зустрічала відчайдушний опір. Саме порушення князем Ігорем традиційної норми данини зумовило в -945 р. повстання у Древлянській землі. Князь Ігор, зібравши звичайну данину, вирішив, за домовленістю з дружинниками, повернутися, щоб зібрати додаткову данину. Внаслідок чого спалахнуло повстання і князя Ігоря було вбито. Вдова Ігоря, Ольга, жорстоко придушила повстання, і Древлянську землю було обкладено новою важкою даниною. "Повість минулих літ" сповіщає про це. Повстання древлян підштовхнуло до певної регламентації феодальних повинностей у державі. Княгиня Ольга встановила "устави й уроки", якими необхідно було керуватись під час збирання данини і проведення суду. Таким чином, це була перша податкова реформа, внаслідок якої встановлені норми данини, а також час і місце її збору - "погости". Це були пункти, де здійснювалась торгівля. Реформа княгині Ольги - перша спроба в Київській Русі упорядкування збору данини. Вводилась одиниця стягнення: в одних місцях це був "дим" (родина), в інших - "плуг" або "рало", коли оподатковувалось окреме господарство. Дуже рідко одиницею стягнення податі була людина.
Літопис відзначає, що на початку зародження українська державність була побудована на простих, військових засадах. Вирішував усе князь, і в його дворі був осередок влади. Держава стягувала данину з підкорених народів; в означений час військо вирушало на "полюддя" і збирало дань натурою: шкурами, воском, медом та ін. Державний скарб, що був водночас приватною касою володаря, поповнювався податками, судовими зборами й прибутком із державних, тобто княжих маєтків.
Із судових зборів на користь державного (княжого) скарбу стягувались штрафи, так звані "вири": за вбивство - 40 гривень за звичайного чоловіка, 80 - за "княжого мужа" та грошові покарання за дрібніші злочини.
Якщо хтось щось украв чи загубив, і ні на кого не падала підозра, про втрату оголошували на громадському торгу. Після цього той, у кого знайшли загублену річ, мусив не тільки повернути її, а и заплатити 3 гривні як покару. За недоведену провину й арешт без вини смерда платилося 3 гривні, за боярина - 12 гривень.
На торгах і підчас купівлі-продажу, що потребували урядового затвердження чи посвідчення, при міських брамах і мостах брали плату для скарбу княжі "митники". На користь державного скарбу йшла частка воєнної здобичі та контрибуції, меншу частку князь ділив між дружиною і воїнам:и.
Княжий двір, і в першу чергу дружина, "поїдала" ледве не всі державні та княжі прибутки. Судові й адміністративні урядовці не обтяжували державного скарбу - вони оплачували себе самі відсотками від стягнених податків, покарань та зборів.
Посівши престол у Києві, князь Володимир об'єднав племена, зміцнивши державу, прийняв християнство. Разом з християнством впровадилися церковні закони. Привнесло їх болгарське і грецьке духовенство, а князь наказав зібрати закони в одну книгу - Устав Володимира". Цей Устав не дійшов до нас у первісному вигляді, бo пізніше духовна влада неодноразово його змінювала і доповнювала, але є у ньому кілька постанов, що належать до часів Володимира.
У першій частині Уставу князь назначає десятину на утримання церкви. Вперше десятину своїх доходів князь Володимир віддав на церкву (Десятинна церква). Йшли ті десятини від "данини, вирів і продажу й взагалі від усього, що йде на княжий двір". Із прийняттям християнства в Україні брали плату на церковні потреби, що зростали в міру маєткової спроможності вірних.
Традиції державного скарбу України зародились ще за часів Київської Русі. Прообразом казначейства можна вважати княжу казну Ярослава Мудрого і його спадкоємців, яка слугувала сховище матеріальних цінностей.
Правління князя Ярослава Мудрого лишило на Русі памятку, гідну великого монарха - це збірка норм давньоруського законодавства, яка відома під назвою "Руська Правда" або закони Ярослава. Цей документ захищав право на власність і князів, простого народу.
Серед законів "Руської Правди" є:
> закони карні (приймальні);
> грошова пеня за вбивство;
> вира (збір судових сплат);
> пеня за удари;
> кабала;
> знаки межеві (наприклад: той хто переоре межу, зрубає дерево, або стави, як межову грань, з того взяти в казну 12 гривень);
> право спадкоємця;
> статут промисловий;
> статут церковний;
> борги.
Цікаво, що в "Руській Правді" надано правила з міжнародної торгівлі та захисту іноземних торгівців, щоб не боялися торгувати з Руссю - кривдники карались, а скривдженій особі виплачувався "урок".
Ще одна важлива деталь щодо величини штрафів. За підпалення і конокрадство покарання було суворіше, ніж за тілесні пошкодження, що свідчило про безпеку капіталу і гарантованість його державою.
Князь, скарбниця якого не була відділена від державної, мав великі видатки на: утримання свого двору, дружини (війська); будівництво палаців, культових споруд, міст, укріплень, мостів, гребель, доріг; ведення війн; спорядження флоту при торговельних відносинах із Грецією (Візантією) тощо. Тому прямого податку (данини) зазвичай на всі ці потреби невистачало. На населення накладалися різні повинності (відробітки), а також непрямі податки. До непрямих податків належали різні мита (торгові та судові) в солеварнях, у литті срібла, доходи від утримання корчмів, а також штрафи.
Контроль за сплатою непрямих податків здійснювали княжі агенти: городники, мостники, митники, метальники, вирники та ін.
Податки і повинності князі встановлювали за окремими "розпорядниками". Наприклад, княгиня Ольга призначала завойованим племенам різні "урок»".
Фінанси України часів Галицько-Волинської держави суттєво не відрізнялися від фінансів України Київської доби, бо це була також княжа держава.
Основним доходом держави була данина натурою - хутром, шкірами, медом, збіжжям, худобою тощо, а також грошима. Як і київські, князі галицькі накладали на населення різні податки. Якщо населення чимось завинило, податки збільшувались. За виконанням повинностей також стежили княжі агенти: городники, мостові, митники, вирники, метальники. Податки і повинності встановлювались окремими розпорядниками князя.
Державними доходами в Галицько-Волинській Українській державі розпоряджався князь. Тоді ще не було поділу скарбу на державний і приватний (княжий). Основними видатками у князівстві були видатки на утримання дружини князя, на будівництво культових споруд, мостів, доріг, а також замків, на ведення війн тощо.
Занепад державних фінансів України княжої доби почався з 1349 p., коли польський король Казимир Великий завоював Галичину, частину Волині й Україна почала втрачати свою самостійність, а разом з нею і свої державні фінанси.
У Київській Русі в період раннього феодалізму (ІХ-ХІІ ст.) основним джерелом доходів казни була данина від населення. Данину платили найчастіше натурою: хутром, шкірами, медом, збіжжям, худобою, а пізніше - грошима.
Одна з особливостей такого виду платежу - його обов'язковість. Такої думки дотримувалися й наші далекі пращури, коли збирали данину із власного люду, з підкорених у війнах народів. Збирали її з усього, з чого тільки можна було: з кожної душі податного стану (подушне), землі, диму, рала (плуга) тощо. Залюбки брали натуроплатою: пшеницею, медом, воском, шкурами худоби, хутром дикого звіра та ін. Варто вдатися до історичних фактів, аби пересвідчитися, що в далекі часи народ ніс на собі важке ярмо данини.
Деякі слов'янські племена, що жили у сусідстві з сильними й войовничими народами, ще задовго до заснування держави руської перебували від впливом цих сусідів: на півдні - хозар, на півночі -
норманів - і платили їм данину. Звичайно, ця тимчасова данина не може бути названа фінансовою операцією, але вона важлива тим, що спосіб стягнення цієї данини слугує підґрунтям для пізніших подій. Так, у полян, які вже землеробили і скотарювали, знаходимо перші сліди земельної податі: вони платили данину хозарам від рала (плуга) по шелягу за рало. Інші племена, що переважно полювали на звірину та ловили рубу, що мандрували лісами, берегами річок і озер, що жили в печерах і землянках, платили данину то з людини, то з диму.
За свідченням Нестора, в IX столітті деякі слов'янські племена мандрували лісами, берегами річок та озер, жили в бідних хижах, землянках і печерах; тільки дим, що підіймався з отворів, свідчив про існування людського житла. Що могло бути натуральнішим і зручнішим, ніж стягнення данини з цих племен із диму? Стягнення данини з диму в давні часи суттєво не відрізняється від дворових податків, що збирали пізніше.
За часів первинного утворення суспільства ніхто не платив ніяких податей. Члени родини несли для домоначальника особисту службу й отримували за те харчі, а домоначальник у свою чергу ніс службу на користь держави, яка захищала його родину. Верховний володар держави - князь - існував за рахунок власного натурального господарства. Тільки переможені народи платили данину, тобто ціну, якою відкуплялися від рабства.
Варязькі князі, покликані деякими слов'янськими племенами, не вимагали данини, але в нагороду за наданий захист отримували дари, поклони; інші ж слов'янські племена, підкорені силою зброї, платили данину (легшу або важчу).
Дари, поклони... Добровільні дарунки підданих незабаром почали скидатися на податі, однак суттєво різнилися від данини. Про Це свідчать уже накази Олега. Так, літописець пише "... сей же Олег начать городы ставити и уставы дары по всей Русской земли, Словеном и Кривичем и Марьяном даяти варягам; а от Новгорода гривен 500 мира опля". Крім того, слово "дар" означало також випадкову подать, що стягувалась князем під час в'їзду до будь-якого міста або будь-якого місця і під час виїзду, а ще воно означало Дарунки підданих під час вступу нового князя на престол.
Головною особливістю раннього етапу феодалізму було планування данинної форми експлуатації - полюддя. Князь з дружиною об'їжджають свої-землі й кожна околиця зобов'язана була деякий час утримувати його двір і давати данину лише шкірами диких звірів, воском і медом. Пізніше всі мешканці платили данину від "диму", тобто двору, сім'ї або "рала" - від кількості управленої землі. Існували ще й окремі податки: ловче, тобто утримання княжого двору під час ловів; повіз - від перевозу, мито - від торгів у місті тощо.
Деколи князі назначали нові види данини, щоб покарати населення за якісь провини. Коли у 1289 р. місто Бересть підняло бунт проти володимирського князя Мстислава, він проголосив такий наказ: "Це я, син короля, внук Романа, установлюю ловче на берестян навіки за їх бунт: від сотки по два відри меду, по дві вівці, по 15 десятків лену, по 100 хлібів, по 5 цебрів вівса, по 5 цебрів жита й по 20 курей - по стільки з кожного ста, а з горожан 4 гривні кун. А хто моє слово порушить, стане із мною на суд перед Богом".
Організацією збору данини займалися самі князі або їх підлеглі. У підпорядкованих областях князі призначали своїх намісників (посадників), якими були або дружинники, або сини, або дальні родичі князя. Ці намісники мали свої дружини, озброєні загони і були адміністрацією князя, основними обов'язками якої був збір данини.
Перші українські князі Олег, Ігор, а також княгиня Ольга об'їжджали підвладні землі та вводили устави й оброки данини, становища і погости, тобто створювали судово-податкові округи.
Становища і погости - це окремі місця збирання данини. Величина податків залежала від різних умов. Плетмена або селища, що завинили перед князем, платили більші податки.
Данина до Киева надходила двома шляхами: або підвладні племена привозили її до Киева, або князі самі їздили за даниною до племен. Перший шлях збору данини називався повозом, другий -полюддям.
Поїздки князя (князів) до підвладних племен називалися кружлянням, бо князь об'їжджав свої володіння по кордонах. Ці поїздки (полюддя) були тривалими: з кінця осені (листопад) і до весни (квітень).
Історія залишила чимало прикладів непокори платників данини, коли розміри її виходили за межі здорового глузду. Один із них наводить у праці "Історія Києва" Ю.Ю. Кондуфор, зазначаючи, що політика князя, спрямована на посилення експлуатації народних мас шляхом підвищення розмірів стягненої данини, зустрічала відчайдушний опір. Саме порушення князем Ігорем традиційної норми данини зумовило в -945 р. повстання у Древлянській землі. Князь Ігор, зібравши звичайну данину, вирішив, за домовленістю з дружинниками, повернутися, щоб зібрати додаткову данину. Внаслідок чого спалахнуло повстання і князя Ігоря було вбито. Вдова Ігоря, Ольга, жорстоко придушила повстання, і Древлянську землю було обкладено новою важкою даниною. "Повість минулих літ" сповіщає про це. Повстання древлян підштовхнуло до певної регламентації феодальних повинностей у державі. Княгиня Ольга встановила "устави й уроки", якими необхідно було керуватись під час збирання данини і проведення суду. Таким чином, це була перша податкова реформа, внаслідок якої встановлені норми данини, а також час і місце її збору - "погости". Це були пункти, де здійснювалась торгівля. Реформа княгині Ольги - перша спроба в Київській Русі упорядкування збору данини. Вводилась одиниця стягнення: в одних місцях це був "дим" (родина), в інших - "плуг" або "рало", коли оподатковувалось окреме господарство. Дуже рідко одиницею стягнення податі була людина.
Літопис відзначає, що на початку зародження українська державність була побудована на простих, військових засадах. Вирішував усе князь, і в його дворі був осередок влади. Держава стягувала данину з підкорених народів; в означений час військо вирушало на "полюддя" і збирало дань натурою: шкурами, воском, медом та ін. Державний скарб, що був водночас приватною касою володаря, поповнювався податками, судовими зборами й прибутком із державних, тобто княжих маєтків.
Із судових зборів на користь державного (княжого) скарбу стягувались штрафи, так звані "вири": за вбивство - 40 гривень за звичайного чоловіка, 80 - за "княжого мужа" та грошові покарання за дрібніші злочини.
Якщо хтось щось украв чи загубив, і ні на кого не падала підозра, про втрату оголошували на громадському торгу. Після цього той, у кого знайшли загублену річ, мусив не тільки повернути її, а и заплатити 3 гривні як покару. За недоведену провину й арешт без вини смерда платилося 3 гривні, за боярина - 12 гривень.
На торгах і підчас купівлі-продажу, що потребували урядового затвердження чи посвідчення, при міських брамах і мостах брали плату для скарбу княжі "митники". На користь державного скарбу йшла частка воєнної здобичі та контрибуції, меншу частку князь ділив між дружиною і воїнам:и.
Посівши престол у Києві, князь Володимир об'єднав племена, зміцнивши державу, прийняв християнство. Разом з християнством впровадилися церковні закони. Привнесло їх болгарське і грецьке духовенство, а князь наказав зібрати закони в одну книгу - Устав Володимира". Цей Устав не дійшов до нас у первісному вигляді, бo пізніше духовна влада неодноразово його змінювала і доповнювала, але є у ньому кілька постанов, що належать до часів Володимира.
У першій частині Уставу князь назначає десятину на утримання церкви. Вперше десятину своїх доходів князь Володимир віддав на церкву (Десятинна церква). Йшли ті десятини від "данини, вирів і продажу й взагалі від усього, що йде на княжий двір". Із прийняттям християнства в Україні брали плату на церковні потреби, що зростали в міру маєткової спроможності вірних.
Традиції державного скарбу України зародились ще за часів Київської Русі. Прообразом казначейства можна вважати княжу казну Ярослава Мудрого і його спадкоємців, яка слугувала сховище матеріальних цінностей.
Правління князя Ярослава Мудрого лишило на Русі памятку, гідну великого монарха - це збірка норм давньоруського законодавства, яка відома під назвою "Руська Правда" або закони Ярослава. Цей документ захищав право на власність і князів, простого народу.
Серед законів "Руської Правди" є:
> закони карні (приймальні);
> грошова пеня за вбивство;
> вира (збір судових сплат);
> пеня за удари;
> кабала;
> знаки межеві (наприклад: той хто переоре межу, зрубає дерево, або стави, як межову грань, з того взяти в казну 12 гривень);
> право спадкоємця;
> статут промисловий;
> статут церковний;
> борги.
Цікаво, що в "Руській Правді" надано правила з міжнародної торгівлі та захисту іноземних торгівців, щоб не боялися торгувати з Руссю - кривдники карались, а скривдженій особі виплачувався "урок".
Ще одна важлива деталь щодо величини штрафів. За підпалення і конокрадство покарання було суворіше, ніж за тілесні пошкодження, що свідчило про безпеку капіталу і гарантованість його державою.
Князь, скарбниця якого не була відділена від державної, мав великі видатки на: утримання свого двору, дружини (війська); будівництво палаців, культових споруд, міст, укріплень, мостів, гребель, доріг; ведення війн; спорядження флоту при торговельних відносинах із Грецією (Візантією) тощо. Тому прямого податку (данини) зазвичай на всі ці потреби невистачало. На населення накладалися різні повинності (відробітки), а також непрямі податки. До непрямих податків належали різні мита (торгові та судові) в солеварнях, у литті срібла, доходи від утримання корчмів, а також штрафи.
Податки і повинності князі встановлювали за окремими "розпорядниками". Наприклад, княгиня Ольга призначала завойованим племенам різні "урок»".
Фінанси України часів Галицько-Волинської держави суттєво не відрізнялися від фінансів України Київської доби, бо це була також княжа держава.
Основним доходом держави була данина натурою - хутром, шкірами, медом, збіжжям, худобою тощо, а також грошима. Як і київські, князі галицькі накладали на населення різні податки. Якщо населення чимось завинило, податки збільшувались. За виконанням повинностей також стежили княжі агенти: городники, мостові, митники, вирники, метальники. Податки і повинності встановлювались окремими розпорядниками князя.
Державними доходами в Галицько-Волинській Українській державі розпоряджався князь. Тоді ще не було поділу скарбу на державний і приватний (княжий). Основними видатками у князівстві були видатки на утримання дружини князя, на будівництво культових споруд, мостів, доріг, а також замків, на ведення війн тощо.
Занепад державних фінансів України княжої доби почався з 1349 p., коли польський король Казимир Великий завоював Галичину, частину Волині й Україна почала втрачати свою самостійність, а разом з нею і свої державні фінанси.
